Тась Дмитро _____________________________________________ А все ж ми стрінемося випадково, На пароплаві десь і може восени, І може здійсняться, немов намова, Твої страшні, мої безумні сни!.. Ти уяви – вода плюскоче в кручу, Холодний захід вмер, шепочуть комиші, Схилилась ти на вигнуте поруччя… Ти придивляєшся, як гай в туман біжить. Цілуючи простори, впала зірка, Спалила цілу путь і вмерла вдалині. І відізвалися в мойому серці гірко Дитячі мрії у забутім сні. Ти уяви: за кермою керманич Неначе кам’яний, шумує колесо, І лози з берегу нам шлють добраніч, Співучі обрії, і небо… й тихий сон… Оце і все… я не скажу ні слова — Твої страшні, – мої безумні сни… Далеко десь ще стрінемося знову, На пароплаві може, може восени… * * * А Я ПІДУ І знову я в примруженім екрані Знайти зворушливі натяки хочу… Твої могутні, незабутні очи — Мої роз’ятрені, гарячі рани! В полях нехай і громовиці, й зливи, Нехай по вулицях кричать трамваї, — В оркестрі скрипка про вогонь співає, Кричить про неподолані припливи! З екрана тінь синява, непокірна — З інтриг сплетіння, з кадрів перепліту — Скресне таємним та привітним мітом І розітне мою любов надмірну… На полотно терпкий електропромінь Поклав чеканні та чіткі обійми, А я з-між ребер власне серце вийму І понесу на пагорків заломи! Крізь листотінь лапастого клен-древа Червоних блищиків скресає гама… І юрби п’ють вибагливу рекламу Й дари несуть за радість ключареві… А я піду крізь будні – дні та ночі — Примружений, мов тіні на екрані, Щоб мріяти про городи незнані Та про могутні, незабутні очи… * * * ВІСТУН Гудуть далекі пароплави, Маячать сині кораблі… На тлі червоному заграви Вістун з далекої землі!.. Вістун – палій, вістун – сновида Крізь сон запалить смолоскип! Гей, хто йому на зустріч вийде На білий берег, жовтий схід?.. Ущухли щойно грізні бурі, Плазують змії із печер… За обрій рушать хмари хмурі Зігнувши обриси химер! Вмирають білії сузір’я В кривавих пазурях заграв… – Зійду один я на узірря До кажанів, до чорних трав!.. Зійду на круч могутні груди… З-під бур, з побитих кораблів, О, знаю, швидко вже прибуде Вістун з далекої землі!.. * * * ЕКРАН Отак прийти і сісти в третім ряді Провінціального кіно "Вампір", Де не почуєш пахощів помади, Не відаєш, хто визнаний кумир… Дивитися, не знаючи акторів, Сприймати світ, не знаючи спокус, І, вірячи в невинайдені зорі, Нанизувать рядки прозорих бус… Хто режисер – творець безмежних кадрів, Хто оператор – співборець творінь, — Хіба цікаво крізь сприймання ватри, Хіба потрібно крізь вогні молінь! І ось – підеш, немов п’яний, додому, Одірваний від світу та людей… Якась далека, тиха й невідома Тобі на серце руку покладе. І ось ідеш з кіно якогось ряду — Спадає дощ, кублиться злий туман… А в серці спів нечуваного ладу Заплів мінливий, радісний екран! * * * За перелазом стежка крізь городи, Крізь соняшники, льон, крізь коноплю… В твоїй, о земле, соковитій вроді Свої думки й бажання потоплю. Шляхи за стежкою у даль плазують, Шляхи за обрій в невідому путь… Десь вершники на вороних басують, Гармати десь, немов громи, гудуть… Тут – соняшники, льон і сонце, сонце, Тут зелено в розкошах бур’яну. Держить земля в своїй м’якій долоньці Країну снів – бунтарську, вогняну. За перелазом, за городом поле, І соняшник не сонцю уклонивсь: За обрієм зачервоніла воля — Блакитний льон сьогодні зчервонивсь… За перелазом стежка крізь городи… Зогнив старий дідівський перелаз… Вклоняюся ясній світанку вроді, Оспівую очей його топаз… * * * Криптомерії вклонились морю… Пий печаль, коли вона глибока, Радість пий, коли вона велика! Криптомерії вклонились морю, А воно безумне, сірооке В камінь б’є, на берег скаче дико, Проти сонця очи мружить хворі… Чашу моря баня неба вкрила, А на схід снігові верховини Тулять думи у холодні хутра… Чашу моря баня неба вкрила — Від глибин, від каменю й дельфіна Хвилі річ ведуть і грізну й мудру. Чайка схопить на перисті крила Мудрість моря й понесе під небо. З океанів – чорну таємницю І з глибин – нечувані простори! Мудрість моря понесе під небо Стрілокрила та могутня птиця. …Здрастуй гнівне, здрастуй люте море! Я прийшов, такий як є, до тебе… * * * КРІЗЬ КРИГОПИС ВІКНА МОГО Ось похапцем ідуть одні, А ті похмурою юрбою… Поглянь, як наростають дні, Розкривши стяг над головою! І, не діждавшися черги, Вони, мов білиці, стрибають… Поглянь – які без меж сніги Біжать з-під колеса трамвая… На розі усміху просить, А там – перламутрові сльози — Сплетіння дивної яси Виводять на вікні морози… Рух, блиск – і пролетів вагон! І знову тиша. Снігу клоччя… Крізь кригопис вікна мого Спостерігаю сині очи… З-за моря снігових дахів, З-за димарів, антен стрімчастих Злітають зграями птахи, Оточують сніги круглясто… І в чорнім колі, вдалині, Вони тепліють, очи сині, — Поглянь, як наростають дні, Поглянь, які сніги в долині! Ніхто цей спокій не зруйнує, Не спинить усміхів своїх, Бо вже шумлять, бо вже вирують Весни моєї ручаї… * * * Мені журно, що осінь моя Виноградні листи розіслала, — Мускуляста рука ратая У чорноземлю врізала рало… Мені лячно стежками іти, Мені сумно співать колискову, Коли вірю, що осінь – то ти, Коли знаю – не зійдемось знову… Порожнеча така навісна, А тополі безмірно скорботні… Що мені, ніби буде весна, Що мені – коли осінь самотня! Гайвороння сплітає вінки, Крізь туман розлягаються дзвони — Таємничі, над край не тривкі — Лиш торкають розгублені гони… Гей, болотяна путь ти моя, Твою рану ніщо не загоїть! Мені журно, що осінь – то я… …Ми не стрінемось більше з тобою. * * * Мені хочеться так як дитиною Загубитись в саду восени — Чарівничою снити хатиною, По яку мандрували сини. Багряніють берези на заході, Багряніє в борах сухолист… Шелестить сухолистом по ягоди Біла дівчина з сумом намист… Він простягся в майбутнє хвилинами — Твій підроблений, тьмяний корал, Ланцюгами солодкими, дивними Мені волю в борах одібрав!.. Коли сонце розплавило обрії З-за берези я стежив стежки, Що їх пестили очи недобрії, Що встилали їх будні тяжкі… Багряними берези на заході Намітками з голів зап’ялись… Поминула й берези, і ягоди Біла дівчина з сумом намист… Не любитиму так як дитиною В чарівничім саду восени!.. Бур’яни поросли за хатиною, З мандрівок не вернулись сини… * * * НА МОГИЛІ КОЦЮБИНСЬКОГО Ще в горах Болдиних крізь сон Дрімають келії чернечі, Дзвіниці Троїцької плечі Орнаментують злами грон. І тиша сіється снігами, В ярах навколюшки стає, І навшпиньках іде за нами, Й шепоче тихо про своє… Ось тут, мов дим, пливли з долин Десенські піняві тумани, Інтимних далів рух і плин, Завіса вічної омани. …Убори скинуто з полів, Діброви золото вдягають. О, не злічити тих голів