Михайло Старицький
___________________________________
БОРВІЙ
Чорне хмарище встає повагом,
Заступає світ, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Сгорта навкруг землю крилами,
Оперезане скрізь гадюками
Сизо-білими, волохатими,
Що сплітаються, розплітаються
І звисають вниз грізним кетягом…
Душно, млосяно, і задуха та
Мов гнітить усе важким каменем:
Ані способу вільно дихати,
В голові гуде, думи сковані,
В серці млявому - рабські острахи…
Притаїлось все пополохане
Перед з’явиськом тучі грізної:
Вітерець ущух - ані подиху,
Змовк веселий гай - ані шелесту,
Знишкли пташечки-щебетушечки,
Поховалися й кінці, шуляки,
Ластівки лише не злякалися -
У повітрі, знай, сміло плавають,
Нижуть стрілами проти хмарища…
Люди теж з страхом незміркованим
Тучі ждуть тії лиховісної.
Багатирщики зачиняються
По своїх дворах, по хороминах,
Затуляючи вікна коцями,
Щоб не чути їм грому-грюкоту;
Позасвічують ще й лампадочки,
Щоб не бачити спалу блискавки -
Так жахаються смерті наглої!
Жаль їм злинути з світу ласого,
Від утіх-розкош в мертву темряву,
Що на той-бо світ, на суд праведний…
А сіромі пак на ті заходи
Нема вільної і хвилиноньки:
Лиш про те вона побивається,
Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,
Не забрав добра її вбогого,
Із худобою, а то й з дітками,
Чи недужими - батьком, ненькою…
Що їй думати про гріхи свої?
Гвалт безжалісний, скрута, горенько
Та темнота - ось відповідники!
Що лякатись їй смерті наглої?
Не дало життя втіх і радощів,
А дало дише муку, нуждоньку,
То хоч смерть ота угамує їх,
В ямі темній дасть їм відлежатись…
А вже хмарище, туча грізная
Геть насунулась, низом стелеться,
Досягаючи лісу крилами,
Ніччю криючи небо збурене…
Ось розшарпалась світлом-пломенем,
Засліпила всім очі злякані
Обізвалася грізним гомоном,
І занишкла знов, притаїлася…
Та зненацька враз як не сказиться:
Заревла, мов звір, диким вигуком,
Покотилася вихром-бурею,
Геть ламаючи, що не трапиться;
Заяскрилася блискавицями,
Із страшних гармат разом вдарила,
Аж земля кругом іздригнулася,
В хлющі пінявій потопаючи…
Не журіться ж, гей, бідарі мої, -
Горобина ніч - вам не мачуха!
Сміло глянемо в вічі борвію
Та зміркуємо усе розумом:
Може, зірвемо ще й порадоньку
Від бунтовника навіженого?..
Після борвію гляне сонечко
І огріє всіх рівним променем,
Вороги життя згинуть пропадом,
А повітря скрізь оздоровшає:
Після борвію легше дихати, -
Із заліз думки вириваються,
Серце в груди б’є якось сміливо,
І скриляється знов надіянка,
Що й окривдженим правда станеться!.
1902
***
ВИКЛИК
Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною -
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями -
Що то за божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло-ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала -
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання - за гріх?
1870
***
ДО МОЛОДІ
На вас, завзятці-юнаки,
Борці за щастя України,
Кладу найкращії думки,
Мої сподіванки єдині.
В вас молода ще грає кров,
У вас в думках немає бруду,
Палає в серці ще любов
До обездоленого люду..
Не занехайте ж ви її,
Не розгубіть по світі всує,
Нехай вона ваш дух гартує
У чесній, славній боротьбі!
Бо стоголовий людський кат
Лютує, дужчає щоднини…
Не можна тратить і хвилини,
Поки ще стогне темний брат.
Поки живий, - мерщій несіть
Сліпому світиво просвіти,
І в серце, смертію повите,
Живу надію закропіть!
Вшануйте рідну його річ,
Назвіть без хитрощів своєю
І розженіте над землею
Ви непрозору, глупу ніч…
Най кат жене, а ви любіть
Свою окрадену родину, -
Й за неї сили до загину
І навіть душу положіть!
1876
***
ДО УКРАЇНИ
Моя Україно! Як я тебе любив!
Твої луги, твої степи розлогі,
Дніпра ревучого славетнії пороги
І хвилі золоті твоїх шовкових нив.
Як я любив в садочках вишняку
Твої білесенькі, немов хустини, хати,
Поважну річ старих дідів чубатих
І регіт дітвори в жартливому танку.
Як я любив в ніч теплу, весняну
Чуть пугача з діброви тихий стогін,
Гукання парубків, дівчат веселий гомін
І пісню з-за лугів розкішну, голосну.
