САМІЙЛЕНКО ВОЛОДИМИР _____________________________________________ АПЕТИТ Від дорожнечі й без харчів Зміцнивсь я в апетиті. Чого б я тільки не поїв! Усе — що є на світі. Коли б Дунай, Дніпро й Десна Несли саму сметанку, Я вранці б випив їх до дна, Неначе кави шклянку. Коли б з хребтів Карпат усіх Поребрина настала, Я разом би упорав їх, Замість шматочка сала. А Чорне море тут як стій Щоб з рибою зварилось,— Пішло б за юшку в шлунок мій, Ніде б не зачепилось. Якби з партійних хлопчаків Зробилися курчата, То всіх, усіх би я поїв, І навіть без салата. Коли б же стали пиріжки З шрапнелі в та набоїв, Я за хвилину б залюбки Європу обеззброїв. І то найбільше б придалась Мені остання страва, Бо через неї б піднеслась Угору людська справа. Та й сам я слави б заробив Перед широким світом, Бо всі б народи замирив Великим апетитом. * * * БОЖИЙ ПРИКЛАД «Працюй, Іване, — пан казав, — І не вважай на втому: Від бога нам такий закон В його письмі святому. Адже ж сам бог шість днів робив, Поки скінчив роботу, Спочив же тільки в сьомий день Від праці та клопоту». Іван спинивсь на борозні: «То річ, мосьпане, друга! Одне — творити язиком, А друге — перти плуга. Але за прикладом святим Я радий поспішати; Скажіть же, що робив господь В день осьмий і дев’ятий?» 28 листопада 1902 р. * * * ГОРЕ ПОЕТА Люде добрі! Пожалійте Бідолашного піїту, Що від горя, від наруги За слізьми не бачить світу. Розкажу вам все. Учора Я зайшов собі в крамничку, Щоб на вечір запастися — Лойову купити свічку. І гидкий, поганий крамар (Чи бува що в світі гірше?) Загорнув мені ту свічку У мої чудовні вірші! Від зневаги, від досади Не заснув я цілу нічку. Боже! У мою поему Лойову вгорнули свічку! Ту поему вірш по віршу Я складав старанно, пильно, Перелічував трохеї, Розміряв їх так прихильно; Розкуйовдивши волосся, Не одну писав я нічку, — І в чудовную поему Лойову вгорнули свічку! Я, скінчивши ту поему, Сам відніс її в цензуру, Сам продав її в книгарню, Сам продержав коректуру. Видавець мені за неї По копійці дав за стрічку, І в такий утвір коштовний Лойову вгорнули свічку! Ні, не хочу більш терпіти На землі неправди злої! Хай же смерть мене сховає Від наруги навісної! Напишу останні вірші, Та тоді із моста в річку… Як? в мої чудовні твори Лойову вгорнули свічку! Напишу я в заповіті: Хай сховають мене в полі, Хай високий хрест поставлять, Щоб виднівсь на всім роздоллі. На хресті ж, на вічний спомин, Мідну хай приб’ють табличку І напишуть: «В його твори Лойову вторгнули свічку». Київ, 6 січня 1886 р. * * * ДУМА-ЦЯЦЯ Чи є в світі молодиця, Як та Дума чорнолиця? Бережіться, добрі люде — Всім тепера лихо буде. Дума серце, Дума любка, Дума —патрана голубка, Дума смирна, як ягничка, Дума цяця-молодичка. Гей, суспільності вершечки, Поживайте пиріжечки, І казенні, і приватні, Смачні, теплі, ще й безплатні. Попоївши, спіть у просі; Вам нема страху в запросі, Не насупить свого личка Дума цяця-молодичка. А Грицьки, Стецьки й Омельки Вже не прагнуть хай земельки: Всі ж вони в земельку ляжуть, А коли лягать — їм скажуть. Що там плата заробітня, Поки є полова житня; «А нема, то й те дурничка», Скаже цяця-молодичка. Хай собі живуть і хлопи, Сіють, жнуть, кладуть у копи, А поїсти й ті зуміють, Що не жнуть і що не сіють. Дума дасть нові закони, Добрі кари й заборони, Ощастить нас невеличка Дума цяця-молодичка. І не буде вже кричати Наша третя, наша мати. Як розмови час настане, На міністрів тільки гляне! Ті ж нам зроблять і без мови Всі спасенні постанови, І на згоду, як теличка, Мекне цяця-молодичка. Київ, 12 січня 1886 р. * * * ДІЯЧ Я працюю ввесь вік для народу (Якщо маю вигоду). Полягти я для його готовий (На перині пуховій). Я — підпора громадського ладу (Поки маю я владу). Людям силу даю тільки певним (Небожатам і кревним). Всіх караю лихих і нечистих (Ворогів особистих). Я митець на закони державні (Переписую давні). Для проектів меткі в мене руки (Без помоги науки). На війні ж я сміліший за Ґонту (Тільки б далі від фронту...). * * * ЕЛЬДОРАДО Десь далеко єсть країна Пишна, вільна, щастям горда, Кожний там живе щасливо — Держиморда, держиморда. В тій країні люблять волю, Всяк її шука по змозі І про неї розмовляє — У острозі, у острозі. Там усяк говорить правду Непідкупними устами, Там за правду щира дяка — Батогами, батогами. Там неправді та злочинству Не вважають і на волос, Там злочинних зараз лають — Та не вголос, та не вголос. Там уряд «блюде» закони, Дба про всіх, немов про рідних, За провинності ж карає — Тільки бідних, тільки бідних. Суд там скорий: як ти винен, То зашлють «без проволочки», А не винен, то й відпустять — Без сорочки, без сорочки. В тій країні всякий може По заслузі шани ждати: Там на те хрести й медалі — Для багатих, для багатих. Там тверезість у повазі, Видно скрізь тверезу спілку, Всі там п'ють самую воду — Та горілку, та горілку. Там всі люди роботящі, Там нарівні з мужиками Всі пани працюють щиро — Язиками, язиками. Там широка воля слову: Кожний пише все, що знає, А цензура ліберальна — Все черкає, все черкає. Там письменникам за працю Сам уряд складає дяку І з тріумфом їх провадить — В Сибіряку, в Сибіряку. Там говорять по-французьки Не то значні, а й лакеї, А пани всі мови знають — Крім своєї, крім своєї. Там зійшлися всі народи: Москалі, «хахли», поляки, І живуть вони так дружно — Як собаки, як собаки. Там живе племін усяких Престрашенна мішанина, І за те той край зоветься — Русь єдина, Русь єдина. 3 січня 1886 * * * МРІЯ БЮРОКРАТА Як гляну на місяць і зорі червоні, Хотів би я вгору летіти в балоні, Покинув би службу і землю прокляту, Де так небезпечно тепер бюрократу, Де вільності всякі заводять прем'єри, Де людям поважним грозяться есери, Де легко маєтку позбутись дощенту, Де цінять так низько державную ренту. Ой, дайте ж балона! Я землю покину; Самі вже спасайте крамольну країну, Нехай вам голота диктує закони; Мене ж авансуйте та дайте прогонні, Копійку на милю земної орбіти, Щоб стало з залишком на Місяць летіти... А може, я кину цю любу химеру І, грошики взявши, махну на Рів'єру. * * * НА ПЕЧІ (Українська патріотична дума) Хоч пролежав я цілий свій вік на печі, Але завше я був патріотом, — За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі, Моє серце сповнялось клопотом. Бо та піч — не чужа, українська то піч, І думки надиха мені рідні; То мій Луг дорогий. Запорозька то Січ, Тільки в форми прибрались вигідні. Наші предки колись задля краю свого Труд важкий підіймали на плечі; Я ж умію тепер боронити його І служити, не злазячи з печі. Еволюція значна зайшла від часів, Як батьки боронились війною, — Замість куль і шабель у нових діячів Стало слово гаряче за зброю. Може, зброя така оборонить наш край, Але з нею прекепська робота: Ще підслухає слово якесь поліцай І в холодну завдасть патріота. Та мене почуття обов'язків своїх Потягає служити народу; Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх, Я знайшов собі добру методу. Так нехай же працюють словами й пером Ті, що мають дві шкури в запасі... І, розваживши так, я віддався цілком Праці тій, що єдина на часі. На таємних думках та на мріях палких Я роботу народну обмежу; Та зате ж для добра земляків дорогих Я без мрій і хвилини не влежу. І у мріях скликаю численні полки З тих, що стати за край свій охочі, Слово ж маю на те, щоб ховати думки, Якщо зраджують їх мої очі. До письменства я кличу, — звичайно, в думках, Щоб світило над нашою ніччю, Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках Я признав небезпечною річчю. О країно моя! я зв'язав свій язик, Щоб кохати безпечно ідею; Але в грудях не можу я здержати крик У годину твого ювілею. «Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти». Слава ж нам! бо коли б дух народу погас, Не стерпівши свого лихоліття, То по йому хоч зо два примірники з нас Дочекають нового століття. Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись, Її слід буде легко шукати: А щоб краще навік ті сліди збереглись, Буде зроблено з нас препарати. 28 жовтня 1898 * * * НОВИЙ ЗАЄЦЬ НА ВЛОВАХ Я хочу нагадати вам, панове, Криловську баєчку про зайця русака: Звірячий гурт, зібравшися на лови, Піймав ведмедика-большовика,— Бо всі ведмеді щирі комуністи, Коли чужого хочуть попоїсти. Отож, піймавши ворога того Та вбивши, почали ділить його. Коли це заєць плиг із-за ліщини, Та в атамана звірів із-під лап Він за ведмеже вушко: хап! «А ти з якої наших військ частини?— Кричать йому.—Хіба ж ти воював?» «Я вам, панове, помагав,— Він каже,— це ж вам я нагнав ведмедя з лісу». «Ну й спритний же який ти до брехні! Таких немає в нашій стороні! На ж, ось тобі шматок і геть ік бісу! Ха, ха, ха, ха! От русачок, Дотепний землячок! Ну й насмішив же нас, псяюха!» І заєць за брехню дістав пів-уха. Це так було в Московщині колись. Тепер зайці вже інші повелись. І як такий русак приходить на Вкраїну, Тоді як ворога вона побила вкрай, То вже не просить з здобичі частину, А тягне все, як свій законний пай. Мовляв, на те й здались чуже завзяття й праця, Щоб мав я що ковтнуть і чим повеличаться. Та. дяка богові, й ловці тепер не так. Як перше, дивляться на тих зайців-сіпак І тим, хто краде плід чужої перемоги, Покажуть ще, як правлять козам роги. * * * НОВИЙ ЛАД «Обридло нам у рабській ролі!» «Ви певні в тім? — сказав прем’єр. — То нате вам шматочок волі. Чи всі вдоволені тепер? Чи, може, ще хто-небудь стане Невдячно лаять наш уряд? Вітайте ж, любі громадяни, Новий конституційний лад! «За вашу смирність християнську, Хоч і гарячі ви були, Ми вам на вольність громадянську Куценьку хартію дали. Її ще Трьопкін перегляне, Щоб був у їй міцніший склад… Вітайте ж, любі громадяни, Новий конституційний лад! «Я ваш добродій і прибічник, Даю всі вольності, але Не винний я, що мій помічник На вас погромників нашле. (Щасливий буде, хто пристане До їх — скажу вам наздогад!) Вітайте ж, любі громадяни, Новий конституційний лад! «От ми дали вам волю друку, Хоч поки що не для книжок, І тільки цензорові в руку Вложили добрий батіжок. То є знаряддя непогане І вам багато дасть порад… Вітайте ж, любі громадяни, Новий конституційний лад! «Життя солодкого бажаю Я всім так саме, як собі, І через те вас поспішаю Мазнути медом по губі. Злижіть мерщій, а то розтане, А вдруге чи мазну — навряд. Вітайте ж, любі громадяни, Новий конституційний лад! «Виборче право я вже скроїв Для всіх… кого я сам обрав. Тепер я людність заспокоїв… Що?! вам схотілось рівних прав? Пани те саме, що й селяни?! Давайте ж вольності назад! Тепер вітайте, громадяни, Новий конституційний лад!» 1906р. * * * ПАТРІОТА ІВАН Що за славний патріота Наш Іван, якби хто знав! Тільки що роззявить рота, Про народ уже й почав; А казать промову стане, То й не жди, щоб був кінець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець! В його дух зовсім народний: Не пізніш як за сім рік Стане він (хоч благородний) Говорити, як мужик; Ще й книжки писати стане Про народ наш Іванець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець! Він читав книжок багато, Зможе дещо й цитувать; В голову його напхато Стільки, що й не розібрать. Стріне трудність — тільки гляне, Вже й знайшов їй рішенець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець! Убрання на ньому гарне. Він естетик. Ні одно Слово з уст його вульгарне Не злітало вже