САМІЙЛЕНКО ВОЛОДИМИР
_____________________________________________
ВЕСЕЛКА
Гарна, розцвітлена пишно веселка півнеба підперла, В воду прозорую річки спустивши кінці кольористі. Люба веселко! яка ти хороша! ти — символ надії, Гляну на тебе і згадую давнюю першу веселку, Котру поставив господь, як сказав, що не буде потопу. Люба веселочко! будь ти й мені за ознаку надії, Що не потоне народ наш без сліду в народностях інших, Що до скарбниці, до вічного поступу інших народів Він хоч убогую лепту вдовиці успіє вложити.
Гарна веселка стоїть, і стоїть, і потроху зникає, Ось і зовсім вона зникла, лиш хмара в тім місці синіє. В серці ж надія не хоче загинуть і житиме вічно, Бо та надія свята, бо тая надія безсмертна.
ВЕСНЯНІ ПІСНІ
(Посвящається С. Павленкові) I
Веселиться земля, Зеленіють поля, Розвилися гаї і дуброви; Соловейко в садку Тьохка пісню дзвінку; Од квіток дух несеться чудовий. А повітря легке І проміння палке В серці мрії роєм підіймають; І мов сила нова У грудях прибува, І в душі якісь співи лунають. Все збудилось од сну, Зустрічає весну… І розкішна природа Вкраїни У величній красі Вабить погляди всі, Наче личко вродливе дівчини.
II
Весна вернулась і з собою Новую працю принесла. У поле з плугом, з бороною Поїхав люд — весна прийшла. Щасливий той, у кого нива Своя, не найнята на рік, Йому і праця заважлива Не здасться тяжкою вовік. Він зоре ниву, повний віри, З надією на добрий плід, Посіє зерно в їй до міри І заволочить так як слід. Природи ж сили молодії Йому те зерно проростять І за труди його тяжкії Врожаєм добре звеселять. Але тому на світі горе, У кого й нивоньки нема, Хто на чужому полі оре, Бо праця вся його дарма. Посіє він, та жать не буде, Або пожне, та не собі, Втішатись будуть інші люди, А він зістанеться в журбі. У нас з тобою, пане брате, Є добра нива — переліг; Давно пора її зорати Та й сіять, тільки б Бог поміг. Та не дають нам наше поле Орати й зерном засівать, І, необроблене та голе, Воно ще довго буде ждать, Поки сівач давно жадану На йому працю розпічне І в нивоньку свою кохану Посіє зерно добірне. Не скоро прийдуть ті години; Тим сумно робиться мені, Що дaрма йдуть життя хвилини — Без праці, в мимовольнім сні. Тим сумно знать, що наше ціле Життя — годинонька мала І що тим часом знов без діла Мине весна, як і прийшла.
ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ
Тихесенький вечір На землю спадає, І сонце сідає В темнесенький гай. Ой сонечко ясне, Невже ти втомилось, Чи ти розгнівилось? Іще не лягай!
Світи ще годину, Бо рано ще спати, Милуй нас, як мати, Теплом обгортай. Ой сонечко ясне, Невже ти втомилось, Чи ти розгнівилось? Іще не лягай!
Без тебе так страшно І темно надворі, Хоч місяць і зорі Освітять наш край. Ой сонечко ясне, Невже ти втомилось, Чи ти розгнівилось? Іще не лягай!
Не слухає сонце, За гору сідає І нам посилає На всю ніч — прощай! Ой сонечко ясне, Невже ти втомилось, Чи ти розгнівилось? Іще не лягай!
