Три брати і кицька _______________ Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці: — Ану спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ — може, десь знайде свою долю. Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала: — Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе. — Добре, мамо, я скоро вернуся. Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька. — Няв-няв-няв… — Чого тобі, кіточко? — спитав. — їсти захотіла? — Няв-няв-няв… — На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка. Кицька з’їла шматок паляниці й питав Іванка: — Куди йдеш, легіню? Парубок здивувався: — Де це ти навчилася по-нашому? — Живу між вами все життя, то й навчилася, — відповіла кицька. — Куди, питаю, йдеш? — Іду служби шукати. — Служи у мене. Іванко знову витріщився: — Яка в тебе робота? — А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок. — Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене. — Послужи мені хоч трошки, Йванку, — умовляла кицька. І хлопець дав згоду: — Коли так файно просиш, то най буде. Кицька повела йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька — шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац — із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці' розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася: — А я теж голодна. — Мені не жаль паляниці, мишко, — відповів Іванко і кинув їй шматок. Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав: — Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло. — Послужи ще одну ніч, — просила його кицька. — Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому. Кицька насипала йому до торби срібла й сказала: — Нікому не кажи ні слова, що ти видів. — Добре, кицько, не скажу. Іванко вернувся додому. Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці: — Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів. Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала: — Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе. — Не журіться, мамо, я скоро вернуся. Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій. У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує: — Няв-няв-няв… — А ти звідки взялася тут, кицько? — зрадів хлопець кішці.— Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не Шкода паляниці. На, трохи поїж. Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала: — Куди йдеш, легіню? — Йду у світ шукати служби. — Ти наймися в мене. — А що робити в тебе? — здивувався хлопець. — Будеш мишей ловити. — Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той легінь, який шукає легкої роботи. — Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу. — Дві ночі можу послужити. Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла — пропала. Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами. — Дай мені кавальчик паляниці,— попросила мишка. — Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота? — Із чистого, Штефанку. — Ти, відай, дуже дорога. — Дуже, легіню, — відповіла мишка. Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею. Прийшла біла кицька: — Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу? — Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з’їв паляниць Кицька насипала йому до торбини срібла й попросила: — Не говори нікому, де ти був і що видів. — Буду мовчати як риба, — пообіцяв хлопець. Вернувся він додому, а батько каже матері: — Спечи, жінко, аж три паляниці та най іде Романко у світ шукати гараздів. Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому: — Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе. — Не гризіться, мамо, — відповів їй син і подався у світ. Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув з торбини паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька. — Няв-няв-няв! — Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,— відламав кавалок і дав кіточці. Вона поїла і спитала: — Куди йдеш, Романку? — У світ. — Чого? — Шукати служби. — Наймися у мене. — Та що в тебе робити? — Якщо мені зловиш золоту мишу — живою або мертвою, — то я тобі віддячу. Хлопець почухав потилицю: — Хоч мишей ловити — не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити. Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, гейби з-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився: — Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити? — Ходжу, бо я тебе не боюся, — відповіла мишка. Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й потрафив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина — така файна, як квітка. Вона сказала: — Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найфайнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене — Хочу, аби-сь стала моєю жінкою, — відповів Романко. Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там справили велике весілля.