давно. А на балі... Серце в'яне, Як він піде у танець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець! Працю він шанує дуже. «В праці все, мовляв, лежить». Тих, хто батьківщині служе, Радий скрізь він похвалить. Він і сам колись пристане До роботи... в гаманець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець! 1888р. * * * ПАТРІОТИ Два хлопці укупі стояли, А третій дививсь оддалі, Як ті гаряче розмовляли Про долю своєї землі. Один у широкій промові Народні права боронив; Він докази всі наукові По пунктах як слід розложив. Народну окремість натури, І склад особливий думок, І давність своєї культури,— Довів він усе те з книжок. А другий про теє доводив, Як дійде народ своїх прав, І в поступі інших народів Він місце йому показав. Так двоє вели язиками Роботу для краю свого, Гукали й махали руками, Де річ вимагала того. А третій не мовив нічого: Він мовити красно не міг, Але задля діла святого І жив він, і в землю б поліг. Ті двоє, з балачки втомившись, Веселі собі розійшлись, А третій стояв зажурившись І наче дивився кудись. Але він не тую картину Вбачав, що круг нього була; Він бачив душею Вкраїну І все що вона добула. Вбачались йому патріоти Із купою слів голосних, А поруч мільйони голоти, І темність, і вбожество їх. 1889р. * * * ПАТРІОТИЧНА ПРАЦЯ Нас було таки чимало, Всі були ми патріоти І бажали ми для краю Разом стати до роботи. Всі ми щиро обіцялись Самохіть і без принуки Вгору високо підняти Прапор рідної науки. Став і орган відповідний, Що приймав роботу щиру І бажав, щоб не пропали Наші сили потай миру. Всі були ми вельми раді, Всім було те дуже мило, А найбільш усіх раділи Я, Харко, Петро й Данило. Ми сказали, що той орган Буде зовсім відповідний, І з нас кожний обіцявся По статті віддать солідній. Я найбільш усіх гарячий І натуру маю жваву, І за тиждень написав я Чималу-таки розправу. Тільки ж бачу, що в розправі Є уступи прехороші. Ах, за се в російській пресі Можна взять готові гроші. Ну, й віддав свою роботу До російського журналу. Що ж, обійдеться й без мене, Діло йтиме й так помалу. Он Харко статтю напише Та й Петро розправу вчистить, І збереться їх такого, Що наш вісник і не вмістить. От проходять дні за днями, Видавництва рік минає, А обіцяної праці Як немає, так немає. Другий рік мине вже хутко, От його вже Лета скрила, І згадав я, що я серцем Щиро відданий для діла. І сказав собі я в серці: «А покличу я громаду, Щоб укупі розібрати, Чом у нас немає ладу». І побіг я всіх скликати, Бо не тямивсь з нетерплячки, І прийшли вони до мене З серцем щирим для балачки. І до них я мовив грізно: «Га, а що се ви, панове! Чи забули шанувати Ваші власні постанови? «Чи не кожний з нас для краю І живе й ним тільки дише? Чом же з вас ні один досі Праць обіцяних не пише?» Так гукнув я. Мовчки стали І Петро, й Харко, й Данило, Бо моє гаряче слово Всіх їх дуже засмутило. А нарешті обізвався Пан Данило красномовний: «Що ж, я винен, але гріх мій Не великий і не повний. «Річ тепер зовсім не в нашій Краю рідному прислузі, А в тому, щоб буть корисним Якомога в ширшім крузі. «Добре дбати про культуру, Добре мовить про свободу, Але краще те ж сказати Стомільйонному народу. «Тим-то, добре зміркувавши, Я рішив собі з засади Всі роботи віддавати Для широкої громади». «Ну, ти мав причини певні, Хоч з тобою я не згоден; Але ви, чом з вас понині Ні слівця не дав ні оден?» І озвавсь Петро Притика: «Я, як вам, панове, звісно, Я ж готовий все робити, Що для Вкраїни корисно. «Але нащо ж вимагати, Щоб я згинув за дурницю? Ах, я змалку ще жахався Тих, що садять у в'язницю. «І тепер чимало в мене Праць, оброблених для друку, Але йм'я надрукувати, Значить дать себе на муку. «Правда, кажуть, псевдонімом Можна добре заховатись, Але ж можна з поліцаєм