___________________________________ За що ж боролись ми з ляхами? За що ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? Засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось??! Уродила рута… рута… Волі нашої отрута. Тарас Шевченко. “Чигрине, Чигрине…” ___________________________________ Славяне! несчастные славяне! Так нещадно и так много пролито храброй вашей крови междоусобными ножами. Ужели вам вечно суждено быть игралищем иноплеменников? Настанет ли час искупления? Придет мудрый вождь из среды вашей погасить пламенник раздора и слить воедино любовью и братством могущественное племя! Тарас Шевченко. Драма “Никита Гайдай” ___________________________________ Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Тарас Шевченко. “Сон”/”Гори мої високії…” ___________________________________ В ком нет любви к стране родной, Те сердцем нищие калеки, Ничтожные в своих делах И суетны в ничтожной славе. Тарас Шевченко. Драма “Никита Гайдай”. ___________________________________ ВОЛОДИМИР ПАСЬКО ПОРА ІСТИНИ Роман-хроніка «Ярославів Вал» Київ – 2005 ББК63.3(4Укр)625 П 19 ___________________________________ Роман Володимира Паська «Пора істини» органічно вміщує в собі і родинну хроніку в контексті епохи, і найтихіші голоси з глибини далеких століть, і біографії індивідів та цілих народів, і політичні пристрасті й епохальні баталії. Автор має власний погляд на події, вміє художньо зкристалізувати зумовлені ними психологічні явища, дає багаті можливості для роздумів і дискусії про те, що з усіма нами відбувається. Про те, в чому винен хтось, а в чому ми самі. Про те, чого нам сподіватися від когось, а чого тільки від себе. Про те, наскільки національно спроможними можуть бути українці, і про наші духовні резерви. А ще: чого й кого нам на Вкраїні ждать? ___________________________________ Редактор Т. Г. Качалова © Пасько В. В., 2005 ISBN 966-8135-18-0 © Слабошпицький М. Ф., передмова, 2005 ___________________________________ ДОВГА І СКЛАДНА, ЯК ЖИТТЯ... Роман, як відомо, найуніверсальніший і найпотужніший жанр літератури. Не випадково ж сказано на його адресу стільки захоплених і вдячних слів. Сказали їх (і кажуть сьогодні) й письменники, й читачі. Роман органічно вміщує в собі і родинну хроніку в контексті епохи, й найтихіші голоси з глибини далеких століть, і біографії індивідів та цілих народів, і політичні пристрасті, й кримінальні, й епохальні баталії та амурні стріли Роман убирає в себе всі інтелектуальні, духовні, творчі, етичні шукання з будуарів... — одне слово, всю загадку й неповторність, комізм і трагізм нашого існування під сонцем, у цьому світі (і не тільки в цьому, бо роман витворив тисячі інших світів).людства, всі правила, норми, звичаї і забобони; він надихає, втішає, розважає, надає поживу розуму (а інколи й, на жаль, оглуплює). Володимира Паська найбільше цікавить у романі його здатність реагувати на події і художньо кристалізувати зумовлені ними психологічні явища. Він шукає себе на межі політичного роману й роману-диспуту. Така приваблива для автора контамінація дає багаті можливості для роздумів і дискусії про те, що з усіма нами відбувається. Про те, в чому винен хтось, а в чому ми самі. Про те, чого нам сподіватися від когось, а чого тільки від себе. Про те, наскільки національно повноцінними можуть бути українці, і про наші духовні резерви. А ще: чого й кого нам на Вкраїну ждать? Одне слово, дуже конкретні, пекуче актуальні і водночас давні українські питання. Власне, весь твір Володимира Паська — це запитання й запитання. До себе. До нас. До світу. До минулого. До сучасного. І навіть до майбутнього. Звичайно, є тут і відповіді. Але запитань набагато більше. Бо література передовсім живе запитаннями. І кожен із нас відповідає на них уже як може, як кому дано. (Чи дехто й узагалі не відповідає, ба навіть і не намагається того робити, він просто їх не чує, бо веде суто вегетативне існування, навіть анітрохи не підозрюючи, що є в світі оті тяжкі и непрості питання, на які доконче треба давати відповідь. І від їхнього невідання та мовчання світ не завалюється, хіба що більше зла стає на ньому). Паськів герой генерал Шеремет з'ясовує для себе і домінанти свого духовного родоводу, і пріоритети буття нації. Мов документальні кінострічки, знову й знову переглядає він своє життя, зустрічі з різними людьми, взирається в їхні обличчя й услухається в їхні слова. Хай його особисті істини — тільки його особисті, і вони не претендують на універсальність. Але вони важливі не тільки для нього, а й для нас. Бо в них — дорогоцінний урок. Урок приблизно такого змісту: щоб вистояти в собі й вистояти державі, ми повинні зробити великі душевні зусилля. А ще — напружити розум, що помножить силу духу на інтелектуальну енергію. Як це ми побачили на прикладі самого Шеремета. Дехто з тих, хто особисто знає автора роману, може побачити в Шереметі авторське альтер его. Можливо, навіть частково матиме рацію. Бо ж кожен письменник (навіть якщо він цього не хоче визнати), створюючи літературне полотно, неодмінно виписує в ньому ландшафт своєї душі, надаровує персонажів епізодами своєї біографії. Зрештою, в кінцевому підсумку це не так уже й важливо. Важливо, що з усього того виходить. Чи стає особистий досвід автора цікавим для читача. Чи йде автор, висловлюючись відомими словами Поля Елюара, від обріїо одинака до обрію всього людства. Тобто особисте стає приводом для вагомих узагальнень, які ввібрали в себе найголовніші прикмети епохи. "Довга і складна, як життя, розмова Шеремета" не була монологом у порожнечу. Вона переростає в полілог. Шеремет окреслив найболючіші моменти таких тем, як час і ми. Історія та особистість. Індивід і суспільство. "Пора істини" ідейно й сюжетно споріднена з попереднім романом Володимира Паська "Час прощення", що побачив світ 2001 року. Простежується певний зв'язок і з романом «Ночь забьггых песен» 1999 року. Там ми познайомилися — і з автором, і з персонажем. Володимир Пасько — людина, яка багато побачила і пережила на своєму віку, неодноразово ставала перед необхідністю Вибору. Він — письменник, який має що сказати. Тому читач може чекати від нього багато. І "Пора істини" потверджує, що Володимир Пасько виправдовує такі сподівання. Михайло Слабошпицький. ___________________________________ ЧАСТИНА І. PRO MEMORIA 1. СТАРИЙ ЗОШИТ Шеремет лежав горілиць, вдесяте, коли не всоте обмацуючи очима бездоганно білу й гладеньку стелю. В кутку звично бубонів телевізор — черговий кандидат в депутати розпинався про свою безмірну любов до народу. Не те щоб він був такий вже геть байдужий до громадського життя, просто зараз йому було якось не до того. Минав всього лише п’ятий день після операції, яка поставила його на зламі між життям і небуттям, на цьому тлі нещире базікання політикана виглядало дріб’язковим і недоречним. Хоча в принципі йому скаржитися нібито ні на що — за таких обставин, як в нього, все начебто складалося як належить. І тепер просто потрібен лише час. Але не марнувати ж його на таких, як цей балакун: вгодована пика, на руці поблискує коштовний перстень, сама краватка вартістю в місячну зарплатню вчителя, якщо не більше — а він патякає, як піклуватиметься про трудящий люд. Тільки проголосуйте, оберіть… Думає, що душі людей, а разом і їхні голоси так само легко купити, як ефірний час — були б гроші… Однак люди тепер навчені, другий десяток років іде, як демократію й незалежність куштують-смакують. Так що доведеться такому «уболівальнику за народ» розраховувати або на відвертий підкуп, або на осоружний «адмінресурс», а скоріш за все на те й те разом. Взяв до рук пульта, поганяв по програмах. На першій, захлинаючись у «вєрноподданічєском рвєнії» запевняли, як ми невпинно рухаємося вперед, що життя кращає якщо не щогодини, то щодня вже точно. От тільки чомусь далеко не всі те помічають… А якщо хтось із допитливих наважиться розібратися з причинами й складовими того зростання — то краще б він того не робив… На інших каналах також вибір невеликий: або куплені різного роду політично-економічні оглядачі, в більшості котрих від українського хіба що прізвища залишилися, або російська «попса», або американський мордобій. «Хліба й видовищ» вимагав від властей імущих розбещений плебс в колисці демократії — Давньому Римі. Відтоді арсенал і рівень технологій з промивання мізків і утримання в покорі того самого плебсу зріс незрівнянно. Щоправда, тепер цього специфічного терміну вважають за краще уникати, запопадливо іменують народом, громадянами, в крайньому випадку населенням. А найулюбленіше — то виборцями, «електоратом». І не очікують, поки він почне тих видовищ вимагати — самі настійливо підсовують, більше того — нав’язують. Навіть якщо не хочеш, все одно змушений дивитися програми, в яких пропагується лише те, що викликає найпростіші, напівтваринні рефлекси. Краще не дивитися нічого взагалі. До тих нечисленних, хто не обмежується в житті примітивними первинними інстинктами, є свій підхід. Його Шеремет визначив для себе, як правило Бредбері: «Забивайте людям голови цифрами, напаковуйте пустопорожніми фактами, доки їх не занудить, — нічого, зате їм буде здаватися, що вони дуже освічені. В них навіть складатиметься враження, що вони мислять, що вони рухаються вперед, хоча насправді вони стоять на місці.» Американський письменник-фантаст ще мало не півсотні років тому застеріг від цієї загрози. І подальший розвиток всіляких комп’ютерно-інформаційних технологій не стільки спростував, як ствердив це похмуре застереження. Але ж хіба хтось із сучасників слухав коли тих, кому «всевишній судія надав всебачення пророка»? Та ніде й ніколи! Тим паче ми, українці. Тому, мабуть, і «маємо те, що маємо…» Шеремет з досадою натиснув на кнопку. Екран погас. Що далі? Читати? Але що? Газети? Набридло, там те ж саме, тільки в іншій мисці... Заснути? За часом ніби й пора, але поки що не кортить. Поглядом наткнувся на потерту картонну теку. Нотатки діда! Він вже давно збирався їх перечитати, та все ніяк не випадало — то часу бракувало, то настрою. Хоча душею відчував, що треба, що це одна з тих ниточок, які тримають зв’язок поколінь, не дають перерватися тому, з чого складається, як на великий рахунок, історична пам’ять цілого народу. Мабуть, саме тепер і настала та пора — перечитати та переосмислити. Причин для такого серйозного підходу було достатньо. Народившись в останній чверті дев’ятнадцятого століття, дід прожив довге й непросте життя, яке з позицій сьогодення можна було і тлумачити по-різному, і по-різному зображати. Незмінним залишалося одне, головне — дід був незаперечним моральним авторитетом і для своїх дітей , і для онуків, та й для багатьох, розповідали, інших людей, з якими мав справу. Окрім того, батько матері був єдиним дідом, якого Шеремет знав. Бо його батько осиротів за п’ятнадцять років до того, як він з’явився на світ. Тому його ставлення до діда, який уособлював тогочасне покоління, було особливо шанобливим. Шеремет з хвилюванням розв’язав шворки на теці, розгорнув товстий учнівський зошит з пожовклими від часу сторінками. На першій вицвілим фіолетовим чорнилом ретельно виведено: «Горенко Григорій Демидович. Спогади про шлях мого життя, та історична довідка про життя моїх предків і про село Недбайки. 1965 рік.» Задумливо поклав на груди зошит. 1965… Це був рік, коли він пішов на військову службу. Заїхав тоді до діда попрощатися і за благословінням, так би мовити. Той жив вже в іншому селі, колишньому їхньому райцентрі, в Шрамівцях. Тоді вони й бачилися востаннє. Ніби відчуваючи, що це прощання назавжди, довго розмовляли, і дід розповів онукові багато що зі свого минулого життя. От тільки про те, що пише спогади, не сказав. Дізнався про них Шеремет вже згодом. Хоча — яка тепер різниця? Коли вже ні діда немає, ні тих часів, ні тієї держави, якій дід самовіддано служив, ні, навіть справи тієї, мабуть, якій він був вірним до кінця свого довгого життя… Кутки великої палати, обладнаної на кшталт готельних апартаментів, губилися в сутінках. Золотавий пук світла від бра над головою ніби запрошував до читання. Шеремет перегорнув першу сторінку, ковзнув поглядом по традиційно-невибагливиму «Замість передмови». Безхитрісно-простувата сільська полтавська говірка не вельми обнадіювала, але й не відштовхувала, не викликала відрази, принаймні в нього. Бо що робити, якщо люди в ті часи послуговувалися саме такою, з одного боку — засвоєною від діда-прадіда, з іншого — домішаною російським «канцеляритом», якого понабиралися за довгі роки військової служби і буденних взаємин з російською владою і зросійщеним містом. Літературну ж українську те покоління пізнавало вже в дорослому віці, то чи його вина, що за повсякденними турботами нелегкого життя так і не спромоглося до пуття опанувати? Головне — що коріння свого не зреклося, і мовного також: «шток-ати» і «как-ати» так і не дало себе привчити… «У моїх спогадах я хочу хоть коротенько описати про життя моїх предків і подробно описати про шлях мого життя. Бо проживши некороткий вік хочеться згадати про його тернисту стежку. А вона дійсно була тернистою, як і в багатьох таких, як я. Коли я пишу ці рядки, то мені вже 88 років, а пам’ять зношується разом з усіма органами тіла, так що багато дечого вже перезабуто. Але прочитавши мою історичну довідку можна зрозуміть, як точилася класова боротьба в селі Недбайках у період Великої Жовтневої революції. Про життя моїх предків я опишу так, як розказувала мені моя мати, бо батько помер, коли я був ще малим. Народився я в селі Недбайках першого жовтня старого стилю 1887 р. Там і дитинство своє провів. А далі де тільки не довелося жити і працювати: у Криму, на Кубані, на Уралі і в Петербурзі, а все-таки більше часу жив у Не¬дбайках. Люблю моє рідне село, а тому хочу й про нього написати, щоб лишилися хоть які небудь сліди про його минуле, щоб молоде покоління прочитавши цю довідку узнало, як жили їх предки, як боролися за краще майбутнє. Період, у який я жив у селі, насичений великими подіями, які відбувалися на моїх очах як спостерігача і як активного учасника цих подій. Але перед тим, як написати таку довідку, я хочу оговоритися. Я не письменник, написати якийсь художній твір не зможу. Я хочу хоть коротенько згадати про далеке минуле села, а головне показати, як у селі відбувалася революція 1905 року, як проходили і Лютнева, і Жовтнева революції. Показати ту жорстоку класову боротьбу, яка точилася в селі між бідняками і кулаками в період Жовтневої революції. Показати тих людей, які практично приймали участь у цій боротьбі. У моїй довідці буде названо багато осіб по прізвищу, але скоригувати їх не можна, бо тоді написане не буде відповідати історичній правді. Читачі моєї довідки зможуть знайти в мене багато помилок, граматичних і стилістичних, але самі факти, показані мною, є правдиві.» Шеремет відірвався від тексту, втупив очі в стелю. «Показати ту жорстоку класову боротьбу, яка точилася в селі…» Господи, та стільки її вже всюди показували, оту боротьбу, хай їй грець! Сімдесят років поспіль! Як неграмотні, але порядні й працьовиті бідняки в ім’я справедливості й кращої долі для своїх дітей і онуків зживають зі світу таких самих людей, але багатших і більше освічених. Або таких, що іншу від більшовиків думку мають. Яка не може бути не ворожою бодай тому, що не така, як в них, будівничих світлого комуністичного майбуття, хоча вона просто інакша, заснована на власному досвіді й міркуванні тих нещасних «інакших». Як в старому, ще радянських часів анекдоті: «могут бить только двє точкі зрєнія — моя і нєправільная». Такої тактики дотриму¬валася і «родная КПСС». Про цю «всєпобєждающую правду марксізма-лєнінізма» повсякчасно і повсюдно — і в книгах, і в кіно, і в газетах, і де тільки можна і не можна — розказували і показували. А що з того? До чого доборолись? До того, що створена ними величезна червонопрапорна держава, друга в світі за потугою, розламалася у весняній воді «гласності» і «пєрєстройкі», немов та крижина? То що, кинути дідову писанину не читаючи? Але ж він знав його як порядну і мудру людину! Однак чому ж тоді вийшло так, що все тепер навпаки? Чи то дід був не настільки розумним і порядним, не за праве діло боровся? Причому все своє довге життя? Ні, тут щось не те й не зовсім так, треба читати далі і до кінця. Бодай один раз. Тим більше, що «Спогади…» адресовані абсолютно чітко — молодому поколінню. Яке буде завжди, доки існує життя. Навіть якщо він сам, один з тих адресатів, уже дід. А тому — вперед, глибоке занурення, як кажуть підводники і психологи… 2. «МІСЦЕ, ДЕ ЖИЛИ МОЇ ПРЕДКИ, ЯК ЖИЛИ, ЧИМ ЗАЙМАЛИСЯ І ЯК ДОБУВАЛИ СОБІ ШМАТОК ХЛІБА» «На мальовничому лівому березі невеличкої річки Сулій розташоване село Недбайки. На південно-західній околиці села простилався зелений луг, серед якого протікала річка Сулій. Весною луг покривався водою з поталого снігу, а дальше вода стікала, а луг покривався ковром зеленої трави. На окремих пагорбках ріс різнопорідний ліс. Ці ліски кожен зокрема мали свої назви: Якимівщина велика, Якимівщина мала, Довге, Чернещина заводна, Чернещина суха. По другу сторону села на декілька кілометрів про¬стилався степ — хороша родюча земля. Саме село, розташоване на присулійній низовині, все втопало в зелені. Тут росли зелені розкішні верби, клени і тополі, а також різні фруктові дерева та різні овочі. Природа всим одарила село. Оце і була родина моїх предків.» Шеремета ніби що притягувало до прадідівської Землі. Перш ніж лягти до госпіталю на операцію, він відвідав і місце, де сам народився — село в Галичині, на Заході України, і місце, звідки походило його козацьке коріння. Щоправда тут тепер важко було упізнати те, що було описане дідом. Звивиста річка з розкішними вербами й верболозом по берегах героїчними зусиллями радянських меліораторів давно була перетворена на досить широку канаву, яка розтинала землю як шабельний шрам тіло людини. Мальовничий луг був осушений і розораний під саму канаву, яка, щоправда, все ж зберегла свою назву — річка Сулій. Від лісків не залишилося й сліду, безкрайнє поле з геометричною прямотою покреслили лісосмуги, про які в ті часи ніхто й гадки не мав. Село… Воно дійсно втопало в зелені. І в грязюці. Як сто з лишнім років тому. Бо єдиною вулицею, яка мала тверде покриття, була частка автошляху, яким нинішні недбайлівці мали змогу вибратися в світ широкий. Тому дідового захоплення щодо Недбайок Шеремет не поділяв. Чи, може, причина в іншому? Що воно не було для нього таким рідним? Мабуть, останнє. Бо ж дід бачив те душею, всім своїм єством, а він — лише очима. То ж порівнювати їх — все рівно як людину з повноцінним зором і дальтоніка… «Село Недбайки старе давнє козаче село. За преданням, воно бере свій початок ще з перших років ХVІІ сторіччя. Заснував його ніби-то такий собі козак Іван Недбай, звідки і назва села. Населення по сословію вважалося козаками, а слово козак значить — вільний». «…Козак — значить вільний…» В своїй жадобі волі предки за ціною справді не стояли, платили сповна. Нещодавно Шеремет випадково натрапив на згадку про дідове село в історичній літературі. Він з подивом дізнався, що його односельці в складі Переяславського полку брали активну участь у визвольній війні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. За якихось дванадцять років по тій війні знову взялися до зброї в оборону своєї волі, тепер вже не від польських панів, а від російських «господ» — повстали проти проросійської політики гетьмана Івана Брюховецького. Тож чи дивно, що російський уряд не забував про бунтівний полк і використовував його у воєнних кампаніях при будь-якій нагоді, в т.