Як чоловік учив ліниву жінку _______________ Була собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, все гуля або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що завжди підтакувала їй усе. — Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить. Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба уже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача. От знайшовсь-таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й каже: — А що, сину, чи ти її не будеш бити? — Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити. Ну, оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого. Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула: — Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! — і пішли усі в степ, а Олена залишилась з старою матір’ю молодого. Подумала вона собі та й каже: — Ні, це, мабуть, мій чоловік пожартував. Мій батько теж казав, що їсти не дасть, як не буду робить, одначе ж давав! Подумала оце вона собі так та й лягла собі спати на пічку і проспала до обіду, а тут уже й приходять з поля обідати, бо поле недалеко було. Чоловік і почав питати всіх: хто скільки наробив. От один каже: я косив, другий каже: я снопи в’язав, третій каже: а я возив хліб на тік. — А ти, жінко, що робила? — Я… я нічого! — Ну, то й їсти будеш нічого! Зітхнула тут Олена, а у животі наче хто возом їде. На другий день чоловік знову наказує своїм, а Олена й рада була б уже взятися за роботу, коли ж це їй первина. Ото взяла вона відра й принесла води, та так утомилася, що й прилягла та до обіду й пролежала. Приходять з степу, а чоловік знову почав питати, хто що робив. Той каже — те, другий — те. — А ти, Олено, що робила? — Я сьогодні води принесла на обід! — Ну, то на ж тобі кухлик води, а обідать не дам. На третій день, як пішли усі на роботу, заходилась Олена помагати бабці, бо вже дуже їсти захотілося: наносила дров, принесла води, замела у хаті, піч затопила, тісто замісила… Тільки що обід поспів, аж глядь — уже й з роботи їдуть; їй аж сумно стало, що так час швидко пробіг. На цей раз уже й Олена пообідала й вечерять налагодила. Так вона проробила до неділі. Приходить її батько у неділю, щоб одвідать свою дочку, як їй живеться у зятя: прийшов — і не надивиться на свою дочку: і піч сама затопить, і обід налагодить, у хаті позамітає… Він аж руки розставив та й питає: — Як це тебе чоловік твій до роботи привчив? Вона мовчить. Аж тут з церкви йдуть. Олена вибігла швидше з хати, принесла сиру шкіру, дала своєму батькові та й каже: — Нате, тату, мніть хоч цю шкіру, бо тут такі люди: як хто нічого не робить, то тому й їсти не дають. Подивувався старий, взяв шкіру та й заходився її м’ять. Приходить молодий хазяїн, глянув на старого, поздоровкався та й питає його: — Що це ви робите? — Шкіру мну, бо мені дочка казала, що у вас тому їсти не дають, хто нічого не робить. Зареготав той чоловік і каже: — Киньте, батьку, цю шкіру, це я свою жінку привчав до роботи не молотом, а голодом. Засміявся тут старий, обняв свого зятя. А молоді почали з того часу жить-поживать та й добра наживать.