Десь на вулиці спіткатись. «І з мого обличчя зараз Задля його стануть явні І мої розмови гострі, І статті антидержавні». «Маєш, Петре, й ти причини, Хоч твій острах черезмірний. Ну, а ти, Харку, що скажеш? Ти ж такий, здається, вірний». «Так, — озвавсь Харко Лелека, — Вірний був і вірний буду І Вкраїні добре дбати Я ніколи не забуду. «Я б готовий був довіку Працювати задля краю, Тільки ж бачу, що я зовсім Мови рідної не знаю. «Вчитись пізно, та й признатись, По обіді звик я спати, А як вечір надіходить, Я виходжу завше з хати, Та й коли його…» Ну, годі! Всі невинні ми, як бачу, Хоч видимо теж, що маєм Ми натуру преледачу. Та нічого, не журімось, Що від нас немає діла; То дарма, аби прихильність В серці нашому сиділа. А щоб швидше все наладить, Ми на рік чи раз, чи двічі Вкупі станем розмовляти, Щоб казати правду в вічі. Як котрий з нас помилився Чи недосить був завзятий, Ми, зійшовшися на раду, Все те будем розбирати. І, знаходячи причини Наших хиб, як патріоти, Може, дійдем до питання, Як нам стати до роботи. 1891р. * * * ПЕРЕМОЖЕЦЬ (Байка) «Чого це, Петре, ти такий сьогодні радий? Веселість на виду і пляшка на столі... Чи не уряд добув високий від громади? Чи в спадщину дістав гарненький шмат землі?» «Не догадаєшся; такі дрібні причини Не піднесли б отак угору настрій мій. Але сьогодні я справляю роковини. От подивись лишень: у книжечці оцій Події списані мої на всякі дати, І як погляну я в цю книжку перед сном, То й знаю, в честь чого мені бенкетувати І чи горілкою відбутись, чи вином. Он тут записано, що в місяці такому, Такого саме дня, який у нас тепер, Позаторік я дав Кирилові Швидкому Такого стусана, що ледве він не вмер. І перемогу цю святкую я щороку. Прослав же, друже, й ти лицарський мій кулак.» «О, знаю, часом він важкий собі нівроку... А що це в тебе там під оком мов синяк, Ще й неабиякий?» «Під оком? То дурниця; Від синяка того я ще не пропаду. То вчора нам з Яцьком прийшлось не помириться, Так він мене черкнув легенько по виду.» 1909 р. * * * РОСІЙСЬКА СЕРЕНАДА (Виконується з акомпанементом балалайки) Нащо здалась нам культура, Нащо новії думки? Є в нас широка російська натура, Є в нас міцні канчуки. Нащо здалась нам просвіта, Нащо ідеї нові? Тисячу років без них пережито, Ми ж іще й досі живі. Нащо нам дбать, щоб признали Скрізь у Європі нам честь? Є в нас міністри, князі, генерали, Батюшка цар у нас єсть. Ми не рвемось на свободу Й другим її не дамо, Бо ще Крилов написав, що народу Воля — найгірше ярмо. Що нам Європи змагання, Що нам у мудрих книжках? Наше велике народне призвання — Благонамеренный страх. 1888р. * * * СЛОВА І ДУМКИ Ми бажаєм волю дати Всім народам і народцям. (Краще б дулю, а не волю Дати нашим інородцям). Отже, в нас усі народи Будуть рівними братами. (Можна легко їх і швидко Порівняти нагаями). Ми на лихо дуже добрі; Всіх ми любим на дурницю. (Українці, віддавайте ж За любов свою пшеницю). Інородці, ви нам любі, Наші вірні, наші друзі. (Щоб були вірніші, треба Вас держати на ланцюзі). Військо власне всім народам Даємо ми, демократи... (Як дамо, то вже зумієм Саме в час і розігнати). Даємо ми всім народам Право власного уряду. (Зробим так, щоб і не чхнули Без дозволу з Петрограду). Словом, буде всім країнам Автономія найширша. (Добре, що не все те правда, Що говориться для вірша). 1917р. * * * СМІЛИВИЙ ЧОЛОВІК Я дуже сміливий: я не боюсь нікого Слабого; За правду битися готов я до загину З-за тину. Недавно я почав писать у всі газети Памфлети. Я лаю сміло в них, не жалуючи шкури, Турнюри. Я сміло всім кажу, що нам пора усім старатись Навчатись, Що навіть темному народу просвітиться Годиться. Оце я помістив новий трактат чималий В журналі. Там я доказую, що ми живем неладно — Докладно. Що вже нездатний той, що нам дійшовсь у спадок, Порядок. Я так сказав: «Тепер потрібне нам, панове, Щось нове…» В трактаті тім я говорив хоча не ясно, Та красно, І сміливо я підписав під оним Псевдонім. 