Ганс Крістіан Андерсен, переклад — Михайло Старицький _______________ ЯЛИНКА На́ полі геть, в однім бо́рі, росла́ собі гарне́сенька мане́нька яли́ночка. Стоя́ла вона на кра́снім морі́жку во́здуху було до́сить, со́нечко огріва́ло з-усю́ди, а навко́ло бага́то росло́ підста́рших і ста́рших подру́жок-яли́нок та со́сен. Так отій-же яли́ночці бажа́лося так нетерпля́че підрости́ та підбі́льшати! Чи до те́плаго со́нечка, чи до ласка́вого повітря — зверта́ла вона мало ува́ги; байду́же було їй і до діток селя́нськіх, що було́ так ве́село навко́ло неї гомоня́ть та скака́ють, як коли́ прибіга́ли у ліс по суни́ці. Часто було назбіра́ють вони суни́ць тих повнісенький гле́чик, тай посіда́ють під яли́нкою, ка́жучи: «Гля́ньте! яка́-бо га́рна оця мане́сенька!» А вона-ж цёго сло́ва й знести́ не приміла. От, на дру́гий рік підбі́льшала вона на цілий па́рост, а на там-то́й — ще на оди́н; бо за́вжди у тих яли́н так ро́биться, що скільки па́ростів, тільки, мовля́в, і ро́ків прожило́ дерево. »Ох! коли́-то вже я буду таким вели́ким де́ревом, як дру́гі!» зітха́ло дере́вце мане́сеньке: — «я́к-би роски́нулась тоді я своїми вітами ши́роко-ши́роко, та з високо́стей позира́ла-б верхівьям своїм на світ той дале́ко навко́ло! Пта́ство мости́ло-б гнізде́чка по моїх гіллях, а в вітер, і я-б змогла́ тоді так пи́шно та гордо, як друѓі, хита́ть головою!» Не тішилась вона ні со́нечком, ні пта́шками, а ні черво́ними хмаронька́ми, що ра́но й ве́чір над нею ли́нули. А як ста́ла зіма́, і усла́в геть усе білий-білий та яскра́вий сніжо́к, то за́йко було переско́чить яли́ну леге́сенько, та й ся́де під не́ю: ох, як-же їй те було при́кро! Але мину́ло дві зімі, і на тре́тю деревце́ уже так вго́ру підби́лося, що за́йко му́сив обіга́ти ёго навко́ло. «О! зроста́ти, більшати й ви́щати — нема́ над це кра́щого в світі!» воно думало. В осени́ було за́вжди у ліс наізди́ть тих дровору́бів, і руба́ють вони де́-які з найбі́льших дере́в; що ро́ку ба́чила це молода́ яли́ночка, що вже підросла́ геть дово́лі, та було так тріпо́че з пере́страху, як ото падали ті вели́кі, роскі́шні дере́ва з гу́ком та грю́ком на землю! Обтина́ли їм геть усі віти, і вони обго́лені, як цівки́, простяга́лись-лежа́ли: не пізна́ти було, де́-й краса́ ділася? По́тім їх на коле́са ложи́ли, і коні виво́зили з ліса. Куди́-ж-пак заво́зили їх, і що́ з ни́ми діялось? На про́весні ото, як приліта́ли ластівки́ та леле́ки, пита́лась їх яли́нка: «чи не зна́єте ви, куди повезли́ ті дере́ва, чи не спотика́ли ча́сом?» Ластівки́-ж нічо́го не знали; а леле́ка подиви́лась так ду́мно, кивну́ла головою, та й ка́же: «Ет! кому й зна́ти! ми зди́бали, летячи́ із Єгипта, бага́то нови́х кораблів; на їх стоя́ли що́гли, такі га́рні та вели́чні; от-ті пак, на мою ду́мку, й були́ з яло́вого де́рева, бо па́хли бо́ром: я чоло́м оддала́ їм, а вони.... хоч би тобі кивну́ли, та́к ото́ в високо́стях пиша́ють!» «Ох! коли́ вже-то я доросту́, щоб по то́му морю гуля́ти! А скажіть-но, будь ла́ска, що́-ж це тако́го за море й яке́ воно? — «Ет! ду́же до́вго з тобою роска́зувати про це!» закликотіла леле́ка, тай поли́нула геть. — «Радій з молодо́сти своє́ї!» каза́ли їй со́яшні про́міні: — радій з свого здоро́вого зро́сту, радій з життя́ молодо́го, що в тобі росквіта́є!» І вітер цілува́в деревце́, а роса покропля́ла ёго слёза́ми; тале-ж не тя́мило цёго, нерозу́мне! От, наступи́ли й свя́та різдвя́ні; почали́ й мале́нькі дере́вця руба́тись, моло́дчі і ме́ньші на́віть за нашу яли́нку, що не ма́ла ні супоко́ю, ні спо́чиву за своїми бажа́ннями, аби ото ви́рватись з лісу У ціх молоде́ньких яли́нок гіло́к не обтина́ли, а так-пря́мо і кла́ли їх на вози́, а ко́ні й виво́зили з лісу. — »Куди́ везуть їх?« пита́лась яли́нка: — »вони-ж не бі́льші за ме́не, а он-те́, так ще дале́ко і меньше! Чому́ не обтина́ють їм гіло́к? Куди вони їдуть?!« — »А ми зна́ємо!» цвірінькали горобці: — »ми були в мі́сті і зазира́ли по вікнах! Ми зна́ємо, куди́ вони їдуть? Світе! Які їх трива́ють пишно́ти та пере́пих, що й ні зду́мати, а ні згада́ти! Ми через вікна диви́лись і ба́чили, як вони красу́ють по те́плих пан́ьскіх поко́ях, а повбі́рані які, Го́споди! На їх ви́сіли я́блуки золоти́сті, цуке́рки, пу́ндики, забавки́, цяцьки́, — а свічечо́к тих, наче зіро́к миготі̀ло!« — »А да́лі?» — допи́тувалась яли́нка і тріпота́ла своїми ві́тами: »А да́лі? Що-ж по́тім става́лося з ни́ми?« — Не ба́чили вже ми більше... Але, як-же то було пи́шно!« »Невже́ й мене ви́веде моя до́ленька на ту спанілу доро́гу?» раділа яли́нка. — »Це ще кра́ще, ніж на́ морі пла́вати? Ох, я́к-же я нужу́ся з трива́ння! Коли-б хоч шви́дче святки́! Тепе́реньки я така вели́ка вже й доро́сла, як і ті, що там-то́го року ще ви́їхали!... Ох, коли́ вже-то я ляжу на во́за? Коли́ вже-то я діста́нусь до тих те́плих па́ньскіх поко́їв, де такі пишно́ти й пере́пих? А да́лі що?... О, там пе́вне — ще пишніше: я спочува́ю ту вели́чню спані́лість!... Але що-ж воно достоме́нно? Ох, ли́шенько! як-же нужу́ся я, як болію, трива́ючи!... Сама́ не знаю на́віть, що́ зі мною й діється!?« »Радій нами!« — каза́ло повітря й я́сне со́нечко: — »радій молодо́стю своєю та во́лею«. Але вона раді́ти своїм рідним і в га́дці не кла́ла: одно — росла́, та росла; літо й зіму стоя́ла вона все в своїм убра́нні зеле́нім-зеле́нім, аж те́мнім; люди, ди́влячись на не́ї, каза́ли: »от, кра́сне де́рево!« Прийшли́ ото різдвя́ні святки́: її на сам-пере́д і зруба́ли. Соки́ра гли́боко вруба́лась у цівку; застогна́ла яли́нка, і впала на землю неприто́мною, з страше́нного бо́лю. Тепе́р уже було́ їй не до ми́слі те щастя: боліла вона з ту́ги, що му́сила до віку покинути свою ми́лу країну-роди́ну; жури́лась вона за моріжком тим, що зрости́в її й ви́кохав! Дізна́ла тепер, бідна, що вже не поба́чить більше ні лю́бих своїх ста́рших подру́жок, ні мане́сенькіх кра́ків і квіток, а мо́же на́віть і пта́шок... Та́к, ото, жу́риться та скорбі́є, проща́ючись. Очу́малась яли́нка тілько тоді, як опини́лась уже на якімсь дво́рищі; чу́є — чоловік яки́йсь ка́же: »о́сь-де найкра́ще гільце́! ми ёго й візьмемо!« От, прийшло́ двох лаке́їв, — та такі повбірані, — і перенесли ту яли́нку до га́рної, вели́кої, світли́ці. По стінах там ви́сіли скрізь пи́шні ма́лева, а коло́ кахля́ної гру́би стояло здоро́вих дві ми́си китайські з ле́вами на по́кришках: там були́ і коли́ски-кресе́лка, со́хви шовко́ві, вели́кі столи, повні́сенькі з картинка́ми книжо́к і заба́вок, — може на сто-сот-крот та́лярів — як діти прина́ймні каза́ли. Встроми́ли нашу яли́нку в вели́кого ка́діба й піско́м заси́пали вще́рть, але ніхто й пізна́ти не міг, що то ка́діб, — бо ёго чи́сто завину́ли у зелену ткани́ну, тай поставили ще на вели́кого пістря́вого ки́лима. Ох, якже-то тріпотіло гільце́! Що́-то буде да́лі?... Коли-це, прислу́жниці й панночки́ почали́ її прибіра́ти. На її ві́ти поросклада́ли вони кілька кубе́лець з колірного папе́ру, ко́жне кубе́лечко було повнісеньке цуке́рок; а по гілочка́х скрізь навісили злоти́стих горіхів і я́блук, — немо́в вони спра́вді й росли та́меньки; повсю́ди-ж між ними визира́ли свічечки́ та лихта́рики — бі́лі, си́ні, черво́ні. В зеленині ще ви́сіли ляльки́, мовля́в би ті люди живі, — що яли́нка й зро́ду тако́го не ба́чила: — а на са́мім шпиле́чку красува́ла з золотого папе́ру звізда́.... Ска́зано вже — краса́, та пере́пих! «Сёго́дні, в-ве́чері — гомоніли всі — усе це зася́є!« »Ох!« — думало гільце́: — «коли-б же ве́чір той шви́дче! Коли-б уже свічечки́ ті запа́лювали! А за тим що? Чи-ж при́йдуть з бо́ру дере́ва на ме́не диви́тись? Чи-ж налетять під вікна горо́бчики? Чи зоста́нусь я тут літо і зіму у такім святко́вім убра́нні?