1896
ВІНОК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ В ДЕНЬ 26 ЛЮТОГО
I І ще один сьогодні рік минув, Кобзарю любий наш, від того часу, Як голос твій замовк для України, Навік замовкла пісня голосна. Ще раз нам світить день сумного свята,
Той день, що нам нагадує ще більш Того, хто нас покинув… Та не тільки В цей день ми згадуєм тебе. Кобзарю, Тебе, наш батьку, віщий наш пророче! Чи зможе той, у кого є хоч трохи Любові в серці до свого народу, Хоч день один про тебе не згадати! Народу син, та син його найкращий, Ти був його борцем за людську долю. В часи неволі, злиднів і темноти Твій дух світив йому промінням сонця. Як він терпів, корився мовчки долі,— Твій голос був його болючим криком. Як він забутий був у цілім світі,— Ти розповів його колишню славу. І в час, як ним, мов крамом, торгували, Ти показав його високу душу. Ти в серці ніс тягар його великий, Святий тягар народної скорботи, І, переливши в слово голосне, У образах живих живеє горе Усім очам незрячим показав, І поки житиме народ твій рідний, Твоя душа не вмре в його душі. Твій рідний край не раз оплаче гірко Того, хто так його оплакав долю. Ні, не забудемо тебе, Кобзарю, Довіку.
II Будем, будем пам’ятати Нашу втрату, нашу згубу:
Не прибудеш ти співати Пісню смутку, пісню любу.
Не розкажеш нам про славу Та про давнії події, Щоб ізнову в душу мляву Влити втіхи та надії.
За хвилиною хвилина, Рік за роком проминає. І сумує все Вкраїна, Що тебе між нас немає.
III «Тебе нема!» — вже довгий час Ми кажемо з журбою, А хто ж зуміє з-проміж нас Співати за тобою?
Багато нас тепер, співців, Та в нашім хорі чути Гучніше інших голосів Твій голос незабутий.
Багато ми складали слів, Чимало в їх і змісту, Та тільки в нас, твоїх синів, Твого немає хисту.
І ми, так саме як і ти, Кохаєм Україну, Готові їй допомогти Й служити до загину.
Ні, в нас, хоч любимо її, Немає в серці сили, Бо ми з душі скарби свої Потроху розгубили.
IV В твоїх піснях високий творчий геній Дивує нас. Як сталось те, що в боротьбі щоденній Він не погас, Що не могли йому підбити крила Неволя й гніт? А доля їх на тебе наложила З дитячих літ. Твоє життя, коли його згадати, Наводить сум, Та не могло від тебе одібрати Високих дум. І в час, як ти в неволі нудив світом На чужині, В твоїй душі все квітли пишним цвітом Твої пісні.
V В піснях, що ти покинув нам, Ти образ дав душі святої: Вона була величний храм Любові до сім’ї людської.
Гарячим серцем ти кохав Усіх, забувши власні рани, І в слові тільки тих карав, Хто на людей кує кайдани.
Самотня над Дніпром стоїть Тепер могила над тобою, Але над нами тут горить Твій дух зорею провідною.
ДВІ ПЛАНЕТИ
Округ сонця шлях широкий В неоміряних краях, — Там планета лічить роки, Оббігаючи той шлях.
Споконвіку і довіку Ходить колом без кінця, Шлях без міри, вік без ліку Їй надано від Творця.
Скрізь на ній дива природи, Скрізь усе життям кипить; Звір тут всякої породи, А людей і не злічить.
Той бажає світ зажерти Задля себе одного; Той працює й хоче вмерти Задля народу свого.
Той життя своє складає, Щоб науку збагатить, Той у темряві конає І живе, щоб їсти й пить.
І живуть, і умирають, Рвуться все вперед іти; Прийде час — і доблукають До останньої мети…
У високості безмірній Є планета ще одна, І біжить — товариш вірний — Округ першої вона.
Безвоздушна і безводна Та планета і німа, І без снігу там холодна Обгорнула все зима.
Ні людей там, ні рослини, Ані звірів, ні пташок, Лиш високі гори з глини, Та каміння, та пісок.
І нема, нема спокою Для космічного мерця, Вічно стежкою одною Йде він колом без кінця.
Так-то мертвою марою Місяць круг Землі іде І віщує нам собою Той кінець, що Землю жде.
