Троянкер Раїса
_____________________________________________
ДНІ ЧЕКАННЯ
Чудне почуття. Незнайоме, Солодке й болюче: Хтось під серцем наче простяг Малесенькі ручки.
Солодко ниє в тілі Кожний куточок. Буде синочок милий, Ніжний, хороший.
Може — дочка маленька… Тьохкає серце. Буде в нас жовтенятко — Мала піонерка.
Падайте в ніжній задумі Хвилі, години, дні. Скоро? Синок або дочка — Б´ється сумнів…
ПЕРША ПЕРЕМОГА Дочці Оленці
Сьогодні уперше моя Оленка Стала на ноги, — і щастя В її очах, озерцях синеньких, А ручки спідницю мою ластять.
І так смішно дивитись На маленьку, чудну людинку, — Здається, — Дмухни вітер — впаде. Та ні ж, стоїть — Ще й посміхається інколи.
І не хочеться вірить, що ляжуть зморшки На рожевий оксамит личка. Що багато красивого життя потрощить, І хочеться заплакати, та якось не личить.
А в синіх озерцях Тріумф перемоги. І соняшним зайчиком Вони по хаті. Велике щастя, коли ти можеш Себе відчувати матір’ю.
1928
НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА
В тоскну ніч, коли в огні була дитина, А в коморці скиглив чорний сетер, — Билась в грудях жаху птиця синя І в мені родилася поетка.
Сором, сором, о який пекучий сором. Дитинча моє, ти все гориш, Біля тебе, о моя маленька хвора, Ще сумління є мережить вірш.
Страшно, страшно в темнім шарудінні ночі. Біля ліжка бродить чорний кіт. Моїм горем ситий до несхочу, Розпахавсь по хаті менінгіт.
Цілу ніч з дитиною по хаті, А в умі вставатимуть рядки… Я тепер поетка, а не матір. Але ніч нашіптує: покинь, І слова одне за одним клеїть Розгортає образів сувій І встають чіткі рядки хореїв У моїй гарячій голові.
1928
КОГДА НЕЗАНЯТ ВЕЧЕР… один з перших віршів написаних російською ще в Харкові
Когда погаснет день Испорченной электрической лампой и смуглый, как цыганенок, заулыбается на улицах вечер, — часов лаконический и протяжный бой усталость дня позволит залечивать. Сутолоку трамвая переборов, после дня заседаний и лекций, на подножке вагона замораживая кровь, буду стараться быть меньше и легче. Когда центр — позади электрическим бликом, И трамвай лениво завернет на окраину, Сойду в самом конце Заиковки и пойду по снежному таянью. Станет лицо от снежинок влажное, В памяти вечер взойдет предстоящий: Комнатка сырая, как белье неглаженное, и дочурки глаза блестящие. Будет снег молодым поросеночком под ногами визжать, рассказывать. Хорошо приласкать ребеночка После дня треволнений разных. Позабыть на час оппозицию, завтрашний доклад в ячейке, девочке рассказать про «мишку и кицю» — сказку далекую от газетной статейки. Показать Орион, Кассиопею в единственное окно комнатушки (наполовину бумагой заклеенное), после сонную поносить на подушке. И будет сердце — маленькой птичкой биться в клетке — грудном пространстве, И будут на маленьком и бледном личике беспокойные тени ползти и странствовать. И когда рукою, привыкшей другое делать, буду шить неумело для ребенка платье, То невольно вспомнится: из-за общего дела очень мало и редко я бываю матерью. День давно погас золотым фонариком, За окном улыбается смуглый, как цыганенок вечер В маленькой комнатке пахнет гарью, Спит ребенок, и тают свечи.
Мене тато прогнав і прокляв, бо у мене дитина од «гоя». Він казав, щоб упала земля попід нами, Оленко, з тобою.
Тато мій, він такий старий, як пожовклі листки Талмуду. Плаче він: «Ой, за доньчин гріх будуть з мене сміятись люди!»
О прокляте, прокляте дівча, не хватило для неї єврея! І у нього сльози в очах, в бороді — срібляному инеї.
Мама плаче: «У неї Оленка, не Дебора, не Лія й Нехама…» Знаю, знаю, для мами сивенької це велика-велика драма…
Моя рідна стара матуся, в неї руки в лушпинні од риби, бо вона куховарити мусить, заробляти шматочки хліба.