« І в неї од те́ї нетерпля́чки, до па́ньского пере́пиху, аж голова заверну́лася! А це-й свічечки́ запали́ли. Світе-Боже! Що́ж-то за бляск, за пишно́та! Яли́нка ра́дощів затріпала так своїми вітами, що въ їдно́му мі́сті торкну́лась до свічечки зеленою ба́рмою, тай спала́хнула! »Крий Боже! Рату́йте!« кри́кнули панночки́, і погасили мерщі по́лумья. Зарікла́сь тоді яли́ночка більш і разу́ тріпотіти: набралася страху́, Господи! Та́к ото пильну́є вже ті оздо́би, аби не стра́тити жо́дної, та́к ото... аж задурма́нилась на́віть од те́ї спанілости! А це — як роззя́пляться две́рі, а дітвора́ ота па́ньска, як суне́ ра́птом на гільце́, — тро́хи не переки́нула; так пани́ ж пантрува́ли за ни́ми. На мить, од не́стяму, аж заніміла дрібно́та; але тільки на мить, за хвили́ну-ж усе загомоніло, загоготіло, хо́дором заходи́ло! Навкруги́ святко́вого гільця́ почали́ танцюва́ти діти, і зрива́ли оди́н по о́дному з гільцеви́х подару́нків. «Що се вони ро́блють?» думала яли́нка: — «Що-то буде ще да́лі?» А далі — свічечки́ догоріли до са́мих ке́тяжків; їх за́раз і погаси́ли, щоб не було поже́жі, а дітворі дозво́лили й гільце́ розібра́ти. І! ма́ти моя! Як ки́нулась юрба́ на яли́нку, то аж галу́ззя їй затріща́ло! І як-би ча́сом не була́ вона шпиле́м своїм та звіздо́ю до сте́лі привьязана, — то лежала-б до́лі! Діти ще яки́й час танцювали з своїми диво́зными за́бавками, а на яли́нку ніхто не зверта́в вже й ува́ги. Тільки й підішла́ стара́ ня́нька до не́ї, та й то, аби подиви́тись між гілля, чи не лиши́лось там яко́го не́будь я́блука, або хви́gи. »Ка́зочку! ка́зочку«! закричали діти і потягли́ до яли́нки одно́го мане́нького та товсто́го панка́; сів той, як раз під гільце́м і ка́же: »от, ми і в гаёчку; а цёму деревцю́ годи́ться й послу́хати! Але я роскажу одну тільки ка́зочку. Яку хо́чете: чи про «Іведе Аведе«, чи про «Клюмпе Думпе», що ёго ски́нуто було з схо́дів, а він про те діста́в таки і ша́ни й принце́си»? «Іведе-аведе»! кричали одні. «Клюмпе-Думпе»! гука́ли дру́гі: підняли́ такий га́лас! А яли́нка стояла собі мо́вчки та думала: «невже́ вони мене́ не при́ймуть до гу́рту Адже я ви́конала все, що од ме́не зале́жало?« Пано́к росказав таки про «Клюмпе-Думпе» як ёго́ з схо́дів було пхну́то, і як він після́ діста́в таки ша́ни, ще й на принце́сі женився. А діти в доло́ні плеска́ли, та кричали одно́: «роскажіть ще, роскажіть ще!» Їм бажа́лося і про »Іведе-Аведе» послу́хати, але сількись! на «Клюмпе-Думпе» і ста́лося то́ді. Яли́нка-ж стоя́ла собі мо́вчки та ду́мно: ніко́ли такого не росказували їй пташким в лісо́чку »Клюмпе-Думпе був ски́нутий з сходів, а по́тім на принцесі женився! Еге́! Ач, як на світі бува́є!« думала яли́нка і няла́ віри, що все ніби, що росказує пан, — щи́ра правда. «Так! так! Чому́ знати, може й мене ви́кинуть з схо́дів, а по́тім ще оддадуть за царе́нка. «І вона ото раділа, що дру́гого дня її знов приберу́ть у свічки́ та цяцьки́, у зо́лото й о́вощ! »Мо й завтра тримтітиму я!« — дума: — «ні, вже пишно́тами тими я хо́чу напи́тися до́сить! завтра я почу́ю знов казочку про »Клюмпе-Думпе,« а може й про »Іведе-Аведе«..... І гільце́ те цілі́сеньку ніч стояло супокі́йно та ду́мно. А це, в-ранці, прийшов до світли́ці лаке́й з дівчиною. «От-от! прибера́тимуть за́раз!» подумала яли́нка. Але вони взяли́, та й поволочи́ли її геть із світли́ці по схо́дах аж у са́мий за́куток на горі́щі; та там і пхунли у такі суточки́ та те́мряву, що й світу Божого не було ви́дко. »Що-ж-би це, й до чо́го?« — думала яли́нка: «Що-ж мині тут чини́ти-роби́ти? Чи-ж тут і почуєш що?!» І вона схили́лась до сте́лі, та все ото дума, та дума!.... А ча́су на це було до́сить; збіга́ли дні й но́чі, а до не́ї хоч-би хто наві́дався: як ча́сом-же хто і прихо́див, то хиба, аби скри́ню яку́ в куто́к поста́вити. Тепер уже гільце́ те святко́ве було зо́всім затасо́ване; здава́лось про ёго заки́нули й га́дки. »Тепер на дво́рі зіма́!« думало дерево: — »земля ме́рзла і вкри́та геть снігом, для то́го людям і немо́жно мене́ посади́ти; от, я і му́шу тут у за́кутку до весни трива́ти. А це гаразд ви́гадано: такі пак до́брі ті люди!... Як-би тільки тут не так те́мно, та не так су́мно!... Хоч-би за́йко мане́сенький!... Ох! як-же-то було лю́бо там, у рідному лісі: сніг було вкри́є тебе біле́сенько, і за́йки вситрі́бують по́руч.... ча́сом було яки́й перестрібне́ й через ме́не.... я́к тоді це мене дратува́ло?! А тепе́реньки на самоті тут, — так су́мно, Господи!» «Пі, пі!» пи́снула мишка і ви́лізла геть, а це... прибігла й дру́га. Понюхали вони яли́нку і почали між гілля́м ни́шпорити. — »Ну, тай моро́з, з очи́ма!» мишки́ пищали, »коли-б він сюди не прихо́див: було-б добре! Чи правда, яли́но стара́?« — «Я — не стара́!» сказала яли́нка: — «є бага́то ста́рших за ме́не!» — «З-відки ти ви́рвалась? і що зна́єш?» — пита́лись мишки́; вони, бач, були ду́же ціка́ві: — «А ну, роскажи нам про найкра́щу в сві́ті країну! Чи ти була та́меньки? Чи ти-ж пак була у комо́рі, де сири́ лежать на поли́ці, а ши́нки ви́сять на сте́лі; де на ло́ї танцюють, і куди входиш коща́вим, а виходиш тучни́м?« — «Цёго я не знаю!» каже яли́нка: — «але я знаю ліс, де пташки́ щебе́чуть, а со́нечко сяє!« І вона росказала їм все, про свої літа́ молоде́нькі, а мишки́ пе́рше тако́го й зро́ду не чу́ли, та так слу́хають.... а да́лі: »Ні-бо!» кажуть. »бага́то ти в світі ба́чила! Ска́зано, була вже щасли́вою!» «Я-б то?» спита́лась яли́нка, тай зами́слилась і сама́ над тим, що каза́ла: — «так, спра́вді: то були весе́лі часи́!» Да́лі вона росказала і про ве́чір святко́вий, коли вона вбра́на була в свічечки́ та цуке́рки. — «Ма́тінко!» пискоті́ли мишки́: — «яко́ю-ж щасли́вою була ти, яли́но стара́!» — «І не ду́мала бути старо́ю!» одрізала яли́нка: — «мене торі́шнёї зіми́ тільки й з лісу ви́везли!» — «Як-же ти га́рно росказуєш!» додали́ мишки́. От, дру́гої ночі, прибігли вони з чотирьма́ и́ншими ще — і всі пак слу́хали, про що росказувала яли́нка; і чим більше росказувала вона, тим ясніше спога́дувала усе своє кра́сне мину́ле: «Ох! були то вті́шні, весе́лі часи́! Але вони ве́рнуться ще: ад-же «Клюмпе-Думпе» був ски́нутим з схо́дів, а про-те ще на принцесі женився! Мо́же й я вийду за яко́го принца!» І згада́ла яли́нка про га́рного, молодого дубо́чка, що ріс там по́руч у лісі: для неї примів-би він бути за спра́вжнёго принця. — «Хто це Клюмпе-Думпе?» пита́лись мишки́, От, яли́нка і росказала їм все́ньку ка́зочку; вона пак памьята́ла її слово-до-слова. Мишки́-ж ото так слу́хають, та з великих ра́дощів, аж до верхївья вистрі́бують. На тре́тю ніч назбіга́лось їх тако́го!... а в неділю на́віть і пацюків двох припле́нталось; але цім не прийшла́сь до вподо́би та ка́зочка, а це засмути́ло й мишо́к, так що й вони уже го́ді їй дивува́ти. — «Ви тільки одну казочку й зна́єте? пита́лись пацюки́. — «Тільки одну!» ка́же яли́нка: — «я почу́ла в найщасли́віший ве́чір мого пожива́ннячка; але я тоді дісне й спочува́ть не змогла́ свого ща́стя!» — «Це дуже сумна́ казка! От, чи не знаєте ви чого́ про лій, чи про сало? Яко́ї не́будь харчо́вої ка́зочки?» — «Ні!» каже яли́нка. — «Ну, то й бувайте здоро́ві!» сви́снули пацюки́ і повернулись до бра́тії. А мишки́ за ними — й собі. От, зоста́лася знов на самоті яли́нка, та так ото зітха́є: — «хоч то було охвітні́ш, як мишки́ ті шамкі по мині ни́шпорили, та слухали про мої бува́льщини. А теперь — мину́лось і це!... Але я буду гадка́ми радіти і трива́ти слу́шного ча́су, коли мене ви́несуть звідци!» Коли́-ж це ста́лося? А от, одно́го ра́нку, прийшли люде і почали́ прибірать на горі́щі; одсу́нули скри́ні, ви́тягли яли́нку, тай кинули її геть