ч. й у затяжній Північній війні, на берегах холодного Балтійського моря? «Оскільки на той час школи в селі не було, то майже всі вони були неписьменними. Грамоти якщо хтось і вчився, то це тільки в сільського дячка, бо церква була, яку збудовано на кошти селян у 1857 році». Стривай! Як це — всі вони були «неписьменними»? Та навіть чужинці-мандрівники ще в сімнадцятому сто¬літті з подивом відзначали майже поголовну гра¬мот¬ність в козацькому краю. І що школи були по всіх великих селах. То куди ж воно все поділося за двісті років «благотворного вліянія русской культури», як про це не перестають нагадувати нині російські культур¬трегери всіляких мастей? І як то воно сталося, що від майже поголовної грамотності гетьманської України XVII ст. дійшли до такої ж поголовної неграмотності «Юго-Западного края Россійской імпєрії» в XIX ст.? Окрім того, чому церква тільки у 1857 році по¬будована? В старому козачому селі? Дивно. Щоправда, не менш дивне й те, що церква споруджена на кошти селян. За нинішніх часів, бурхливого переходу від тотального атеїзму до не менш всеосяжної релігійності, церкви також ростуть, мов гриби. Але значною мірою коштом не так самих вірних, як всілякого рівня властей та «нових українців». Навіщо це потрібно останнім — зрозуміло, навіщо першим — не зовсім. Яскраве свідчення сумнівності подібної благодійності для одних за рахунок всього народу і без його відома — відновлення Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі. Який замість стати символом єднання нації став ще одним «яблуком розбрату». Та якби цей приклад був єдиний… «…Підприємств у селі не було ніяких, окрім олійниці, де давили олію дубом, а тому основним заняттям мешканців було сільське господарство. Оскільки козаче населення користувалося правом власності на землю нарівні з панами, тобто, кожен козак мав право продавати свою земельку або купити собі, а раз так, то в селі були такі козаки, що продавали свою землю, а були такі, що купували, а тому село поступово диференціювалося, тобто: одні продавали свою земельку і бідніли, а другі скупо¬вували земельку і багатіли. Село поступово розшаро¬вувалося: на великоземельних багатих козаків (кулаків) і малоземельних козаків (середняків), та зовсім безземельних козаків — бідняків-батраків. От до останньої групи селян, козаків-бідняків і належали мої предки, тобто мій дід Кіндрат.» Зачекай, спинив себе Шеремет. А до діда Кіндрата хто ж був? Хіба нікого? Це просто дід Грицько, мабуть, не захотів заглиблюватися в деталі. Бо Шеремет пам’ятає, як той сам розповідав, що рід їхній прийшов у це село з Рязанщини. Що вони там робили? Хто його достеменно знає, через сотні літ. Як Шеремет тепер збагнув з тодішніх обережних натяків діда, їхній далекий предок, значний козак Горич, пішов за гетьманом Мазепою. Зі всіма наслідками… Це вже тепер Шеремет розібрався, хто тоді міг звабити предка на боротьбу за вольності козацькі, проти російського панування. Недбайки хоча й були селом козацьким, але на початку XVIII століття дворів понад тридцять в ньому належали бунчуковому товаришеві, а потім генеральному бунчужному Федору Мировичу, вірному помічникові Івана Мазепи. Вмів ясновельможний пан гетьман України і друзів, як Мирович, шанувати, і зрадників, як Іскра з Кочубеєм, на горло карати. Щоправдаа, потім шляхи Мировича й Горича, видно, розійшлися. Бо один закінчив свої дні на еміграції, в Криму, продовжуючи почату справу вже як соратник гетьмана Пилипа Орлика, а іншого доля занесла в протилежний бік. Вочевидь, козацьку хитрість мав добру — сховався від супротивника в його ж стані. Та потім все одно в Україну закортіло. Але повернутися додому вдалося лише на старості… «…Поряд з козачим населенням тут жили і пани дворяни. Було цих панів небагато, всього чотири сім’ї: Дзюби, Савичі, Чесні і Кітлярські. У цих дворян були кріпосні селяни — кріпаки, не побагато, всього по десять-дванадцять сімей. Як же жилося цим кріпакам у своїх панів-кріпосників? Звичайно, плохо. Пани своїх кріпаків не вважали за людей. Міняли їх, продавали як скот. Пан Дзюба був завзятим мисливцем і звичайно любив мисливських собак. Так він Мойсівському пану Волховському проміняв свого кріпака Оврама Підлого на мисливського собаку, а коли звільнили селян від кріпосної залежності, то Підлий повернувся у Недбайки до своєї сім’ї. Працювати він влаштувався в попа Ясона, йому й кличку дали: попів Оврам-собака. Цей приклад уже характеризує життя кріпосного населення. Якщо серед козачого населення тяжко жилося селянам-біднякам, то ще гірше жилося селянам-кріпакам у своїх панів-кріпосників. Вище я писав, що природа всим одарила село, казалося б, що в цьому селі всім жилося хорошо, але воно насправді було далеко не так. Частина цього населення жила хорошо, а частина бідувала дякуючи тим порядкам, які існували на той час». Шеремет болісно ворухнувся на ліжку. Дзюба, Савич, Чесний, Кітлярський — теж мені, пани… Та такі самі козаки-українці, тільки й того, що не за Мазепою тоді пішли, як Мирович з Горичем, а за призначеним царем Петром гетьманом Іваном Скоропадським. От і поділили між ними конфісковані в Мировича маєтки. Бо кому ж тоді його тридцять з гаком дворів дісталися? Все сходиться… Або інший шлях до такого «панства» цієї четвірки: були колись дрібною старшиною та в царському війську до офіцерських чинів дослужились, дворянство по чину або ордену здобули як нагороду за вірну службу «білому царю». Видно, то наше національне прокляття, нам наглядачів не треба — самі своїх братів замордуємо, була б воля. А якщо ще й наказ, тоді… «… У 1861 році кріпосних селян звільнили від кріпосної залежності, їм дали земельки по три гектари на сім’ю, звичайно, не задурно, а за гроші на п’ятдесят років на виплату. Бувші кріпосні селяни стали вільними, але їх до козачого общества не приписували, бо то он козаче сословіє, а бувші кріпаки — це он селянське сословіє. А тому селяни — бувші кріпаки утворили своє селянське общество і з цього часу у Недбайках стало їх два — общество козаче і общество селянське. Козаче було велике, нараховувало до шестисот дворів, крестьянське ж — маленьке, всього дворів сорок. Ким і як керувалося село? Для керівництва справами села кожне общество зокрема обирало собі на сільському сході старосту. Таким чином у селі було два старости і один писар. Отже ця трійця і керувала справами села. Пани, бувші кріпосники, крім Кітлярського, скоро зникли з села. Земельку вони попродували через банк багатим козакам, а самі кудись повиїжджали. Багаті козаки, викупивши панську земельку, ще більше розбагатіли. Селяни ж, вийшовши на волю, жили не зовсім добре, тому що пани дали їм земельку не саму хорошу та й не багато, а тому вони матеріально жили недостатньо.» Щось в цих словах Шеремету видалося знайомим. Та це ж майже зовсім так, як зараз в газетах пишуть про розпаювання колгоспних земель! Якщо хто захоче не на папірці, а насправді, в натурі свій пай отримати, тоді йому, такому шустрому, — і «земельку не саму хорошу», щоб занадто близько й зручно не було, та й взагалі щоб життя такому «куркуляці-одноосібнику» після цього медом не видалася. Та щоб іншим не дай Боже принадно не було. «В цілому після реформи 1861 р. економічний розвиток села ішов повільно, але чим далі, то сільськогосподарське знаряддя скращувалося. Замість дерев’яних плугів з’являлися залізні, а також і інше знаряддя. Все це сприяло підвищенню врожайності і взагалі темпи розвитку прискорювалися. Одноразово ішов процес розшарування села. Козаче населення користувалося правом власності на землю, а тому в селі відбувалася її купівля і продаж. Великоземельні козаки, розкупивші панську землю, скоро багатіли, а чим більше розвивалися господарства багатих козаків, то тим сильніше вони тиснули на слабі малоземельні господарства. А тому малоземельні господарі розорялися і продавали багатим козакам свої кусочки землі, самі ж їхали шукать щастя на Кубань, в Ставропольський край, Акмолінську область, на Амур і інші місця». Їхали шукати щастя… Шеремет зустрів якось в літературі, що з Полтавської губернії, до якої тоді належали Недбайки, лише за сім років, за 1894 – 1900 роки, виїхали за Урал «для освоєнія нєтронутих чєловєком зємєль» понад 17500 родин. Зважаючи на те, що родини були тоді чималенькі, виходило, що коли не 250 тисяч людей, як писалося в тій статті, то принаймні тисяч вісімдесят людей виїхало. І це лише з Полтавщини. А зі всієї України? А з 1861 р. до 1991 р.? Моторошно навіть рахувати. Хоча — за неофіційними даними, в нинішні часи, незалежну, демократичну й правову Українську державу тільки з невеликої Тернопільської області покинуло до 75 тисяч працездатних чоловіків і жінок. Щоб найми¬тувати по всій Європі й Росії. А всього, кажуть, мільйонів сім набирається. Щоправда, ці їдуть пере¬важно одинаками і тимчасово. Але не так від бажання повернутися на Батьківщину, як від того, що Європа не дуже охоче до себе приймає. Однак повернемося до теми, до Недбайок… «Отже, якщо по сословію всі мешканці села вважалися козаками, то по маєтковому стану вони поділялися на багатоземельних козаків-кулаків, на малоземельних середняків і на зовсім безземельних бідняків-батраків. А тому, не дивлячись на хороші природні умови, не всі люди тут жили добре. Частина жила добре, а частина бідувала. От такими моментами характеризується життя села Недбайок в далекому минулому. Записав я це з розповіді старих людей, які жили в той період, про який я коротко описав. Так що за правдивість цих фактів я ручатися не можу. Якщо старі люди розказували правдиво, то це добре, а якщо вони брехали, то і я разом з ними.» Шеремет на хвильку спинився, власні дитячі спогади втручалися у дідову розповідь. В пам’яті зринуло: він ще зовсім малий, збираються удвох з дідом на баштан, за село, в степ. — А то далеко, дідусю? — запитує про всяк випадок малий Володя. — Та не дуже, онучку, одраз біля ватр. — Ватр? Що таке ватри? — Ватри — то спеціальні багаття були колись, з курним чорним димом. На сторожових постах козацьких далеко за селом, в степу. Їх запалювали, щоб сповіщати про напад татар. Це щоб люди встигли хто до відсічі підготуватися, а хто немічний — сховатися чи до ліска якогось втекти. Він не надав тоді великого значення тому свідченню людської пам’яті, а збагнув повною мірою лише тепер. Це ж тій назві місцевості — «Ватри», — було на той час аж ніяк не менше, ніж 250 років! Бо найвірогідніше саме тоді щезла небезпека наїздів татар. Так що версія діда про заснування села — початок ХVІІ століття — цілком імовірна. «… Що стосується нашої сім’ї, то оскільки у діда власної землі не було, жив він з того, що міг заробляти у місцевих кулаків. У діда був брат Мартин. От вони разом і ходили до багачів працювати, заробляти на хліб. Одного вечора вони йшли додому після того, як цілий день молотили ціпами хліб у одного багатого козака. Йшли додому з ціпами. Назустріч їм їхав пан Дзюба. Коли вони з ним порівнялися, то треба було б зняти шапку і поклонитися панові, але дід цього не зробив. Дід вважав, що він не кріпак, а козак і що шапку ламати перед панами йому не годиться. Дзюбу це добре заділо. Він зіскочив зі своєї брички з батогом в руці і несподівано, не сказавши ні слова, декілька разів з усієї сили вдарив діда батогом. Дід не стерпів такого знущання, розвернув свого ціпа та впоров знахабнілого пана по ногах. Той впав і зчинив такого галасу, що збіглися люди рятувати пана, а дід пішов собі додому. Дзюба, звичайно, не міг простити такої моральної і фізичної обіди й завів на діда судову справу. А судив же хто? Ті ж самі пани. Вони й засудили його до Сибіру, звідкіля він більше й не повернувся, там і помер. А брата його віддали у солдати на 25 років. От так злиденно жив мій дід і загинув із-за панського свавілля…» Шеремет з усмішкою хитнув головою. Це тут дід так делікатно пише — «впоров ціпом пана по ногах… пішов додому». А йому розповідав, що помолотили брати пана таки добряче, одходив довго. Мартин врешті-решт повернувся до села, але вже геть зросійщеним хоч на мову, хоч на вигляд, чим і запам’ятався тоді малому Грицьку. Те дідове оповідання мало для Шеремета несподіване продовження, за кілька років, коли він сам уже був на військовій службі. І один з товаришів обізвав його «хохлом» з інтонаціями, які не залишали сумнівів щодо наміру. Ображений, він тоді так взяв кривдника за барки, що в того й гудзики поодскакували: «Запомні, я нє хохол. Я — украінєц. І моіх прєдков на барской конюшнє нє поролі». Дід Кіндрат, звичайно, і ризикував, і заплатив значно більшим, ніж його нащадок, але тут генетична основа самого вчинку, мабуть, важливіша від фактичної плати за нього… «…Коли засудили діда до Сибіру, то баба Лукія залишилася з двоїми дітьми — моїм батьком Демидом і дядьком Пилипом. Злиденне життя скоро надірвало здоров’я бабусі, і вона померла. Лишилося двоє сиріт: мій батько і дядько. В цей час батьку було одинадцять років, а дядьку тринадцять. Дядько як більшенький, то пішов батрачить, а батька сільський староста да писарь улаштували в ремесленну школу вчитися на казенний рахунок. Що ж це за школа і які тут умови навчання? В цей час у селі Журавка Пирятинського повіту Полтавської губернії була невелика ремесленна школа з чотирьохрічним строком навчання. Тут училися і діти, у яких були рідні, і діти — сироти. Рідні платили певну плату за своїх дітей, а сиріт приймали на таких умовах: коли дитина закінчить навчання, то вона набуде якогось фаху і тоді дирекція школи складає угоду з тим, кому потрібний такий фахівець, на декілька років, щоб цей фахівець працював, а школа буде одержувати його заробіток, аж поки не вибере ту суму, що потрібно було уплатити школі за право навчання. За таких умов батько і провчився в цій школі чотири роки. Закінчив він її хорошо і набув фаху кузнеця-каретника. Після цього дирекція школи наняла батька у город Переяслав до пана Ворони, у якого була каретна майстерня, строком на шість років. От таким чином батьку прийшлося вчитися в школі, а після навчання шість років працювати, відробляти за право навчання». Цікавий підхід… Не зайве б нинішнім відповідним посадовцям про щось подібне подумати. А то гасають без діла вулицями міст цілі зграї дітей-підлітків, сиріт справжніх і сиріт при живих батьках, пробавляються жебрацтвом і дрібними крадіжками, нюхають клей, вживають алкоголь і наркотики — і нікому фактично до них діла немає. Всі удають, ніби проблеми не існує. Але ж їх до 150-ти тисяч отаких безпритульних на Україні дітей, котрі живуть за межами людських законів, з отруєним токсинами й наркотиками мозком, спотвореною психікою і мораллю. Вони ж колись виростуть. І що, стануть законослухняними трударями, як той сирота — прадід Демид? Навряд щоб так, а їх — ціла армія… «Поки батько успів відробити за право навчання, то підійшла пора йти у солдати, а служити в солдатах треба було десять років. Цей пан Ворона запропонував батьку таке: як попрацюєш у мене три роки безплатно за харчі, то я відстою тебе на приймальній комісії, так що тебе в солдати не візьмуть. Звісно, чим іти в солдати на десять років, то краще вже відробити три роки на «благодителя» задурно. Таким чином, батьку прийшлося по закінченню школи пропрацювати у пана Ворони дев’ять років». Минуло вже років сто п’ятдесят, армія з царської стала рядянською, тепер українською, а проблеми справед¬ливості призову на строкову службу так і залишилися актуальними. Хоча й тривалість служби зменшилася до смішного за ці тринадцять років незалежності… «Після дев’ятирічної праці у Переяславі у пана Ворони батько повернувся в Недбайки, звідки він родом. Але там у нього нічого вже не було. Городець та поганенька хата, які лишилися від батьків, були продані старостою та писарем, а гроші пропиті. А тому батько зупинився у свого брата Пилипа. А як же жив мій дядько Пилип? У дядька Пилипа склалося становище зовсім по іншому, ніж у мого батька. Коли померла баба Лукія і дядько пішов батрачить, то йому пощастило в житті. Батрачив він у козака Драгулі. У того Драгулі було сім гектарів землі, хороший город. Сім’я у нього була: він, жінка і двоє дівчаток, обох звали Ганнами. Старша з них була калічка, крива на ногу. Дядько працював хорошо, а тому сподобався господарям. От він уже виріс, можна вже й женитися, а дочки у цього господаря тоже поросли, можна б і заміж віддавати. От старі й надумали:Пилип сирота, батрак, хто за нього піде заміж? А в них дочка каліка, то хто її візьме? Віддати б її за Пилипа, та нехай би вони тут господарювали, а меншу Ганну можна віддати заміж на бік. Запропонували вони Пилипу свою думку. Пилип погодився, бо це ж він був батраком, а тепер стане зятем цього господаря, а помруть старики, то він стане господарем цього двору, а що жінка кривенька, то це півбіди. Зробили вони заручення за тими звичаями, що існували на той час, і почали готовитися до весілля. Несподівано молода захворіла і вскорі померла. Ну що ж робити? Калічна дочка померла, а здорова жива і старі вирішили: нехай Пилип бере меншу дочку. Ми до нього привикли, а він до нас, хай собі живуть діти. Відгуляли весілля і мій дядько з батрака перетворився у господаря». …Сім гектарів — і вже господар, щастя привалило… Нині ж у колишніх колгоспників земельний пай від трьох до десяти гектарів, залежно від місцевості, на сім’ю виходить ще більше, ніж у того Драгулі, а хто себе щасливим почуває? Господарем на своїй землі? Щось не чутно про таких. Вірніше — чутно, та не про тих. Тепер якщо «господар», то він вже не на семи гектарах, а на семистах — голова якоїсь агрофірми або щось подібне. Решта ж селян — просто «люди», додаток до «своєї — не своєї» землі, про яких такий «благодійник» гордо заявляє: «Я їх годую». Бо він, орендар землі юридично, фактично ж є роботодавцем для людей — власників орендованої ним же землі. Однак то тема окремої і великої розмови — аграрна реформа в пострадянській Україні... «Звичайно, коли мій батько приїхав до нього як до брата, то дядько прийняв його хорошо, як положено, але гостем бути довго не можна і батько вирішив: одружитися і жити, як і всі люди живуть. Одружився батько на моїй матері — Ульяні Володимирівні Козярин. Мати по сословію козачка, але з бідної козацької сім’ї. Оскільки батько по фаху був коваль, а в Недбайках такої роботи не знайшлося, то він переїхав у село Бирлівка до пана Благомислова, у якого був винокурний завод, і тут улаштувався працювати по своєму фаху. У Благомислова батько працював шість років, а далі трапилося нещастя: він щось там робив при ремонті заводу і йому засипало вапною очі, а після цього з’явилася хвороба очей — трахома, тому працювати ковалем, дивитись на вогонь не стало можливості. Тому батько мусив залишити таку працю і повернувся у Недбайки. Тут він купив маленьку садибу, построїв хатку, та й лишився назавжди. Оскільки батькові займатися працею коваля можливості не було, то він добував собі шматок хліба так, як міг: то працював женцем у багатих козаків, то взимку молотив ціпом хліб у тих же багачів. Мати ткала полoтна багатим козакам і, звичайно, життя було бідним, злиденним. Отже, коли батько переїхав у Недбайки, то тут стало дві сім’ї Горенків: мого дядька Пилипа і батька Демида. Але дядько Пилип був господарем, що мав сім гектарів землі і вважався хорошим середняком, а сім’я мого батька — це бідняки, які не мали нічого, крім своїх рук. Оце я і описав, хоть коротенько, про наше походження (родословіє). Всі ці відомості я пишу з розповіді моєї матері, бо від батька я нічого не міг почути, оскільки батько помер, коли я був ще малий…» Шеремет відклав на хвильку рукопис. Н-да… Невесело жили його предки на їхній благословенній землі, де в метр чорнозему. І нелегко свій шматок хліба добували. Він читав подібне безліч разів в художній літературі, бачив у кіно. Але одна справа — книжка або фільм про чужих тобі людей і зовсім інше — коли то твої єди¬нокровні, твоя рідня. Серед молоді його покоління середньої освіти не мали і книжок не читали хіба що вкрай зледащілі або нездарні. І, читаючи про минуле, вони мимоволі ототожнювали себе з освіченою середньою верствою того часу, забуваючи, що то були навряд чи їхні предки. Тих було надто мало і по них надто жорстоко пройшлася доля в пізніші часи. Так що справжні предки нинішніх банкірів і промисловців, підприємців-землеробів (як делікатно-соромливо називають себе нинішні поміщики) і уря¬довців, генералів і професорів, письменників і журналістів, — то переважно саме такі бідаки, як оці, описані його дідом. А не хрестоматійні акуратні пани та панночки у «вишиванках» або карикатурні товстопузі сільські дядьки й тітки, з яких, здається, постав їх під сонце — сало потече… Бо з тих, насправді рідних, текли переважно піт і сльози. Це зарубка для тих нинішніх «нових українців», хто забув, звідкіля він на світі взявся. Або не бажає знати. Та шукає свій родовід якщо не проміж гетьманів, то щонайменше між сотників—отаманів—шляхти—дворян і т.