А в Оленки синь ув очах і русяво-біле волосся. Що то скаже моє дівча на запитання «нація» гостре?!
І не може тато простить, що у мене дитина од «гоя». Ну а мама сказала: «Ти… ти прийшла б коли-небудь… із «тою».
СПОГАДИ
Маленька, презирством запльована Голта, А може, Бердичів? Не пам’ятаю… Розбурхані спогади у грудях бовтают Встають. Зникають.
Вузькі неметені вулиці. Страшна туга маленьких містечок, Коли печаль до стін тулиться І в чотири години уже вечір.
Мамине життя. Брудні перини. Бакалійна крамничка. Голодні діти. Колись струнку молоду спину Зігнула за п’ятаками гонитва.
І вмерла мама. Не було квіток. Терпких троянд і мотивів Моцарта. Тільки запам’яталось, сказав хтось: — Вмерла стара тахтарка.
Прийшов старий, рудий служка. Прокричав над мамою якусь молитву, Вечірні тіні гаптували смужки, — Якийсь чудний стародавній витвір.
Старі євреї не йшли, а бігли. На чорних марах коливалось тіло. І мертвий день без кінця скиглив Над тілом закостенілим.
Мамо, тебе поховали просто. Старі євреї не йшли, а бігли. Надворі літо переходило в осінь, На чорних марах коливалось тіло.
Тато мій — засмучений і тихий, горбоносий, стомлений єврей. Він од кашлю ледве-ледве диха і вночі шепоче: «Вей-вей-вей!»
У житті він марив лиш про спокій, і на скрипці скиглив у пивних, — пропливали каламутно роки на човнах дірявих життьових.
Але тато не згубив надії про Сіон синяво-золотий. Каже він: «Душа єврея мрійна мусить в ньому жити і рости!»
Каже він, що я чужа й далека, бо мезузу й тору не люблю, бо не марю про сіонську спеку, бо в ячейку ввечері ходжу.
Тату, тату! Ханаан далекий — казка, мрія, вигадка чужа. Я працюю на заводі Века, й жовтенятко в мене дитинча.
Я не знаю водів Іордану, смутку кедрів і легенд старих про Мойсея і верхи Лівану і пісень про згаслих, неживих.
Бо колись старе умре й потоне, і Сіон не буде голубим, — він зміняє колір на червоний і постука у комуни дім.
А тепер я знать його не хочу. Ти ж мене, татусю, не клени; хай твої од сліз погаслі очі, а мої ж — веселі і ясні.
Я працюю на заводі Века, жовтенятко в мене дитинча. Голубий Сіон мені далекий, як легенда давня і чужа.
АСКАНІЯ-НОВА
Уривок з поеми
Асканійське сонце. Сонце ненаситне. П’яне і жагуче, Мов ямайський ром, Ой, погасла ватра, Розбрелися скити. Так чого ж це спомин Все хвилює кров.
Гей, цілинний степе, Сивий, як століття. Сивий, як століття, Пінявий, як вир. Асканійський вітер, Асканійський вітер. У степу цілиннім Сонце і ковиль.
Сонно марить тирса білопінна, Я стою од марень нежива. Близько… ось… могутні плечі… спина… Молодого скита голова.
Гей, на коні. Дихати несила. (Скит сідлає буйного коня). Мені соромно за туфлі мої білі, За міське обличчя й убрання.
Слухай ти, п’янкий цілинний простір, Вабить зір незайманість твоя. Я прийшла до тебе з міста в гості, Слухать спів смутного курая.
На могилах кам’яніють баби. В їх очах — вага тисячоліть. (У Каховці божевільний рабин Про могили щось мені наплів).
Гей, минуле, Як же ти бентежиш. Чуй, на коні (коні як гроза). В голові примар чарівні вежі. І словами нічого сказать. І піду, маленька, тиха жінка, В зоопарк, де ні над чим тужить. Де рожеві, молоді фламінго Сонно марять на одній нозі.
В ЗВІРИНЦІ
В переїзному звіринці, за гратинками Помирала маленька мавпа. Тяжко надходили чорні сутінки. В брудному приміщенні засвітили лампи.
Мавпину клітинку ганчірками завішали, Хрипів дурниці кольоровий папуга. Тонконога жінка з болонок тішилась. Маленька дитинка закричала вдруге.