до-до́лу недба́ло; а це, один слу́жка узяв таки́, та й поволік її вниз по схо́дах до Божого світу — «От, коли поверта́ється життя́ моє!» — думала яли́нка. Вона спочу́ла свіже пові́тря і теплий со́яшний про́мінь, як опини́лась на дво́рі. Усе це так ско́їлось шви́дко, що яли́нка й забула про се́бе, а раздивля́лась тільки навко́ло: а й спра́вді — було́ подиви́тись! Бік дво́рища тули́вся садо́к, всі дере́ва, немо́в молоком, були цвітом укри́ті: пи́шні, паху́чі троя́нди визира́ли з-по-за штахе́тів; липи цвіли́, а ластівки́ ни́шкали по повітрю та щебета́ли — «здоро́ві були́!» Та́ле-ж цею пі́сенькою віта́ли вони не яли́нку! — «Тепер я почну́ жити!» раділа яли́нка і розчепірила свої віти: але — світе мій! Вони були доще́нту посо́хлі й пожо́вклі, а само́ де́рево бо́ком лежало в кутку́ між сміття́м та бурьяно́м! Тільки й красува́ла ще в ёго на са́мім шпиле́чку з золото́го папе́ру звізда́, та вилі́скувалась на я́снім со́яшнім ся́йві. На то́му-ж са́мому дво́рищі гуля́лось два пани́чики жва́вих, — ті са́мі, що на різдвя́них святка́х круг гільця́ танцювали, та так втіша́лися ним. Ме́ньший ото підско́чив до ёго, та й зірва́в геть золоту звізду́. — «Чи-ба? Що лиши́лося ще на старі́й цій, пога́ній яли́ні!» сказав хло́пчик, та так наступив чобітка́ми на не́ї, що аж гілля́ затріща́ло. Су́мно позира́ла яли́нка на росквітлий та пи́шний садо́чок, су́мно позирала на се́бе.... та та́к їй ста́лося шко́да на́віть того те́мнаго за́кутка, де вона до́лі супокійно лежала; вона зга́дувала про своє молоде́ дівува́ння у лі́сі, про пи́шний святко́вий той ве́чір, про мишо́к мане́сенькіх, що ра́дісно слухали її ка́зочки.... — «Мину́лось! Мину́лось!» шамотіло сухе́ дерево: — «хоч би довело́ся мині, ще хоч раз попиша́ти! Мину́лось! Мину́лось!« А це, прийшов слу́жка, та й поруба́в її чи́сто на цурпа́лочки — і цілий обере́мок їх спала́хнув мерщі під казано́м у пека́рні.... Яли́нка зітха́ла-стогна́ла, та так гли́боко, що ко́жне зітха́ння її було до пострілу подо́бне. Прибігли й пани́чики ті, що на дво́рищі гра́лися; зараз — до пе́чі, та так ра́дісно викри́кують: «піф! паф!» Але за ко́жним ви́луском, (а це не-що́ було, як її зітха́ння) — зга́дувала яли́нка в оста́ннє про лі́тошні дні в рідні́м лі́сі, про зімо́ві но́чі, що я́сними зо́рями ся́ли.... згада́ла вона і той па́ньский вечір святко́вий і ка́зочку про «Клюмпе-Думпе» — однісеньку, що вона роска́зувати уміла.... за-для чо́го приняла́ усі му́ки.. зітхну́ла ото, тай доще́нту згоріла. А паничі гуля́ли в садо́чку, і в ме́ньшого красува́ла на гру́дях звізда́ золота́, та са́ма, ко́тру носила коли́сь яли́нка в найпишні́ший вечір життя́ свого..... Мину́в той пере́пих, а з ним — і життя́ яли́нки скінчи́лося. Скінчи́лася й наша ка́зочка! Мину́лося — усе пак на сві́ті мина́є!! * * * ГРЕ́ЧКА Ча́сом, після бу́рі, як іде́ш по полю, де посіяна гречка, то ба́чиш — що вона почорніла й до землі поприляга́ла, — немо́в огонь перейшов через не́ї. Селя́не ка́жуть: «це все бли́скавка нароби́ла!» — А через ві̀-що-ж бли́скавка таке з гречкою діє? — Я роскажу вам, що́ чув од горобця́, а горобце́ві росказувала це стара́ верба́, що он-де й до́сі стоїть ще на-су́проти ни́ви, де була гречка. Величе́зна верба́ та, — й дола́дня, і пи́шна, тільки стара́ вже — аж зго́рбилась. Посере́дині вона ре́пнула, а в щі́лині росте і трава, і ожи́на. Похили́лось де́рево, а зеле́нії ві̀ти, на́че до́вге зеле́не воло́сся, аж до са́мої землі пообвиса́ли. Геть навкруги́ по полю, росла пашня́ вся́ка — і ячмінь, і жи́то, й овес; і овес ріс тут, — той таки са́ме пи́шний та га́рний овес, що як поспіє, то мов — гілочки́ з мане́нькими жовте́нькими канарейками. — Га́рно росло там боже збіжжя, і чим повніше наливався ко́лос, тим нижче до землі воно нахиля́лося, не деручи́ з-горда голови вго́ру Оту́т простягла́сь була й ни́ва з гречкою, а як-раз проти не́ї верба росла. Не схиля́ла голови гречка, як и́нша пашня́, а гордо та пи́шно випрямля́лась-велича́лась. — «Не гірша я, каже, за дру́ге коло́сся, а да́леко кра́ща! Цвіт на мині такий га́рний, мов на я́блуні: ди́висся — аж серце радіє! — Скажи мині, ве́рбо, — пита́, — чи ти коли-не́будь ба́чила що кра́ще од ме́не?» А верба́ покива́ла головою, мов хотіла сказа́ти: «а вже ж ба́чила»! Роспри́ндилась гречка так — що куди́! «Дурне́ дерево! каже: — таке́ старе́ — аж трава поросла з ёго!» От — раз, де́ не взяла́сь буря. Усі квітки́ полёві позгорта́ли свої листо́чки, посхиля́ли свої голо́вочки, поки пере́йде буря, а гречка, собі на-лихо, пиша́ється!.. — «Нахили́ й ти го́лову!» — квіти їй ка́жуть. — «Нам ні̀-для чого»! — одказала го́рда. — «Схили́ го́лову!» — гукну́ло коло́сся. — «Он-бач: летить я́нгол! Аж до хма́ри та до землі въ ёго кри́ла; убьє він тебе раніш, нім попросиш, щоб зми́лувавсь над тобою! — «Неха́й собі! а я таки нагина́тись не буду!» ка́же гордови́то гречка. — «Ой, захова́й свій цвіт та опусти́ листя»! верба вже їй каже: — «Та не диви́сь на бли́скавку, що ша́рпає хмари! — Он люде — та й ті не ва́жаться диви́тись на не́ї (бо осліпля́ очі), а то-ж-то ми — мизе́рніші од людей!» «Мизе́рніші?! одмовля́є гречка, — «Так-от же полюбу́й: я́к я прямо гля́ну!» — І гречка прямо гля́нула бли́скавці в вічі. А бли́скавка — як блисне́! — так, немо́в увесь мир охопи́ло по́лумья. От, перейшла буря, оти́шилось; сві́жо дихну́ли, після до́щику, і хліби́, і квіти, а гречку до-чи́ста посмали́ло... Тільки нікче́мна, чорна як ву́гіль, на ни́ві трава зоста́лася. Повіну́в вітер; стара́ верба́ загойда́ла гілля́м, — і з зеле́ного листя крапля́ста роса упала, — мов плакало де́рево... — «Чого ти, ве́рбо, пла́чеш!» — пита́ють горобці: «Тут така́ благодать божа! Глянь, — я́к сонце світить; подиви́сь, — я́к росхо́дяться хмари! Хиба́ ти не чуєш, як квітки́ па́хнуть, та ку́щики? — Чого́-бо ти плачеш, ве́рбо стара́?» От, верба́ тоді й росказала про гре́ччине гордува́ння і про ка́ру, що вона приняла́ за пиху́ ту нікче́мну; а горобці вже росказали мині, як, раз у-ве́чері, проха́в їх, щоб поба́вили ка́зкою. * * * ПОГА́НЕ ВУТЯ́ТКО Нема́ в сві́ті, як на селі, та ще на́дто літом! Жита́ хиля́ються, кива́ючи своїми золотими коло́ссями. Овес зеленіє. По степу́ скрізь рядками стоять копи́ці пахучого сіна; леле́ка між ними пова́жно переставля́ свої черво́ні ноги, та скрего́че щось по бусурма́нському, пе́вно від матері перенявши сю мо́ву. А навкруги́ геть простягли́ся те́мні ліси́ з глибокими озе́рами. І спра́вді, на селі було так хо́роше, так весело! Сонечко ся́ло і своїм ясни́м про́мінем на́че обливало старе́ньку осе́лю, з широким ро́вом навкруги́, в ко́трому блища́ла вода; лопу́х аж до самісенької води нахиляв своє широке листя: лопуши́ння було таке високе, що на́віть і дити́на під ним би схова́лася, а в сере́дині був холодо́к і за́тишок, мов у гущині дикій, у лісі. У такій-то схо́ванці ви́гребла собі ка́чечка кубе́льце і сиділа на яйцях. Ду́же бажа́лося їй шви́дче поб чити своїх діточо́к-вутя́ток. Ніхто до не́ї не навідувався, бо по́дружкам її кра́ще подо́балось пла́вати та пле́скатись по воді, аніж іти під лопу́х базікати з нею. Аж ось, і яйця почали́ лу́скатись: одно, да́лі дру́ге, третє. — «Пі-пі» — вчу́лося матері: то вутя́тка живі пробива́ли своїми дзёбиками шкаралу́щу. «Ка-ка!» — кри́кнули вутя́тка кільки мо́ги, ви́лізши зо́всім з шкаралу́щ. «Ка-ка!» розгле́жували вони всі усю́ди під лопуши́нням зеле́ним. Мати не борони́ла того, бо знала, що зелене не ва́дить на о́чі. — «Що́-то за великий світ!» пи́снули вутя́тка-повиня́тка, позира́ючи на той куто́чок, де вони ви́клювались. — «А ви думали, що се й кіне́ць світу?» ка́хнула мати: — «Е, ні! Він простя́гся дале́ко, по