п. Бо незручно якось визнавати, що прадід з голоду був, як смик, а правнуку діабет і подагра від хронічного переїдання жити не дають, насолоджуватися багатством заважають. Хоча тут тих, «нових», можна зрозуміти, багатство — воно шляхетного історичного підгрунтя-обрамлення вимагає, коли укріпиться. Легітимності не лише перед податківцем або, не дай Боже, слідчим прокуратури, а й перед широким загалом і собі подібними. Мовляв, я не тому такий багатий, що нахабніший від інших, ще донедавна рівних мені «простих совєтскіх людєй», а тому, що гени предків спрацювали — шляхетних і обдарованих, не рівня іншим, байстрюкам простолюдним… Ситуація не нова, про це ще хоч Мол’єр, хоч Старицький писали. В інших краях і часах також можна безліч прикладів знайти, достатньо тільки поцікавитися. Ну та Бог їм судія, тим «новим…» Глянемо краще, що там у нашого діда далі. 3. «ШЛЯХ МОГО ЖИТТЯ» Народився я 14 жовтня 1887 року, в козацьке свято Покрови. Злиденне життя та тяжка праця скоро надірвали здоров’я мого батька, і він на п’ятдесят другому році свого життя помер. Мені було вісім років. По смерті батька нас лишилося четверо. Мати, старший за мене брат Дмитро, сестра Марта і я. Мати літом працювала у кулаків, заробляла хліб, взимку ткала полотна цим же кулакам. Брат працював у поміщика Падалки. Сестра працювала в кулаків. Я теж пішов батрачити. Перше літо я працював у кулака Некоза, пас скот. Заробив за літо три карбованці.» «Я теж пішов батрачить…» Це у вісім літ! От тобі й пра¬ва дитини… Та тепер вісімнадцятирічних батьки не мо¬жуть змусити бодай де-небудь працювати і хоч щось заро¬бити. Не всі й не всіх, звісно, але чимало молоді тиняється без діла. І далеко не завжди тому, що роботи немає… Хоча — хіба не ми, старші, самі в цьому винні? Ми ж і виховуємо їх безвідповідальними шукачами насолод. Хто не бачив, як мати веде десятилітнього лобуря до школи, ще й несе його портфеля? Шеремет якось спостерігав сценку: в автобус зайшли мати і син. Нащадок одразу по-хазяйськи зручно вмостився в кріслі, а мати звично стала поруч. Він не стримався, в жартівливо-делікатній формі спробував втрутитися. Ти ж мужчина, мовляв, а мати жінка, вона ж, мабуть, втомилася, після роботи… Що тут зчинилося! Сам не радий був, що заторкнув чуже. І відтоді зарікся давати поради нинішнім молодим батькам. Шкода тільки, що таке їхнє виховання відіб’ється не тільки на них. «… На зиму я повернувся додому. Дітки такого віку, як я, ходили до школи, яка була побудована вскорі після реформи 1861-го року. Але сама будівля була дуже невелика — всього два класних приміщення і маленька вчительська. Звичайно, така школа не могла вмістити всих дітей шкільного віку, хоча б хлопчиків, бо дівчатка в той час зовсім не ходили до школи. Приймалися в першу чергу діти багатих селян, а діти бідняків дуже мало ходили до школи. Перше, це трудно було попасти дітям бідняків тому, що не хватало приміщень. По-друге, у дітей бідняків і одягу не було. По-третє, багато бідняцьких дітей змалку йшли батрачити, допомагати батькам заробляти на хліб. До таких відносився і я. На моє везіння, з нами по сусідськи жив багатий кулак Яременко. Його син ходив до школи. Я почав бігати до нього гуляти, для цього особливого одягу не потрібно було, міг і в опорочках перебігти. Пам’ять у мене була гарна і я в нього швидко навчився читати. Цей сусідський хлопець почав підговорювати мене, щоб і я з ним ходив до школи. Одного ранку, коли матері не було в хаті, я обув старенькі опорочки (такі черевики), вдягнув материну латану кофту і пішов з цим сусідським хлопцем до школи. Шкільного порядку я не знав, а тому до вчителя не звернувся, а заліз на задню парту і сиджу собі нишком. Вчитель зайшов у клас, зробив перевірку і почав урок. Клас був комбінований, учнів багато, а тому вчитель побачив мене аж під кінець уроку і запитав у мене прізвище. Потім сказав щоб я на перерві зайшов у вчительську. Я зрадів і на перерві бігом до вчительскої кімнати. Тут вже мені було чого хоч, чого я і не чекав: вчитель і кричав на мене, і сердився, і давав щолчків по лобі. Це все мені за те, що я без дозволу забрався в клас. Я почав плакати. Вчитель притих, почав питати, чи є в мене батько або мати і чому я не приходив до школи з початку навчального року. Я, плачучи, все розказав, як умів. Тоді вчитель сказав, щоб я йшов додому, а наступного дня вранці прийшов до школи з матір’ю. Я йшов додому, плачучи по дорозі, бо думав, що мати буде мене бити за те, що наробив їй такого клопоту». «…Йшов додому, плачучи по дорозі…» Розкажи таке нинішнім школярам або їхнім батькам — ні за що не повірять. От самому вчителя довести до сліз або до істерики — то інша справа, то без проблем. Щонайменше — «права покачати» або поскаржитися «кому слід» на вимогливого викладача. «Коли прийшов додому, то мати запитала, де я був. Мусив розказати все як було. Вона мене не била, а тільки заплакала про нашу таку гірку долю. Чужі діти ходять до школи, а ми такі бідні, що не маємо змоги, бо ні в що навіть вдягтися. На другий день ми з матір’ю пішли до школи дуже рано. Як тільки побачили, що пішов вчитель, то ми зразу за ним. Як увійшли в учительську, мати поклонилися, бо вчитель це ж пан». Пан учитель… Та таке звертання він чув хіба що у себе в Західній, та й те в дитинстві. Тепер вже навіть там нікому й на думку таке не спаде. Ні пан учитель, ні пан доктор, ні пан інженер… Всі вони тепер — «пролєтарії умствєнного труда». Або «прості люди», як самі себе називають. Так само пораються на землі та з курами-гусями й свинями-бичками, як і односельці, батьки їхніх учнів. Тільки й того, що останні при розпаюванні колгоспів отримали по кілька гектарів на кожного працюючого, а ці — по декілька соток. Хоча самі нерідко родом із того ж села і цьому селу віддали хто по кілька років, а хто й все життя нелегкої праці. Як дідова старша донька з чоловіком. «…Учитель розпитав матір, що ми за люди, а вона розповіла усе, як воно є і чому, з яких причин вона не привела мене до школи з початку навчального року. Вчитель вислухав і каже: «Бачу, ваш хлопець хоче ходити до школи, але прийняти його зразу не можу, бо учні першого класу вже навчилися читати. Я вже видав їм букварі, а ваш не був у школі, то не можу ж я займатися з ним одним окремо». А я й кажу: «Я вже вмію читати». Вчитель подивився на мене і запитує: «А хто ж тебе навчив»? Кажу: «Яременко Митько, наш сусід». Вчитель дає мені буквар: «Ану, читай»! Я почав читати по складах, звичайно, з трудом, а все ж читаю. Вчитель послухав і каже: «Якщо так, то я прийму хлопця до школи, але з умовою: якщо він зуміє наздогнати своїх товаришів у навчанні, то буде добре, а ні, то виключу й прийдеться йому в наступному році починати разом з іншими учнями». Мати подякувала вчителю і ми вийшли з вчительської. Вона пішла додому, а я в клас. Так почалося моє навчання у школі. Пам’ять в мене була хороша і я швидко зрівнявся з своїми товаришами. Вчитель до мене ставився добре. Прийшла весна, треба було йти в найми. Я мусив залишити школу і пішов батрачити. Восени я знову не зміг своєчасно почати навчання, бо ще батрачив, а пішов до школи, тільки коли повернувся з наймів. Знову мені прийшлося наздоганяти своїх товаришів, бо вони провчилися вже більше місяця. Навчання давалося мені легко, але знову по весні я був вимушений залишити школу і знову йти допомагати матері заробляти на хліб. І тоді я вже пішов у найми не лише на літо, а й на зиму, до школи вже не повертався. От на цьому і закінчилося моє навчання». Менш ніж два роки початкової школи. Не густо… І таке життя прожив, до того ж зумів описати! Хоча — чом би й ні? Хіба у «героїв громадянської війни» Климента Ворошилова, Семена Будьонного, Нестора Махна і безлічі інших — червоних командирів і різнобарвних отаманів меншого калібру — освіта була набагато вищою? Також «два класи й коридор», як невесело іронізували із себе представники «старої партєйної кадри». Однакож -вели за собою хто сотні, хто десятки й навіть сотні тисяч людей, державу будували. Яку, як і що з того вийшло — то вже інша тема… «У такому становищі знаходився не тільки я один, нас таких було багато. У кого були батько і мати, взагалі робоча сім’я, то хоча у них і не було землі та господарства, але вони якось заробляли, і їхні дітки могли вчитися у школі, хоча б закінчити сільську земську школу. А я був сирота. Батько помер, мати була вже стара, брат та сестра в наймах. І щоб не померти з голоду, я теж вимушений був батрачити, такою тоді була доля бідних людей. З того часу, як я залишив школу, з одинадцяти років, я вже при матері не жив, а літо і зиму працював у кулаків. До 1904 року наймитував у Недбайках і Жорнокльовах, а в лютому місяці 1904 року виїхав на Кубань, де і батрачив п’ять з гаком років. Восени 1909 року я повернувся додому.» Шеремет перечитав текст: «…повернувся додому» — і на тому все, крапка. Щось не згадує дід, як вже в ті роки, починаючи з 1902-го, палали ночами на Полтавщині панські маєтки, буденним явищем стали поруби в панських лісах. Чи в Недбайках за відсутністю справжніх панів тоді це питання так гостро не стояло? Та й стосовно Кубані замовчує Грицько Демидович, обходить гострі кути. Не пише, як він любив Кубань і вважав її своєю, українською землею. Тільки не такою знедоленою, як рідна Полтавщина, а омріяною, заможною, справді козацькою. І як йому боляче було, коли кубанські козаки, наймаючи на роботу, дивувалися із запису в його паспорті про походження — з козаків. «Так що ж ти за козак, якщо в тебе землі немає?» Такого вони збагнути не могли. А він лише похиляв голову перед своїми більш таланистими братами. Яким пощастило врятуватись, вислизнути з жорстких лабет російської корони, піти на край імперії і цим вберегти свою запорозьку і волю, і долю. І навіть рідну мову. Шереметові пригадався фільм, не раз бачений ще в дитинстві, «Герої Шипки». Про визволення російським військом братнього болгарського народу з-під турецького ярма в 1877 р. Його улюбленим героєм у цьому фільмі був хвацький кубанський козак, який мав українське ім’я Сашко і розмовляв українською мовою. Однак то була чи не остання публічна згадка про українське походження Кубані з боку офіційної радян¬ської влади. Невблаганний Молох ассиміляції де силою, де підступом і облудою витруїв з пам’яті нащадків гордих запорожців, хто вони є і яких батьків діти, і стали кубанські руденки, маслюки, бабичі, інші «ісконно русскімі». Від пам’яті про історичну Батьківщину, схоже, тільки пісні залишилися, та й ті, здається, в репертуарі лише Кубанського козачого хору. Навіть руку на свою давню матір-Україну підняти наважилися, невсохла вона їм. Земли їм, бачите, забракло, піщаний-безплідний острів Тузлу закортіло прихопити. Але то вже інше. «… У жовтні 1909 р. я повернувся з Кубані додому, бо треба було призиватися на військову службу. Аж тепер закінчилося моє тринадцятирічне батрацьке життя. Чим характерне життя батрака? Кулак коли наймає батрака на рік, то обов’язково домовляється, що він буде і годувати і одягати, а грошей він хоче платити якнайменше. А чому це так? А ось чому. З одягу він буде давати батраку одягати всякі недоноски, які вже давно треба б було викинути на смітник. На батраку завжди можна було побачити: полотняні вибивані з латками штани, така ж сама і сорочка, старий рваний жильоток, старий рваний піджачок, луплена шапка та чоботи, з яких і устилки повилазили. А крім того, що весь цей одяг старий, рваний, він же не на нього шитий, все це або довге, або коротке, або дуже просторе, або зовсім вузьке. Звичайно, для кулака це вигідно, бо він коли наймає батрака, то каже йому, що раз я тебе буду годувати й одягати, то гроші платити тобі не можу, бо одяг коштує великі гроші. А насправді весь цей одяг кулаку нічого не коштує, він би його все рівно або викинув би, або на ганчірки використав, а наймит поносить. По одягу скрізь можна було впізнати батрака. А як же його харчували? Коли хазяїни снідають, або обідають, то для наймита завжди шукають якусь роботу на подвір’ї, а коли закінчать, то гукають і його. Звичайно, того, що їли самі, вони батраку не дають, а все якісь недоїдки: те, що залишилося перебовтають — і їж мовчки, що дають. В хаті місце для батрака — це біля порогу на лаві, поряд з помийницею, в якій мокне полова для свиней. Спати теж біля печі в кочережнику на соломі. Ввечері після вечері ставай м’яти коноплі (прядиво), а вранці вдосвіта розбудять мотати цівки прядива на мотовило, а тільки-но почне розвиднятися — йди порати худобу. Це в зимовий час. А влітку, то роботи по горло із рання й до пізньої ночі. Мотайся без відпочинку. Так протікала фізично тяжка праця батрака. А моральна сторона його життя якою була? Коли наймит працює в кулака, то, здавалося, він є часткою родини (сім’ї), але насправді це було далеко не так. Члени родини кулака з ним ніколи не розмовляли, крім розмови розпорядчої, тобто щось загадати робити. Кулацькі діти не звали батрака його ім’ям, а давали йому якесь образливе смішне прізьвисько, зневажали його, ображали. А ти, наймит, мусиш мовчати. Ось інколи вийдеш на вулицю, де збирається молодь такого ж віку як і ти, але ця молодь не батраки. Між ними точаться різні розмови, а тобі немає про що з ними навіть поговорити. На тебе ніхто не звертає ніякої уваги, бо ти батрак. Хіба що посміються з твого вбрання, образять, назвуть якимось образливим прізвиськом, поглузують. Бо то ж сини та дочки господарів, а ти наймит, кому ти потрібний. Отже якщо фізично життя батрака було дуже тяжким (праця в наймах була тяжкою), то й морально його життя було не завидним (ще гіршим). От у таких умовах я і прожив тринадцять років…» Н-да… То треба або волячу натуру, або велику нужду мати, щоб таке терпіти протягом довгих років. У будь-якому випадку для душі це навряд чи безслідно минає. Бо тяжка робота — то одне, а приниження — то зовсім інше. Робота калічить тіло, а приниження — душу. І що вже тоді від неї доброго очікувати, від такої скаліченої душі?… Невже таке могло бути насправді? — А ти що, сумніваєшся? — якийсь глухуватий голос з кутка кімнати враз пролунав, наче постріл. Шеремет збентежено повернув голову, прагнучи щось розгледіти в сутінках: — Хто там? Голос був ніби знайомий, але чий? Одразу й не збагнеш, чутий, але давно. В глибокому кріслі ворух¬нулася схожа на людську тінь. — Не бійся, онучку, це я. Бачу, тобі важко дещо збагнути з тодішнього життя, рішив тобі трохи допомогти. Чиркнула кресалом запальничка, висвітлила з темряви довгий хрящуватий ніс і заруділі від тютюну закручені по-офіцерськи пишні сиві вуса. Дід! Як він тут опинився? Звідки? Адже помер він двадцять років тому! Однак гіркувато-солодкуватий подух махорки не залишав сумнівів в реальності такої присутності. — Навіщо ви тут , дідусю? Адже Вас вже давно на світі немає. — Голос мимоволі зрадливо тремтонув. — Ну, є чи немає — то дивлячись який світ брати, цей чи той. А прийшов, бо бачу, що ти життям моїм заінтересувався. Воно, конечно, хорошо, бо мало тепер молодь цікавиться тим, що було колись. Особенно що було в революцію, в колективізацію. Боюсь тільки, що не все правильно поймеш. То рішив тобі трохи допомогти. Шереметові здалося, що він марить. Несамохіть помацав себе за лоба, а потім, ледве добираючи слова, додав: — Та я поки що й сам ніби розбираю, що воно й до чого. Але якщо Вам так дуже хочеться, то… — Розбираєш, та не дуже. От цього приміром, ти так глибоко й не збагнув, що таке нелюдське життя батраків — воно з дитинства закладало їм у серце таку ненависть до кулаків, що рано чи пізно воно не могло не зірваться. А ви нас всіх січас, тих хто революцію робив, чуть не горлорізами виставляєте, кровопивцями. То не ми були кровопивцями — то ті, хто сосав кров трудового народа самі собі яму вирили. Ну та почитай дальше, а я тут посижу тихенько, щоб і тобі не мішать, і в готовності буть. На всякий случай. Шеремет, не знаходячись відразу, що й відповісти, знову взяв до рук зошита. В скронях калатало, думки бентежно роїлися, але зусиллям волі опанував себе. 4. «НАПЕРЕДОДНІ РЕВОЛЮЦІЇ 1905 РОКУ, А ТАКОЖ І В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЇ» «Село Недбайки напередодні революції 1905 року нараховувало в собі понад сімсот дворів. По своєму маєтковому стану вважалося найбагатшим селом на увесь Пирятинський повіт. Пахотної землі в селі було понад п’ять тисяч гектар. Сінокосу (болота) вісімсот гектар. Лісу дев’яносто гектар. Кому ж належала ця земля, сінокос і ліс? У п’яти кілометрів від села жив багатий козак Падалка Яков Федорович, який мав пахотної землі тисячу сто гектар, лісу десять гектар. У селі жили брати Петренки Яків і Іван, вони мали по двісті гектар кожен пахотної землі, по п’ять гектар сінокосу і по три гектари лісу. Брати Савоцький Іван і Яків мали пахотної землі по стоп’ятдесят гектар кожен, сіно¬косу(болота) по чотири гектари і лісу по три гектари. Некоз Захарко мав пахотної землі сто шістдесят гектар, сінокосу тридцять гектар і лісу п’ять гектар. Некоз Іван і Пустовар Дмитро мали пахотної землі по сто п’тдесят гектар, сінокосу по три гектари і лісу по два гектари. Таких господарств, що мали землю від п’ятнадцяти гектарів до ста нараховувалося до ста тридцяти. Приблизно ж стільки мали від п’яти до п’тнадцяти гектарів. Дворів до двухсот було таких, що мали 1 — 2 — 3 гектар, а дворів двісті п’ятдесят було таких, що землі зовсім не мали. До цієї групи належали і мої батьки…» — Тобі, онучку, це нічого не нагадує? — тінь у кріслі ворухнулась, яскравіше зажеврів вогник цигарки. — Та ніби нічого. — А ваше розпаювання колгоспів? — Воно тут при чому? — зопалу спитав Шеремет. Однак, второпавши суть питання, здивовано округлив очі. — А ви звідки про це знаєте? — «Мне свєрху відно всьо, ти так і знай…» — вдоволено мугикнув Дід. — Ти що ж думаєш, що ми всі, хто до вас на землі були, як в неї злягли — так і все? Тю-тю? Я також так думав, коли таким, як ти був. І з релігією боротьбу вів. Однак вийшло, що все багато складніше, чим я думав. Там, оказується, тоже життя єсть. Хоча й своєобразне, конечно, но — єсть. — Де — там? — Здивовано перепитав Шеремет. — Отам. — Багатозначно підніс угору пальця Дід. — Звідкіля я сюди прийшов. Так що ми связь з Землєю не тіряєм.