Незграбний пелікан розпустив крила. Навколо нього скупчились діти. Підстаркувата гієна сумовито вила. За дощатими стінками підвивав вітер.
Останні хвилини доживала мавпа. Напівлюдське личко кривила агонія. За гратинки хваталися маленькі лапи, Неспокійно іржав молодий поні.
Благально дивилась згаслими очима Маленька мавпа з країни сонця (У мене очі заволікає димом. І я хочу, щоб був сон це).
В переїзному звіринці за гратинками, Вмерла маленька мавпа. Низько спустилися чорні сутінки. В брудному приміщенні погасли лампи.
На піску лежу, а наді мною зорі. Біла Вега щулить своє око. Срібна хвиля вибігає з моря, Я лежу, а наді мною спокій.
Ти далеко. Тут тебе немає. Але я п’янію від одної думки, Що з тобою ми в однім етернім морі І п’ємо одне і те ж повітря.
В сірім місті, Де туман і вогкість. Бродиш ти по вулицях самітній. Я лежу, а наді мною зорі. А зі мною — ти в нічнім повітрі.
У ДЕСЯТУ РІЧНИЦЮ
На заводі урочисті збори: десята річниця Жовтня. А моє дитинчатко хворе, його личко в сутінках жовкне.
Сьогодні велика радість, тільки я не можу радіти: вечір напився яду і немає куди подітись.
(Замовчи, годинник, — не буди дитини!)
Там, у клубі, шумує гомін, і прийшли усі робітниці, — а дитинка руки заломлює, і шепоче: «Мамо, водиці!»
Мені треба робити доповідь, а маленьке тільце горить, і перлинки поту на лобі, і діагноз лікаря — «дифтерит».
(Замовчи, годинник, — не буди дитини!)
Знаю, — Зіна з «Кофоку» скаже: «Бач, своє за усе дорожче!» І усмішка на губи ляже, І всім буде ясно ось що:
Скажуть: «Онде яка більшовичка — все слова, а на ділі немає!» У дитинки плями на личку… Зіна слова «мати» не знає.
Ой, сьогодні всі мене лають, я ж лиш мати, я тільки мати. Я нічого нині не знаю — замовчи-бо, годинник проклятий!
Нічна розмова Почекай, Мефістофель, почекай, Мефістофель, Може бути, прийду уночі і продам Свої кров’ю написані останнії строфи. Свою мудрість прозору, мов у склянці вода.
Почекай, Мефістофель, в тебе хиже обличчя, А у мене рожевість ще зі щок не зійшла. А прийду уночі і постукаю тричі І продам свою мудрість, і продам свій талан.
Може, рано прощатись? О, ще рано прощатись! Я прийду, Мефістофель, Стерши муку з лиця. Помінять свої скарби На химернеє щастя, На усмішку дитини, На обійми самця.
Я страшенно стомилась. Я страшенно стомилась. Подивись на провалля Біля смутку очей. Хочу чути банальне: — Я люблю тебе, мила, Хочу буть не самотня В синій тузі ночей.
Почекай, Мефістофель, в тебе хитра усмішка, Твої очі зелені загадково мигтять. Почекай, Мефістофель, Тобі гірко і смішно, Бо ти знаєш про щастя І химери життя. Почекай, Мефістофель,
Я не Гретхен білява, Я рвучка й нервова, Я жінка-поет.
Я шукаю незнане, ще не сказане слово, Знаю спрагу натхнення, Творчих запалів лет.
Легко бути коханкою, Навіть матір’ю й жінкою. Але як ув’язати це з призванням творця. Ой, летять похоронно Срібнодзвонні сніжинки. Я прийду, Мефістофель, Стерши муку з лиця.
ПОД ПОЛЯРНОЙ ЗВЕЗДОЙ
Северному асу Герою Советского Союза Петру Сгибневу
Да, Нева ему верная мать! Он на Балтике нашей чудесной Поле боя стал постигать, Если полем можно назвать Синий купол шири небесной.
Не забыть ему первый полет. Под крылом голубой Ленинград Нет, не знал тогда юный пилот, Как он в жарких боях понесет Пламенеющий мести заряд!