14 листопада 1886 р. * * * СОН Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом, Щоб справити велике свято; Багато нас самих сиділо за столом, І ще прийшло гостей багато. І гості ті були неначе й не чужі, Але було й одміну знати, Як кинулись вони прожогом до їжі, Забувши нас і привітати. І бенкет розпочавсь; як хижі ті вовки, Глитали гості нашу страву, А ми сховалися в далекії кутки І відтіль їм співали славу. І як хто з них шпурне обгризений шматок, Ми кидались, як ті собаки, Ловили, хто пійма, й, вернувшися в куток, Слізьми вмивалися з подяки. А гості жерли все; роздулися, як піч, І, страшно вирячивши очі, Нас лаять почали, ми ж слухали ту річ, Як слухають слова пророчі. І кажуть гості нам: «Ми бити вас прийшли, Чи хочете - ми вас скараєм?» А ми вклонилися і смирно відрекли: "Від вас батіг нам буде раєм". І гості крикнули: «Давайте ж нам батіг, Бо в нас немає чим вас бити». І миттю кожен з нас по батога побіг, Щоб волю тих гостей чинити. І пуги принесли, і полягли самі, Немов на тирлі тії вівці. Та й кару прийняли, а як устали ми, Було червоно на долівці. Вони ж гукнули знов: «Скажіть ви нам тепер, Чи нас ви любите як Бога? Чи не ховаєте в душі яких химер Та проти нас заміру злого?» І знов ми відрекли: «Ми любим тільки вас! Нема в нас іншої святині». «Так доведіть же нам, як любите ви нас, І покажіть на власній спині!» Тоді на честь гостям звірями стали ми Й змішалися в безладній січі: Ми бились, різались, топтались чобітьми, І брату брат плював у вічі, А інший сам собі давав ляща в лице І смикав голову чубату, А гості тішились та, дивлячись на це, Аж реготали на всю хату. І снилося мені: ми Матір волікли, Хто за косу, а хто за ноги, Зривали одіж їй, і били, і товкли, Аж кості хрускали в небоги. І стався дикий крик, пекельний, навісний... Враз бризнули струмки криваві... Тут кинувсь я від сну, але той сон страшний Мене не кидає й на яві. У серпні 1893 р. * * * ЧОМУ ЛЮДЕ ЛИХІ Я довго-довго міркував, Чого-то в світі стало, Що так багато є людей, А добрих з них так мало. Що вже не жди від їх добра, А всякої напасти, Що на 'дного, що вміє дать, Є сто, що вміють красти. Чого ми бачим скрізь війну, А не братерську спілку, Чого ми любим пити кров Ще більше, ніж горілку. Я зрозумів усе, як став Святе письмо читати, Щоб зрозуміти й ви могли, Ось точні вам цитати. «Створивши світ, подумав бог Про створення людини, І от узяв та накопав Пудів з чотири глини, І, замісивши з кізяком, Як для обмазки хати, Зліпив Адама й під тинок Поставив просихати. А як здалось, що він просох, Дмухнув у нього душу, Тоді в садок едемський свій Пустив його під грушу». Як можна бачить вам із цих Подробиць історичних, У справі цій не обійшлось Без помилок технічних. Найперше: нащо вжив творець Звичайну жовту глину, Коли він легко міг найти Багато каоліну; По-друге, глину з кізяком Який гончар замісить? Якби якийсь таке зробив, Його б могли повісить. Нарешті, необачно й те: Вдихати дух у форму, Не пропаливши на огні Її як треба, в норму. Адам розсохся вже, як ждав Фабричної ще марки, Тоді ж із його дух святий Геть вилетів крізь шпарки. Лишились глина та кізяк Основою людини, Тому-то люди по цей час Не ліпші від скотини, І через те душа людська, Від першої минути, Не божеством, а кізяком Довіку буде тхнути. * * * ЯК ТО ВЕСЕЛО ЖИТЬ НА ВКРАЇНІ Нема в світі країни такої, Як Україна наша свята. Кожний тут у розкоші, в спокої І граблями добро нагорта. Тут усяк, як та пташечка, вільний; Всяк блюде інтереси суспільні, А від щастя уголос кричить: «Як то весело жить на Вкраїні! Як то весело жить!» От