Свідзінський Володимир СОНЦЕВА ПОМСТА ______________________________ Колись у давній давнині — є в людях поговір — Численні карлики жили серед Кавказьких гір, Такі дрібні, що папороть здавалась їх очам Високоверхим деревом з розложистим гіллям. На неї лазили вони, стинали гілочки І мудро будували з них хороші теремки. І добре жити їм було. Розумні та сильні, Вони уміли ставити огради кам'яні, Стріляли з лука дичину, багато мали стад, Удозвіль зерна й волокна. Ні віхола, ні град До них не відали тропи, і невпокійний грім Загонів хмарних не збирав під небом їх ясним. Дбайливе сонце день у день рівняло їм тепло. І загорділо серце їх. І в лагідне чоло Свого світила доброго наміривши стрілу, Вони казали, сміючись: "За що йому хвалу Ашуги(1) наші віддають? У світлі чи в імлі, Однаково здоліємо прожити на землі". От сталося, одного дня з-за височин гірських Прозірчаста колисочка залинула до них, І, як рослинний пух, легка, у сонному лету Поколихнула цвіт лучний і стала на цвіту. Поглянули, а там лежить розкохане дитя; На нім зірчаста тканочка ще й синє сповиття. А очі темно-голубі, і золотим пушком, Мов крайкою, обведена голівка над чолом. Такого дива не було, відколи ясен-світ! До нього цмокають, воно сміється на одвіт. "Да там-то ж красне!" — каже хтось, милуючись малям. І ознаймили: "Немовля віщує радість нам. Хто буде кривдити його, хай знає: смерть за те!" Минає час. Чудне дитя, немов з води, росте. Іще до місяця сп'ялось ходити, а до двох Увочевидь переросло щонайбуйніший мох. А й не закропиться нічим, крім меду та роси. І виросло на юнака величної краси. Та що по тім? Якийсь чудний удався той юнак: Скрізь нишпорить, чогось глядить, не бавиться ніяк, Все хмуриться замислено, не любиться ні з ким, І часто світлий зір його темнить печалі дим. Уже, на нього дивлячись, журилися діди: "Коли б лишень од хлопчика не скоїлось біди!" Між ними був один горбань. Чотири сотні літ В його стуманених очах напівзатьмили світ. Тепер глядів він череди, а здавна був герой. От раз його на самоті питає хлопчик той: "Ви, карлики, потужний рід. Ні ворог, ні чума, Ні дикий барс вам не страшні. Скажіть, невже нема Такої сили, що могла б поталувати(2) й вас?" "Нема ніде, — прошамкав дід, — щоб я так кози пас!" Але по намислі додав: "Хіба б таке було, Щоб хуртовиною на нас бавовни намело, І загорілася вона, то аж тоді, либонь, Судилася б загибель нам: пожер би нас вогонь!" І тільки змовив ці слова недбалий лепетій, Як там, де щойно був юнак, заюртувався змій, І став на хвіст, і вистромив загрозливий язик, І, збивши бистрими крильми, бурхнув угору й зник. А де ж юнак? Огледілись — і слід запав... Нема! Великий страх поняв усіх! Страхались недарма. Був день. За муром кам'яним ходило стадо кіз. Кругом, по горах та ярах, дрімав одвічний ліс. З кущів осотових не міг зорястий знятись пух. І раптом прикро заволав стурбований пастух: "Біда! Загуба! Лишенько! Пропали ми навік! Дак ось кого плекали ми! Дак ось чому він зник!" Усі метнулися на крик. "Чого ти? Де біда?" "Сліпі! Не бачите? В козла трясеться борода!" "Дурний же ти!" — "Еге, дурний! Це ж вітер, а у нас Спредвіку вітер не гуляв!" — і в сльози козопас. Тоді проміння сонячне у жовтий дим лягло, І з високості клаптями бавовни понесло. Глухими міріадами летіли пластівні, А їм услід тиснулися нові в височині. Як туча, сутінь гуснула. І потьмарився світ, І вийшов з душної нори на охолоду кріт. Тоді рвонуло борвієм(3), і в омраку важкім, Мов скелями привалений, озвався зглуха грім. І загули, й склонилися нагірні дерева, І, вічна голосільниця, заплакала сова. Гучніше тряхнуло. Вогонь проскочив в темноті, Упав, стаївся, вигулькнув і раптом золоті Угору скинув омахи, мов жмутки злих гадюк, Що намагались видертись з чиїхось темних рук. І загорілася земля, і страшно зойкнув звір, І затремтіла заграва на верховинах гір. І в хруску дерева захряс крик розпачу: "Пожар!" І в воду кидався й тонув збезумлений товар(4). В огні кипів і косогір, і яр, і оболонь(5), І пташка, злинувши з вогню, знов падала в огонь. Орел, високо вибившись могучими крильми, Один тужив, клекочучи, за милими дітьми, І довго люте полум'я сичало і ревло, Скарлючено вгризаючись у дерево й стебло. І простяглась пустеля там, де був квітучий сад, Куди літав крадящий птах клювати виноград. Пропали бідні карлики! Лиш мури кам'яні Про необачне плем'я їх нагадують одні. ......................................................................................... 1 Ашуг — народний поет-імпровізатор у деяких кавказьких та сусідніх з ними народів. 2 Поталувати — дати на поталу, понищити. 3 Борвій — великий вітер, буря. 4 Товар — худоба, свійські тварини. 5 Оболонь — низинні заливні (заплавні) луки.