той бік садка́, аж до самісенького попівського ла́ну; але я там ще ніко́ли не була. Ну, чи ви всі ту́та?» додала́ вона, встаючи́: — «Ні, са́ме найбільше яйце́ ще й не наклю́нулось!» Го́споди, яке забарне́! І то вже наси́ділась!» Знов сіла вона на кубе́льце, сіла, та й насу́пилась. Коли це — йде стара́ ка́чка на про́віди. — «Ках-ках! Здоро́ві були́! Як ся маєте?» — «Спаси́бі! Та от, з оста́тнім тільки яйцем бідкаюся.. про́сто вже й си́лоньки не стає́!.. А ось, гля́ньте лишень на оціх! Як, на ваш по́гляд? Чи не гарне́сенькі вони? Пе́вне — кра́щі над усі, що ви ба́чили! Та, як схо́жі на свого батька, — як ви́литі! А він, гладки́й, хоч би навідався!» — «А покажіть мині, будь ла́ска, оте яйце, що не хоче наклёвуватись!» каже стара́: — «Эге-ге, та воно инди́че, їй же Богу инди́че! Оттак і мене раз ошука́ли, як оце вас: і скільки моро́ки прийняла́ я з тим индича́м — Господи! Вони всі страше́нно бояться води. Що́ вже я не роби́ла? Нія́к не приси́луєш піти на воду; вже було й ка́хкаю, й заганяю — так ні: нічо́го не бере́!» — «А ну, ще раз гля́ну. Воно самісеньке — инди́че, напе́вне инди́че! Ки́ньте ёго геть, та вчіть мерщі оціх діто́к пла́вати!» А ка́чка: «да́рма, каже: — коли вже тільки стра́тила ча́су, то що́ там день, або два поси́діти, по́ки воно ви́лупиться!» — «Вільному воля!» одрізала стара́ й попле́нталась собі геть. Аж ось, перего́дом, і здоро́ве яйце наклю́нулось. «Пі пі!» крикнуло каченя́ й ви́лізло. Алеж яке велике, та пога́не! Подиви́лася на ёго ка́чка, та й ка́же: «от, здорове́зне каченя́! та ні на когі́сенько-ж з нас і не схо́же! Спра́вді, чи не индичиня́? А в тім довідатись ле́хко: поб чимо, чи піде на воду, як я поведу?» Дру́гого ра́нку день був пого́жий, чудо́вий; сонечко ся́ло й пробива́лося промінням кріз зеле́ні листя лопушняка́. Вийшла з вутя́тками і мати до ро́ву «Плюсь» — і вско́чила в воду. «Ка-ка!» крикнула вона вслід, і кожне мане́ньке, одно за дру́гим, плю́снуло в воду, аж хви́ля головки́ їм укрила. Але вони швиде́нько ви́рнули й поплили ху́тко, тільки ніженька́ми пома́хуючи. Всі раділи воді, на́віть і сіре, незgра́бне кача́. — «Ні, це не индича́! — » сказала мати: — «як воно ле́хко працю́є ніжка́ми і як прямо сидить! Воно — моя рідна дити́на; та не таке́ й пога́не, як до ёго приди́висся! Ка-ка! Ну, діти, ідіть тепер за мною: я вас хо́чу ви́вести між люде, познайёмити з други́ми качка́ми. Тільки глядіть, — від ме́не не одбива́йтесь, щоб вас не настопта́ли, та стережіться мині до́бре кота́!» От, пішли́ вони всі на качи́не подвірря. Яки́й там був гарми́дер! Дві сімьї змага́лися й тяга́лися за щу́чу головку, а на оста́нок таки її кішка вхопи́ла. — «От, ба́чите, як усе ро́биться н світі!» казала ка́чка, свій дзёб чи́стячи, бо їй і самій ду́же бажа́лося покуштува́ти щучої головки. — «Ну, тепер ви́правте га́рно ніжки́,» додала́ вона: — «зрівняйтесь гарне́нько до ку́пи й уклоніться ген-там старій ка́чці. Вона найповажніша над усі тут, бо шпа́ньського ко́дла: від то́го пак і гру́ба така́. Та запримітьте ще черво́ну стёжку округ ноги у неї, — ба́чите? Як воно хо́роше та га́рно! То найбі́льша ша́на, яку для ка́чки зроби́ти можна. Це визна́ка, що її не хотять ніко́ли стра́тити і що вона му́сить бути ви́значена, як між качо́к, так і між людей. Ходім же, ходім! Трима́йтесь гарне́нько, та не верніть мині у сере́дину ніг: освітне вутя́ пови́нно на ноги зверта́ти велику ува́гу; ба́чите, як я їх виверта́ю. Ну, уклоніться-ж, та скажі́ть ка!» Послу́хались вутя́тка матері; але дру́гі качки́ їх обступили, розгле́жуючи: «дивіться, — кажуть, — диві́ться! От ще други́х принесло́, бу́цім нас сами́х мало!» Та — до незgра́би: — «Що́ це за кача́! Ми ёго не хо́чемо!» А одна, ще здоро́ва ка́чка, — збли́зилась, ки́нулась на ёго, та й укусила за шию. — «Геть-бо! Не ру́ште!» одказа́ла мати: — «воно ніко́му ли́ха не чи́нить! — «Да́рма; але воно таке здоро́ве, та недола́днє!» каже заводя́ка: — «ёго тре́ба поби́ти! — «У те́бе, мати, всі дітки га́рні», промо́вила стара́ вельмо́жна качка з черво́ною стёжкою: — «усі миле́нькі̀, опріч цёг онезgра́би. Добре-б було́, як би ёго перероби́ти можна!» — «Непромі̀жно, вельмо́жна па́ні!» одказала мати: — «воно, спра́вді, нега́рне; але у ёго вда́ча така тиха, та до́бра! і воно плава чудо́во; спра́вді, — можна сказати на́віть кра́ще за дру́гі! Я думаю, що воно з перего́дом ви́росте й ви́рівняється гарне́нько. Ба́чите — довго в яйці зостава́лося, для то́го таке й недола́днє!» Ка́жучи це, тихе́нько гла́дила сина по ши́йці і росправляла ёму пірьячко: — «До то́го-ж воно — се́лезень, і ёму вро́да не на́дто потрібна. Я знаю, що з ёго вийдуть люде, бо й тепер ду́жий!» — «А в тім — дру́гі вутя́тка твої — гарне́сенькі!» — сказала ласка́во стара́. «Ну, тепер, дітки, гуля́йте собі; а як зна́йдете щучу голівку, то принесіть до ме́не!» От-так-то і стали вони по дво́рищу гуля́ти й гра́тись, як дома. Але на бідне вутя́тко, що оста́тнім ви́лупилось, наки́нулись усі за ёго незgра́бність: кусали, били не тільки качки́, а́ле на́віть і ку́ри. — «Ач, яке́ здоро́ве!» — кричали усі. А индик, що родився на світ у остро́гах і за-для то́го лічи́в себе за царя, — розчепірив кри́ла, надувсь як вітри́ло, та й пішо́в прямі́сенько на бідне каченя́, почервонівши до са́михочей. А воно-ж-то, серде́шне, не знало на яку́ й ступи́ти: чи зупини́тись, чи втіка́ти? Таки не мало горя та бійки од усіх качо́к прийняло́ воно за те, що було пога́ним! Як почало́ся з пе́ршого дня, так і пішло: чим да́лі — тим гірш! Гна́ли бідне вутя́тко усю́ди; на́віть ёго рі́дні се́стри знуща́лися і докоря́ли такими річа́ми: «до́бре-б було, як-би кішка ухопи́ла тебе, ги́дку тварю́ку!» А мати казала: «геть собі да́лі, не лізь!» Качки́ ёго кусали, кури би́ли і господи́ня, що дробину́ годувала, відпиха́ла ёго ногою. Не зте́рпіло воно, підняло́сь, та й пу́рхнуло через тин; а мане́нькі пташки́, з переля́ку, — од ёго; «і все-то через те, що я пога́не!» подумало каченя́, закрило собі о́чі, та й побігло да́лі. Бігло воно, бігло, та й добігло та́кечки до вели́кого пле́са, де жили́ ди́кі качки́. Журли́ве й пото́млене задрімало воно уже по́ночі. Ра́нком, проки́нувшись, запримітили ди́кі качки́ свого ново́го това́риша. — «Ти що за птах?» — ка́хнули вони. Каченя́ обернулося на всі бо́ки і звичайне́нько їм уклони́лося. — «Ну, тобі нічого хижа́тись своєю вро́дою!» сказали дикі качки́: — «але нам це не шко́дить: тільки не здумай кого з нас посва́тати!» Бідола́шнє! Ему й на ду́мку не спада́ло сва́татись! Хоч би не борони́ли пла́вати між очере́том, та пити воду із пле́са! Так мину́ли два дні. Аж ось, прилетіли туди двоє диких гусаків, того́літків: молоді — то й були чванли́ві! — «Слу́хай, това́ришу!» промо́вили нові го́сті: — «ти таке ги́дке та бри́дке, що ми-б ра́ді були тобі ста́ти в приго́ді. Хочеш з нами летіти тепе́ра? А на́ зіму потя́гнемо у ви́рій. Тут недале́чко на дру́гому пле́сі плавають ди́кі гуски́, гарне́сенькі; на́дто ще — всі дівча́тка, та й співа́ти уміють чуде́сно. Хто́ зна — мо́же там твоя доля? Да́рма, що ти таке ги́дке й пога́не!» Коли це, — як бу́хне разом: «пук-пук»! Обо́є гусаки́ попадали в сікнязі мертві, а вода навкруги́ їх зачервоніла, як кров. «Пук-пук!» — хма́рою зняли́ся качки́ з очере́ту. Довго ще чу́лося гука́ння рушни́ць: то було велике полюва́ння. Мисли́вці облягли́ навкруги́ болото; де́-які на́віть позлазили на гілля дере́в, що над водою схилялися. Си́зий димок, ніби хмарки́, вилітав спід темних дерев і сла́вся геть по воді. Да́лі — собаки вскочили в пле́со: «ляп, ляп!» — сікня́г і очере́т ламалися й хиля́лися на всі бо́ки. Не стя́милось вутя́тко од переля́ку, і