…Был в Приморском районе дом (Как об этом трудно сказать! Ведь убийца с паучьим крылом Разбомбил этот дом напролом И убил его старую мать…
Там погибли сестра и брат, Но слеза не туманит взгляд. Когда Сгибнев идет на врага. Расступаются облака, Перед ним ленинградский день, Словно грусти вечная тень. И воздушный немецкий пират Подожжен, расстрелян и смят.
Знают сопки и хмурые горы, И седое Баренцево море, Как за Волгу и за Кавказ Здесь сражается северный ас, Как за свой ленинградский дом, За твое и мое гнездо, За своих и твоих сестер Разжигает мести костер, За свободу и честь дерется, Сын крылатых североморцев.
И коль трудишься ты на земле, И коль плаваешь на корабле, Если уголь в шахте берешь, Если ты поезда ведешь, Над тобою Сгибнев всегда, Как Полярных морей звезда.
Будь достоин защиты его, Он громит врага твоего, Этот ас — настоящий герой, За тебя он рискует собой, Зная, здесь где-то трудишься ты, — Будь достоин его звезды.
НАСЛЕДНИК
Он не видел Ленина. Мальчишка, Он родился в тот суровый день, Когда голос радио притихший Огласил печальный бюллетень.
Когда горе встало у порога Каждого спокойного жилья, Когда стала сдержанной и строгой Русская веселая земля.
Проходили годы, и мальчишка Подрастал, учился и окреп, И ему рассказывали книжки И любимый ленинский портрет.
Как идти по этой жизни прямо, Как расти и силы набирать. Он и вырос умный да упрямый, Знающий и жаждущий узнать.
С Лениным ходил он в пионеры. С Лениным он комсомольцем стал, С Лениным ему любые двери Этот мир широкий открывал.
И когда пожарищем багровым Озарило ясный горизонт, Этот парень, смелый и суровый, С Лениным отправился на фронт.
Ведь сегодня и отцов, и внуков Вновь, как и в семнадцатом году, Страстный голос, поднятые руки, Гордость и бесстрашие ведут.
Мира молодость и радость поколений Отстоит он в грозный час войны, Ведь не зря его великий Ленин Знаменем победным осенил.
Кто ж его поставит на колени, Если в грозный год сорок второй Сталин сам и сам бессмертный Ленин Вместе с ним выравнивают строй!
…Он не видел Ленина. Но зрелость В январе,в боях изведал он, Когда орден Ленина за смелость, Был ему, наследнику, вручен.
ПАРТБИЛЕТ № 291890…
На пятый день мы эту сопку взяли. И дым сражений не успев отмыть, Поговорить о том, как воевали, Пришли на партсобранье мы.
Но кто-то вдруг в землянку постучался. Вошел боец. Прищурился на свет. Он постоял. С минуту отдышался И подал комиссару партбилет.
Покрытый кровью. Тщетно мы стремились Прочесть число. Шесть цифр были ясны. Седьмую, как и сердце, раздробила Жестокая посланница войны.
Но мы узнали — вологодский парень, Что здесь, в бою за Мурманск, жизнь отдал, Простой боец, по имени Макаров, Как коммунист и жил, и умирал.
…Спускалась ночь. За сопкой ветер злился. Молчанье было ярче, чем слова. И комиссар слезы не устыдился. И партбилет при всех поцеловал.
ВОЕННЫЙ ГОРОД
Военный город сдержанно и строго Вновь отправляет в ночь броневики, Опять шумит военная дорога, На фронт, на фронт торопятся полки.
Чернеет вечер. И в порывах ветра По улице проносится: «Кру-гом!» То ополченцы двинулись в разведку, И темнота накрыла их плащом.
Снег серебрит походную дорогу, Проверенную словом и свинцом. И я гляжу внимательно и строго На каждое случайное лицо.
Как изменились улицы родные, Как темен вечер и глаза ясны, Как берегут сегодня часовые Ночную тишь — попутчицу войны.
Здесь редко встретишь детскую усмешку И детские проворные шаги… Военный город! Ты не можешь мешкать И спутать марш, начав не с той ноги.
Военный город, сумрачный и строгий, Ты должен знать друзей наперечет, Чтоб враг, мотаясь по большой дороге, Не смог найти желанный поворот.
Чтоб не сумел убийца и предатель Тебя за ротозейство наказать. Стань беспощадным, как в бою солдаты, Как спутника настигшая гроза.
Военный Мурманск… Улицы без света Забыт и дом, и нежность, и семья. И гнев бойца, и мужество поэта Взрастают из особенных семян.
