Язиката Хвеська _______________ Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой, кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, а це вам тільки». І почала! А кума почула та другій кумі, а та третій, а третя п’ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати. От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не помагає! От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І думає він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?" Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже, — одучити жінку від такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали". Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого й не каже. А другого дня Петро — на базар. Купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, повернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця вкинув у вершу. Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй: — Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо! А Хвеська каже: — Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває в лісі риба? — Авжеж буває,— каже Петро. — Здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш! Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходять у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже: — А що, Хвесько? Не казав я тобі? — Оце диво! — говорить вона. — Зроду-віку такого дива не бачила! — Ну, добре, — каже Петро»— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або в вершу! — Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська. — Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились? — Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він. Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська й кричить: — Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші! — Та бачу, — каже чоловік, — то що? — Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші? — Звісно, не ростуть, — каже він. — А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, — оце й зосталися бублики. — Нум же, чоловіче, струшувати! Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць. — Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у рерші! Зроду-віку такого не бачила! — То що, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно. Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала: — І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші! — Це ще нічого, — каже Петро, — от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов. — Та ну?! — Їй-бо, знайшов! — А де ж вони, чоловіче? — Та ось! — витягає ті гроші. — Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті! — Будемо, — каже чоловік, — та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме. — От! — каже жінка. — А як же він довідається? Я нікому не скажу! — Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов. Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська: — Добре, — каже, — нікому в світі не скажу. Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі. — Чоловіче, що то таке? — Хвеська питається. — Я піду та подивлюсь! — От не дивись та не слухай поганого, — каже Петро. А Хвеська: — Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи! — Та то, — каже чоловік, — наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав! Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй. — Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — та так і схопилася з місця. — От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть. Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень" сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та боїться. А далі: — Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що. А кума Меланка й собі: — Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!.. А Хвеська не дав їй і доказати та зараз своє: — Ну, та, може, скоро не будемо вбогі… — Як то так? — питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила. — Ох, кумасю, не знаю, як і казать… — Та кажіть-бо, кажіть, — умовляє кума Меланка. — Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати! — Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка. — Ну, кумасю, — каже Хвеська, — це вже я вам тільки, та глядіть же — нікому, нікому! Та й давай пошепки про ті гроші. Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи: — Ох, кумочко, чи ви чули?.. А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха — то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли. А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді: — Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!.. І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все. Ото день чи два проминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном: — Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші? — Ні,— каже Петро, — не знаходив. — Як не Знаходив? Адже твоя жінка каже! — А що мс, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема — наплете! — А так чи не так! — каже економ. — Покликать сюди жінку! Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ: — Знайшов твій чоловік гроші? — Знайшов, — каже, — паночку, знайшов. — А що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш! — Та що ж, — каже той, — вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було? — А коли це було? — питається економ. — Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали. — А що далі скажеш? — питається Петро. — Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався. — Ото слухайте, пане, — каже Петро, — чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було. — Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили… — А чого мене водили по селу? — питається економ. — Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали… Як крикне ж економ: — Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб катзна-чого не базікала! Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму. Ото економ подумав, подумав — і справді дурна, — узяв та й пустив. От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач: — Так ти, — каже, — мене підвів! — Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро. — Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося. Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.