тільки, що хтіло захова́ти під кри́ла головку,.... коли це — зирк! аж перед ним-самісеньким — лиха́ та здорове́нна собака! Язик їй ви́валився з ро́та, о́чі її світилися хи́жим вогнем. Повернулася вона до ёго, роззя́вила ро́та, оска́лила зуби і... гав, гав! — та й потягла́ да́лі, не зачепивши! — «Спаси́бі Богові!» зітхну́ло вутя́тко: — «я таке́ пога́не, що на́віть собака погидува́ла мене́ укуси́ти!» Промо́вило та й замовкло, — а ні-чичи́рк! А набо́ї про те свистіли то там, то сям по сікнязі і рушни́ці безупи́нне гука́ли. На́д вечір тільки гуркотня́ сти́хла; але бідола́шнє вутя́тко і тоді не насмілилося підня́тись. Прождало ще воно кілька годи́н; озирну́лось кругом се́бе... та, — як дремене́ навтікача́, — кільки мо́ги! Біжить воно через луги́, біжить воно через ни́ви, біжить та тіка́є; а тут ще буря страше́нна з ніг ёго ва́лить!. Уже вечір темний насу́нувся; коли-це, ди́виться — стоїть ха́тка на курячій ніжці; та — стара́, така стара́, що не знає на який бік і впа́сти, для то́го й не па́да, що ще не наду́малась! А буря-ж-то люту́є, люту́є; вітер так і сви́ще навкруги́!.. Бідне вутя́тко приби́лося до хатки, ду́маючи, що се вже кінець світу. Озирну́лось, аж ба́чить: кля́мка ви́сить і двері не зо́всім щільно причи́нені. От, воно й дума: «а чи я-б не пролізло у сере́дину через цю щілину?» Спро́бувало, — та й пролізло. А в тій ха́тці, та жила ба́ба з кото́м і курочкою. Кота вона звала своїм унуком за те, що він умів вигина́ти спи́ну і прясти на ку́желі; та ще було, як погла́дити ёго проти́ шерсти по́ночі, то-так і заискри́ть! Курочка-ж ма́ла собі короте́нькі лапки́, завіщо й прозвали її куцола́пою. Несла́ вона ду́же смашні крашанки́ і бабу́ся любила її, як рідну дити́ну Ура́нці запримітила бабу́ся ново́го припле́нтача: кіт почав при́скати, а курочка закуда́хтала. — «Що там тако́го?» запита́ла бабу́ся, круг се́бе озира́ючись. Але, як вона не добача́ла, то їй воно ви́далось за ка́чку, ко́тра ще зпе́рше пропала. — «Оце́, до́бре!» промо́вила вона: — «тепер у ме́не будуть качи́ні крашанки́! — Колиб тільки — не се́лезень! Проте́ — поба́чимо!» Жде вона три ти́жні; але крашано́к нема́є. У цій ха́тці кіт був за господаря́, а курочка за господи́ню; вони ма́ли зви́чай казати: «ми — та світ!» бо себе, бач, лічи́ли за половину світа, та ще до то́го й найкра́щу. Каченя́ міркува́ло собі про їх ина́ко.... так курочці — і не кажи́ було! — «А чи ти вмієш я́йця нести?» пита́ було вона. — «Ні!» — «Ну, то й нема́ тобі чого пащикува́ти, коли люде пова́жні ведуть проміж се́бе розмо́ву!» І сердешне каченя́ журли́во лягало собі у за́кутку. Раз якось свіжий вітре́ць подихнув і со́яшний про́мінь блиснув у ха́ті; вутя́ті та́к забажа́лося поплавати по воді, що воно не сте́рпіло про це курочці похвали́тися. — «От, ви́гадки!» одказа́ла та: — «роби́ть тобі нічого, то й лізе у голову не-віть-що! Кра́ще-б я́йця несло, або хоч муркотіло, то й привере́ди-б мину́лися!» — «А як то хо́роше плавати по воді!» каже мане́ньке вутятко: — «як-то втішно, коли хви́ля змиє тобі голову, або як пірнеш на дно!» — «Куди́-ж-пак, як хо́роше!» одрізала ку́рка: — «мабуть ти з глу́зду вже зсу́нулось! Спита́й хоч у кота, — а він розсудли́війший над усіх, що я знаю, — спита́й-же, чи він, пак, любить плавати, або у воді порина́ти? Спитайся хоч у нашої старе́нької пані-ма́тки, — розумнійшої за неї нікого нема́, — чи ти-ж, пак, спра́вді думаєш, що їй корти́ть плавати, або разбивати головою хви́лю?» — «Не розумієте ви мене!» — «Ми тебе не розуміємо? Хто-ж тебе розуміє? Може ти себе лічиш розумнійшим за кота і за нашу бабу́сю?» — «Не об мині річ!» — «Е! Не потура́й, серце, собі ду́же! Кра́ще подя́куй Богові за усі ми́лості, що тебе обділено! Приби́лося ти до те́плої хати, попа́лось між люде, ко́трі-б тебе і до пуття́ довели, а ти ще почало тут міркува́ти та вига́дувати таке́, що не варт і слу́хати! От, спра́вді, — ра́дощі! Життя́ нема́ з тобою! Пойми мині віри: я тобі добра́ бажа́ю, хоч може, річ моя тобі й не по ше́рсті; але щи́рого при́ятеля тільки з правди́вого слова й пізна́ти! Послухай моєї пора́ди, та навчись — або крашанки́ нести, або робити: муррр!... муррр..!» — «А моя думка така, що міні кориснійше було-б світа поба́чити!» одмо́вило вутя́тко. — «Роби́, як знаєш!» сказала курочка. І каченя́ побігло плавати, та порина́ти у воді; та́ле-ж усе пта́ство гидувало ним за ёго незгра́бність. Наступила осінь. Пожовкло листя у лісі; підхо́плював ёго вітер і розно́сив по полю. На дво́рі дуже похолоділо; важкі снігові хмари заволокли усе небо. Ворона на тину́ ка́ркала, так їй було хо́лодно. На що не глянеш — усе тримтіло. Бідному вутя́тці було не до чми́ги! Одно́го вечора, на за́ході я́сного сонця, ціла ключа чудо́вих птиць піднялась з течії; каченя́ таких птиць ще з-ро́ду не ба́чило: білі, білі, як сніг, а шиї їм до́вгі, гнучкі́! То були лебеді. Вони якось чу́дно яча́ли і, роспустивши свої довгі та білі кри́ла, простягли́ся геть у ви́рій шукати тепла, та чистих і зати́шних плес, що ніко́ли не замерзають. Піднялися вони так ви́соко, так ви́соко, що пога́не вутятко й не счу́лося з ди́ва. Окрутнулось воно на воді, росправило шию, простягло її вго́ру до подоро́жніх лебедів, та так го́лосно та гу́чно покри́кнуло, що аж само себе зляка́лося. Запа́ли ёму на душу ті пти́ці чудо́ві, й щасли́ві; воно їх сте́жило, поки не зникли з очей; тогді пірну́ло на дно, а як вирнуло, то на́віть і себе не тя́мило! Не знало воно, як і звались ті пти́ці і куди простягли́ся? Не знало, — кажу; але серцем спочу́ло, що вони наймилі́ші й найрідніші на світі! Про-те їм не за́здрило, бо й у голові ёму не кла́лося бути таким вродли́вим, та вели́чнім. Було-б з ёго, бідола́шнёго, щастя, — колиб хоч качки́ не чіпа́ли! Аж ось — гульк! — і зіма впала, — холо́дна, прехоло́дна. А каченя́ усе плава по воді, усе плава, та плава, щоб ото хоч круг ёго не замерзало; але що-но́чі ополо́нка, де воно плавало, підмерзала, та вузчала. Мороз був такий здоровий, такий здоровий, що аж кри́га луща́ла, а бідне вутя́тко — перебіра́ собі ніжка́ми, та перебіра́, щоб вони кри́гою не взяли́ся. Перебірало — по́ки не ви́билось з сили, по́ки кри́га не сти́снула́ ёго, мов кліща́ми. От, ра́нком, іде́ собі чоловік берегом, коли ба́чить — застряло вутя́. Підійшов він, обламав кри́гу, ви́рятував ёго, та й поніс до жінки. У хаті ожило́ воно. Діти кинулись до ёго погра́тись; але кача́ з переля́ку, щоб ёму не зробили якого ли́ха, — як зірветься, та прямісінько — у глек з молоком: глек перекинувся, а молоко так і злило́ до́лівку! Жінка розлютува́лась. як уда́риться руками об поли! А кача́ з переля́ку — від не́ї, та — в діжу́, а звідтіль — у сито з бо́рошном, а да́лі — у двері, та й на двір! Господи! Який гарми́дер підня́вся! Жінка — у крик, та — за ним з рогаче́м, щоб убити! Діти собі по смітниках ганя́ють, та ловлять, кричать, та рего́чуться. Щастя, що воно ви́рвалось у две́рі, та сховалося у заме́тах між хми́зом, а то-б знало! А ні в казці сказа́ти, ні пером написа́ти, кільки у ту лю́ту зіму приняло́ муки й горя бідне вутя́тко! Раз, лежить воно на боло́ті в осікнязі: коли ба́чить — ви́грало сонечко і почало пригріва́ти; чу́є — жа́йворонок заспівав: починалася кра́сна весна. Ра́зом почу́лось воно, що в кри́лах надбавилось сили; мах їм був ду́жий, широкий. Підняло́сь воно вго́ру і не стя́милось, як опини́лося у вели́кім садку́, де яблуні вкри́ті були цвітом, а бузо́к запашни́й нахиляв над са́мий став своє зеле́не гілля́. Що́-то за хо́роше було та́мечки! Як пахло усю́ди весною! Коли-це, з-за темного гаю виплило троє лебедів — білих, чуде́сних. Плили вони по воді й пле́скали