Як я любив уосени в стіжках
Хліб коло хат, а ранками сідими
Селян за працею хапливою між ними
І стукіт говіркий ціпів геть по токах.
Як я любив зимової доби
При каганці невпиннеє сюрчання
Тих веретен і пісню чи ридання
Тихесеньке жіночої журби.
Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий,
Знеможений і темністю сповитий,
Що вже забув і поважать себе,
Потративши свої колишні сили…
Як я люблю твої сумні могили,
Україно! Як я люблю тебе!
І ось тепер та мучена любов
Мене жене в далекую чужину…
(1881)
***
ПОЕТУ
Як ніч насувається туча
І млою небо окрива,
Гуркоче грім, а буря злюча
Дуби з коріннями вирива,
Здіймає, гонить хвилі гори
На почорнілім, лютім морі;
Реве, і стогне, і рида,
І човна бідного гойда
Понад безоднею хисткою…
Пловець, погинеш в боротьбі!
Куди й боротися тобі
З тією силою сліпою? -
Не одного борця вона
Уже поринула до дна!
Під завірюху і негоду
Серед буяння в світі зла
Чи не піти в свою господу,
Чи не зложити й нам весла?
Замовкнути серденько од миру
Й наладнувати свою ліру
Для власних мук, для власних сліз,
Для тайних з-за кутка погріз, -
Бо там на шарварку людському,
Де брат на брата точить ніж,
Де повселюдно йде рабіж,
Там не чутно буде нікому,
Серед гармидеру й турбот, -
Моїх пісень, моїх скорбот.
Ні, тричі ні! Хай краще струни
Порве мій стогін навісний!
Коли кругом в дочасні труни
Борців лягає гурт тісний,
Коли юнацька сила в’яне,
А там сміється щось погане, -
Не про кохання, не про рай,
Поспівче, голосно співай!
Але розваж словами брата,
Що й не виходить із заліз;
Скропи росою твоїх сліз
Криваві рани, що від ката,
Й душі замученій, слабій
Одвагу піснею навій.
Не бійся вражої наруги;
З святим вогнем лини туди,
Де панування скрути, туги
Та віковічної біди…
Співай, ридай і будь готовий
Замість лаврового терновий
Вінець узяти на чоло;
Нехай роздавить тебе зло, -
Але що смерть?.. Хвилинна страта,
А далі - слава голосна…
Той умирати, певно, зна,
Хто зна любити своего брата, -
І за таку тільки любов,
Співець, ти жити будеш знов!
(1882)
***
ГЕТЬМАН
(Посвята дорогій Люді) По синім волнам океана
У ніч водохресну тайничу, Як глупа настане пора, Хтось гонить конем ясногривим По хвилі холодній Дніпра;
Кінь рине насупроти виру… Скалки аж довкола летять: Боки йому димом парують, Вогнем йому очі горять.
За ним бунчуки й хоруговки Аж мають у синявій млі, І стеляться синім туманом По мерзлій, німотній землі.
Де б’ють і клекочуть пороги, Здіймаючи піну до дна, — Стоїть серед “пекла” там скеля, Під нею печера сумна.
В тій скритій від миру печері, Під дужим кремінним хрестом Лежить якийсь гетьман незнаний, Лежить без клейнод кістяком…
Нема йому місця в родині: Могилу, де гетьман лежав, Розрив лихий ворог до краю По полю кістки розметав.
Алє ж їх до батька Славути Скотили струмки весняні… А той свого сина останки Сховав у печері-труні.
Там хрест… то не хрест — удовиця Кремніє від туги на вік, І в ніч під водохреща ронить Криваву сльозину щорік.
І скоро та крапля гаряча, Зайнявшись червоним огнем, Прониже мерця потайного — Підводиться гетьман живцем…
Здіймається маревом білим На білім огнистім коні І вихорем лине в клейнодах По рідній своїй стороні…
Зорить і не може пізнати: Де мрілись простори степів, Тепер простяглись залізниці Й повстали будови дворців;
Вбача він обдерті хатини, Дівчат по сахарнях вбача — І вітром спішиться у Канів, На раду військову влуча.
Горить його серце нудьгою, А очі палають стидом, Що крів’ю геть змив Україну Та й стиснув ще гіршим ярмом.
І от він стає на майдані, Здійма дорогого шлика, — І кличе козачество славне. Усе Запоріжжя склика:
Зове Богуна, Кривоноса, Зове і надію одну — Свого безталанного сина, Що рано поліг у труну…
До всіх він тепер присягає І руки до бога здійма, Що зве за голоту повстати, Якій і просвітку нема,
Яку колись в давню годину Запродав він сам старшині. І гетьмана голос лунає, Склика вояків до борні…
Але того клику не чують Колишні чубаті брати: Одні полягли на могилах, Других повкладали кати,
А треті сього відцурались, Чим перше святили слова, І гетьман у скруті-розраді, Як перш, до поспільства взива:
“Вставайте, сині мої, квіти! Не гніть перед катом спини, Клянусь, розіб’ю ваші пута, Свої поквитую вини”.