вам приклади. Пан хуторянський Без напасті живе й без біди. Бо сповняє закон християнський І кругом молодець хоч куди: По-старому живе він донині. Добре спить, а вже їсть — щогодини І, наївшись, як пень той, лежить. Як то весело жить на Вкраїні! Як то весело жить! Старшина в волосному правленню, Як в раю, прожива цілий вік. Йому шану і гроші в кишеню Мусить кожний нести чоловік. А крім грошей, ще всякі дарини, Сала, борошна повні торбини… Що комора його аж тріщить. Як то весело жить на Вкраїні! Як то весело жить! От глитай. Обідравши побожно На селі усіх бідних людей, Він живе так бундючно, вельможно І сьогодні накликав гостей. Він справляє свої іменини — Всі веселі і п’яні, як свині, А музика реве і гримить — Як то весело жить на Вкраїні! Як то весело жить! Гершко-жид два шиночки поставив, Він не вмів роззявлятись на ґав — За два роки село так поправив, Що й одежу з людей постягав. А селяни, хто вже й без свитини, Йдуть до Гершка смикнуть по чарчині, А у Гершка в кишені бряжчить. Як то весело жить на Вкраїні! Як то весело жить! А вельможа — «спокойствия ради» — Він нічим не турбується сам І живе при якімсь там уряді, Свою ж землю наймає жидам. Вони слать йому гроші повинні, А вельможі до грошей голінні І уміють їх гарно спустить. Як то весело жить на Вкраїні! Як то весело жить! Тільки бідний народ наш стражденний Нарікає на долю гірку У зневазі, у праці щоденній: Не всміхнеться вона мужику. Йому тільки нема ні хвилини, Поки кожний засне в домовині; Він під гнітом тяжким аж пищить. Дуже весело жить на Вкраїні! Дуже весело жить! 1886 р. * * * TE DEUM ( Тобі боже! ) У Мадріді дзвонять дзвони, Всіх скликають до собору, А в соборі тиск попівства, Дим кадильний в’ється вгору. Від престолів до притворів Заповняють храм побожні,— І старі й малі зійшлися, Люди прості і вельможні. Та й не диво, бо прибути Тільки той не був би радий, Хто бажає впасти в руки До святої Германдади. Загули величні співи, Прогули та й змовкли знову, І одразу на амвоні Кардинал стає на мову. І казання зачинає: «Християни! Божі люди! Не до простої молитви Тут зійшлися ми зівсюди; «А щоб стати перед богом Із подячними сльозами За незмірну тую ласку, Що з’явив він перед нами. «Він ознаку дав нам з неба, Він з'явився перед людом І сьогодні вранці-рано Звеселив народ свій чудом. «Наш великий інквізитор, Віри стовп і оборона, Перед ним не може скритись Навіть думка беззаконна, «Наш великий інквізитор У замисленні тяжкому По нічній роботі рано Йшов над кручею додому. «Стежка там лежить над яром, Яр же той глибокий, діти, Там на дні лежать каміння, А між ними пес забитий. «І нараз, від біса пхнутий, Полетів наш батько в кручу, І вже був зовсім готовий Смерть прийняти неминучу. «Але тут і сталось чудо, Тут і дав господь ознаку: Впав наш батько не на камінь, А на здохлу ту собаку! «І не вбився… Значить, бог наш Догляда за нашим краєм. От за віщо з щирим серцем Цей Te Deum ми співаєм. «І тому…» Але в цій хвилі Кардинал замовк зненацька. Бачать: поруч з кардиналом Постать ще якась юнацька. А юнак почав казати: «Не дури людей брехнею! Бачить бог, чого ми просим, Не устами, а душею! «Бачить наші муки люті, Бачить, як ми ниєм з туги, Скільки лиха ми зазнали, Скільки маєм ми наруги. «І справдить молитву нашу. Слів тепер у нас немає, Але бог у кожнім серці Ось які слова читає: «Дай нам, боже, щоб за ката Ми вже більше не молились. Щоб і тілом, і душею Всі ми вільними зробились. «А найперше дай, щоб згинув Інквізитор наш великий, Та щоб більше не було їх Нині, прісно і вовіки!» І «амінь» — шибнуло зразу З грудей цілої громади, Та юнака вже вхопили Вірні слуги Германдади І скарали: покотилась Голова його відтята,— Але вже тепер ми знаєм, Як моливсь Мадрід за ката. 16 березня 1901. * * *