Дерево до неба _______________ Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі жив раз один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька. Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою — то не легка справа! Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та і прості хлопці, хто дуже красивий був. Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку. Айбо дівка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподобалися їй. І сказала батькові, що немає дяки віддаватися. Цар розсердився: — Донько, подумай добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок. Але дівка мудрує. Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. Які лише на світі ростуть — у теплих, гарячих краях — квіти і дерева, такі там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верху його ніхто не міг бачити. Цим деревом-чудом дуже пишався цар. Одного разу, коли доньці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий. Ходить дівчина межи квітами й бесідує з ними: — Не бійтеся, квітоньки, не лишу я вас, хоч як нянько буде намагатися видати мене за якогось далекого принца. Та одного ясного дня зібралася хмара, загриміло, заблискало й затемнілося... Випав страшний град. Тривало це недовго. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити. Але сад був чорний од спустошення: всі квіти поламані, листя з дерев збите... І все геть посохло, як би гарячою водою було спарене. Вийшов цар з палацу і не впізнав саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А вона не озивається. Шукав, шукав — не знайшов. Кличе слуг. Ті бігають, питають... Нема! Злякався цар. Послав вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тому, хто знайде доньку, ціле своє царство. Тисячі людей шукали царівну, але та пропала, наче земля її проковтнула. Дуже журиться цар. Одна в нього була дочка і зникла. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів. Ходять до нього лікарі, та задар: хирів і хирів. Раз задрімав цар у саду, й приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла серед дня, у хмарі був семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві стоїть зміїв палац, у ньому полонянка... Пробудився цар і думає собі: «Сон сном, але може бути й правда. Бо того дня справді моя донька пропала. Ану, спробуймо!» І дав знати по усіх державах, що якби знайшовся такий витязь, котрий вилізе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то віддасть її за нього заміж і всі володіння передасть йому. Ой, як почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, барони, графи, навіть гарно вбрані циганські легені... Котрий себе хоч трохи вважав лазієм, кожний голосився у царя, бо кожний мав охоту стати його наслідником. Лізли — одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видно, але далі не могли і злазили. Так тривало день, другий, третій... Далі — тиждень, два... Успіху ніякого! Та був у царя один свинарчук — колись давно королі й царі мали стада всякої худоби. Дивився, дивився, як пани намагаються вилізти на дерево, й думає собі: «Гей, коби цар дозволив мені, приніс би я од змія його дівку!» Й не перестав думати про це, коли доглядав стадо. Навіть якось проговорив уголос: — Гей, коби цар дозволив мені! А стара свиня-льоха почула ці слова, підійшла до нього, почухалася й каже: — Газдо, спіши до царя й проси дозволу лізти. Ти вилізеш на високе дерево і визволиш дівку. Я тебе добре знаю. Сю пораду даю через те, що ти нас чествував. Най цар заріже старого безрогого буйвола, най з нього злуплять шкіру, а з тої шкіри най накаже пошити для тебе три кожухи. Іван послухав стару льоху й пішов до царя. Той сидів зажурений в саду, дарма його смішив придворний блазень. — Чого, Іване, ти прийшов? — Пресвітлий царю! Бачу, тут багато лазунів. Дозвольте й мені лізти. Обіцяю, що приведу вам принцезну-доньку. Засміявся цар, хоч невесело в нього на душі: — Тобі, Іване, на дерево лізти? Ліпше приголосися цьому дурневі за помічника. Дурна твоя бесіда! Розсердився хлопець: — Пресвітлий царю, дозвольте мені лізти! Тоді цар питає свого блазня: — Но, що ти скажеш на Йванову бесіду? — Дайте мені Івана помічником, бо він ще дурніший, аніж я. Гірше розсердився легінь. — Пресвітлий царю,— каже грізним голосом,— не слухайте дурного, бо з дурної дірки дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та із його шкіри пошити три кожухи. Й дозвольте мені лізти. Якщо вернуся без принцезни, робіть з моєю головою, що захочете. Дивиться цар на хлопця і думає: «Тут уже не фігля»,— і говорить. — Добрі є. Буде, як ти хочеш. Заб'ємо буйвола. Але пам'ятай, що без моєї