Але перемучені діти У лаву не сходяться тут… І жде їх безрадісний гетьман, Аж поки не крикне когут…
Тоді, застогнавши, сідає На білого змія-коня І лине назад до порогів Крізь води й ліси навмання.
І там у печері глибокій З жалем до хреста принада, І молить за край свій у бога Та тяжко гіркими рида.
І б’є себе з розпачу в груди. Кляне свій безщасний талан, — Поки не поляже кістками, Як здійметься ранній туман.
***
ЖДАННЯ За гай скотилось сонце ясне, Хмарок рожевих цілий рій В безодні синій тане, гасне, Мов злотосяйне пасмо мрій; Вітрець упав; з садочка лине Струмком живущим пишний дух, З черемх убрання лебедине Часами ранить срібний пух; Вже гомін стих, туман над ставом Серпанком хвилевим ляга; Темніша небо… і небавом В садочок зірка дорога Увійде легкою ходою… Я жду і краюся нудьгою, Шукаю скрізь палких очей… Ось тьохнув щасно соловей — Її ж нема! Ідуть хвилини, Земля, здається, аж горить… А все нема, нема Зорини! Я жду — і віком стала мить! Вже ніч зліта крилом імлявим, Осяйна безліччю лампад… Ген місяць видом величавим З поза тополь зирнув у сад — Її ж нема… Я муку чую: Холоне серце… голова, Мов крутінь в бурю навісную, Мене жадоба порива… Її ж нема!.. І враз, раптово Рученьки білі, запашні Лягли на рамени мені… Зайнявся дух… урвалось слово… Вуста з вустами ізлились, І ми на зорі понеслись, В очах палких втопивши очі… О ніч! О любощі співочі! О чародійні в яві сни На святі першої весни!Ждання За гай скотилось сонце ясне, Хмарок рожевих цілий рій В безодні синій тане, гасне, Мов злотосяйне пасмо мрій; Вітрець упав; з садочка лине Струмком живущим пишний дух, З черемх убрання лебедине Часами ранить срібний пух; Вже гомін стих, туман над ставом Серпанком хвилевим ляга; Темніша небо… і небавом В садочок зірка дорога Увійде легкою ходою… Я жду і краюся нудьгою, Шукаю скрізь палких очей… Ось тьохнув щасно соловей — Її ж нема! Ідуть хвилини, Земля, здається, аж горить… А все нема, нема Зорини! Я жду — і віком стала мить! Вже ніч зліта крилом імлявим, Осяйна безліччю лампад… Ген місяць видом величавим З поза тополь зирнув у сад — Її ж нема… Я муку чую: Холоне серце… голова, Мов крутінь в бурю навісную, Мене жадоба порива… Її ж нема!.. І враз, раптово Рученьки білі, запашні Лягли на рамени мені… Зайнявся дух… урвалось слово… Вуста з вустами ізлились, І ми на зорі понеслись, В очах палких втопивши очі… О ніч! О любощі співочі! О чародійні в яві сни На святі першої весни!
***
НЕ ЗАХВАТИ СОЛОДКОГО ЗОМЛІННЯ… Монологи про кохання (Уривок)
II
Не захвати солодкого зомління, Не пестощів пекучая жага З’ясують нам ті чарівні боління, Які любов у серця вимага. Кохання — спів, зальот душі — не тіла, Зоря з-за хмар, веселка дощова; Вона ростить у нас незримі крила І до країн незнаних порива. Душа у нас болить від самотини, Рвучися все з земних важких заліз, Вона жада поради і дружини, Жада розкош в багатті спільних сліз… Зі мною ти, моя красо-богине, — Що мовити? Душа у нас одна — І цілий мир в очу твоєму гине, І світ новий, баєчний вирина… О люба ніч! Ти появляєш мрії Й невиразні краси в зористій млі… Як чарівно ген промені блідії Мереживом срібляться по землі! В обіймища сплелись сутінів зграї, Отрутою пашать нічні квітки, І шепотять про втіхи в темнім гаї До місяця закохані мавки… Все повно чар і виростає з міри, Минулеє з прийдешнім ізлилось; Душа зорить в дитиннім сяйві віри, Бажається незбутнього чогось… Зріднили нас незмислені хвилини І захвати розкошів неземних; Вчуваються і пісні янголині, І тихий дзвін струн легких, золотих. Моя красо! Моє святе кохання, З тобою я зіллю своє буття — Тобі віддам усі свої бажання, В тобі знайду весь світ, всі почуття!
