Плужник Євген ___________________________________ "...І ОСЬ Я ЛЯЖУ, - РОДЮЧИЙ ГНІЙ..." ...І ось я ляжу, - родючий гній, - На скривавлений переліг... - Благослови єси, часе мій! Навчи мене заповітів своїх! Розцвітайте, нові жита! А на кожному колосі - мука моя... О, воістину час ратай! Славословлю його ім'я. Благословен єси, часе мій! О, жорстокий! І весь в крові! - Це нічого, що я мов гній - Під посіви твої нові! - Бо ось вірю, зросту колись, - І до когось вітрами, - жни! ...Серце, серце моє! навчись Тишини... *** "ВОНА ЗІЙШЛА ДО МОРЯ. ХТО ВОНА..." Вона зійшла до моря. Хто вона - Навіть самій їй байдуже віднині... ...Хіба ж не всі ми - єдності луна В скороминущій і пустій відміні? Лінивий рух, - і ось під ноги ліг Прозорий вінчик - кинута намітка, І на стрункім стеблі високих ніг Цвіте жарка, важка і повна квітка - Спокійни торс, незаймано-нагий! Спадає вал... Німують береги... І знову плеск... І затихає знову... То пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову. І відкрива обійми їй свої Ця велич вод, усім вітрам відкрита, - Здається, повертає Афродіта У білий шум, що породив її! *** "ДЛЯ ВАС, ІСТОРИКИ МАЙБУТНІ..." Для вас, історики майбутні, Наш біль - рядки холодних слів! О, золоті делекі будні Серед родючих вільних нив! Забудь про вистраждані свята, Що в них росила землю кров! Мовчи, мовчи, душе підтята, - - Агов! Якийсь дідок нудний напише, - Війна і робітничий рух... О, тихше! - Біль не вщух! *** "ЗУСТРІВ КУЛЮ ЗА ЛІСОМ..." Зустрів кулю за лісом Саме там, де посіяв жито! За яким бісом Стільки було прожито! Прийшла баба, проголосила... Невеличка дірка поміж ребер... Ну, звичайно, - краса і сила! Marche fuebre! *** "КОСИВШИ ДЯДЬКО НА УЗЛІССІ ЖИТО..." Косивши дядько на узліссі жито, Об жовтий череп косу зазубив... Кого й за віщо тут було убито, Хто і для кого вік свій загубив, Йому байдуєе... Тут, на місці бою, Таке дорідне жито і густе, А що на гній хтось жертвував собою, - Пусте... Косар схиливсь над річчю дорогою - Косою срібною, що череп пощербив, І, череп той відкинувши ногою: Порозкидало вас! - проголосив. *** "МОВЧИ! Я ЗНАЮ. ЗА ВСІМА СЛОВАМИ..." Мовчи! Я знаю. За всіма словами - Холодний смерк, спустошені сади... Це наша пристрасть стала поміж нами, Нас розлучаючи назавсігди! Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий! Що розпач той? Річ марна і пуста! ...Як пізно ми серця свої спинили! ...Як роз'єднали рано ми вуста! О, друже мій! Останні трачу сили, В країні тій уявній живучи, Де образ твій, утрачений і милий, Де голос твій... Мовчи! Мовчи! Мовчи! *** "НІЧ... А ЧОВЕН - ЯК СРІБНИЙ ПТАХ..." Ніч... а човен - як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) ...Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний! *** "ПОДОЛАНО УПЕРТІСТЬ ІЗАБЕЛЛИ..." Подолано упертість Ізабелли, Довершено змагання многих літ, І от Колумб виводить каравели Здійснити мрію і створити міф. Діб сімдесят пливуть вони. Пустелі Незнаних вид то ясні, то мрякі... Невже ж брехня і мапа Тосканеллі І здогади бувалих моряків? Невже шляхів до Індії немає? Невже ганьба їх подвигу й труду? І море це ніде не підіймає З безодень темних землю молоду? Та проліта в смерковому міражі Землі близької вістник, голуб сиз! - І вже дзвенить в подертім такелажі Легенький, пряний, відбережний бриз. Земля! Земля! Прочувані країни! Вони знайшлись! По слову! Румб у румб! Що то вагання, голод, глум і кпини, - Довершено! Колумб! Колумб! Колумб І він виходить і салют приймає На честь відваги, мудрості й снаги... ...І, Індію відкривши, обіймає Америки якоїсь береги... *** "ПРИТУЛИВ ДО СТІНКИ ЛЮДИНУ..." Притулив до стінки людину, Витяг нагана... Придивляйтесь, дітлахи, з-за тину, - Гра бездоганна! Потім їли яєшню з салом, До синців тисли Мотрі груди... О, минуле! Твоїм васалам І в майбутньому тісно буде! *** "СУДИ МЕНЕ СУДОМ СВОЇМ СУВОРИМ..." Суди мене судом своїм суворим, Сучаснику! - Нащадки безсторонні Простять мені і помилки й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, - Їм промовлятиме моя спокійна щирість. *** "ТЕПЕР НА ПІВНОЧІ ГОРЯТЬ СНІГИ..." Тепер на півночі горять сніги... Стрункі на півночі біжать олені... І, знак північної снаги, Високі заграви студені Сліпучо міняться... Повій В остиле серце, Аквілоне! - Я розумію голос твій, Бо кров, млявіючи, холоне; Бо нижче й нижче никне голова, Як буйність барв байдужий зір зустріне; І все частіш пустиня снігова Мені ввижається... Вітай, пустине! *** "УНОЧІ ЙОГО ВЕЛИ НА РОЗСТРІЛ..." Уночі його вели на розстріл. Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип, На неголенім обличчі гострі Волоски... Віддалік, немов цілком байдуже, Офіцер димок цигарки плів. Тільки неба хмарний, темний кужіль Чув нудне і коротеньке - плі! Відбулось. Мета моя далека, Я такої смерті не боюсь! - Зійде кров, немов всесвітня Мекка Для твоїх майбутніх синіх блюз! *** "ЩО МЕНШЕ СЛІВ, ТО ВИСЛОВИТИСЬ ЛЕГШЕ..." Що менше слів, то висловитись легше. Горни, поете, їх замети цілі! Гасай у колесі своєму, векше... Ах, марний біг! Ах, марний труд без цілі! Що висловиш? Чужої голови Про людське серце домисли готові? Сум світовий В масштабі повітовім? Твори! Твори! *** "Я - ЯК І ВСІ. І ШТАНИ З ПОЛОТНА..." Я - як і всі. І штани з полотна... І серце моє наган... Бачив життя до останнього дна Сотнями ран! От! І не треба ніяких слів! - За мовчанням вщерть зголоднів. Зійде колись велетенський посів Тишею вірних днів! Ось і не треба газетних фраз! - Біль є постійно біль! Мовчки зросте десь новий Тарас Серед кривавих піль!