доньки щоб ти не вернувся! Як не приведеш її, упади із дерева і ліпше зломи собі голову. Бо коли сам не зломиш, то кат тобі її відрубає. Вернувся Іван до своїх свиней. А цар дав наказ зарізати буйвола й пошити з його шкіри хлопцеві кожухи. Як було готово, покликав Івана: — Зробили по-твоєму. Візьми кожухи й можеш лізти. Або царство, або смерть!.. Іванові більше не треба казати. Одягнув один кожух, а інші два прив'язав на плечі. Узяв сокиру і пішов під дерево. Людей — страх! Усі чекають... Іван оглянув дерево і затяв сокиру. Став на сокиру, потім вийняв і затяв над головою: так піднімався все вище і вище. Скоро зник з очей. Цілий день ліз, а понад вечір вже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо. Одяг на себе другий кожух — знову лізе, лізе... Та через день подерся і той. — Но, кожуше,— каже третьому, коли на себе одягнув,— хоч доти держи, доки я до першої гілляки долізу. І доліз до гілки, котра рівно вбік росла. Хлопець сів на гілку і говорить сам собі: «Іване, вернися!» А другим голосом: «Іване, не вертайся, лізь сміливо далі!» І доти доліз, що подерся і третій кожух: груди — у крові... Не зважав на це Іван. Добрався вже до першого листя, зажмурив очі й каже: — Но, світе, здоров був! Або виграю, або програю! І з зажмуреними очима скочив на перший лист. Лиш простерся... Розплющує очі, а тут такий світ, як і долі, звідки він прийшов: трава росте, поля, ліси, гори... Йде, йде. Блудить. Нараз бачить: на горі палац обертається на качачій нозі. Вдарив Іван сокирою в цю ногу, й палац зупинився. Навколо двері й брами нараз повідчинялися, і хлопець — шмиг! — у царський двір. В ту ж мить усі двері зачинилися, і палац знову крутиться. Іде Іван, розглядається, а ніде нікого. Коли зайшов у палац, біжить до нього дівчина. Дивиться, а то царська дочка! Вона до нього: — Ой Іванку, як ти сюди потрапив? — Не питай нічого, збирайся до нянька, бо той вмирає за тобою. Вона як це почула, то аж зблідла: — Іване, не кажи такого, бо коли тебе почує змій, мій чоловік,— зразу кінець буде і мені, й тобі!.. Не встигла договорити, а змій уже тут: сім голів, і з кожної гортанки палахкотить полум'я, на сім метрів усе палить. Злякався Іван. — Що се за творіння? — питає змій.— Відразу йому кінець. Дівчина осмілилася і заговорила: — Се ж мій вірний слуга! Не може без мене і прийшов сюди, аби й тут мені служити! Змій притих, та хмураво ще поглядає на Івана. — Добре, не вб'ю тебе. Але задар хліба не будеш їсти. Йди за мною. Дам тобі роботу. Йде Іван за змієм. У кінці двору хлів. Змій відімкнув двері, а там на помості лежить кінь, бідний-пребідний: мухи бринять над ним, шкіра облізла. Не може встати, лише крекче. — Видиш цього коня? Будеш його доглядати, годувати і поїти. Давай йому доста всього, але того не дай, що буде просити. — Та як то все давати, а що просить — не дати? — Я тобі сказав, а ти виконуй! І йде геть. Потім вернувся: — Іване, міркуй! Якщо спробуєш мене обдурити, твоє життя кінчиться... Почав Іван носити коневі їсти: доброго сіна, конюшини, вівса, ячменю. А кінь і в рот не бере. Лежить і голову не підводить. Іван пошкодував його, гладить і приговорює: — Їж, конику, їж... Може, поздоровшаєш. Я тебе по-людському буду обслуговувати. Кінь слухає, слухає і людським голосом озвався: — Виджу, хлопче, ти доброго серця. Ай-бо задар силуєш мене їсти сіно та овес. Се не моя їжа. — А чим же тебе годувати? — Я їм гарячу грань, а п'ю полум'я. Давай мені грань і напувай полум'ям, тоді буду здоровий. — Але шаркань наказав того не давати, що будеш просити! — Як ти слухатимеш змія, то не визволиш принцезну, бо я знаю, що ти би хотів її урятувати. А тут нема нікого, хто може змія знищити, лиш я. Через це він мене отак мучить, аби я загинув. — Проси, конику, що хочеш! Все дам, аби визволив принцезну! — Я від тебе багато не прошу. Лиш у неділю, коли шаркань полетить за гори, спали козел дров, а я грань поїм. І буде все гаразд. Та будемо діяти таємно. Так і сталося. Коли була неділя, змій розпростав крила й полетів. Іванові тільки того й треба. Запалив дрова. Ще вони не догоріли, набрав лопату жару і поніс коневі. Кінь одним духом проковтнув і вже годен був підвести голову. Поніс Іван другу й третю лопату жару. Як це кінь з'їв, уже й на ноги встав. Тоді Іван зняв з нього ланцюги. Кінь вибіг на двір, поковтав усе полум'я й поїв усю грань. Іван приглядається: коник не простий! Шерсть золота, замість чотирьох у нього п'ять ніг, крила зверх лопаток стирчать. — Но, Йване, виконав ти все, що я тобі казав. Починаймо діяти, доки шарканя не є. Йди у пивницю: там є сідло, шабля і вуздечка. Принеси на мене. Поспішай! Пішов Іван. Шукає, шукає — бачить змієві бочки із вином. Намацав у потемку сідло, шаблю, вуздечку. Взяв і несе. Якраз вийшов з пивниці, а змій на дверях!.. — Що ти наробив, хлопче? Ти мене обдурив. Тепер пропадеш! Вихопив із рук Івана шаблю й хоче йому відрубати голову. Той просить: — Відпусти мене, ніколи більше тебе не обдурю... — Не відпущу, мусиш тут загинути. Ай-бо наперед вип'ємо вина за твої гріхи. Завів Івана знову до пивниці, розбив бочку, налляв собі й хлопцеві по одному відрові. Змій п'є, а Йван просить: — Відпусти мене. — Не відпущу. Тепер вип'ємо за мої гріхи.