***
ШВАЧКА Нахилилася головка, Пасмо звисло на щоці… І мелька невпинно голка У худесенькій руці.
Шитво панське на коліні, Каганець і світ дньовий… І тремтять легкі сутіні З-під стріластих темних вій.
Довгий кашель в довгі ночі, Вітру стогін під вікном… І червоні завжди очі, Не знайомі з тихим сном.
Спина зігнута в роботі, Зверху латаний платок… Не смачний,мабуть,голоті Загорьований шматок!
***
КРАЙ КОМІНКА В моїй хатині тепло, сухо, Палають весело дрова; Надворі стогне завірюха, Мов звір голодний завива. І наддає пергу гризоті Та каламуття голові… Ох, як тепер отій голоті Сидіть в нетопленім хліві? Стирчить в заметах-горах хатка, Подертий дах геть набік зліг, Замісто скла паперу латка, Проз стіни скрізь пробився сніг, Над піччю капає із стелі, І глина ляпає на піл; У хаті лава тільки й стіл, Нема й заводу тут постелі, Чи подушок посагових,— Лиш двоє ряден старових Та оберемочок соломи… Дрібнята матері-сіроми На ній, посинівши, лежать… А мати їх, сердешна мати, Немов з хреста сьогодні знята, Не буде цілу нічку спать, Бо треба хліба заробити; Сидить бліда, немов мара, Іще, здається, й не стара, А тільки, видко, лихом бита,— Сидить і шиє в самоті Та й на сиріток поглядає… Каганчик ледве, ледве сяє; Над ним снує туман густий, В кутках горбатих аж чорніє, Немов діди які стоять… Дитинка стала щось стогнать Та кашлять… в неньки серце мліє. Звелася, нишком підійшла, Зняла останнюю свитину, Укрила хворую дитину І знов робити почала… Тільки на віях замигтіла Сльоза гірка та накипіла…
Так от кому страшна зима, А нам байдуже завірюха: В моїй хатині тепло, сухо Й палають весело дрова!
1879 ***
ЛОРІ О, покладіть лілеї рук На мої очі вже слабії, Щоб духом злинув серед мук І в млі пашистій бачив мрії Крізь біль лілей!
Згаси в очах жаркі вогні, Скрий квітку вуст рожеву, милу, Нехай забудусь в тихім сні… Щоб ґвалт думок знайшов могилу І зник у сонній далині, Віддавшись любому вітрилу, Крізь біль лілей.
***
НЕ ЗГАДУЙ Не згадуй, мій друже, мій милий, Не жур мого серця ти вкрай: Давно занесли уже хвилі У море безоднє наш рай.
Не можна, несила, коханий; Минуле вернути назад - Ми тільки здратуємо рани, Що кожен загоїти б рад.
Розтатись не зважимо духу, А щастя зламали самі… Не треба ж ні слова, ні руху - Ми будьмо, як камінь німі;
Бо й серце розбите, недуже, Мов камінь у грудях, лежить… Не згадуй же, голубе - друже, Того, що не може ожить.
***
НЕМА ПРАВДИ Україно, моя рідна нене! Ой тяжке життя твоє й мерзенне! Що як гляну на гаї темряві – Тільки бачу річеньки криваві, Що як гляну на степи широкі – Тільки вбачу могилки високі, Що як гляну на поля-долини – Усе рідне пропадає, гине… Ох ти люду, нещасливий люду! Як і перше, твою кров п’ють всюди – П’ють жиди й панів частують в дяку; Бач, усім прийшлась вона до смаку, І охочих розвелось до ката – Гріють добре й свої свого брата! Тільки слава, що ти маєш волю, А і досі проклинаєш долю; Бо з твоєї багатіють праці Ті, що мають цукерні й палаци, А у тебе все старі ще латки, Лиш щороку більшають податки. А податки б на громадські треби – Тільки, брате, певно не для тебе; Ти роби і плати гроші всюди, Не тобі знать, хто там порать буде! Плати більш, щоб менше було лишку, Бо одно – їх понесеш до шинку… І у кухлі отої отрути Там затопиш своє горе й скрути! Ой не спиться, не лежиться в хаті, А на серці якийсь тяжкий нуд: Мені б хтілось помиритись, брате, За наш темний, все терплячий люд; За той люд, що полягав кістками, Що наш край від лиха боронив – І за те зробився кріпаками У своєї старшини – панів; За той люд, що незлічимі роки Нам робив сутужно під ярмом Та з нужди, з натуги, з замороки Помарнів і перевівсь гуртом; Що тепер без освіти й віри Йде з клеймом догани на лиці, Мов заблуда в пущі неомірій В глупу ніч без світла у руці.
***