Военный город сдержанно и строго Вновь отправляет в ночь броневики, Шумит, шумит походная дорога, На фронт, на фронт торопятся полки.
Военный Мурманск… Улицы родные. И гул сражений за седым холмом.., И звезды непонятно озорные На небе, довоенно голубом.
Снег серебрит походную дорогу, Проверенную словом и свинцом, И мы глядим внимательно и строго На каждое случайное лицо.
РАССКАЗ О БОЙЦЕ МАХРОВЕ
Светлой памяти Бориса Махрова — бойца-комсомольца, погибшего в боях за Мурманск.
Гремят над страною военные будни. Идет боевая гроза, Друзья дорогие, мне очень трудно О Боре Махрове сказать.
…Родился в семнадцатом. Вскормлен Москвою. Искуснейшим слесарем был. Был молод, красив, атлетически скроен И жить, и смеяться любил.
Он рос и работал. Потом, как обычно, На срочную службу пошел. На Север попал. Молодой пограничник Служил, как и вы, хорошо.
Он лыжи любил. Дуновение ветра За ним поспевало едва. Как шел он, друзья, в боевую разведку, Не скажешь в словах!
В Москве он любил и авто, и трамваи, И улиц московских разбег, А в тундре искусней Махрова едва ли Найдется еще человек.
Снега Заполярья, угрюмые сопки. Озер переменчивых гладь. Одним следопытам понятные тропки Ему оказались подстать.
Нет, я не хвалю его просто, для слова. В суровое время войны Мы все увидали, что скромность Махрова И доблесть Махрова — равны.
Когда на заставу напали бандиты, Он первым стрелял по врагу, И первый налетчик, Махровым убитый, Застыл на крутом берегу.
Но это, друзья, было только началом. Атаки, разведки, бои… С каким превосходным упорством встречал он Военные будни свои!
С такими ребятами дружит победа. Отбив белофинский налет, Однажды принес он из дальней разведки Добытый в бою пулемет.
В горящем лесу под разрывы снарядов Он дрался один против трех. И трое шюцкоровцев мертвые рядом Упали на северный мох.
Не знаю, бывает ли сердце из стали, Но плыл он с гранатой в руке. Казалось, и волны от пуль закипали В холодной полярной реке.
Да что говорить! О Борисе Махрове Гремят боевые дела. Герой из отряда майора Немкова, Бесстрашный разведчик по дальним тылам.
И вот его нет! И попутчица боя — Суровая грозная смерть До срока его увела за собою, Но как он сумел умереть!
Не надо печали. Во имя Махрова, Который смеялся и жил, Не хмурьте бровей, не глядите сурово, Не надо о мертвых тужить.
Гремят над страною военные будни, Идет боевая гроза. Друзья дорогие, мне больно и трудно О Боре Махрове сказать.
Сегодня почтим его светлую память. Прощай пограничник — боец! Мы будем тебя, как победное знамя, Нести вдохновеньем сердец.
И будут сражаться за родину снова, На вахту военную став, Бойцы из отряда майора Немкова — Отважные люди застав.
УЧИТЕЛЬ ИСТОРИИ
Памяти мурманского учителя А.В.Когана
Он был учитель. Спокойный и строгий, Песни любил и любил ребят. Звали его Александр Коган — Тридцать годов подряд.
Он был высок и слегка сутулился, Тихо бредя средь осенних гор К школе, на самой высокой улице — С именем гордым — Полярных зорь!
Помню, как строили эту школу, Как он давал там первый урок, Коган, взволнованный и веселый, Переступал за новый порог.
Раз он сказал: «Страна родная Любит вас, дети. Любите ее, Учите историю нашего края, Славу побед после смертных боев».
Он говорил вам у старой карты, Как воевали России сыны, Бившие Фридриха и Бонапарта В давние, грозные годы войны.
«Знайте историю родины нашей, Всем наукам история – мать». Как хорошо говорил он и спрашивал, Как хорошо он учил вас — знать!
Он был историк. Суровые даты Память его хранила не зря. Но он любил горячо и свято Первый волнующий день сентября.
Чтоб отстоять этот день, родные, Он добровольцем на фронт ушел. И говорили бойцы рядовые Так же, как дети, о нем — хорошо.