І про те, що ви тут витворяєте, знаємо достатньо хорошо. — Та я вже бачу… — спантеличено мовив Шеремет. — Однак чим же вона вам не до вподоби, наша нинішня аграрна реформа, наше оте розпаювання колгоспів? — А тим, що в Недбайках колись також у всіх всього було якщо не порівну, то близько того. Принаймні землі. Всі козаки її мали, всім вистачало. А потім? Ти ж читав… — Почнемо з того, що землю продавати за законом поки що не мож¬на, та й що буде через сотню років — того не перед¬бачиш… Запобіжні механізми якісь попридумують, ще щось. — Наївний ти чоловік, онучку, одразу видно, що на асфальті живеш. Та у вашому нинішньому селі не тільки кулаки, а й поміщики вже давно є. Тільки й того, що приховані. Під усіляких орендарів та різного роду агропідприємців замасковані. А простий люд у них давно в батраках ходить, хоча сам ще до того не дотумкав. Ну та нічого, скоро прозріє… — Чому Ви так думаєте? — Читай далі, побачиш. «… Чим же жили ці безземельні бідняки, як вони добували собі шматок хліба? Частина з них батрачила у Падалки літо й зиму, частина наймитувала в сільських кулаків, а частина ставала женцями. А що це за вид заробітку — бути женцем у багатого кулака? А ось що. Рано весною бідняк із усією своєю робочою сім’єю іде до кулака і щоденно працює у нього до глибокої осені. За цю працю той нічого бідаку не платить, а в період збирання хліба відводить йому певну частину хліба, яку той мусить скосить і скласти в копни. І тоді кулак з накошеного женцем хліба відкине йому десятий або дванадцятий сніп. Оце і буде заробіток бідняка за те, що він працював на кулака зі всією своєю сім’єю з ранньої весни і до пізньої осени. Коли б кулак дав женцю косити хліба стільки, скільки той мог би скосити за жнивний період, то жнець мог би заробити немало хліба. Та кулак так не зробить. Він сам скількось скосить, а частину віддасть комусь скосити за гроші, бо це йому вигідніше. А раз так, то бідняк-жнець багато хліба не заробить. Він міг би потребувать у кулака, щоб дав йому більше скосити хліба, то він більше і заробив би, але боїться розгнівати кулака, бо на слідуючий рік той не прийме його до жнива. Отже виходить, що як би бідняк не старався працювать, будучи жнецем, а заробити хліба так, щоб хватило прохарчувати сім’ю, він не зможе. Тому бідняк зимою бере ціпа і йде до того ж кулака молотить хліб, щоб заробити якусь коробку жита, бо крім того, що треба на харчі, ще ж треба і продати якийсь пуд — уторгувати на чоботи, та й подушне заплатить. От йому і треба йти у зиму крутити ціпа, а жінка недосинаючи ноччю цілу зиму пряде та тче кулакам, щоб заробити миску пшона на кашу або пляшку олії, аби було чим засмажити борщ. От так і жили безземельні люди: працювали з усієї сили, а їли не вдоволь. Ходили обірвані і зачастую спали в нетопленій хаті. А чим далі, то становище бідняків ще гіршало. З розвитком капіталізму в Росії та міжнародної торговлі на селах стало появлятися багато сільсько-господарського інвентаря і різних сільськогосподарчих машин. Кулаки стали купувати хороші плуги, культиватори, сівалки, жатки, кінні та парові молотарки, а тому їм уже непотрібно було багато найманих рук. Машини заміняли ручну працю, женців уже зовсім не приймали і біднякам села приходилося брати торбу і йти куди-то шукать роботу. Більшість із них йшли у Крим, на Кубань і інші місця. Отже, чим дальше, то життя бідних селян безземельних ставало нестерпно тяжким…» Шеремет відклав невеселе читання. Справді тим бідакам не позаздриш. Але ж то було сотню років тому, за абсолютистської монархії, а зараз у нас — демократія, до такого ніхто не допустить. Хоча впевненості в цьому своєму сподіванні не відчував — надто вже багато їх було сплюндровано за останні роки, отих сподівань… Дід ніби заглянув у його думки: — Скільки у вас зараз на землі народу живе, у сільському господарстві зайнятого населення? — Мільйонів сімнадцять, мабуть, точно не пам’ятаю. — Правильно, близько того. А в Америці скільки на землі сидить? Всемеро менше. А населення у шість разів більше. Поняв? — Доки досягнемо такої технічної озброєності агро¬комплексу — рак на горі свисне. — Ой, не кажи! Як тільки отой новий кулак або поміщик на землі укріпиться, пересвідчиться, що земель¬ку в нього ніхто не одбере — отоді він виверне кожуха тим, хто на нього працює. Тут тобі буде і експлуатація, і інтенсифікація — все в купі. Він знайде і трактори, і комбайни, і все, що треба. Тільки не «ХТЗ» та «Ниви», а «Катерпілери» та «Джони Діри». Що хоча й дорого, так було б за що платить і швидше повернуть затрати. А при такій техніці людей багато на землі не треба. От і получиться, що історія йде по спіралі… — І звідки Ви, Діду, оте все знаєте? Як у нас зараз, як у них…— Не міг знову стримати здивування Шеремет. Предок у відповідь лише гмикнув: — Ти що, не збагнув? У нас же поповнення від вас постоянне. Та й самі іноді до вас на землю спускаємося, незримо, так сказать, присутствуємо часом, як дуже вже закортить глянуть, що і як у вас тут коїться. — І куди ж, як на Ваш погляд, нас та історична спіраль виведе? — Читай, онучку, читай … «… От при такому тяжкому стані і стрічали недбайківські бідняки революцію 1905 року. Оскільки село розташоване далеко від городів і залізничних станцій, то сюди не ходили такі люди, щоб могли пояснити селянам, як протікає революція. А газет, крім попа та вчителя, ніхто не виписував. Тож селяни, особливо бідняки, мало були обізнані, що діється в країні. Але в цей час у Недбайківській школі працював учитель Тенянко. Хто він був по своїх політичних переконаннях — ніхто не знав, але вечорами збирав по хатах селян, читав їм газети і пояснював, що діється по країні. Бідняки цим зацікавилися і вже почали гомоніти про те, чи не можна б розділити земельку Падалки, та й кулацьку. Про такі балачки почули кулаки й Падалка і донесли становому приставу. Пристав не забарився, скоро приїхав з п’ятьма стражниками. Остановився він у дворі дяка Форостовського. Стражників послав шукати Тенянка, а сам пішов у хату дяка. Бідняки почули про це скоро і за короткий час зібралося у дворі дяка до сотні чоловік, і тут почали викрикувати, що ми Тенянка не дамо, убирайся, пузатий чорте, додому, пока живий. Пристав почав говорити з ними, погрожувати їм, але бідняки не внімалися, кричали на нього, сварилися ціпами і т.д. Пристав побачив, що він нічого тут не доб’ється. Тенянка вони не знайшли і так поїхали з села, а бідняки лайкою проводили їх». — Кричали, сварилися ціпками, проводили лайкою… «Смєшно сказать», як кажуть деякі українці з Одеси. Та наші нинішні «правоохоронці» їм би в момент кожуха вивернули, а самих в баранячий ріг скрутили. То ж хіба дивно, що воно врешті-решт рухнуло, отаке «кровавоє самодєржавіє»? Маючи таких захисників правопорядку? — Ти не поспішай з висновками, то ще не кінець. На жаль. — Озвався зі свого кута Дід. « Але через три дні пристав повернувся вже не із стражниками, а привів із собою сотню козаків. Зігнали до зборні всих селян-чоловіків, оцепили, щоб ніхто не втік, і по вказці кулаків почали пороть бідняків пльотками. Особливо здорово побили Макаренка Архипа, Бровка Івана і Зінченка Тихона. Мало того, що їх добре побили, їх забрали в повітовий город Пирятин, посадили в тюрму, де вони і просиділи по два роки без суда, бо судити їх було ні за що. Після такого катування, звичайно, селяни притихли і сиділи мовчки. А як хтось починав говорити про земельку, то кулаки доносили приставу, а пристав забирав у свій стан. А там добре одпорють плетками і пустять, щоб ця людина розказала і другім, як дають земельку. Тенянко утік з села і більше в село не повертався. Отак у Недбайках відбувалася революція 1905 року. Біднота села жестоко поплатилася за свій революційний порив, а життя свого не скращила…» Революційний порив бідноти… Шереметові важко було уявити собі нинішнього свого співвітчизника, який би активно вимагав чогось від влади, тим більше селянина. Дані соціологічних досліджень, проведених різними організаціями останнім часом, переконливо свідчили: наш земляк у скруті зважить за краще з глини млинці навчитися пекти, аніж на вулицю вийде з якоюсь акцією протесту. І всілякі пікетування й наметові містечка останніх років своєю малою чисельністю і результативністю лише підтвержували якусь біологічну пасивність нинішніх українців у громадських справах. Його колишній начальник, генерал Чалий, мисляча людина, називає це «сіндром поротой задніци». Якщо вдуматись, то рація є. Бо сідницю бідному українцю порють справді протягом віків, від варягів в десятому столітті й аж до комуністів у двадцятому. Через татарів, литвинів, поляків, німців з австріяками і росіян. Та й нинішні свої доморощені «правоохоронці» кийками орудують не гірше, ніж царські городові і козаки «пльотками». «… Кулачество, придушивши революційний порив сільської бідноти, мстило їм за те, що вони намагалися посягнути на панську та кулацьку земельку. Невмоготу тяжке життя бідняків заставляло їх шукати виход з такого стану. А де його знайти? Частина бідняків їхали на переселення за Урал, частина ішла на заробітки у Крим, на Кубань, а частина мусила гнути спину у своїх же кулаків та поміщика Падалки…» Щось про Столипіна Дід нічого не пише, ніяких закидів на його адресу не робить. Дивно. За радянських часів лаяти і його особисто, і започатковані ним реформи вважалося добрим тоном. Справді, це з його легкої руки різко посилився процес класового розшарування на селі й десятки, якщо не сотні тисяч бідноти з українських сіл, цілими валками потяглися на Урал і поза нього, до Сибіру, Далекого Сходу і навіть Середньої Азії. — Діду! А чому Ви тут про Столипіна ані слова не пишете? Про його «реакційну роль»? — Столипін? А що — Столипін? Те, що він революцію 1905 — 1907-го років душив — то, звичайно, погано. А його аграрна політика — так то політика крупної буржуазії. Він понімав, що якщо той «гордіїв вузол» не розрубать, безземельне селянство з сіл кудись не поприбирать, не розрідить, то нової революції не уникнути. От він й організував оте переселення. І правильно з точки зору його класових інтересів зробив. Друге діло, як люди на це йшли... — А як, цікаво? — Цікавого тут мало — зі сльозами. Бо край свій кожен тоді любив, ніхто не хотів нікуди їхать. Але злидні таки змусили… Змусили… Одного разу в сімдесяті роки Шеремет сам зустрів серед своїх учнів прізвище «Шереметов». На запитання, звідки родом, той гордо відповів: «Ми сібірякі». Заторкнув глибше. Виявилося, дід-сибіряк і досі розмовляє українською, як і інші старі люди, село називається Богуславка, а заснували його вихідці з Полтавщини. Однак нинішнє покоління про своє коріння вважає за краще не згадувати: «ми нє хохли, ми люді русскіє». «… Експлуатуючи бідноту села, кулачество багатіло і почало тягнутися до освіти. Воно звернулося до міністер¬ства народної освіти з проханням, щоб у Недбайках побу¬ду¬¬вати школу. Царський уряд ішов назустріч кулакам, бо він спирався на кулачество в боротьбі проти революції, тому в селі у 1906 році була побудована школа, що нази¬валася «Дво¬класне училище міністерства народного просвєщєнія». У цій школі строк навчання був п’ять років, а тому у ній навча¬лися діти багатих батьків, а діти бідняків в ній майже не вчилися. Бо дітям бідняків у такому віці треба було пома¬гати батькам заробляти на хліб, батрачить, а не вчитися…» Нинішні діти бідних не батракують, принаймні поки що, а от різниця в освіті вже відчувається: одні вчаться в еліт¬них гімназіях та ліцеях, інші — в звичайних школах, в яких, буває, по півроку не читається якийсь предмет, бо вчи¬теля немає. Таке навіть у місті не рідкість. В самому Києві он чотириста вчителів не вистачає, мер скаржиться. Про село вже годі й казати. Тим паче, про вищу школу. «Нові українці» знають ціну освіті, не гірше від дідових «експлу¬ататорів». Тільки в цих виникла нова мода: вони відправляють своїх дітей до зарубіжних університетів — хоч і не до столичних, а провінційних, зате американських або європейських. Свої ж, навіть столичні — то на крайній випадок. Бо — небажано, непрестижно. Для бідноти ж — інститути та коледжі, створені на базі колишніх технікумів, навіть по райцентрах. І то якщо ще грошей вдасться нашкребти… «… Цей бурний революційний період, який я описую, я в Недбайках не жив. А описую його так, як мені розказували учасники цих подій…» 5. «ПЕРІОД СРОЧНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ» «У жовтні місяці 1909 р. я повернувся з Кубані додому, бо треба було призиватися на військову службу, а порядок був такий: де ти родився, де брав паспорт, там мусиш і призиватися на військову службу. Мій призовний участок був у повітовому городі Пирятин. Порядок призову до армії був такий: числа п’ятнадцятого жовтня визивалися всі допризивники в місто Пирятин. Тут приймальна комісія під головуванням військового начальника переглядала цих молодих людей. Гідних до армії приймали, а фізично слабих відпускали до дому. Після врачебного огляду, которі вважалися прийнятими, їх відпускали до дому на місяць, а п’ятнадцятого листопада збирали всих до Пирятина і тут же розсилали по різних полках. От таким же порядком і я був прийнятий до армії. Після прийому побув ще дома місяць, а п’ятнадцятого листопада прибув у Пирятин як всі прийняті. Тут почалася розбивка по полках, які стояли у різних городах Росії. В першу чергу відбирали до гвардійських полків, а решту розсилали, куди прийдеться. На той час у народі було таке понятіє: служить у гвардії — це гордість!..» Шеремет сумно посміхнувся. Тепер за гордість вважається — не служити зовсім. А якщо вже служити — то… Але як пояснити таке старому рубаці? Що ж до розсилки по різних куточках Росії, то тактика знайома, так само чинилося й за радянських часів. І скільки таким чином було зросійщено українців — одному Богові відомо. «…Яких же саме відбирали людей для поповнення гвардійських частин? Перше — це високих на зріст, далі — щоб був кругом бравий, не горбатий, не клишоногий, не рижий, не рябий віспою, не ластов’ячий, щоб по росту виходила і пропорційна товщина і т.п. Вобщем, щоб був настоящим гвардійцем. Отже із числа чотирьохсот з лишнім чоловік відібрали шістнадцять. Військовий начальник прочитав нам добре мораль на дорогу і цю групу, до якої попав і я, під керівництвом солдата направили в Петербург…» Оце так відбір — один з двадцяти п’яти! Шеремет був вражений. Хоча якщо згадати дідові фотографії, де той був сфотографований із земляками трохи пізніше, вже під час служби в Петербурзі, — справді гарні козаки, і статурою, і з обличчя. — Ото була еліта! — Подав голос Дід. — А не те, що у вас тут зараз нею зветься. Нас з села попало у гвардію лише двоє: я та Грицько Кирпач. Мене визначили в кавалерію, а його — у піхоту, бо внєшность мав трохи не таку — рудуватий, та й фігура плеската. — І що, вас всіх, шістнадцятеро новобранців, відпра¬вили аж до Петербургу під командою одного лише солдата? — Ну да, а що тут такого? Шеремет замовк, щоб не труїти собі душу. В нинішній армії для цього б послали якщо не «толкового майора», то принаймні прапорщика. « … В Петербург нас з усієї Росії з’їхалось немало. Всіх нас зібрали в Михайлівський манеж. Приїхав Великий князь Микола Миколайович і зробив розбивку по полках…» Шеремет хмикнув: ну й ну, не було чого робити великим князям. «Нє царскоє ето дєло…» — Е, не скажи, онучку. — Озвалась тінь з крісла. – По-перше, великі князі, як і вся знать, хоча й були паразитами на тілі трудового народу, але кожний був при якомусь конкретному ділі. Цей, приміром, Микола Миколайович, був главнокомандующим над всією гвардією і петербурзьким воєнним округом. Так що слідкувать за тим, кого в гвардію на поповнення присилають – то його пряма обязанность була. По-друге, розбивка по полках — справа дуже відповідальна. За традицією солдат у гвардєйську кавалерію одбирали по зовнішньості. В кожному полку як коні повинні бути одної масті, так і люди. В лейб-гвардії гусарському це шатени доброго зросту, з хорошою фігурою і приятним лицем. Растительность — акуратні пишні вуса, бородаті — тільки в ескадроні єго величества, бо цар Микола сам носив бороду. Гродненські гусари — ті всі носили борідки, всі брюнети. Улани Єго величества, варшавські — ті на масть такі, як нас з гродненцями змішать, темні шатени і брюнети. І так по кожному полку. В результаті за такого просіву людей виходило, що ледь не половина солдатів і унтер-офіцерів у гвардійській кавалерії була з українців. — А Вас же куди призначили? «…Я попав у Лейб-гвардії Гусарський єго величества кавалерійський полк. Місце стоянки полка було в городі Царське Село (тепер м.Пушкін). У полку розбили нас по ескадронах. Я попав у 3-й ескадрон 1-й взвод. Аж тепер закінчилося моє тринадцятирічне батрацьке життя і почалася військова служба». – Тут також розбивку робив великий князь? – Не втримався від іронії Шеремет. – В полку – ні. Тут це командир полку робив, генерал-майор Воєйков. Що ж до великого князя – то він дійсно на цій процедцрі був, але просто так, як присутній. Справа в тому, що він колись сам у нашому полку служив, і чимало – від корнета до генерала, командира полку. А тому лейб-гусарів завжди любив і особливо виділяв із всієї гвардії. – Зачекайте, Діду. Генерал Воєйков – це чи не той, що останнім палацовим комендантом у царя був? – Він самий, тільки туди, в міністерство двора, його забрали лише наприкінці моєї служби. Так що крови встиг попить достатньо. – Що, такий лихий, як людина? – Здивувався Шеремет. Бо свого часу читав його спогади – і склав досить непогане враження. – Не те щоб лихий, а – бездушний він якийсь був, немов не людина, а машина для служби. Так ось, після розбивки по ескадронах нас, новобранців, знову вишикували – для привєтствія і напутствія командира полка. Ось він нам і каже: – Солдати! До цього часу ви були просто руськими людьми – порядними і роботящими, добрими християнами. Но відтепер ви люди особливі, тепер ви – військові. І не просто військові, а – лейб-гвардія, тобто ті, хто при особі государя імператора і зобов’язані за нього не задумуючись живота свого покласти. Тепер ви не просто російські піддані, а вірнопіддані особисто імператору. Для вас тепер не має ні батька, ні матери до яких ви звикли. Віднині ваш батько – сам государь-імператор, а мати – сама Вєлікая Росія. Це велика честь для всякого руського, і ви повинні це цінувати. І належним чином служити. Поки що ви цього ще не вмієте, но ми вас навчимо, було б ваше бажання. В кого ж його не виявиться, бажання добросовісно служити – того заставимо, средств у нас для цього вполнє достаточно. Но я надіюсь, що серед вас паршивих овець, для яких власна шкура і власні дрібні інтереси переважають інтереси государства Російського, не буде. Віднині головним гаслом всього вашого життя повинно бути: “За вєру, царя і Отєчєство!”