Так усе колись минеться, Все, що вдіє людський дух, Неодмінним зістається Лиш невпинний, вічний рух…
1888
ДУМКА
(На смерть Трохима Зіньківського)
О, бідний, бідний краю мій! Як мало маєш ти надій; Але й вони одна по одній — все зникають. Твої найкращії сини Або живуть для чужини, Або як вірні, то не живши помирають. Нема добра з дітей твоїх: Дарма благі заміри їх, Бо наче фатум злий нависнув над тобою. І тих, хто вірним був би ввік, Він наче загодя прирік На скору смерть без боротьби, без бою, Щоб не лишився ні один, Хто б захотів твоїх руїн, Хто б захотів тебе з занепаду підняти; Хто б щиру працю положив, Не боячися ворогів І не ждучи за подвиг благородний плати!.. Ох! Не багацько тих у нас, В кого святий огонь не згас І в серці жевріє незрадливе кохання! Чи вже ж і той огонь горить, Щоб тільки блиснути на мить І освітить собі хвилину погасання?! І смерть бере в нас силоміць Їх щирість думки й серця міць; І, замість подвигів,— їх доля — домовина!.. А ми, вже поховавши їх Та придивившись до живих, Дізнаємо, кого втеряла Україна!!
2 липня 1891
ЗАСПІВАВ БИ Я
Заспівав би я про зиму, Що в пречисті білі шати Одягла наш край повсюди… Шкода праці, шкода риму, Бо не можна ж не згадати, Що зимою мерзнуть люди.
Заспівав би я про літо З колосистими житами І з гаями голосними… Ох, те жито — панське жито, А гаї шумлять над нами Лозанами дошкульними!
Може б, міг я розповісти Про красу чужого краю, Гори, моря синю воду? Там кричать про їх туристи, Я ж їх слів недочуваю Крізь всесвітній плач народу.
1902
ЗИМОВИЙ ДІАЛОГ
Старий Як страшно б’є метіль і завиває вітер! Навряд, чи хто б посмів в таку негоду Покинути село і теплу хату І душу звірити сій лютій завірюсі! А ми блукаєм тут удвох з тобою, І не лякає нас страшенна хуга, Що наче зважилась і нас пожерти І заморозити усе живе, Розвіять, рознести усяке житло І з людних сел руїни поробить… Ти змерз, Петрусю? На мою кирею!
Молодий Та ви й самі цокочете зубами І труситесь од холоду.
Старий О, ні, То не від холоду трушусь я, сину! То так душа моя тремтить І тіло все трястися заставляє; Та й зуби цокотять не од морозу… Коли я чую хуги завивання, Коли реве і виє навкруги, Здається, в тім я завиванні чую Душі моєї жаль і плач великий По страченій даремно молодо́сті,— По силах, кинутих на марну працю Без пользи людям і собі самому. Прислухайсь: то душа моя голосить По всім, що вже навіки поховала. А поховала так вона багато, Що чи й зосталось в ній тепер що-небудь. Усе, чим молода душа щаслива: Веселий погляд на створіння боже, І безоглядна віра до людей, І чулість серця, котре одкликалось На всяке добре почуття… Усе те В собі я поховав, мій любий сину! Твоя ж душа ще тим усім багата, І зрозуміти се тобі ще рано.
Молодий О, ні! Я розумію вас… Я бачу, Який страшний то холод, що буває У тій душі, яка вмира без смерті І котра на землі не має навіть До чого прихилитись, що кохать, Котра й себе любити перестала. Я розумію вас, і страшно стало Мені те слухати. Тепер я й сам Не від морозу вже тремчу.
Старий Ой, шкода! Навіщо я тобі збентежив, сину. Ясний душі твоєї спокій? Нащо Дав зазирнути у ту безодню чорну Моєї хорої, розбитої душі? Спаси тебе, создатель, від усього, Що душу нашу нівечить зарання, І борони від скорого зневір’я. Мене ж, старого,— господи, прости, Що замутив я душу ще безвинну!..
Київ, 1885
НА СМЕРТЬ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Світила зірка та й за гору скрилась, Пишалась гарна квітка та й пожовкла, Співала пташка та й навіки змовкла, І в серці туга залишилась.
І серцеві не можна не боліти, Дарма, що інші в небі зорі сяють, Що інші ще в гаю пташки співають І процвітають інші квіти.