кри́лами. Каченя́ вже раз ба́чило ціх вродли́вих птиць і журьба́ невимо́вна стисну́ла знов ёму серце. — «Я попливу́ до ціх царьски́х птиць, хоч і вбьють за те, що таке пога́не, та насмілилось до їх збли́зитись! Сількись! Хай кра́ще вони вбьют а ніж качки́ кусатимуть, чи кури би́тимут чи дроби́нниця штовха́тиме ногою! Кра́ще вмерти від них, а ніж знов терпіти му́ки у зіму»! Кинулось аченя́ у воду і поплило лебедя́м назу́стріч. А лебеді́, як заба́чили, та прямо — на ёго, настопіривши пірья. — «Вбийте мене́»! каже бідола́шнє, схиливши головку до води, та й трива́є смерти. Але, як гля́нуло ненаро́ком у воду, а вода одбива́ла під ним ёго вла́сний вид, — гля́нуло, та й не стя́милось, і оча́м своїм не йме віри: воно вже не ги́дке каченя́, сіре та бри́дке, воно само́ уже лебідь! Не велика біда́ й ви́лупитись на пти́шні, коли з лебедя́чого яйця́ ви́клюнесся! Забу́лося й горе, і лихо каченя́ті; весе́ле та щасли́ве зробилося! Теперь тільки дізна́лося воно ра́дощів, диву́ючись на свою вро́ду вели́чню, Старі на́віть лебеді плавали навкруги́ та ла́щилися до ёго! Прибігли у садо́к і дітки ки́дати хліб та зе́рнятка у воду, а найменше — як крикне: «ось і нови́й ще!» А дру́гі теж: — «еге, спра́вді, ще й дру́гий прилетів!» Та й почали́ стриба́ти на бе́резі, та пле́скати у доло́ні; а да́лі побігли за батьком і матірью, та й вернулись уку́пі з зе́рном та хлібом. — «Нови́й ле́бідь найкра́щий! Який молодий та гарне́сенький!» каза́ли ра́зом усі. І старі ле́беді на́віть перед ним уклони́лися. Засоро́мився ле́бідь з того́, та й сховав між кри́ла свою голову. Він не знав на́віть, як ёму й бу́ти, — так ото вже бага́то ра́зом випало ёму щастя! Але він не гордува́в: добре серце ніко́ли не горду́є. Згада́лося ёму, як з ёго кепкува́ли і гидува́ли ним скрізь, а тут ось кажуть, що він ніби найкра́щий! І бузо́к на́віть схиля́в перед ним свої ві́ти, а сонце так га́рно та любо світило! Тоді підняло́сь на ёму пірья, ви́прямив він гнучку́ свою шию і покри́кнув від щи́рого серця: — «чи́-ж сни́лося мині таке щастя, коли я був ще пога́ним та ги́дким вутя́тком?!» * * * ЦАЛИНКА Була собі жінка і ду́же бажа́ла мати мане́ньку дити́нку. Шо́ вже вона не робила — не має, тай не має! От, і пішла́ вона тоді до ві́дьми, та й ка́же: «ду́же-б я хтіла мане́ньку дитинку ма́ти; навчи мене, що́ мині роби́ти, чини́ти?» — «Не великого розуму діло!» одказа́ла відьма: — «ось тобі ячмінне зе́рнятко, тільки воно не таке, що сіють на́ полі, або дають ку́рям; візьми ёго, та й посади в го́рщечкудо квіто́к, — от і поба́чиш!» — «Спаси́бі!» подя́кувала жінка й дала за те відьмі двана́дьцять шагів; да́лі вернулась до дому і посадила зе́рнятко, як ка́зано. Незаба́ром зійшла з землі і квітка — хоро́ша, прехоро́ша, вели́ка, як півник, — тільки ще в пу́пьянку «Яка-ж гарне́сенька квіточка буде!» — сказала жінка цілуючи її у черво́ні та жо́вті пелюстки́. Коли-це, ра́зом, з великим по́ляском, роспу́кнулась квітка — і тепер уже стало ви́дко, що то був спра́вді півник; тільки в сере́дині ёму, на зеленому ло́ні, сиділо мані́сіньке дівча́тко, — тоне́сеньке, гарне́сеньке, з ца́ля завви́шки. Так і прозвали її — Цалинкою. От, зроби́ли їй коли́ску з горішиної лушпи́ни; замість пири́н послали хвіялко́вих квітчи́н, а замість покрива́ла — дали роже́вий пе́люсток: так вона і спала в ночі. А в день, було, на столі ба́виться: жінка поставить їй миску, квітка́ми убра́ну, нальлє водою і пустить ли́стика з півника; на ёму було ся́де Цали́нка, тай плава собі як у чо́внику од ві́ньця до ві́нця, керу́ючи замість весла двома́ кіньськими волоси́нками. Тай утішне ж було, — Господи! Та ще до то́го й співа́ти уміло. А голосочок-же-то був — тоне́сенький, та гарне́сенький, якого і в світі не чу́ти! От раз, як спала Цали́нка, крізь розби́ту ши́бку і влізла я́кось у ха́ту жаба... Бррр! Яка ги́дка тварю́ка — здоро́ва, зеле́на, слизька́!.. Плиг! та — на стіл, а на столі-ж спала мане́нька Цали́нка. — «От, га́рна жінка для мого сина!» — ка́же, та — за коли́сочку-горішинку; взяла, плигну́ла назад через ши́бку, та й занесла у садо́к дівча́тко. А в садку́ тім річка текла; один бережо́к був зго́ристий, а дру́гий — грузьке́ боло́то: втім-то болоті й жила з своїм сином жаба. Та й син же її був ги́дкий, преги́дкий: несто́тно — покійний батько! «Ква, ква! Бреке-ке-ке!» Тільки й заскриготів, угле́дівши в горішиній шкорлу́пці дівча́тко мене́сеньке — «Не кричи так, бо ще її збу́диш!» каже стара́: — «то й утече́ від нас! Не ба́чиш хіба́, що вона леге́сенька, немо́в той пух лебедя́чий. Ми поло́жимо її на широ́кій лата́тині посере́дині пле́са. Оттам вона буде пе́вна, на́че на ви́сепу: звідти вже не втече́! А ми тим ча́сом, на дні болота приготу́ємо для вашої осе́лі велику світли́цю.» От, ско́чила жаба у воду і ви́брала на о́тшибі широ́ке лата́ття, що довгою стебли́ною трима́лося за дно, та й поклала на ёму горішинку з дівча́тком. Проки́нулось воно дру́гого ра́нку, бідне: поба́чило, де опини́лося, та — як запла́че! Куди-ж-то не глянь — усе вода, усе вода, а на землю доста́тись — і не думай! А жаба стара́, тим ча́сом, прибіра́є кімна́ту на дні болота. Заквіча́ла її очере́том, сікняго́м, ря́скою... та, скінчи́вши, й поплила з своїм сином до лата́тини, де було дівча́тко, за її ліжком-горішком. От, допливши, уклони́лась низе́нько стара́ із води, тай каже: — «ось мій син! Він тобі чоловіком буде. Я вам на дні болота приготу́ю чуде́сну осе́лю!» — «Ква ква! Бре-ке-ке!» Тільки й умів дода́ти жабе́нко. Да́лі, взяла вона ліжко й поплила собі геть, а Цали́нка й зосталася сама́ на зеле́ній лата́тині; плаче, бідна, суму́є, та як зду́ма про жабу пога́ну, та про гидко́го жабе́нка, що мав її чоловікомъ бути, — так і заллється гірьки́ми! Учу́ли мане́нькі рибки́, що жаба каза́ла, — от і забажа́лось їм подиви́тись на те дівча́тко; ви́сунули вони головки́ з води і поторопіли — так воно в очу́ їм упало! Деж, щоб таке́ мане́сеньке, — та гарне́сеньке досталось тому гидко́му жабенку? Не буде цёго з роду-віку! От, зібра́лись гурто́м рибочки́, та й перегризли стебли́ну, за ко́тру трима́лось лата́ття; листок з Цали́нкою ру́шив і поніс її на собі дале́ко геть по річці, так що жаба́м уже було го́ді пійма́ти. Пливе собі Цали́нка, пливе; беріже́чки з садка́ми минають, пташечки́ на куща́х їй на-зу́стріч щебечуть, співа́ють: «що́ то за дівча́тко вродли́ве, та миле́сеньке!» А листочок, мов чо́вник, — усе да́лі, та да́лі... і поплили вони так в и́нші землі. Зди́бав їх на дорозі мете́лик гуля́щий, — біле́сенький, цяцько́ваний; як заба́чив дівча́тко знадли́ве — не надиву́ється, та й годі: поча́в круг листо́чка кружля́ти, почав кружля́ти, поки таки не сів. А Цали́нка радіє собі, що втекла жаби гидко́ї: так їй-то весело, так весело спозира́ти кругом на красу́ Божу, на воду, що на́че то́плине золото ся́ла! Взяло дівча́тко свого по́яса й привьязало одним кінце́м до мете́лика, а дру́гим — до листо́чка: так поплили вони іще шви́дче. Коли-це, де́ не взявся хрущ їм на зу́стріч, — здоро́вий, здоро́вий! Вгле́дів він Цали́нку, схопи́в ми́ттю мане́сеньке, леге́сеньке тільце́ її межи свої лапи, та й поніс геть на де́рево. А листо́к поплив собі да́лі по воді, а з ним і метелик, на́че на ла́нцузі вья́зень. Го́споди, як наляка́лась мане́нька Цали́нка! Але ще жа́льче було їй на се́бе за метелика-кра́сня, бо через неї му́сив напе́вне з голоду вмерти, як хто не зряту́є. А хруще́ві — ні га́дки! Посадив дівчину на найбільший клено́вий листо́к, віта́є її соло́дкою сито́ю з квіто́к, та все тією красо́ю любу́є, та чуду́є! А дівчинка-ж на хрущівну не була і ка́пельки схо́жа! От, незаба́ром посхо́дились на про́віди до