Спустошеного війська-гаю! О, не злічити тих змагань, Ракет небесного намету, Що осінь, костяна яга, Влучила в пісню кулемета… О, не злічити тих офір — Смертей одважних і веселих, Коли на іскру били зір Кресалодухі, горді зела!.. Отут. Мов дим. І монастир Забув криваву січу й змову І в сніг, мов древній богатир, Встромив печаль свою зимову. Зима – снігурка срібнокоса. Який разючий сонця блиск. Вітрець кришталь сніжини носить Й кладе на білий обеліск… Любов загасла, встала шана. Минули страдницькі годи, І поржавів вінок бляшаний… О, я ходив тут молодий, Із серцем радісно-тривожним, Ловив прийдешніх кланів тінь І з кожним роком, роком кожним Втрачав огонь ясних хотінь. Та осінь – прозоріння ясне: Через сніги, дуби столітні — Не зрушить з варти і не засне Рук мозолястих твір новітній! Залізні ферми в дуг систему, Злютований склепінням зміст, Дзвінким єднанням ранить тему Через Десну потужний міст. Ще в горах Болдиних крізь сон Дрімають келії чернечі, Дзвіниці Троїцької плечі Орнаментують злами грон… Проте – даремно. Вік одмер, Сковзнув печерою і тінню Застиг в улозі. А тепер — І брость, і парості, й хотіння Під білим шаром цих снігів, Мов корінь дуба чи вільхи — Дрімають чуло та нервово. І не народжене ще слово Уже зростає, вже дзвенить, Уже в обіймах всесвіт тулить… Які ж незаймані вони, Як легко про віки забули! І, дивлячись на цих дівчаток, Що в сніжки грають, хочеш брать Руками сніг, на кулі м’яти: – Не ждіть від нас тепер добра! В чоло! За комір! Просто в скроню! — І сміх лунає без кінця… Горять намучені долоні, Блищать роз’ятрені серця! Серця палають, як походні: – За комір! В скроню! У чоло! — Набоєм вчора прогуло, Й любовно встало вже Сьогодні. Й любовно запалило ватру Снаги, змагання та хотінь. Ось поміж круч блукає тінь Передчуття палкого Завтра… Зростає радісна земля Моїх дідів – моїх онуків, І сніг бере в гарячі руки, І зір у далечінь встромля… Зима – снігурка срібнокоса, Який разючий сонця блиск! Вітрець кришталь сніжини носить Й кладе на мудрий обеліск. * * * Не почуєш більше мого голосу, Твого горя вже не бачитиму я, На моря далекі ти помолишся, Стрілокрила ти, ти – ластівка моя! Отруїли серце передзвонами, Одцвіте весни за ґанками каштан. Восени – колись ще може знову ми Покладем серця на золотий баштан. Восени колись, ми твердо віримо, У червоному, у золотому сні Райських птахів запашними пір’ями Нам простеляться на схід шляхи масні. А за рогом гори голубиняться. Чи пізнаєш ти у неба сивині Ту хмарину, що мов біла білиця Промайне і зникне в неба сивині? Не почуєш більше мого голосу, Тінь за гори спомину твого, А моря, ти слухаєш? Ти молишся… Го-го-го, го-го, го-го… * * * П’яними гронами чорніє бузина, Жовтіє папороть в торішнім сухолистю… І знову в далині я радісно пізнав Разки твоїх змагань безжурні та тяглисті. Коли в цю спраглу ніч далекі блискавки Безумству віддають надірване горіння, За мілійони миль, за простори тривкі — Моє п’яне життя, моє терпіння… Цигани долі, чуть, все клеплють тишину, Здіймають клевчики й у глупу мідь лупають, Пожеж сільських птахи патлатий дим женуть… А морок блискавиць копає… скрізь копає… По блискавиці тьма. Копни поглибше тут В цю спраглу, дику ніч, щоб розрубать сумління… За мілійони миль – мій зір, мов хижий спрут — Моє п’яне життя, моє терпіння!.. * * * Так день