І будуть інші ще… Та серце знає, Що вже тебе, душе висока, чиста, Хороший квіте, зоре промениста, Найкраща пташко, більш немає.
І довго ще, як серце піднесеться На крилах образів твоїх високо, Не раз блисне сльозою наше око І болю крик з грудей озветься.
За що недоля наша невблаганно Кепкує так! За віщо постать мила Тієї, що життя й красу творила, У небуття пішла так рано!
1913
НАЙДОРОЖЧА ПЕРЛИНА
Бачив я усякі перли І коштовні самоцвіти, Але єсть одна перлина, Що з усіх найкраща в світі.
Купувать її не можна Або нею торгувати; її часто мають бідні І частіше, ніж багаті.
Ту перлину не дістати Ні з печер землі, ні з моря: Тільки той її знаходить, Хто чутким родивсь до горя.
Одібрать її не зможе Ніяка злоба несита, Перла та — сльоза святая, За нещасний люд пролита.
Київ, 12 січня 1886 р.
НЕ ВМРЕ ПОЕЗІЯ
Не вмре поезія, не згине творчість духа, Поки жива земля, поки на ній живуть, Поки природи глас людина серцем слуха, — Клопоти крамарські її ще не заб’ють.
Не вмре поезія, поки душа бажає Зирнути в ті краї, де око не сягне, І хоче з меж вузьких порватися в безкрає, Щоб зрозуміти все небесне і земне.
Не вмре поезія, хоч людськість ціла стане Про їжу тільки дбать, про дух забувши свій: Потреба вищого бажання в серці встане І викличе в душі рої забутих мрій.
І вічні голоси творців із-за могили Промовлять до людей, що серця позбулись; І наберуть вони від них нової сили, І будуть серцем жить, як і жили колись.
І поки на землі ще є одна сльозина, Поезія її нащадкам передасть; І поки на землі ще втіха є невинна, Поезія в її ще радощів додасть.
А якщо людськості зла доля присудила Діждатися колись життя свого кінця, То буде на землі останняя могила — Останнього співця.
18 січня 1891.
НАД РУЇНАМИ
I
О, плачте, ви, хто сльози ма в очах, О, плачте над руїнами святині! Нехай побачу я ще в тих сльозах, Що в вас душа ще досі не в руїні.
Але ні краплі сліз в очах ясних! І погляд мов чужий усім стражданням… І чую я один веселий сміх В краю, де треба б буть самим риданням…
II
Мені снився величний, зруйований храм; Обгорілії стіни не мали дахів, Малювання пропало від диму й від плям, А в побиті шибки буйний вітер шумів.
Мені снилось, що серце боліло моє І що смутно питав я руїну німу: «Де ж поділися ті — чи вони, може, є,— Що тут богу служили й молились йому?»
Мені снилось, що голос до мене сказав: «Подивись і вважай!» — І побачив я там, Що відновлений храм образами сіяв І що співи побожних наповнили храм.
«Придивись і прислухайсь!» — Я знову почув. І вже речі новії з’явились мені. Замість гімну танець недоладний загув, А по стінах повисли малюнки брудні.
«Придивись іще раз!» — Я почув, і… нема Вже нічого, й картина змінилася вмить. То не храм, але попелу купа сама, То не люд, а гаддя та гробацтво кишить.
1891.
УКРАЇНІ
I
Ти звеш мене, й на голос милий твій З гарячою любов’ю я полину; Поки живуть думки в душі моїй, Про тебе, ненько, думати не кину. Як мрію чистую з найкращих мрій, Я заховаю в серці Україну, І мрія та, як світище ясне, Шляхом правдивим поведе мене.
Нехай той шлях важкий, нехай тернистий! Але хіба тоді квіток шукать, Коли тебе, твій любий образ чистий Несхнучі сльози тяжко туманять? Коли твій геній навіть променистий Онемощів і почина згасать? О ні, того скарають муки люті, Хто зможе в час такий тебе забути!
В біді твоїй рідніша ти мені; Тобі несу я сили всі, що маю; І працю тиху, і мої пісні На вівтар твій побожно я складаю. Натхни ж мене! Нехай у мертвім сні Я днів моїх даремно не загаю! Нехай я знаю, що недурно жив, Що за життя тобі я заплатив.