. Во славу Вєлікой Росії! Во славу імператора! І – на славу лейб-гусарам! Ур-ра, орли! – Н-да… Коротко, але змістовно. При таких командирах і “політробочі” та “вихователі” навряд чи потрібні. – Здивовано протягнув Шеремет. – А в нас в полку їх і не було, один піп тільки. Ну та не в ньому справа, пішли далі. – Поквапив його Дід. «Полк був розташований в шести казармах, тобто кожен ескадрон, а їх у полку — шість, мав свою казарму. Це був хороший двоповерховий будинок. На нижньому поверсі були різні зали для занять, на другому поверсі жили солдати. Проти кожної казарми стояв фуражний сарай, а далі — конюшня. Коні в полку були сіро-білі. Посеред розташу¬вання полку стояли: дім командира полку, будинок офіцерського зібрання, будинки медичного і ветеринарного лазаретів, будинок полкової школи, три величезні будинки — кінні манежі, величезний піший манеж, полкова лавка, кузня та полкова церква. Все це було обнесене високою стіною з кирпича…» Саме так — було… Шеремет вперше потрапив до того колишнього полкового розташування п’ятдесят років після того, як його покинув дід. Коли сам прийшов на військову службу. На той час по ньому жорстким котком пройшлася Велика війна та невблаганний час — і від охайного військового містечка мало що залишилося, принаймні привабливого. «…Всякого солдата на первих порах цікавить такі питання: форма полку, тобто у що вдівають солдат, як харчують, яка зброя. У гвардійських частинах форма одягу була дуже хороша, а особливо в кавалерійських. У нашому полку вона була така: шинель сірого сукна, мундір червоного сукна з жовтими на грудях шнурами, мундір з білого сукна также з жовтими на грудях шнурами і метішкетами, обложений чорною барашковою опушкою, штани з голубого сукна з лампасами, лампаси з жовтої тясьми, фуражка з червоного сукна з жовтими кантами без козирька, чоботи простого товару, уверху в голянищі вирізка — чирва, під якою пригвинчувалася кругла мідна резетка, і шпори. Це так звалася постоянна форма. Червоний мундір носили весною та осінню, білий зимою, а літом носили гімнастерки защитного цвіту. Парадна форма: червоний мундир надівався, а білий поверх червоного внакидку накидався, спеціальними шнурочками прив’язувався і получалося, що солдат надівав два мундіра разом. Штани з голубого сукна з лампасами, а потім від пояска і до коліна вони були розшиті жовтою тясьмою, звали їх чакчирі. На парад замість ремінного пояса видавався махровий кушак з тоненьких жовтих шнурочків з великими китицями, замість фуражки видавалася шапка з якогось звірка наподобії соболя, а верх з червоного сукна був обложений жовтою тясьмою. Замість кокарди спереду на шапці велечезна розкрашена звізда, а проти неї стромлявся султан з білої шерсті висотою 35 сантиметрів. Замість шашки видавалася сабля крива з білою металевою ножною. От така була парадна форма. Повсякденна, або боєва зброя була така: гвинтівка, шашка, піка. Коні в полку були сіро-білі. Під час парада коней теж прикрашували, а саме: сідла покривали вальтрапами так, що у коня видна була тільки шия та хвіст. Вальтрап був із голубого сукна, розшитий жовтою тясьмою. От така була зовнісність полка …» — Що, завидно? — ворухнулась постать у кріслі. — Це не ті сіряки, в яких ви зараз ходите. Навіть для своєї почесної варти не могли нічого кращого придумать, окрім як запозичить форму якихось російських армійських гусарів. Якщо вже задумали бавитися в оперету, то зробили б, як греки або молдовани, відродили дійсно свою, національну. Як по-нашому — козацьку. Хоча б ту, яка в чорноморському козачому війську проіснувала аж до кінця вісімнадцятого століття, поки цар Олександр з іншими козаками їх не зуніфікував. А ні — то взяли б тоді однострої гродненських лейб-гусарів. Ті хоч по цвєту, хоч по духу ваші. — Що значить — «ваші»? — Націоналісти, значить. Або національно свідомі, як ви тепер кажете. — Неприязно буркнув дід. — Не зрозумів… Той же полк був укомплектований поляками, наскільки я знаю. — Хм… Та то тільки офіцери в них були переважно польського походження. Що ж до солдат — так ті майже всі справжні наші, українці. Я ж тобі казав — брюнети. А де ти поляків брюнетів бачив, та ще й з бородою? І головний колір у них у формі був наш, козацький, малиновий. І саме вони, одними з небагатьох в гвардійській кавалерії, разом з варшавськими уланами, надумали українізуватися, коли Февральська революція пройшла. Улани хотіли стати Сердюцьким Запорізьким кінним полком, а гродненці — полком імені Гетьмана Сагайдачного. — Цікаво! Ніколи про таке не чув. — Ти ще багато про що не чув. — А що далі? — пропустив повз вуха репліку діда. — Далі так, як і слідувало ожидать. Розоружили їх більшовики по дорозі додому, на Україну. Тоді вже осінь сімнадцятого була. Вони й розійшлися по хатах. — Шкода… — Я знаю, за чим ти шкодуєш. Тільки ж історія не знає зворотнього ходу. А до тієї осені ще сім год. Так що читай собі далі… — Сердито пихкав цигаркою дід. «… В общем, коли подивитись на зовнішній вигляд полку, на його солдат, на їх одяг, на коней — то все воно блищало. Це була найкраща форма одягу, яка існувала на той час у військових частинах. Якщо подивитися на солдат і коней, коли вони їдуть на парад, то можна полюбуватися, це була одна красота…» Що правда, то правда. Шеремет з дитинства бачив фотографії діда часів його військової служби, але вони були чорно-білі і ту всю різнобарвну красу треба було уявляти. Але нещодавно йому до рук потрапила книга «Кавалерія Російської Імператорської гвардії», досить докладна, а головне — багато ілюстрована. І все те, що на фотографіях виглядало сіро-біло-чорним, тут грало всіма кольорами. Однак за все доводилося платити. Причому не стільки в переносному розумінні, як прямому.Тому в книзі зазначалося: «Служба в гвардійській кавалерії коштувала офіцерам дуже дорого — всі однострої, спорядження і коней вони купували за власний кошт». Що ж до саме лейб-гвардії гусарського полку, то в тій книзі цитувалися мемуари колишнього його офіцера, якогось Г.А. фон Таля. В принципі, дід мав його знати, бо той служив у полку в один час із ним — від 1906 року й до кінця, до 1917 року. Однак перепитувати не став, задовольнився спогадами того офіцера: «Форма (…) була дуже дорогою. Офіцерський ментик (той «білий мундир» — прим. В.П.) був обшитий бобром і парадна боброва шапка коштувала 5 тисяч карбованців золотом! Я отримував тоді від матері 500 карбованців на місяць і це вважалося небагато, а платні своєї ніколи не бачив. Її повністю вираховували (на оплату участі в різних обов’язкових заходах офіцерів полку — прим. В.П.).Звичайно, окрім того, мати мене одягала і сплачувала мою квартиру в Царському Селі, де стояв полк». Шеремет розумів, що це означало: армійський підпоручник в ті часи отримував лише біля сотні карбованців на місяць. І змушений був на них не тільки жити сам, вдягатися-харчуватися, а ще й допомагати старенькій матері. Так розповідав про свою офіцерську молодість в царській армії один з небагатьох вцілілих перших радянських маршалів Борис Михайлович Шапошников. Тож не дивно, що інший ветеран царської гвардії в своїх споминах зазначав: служба в лейб-гусарах була надто дорогою й офіцери в полку більше, ніж на п’ять — сім років не затримувалися — «прожівалісь в прах». Цей характерний російський вислів навряд чи потребує перекладу або коментарів. «…Але ця красота була зовнішня, на яку можна було позавидувать. А яка тут була служба і буденне життя солдат, про це я напишу нижче». — Гнув своє Дід. «… Коли окунутися у внутрішній зміст життя полка, то скоро розчаруєшся. Внутрішнє становище для солдата було зовсім не приваблююче. Чим же був характерний зміст полкового життя для солдата? Дисципліна була надзвичайно сувора. На зайняттях офіцери били солдат як собак. А що, хіба солдати заробляли того, що їх треба було наказувати? Ні, не заробляли, це вони підкріпляли дисципліну, щоб солдат і духу офіцерського боявся. А пожалітися вищому начальству можна було? Ні, не можна. А чому? А ось чому. У гвардійських полках офіцерами служили синки високопоставлених осіб, тобто вищий привелірований клас руського дворянства. А в кавалерійських полках особливо. В нашому полку служив сам царь, коли він ще не був царем, а тільки цесаревичем, наслідником престолу. Командував першим ескадроном і от йому захотілося, щоб у його ескадроні солдати були бородаті, тобто не бриті, а раз будущому царю так схотілося, то воно так і сталося. Набирали туди більш зарослих людей і вони носили бороди. Іменувалися ескадрон його величності. При мені, коли я служив, офіцерський склад у полку був — це синки найвищої аристократії царської Росії. Тут були і великі князі дома Романових, і інші князі, графи та барони. Вобщем, уся придворна знать». Що ж, дід непогано вивчив за вісім років служби офіцерський склад свого полку. Той же його однопол¬чанин-офіцер Г.А. фон Таль, писав у своїх споминах: «Полк був дуже дорогий, відзначався товариськими сто¬сунками і хвацькістю, що мене приваблювало, і вважався найбільш блискучим полком у російській гвардійській кавалерії як за своїм бойовим минулим, так і тому, що Государ Імператор, будучи Спадкоємцем престолу, в ньому служив… В полку служили завжди кілька Великих Князів. При мені (тобто, від 1906 р. — прим. В.П.) — Великий Князь Борис Володимирович і діти Великого князя Костянтина Костянтиновича — князі Гавриїл, Олег та Ігор Романови і герцог Лейхтенберський. Також іноді було до 10 флігель-ад’ютантів Государя Імператора, а також такі багатії, як графи Воронцови-Дашкови, князь Вяземський, Балашов, Наришкін, Раєвський…» Щоправда, подальші оцінки офіцерського складу полку в колишнього унтер-офіцера з батраків і обер-офіцера з аристократів не співпадають. А точніше, діа¬метрально протилежні. «…Щоб вислужитися перед царем Миколою, вони із солдат вимагали те, чого не було можливості виконувати, а коли солдати не мали змоги виконувать таких вимог, то їх били нещадно: у кінному манежі батогами та лозинами, а на інших заняттях кулаками. Дисципліна в полку була сама жорстока. За саму малу провину суворо карали. Були випадки, що були такі солдати, що стрілялися. У моєму ескадроні, де я служив, солдат Тарутіс, поляк по національності, застрелився, залишив записку «дальше такого знущання терпіти не можу». Мій годок якраз, разом в полк прийшли». — Тарутіс? То ажніяк не поляк, скоріше за все, литовець, — засумнівався Шеремет. — Може й так, — охоче погодився Дід. — Він звідкілясь з-під Вільно був, а це тоді Царство Польське вважалося. Головне — хлопець був хороший. Шкода, замордували. «А пожалітися на якогось офіцера не можна, бо всі ж вони князі та барони, а вище начальство це ж такі самі князі, графи і барони та їх родичі. То хіба вони посторонують за солдатом? Ні, вони постараються звинуватить солдата і віддати до суду, а тому приходилося терпіти таке знущання. Нікуди не дінешся...» — Діду, я щось не зовсім розумію, — перегорнув сторінку Шеремет. — За що саме офіцери били солдат на заняттях? Тим паче, як собак? Чого від них такого вимагали особливого, що вони були не в змозі виконувати? — Ну як тобі сказать — чого? Вам тепер такого не уявити. Бо ти навіть коня нормального стройового ніколи не бачив. А гусар мусив бути з ним, з тим конем, як одне ціле. Мухою злітати з землі в сідло, за лічені секунди зрубати шашкою десяток лозин, розставлених у спеціальних стояках за якісь кілька метрів одна від одної. На всьому скаку не просто стріляти з гвинтівки, а ще й влучати як слід. А пікою треба було попасти в яблуко. Не кажучи вже про багато що інше. — Але ж офіцери все це самі вміли робити? — Авжеж, уміли, ще й як. Але ж їх на те спеціально годами вчили. А ми, солдати — хто? Всі сільські хлопці, од сохи… В кавалерійське сідло вперше в полку сіли. Та й страшнувато всі оті кунтшюки на коні витворять, шию поламать можна було — раз плюнуть. Про кості я вже й не кажу — полковий лазарет ніколи не пустував… — А офіцери ж як? — спробував підловити Діда Шеремет. Бо якраз недавно прочитав в спогадах маршала барона фон Манергейма, що той за роки служби в російській гвардійській кавалерії мав тринадцять переломів кісток. — Та й офіцери так само ризикували, звісно. — Без охоти погодився Дід. — Але вони попервах були ловкіші від нас, поки ми були молодими, краще навченими. Та й для них це була справа честі — похизуватись виучкою перед публікою і самим царем з августійшим сімейством. А нам воно було навіщо? Нам би одслужити, та назад до дому, на Вкраїну… «…Це пишне офіцерство до солдат мало підход двоякий — і кнута, і пряника. Під час зайняття б’ють солдат, а якщо на зайнятті щось проробили хорошо і йому понравиться, значить — спасибі ребята, от меня по чарке водки, по хунту колбаси, по хунту ситного (білого) хліба. А солдати що? Раді стараться, покорніше благодарім. Вечором солдатам видали те, що офіцер пообіцяв. Солдати випили, закусили і довольні. За чий же щот офіцер одпускав солдатам випивку і закуску? Звичайно, за свій щот, бо він багатий, у нього гроші, окрім зарплати, бо зарплата у них була невисока…» — І що, самі тільки офіцери вас, солдатів, вчили й били за невиконання? — Та ні, в основному унтери, вони більше з нами займалися. — То що ж, свої своїх дубасили? А чого ж тоді тільки на офіцерів киваєте? Дід невдоволено засопів: — Бо без них і унтера б волі рукам не давали. — А «дідівщина» у вас була? — Це що таке? Розкажи, може й було, та по іншому тоді звалося. — Це коли солдати, які давно служать, та знущаються над молодими. Таке у вас було? Щоб солдат солдата калічив або насмерть забивав через своє дурисвітство й лють? — Ти що, внучку? А унтери для чого? Вони вмить будь-якого лютого або дурного до тями приведуть. На пару часов «під шашку» — і як шовковий буде. А ні — ще пару нарядів на роботу. Якщо ж хто зовсім вже обнаглів, заєрепенився — того одразу під суд і в штрафники, без балачок. А там вже — не дай Бог … Розмова з дідом явно не виходила. Цілком очевидно, що йому важко було збагнути нинішні громадсько-армійські проблеми. «…Крім тяжких занять і караульної служби, немало було роботи і біля коней. Коні в полку були світло-сірі і зовсім білі — чистити їх було нелегко. Вставали солдати в п’ять годин ранку. До семи годин — чистка коней і збруї. З восьми годин ранку і аж до семи вечора — заняття, з семи і до восьми вечора — чистка коней. Дальше вечеря у дев’ять годин і спать. Так щодня». — Що, цілих одинадцять годин на день заняття? — не повірив Шеремет. — Одинадцять — це загалом. Бо була ж і перерва на обід час, і відпочинок після обіду — час, та й так перекури на п’ять-десять минут робилися. Однак все рівно чистої муштри годин вісім на день набігало. — І що, отак кожного дня? А господарчі роботи, всілякі ремонти будівель тощо? — не вгамовувався Шеремет. — Які ще в дідька роботи й ремонти можуть бути во время бойової учоби? — осердився Дід. — А хозяйственна команда для чого? От нехай і працюють мітлою та лопатою ті, хто шашкою і пікою володіть не способні. Солдат должен вчиться воювать, а всілякі роботи — то діло нездарних нестройових. Єдине, що кавалєріст не може нікому довірить — це свого коня в порядку утримувать. Кінь — це діло святе. Батько Шеремета, коли почув свого часу оцю розповідь діда про коней, зізнався: «Я більше за все боявся, коли призивали на строкову, потрапити в кавалерію. Оці коні, збруя, чистка їх шкребком… Я був робітник—металіст і для мене це було геть зовсім чужим. Добре, що потрапив до бронетанкових військ». Строкову службу діда й батька розділяло двадцять п’ять років, але що стосується внутрішнього порядку, то його Червона армія добре засвоїла від царської. Батько служив, коли наркомом оборони був маршал Ворошилов, теж землячок… У того улюблений вислів був: в армії є два командири — я і сержант. «Дідівщини» тоді також ніхто собі навіть уявити не міг… Однак що там у діда далі? Все зрозуміло, з класових позицій, зі всією пролетарською ненавистю шпетить царських офіцерів — своїх командирів: «Коли б офіцери відносилися до солдат по-людськи, не били їх як собак, не карали б за саму малу провину, то ще можна було б жить, але таке нелюдське знущання над солдатами з боку офіцерів було гіршим тягарем за всі заняття. От таким був внутрішній зміст життя в полку, у якому мені довелося служити чотири роки і шість місяців, тобто з 20 листопада 1909 року до 20 квітня 1914 року». — Невже, діду, всі оті чотири з половиною роки були такими безпросвітними-безбарвними? А як же той хоча б випадок з юнкером, якого Ви за те, що честь вам не віддав, покарали? Нагадайте, будь ласка, я щось не дуже вже пам’ятаю… — спробував загнати Діда на слизьке Шеремет. — А що тут такого особливого, щоб пам’ятати? — з удаваним невдоволенням забурмотів Дід. — Та розкажіть, мені ж цікаво. — Піднімаюсь я якось в казармі бічними сходами, дивлюся — стоїть на площадці юнкер біля вікна. Веселий такий, з папіроскою в зубах, на мене ноль вніманія. А я в сірій робочій куртці такій був, на ній замість погона витий шнурок, на якому з такого ж шнурка кілечки нанизані — знак, що я старший унтер-офіцер. Зупинився я навпроти нього, дивлюся. Він на мене. І бровки так грайливо-зневажливо зводить: чого, мовляв, вирячився? Я йому й кажу: «Господін юнкер! Ви почему ето старшіх по воінскому званію нє привєтствуєтє? Ви по какому дєлу в нашем полку?» З нього усмішечка сповзає, папіроску знервовано кинув, ногу в коліні випрямив, обличчя плямами. «Віноват, нє замєтіл. Юнкер Раєвскій, прібил на стажіровку.» «Так вот, кажу, господін юнкер. Доложітє господіну ескадронному командіру, што старшій унтер-офіцер Горєнко об’явіл Вам два наряда на службу. Пєрвий — за нєотданіє воінской чєсті, второй — за курєніє в нєустановлєнном мєстє.» І пішов собі. Не минуло півгодини, як мене розшукав один з наших офіцерів. «Григорій Дємидович! Нє в службу, а в дружбу — отмєні наказаніє етому юнкєру». І почав розповідати, що той ще молодий—зелений, наших знаків розрізнень і порядків не знає, та й після стажування прийде до нас у полк служити офіцером за якихось пару місяців. «Нічєго, кажу, раз молодой — тєм болєє, службой молодого нє іспортішь. Ето єму на пользу». — І що, так і не скасували стягнення? — здивувався Шеремет. — А з якої статі? Одслужив черговим ескадрону, як миленький. Потім він таки опинився в нашому полку, тільки в сусідньому підрозділі. І частенько, бувало, як чергує, то заходить увечорі до мене в каптьорку. Бо я засиджувався іноді допізна — то папери якісь підбити, то ще щось. Зайде, пригостить мене папіроскою, я його-чайком, посидить, погомонимо. «А помніш, Дємідич, как ти мнє наряд на службу об’явіл?» Авжеж, кажу, помню. «Вот, і правільно сдєлал. Службу надо уважать, со службой — только на Ви»! — Так я щось не второпав, дідусю, то хто з кого знущався? — Нічого ти не зрозумів, — враз розсердився Дід. — Служба була насправді дуже тяжка, особливо для первогодків. Але цей же случай коли трапився? Коли я вже два годи одслужив. Ти читай, читай — там все написано. «… Що я уявляв собою, коли я прийшов у полк, тобто на військову служу? До цього я був батраком. Служив у кулаків. Занімався сільським господарством і весь час ворочався між такими ж пахарями, а тому ж і виховувався у такому ж дусі, як і вся сільська молодь. Ретельно працювати, слухати і поважати старших, а особливо хазяїна, у якого служиш. По можливості відвідувати церков, молитися Богу. Слухати проповіді попа, виконувати церковні обряди і всякі забобони. У робітничих центрах я не бував, а тому життя робітників на фабриках і заводах для мене було невідоме. У полку я зустрівся зовсім з іншими людьми. Тут було, крім селянських хлопців — таких як я, багато людей з різних городів, із фабрик і заводів. Ці люди були далеко розвинутіші за мене. Серед них були такі, які добре розуміли, що таке класова боротьба, що таке революція і т.