них і дру́гі хрущі, що жили на тому дереві. Паня́нки-ж хрущівни́, позира́ючи на Цали́нку, тільки своїми кліщиками кивали, га́нючи: — «Гай, гай! Яке пхе́льне, мизе́рне! У неї тільки дві нозі!» — «Ще й кліщиків не ма́є,» — додала́ дру́га. — «А худе́ яке́, тонке́, — несто́тно люди́на! Та воно зо́всім пога́не!» — загули́. Да́рма, — а дівчина була собі гарне́сенька на про́чудо, на́віть і хрущо́ві споча́тку такою здала́ся; але, як почали́ усі її га́нити, то й ёму вона стала не до вподо́би, — не захтів він її більше коло се́бе трима́ти: от, узяв, та й зсади́в з дерева на квітку, на лісову зірочку, — розвязав їй світа. Заплакала дівчи́нонька через ту знева́гу, заплакала, що на́віть хрущі цурались її за мизе́рність. А про-те вона була така́ делікатне́сенька, як роже́вий листо́чок! От так і жило́ бідне дівча́тко однісіньке на цілий ліс. Сплела́ вона собі з соломи коли́сочку, та й повісила її під лопуши́ною, щоб од дощу захища́ла. Їла ж соло́дкий мед із квіто́к, а пила ро́су, що ра́нком на ли́стя сіда́ла. Так мину́ло і літо, мину́ла й о́сінь; аж ось і зіма незаба́ром, — довга, хму́ра, холо́дна. Все пта́ство, що своїм щебета́нням так її розважа́ло, зняло́ся у ви́рій; всі квітки́ пожо́вкли, і лопуши́на на́віть, що була для неї я́ткою, — зівья́ла, скрути́лась, лишивши по собі тільки посо́хле баділля. Тримтіла дівчино́нька мане́сенька од хо́лоду тим гірш, що й оде́жа порва́лась на шма́ття. А тут ще сніг... і ко́жна сніжи́на так уража́ла її, як би нас, звича́йно, цілісінька лопа́та снігу Ма́рне вона себе ку́тала у сухо́го листо́чка: не грів він ні ка́плі, й прийшло́ся їй, бідній хоч замерза́ти на́-віки! Край то́го лісу, де жила Цали́нка, простягла́сь була вели́ка ни́ва; тепер на їй бованіла тільки стерня́, та гру́да заме́рзла. Але бідному дівча́тку стерня́ та за дру́гий ліс ста́ла; плу́талась вона по їй, тремтячи́ од холоду, плу́талась — поки не приби́лась до жи́тла полёвої мишки А в теї мишки була га́рна й тепла осе́ля: замість gа́нку — ку́щик соломи, а під ним дірочка, ко́трою і вла́зили в ха́ту. В сере́дині-ж була хи́жка з зе́рном, кухня хоро́ша та ще й трапе́зна кімна́та. От, ста́ла дівчина коло дверей, наче те старченя́, та й просить на Бо́га хоч жи́тнє зе́рнятко, бо вже два дні, як їй і ріска у ро́ті була. — «Серде́шне!» — промо́вила мишка старе́нька, бо мала добре серце: — «іди лише́нь до ме́не обідати; ха́та моя тепле́нька й просто́ра.» Та так їй шко́да стало тієї дівчинки, що вона й додала́ далі: — «Та на́віть і зіму перебу́дь у ме́не; тільки умо́вою, — щоб мині підміта́ла ха́тку й роска́зувала гарне́ньких казо́к: я їх ду́же люблю!» Дівча́тко за́раз на це зго́дилось і до́бре зробило, бо ёму так га́рно жилося у мишки-бабу́сі. — «От шви́дко прийде до нас на про́віди гість;» сказала раз мишка старе́нька: — «мій сусіда має зви́чай раз у ти́ждень мене одвідати. Він ще заможніший над ме́не: у ёго вели́кі віта́льні поко́ї но́сить він кожу́шок чорний оксамито́вий. От, як би він посва́тав тебе, — була-б щасли́вою, да́рма хоч і сліпи́й! Ти роскажи ёму найкращої ка́зочки, яку знаєш.» Але Цали́нка і в голові не клала вийти за сусіда, бо то був кріт. Незаба́ром прийшов і він, одя́гнутий спра́вді у свого кожушка оксамито́вого чо́рного. Бала́кали більше про ёго дука́рства й освіту; але кріт хоч був і розумним, а про сонце й про квітки́ озива́вся ду́же пога́но, бо зро́ду їх не ба́чив. Цали́нка-ж проспівала ёму кілка чудо́вих пісе́нь, і так зачарова́ла голосо́чком своїм тоне́сеньким, що він закоха́вся од ра́зу; але, як чоловік розсу́дливий, про те по́ки і па́ри з уст не пускав. А кріт ото, прори́в до сусідок нові хо́ди під землею.. й дозво́лив їм гуляти по них, — такий уже ра́дий-то був! Перепроха́в тільки, щоб ча́сом не зляка́лися пта́шки, що лежала на доро́зі ме́рла Її пе́вно похова́ли недавно, бо була цілісінька... з кри́льцями, з ла́пками, з дзёбиком. На пе́рший раз він сам повів на прогуля́нку сусідок. Іду́ть вони по тих хо́дниках до́вгих, темря́вих, а кріт — по пе́реду, де́ржачи в ро́ті шмато́чок гнили́ці, що по́ночі світить. От, дійшли вони аж до ме́рлої пта́шки; тут, узяв він, та й пробив своїм ри́льцем дірку у сте́лі: світ тудо́ю як раз на пташку упав...... ба́чуть, аж так: лежить собі бідна ла́стівка до́лі; кри́льця їй зго́рнуті, оду́блі, головка й ніжки́ захо́вані в пірья... пе́вне з голоду вмерла! Сти́снуло серце Цали́нці: вона так любила маненьких пташо́к тих, що в літку її тішили своїм щебета́нням.. А кріт іще пхнув ла́стівку своїми лапка́ми, та й ка́же: — «Не щебета́тимеш уже більше! От іще щастя — отим пта́хом бути! Дя́кувати Бо́гові, жо́ден з дітей моїх не знатиме такої до́лі лихо́ї. Адже, в цёго птаства тільки й бога́тства, що — «кві-кві!» та «пі-пі!», а прийде зіма, то й ги́нуть з голоду!» — «Що правда, то правда: розу́мне слово!» одмо́вила стара́: — «з «кві-кві!» нічо́го не прибу́де, не зшиєш кожу́ха на зіму!.. А єсть-же такі, що ще й хизу́ються тим, що уміють співати!?» Цали́нка не промовила й сло́ва; але, як стара́ з кротом повернулись спиною до пта́шки, вона нахилилась над нею, розгорну́ла пірьячко, що вкрило голівку, та й поцілувала її тихе́нько в заплю́щені о́чі. — «Це може та са́ма, що мині ціле літо так лю́бо співа́ла!» подумала вона: — «бідна пта́шечко, як мині тебе шко́да!» А кріт, заткнувши знову дірку, провів паній до дому. Цали́нка-ж цілісіньку ніч і очей не стуляла. Встала вона ране́нько, сплела мерщі з души́стого сіна вере́тку й понесла у пече́рю до мерлої пташки; вкрила її гарне́нько, а щоб тепліше було — підмости́ла ще під крильця небіжці во́вни пухкої, що знайшлася у ми́щиній скри́нці. — «Прощай, моя пта́шко, голубко, — промовила — прощай! Спаси́бі тобі за ті пісьні чудо́ві, що тішили мене цілісіньке літо, як гаёчки ще зеленіли і гріло я́сне сонечко!« Ка́жучи це, схили́ла вона голівку до пта́шки на груди. коли це, — як схо́питься з ля́ку!.. Учу́ла, що в гру́дях щось сту́ка, а стукало серце пташи́не: пта́шка була тільки неприто́мня й приме́рла, тепло́-ж оживило її за́раз. В осени́, ба́чите, усі ластівки́ зніма́ються у ви́рій, до те́плого краю, на́ зіму Як-же ча́сом яка запізниться і холод її засту́ка; то й пада мерщі на землю, як ме́ртва, а зве́рху ще сніг — так і вкри́є! Не стя́милась з жа́ху і тримтіла ще до́вго Цали́нка, та було й чого́! Бо проти не́ї, мане́сенької, ластівка здава́лася велитнем. Да́лі-таки схамену́лась вона й осмілилась тро́хи; обгорнула її во́вною щільніше, вернулась до до́му й принесла мерщі ли́стика з ру́ти — своє укрива́ло, — та й укрила ним голівку хво́рої пта́шки. Дру́гої ночі Цали́нка знов по́тай навідалась до своеї слабо́ї. Ластівці було краще; ожила вона зо́всім, тільки була ще тако́ю плохо́ю, що ле́две ски́нула оком на дівчину, що перед не́ю в руці, замість свічки, шмато́чок гнили́ці ясно́ї тримала. — «Спаси́бі тобі, середеня́тко!» промо́вила пташка неду́жа: — «ти нагріла мене, зрятува́ла. Ско́ро осте́рбну я, то й полечу на повітря, де промени́сте сонечко ся́є!» — «Ох!» зітхнула Цали́нка: — «не лети, пта́шко, бо на-дво́рі ще холодне́ча, — сніг і мороз. Зостанься кра́ще в ліжку, — я буду о тебе́ піклува́тися!» Да́лі, принесла вона пта́шці води́ці у квіто́вім листо́чку. Напилася пта́шка й росказала Цали́нці, як терно́вий кущ їй кри́льце порвав, як вона через те не змогла́ з подру́жками вкупі у ви́рій летіти, як ви́билась з сили і впала на землю. Що-ж було да́лі і як вона тут опини́лася — їй па́мороки забило. Оттак цілісіньку зіму піклува́лася й побива́лася коло слабо́ї Цали́нка, хоронячи́сь лихо́го крота і старо́ї мишки. Прийшла весна, ви́грало соненчко й огріло землю: зібралась і ластівка в