Коли я був дитиною малою, Красу твою повсюди я вбачав, Здавалась ти веселою, ясною, Мене твій вид веселий чарував, Тоді я ще душею молодою Про муки тайнії твої не знав; Тепер же бачу я твої страждання, І ще зросло моє к тобі кохання.
Прийми ж мої пісні, як дар малий Великої і вірної любови! Що зможе дати мій талан слабий В скарбницю любої твоєї мови, Він, певно дасть, і знай, що в час страшний Твій син тобі не пожаліє крови, І що не спинить страх усіх погріз Моїх пісень, моїх за тебе сліз.
30 серпня 1888 р.
II
Поки душею я не втонув іще В нірвану й тіло ще не розпалося, Я ще можу тебе, Вкраїно, Серцем кохати й тобі служити.
Я ще твоєю втіхою тішуся, Я ще твоєю мукою страждаю, Я ще можу в гарячих мріях Благословляти тебе на щастя.
Але чому я цілої вічності Не маю віком, смерті не знаючи — Я вічність би віддав для тебе, Рідний і вічно коханий краю.
Єсть вічність, кажуть, душі безсмертнії Вмирать не можуть, ні руйнуватися, Але по смерті мусять жити, Можуть дізнати блаженство райське.
Яке ж блаженство, краю коханий мій, Твоїм без тебе дітям зісталося? Чи може бути той щасливим, Хто вже не бачить тебе й не чує?
І хто не може правду довічную, Котру на небі прямо вбачає він, Справдити на землі коханій, Ні помогти їй не може словом?
Ні… ні! Не хочу щастя такого я! Нехай із тілом гине й душа моя, Коли тебе я не могтиму Серцем кохати й тобі служити.
УКРАЇНСЬКА МОВА
(Пам’яті Т. Г. Шевченка)
Діамант дорогий на дорозі лежав,— Тим великим шляхом люд усякий минав, І ніхто не пізнав діаманта того. Йшли багато людей і топтали його, Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов, І в пилу на шляху діамант він найшов. Камінець дорогий він одразу пізнав, І додому приніс, і гарненько, як знав, Обробив, обточив дивний той камінець, І уставив його у коштовний вінець. Сталось диво тоді: камінець засіяв, І промінням ясним всіх людей здивував, І палючим огнем кольористе блищить, І проміння його усім очі сліпить.
_____
Так в пилу на шляху наша мова була, І мислива рука її з пилу взяла. Полюбила її, обробила її, Положила на ню усі сили свої, І в народний вінець, як в оправу, ввела, І, як зорю ясну, вище хмар піднесла. І на злість ворогам засіяла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить. Хай же ті вороги поніміють скоріш, Наша ж мова сія щогодини ясніш! Хай коштовним добром вона буде у нас, Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас, Щоб, поглянувши сам на створіння своє, Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»
Київ, 1885 р.
СОНЕТИ
I
Я не Петрарка — ти ж нова Лаура, Ти, може, краща, ніж вона була, Ти грації сама ще додала До чарів, що дала тобі натура.
Куди б ти тільки в хату не ввійшла, Зникає всім із чола тінь похмура, Яснішає душа, смутна й понура, Йде геть журба, що душу облягла.
Так сонце після хмарної години, Коли на землю кине промінь свій,— Радіють люди й звірі, а рослини
З’являються в барвистості новій. Моє ти сонце! Як і в сі хвилини, Світи повік мені в путі моїй.
II
Коли б твоєї вроди не хвалила Моя невдатна Муза, то з того Для образу чудовного твого Моя недбалість слави б не зменшила.
Нехай би навіть людськість оніміла І слова не могла сказать свого, Твого ім’я доволі одного, Щоб зараз же тебе пізнав люд! Мила
І гарна ти, що й кращої нема, І між людьми ласкавіша всіма. Нехай же буду я твоїм поетом:
Я з Музою — зберем ми сили всі І впевним люд ми лагідним сонетом, Що вмієм віддавати честь красі!