…Линии фронта передовые Много значенья в себе несут. Лучшие люди славной России Передовыми в бои идут.
И, увлекая бойцов на битву, Как увлекал он в школе ребят, Пал он, фашистской пулей пробитый, Мирный историк и храбрый солдат.
…Скоро откроются школьные двери, Примет, ребята, вас светлый класс. Новый учитель скажет уверенно: «Правда истории всегда на нас».
Скажут ребята просто и строго: «Помним и знаем. И будем знать, Нам рассказал учитель Коган — История — всем наукам мать».
Встанут ребята. Чуть скрипнут парты, Словно отдав молчаливый салют Тем, кто учил их у школьной карты, Тем, кто сегодня в класс не придут.
Тем, кто во славу милой отчизны Пали в боях. Но бессмертны вовек, Как неизбывная память о жизни, Как вдохновенье. Как человек!
ЗУСТРІЧ НА МОРІ
О дванадцятій, коли пароплав спить І «клюють носами» на вахті матроси, — Чітко видзвонює металева мить І вечір смутний, як поранений альбатрос.
О дванадцятій чиясь постать, Тихо од капітанської рубки — До моєї каюти загадковим гостем: Це я. Вийдіть, голубко.
І от ми з вами На палубі слухаєм тишу. Я зосереджена, як далай-лама, Ви — як божок Вішну.
(Колись дитяча моя уява Малювала капітана З очима неодмінно синіми, А у цього чорні, мов ночі на Яві, І ще чорніші під ними тіні).
Ви розкажете мені про Суматру, Про далеку Індію, загадково-соняшну, — Чорної магії золоту матір, Про страшну лихоманку, жовту, мов соняшник.
За кермом вирито яму води, Білі чайки віщують комусь розлуку. Білим маревом пропливає дим. І ви стиснете мою руку.
А потім згадаємо, як уперше Я на пароплав зійшла: Заскиглили під ногами старі трапи, Внизу сердито вода ревла. Здавалось: тигрові одрубали лапу.
З капітанського містка, чужий і серйозний, Ви накази оддавали скупо. І я смутна, як рослинка туберкульозна, З повагою дивилась на ваш рупор.
А потім, на палубі, засліпленій сонцем, Ви до мене підійшли якось: Я Вам розкажу про Токіо і японців. Через два дні стаємо на якор.
Тоді у берега біла піна Брюссельським мереживом сліпила очі (Скоро і ваш будинок спочинку. Скоро приїдете в ласкаве Сочі).
Пропливало багато плотів і барж, Ви капітан з душею поета (На дні моря морський цар Лежить у труні глазетовій).
І я вам казала про мій біль. Про вдачу мою, як норд-ост, хмуру. І вас називали чомусь «Білль» Замість справжнього, ласкавого «Юра».
А потім щовечора чиясь постать, Тихо од капітанської рубки До моєї каюти загадковим гостем: Це я. Вийдіть, голубко.
О дванадцятій, коли пароплав спить, І «клюють носами» на вахті матроси, — Чітко видзвонює металева мить І вечір смутний, як поранений альбатрос.
1929
ЗГАДКА
Рауаг Рабурові Зейлеру Жаксону Незабутньому Леонідові Джордані
Пам’ятаєш місто маленьке на далекій, глухій провінції, де не чути трамвайного дзенькоту, де любов переллята за вінця. Пам’ятаєш — маленький цирк і мене — укротительку звірів. Не забути хвилин цих, невимовне болючих і щирих… Пам’ятаєш — притих партер, (за першим дзвоником другий). І ти об ноги мої тер Шкіри своєї смуги. Пригадай золоті сни, Мій німий, смугастий любовнику, Пригадай після виступу ніч, Таку страшну й молитовну. Я у клітці. Тиша густа. Лапа твоя на моє стегно. (там і зараз, біля живота, Хрестик, синьо-таємний). Пам’ятаєш: У цирку була Молода й запальня тигриця. Я її укротить не змогла — І пішла, Бо коритись - не личить. Пам’ятаєш - виступ останній І анонси — «новий укротитель». Ти відчув те прилюдне прощання І дивився очима розбитими. Грав Джордані, як завжди, тустеп, І од музики злий і напругий Ти об мене з розпукою тер Шкіри своєї смуги. Ми провели закляту гру (як згадаю — жахаюсь сама). Навіть ворог мій — комік Штрулеп В хвилюванні пальці ламав. Було тихо в людській юрбі. Наче й публіка чула кров. Після нашого виступу вбивсь Молодий акробат Гро. Я забула далеке місто І малесенький цирк на провінції. Але в пам’яті ти, когтистий, — І любов переллята за вінця. Велике місто. І в зоосаді Мужчина коханий сказав — «Глянь, он красивий тигр» — І так розпачливо, і так тьмяно Я закричала: «Ти» Ти впізнав, і твої вуста, (Я відчула, мій Зеро, я знаю), Як останнього вечора, так Тричі сказали — «Рай-я». То була золота гроза, Нині складаю вірші. Директор зоосаду писав: — «Тигр хворий. Здоров’я гіршає».