пройшов. Не треба каяття, Не треба дум палких, як перша рана… З золотолистям прийде забуття, Це перша осінь – голуба і тьмяна… Я так люблю твоїх очей глибінь, Я так люблю про першу зустріч згадку, Що вже не бачу болячіших змін… Хай буде путь через чарівні кладки! Поглянь, як молодо синіє даль, Поглянь, як соячник кохає сонце… Моя душа, мов гостреная сталь, Проб’є препони, – не запнеш віконця… Ти не сховаєшся ніде, ніде, Ти не втечеш, знайду тебе й в пустелі… Хоч боляче, а осінь все ж іде, Золотолистям стежку мою стеле. * * * Тополі стали наче струни — До неба просто від землі! Не може буть, щоб були труни, Щоб в бурях никли кораблі… Майбутнє – світла зоряниця, Що тьмарить відблиски заграв. Так що з того, що дика птиця Віщує смерть між чорних трав… Так що з того, що я стомився, Що за спиною виріс гріх? Моїх думок моріг розлігся, О, не приборкать дум моїх! Хай за спиною грішні крила, Хай очи розбратом горять, Напнуться радісні вітрила, І пружні зорі заіскрять! О, заіскрять майбутні зорі, Жагуче ляже світлий шлях… О, горілиць, о – серцем д’горі! Терн – оксамит, і шовк – реп’ях… Хай догнивають чорні труни, Хай гинуть мудрі кораблі! До неба пнуться наче струни — Тополі – просто від землі… * * * ТУМАН Плачуть дахи почорнілі й холодні. Хмари спустились на топтаний брук, Далі – заломами зігнутих рук, В лужі встромили шиплячі походні*… Білим струмочком у синій туман Пара сковзнула й загасла. Тоді — Тиша така, що хрипіння годин Чути, вкропилась до літер роману… Мовчанка й тиша… Та раптом із ринв Крапля по краплі, мов цвяхом у скроні. Мов колючки у терновій короні Звук цей. Ліхтар. Продає мандарин Дівчина з довгим розрізом очиць, З віями тихими, мов голубіння… Ось ти продай мені муку терпіння! Цноти даруй запашних полуниць… …З гиком трамвай прокульгав перехрестя — Скрійний хабарник та п’яний жебрак… Лайкою плюнув безмежний барак В улиці сонні блакитного міста… Тягнуться спритні конвульсії рук В душу мою, що зірвалась, сьогодні… Плачуть дахи почорнілі й холодні, Хмари спустились на топтаний брук. походні (смолоскип) * * * Я б тебе цілував, цілував За парканами заспаних станцій, Де м’яка, соковита трава Килим стеле до тихих акацій… Одморгають і зорі своє, Одгудуть паротяги далекі, Одинокий ліхтар покладе Дивний відблиск на ковану рейку. Поцілує холодний метал, Розтечеться металом змертвілим, Сотні тисяч отруєних жал, Перетнуть твоє стомлене тіло! Я тебе не люблю, не любив, — Як не можу любити нікого — Моє серце під бурю розбив Синій грім з-за похмурого рогу… Моє серце спалили вогні — Горобиної ночі заграви… Коли зможеш, прости і збагни Цей паркан, ці акації й трави! …Може ляжеш гарячим плечем На крицеву, морожену рейку… Паротяг закричить, утече В далечінь незнайому й далеку… І світанок гарячим мечем Розворушить забруднені хмари. …Цілував твоє тепле плече, Твої очи не сині, а карі… Збережеш своє тепле плече! Підеш ти у брудні океани… День за днем у глибінь потече Мов алея, мов рівні каштани… Одійди ж у далекі краї, Залиши моє тіло прокляте… (А цілунки, цілунки твої — Білі голуби, рожі розп’яті!..) Одійди у далекі світи, Я самотній, як давня отрута… Я не смію до хати ввійти, Де мадонна, де радощів пута… Одійди ж! Я не бачив тебе, Я не знаю замучених станцій. Попіл серця лихий загребе, Кине в тінь від холодних акацій. * * *