д. Багато з них працювали на заводах, були безпосередніми учасниками тієї боротьби, яка точилася між робітниками і капіталістами. Отже, попав я в таке оточення, яке стало для мене школою». — Школою чого? Якої такої науки? — поморщився Шеремет, наперед угадуючи відповідь. — Школою общественно-політичного життя, школою класової борьби, вміння стоять за інтереси трудового народу, школою життя з Великої букви, настоящого життя, а не рабського існування, якщо хочеш знати, — з викликом вимовив Дід. — Та я ж хіба проти вашого хорошого життя? — стенув плечима Шеремет. — Просто мені не зовсім зрозуміло, що в тому поганого — «ретельно працювати, слухати і поважати старших.., молитися Богу». Адже мораль, праця й ієрархічність — основа будь-якого людського суспіль¬ства. В тому числі й того, за яке Ви все життя боролися. І ми, нинішні, якраз і потерпаємо зараз від того, що цих простих але засадних чеснот не дуже дотримуються ті, хто любить називати себе «сучасно мислячими людьми». — Так і я ж про те : люди, які живуть нечесно, чужим трудом, без моралі — це й є класові враги. А з врагами розмова тільки одна — боротися до побідного кінця. Азбуки цієї борьби я й почав навчатися у своєму полку. Як це було насправді — читай далі… «Як же практично протікало моє життя в полку? З вище наведеного видно, що служба була тяжкою, але у мене було не одне горе. Я вдома залишив стару матір, хвору сестру з двома дітьми. Одне дитя було сліпе, а друге криве. Це була група інвалідів. Поки я батрачив, то заробляв гроші і матеріально допомагав сім’ї, а тепер я заробляв одного карбованця на місяць. Чим же я тепер можу допомогти цій нещасній сім’ї? А тому, окрім того, що мене гнітив тягар військової служби, мене немало гнітило й те, що вдома залишилася сім’я, яка потребує моєї матеріальної допомоги, а надати таку допомогу я був безсилий. Переді мною стояло питання — де брати гроші? Однак відповіді на нього я і не знаходив. Майже через рік я попав у полкову школу. Строк навчання тут був дев’ять місяців, а по закінченню школи мені присвоїли звання старшого унтер-офіцера, як по-теперішньому старший сержант...» — Діду! Пару питань можна? — Звичайно. Інакше навіщо б я до тебе прийшов, спокій твій турбував своєю такою появою? — Тоді перше — чому Ви потрапили до полкової школи? Туди ж далеко не всіх, мабуть, брали. — Вірно. Одного з п’яти. — То Ви, виходить, були служакою — будь здоров… — Ну, ти не дуже вже… В російській армії тоді майже кожний другий унтер-офіцер був з українців. Це по-перше. По-друге, я ж казав, яким прийшов на військову службу — фізично кріпким, слухняним і богобоязненним. Та й розумом Бог не обділив — про школу мою знаєш. Окрім того, воєнне діло мені давалося неплохо. Добре верхи скакать, конем володіть я ще на Кубані в козаків навчився, тому саме складне — вольтижировку я освоїв у перших. А все остальне — фехтувать, стрілять, рубать, колоть, — те вже було простіше. Тому кого ж було вчить далі, як не таких, як я? — І Вас після майже річної служби ще дев’ять місяців навчали, щоб зробити з Вас простого сержанта, командира відділення? — А чого ти дивуєшся? Я ж казав, який в нас був режим у полку. І які вимоги до персональної підготовки кожного солдата. Хтось же повинен їх вчить? Одного офіцера на тридцять чоловік ніяк не стачить. Тому вчили всієї гусарської премудрості більше ми, унтери, а офіцери вчили нас і організовували заняття. — Добре. А яке звання давали по випуску з полкової школи? — А, ти он про що… Молодший унтер-офіцер. Но мене коли взяли до школи, то я вже був єфрейтором і молодшого унтера получив через півроку навчання. А «старшого» дали по випуску позачергово, «за отлічіє». Нас двоє таких було на весь набір. — То Ви, виходить, були «вірним стовпом царизму»? Ай-яй-яй, оце так старий більшовик… — жартома протягнув Шеремет. Однак Дід сприйняв «на повному серйозі»: — Нічого ти не тямиш, хоча і в генерали, і в професори вибився… Кавалерійське діло — воно дуже непросте, особливих якостей від людини требує. Це наше справжнє, козацьке… Но щоб ним так, як треба, оволодіть, стільки потів пролить і синців набить доводиться, що далеко не кожний зможе. То, якщо хочеш, свого роду спорт, тілько що бойовий. Ну а ідеологія в нас там була проста — військові устави, кінь, гвинтівка, шабля, піка та револьвер. Скакай, рубай, коли, стріляй… — Вибачте, дідусю, я не хотів Вас образити, просто для себе потрібно дещо з’ясувати. А як далі було? — Читай… — І сердито пустив клуба духмяно-їдучого диму. «… Тепер я вже одержував плату 4 крб. і 50 коп. на місяць. Аж тепер я почав допомагати матеріально своїй сім’ї. Служба сама по собі не легшала, а матеріально становище покращилося». — Щось не збагну я, діду, як то воно можна, на чотири з половиною карбованці і самому жити, та ще й сім’ї допомагати? Скільки ж тоді гроші ті ва¬жили? — Так ти ж не забувай, що я був на повному довольствії — хоч харч, хоч одяг. Це во-первих. А во-вторих, гроші тоді справді стоїли хорошо. За півтора карбованці можна було баришню в ресторацію зводити. — Те, що Ви, діду, щодо баришень були не з останніх, я й так здогадуюсь. Баба Векла розказувала, які гарні фотографії Ви свого часу понищили. «А я йому й кажу — чи вони тобі мішають? Такі гарні баришні — хай би собі були. Ні, попалив». Однак повернемося до грошей. Бодай один раз зводить таку куріпку до ресторану — то ж третина Вашої платні. Не розгуляєшся. Чи ще якісь джерела доходу були? — Ти правий, не без того. Перше й главне — це участь у всякого роду змаганнях. По нашому кавалерійському ділу я входив у состав, як по-теперішньому, зборної команди полка. Получалось це в мене.. А змагання були дуже часто — то на первенство полка, то бригади, то дивізії, то тільки льогкої, то всієї гвардєйської кавалєрії. Не кажучи вже про змагання з того чи іншого поводу. На всіх майже завжди сам государь імператор присутствовав лічно, я вже не кажу про великих князів. — А Вам що з того? Чи за участь у змаганнях платили? — Платить напряму не платили, але призи були пристойні — годинники, кубки… Виграєш срібний годинник, поміняєш, або продаси — уже п’ять-десять карбованців твої. Виграємо всі разом кубок — командир полку або бригади всім премію неодмінно. Так що в нас добре вміть своє воєнне діло резон був прямий. — А з чого у вас ці змагання складались? Скачки там з перешкодами, рубка лози, стрільба — це зрозуміло. І все? Чи ще щось? — Все… — чмихнув дід. — Все, та не все. Скачки з перешкодами, фігурна виїздка — це ще квіточки, так сказать. Тут більше від коня залежить. А от джигітовка — тут уже більше від тебе. Ти фільм «Бєг» бачив? — За Булгаковим? Так, дивився. — Контрреволюціонний, скажу я тобі фільм, ну та діло не в тому. А звернув увагу, як там кубанські козаки в цирку на конях на хліб заробляли? Шеремет пам’ятав і той свого роду трагічний фільм, і той високого драматичного напруження фрагмент. Але при чому тут це? — Так от, твій дід ще не такі кунтштюки на коні виробляв, та ще й зі зброєю. А на всьому скаку пере¬гнуться вниз і з-під живота коня з револьвера стрельнуть у протилежний бік? Та не просто пальнути, а вцілити? Або відкинувшись у сідлі, немов убитий? А носову хусточку зубами з землі на всьому скаку піднять не хочеш? Або пікою яблуко простромити? — І ви все це вміли робити? — Не тільки це, а багато чого й іншого, то ціла наука. Запам’яталось мені одне з найтрудніших — треба було на скаку шашкою нанести колющий удар і вибить ним мішень — затичку з горизонтально розташованої дошки.. Помилишся, попадеш мимо цілі в дошку або виб’єш затичку та не встигнеш шашку витягти, — можеш свободно плече вивихнуть, а то й гірше — з коня злетіть і шию звернуть. Хто не пробував — рідко кому вдавалося. — А як же Ви оволоділи?.. — Є таке поняття у воєнному ділі — воєнна хитрість. Змагання ті проходили не в манежі, а літом на іподромі, відстань від кавалериста до глядачів метрів двадцять, не менше. Виполнялася ця вправа на великій швидкості, тому що до чого і як — здаля точно не розібрать. Тож я й наловчився: шашку посилаю поверх планки, а мішень-затичку вибиваю великим пальцем. Ну та це була практично єдина вправа, де якось підмануть можна було. Остальне все — на виду, так що попотіть і кістками об землю торохнутися доводилося добряче і не раз. Шеремет лише хитнув головою. Якщо бодай частку такого вимагали від всього особового складу, тоді зрозуміло, чому служба видавалася такою важкою. А до солдатів під час навчання застосовувались і «нефор¬мальні» методи. Бо змусити простого селянського хлопця подолати страх і витворяти отаке на баскому коні, постійно ризикуючи злетіти на землю йому під копита — то одного переконання на словах, мабуть, замало. Добре, що дід наловчився осилювати. Очевидно, козацька кров таки давалася взнаки… «… От так і протікало моє життя на воєнній службі. На початку я згадував, що в цьому полку офіцерство було — це синки високопоставленої двірцевої знаті. Як же вони жили, перебуваючи в полку? Перш за все, всі вони були багаті. Гордилися собою і тісно трималися свого кругу. На солдат вони дивилися, як на покірних рабів. Заняття вдень вони відвідували регулярно, ну і пиячили регулярно — майже кожен вечор у офіцерському собранії — офіцерське гуляння. До їх послуг усе — і співаки-солдати, і полкова музика, всякі напої і закуски, бо в них багато грошей.» Н-да… Для того, щоб цілий день провести в сідлі на заняттях — та ще й на таких, а потім ще майже щоночі пиячити — тут не тільки і не так гроші потрібні, як неабияке здоров’я. Ну та то справи тодішніх «вихователів», чи хто в них там тоді був. А от дещо інше треба б уточнити. — Діду! От ви тут пишете, що офіцери «на солдат дивилися, як на покірних рабів». Але ж рабу не дозволяється карати пана, а Ви наклали дисциплінарне стягнення на юнкера — без двох хвилин офіцера, який тим більше прибув стажуватися на офіцерську посаду. Це як? Окрім того, Ви самі свого часу розповідали, що в полку поза строєм було прийняте звертання між офіцерами й унтерами по імені та по-батькові, принаймні у своєму ескадроні. Солдати також зверталися до унтерів не по званню, а по імені-батькові. Вживання «ненормативної» лексики також вважалося ганьбою, особливо для командирів. Щось воно на рабсько-панські стосунки не дуже схоже. — Ти до дрібниць не чіпляйся. «Строй — святоє мєсто для солдата». Яка тут нецензурщина може буть? Це все одно, що в церкві заматюкаться. Що ж до демокра¬тичності стосунків, то хай тебе це в оману не вводить. Справді, все по імені-отчеству і без матюків, але за один стіл з собою тебе не посадять. Ніколи і ні за яких обставин. І на баришню з їхніх не смій глянуть, хоч вона тебе й очима їсть, хоч зараз готова. А ти — не смій. Бо ти — людина другого сорту. — Зараз і у нас таке починається при побудові демократії. Офіцер солдата з собою за стіл ще посадить, а от «новий українець» свого охоронця або шофера — вже ні. І вважається, що це добре, правильний шлях. Що люди повинні бути рівні перед законом, а не в своїх можливостях. Бо закон — він на всіх має бути один, а можливості, здібності в людей — вони різні. — Побачимо ще, куди він вас заведе, отой шлях. Читай далі, може дещо угледиш… «… Порядок був такий: у кожному ескадроні був хор пісенників. А також хор загальнополковий. Отже, коли гуляє група офіцерів у чинах до полковника, то кожен офіцер визиває пісенників свого ескадрона, а коли там гуляє і полковник, то визивають полковий хор пісенників. Оскільки всі вони були придворною знаттю, то часто до них приїздив сам цар і разом з ними пиячив». Шеремет здивовано стенув плечима. Звичайно, він читав у спогадах російських емігрантів, що цар регулярно брав участь в офіцерських товариських обідах полків царскосільського гарнізону. Однак реально уявити собі не те щоб Самого, а бодай когось із наближених до нього осіб, які б приїхали до офіцерів будь-якого полку, бодай найелітнішого, просто так, посидіти увечорі за чарчиною — таке було неможливо. Ні в нинішні часи, ні в радянські. За сталінських часів вождь, кажуть, удостоював військових своєю присутністю, але тільки генералітет і не дуже часто. — То що, «самодєржцу всєя Русі» не було де і з ким чарку випити, окрім як з офіцерами вашого полку? — недовірливо перепитав Діда. Той лише лукаво посміхнувся в свої прокурені вуса. — По-перше, полк наш офіційно називався «його величності полком». Бо цар Микола числився в ньому на службі від народження. І навіть шлюб брав у нашій формі. А як зійшов на престол, то став шефом нашого полку, аж поки його не скинули. Так що він у полку був не чужий. По-друге, ти навіть не уявляєш собі, що то воно було таке — офіцерське собраніє. То не дома офіцерів Совєтської армії чи як там вони тепер у вас називаються, з їх задрипаними ресторанами та столов¬ками. Офіцерське собраніє Лейб-гвардії Гусарського кавалерійського полка — то був справжній палац. Там вистачало всього, що треба, аби людина відпочила душею й тілом… Читальня, бібліотека, більярдна, танцювальна зала, музикальний салон. Причому обустроєно все за найвищим класом — з обслугою, все безплатно. Тут і музей був, даже два — один полковий, а другий поета Лермонтова. Той колись у нашому полку служив, доки його конногвардійці не засудили та на Кавказ не одправили, де він і погиб. Шеремет пригадав ошатний Конногвардійський бульвар у самому центрі Санкт-Петербургу, названий так на честь цієї уславленої військової частини, розташованої поруч. Саме цей полк його командир Павло Скоропадський, тоді ще Почту його величності російського імператора генерал-майор, влітку 1914-го повів і на Першу світову війну, і в першу для нього в тій війні кровопролитну кінну атаку, за що був удостоєний “ордена Св. Великомученика і побідоносця Георгія IV ступеня”. Але то вже була інша епоха. А тоді, за часів Лермонтова? — Діло в тому, що його як гвардійського офіцера должен був судить офіцерський суд також з гвардійців. А оскільки він був з легкої кавалерії, то для об’єктивності справу передали офіцерам важкої кавалерії, конногвардійського полку. От з того часу наші два полки і ворогували між собою. Наші ніяк не могли пробачити їм Лермонтова. — То що, цар Микола до музею Лермонтова приїздив? — Ти з мене не глузуй, молодий ще, хоча й генерал. — Удавано забурчав дід. — В офіцерському собранії найголовніше було — це ресторація. Чому туди офіцери й бігли, як вечір. Чого там тільки не готували! І як! Голова обертом від одного духу. — А Ви ж звідки знаєте? — Ти слухай, як це було, не перебивай. Отбой нам робили, як я тобі казав, рано, опів на десяту. А в офіцерському собранії гулянка зазвичай тільки розпочи¬налася. Десь години коло одинадцятої до казарми залітає вістовий: «Государ-імператор ізволить прибувать! Пєсєннікі охочіє єсть?» Ми, конєшно, єсть і завсігда. Бо це ж вірний приварок! Мерщій за дві хвилини вдягаємося в парадне — і бігом зустрічать. Адже з царем ціла свита приїздить, а усіх їх треба роздягти — шинелі, шуби швиденько принять, в гардероб повісить. А за це «трояк», як мінімум, із кожного до кишені покладеш — в почті людей бідних не буває… Потім біжимо всі на балкон. Доки цар здоровкається з офіцерами, доки вони там всаджуються за столи, ми шикуємся в хор. І стежимо за командиром полку, ним тоді був генерал-майор Воєйков. Як тільки він скомандує: «Гусари! Пєсню Єго Вєлі¬честву!» і змахне рукою — так ми одразу, та погучніше — аж хрустальні люстри віддзвонюють. Не встигнемо доспівати, як він знову махає — цитьте, не мішайте. А ми й не в обиді — бо нам одразу по добрячій чарці кожному підносять і закусить дають. Та й дрімаємо собі, доки про нас не згадають. І так увесь вечір — пісня, чарка, передих з дрімотою. Там за столом, видно, багато хто вже й додому б поїхав, понаїдалися-понапивалися, позіхають та куняють, але не можуть, ждуть імператора — доки з нього не вистачить. Десь годині о другій-третій командують: «Конвой Його величества!» Ми одразу просинаємося, знову пісню, прощальну. Цар до карети рідко коли сам повертався, частіше його вели попід руки, а бувало що й несли. То була ціла процедура. Всередину до карети залазив особистий тілохранитель, здоровенний бородатий козак — конвоєць з терської сотні, і приймав царя, якого йому подавали наші офіцери. Потім началь¬ник конвою закривав іззовні дверці карети, замикав їх на ключ, такий як у залізничних кондукторів, і — «тро¬гай!..» А ми «свиту імператора» одягаємо. І знову по «трьошці». Ніч не доспали, зате місячну получку в карман поклали. А ви тепер кажете — «государ-імператор», «умнєйший і порядочний чєловєк…». Дивно слухать! — Та то не в нас так кажуть, Діду, то в Росії. Не ми, а вони з нього святого зробили. Окрім того, генерал Воєйков, який постійно був поруч з царем, дещо інакше описує подібні заходи. Більш стримано, так би мовити. Що государ імператор якщо й дозволяв собі – то не багато: чарочку-другу горилочки під закусочку, стільки ж портейну за обідом, та келих шампанського під занавіс – і все. – А ти ж що, хочеш, щоб він всю правду-матку про царську фамілію написав? Що цар, якому особисто він служить – нікчема і п’яниця? – Із здивуванням спитав Дід. – Повинен би знати, що балакучих та писучих на такі посади не призначали. Та й таке поняття, як честь офіцерська в ті часи далеко не порожнім звуком було. _ «…Я коли ще не йшов на військову службу та бував у церкві, то слухав як півчі співали «Боже царя храни, многая лєта царю». Піп почитував усю сім’ю царя і т.