Київ,р. 1927
Труп осени в долині дотліває. Його покриє скоро перший сніг. І повний місяць — запашний окраєць У довгу ніч світитиме над ним.
А білий гість почне сміятись Холодним посміхом своїм. І на лани впаде як вата, Як дум розгублених рої.
З далеких гір прийдуть шакали, Прийде стрункий самітний барс Його поява налякає Людей, худобу і собак.
Дитячий плач худих шакалів Піде луною, і тоді Вночі заскиглить сива Кальма, Що стереже наш тихий дім.
В гірські ліси смаглява Васса Вже не піде збирать кізіл, І спать не можна на терасі. Бо навіть холодно й козі.
І юний Спіро вже майструє Хлівок маленький. О, зима. Вона прийде і замудрує В знайомім мареві примар.
Труп осени догнив уже в долині. Його засипав білий, ніжний сніг, Самітний барс, прострелений у спину, Застигло стереже холодну ніч.
Вересень, 1929. Кабардинка
НЕВЕЛИЧКА ПОЕМА ПРО СТАРОГО ПРОФЕСОРА
Присвячується тим, хто в перші героїчні дні революції не кидав своїх форпостів.
1
Сьогодні професор спалив найдорожче: Купу зошитів, а між ними один З написом — «Моя дисертація». Вчора останній стілець потрощено І більш немає за що вже взятися. А — в хаті холодно І — працювати треба. Де ви, з золотим обрізом томики? Де ви? де? Мозок! Ти ще не стомлений, тебе не розп’яв день?! Самій жорстокій богині чи богові Не приноситься такої жертви. Як тобі — грубко убога! (Після пожертви хочеться скулитись і… цуценям вить). Як довго корчивсь, згинавсь Огнем розіп’ятий Форель. Всіх, жорстока богине, На! Воронов і Мечніков — ув останній рейс. Так треба: горіть! Бо вночі до професора прийде коханка, Скаже йому: — «твори!» І серце стане рожевим, як ранок. Тільки — треба вмилосердити богиню — грубку, бо холодно і не можуть писать, не розгинаючись, закляклі руки того, що диктує так хутко в любовнім екстазі — вона — Золота коханка — наука. А надворі мороз на санки сів. Синьо-червоний, як увечері при заході вода Рейну. Всіх на паливо! Знаю я, Що цілим залишивсь — Томик один — Штайнаха.
2
А коли неба дірявий дах Замалює червоним сонце, Професор підійметься і скаже — «да, — А до чого, припустімо, сон цей?» Ах, чудний Валер’яне Львовичу, Ви хочете стати Фавстом номер два. Ви чуттям і розумом вловлюєте Велику ідею омолодження людства. На гігантськім екрані епох Геній не один вже з’являвсь. Але в шуканнях — таких реальних, як життя І містичних, як твори Едґара По, Вони поодинці захлинались. І професор швиденько встане, Побіжить з університетського дому Туди, де чітко, немов у золотані, Літери кажуть: — Упродком. Фунт хліба. Два — картоплі. Чвертка крупи манної. П’ять годин чекання в черзі, Коли — в животі хтось булькотить захоплено І од голоду голова в тумані.