— І знову налляв собі відро вина. Далі — друге, третє, четверте... Сім відер вина випив! Сп'янів і розум стратив. Танцює, співає, ходить узад-уперед, крутиться. А тоді впав і заснув як мертвий. Іван зрадів: узяв тихенько шаблю й хоче рубати змія. Але думає собі: «Одну голову відітну, а шість ще зостанеться. Змій прокинеться одразу і знищить мене!» Вхопив сідло й вуздечку і побіг до татоша. Розповів, що сталося в пивниці. — Дуже добре ти зробив, що не чіпав шарканя. Ти би його не вбив. Давай сюди сідло! Кінь фукнув, і з сідла вся іржа пропала, а появилося дорогоцінне каміння. — Сідлай мене й тікаймо! Осідлав Іван татоша. — Но, куди йдемо? — Не питай. Чимскоріше маємо вибратися звідси! Піднявся кінь. Летів, летів, і зрештою, у темному лісі спустився на землю. — Но, Іване, тут, у цьому лісі, є дикий кабан. Уважай, бо дикуна мусимо забити. В його голові — живий заєць, і того треба вбити, а у зайця в голові діамантова шкатулка, і в тій шкатулці сім жуків. У тих жуках і є сила шарканя. Якщо їх вб'ємо, він утратить міць. Дивись, біжить на нас дикун... Глянув Іван: дикун величезний, а ікли, як шаблі. Роззявив пащу й женеться на них... Кінь підхопився у повітря, й, коли п'ятою ногою вдарив кабана в голову, той лише простягся. Іван шаблею розколов йому голову, а звідти нараз вихопився заєць. Іван на коня. Кінь наздогнав зайця й ногою вбив його. Тоді Йван спокійно зліз із свого татоша, розтяв зайцеві голову й вийняв діамантову шкатулку. А в шкатулці жуки дзижчали, як мотор. Іван розглянувся й побачив плескуватий камінь. Поклав шкатулку на той камінь, а другою брилою так гепнув, що із жуків і сліду не стало! — Но, можемо спокійно вертатися,— каже йому кінь. Іван сів на коня й прилетів у палац. Дивиться — серед двору змій ледве повзе, на ноги звестися не може. Коли Іван приступив до нього, той жалісно сказав: — Гей, Іване, знищив ти мене, відібрав мою силу. — Не лише силу, а й життя твоє візьму, й царівну заберу. — Іване, все бери, що маю: золото, срібло, діаманти,— тільки життя мені лиши! Я ж тебе не вбив... — Ні! Тут тобі смерть! — Ухопив шаблю й усі сім голів повідрубував. Змієва кров до колін на дворі текла... Іван зайшов у палац і каже принцезні: — Можемо збиратися додому. Вільна путь! Дівчина не вірить. Глянула через вікно, а надворі повно крові. — Йой, Іванку, понеси мене до мого нянька! — Понесу! Дівчина бере свої речі, а Йван вийшов надвір, проходжується й думає: «Сюди я виліз. А як звідси вибратись? Може, мені самому вдалося би злізти, а з дівчиною...» Сказав про це принцезні. Тепер обоє журяться, ходячи по дворі. — Ліпше було б зі змієм помиритися,— каже дівчина. Ходять смутні. Нараз перед ними — дурк! — з'явився кінь. — Чого журишся, мій газдо? — Тяжке діло вибратися звідси... — Не журися! Готові обоє? — Готові... — Тоді сідайте на мене! Сіли на коня. Татош каже: — Зажмуріться! Зажмурили очі й лише чують, як гучить повітря. Летять кудись зі страшною швидкістю. Через кілька хвилин кінь дубнув ногами, гейби на тверде скочив. — Розплющіть очі й розгляньтеся... Відкрили очі, бачать — вони у нянька серед двору! А тут багато людей. Всі засмучені. — Що сталося? — Цар на смерті! Принцезна й Іван швидко побігли до палати. Цар лежить — одна нога в могилі... А коли донька проговорила, старий, почувши її голос, нараз розплющив очі. Відразу схопився зі смертної постелі. Здоров'я повернулося, почав говорити. Коби була музика, то і танцював би! Аж помолодшав. — Як ти тут опинилася? Тоді дівчина розповіла нянькові про все, що трапилося. Цар вислухав і каже: — Іванку, був час, що я тебе хотів призначити помічником дурня. Ай-бо межи нами була й така угода: як приведеш мою дочку, будеш моїм зятем. Даю за тебе єдину доньку і призначаю своїм наслідником. Загнав за гудаками. З'явилися цигани, й почалася велика гостина. Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише царедворців, але й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали. Іван перебрав царство і ще й тепер царює, як не вмер...