д. Я вважав що цар — це як земний Бог. А коли я тут, у полку, побачив, що цар сам пиячить, як і любий офіцер полку, що всі вони разом пропивають ті гроші, які вони всілякими способами тягнуть з трудівників города і села, то я з цього часу перестав вірити не тільки в царя, а й в Бога. Бо коли б він був, то він би не доручив такому п’яничці керувати мільйонними масами людей. З цього часу у мене зародилася злоба як до офіцерів полка, так і до всих правителей разом з царем…» — Круто Ви, Діду. Невже класова ненависть була настільки сильною, що навіть віру в Бога перебила? — Не стільки ненависть, скільки протест проти несправедливості. Мені не жалко, що я бідний, а вони багаті. Однак кожна людина повинна імєть возможность підняться, своїм трудом вибиться із злиднів. А тодішня власть такої возможності таким біднякам, як я, не давала. І попи всю цю несправедливість освячували, вчили нас з цим мириться. То як же я міг їм вірить? Якщо піп — це той же офіцер, тільки й того, що в рясі. І ніякого діла йому до мене немає, до того, що в мене на душі коїться, аби тільки до церкви на службу разом з усіма ходив та лоба справно хрестив. Шеремет на мить замислився. У діда в полку на тисячу душ був один священник. Офіційно, по штату. Здавалося — міг би знати не тільки кожного в обличчя, а й чим той дихає і про що думає. А виходить, що дискредитував формальним ставленням до своїх душпастирських обов’язків не тільки себе й церкву, а й саму віру в Бога. Картина знайома. Нинішні отці практично всіх існуючих в Україні церков також не дуже поспішають до простої людини, до її зболеної душі. Воно й зрозуміло — куди приємніше мати справу із ситими та благополучними світу цього, завойовувати їхню прихильність, яка до того ж часто має цілком матеріальне втілення, аніж копирсатися в болючих проблемах сотень тисяч, а то й мільйонів обібраних і обідраних, стражденних і матеріально, і морально. Куди приємніше заснувати якусь церковну нагороду, аніж їдальню для бідних. І вручити ситому усміхненому можновладцеві сяючу цяцьку, аніж зголоднілому похмурому бідаку миску супу. Не замислюючись над тим, що та блискуча цяцька має вигляд хреста, на якому Ісус Христос саме страждав, а не веселився, причому за народ, а не за самовдоволених «торгуючих», хоч в храмі, хоч поза ним. Але релігія — то питання надто заплутане, особливо в нинішній Україні. Ліпше повернутися до мирських справ. — То що ж, дідусю, нічого доброго про службу немає згадати? Окрім того, що «зародилася злоба до офіцерів полка»? — Та ні, так не можна сказати. Я ж був простим малограмотним сільським хлопцем — батраком, який паровоза лякався, а за время служби став вищим навіть од тих, хто в нашому селі п’ятирічну школу позакінчував. Та й злості до офіцерів, якщо сказать по правді, тоді ще не було, коли служив до війни. Бо до мене лічно вони всі ставилися добре. Пам’ятаєш, я радив тобі почитати книжку генерала Ігнатьєва «П’ятдесят років в строю»? Звісно, Шеремет пам’ятав. З цієї книжки він дізнався багато цікавого про життя російської гвардії напочатку ХХ століття. В ній йшлося, між іншим, і про майбутнього гетьмана України Павла Скоропадського, тоді ще ротмістра Кавалергардського полку. Тому нещодавно знайшов примірник книжки і подарував доньці гетьмана пані Олені. Гетьманівна була дуже рада й зворушена. Але до чого дід веде? — Так от, у мене з цим Ігнатьєвим, точнєє, з його молодшим братом, которий служив у нас в ескадроні, пов’язана цікава історія. Було це наприкінці травня 1913 року, мені служби ще рік залишався. Підходить цей поручик, молодший граф Ігнатьєв до мене і каже: — Григорію Демидовичу! Ти не хотів би в селі трохи пожити — молочка парного попити, здоров’я поправити, солов’їв курських послухати? Так місяців два-три… Що скажеш? — Та я й так, кажу йому, на здоров’я якось не жалуюсь. Однак якщо треба — то чом би й ні? А в душі вже зразу согласний, бо ж казарма за ці три з половиною роки обридла — далі нікуди. Так, чисто для порядку питаю: — Тільки, а що ж треба буде робить? Бо курські солов’ї — то вночі, а вдень? — Ну от і прекрасно, — зрадів поручик. — Я ж знав, до кого звертаться. Треба коня до служби, до строю привчити. Штабс-ротмістру графу Клейнміхелю. Він з Англії виписав породистого жеребця, щойно пароплавом доставили. Не кінь, а красень, казка! Сам розумієш, жалко буде, якщо переведуть. Так що діло серйозне, але я вірю, що ти не підведеш. — Виучка коней — то мені знайоме, все зроблю в акурат, — кажу. — Тільки хто ж і як мене відпустить? — То вже мої клопоти, не турбуйся. Головне, твоя згода. Одразу повів мене у полковий лазарет. А завєдєніє це, должен я тобі сказать, було у нас як дворець. Построений і оборудований, як нам казали, по останньому слову. Недаром навіть золоту медаль серед лєчєбних учрєждєній на якійсь Всеросійській виставці отримав. Раз на рік навіть сам государ імператор туди приїжджав – хворих гусарів з Рождєственскими празниками поздоровить, та подарки вручить. Для доктора полкового це ціле мучєніє було – виздоровівших вовремя повиписувать, бо всі ж зубами чіплялися… Ну та мова не про це. Привів мене той поручик до лазарету. Ну а там вже все, видно, було у них заздалегідь домовлено. Про щось пошептався зі старшим лікарем, той мене обдивився, простукав груди і опреділив отпуск на два місяці для поправлєнія здоров’я. По подозрєнію на туберкульоз. Я сперечаться не став, що я здоровий, як бугай, двопудовиком без напруги можу перехреститься, та й не раз. Зібрав свої манатки і — прощай, казармо! Бодай хоч на пару місяців. Той же граф Ігнатьєв погрузив мене з конем в окремий вагон, снабдив харчами й фуражем на дорогу — і поїхали. То були найкращі мої дні за всю мою восьмилітню воєнну службу. Граф Клейнміхель мав добрячий маєток з великим палацом, хорошими конюшнями. Мене розташували в палаці в окремій кімнаті, харчували не з дворнею, а окремо з барського столу, приносили в кімнату. Так що я жив там собі, ніби пан. — І як, сподобалось? — не втримався від легкої іронії Шеремет. — Ти не підсміюйся. Кожна людина хоче хорошо жить. Інша справа, що других гнобить не треба. Так от, слухай далі. Одразу по приїзді барон попросив мене, окрім виучки «англійця», навести порядок в кінному господарстві взагалі, призначив помічником управляющого в цьому питанні. Тобто, в моєму подчінєнії опинилися всі конюшні, в першу чергу верхових коней. А тоді ж у знаті як було заведено? Обов’язково, мало не кожного дня кінні прогулянки верхи. Хто живе в палаці — ті сходяться, гості — ті з’їжджаються колясками. Я ж усіх забезпечую верховими кіньми. Одним конячок треба посмирніших, іншим — побаскіших, до кожного треба підвести, кралям допомогти в сідло спеціальне вмоститься. Ну а вони мені за це, звісно, хто рубчика, а хто й троячку — і всі задоволені. Тільки один поручик піхотний був, який ніколи нічого не давав. Ну, думаю, скупердяй. Дай, думаю, жадобо, я тебе провчу. — І як же це Вам, цікаво, вдалося? — Дуже просто. В конюшні був один жеребець, злий, немов чорт. Його так і звали й гостям ніколи не давали. Хіба що іноді хазяїн або я його загнуздаємо та побавимось по-гусарськи. Та так, що з нього піна клоччями, а з тебе самого піт градом і обидва аж тремтимо від втоми. Так от, цей поручик якось припізнився, прийшов, коли всі вже поїхали. Я йому й кажу, що так мов і так, всіх коней уже розібрали, остався на ходу лише один — і підсовую йому «чорта». Він піхотинець, в конях розбирався не дуже, не додивився, коли в сідло збирався, що кінь його не хоче, не дається. Бо я ж помагав, тримав крепко. А як одпустив… Приїхав той поручик останнім, я вже й сам себе лаяти почав. Обличчя в нього подряпане, білий кітель брудний-подраний, без кашкета. З сідла ледве сповз. Сунув мені мовчки троячку і поплентався геть, хитаючись. За пару кроків озирнувся: «Тільки ти мені більше цього звіра, прошу тебе, не підсовуй». Історія ніби смішна, але сміятися Шеремету чомусь не кортіло. Бо подібні за своєю основною причиною випадки не раз траплялися на його очах уже з нинішніми, не царськими офіцерами. І завжди болюче краяли йому серце. — А Ви не думали, дідусю, що в того офіцера просто не було грошей? Бо платня — як в робітника, хоча й кваліфікованого, а потреби й видатки — значно вищі, відповідні до соціального статусу? А відтак — що йому просто ні з чого було ті чайові давати? — Що я тобі на це скажу? Во-первих, я в ті часи навіть уявить собі не міг, що в офіцера якоїсь там троячки може не буть. У нас в полку з таким явищем я не стрічався. Це вже потім, у війну, різних офіцерів побачив і зрозумів, що серед них також є бідні і багаті. Це одне. А інше: скажи, а про мене хто думав? Що мені мою купу інвалідів в Недбайках треба годувать? Все одно проти мене він був багатий. А раз так — ділись. — Сердито пихнув цигаркою дід. — І ось ще що я хотів тобі сказать з приводу цієї твоєї жалості до класового врага. Це ти тепер так розсуждаєш, бо ти сам став таким, як вони — офіцер, генерал. А ситий голодного не розуміє. — Та не тому, діду, не тому! Що ж стосується ситості, то Ви знаєте, скільки отримує мій полковник? Стільки, що якщо дружина не має роботи, то він не в змозі забезпечити своїй сім’ї навіть офіційно встановленого прожиткового мінімуму. Навіть маючи всього одну дитину, не кажучи вже про двох. Ваш онук — генерал недалеко від нього пішов, менше, ніж Ви можете собі уявити. Так що нинішнім офіцерам обуржуєння не загрожує. Принаймні армійським і на моєму віку. — Так хіба то добре, що у вас таке ставлення до армії, до її станового хребта — офіцерів? Так не должно буть. — Давайте, діду, перемінимо музику, бо так можна до безконечності. Вас би в наш парламент, та ще коли Кабмін заслуховують — Ви б їх навчили всіх разом як «Родіну любить», а заодно і армію. — Невесело пожартував Шеремет. — А що? І пояснив би, і доказав. Що в наші часи хоч як тяжко не було, але командир Червоної Армії в діагоналевих галіфе і хромових чоботях франтував, навіть коли всі довкола латки на штани не встигали пришивати і в недоносках ходили. Тому і німців в сорок п’ятому розбили. — До Другої світової війни ще далеко, давайте спочатку до Першої дійдемо.— Знову заглибився в читання Шеремет. «…Військова служба моя закінчилася у квітні місяці 1914 року. Тобто прослужив я на військовій службі чотири роки і шість місяців. У квітні 1914 року нас усіх, хто закінчував службу, зібрав командир полку генерал-майор Шевич і сказав: «Ви прослужили Царю і Отєчеству чотири роки і шість місяців, а тепер можете йти на всі чотири сторони». А я стою та й думаю: добре тому, кому є куди йти, хто вдома має землю та господарство. А мені що робити? Брати сумку та знову йти батрачить?..» — Н-да… Не дуже люб’язно з вами «благодарноє отєчество» розпрощалося. – Був дещо здивований Шеремет. – Однак Шевич – це не з наших, не з українців бува? – А з кого ж іще? З такою фамілією? Тільки вони українцями себе не називали, офіцери наші. «Русскій», «… із Малороссії родом» – аби тільки не «українець». — А чому ж Ви на надстрокову службу не залишилися, коли вдома така біда? Адже Вас з Вашими показниками «в бойовій і фізичній підготовці», як за радянських часів казали, взяли б, мабуть, без проблем. І були б собі — ситий, п’яний і ніс в табаці… З якоюсь покоївкою з Катерининського палацу одружилися б, там би діти пішли — «Горєнкови». А там, дивись, і пенсія казенна — все путьом, як у людей. Перспектива нормальна, тоді ж не те що революції — навіть війни ніхто не передбачав. Дід запихтів цигаркою. — З одного боку, ти правий, багато хто з наших так і зробив. А з іншого — в мене так не получалось. — Це ж чому? — зацікавився Шеремет. — Та понімаєш, не міг я більше її терпіть, оту воєнщину. Як би це тобі краще пояснити? Службу воєнну я і знав, і вмів, но не любив. Особливо після третього року. Набридла. Я хотів працювати, чесно заробляти собі на хліб і почувати себе свободною людиною, а не буть як та шестерня в машині або шків — передаточною ланкою між царською владою і простою людиною, таким же солдатом-бідняком, як і ти, тільки й того, що без личок. Шеремет усміхнувся про себе: ну і ліберал, демократ… І звідки воно? Мабуть, розум дійсно від природи дається. Освіта ж і виховання — то тільки розвиток того, що вже є. — З таким настроєм, дідусю, мабуть справді служити не треба. Бо навряд щоб з того толк який був. — І я так рішив. А тому: «… наприкінці квітня місяця 1914 року я приїхав у Недбайки, додому. А дома стара хата, стара мати, хвора сестра з двома дітьми, одне сліпе, друге криве. Група інвалідів. Старший мене брат Дмитро працював у поміщика Падалки. У нього була своя сім’я. Матері він нічим не допомагав. Я розкидав стару хату, добавив дерева і збудував маленьку хатку для цієї сім’ї і в липні місяці виїхав знову у Петербург…» — Чому ж Ви в селі не залишилися? Яке так любили? — А що мені там робить? По развітію своєму я став сильніший за них всих, окрім хіба що кількох чоловік — агронома, учителя, словом, сільської інтелігенії. А по імуществєнному своєму положєнію як був батраком, так ним і остався. Обідно. От я й надумав: коли вже ішачить на якогось експлуататора — то хоча б вже не на цих тупоголових живоглотів, не тут. А їхать куди? Де хоч когось знаєш. От і поїхав я назад, у Петербург. Там багато наших хлопців—українців поосідало після служби. Петербург… Шеремет сам ледве не залишився в тому місті на все життя. Якби не проголошення Україною незалежності. Коли з початком «параду суверенітетів» союзних республік, як іронічно нарік це прагнення народів до свободи останній керівник СРСР Михайло Горбачов, почали спливати невідомі до того широкому загалу факти, він несподівано для себе дізнався про існування в цьому місті перед революцією численної української громади. І не просто про існування, а про високу національну свідомість і потужний національно-революційний рух. Але на час дідової розповіді до того ще було далеко… — І до якого діла в Петербурзі пристали? «… Устроївся я там працювати на фабриці «Лаферм» і водночас влаштувався у вечірній школі учитися на шофера- механіка …» Фабрика «Лаферм»… Тютюнова. Пристанище найменш кваліфікованої робочої сили. Головна вимога до робітників — здоров’я. Але навіть у найміцніших його вистачало на кілька років. Принаймні тоді. Його дружина-історик мала в своєму фотоархіві фотографії фабрики та її цехів початку ХХ століття. Морок! Дорого заплатив блискучий лейб-гусар за своє прагнення волі. Але ж росіяни недаремно кажуть — «охота пущє нєволі»… За часів Шеремета це підприємство називалося «Тютюнова фабрика ім. Клари Цеткін». Яке відношення мала німецька революціонерка до російського міста і цигарок — того не може сказати, мабуть ніхто. Але то було вже потім… — Однак наскільки я зрозумів, Ви на фабриці затримуватися не збиралися? — Ні в якому разі. Недаремно ж я грошики на курси шоферів по копійці понаскладав. Шофер — то, я тобі скажу, як на ті часи, великий чоловік був. Мабуть, як у вас тепер льотчик, не менше. — Виходить, Ви також до гори, ближче до верхівки пнулися, подалі від справжнього пролетаріату? — жартома підкусив діда Шеремет. — То тільки зовсім дурний або нездарний і неспроможний не прагне стати чимось більшим, ніж він є. — Не сприйняв жарту Дід. — А я ж був не з останніх! Тут, онучку, діло не в самому факті прагнення до благополуччя, а в тому, яким способом воно досягається, оте особисте щастя. Я все життя прагнув своїм трудом чогось досягти, а не на чужого горба влізти. То дві великі різниці — кулак і майстрова людина. На жаль, не судилося… — Що так? — «Через 25 днів розпочалася імперіалістична війна і мене мобілізували, як і інших, і направили на фронт.» 6. « ІМПЕРІАЛІСТИЧНА ВІЙНА ТА ЇЇ БЕЗСЛАВНИЙ КІНЕЦЬ. РЕВОЛЮЦІЯ» «…На фронті я попав у свій полк, у якому до того прослужив чотири роки і шість місяців. Війна є війна. Тут за три роки досталося всього…» Шеремет уважно переглянув текст. Ні, він не помилився — про три роки війни всього цих десяток скупих слів. — Діду! Ваша статечносте пане старший унтер-офіцере! Війна ж цілих три роки вирувала, це ж більше тисячі днів, та ще й Перша світова! Або «Велика війна», як її тоді називали. Невже нічого цікавого не було? Голос у кутку пожвавішав: — Як не бути? Звичайно, було. Й немало. Та чи воно тобі треба? У Вас тепер все більше ракети, літаки, танки. А в нас тоді аеропланів було менше, ніж тепер ракет. Кулемет був вважай такою ж серйозною зброєю, як у вас танк або «катюша». — Добре, дідусю, що Ви про новітню зброю на принципово інших фізичних засадах ще не чули... — Про те, що імперіалістична війна була першою такою мирового масштабу ти знаєш. І зачим її розв’язали імперіалісти — також. Що касається нашого полка, то від самісінького початку війни нас кинули на фронт разом зі всією гвардією. Про Східно-Пруську операцію, сподіваюся, чув і про армію Рененкампфа? От і ми там були. Серпень — вересень були дуже тяжкими, з сідел майже не злазили, хіба що тільки щоб попоїсти і поспать. А часто так у сідлах і куняли на ходу. Весь час в роз’їздах, в розвідці навкруги головних сил. Одне завдання виконаєш зі своїм взводом — одразу тобі інше. І так день за днем. — А перший бій свій пам’ятаєте? Люлька в кутку запахкала гучніше. — Як же не пам’ятати. Ти читав « Тихий Дон»? Місце, де Шолохов описує перший бій Григорія Мелехова, пам’ятаєш? Так от, зміни тільки фамілію. Все інше істинна правда. І в цьому місці, й далі, де він війну описує. Що козачий полк, що гусарський — задачі одні й ті ж самі, легка кавалерія… — А в справжніх кавалерійських боях доводилося брати участь? Як я в кіно бачив — з піками напереваги, з шаблями наголо… — Того, онучку, не дай тобі Бог. Ніколи. Людей, мов капусту рубать. Страшнішого, ніж кінний бій, скільки живу, не бачив. Несешся на коні во весь опор, а в голові одна тільки думка б’ється: «Господи, пронеси!» Земля дрижить від сотень кінських копит, од якогось нелюд¬ського звіриного воя. Не так з люті, як з переляку, звісно. Бо кожний же боїться, що зараз якщо не пікою проткнуть, то пулю схопиш у груди або шабля по тім’ю шмагоне. От і підбадьорює себе кожен виттям та матюками. Німецькі кавалеристи ті хоч були у касках стальних, а ми ж в одних фуражках… А як зійдуться, то взагалі… Як вдаряться грудь в грудь — здається, аж земля наоборот повертається. І тут якщо пікою тебе не проткнуть та з коня не зіб’ють — значить, мати народила тебе у щасливій сорочці, тобі пощастило вперше. Бо як упав з сідла — то щитай кінець, копитами затопчуть, як черв’яка. — А потім? Вдруге коли? — Потім крутишся конем на всі боки, немов скажений. Повід в зуби або взагалі одпустиш, в правій руці шашка, рубаєш куди попадя, в лівій наган, лупиш, поки барабан не вистріляєш. На одежі, на руках кров, не второпаєш зразу, твоя чи чужа, особливо обмацуватися ніколи. Коні також скаженіють, одне одного гризуть. Навкруги крики, воплі, мат. Тут багато зависить від коня, як ти його навчив. Він повинен тебе чуствовать, буть з тобою одним цілим. Щоб навіть якщо тебе ранять — сам, без команди, відчув і виніс тебе із м’ясорубки. Якщо так — то щастя з тобою і вдруге. — А втретє коли, вважається, повезло? — Це якщо потім, після бою обмацав себе, обдивився і пересвідчився, що кров на тобі не твоя. — Дорого ж вашому брату—гусару за свою шикарну уніформу платити доводилося. — Та не дешево. Одне слово, якщо пекло на землі шукати — так то бій кінною лавою. Тому головне везіння — коли ти не потрапив у те пекло. Отак-то, мій внучку—генерале. Одне було добре — що полк був привілегі-рованим, багато знаті серед офіцерів служило. Тому нас тільки перші місяці покидали вперед, отак лава на лаву, груди на груди. А потім як побачили, що скоро при такому ділі нікому буде і фамілії продовжувать, то стали більше в сторожевих охранєніях та в розвідці використовувать. Особливо як родич царя, князь Олег Константинович в одному з боїв смертельно поранений був. Шеремет дещо знав про цей випадок. Будучи нещодавно в Петербурзі, він відвідав військово-історичний музей – головним чином за для ознайомства в експозиції. І не помилився. Серед іншого помітив невеличку статуетку молодого офіцера. Увагу привернула надто детальна, як для такого експонату анотація. Вчитався: «князь Олег Костянтинович, четвертий син Великого князя Костянтина Костянтиновича (1892–19014 рр.). Закінчив Імператорський Олександрівський ліцей із срібною медаллю. Випускний твір «Феофан Прокопович як юрист» був удостоєний особливої Пушкінської медалі. Корнетом Лейб-гвардії Гусарського полку відправився на фронт. У бою 27 вересня 1914 р. був смертельно поранений, помер 29 вересня. Посмертно нагороджений орденом Св. Георгія IV ст.”