З Тихо й урочисто у великих лябораторіях. Заклякла і вгрузла в повітря тиша. Професор поволі підіймається вгору, І стіни кажуть — будь ласка, тихше. Трохи пахне військовим шпиталем. Стояли білі. А зараз будинок тихий. Чому? Відомо: — Немає палива Та ще й червоні недавно приїхали. А там у професора, в маленькій кімнаті, в голодній стумі зустрічають ранки двоє — таких беззахисних, чудних і волохатих, двоє — орангутангів. Ех ви, чудні низьколобі створіння, Ви не знаєте, за що б’ються комуністи. Ви не знаєте романтики доби військової та її горіння — ВИ ПРОСТО ХОЧЕТЕ ЇСТИ. Це ж для вас години в черзі. (Один - хліба і два — картоплі). Це ж для вас хочеться жить І серце старе молодіє захопленням. Ех, Фавсте! Кімнати простір і ліжка пустка. В тебе цингою вагітні ясна. Ти кров’ю фарбуєш, як вивіску, хустку І для тебе одне тільки ясно: - Помру з голоду - нікому тужить. Помру, як лицар во ім’я коханки. Ну, а вам необхідно жить О — ранґ— утанги. Ах, професоре, дослід за тебе До кінця доведуть інші. Пересадка залоз — і ще треба Зробити багато іншого. І од голоду тіло старе і од творчого екстазу — в корчах. А — мавпи їдять і радісно морщаться. А потім тіло в небуття синь — о Таку ліричну, як вірші Гайне. Знайдуть мавп і зошит синій: — «Спосіб омолодження. Частково по Штайнаху».
––––––––––––––—
Знаю: з’явиться на екрані епох той, що зможе убити старість.
Року рев. ХІ-го
Трава прив’ялена і заніміла осінь… Сьогодні сталось. Що це? Я жива?.. В траві заплутались, розвіялися коси, в гарячці тіло й голова.
Зім’ята сукня. На обличчі мука. Червоні плями в лєнтах комбіне… І пада вечір у безодню круком, І кличе вечір впасти і мене.
На серці якось важко і тривожно. І ти, ніяковий, не можеш приласкать… І те, що сталось, повернуть не можна. І серце холодом стиска…
Ти так молив — сьогодні стань моєю… І сталось. О закон буття! Ми у траві забули томик Гейне, — його листки од вітру шелестять.
І якось чудно. Хоч усю вже бачив — соромлюсь при тобі панчоху підв’язать. І так іду. І ми чужі неначе, і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.
О, не вернуть! Не стать такою, як учора, Нічим не змить із уст палючих плям! А день такий звичайний і бадьорий, така спокійна стомлена земля…
ИЛЬЕ САДОФЬЕВУ
Я не могу уйти от этих стен, От крепких рук угрюмого мужчины. Я словно продана в тяжелый сладкий плен, Где радость и тепло от беспокойства стынут. Я не могу уйти от этих стен.
Мне дорог лоб. Густых бровей изгибы. Но мне враждебен темный, злобный взгляд Мне страшно думать, что любовь погибла, Но час от часу веселит разлад. Мне дорог лоб. Густых бровей изгибы.
Я с ним не сплю. Я ухожу к ребенку. Но, встретясь ночью, нас бросает в жар. Он говорит: «Я позабыл гребенку», Но знаю я: он мог забыть кинжал. Я с ним не сплю. Я ухожу к ребенку.
Его стихов уверенная прочность Дороже лирики напевного огня. Но губит жизнь размеренная точность, И тщусь напрасно что-нибудь понять. Его стихов уверенная прочность.
Я не могу уйти от этих стен. Где времени высокое дыханье. О, если б встать на собственную тень, Рассеяв горький воздух расставанья. Я не могу уйти от этих стен.
1934
Бывают дни Прозрачней хрусталя, Понятней явь И прошлое виднее, И ближе небо, И верней земля, И самый воздух, Кажется нежнее. В такие дни, Прозрачней хрусталя. так мне вчера прозрачно и светло Вдруг на душе Отчаявшейся стало. Твои глаза И твой высокий лоб, И радость встречи На лице усталом Вдруг дал мне Прозрачность и тепло.
1942
Мне очень нужно жить. Любить тебя безмерно. И ждать тебя. С тобой счастливой быть. Мне очень нужно жить. Самой в себя поверить. И все твое доверье заслужить. Мне очень нужно жить. Еще увидеть море, Услышать леса первозданный спор, Увидеть степь, еще взойти на горы, Еще затеять с ветром разговор. Мне очень нужно жить. Чтобы на книжной полке Стояли книги избранной семьей. Чтоб сын родился. Ты ведь хочешь Тольку, А я бы назвала его — Ильей.
1941
Городская больница