дорогу. Цали́нка сама й одчинила їй двері, одіткнувши дірку, що кріт колись ви́бив. От, прощаючись з своєю добро́дійкою, і про́сить ла́стівка, щоб тая їй сіла на спи́нку, а вона понесе́ її в гаї роскішні, зелені. Бідній дівчині так заману́лося... але згада́ла собі, що вона-б тим своїй мишці-бабу́сі завдала́ горя, та й зоста́лася. — «Ні, каже, — не мо́жу!» — «Ну, так прощай! Зоставайся щасли́ва, моє серденя́тко!» примо́вила ластівка і поли́нула вго́ру до соньця. А Цали́нка стояла, та пильно диви́лась у-слід; ди́виться, та за слёзами й світа не бачить. Так їй було тієї ластівки шко́да, так шко́да! «Кві-кві!» щебетнула їй тая ще раз на проща́ння, та й зни́кла в блакі́ті. Жури́лась бідна Цали́нка, нуди́лась, а її ще до то́го й на світ не пускали погрітись до соньця. А на ми́щиній хатці давно вже зеленіла пшениця хвиля́ста, для нашої дівчинкі, що ни́зча була од ца́ля, пшениця та була лісом. — «Ну, радій»! каже їй раз мишка-бабуся: — «Кріт, що в кожу́шку чорнім, оксамито́вім, — тебе сва́та. Тепер, поки літо, і про по́саг подумай. Вставай мині ране́нько, та роби пильне́нько. До такого богатиря справити собі треба прина́ймні хоч сорочки́ та оде́жу путя́щі!» От, мусила дівчина сісти за пря́дку; а мишка найняла ще до по́мочі їй чотирёх павуків, ко́трі без переста́нку й пряли. Захо́див до них що ве́чора кріт і росказував, як ёму обри́дло те літо, що роспекло́ землю незтірпно, як він триває зіми́, бо тобі-б-то й весілля буде. А Цали́нці зо́всім не того бажа́лося. Що ра́нку, як схо́дило сонце, й що ве́чера вихо́дила вона по́тай на gа́нок: дивується було ліпото́ю світа й любу́є тим небом високим, що часом крізь хви́лі пшениці синіло, та до своєї ла́стівки гадк ми літа́є. Але ластівка та була дале́ко, дале́ко й навря́д, щоб коли́ вернулася. От, прийшла осінь. У Цали́нки й прида́не готове. — «За чотирі ти́жні й весілля ваше!» промо́вила мишка. Якъ зачу́ла дівонька теє, так і вда́рилась в слёзи, бо не хотіла вийти за нудно́го крота́ — «От, ви́гадки!» крикнула стара: — «не будь дурно́ю, а то ще вкушу тебе зуба́ми біле́нькими. Тобі щастя трапля́ється, вийти за тако́го господаря́, що носить кожушок чорний, оксамито́вий, яко́го нема́ і в цариці! Ти-б му́сила дя́кувати Бога, що посилає тобі таке бога́тство: кухні, лёхи́, скри́ні, — та все повні́сінькі.... а ти ще — в слёзи!» От, настав і день шлю́бу Припле́нтався і кріт за своєю молодо́ю, ко́тру мав завести у підзе́мні пече́рі; там гли́боко, гли́боко мусила вона на вік занапа́сти і не ба́чати сонця, бо чоловік її, кріт, не міг ёго зте́рпіти. Бідна! У мишки старо́ї прина́ймні хоч з gа́нку їй було можна спозира́ти на ёго. — «Прощай, моє я́сне со́нечко!» промо́вила журли́во вона, простягши свої рученя́та: — «прощай! Бо я маю іти туди, де ніч тільки темна пану́є, де ніхто й ніко́ли не вба́чить твого блискучого про́міня!» Одійшла вона тро́хи далі од gа́нку, бо пшениця була уже зжата і стояла тільки стерня́! — «Прощай, прощай!» ка́же, цілуючи квіточку мане́ньку, черво́ну: — «як коли́ побачиш ла́стівку, то уклони́сь їй од ме́не!» Коли-це, несподівано — «кві-кві!» Підняла вона голівку й оча́м не йме віри: то була ла́стівка, та-ж са́ма, рідне́сенька! Пта́шка й собі зраділа, пізнавши Цали́нку; защебета́ла так го́лосно, та чу́ло і сіла за́раз по́руч своєї добро́дійки мане́сенької. От, дівчи́на й розказала їй, як її хотять за пога́ного крота ви́дати, як вона му́сить з ним під землею заритись і на віки попроща́тися з сонцем: роска́зує все, та лама рученя́та й голо́сить! — «От, наближа́ється зіма», — на те їй ластівка: — «і я поверну́ся у теплі краї, у ви́рій; — хо́чеш зі мною летіти? Сядь на мою спинку й привьяжи себе поясо́чком. Ми втечемо́ од твого крота пога́ного й од ёго те́много лёха; ми поли́немо через го́ри високі, через темря́ві дібро́ви — дале́ко, дале́ко, де́ сонце ся́є ще краще, де квітки́ не вміра́ють ніко́ли. Сіда́й-же на ме́не, моє голубья́тко-дівча́тко! Ти-ж мене, серце, зрятува́ла од смерти, як я лежала у те́мному лёсі на полови́ну-мерла й оду́бла!» — «О, я полечу з тобою!» покри́кнула дівчинка. Сіла мерщі птащі на спи́нку й привьязала себе пояско́м до міцної пірьїни. От, знялись вони й полетіли висо́ко через ліси́, через моря, і через снігом уку́тані гори. Споча́тку аж дух захопи́ло в Цали́нки, аж зме́рзла; але вона уку́талась собі гарне́нько у пірьячко тепле пташи́не... тільки голівку видно; укуталась, і спозира́є навкруги́ красу́ ту, любу́є, а ни́зом сла́лися крайёви́ди чудо́ві і мріли на со́нці. Так і прилетіли вони в теплі краї. Там сонечко ся́ло ще кра́ще; небо було високе, синє, прозо́ре; по у́збочах ріс виноград золотий і черво́ний; цілі гаї з помераньців, з цітро́нів і з и́нших росли́н пахти́ли повітря. Бігали дітки́ геть по шляху́, граючись крапча́стими метеликами. Летять вони да́лі, та да́лі... ди́вляться — на високім бе́резі, край си́нёго моря, стоїть па́лац: сам ввесь марморо́вий, а кругом ёго обступили коло́ни спода́вні, підпирають ёму чо́ло; знизу їх обвину́ли плющ, та березка, а вгорі так і обсіли гнізда пташи́ні. Тут була й ха́тка нашої ла́стівки; тут вона й зупини́лася. — «Ось моя й ха́тка, ка́же, — але тобі недосто́ту буде жити зі мною, та й не прибрано яко́сь на таку гостю. Вибери кра́ще сама́ найліпшу квітку́, я посажу тебе на не́ї і буду тішити з ранку й до смерку своїм щебета́нням.» — «От, щастя!» промо́вила ве́село Цали́нка й заплеска́ла в долоні. На землі, там таки, лежала одна колона розбита, а між кавалків її росли білі, роскішні квітки. От, на широкий листочок тако́ї квітки й посадила ла́стівка нашу Цали́нку. Не знала та́я на яку й ступи́ти з ра́дощів, любуючи тими пишно́тами, що навкруги́ її оточа́ли. Але між тими дива́ми було ще́ білше: мане́сенькій хло́пчик, з ца́ля завви́шки, сидів у сере́дині квітки; був він білий, пребілий, прозо́рий, як скло; носив на голо́вці коронку з щи́рого золота, а по плечах крильця блиску́чі. Як угле́діла ёго дівчина і не стя́милась з ди́ва! А був то — янгол квіткови́й.. В ко́жній квітці сиділо їх — або по хло́пчику, або по дівчинці; але цей був над усіма́ царь. — «Господи! що-ж-то за кра́сень»! тихе́сенько ла́стівці шепнула Цали́нка. А царе́нко спочатку зляка́вся, — страх! бо проти ёго, мане́сенького, ла́стівка видава́ла такою вели́кою, страшно́ю... але, як огледівся, та поба́чив Цалинку, то так закоха́вся, так закоха́вся, — що й Боже! Та й справді — кращої од неї не було в світі! От, узяв він свою коро́нку, та й поклав їй на голівоньку; пита́є, як її звати і просить ёму за жіночку ста́ти, — себ-то над усіма́ квітка́ми царицёю! Чи-ж можна було ёго прирівня́ти до то́го гидко́го жабе́нка, або до крота в чорнім кужу́шці?! От, вона зараз і зго́дилась. Незаба́ром з ко́жної квітки прийшли до них на про́віди гарнесенькі паничі й панянки́, назно́сили подару́нків. Але найкра́щим дару́нком для неї були — па́ра крильців прозо́рих, з білої мухи. Їх причепи́ли до плеченя́ток її, і вона полетіла, леге́сенько з квітки на квітку, як дру́гі. А ла́стівка з свого гнізде́чка, тим ча́сом співала найкра́щих, весільних пісе́нь; але у не́ї чогось було жу́рно на серці, бо так вона Цали́нку любила, що їй було шко́да хоч коли-не́будь її поки́нути! — «Ти не будеш білше Цали́ною зва́тись», озвавсь янгеля́тко-царе́нко: — «це ме́ння пога́не, а ти-ж пак-хоро́ша, хоро́ша! Ми тебе зва́тимем — Майя!» — «Прощай, прощай!» сказала раз ластівка, і полетіла в Данію з те́плих країв. Там у не́ї було своє гнізде́чко над вікном одного чоловіка, що роска́зує казки́. Він давно́ уже сподіва́вся на не́ї. От, вона прилетіла й почала́ ёму про все, що було́, щебета́ти: — а ми од ёго й перечу́ли.