. Припустити щось подібне в нинішні часи, подібну відвагу і самопожертву від нинішніх владоможців було важко. Тому перепитав Діда: – Як, родич царя – і в бій разом зі всіма? З шашкою наголо? Немов простий кіннотник? – А хто ж за нього, за корнета, в атаку ходитиме? Це справа честі: або ти офіцер, як всі, або тобі в ескадроні робить нічого, та й в полку також. Дійсно, той бій на великій картині в музеї був зображений саме так: і молодий відважний офіцер з шаблею в руці, і німці, що панічно втікають. Ось тільки загинули не вони, та й війну в цілому програли не вони перші… – Після того случая нас опреділили в конвой верховного головнокомандующого, яким був призначений наш давній знайомець великий князь Микола Миколайович. Так що пару місяці ми трохи передихнули від боїв. – Оповідав далі Дід. — Нагороди якісь мали? Бо фотографій воєнної пори ваших я щось не бачив. — Ти й не міг бачити, попалив я їх всі, де з царськими хрестами був сфотографірований. А самі хрести здав, як збирали поміч для голодаючих Поволжжя, вже після гражданської війни. Вони ж серебряні були. — І скільки їх у Вас було, тих хрестів? — Три, одного не хватило, щоб повним кавалєром стать. — Шкода, все була б пам’ять нащадкам. І приклад. — То ще як сказать, шкодувать чи радіть треба. Це вже аж тільки у Вітчизняну війну ті хрести насмілилися подоставать, у кого збереглися. А до того за такого хреста свободно можна було у «враги народа» попасти. Як прихильнику проклятого минулого, монархісту. Особливо тим, хто був офіцером або унтер-офіцером, та ще гвардійським. Маршали Будьонний, Рокосовський, не кажучи про інших — вони ж також були кавалеристи і георгіївські кавалери. А хрести ті царські на їхніх мундирах ти бачив? То-то й воно… Так що я все правильно тоді зробив, як відчував. — Діду! Ви тут нічого про це не пишете, але я пам’ятаю, щось про школу прапорщиків мені колись казали. — Та не про школу, до неї я навіть не поїхав. Просто мені запропонували, а я відмовився. — Чому? Були б собі офіцером, може б усе по-іншому склалося… — От тому я в ту школу й не пішов, щоб не склалося, щоб судьбу не дражнить. — Що значить — дражнить? Як це? — А так. Ну піду я, подумав, у ту школу. Дадуть мені опісля золоті погони, стануть солдати «благородієм» величать, а не Григорієм Демидовичем. І що з того? Яке з мене «благородіє»? Адже я як був селянином-батраком, голодранцем, так ним і зостанусь. Та ще й не дуже-то освіченим, не так, як наші офіцери — і на фортеп’янах грають, і вірші читають, і романси співають, і французькою розмовляють, це коли не хочуть, щоб ми, солдати, зрозуміли, про що вони собі лопочуть. Та й взагалі… Тож і подумав я, а чи не вийде так, що я од своїх одірвусь, а до чужих не пристану? Аджеж навряд, щоб та знать мене до себе такого прийняла. Зважив я все це і рішив остаться тим, ким був. Зате серед своїх і на своєму місці. — Н-да… Не кожний, діду, зміг би від такої спокуси свідомо відмовитися. Хоча тут Ви все ж перестра¬хувалися. Адже після школи прапорщиків Вас навряд щоб в свій полк повернули — спрямували б в армійську кавалерію. А там таких офіцерів з різночинців була половина, а серед обер-офіцерів — ще більше. То Ви б там, з гвардійським вишколом, були б ще й «о-го-го». — Пішов мій один товариш за таким щастям, з Недбайків родом, до речі. І все сталося саме так, як ти оце намалював. — То що, хіба погано? — Читай далі, я тобі потім розкажу, як час дойде. «… Коли на фронті прийшла звістка, що розпочалася революція, що цар зрікся престолу, полк було зібрано до штабу. Можливість така була, бо стояли на відпочинку, і командир полку оголосив про таку подію. Оскільки офіцерство в нас були князі, графи і барони, їм, звичайно не подобалася революція, але що зробиш, факти остаються фактами…» — Діду! А що змінилося в армії тоді від тієї революції? Окрім того, що з назви полку слова «Його Величності» вилучили? — Як — що? Почалося активне політичне життя! Солдати почали прозрівать. Адже до того яке було становище в цьому питанні? «… У полку ніяких партійних організацій не було. Солдати полку були більшістю із селян. У політиці розбиралися дуже мало. Але поступово, читаючи газетки, які попадали на фронт, починали розуміть, що до чого. Бо газети були насичені різними промовами партійних працівників. А партій було немало. Кожен хвалить свою, що вона, мовляв, зробить добро людям. Але люди поступово розуміли, куди яка партія клонить. Я, як бувший батрак, усвідомив, що інтереси робітників і сільських батраків захищає лише партія більшовиків на чолі з Леніним. І став кріпко підтримувати цю партію: виступав на зборах солдат, призивав їх іти за партією біль-шовиків…» — І чи воно Ввам треба було, діду? В політику лізти? Навіщо? Поясніть, будь ласка, бо цього я ніяк не можу второпати. Не в’яжеться з вашим попереднім життям. Ось дивіться самі. По-перше, українець, а наш націо-нальний характер відомий якщо не всесвітньо, то принаймні на території «всєя Русі». Та й Ви самі своїм попереднім життям ніби-то цілком виправдовували своє національне походження — «моя хата з краю». По-друге, «унтери», та ще з «хохлів», завжди були опорою будь-якої влади, завжди за «порядок», який би він не був. Бо «унтер», «сержант» — це не просто військове звання, це характер, ментальність. Я сам військовий, тому знаю. А Ви ж унтером сім років, та ще й в елітній військовій частині, з пристойним соціальним статусом і матеріальним забезпечення. Ну, пиячить цар, пиячать офіцери, жирують — то й що з того? Вам же також перепадало, і непогано — і хатку матері зліпили, і на курси шоферів грошенят зібрали. Проте ж, що такого становища, коли одні жирують, а інші голодують, бути не повинно — так ви про це тоді ще не знали, соціалізму на той час ніде й ніколи ще не було. По-третє, ви ж тоді вже були не якимось «романіческім в’юношем» з інтелігенції гнилої, для якої булка в булочній росте. Вам же минало тоді тридцяте літо. Ви ж на той час вже двадцять років як самі собі на хліб заробляли, межи людей терлися. То ж знали життя не з книжок, а з горнила. Резюмуючи — навіщо було Вам пхатися в ту політику? Якщо можна було спокійнісінько дочекатися кінця війни, а там повернутися на свої курси шоферів, благополучно їх закінчити, отримати престижну спеціальність із добрим заробітком, одружитися й жити собі в столиці, плодити та ростити дітей — чим не рай для відставного «унтера» і чистопородного «хохла»? Тим більше, з таких злидарів? — Ти з мене що, знущаєшся? — В голосі Діда забриніли небезпечні нотки. — Такі питання задаєш?! Та я не подивлюся що ти генерал, я т-тебе… — От того не треба дідусю, не треба. Не хвилюйтесь, я ніяким чином не збирався Вас образити, — замахав руками Шеремет. — А якщо серйозно, то ці всі мої запитання дуже важливі і принципові. Та й не тільки для мене. Тому я й хотів їх з’ясувати. — А навіщо воно тобі, дозволь тепер мені тебе спитати? — буркнув Дід. — Та як Вам сказати? Розумієте, діду, я цілком усвідомлюю, що… Ви жили в складні, переломні часи, але я також не в такі спокійні, як хотілось би. Ви думаєте чому я так уважно читаю Ваші спогади, присікуюся зі своїми запитаннями? Бо Вас, тодішніх «нєсгібаємих большевіков-лєнінцев», як і всі Ваші діяння по «стро¬ітєльству свєтлого соціалістічєского будущєго», свого часу підносили як ікону, славословили до небес. А тепер з не меншим завзяттям намагаються «викинути на задвірки історії». Перше, міфологізація й героїзація, ніби-то себе вже зжили, не витримали випробування історією. Друге, паплюження й шельмування, — поки що набирає силу. І діє проти моєї й моїх дітей пам’яті про Вас. Але ж я Ваш онук, а Ви мій Дід, ми обидва Гілки одного Дерева, хоча й різних кольорів і часів. А потім ще нові Гілочки з’явля¬тимуться і у Гілки виростатимуть. І так до безконеччя… — Так воно добре, хай собі ростуть, дай Бог їм здоров’я й щастя. На тому й Світ тримається — на безперервності Життя… — І я про те ж. І за те. А тому мені зовсім не байдуже, ким в очах моїх онуків виглядатиме мій дід: борцем за кращу долю для свого народу або хоча б просто мудрою та порядною людиною, яким я його пам’ятаю, чи червоним зарізякою-розбишакою, який задля вдоволення своєї жадоби влади і помсти більш таланистим у житті людям наробив немало кривди, як зараз намагається дехто огульно зобразити всіх тих, що боролися за комуністичну ідею. — А ти сам що про це думаєш? — Я вже сказав. Але переосмислити, вдуматися в те, що було, ще раз перепустити через свою душу — хочу. Й не просто — хочу, а мушу, повинен, зобов’язаний. — Тоді питай. Мені таїтися нема чого. Тим паче тепер, коли я давно вже за межами і Добра, і Зла. — Так от, повертаємося до березня сімнадцятого. Що штовхнуло в політику Вас, зрілого чоловіка, хоча й з невеликим, але певним становищем у суспільстві та з цілком пристойними, як для людини Вашого стану, життєвими перспективами? Навіщо Вам особисто те було треба? — Як би тобі краще його пояснить. От у вас тут була перестройка у вісімдесяті роки, потім наприкінці вісім¬десятих — початку дев’яностих все пішло у суспільстві бурлить, перевернулося з ніг на голову, затим серпень 1991 року — і все, прощай минуле, здрастуй невідомо що. Приблизно схоже було й тоді: почалася війна (у вас перестройка), десь з середини п’ятнадцятого стало швидко наростати недовольство мас і життям, і владою (у вас кінець вісімдесятих — початок дев’яностих), затим у февралі 1917-го — крах самодержавія (у вас Кому¬ністичної партії Радянського Союзу). Це тільки так, груба схема. Ототожнювати царське самодержавство і комуністичну партію, звісно, ні в якому разі не можна. Це я тільки для того, щоб ти краще вловив ситуацію, яка тоді склалася. — Спасибі, діду, я все зрозумів, все абсолютно чітко. Ну відбулася революція, як ви її, більшовики, потім назвали — буржуазно-демократична. Ну замінили царя — п’яницю та його великих князів на міністрів-капіталістів, царський уряд на ліберально-демократчний. Так присягніть тоді новій владі, коли така справа, як належить — і служіть собі далі, чекайте кінця війни й свого «дємбєля». Навіщо було вам особисто втручатися далі в те, за що з вас могли б вашу лейб-гусарську червону безкозирку зняти разом з головою? — Я ж тобі пояснив, яка складна виникла ситуація. Країна стала на розпутті. В такий тяжкий час кожна людина повинна взяти участь у громадському житті, зробити все, що в її силах для загального діла. Якщо це порядна, конечно, людина. А не так — пустоцвіт, моя хата з краю… Нова влада, Врєменноє правітєльство, вона нічого простому чоловіку не давала — ті ж буржуї й поміщики, тільки й того, що без царя. Треба було шукати щось інше, якийсь інший вихід. Особливо дратував усіх лозунг — «Война до побєдного конца». Дуже вже вона всім остогидла. А уряд того не помічав, наполягав… — Зрозуміло. Але чому Ви пішли саме за більшо¬виками? А не, скажімо, за лівими соціалістами-революціонерами? Адже це вони збройно зіткнулися з царизмом у своїх бойових дружинах, це переважно вони завдавали роботи військово-польовим судам, йшли на шибеницю і під кулі, були мешканцями тюрем і каторги. Не більшовики — вони. Саме їх була більшість серед справжніх борців. Більшовики тоді тільки починали «розкручуватись», як тепер кажуть. Та й програми в них були досить схожі, хоч у більшовиків, хоч в есерів, принаймні, що стосується простого люду, селянства. — Не знаю, як там з тими програмами, я їх тоді в цілісному якомусь виді не бачив. Я знав тільки одне: більшовики пропонують мир — народам, землю — селянам, фабрики — робочим. І — негайно! Все, коротко і ясно. Це було якраз те, чого хотів я сам і мільйони таких, як я солдатів, робітників і селян. — А як цього практично досягти? Що це призведе до громадянської війни, до мільйонних жертв і десятків мільйонів понівечених життів, про все це ви тоді подумали? — Трудне питання ти, онучку задаєш. Хоча і сам на нього і відповідь знаєш. Тому коли вже на те пішло, то дозволь і мені тебе запитати: а ви, коли Радянський Союз розвалювали, наймогутнішу в світі державу, і радянську власть, здобуту нами такою ціною, нищили — ви про що думали? А ви подумали тоді про зубожіння населення, про мільйони безробітних, про сотні тисяч молодих людей, яких неробством і бездуховністю штовхнули до карної злочинності, про десятки тисяч кримінальників, які стали фактично новою владою, про кілька сот тисяч молодих дівчат, які змушені торгувати своїм тілом по борделях всієї Європи і вдома — про це ви тоді, в грудні 1991-го, подумали? Що, мовчиш? То ж бо й воно. Питання до минулого задавати легше, аніж правильно зорієнтуватися в теперішньому, а тим більше передбачити майбутнє. Кожна людина луччої долі прагне, та не кожній це вдається… — Стривайте, дідусю, не так скоро і не так суворо. По-перше, я зовсім не мав на меті якось Вас образити чи поставити під сумнів чистоту Ваших тодішніх помислів. — Помітивши, як дід невдоволено ворухнувся, квапливо додав: — І Вас особисто, і того Вашого покоління. Однак про це в нас буде, наскільки я зрозумів, ще достатньо нагод для розмови. Що ж стосується нашого покоління, наших діянь — то ми нічиєї крові не пролили, все відбувалося демократично. — Знаю я вашу буржуазну демократію. Нам тоді на фронті також всілякі комісари Времєнного правительства без кінця втовкмачували: «дємократічєская Россія, свободний народ», — а самі гнали нас на бойню, як при царі, «война до побєдного конца»! Зрозуміло, чийого — нашого, солдатського. «Я груддю встану за вашою широкою спиной». Тьху, сволота! Згортаючи дискусію, яка набувала небажано гострого характеру, Шеремет знову повернувся до зошита. «… Коли вийшло положення про організацію комітетів у військових частях, то мене обрали головою полкового комітету. На цій посаді я працював до липневих подій у Петрограді, а після цих подій офіцерство на фронті стало підбирать віжки до рук і таких, як я з комітетів виганяли. Отже і мене з комітету вигнали, як большевика. До Жовтневої революції я ніяких посад не займав…» Шеремет ще раз перечитав абзац. І це все? За кілька місяців? Та ще й яких, буремних — не те слово! Був головою полкового комітету — робив невідомо що. В липні вигнали — також не зовсім зрозуміло, за що ж конкретно. Три місяці взагалі незнамо чим займався. Ні, тут щось не те, треба поспитати. — Діду! Щось дуже вже куцими у Вас більше, ніж півроку виходять. Надто вже лаконічно. Невже нічого цікавого не було? Щоб запам’яталося. — Як не бувать? Було, звичайно. І достатньо. Знамените Іюньське наступлєніє було. За нього мене до «Георгія» першого ступеня представили. Бо без полкового комітету князь Голіцин, він виконував тоді обов’язки командира, ні за що б полк до наступу не подвигнув. В одну з важких атак ми з ним разом вели полк. Удвох, поруч — полковник і старший унтер-офіцер. — А чого ж тоді «Георгія» не дали? Був би повний бант. — Ото ж бо й воно. Наші всі мене знали, навіть офіцери підтримали. А на горі, ці «временні комісари» мене не пропустили — більшовик. Та не в тому справа. Після того мій авторитет у полку ще більше зріс. Бо ніщо так не грає на популярність громадського діяча, як дрібні несправедливості власть імущих до нього особисто. А мене ж у полку знав кожен. Не всі, правда, любили, але поважали з нормальних людей — практично всі. — І від тієї великої поваги «вичистили» з комітету? — То вже зовсім інша справа. Ти ж сам командир, і чималий. І знаєш, мабуть, що особиста повага і службова необхідність не завжди співпадають. Временноє правітєльство побавилося в демократизацію армії і зрозуміло, що так війну не виграєш. А воювать треба, бо є долг перед союзниками, Антанта тисне. От і довелося гайки знову закручувать, до єдиноначалія переходить. А, значить, таких, як я — в отставку. Хоча як до людини до мене майже всі офіцери полку ставилися з повагою. Досі пам’ятаю, як це сталося, коли один з офіцерів полку мене підставив. Зайшов я тоді до полковника Голіцина (князем його тоді вже офіційно не називали) з візитом ввічливості. Попрощаться — як посадовій особі. Тепер вже колишній, щоправда. Він прийняв мене сам-на-сам, не в штабі, а в себе, де квартирував. Уважно вислухав, потім каже: «Григорий Демидович! Я с тобой начинал эскадронным офицером, корнетом, теперь вот, видишь, полковник, обязанности командира полка исполняю, никак постоянного достойного найти не могут… Много воды утекло с тех пор, как мы с тобой впервые встретились. Расходятся, чувствую, наши пути навсегда. Время сейчас смутное настало, кто прав, кто виноват — история рассудит. Саблю тебе подарить не могу — это оружие благородное, а в справедливости твоего дела я, извини, не уверен. Но как воина и человека — ценю. Поэтому возьми этот револьвер — он тебе еще послужит.» З цими словами зняв із себе кобуру, передав і тричі розцілував. «Храни тебя Бог. Хотя вы, большевики, в него и не верите.». Повернувся рвучко і вийшов з кімнати. Ось так остаточно порвалися мої зв’язки зі старим режимом. — І що ж Ви робили в полку? — Та нічого. Посад ніяких не займав, але й до служби мене ніхто не силував. Жив собі, як жив. Робив своє діло. — Цікаво, яке таке може бути «своє діло» у військовій частині в сержанта без посади? Я такого собі не уявляю. — Ти ще багато чого не уявляєш. І не знаєш. Зокрема, того, що більшу частину тієї війни я провів якраз в тих краях, де ти народився. — В Галичині? — Саме там. Пісня навіть тоді така в нас була: «Брала русская бригада галицийские поля…» — І як, взяла? — Та ти ж знаєш, що врешті-решт як взяла, так і оддала. Хоча крові там пролили хоч наші, хоч австріяки, хоч ваші — ого-го-го! Розорили той край дощенту. Пам’ятаю, їхав якось через Тернопіль до корпусного комітету мені треба було. А місто все горить, жар нестерпний. Кінь лякається. А об’їжджати — далеко, та й назад вертати вже шкода — бо ж намучив і себе, і коня. Так я на себе відро води вилив, намочив попону й шинель, попоною вкрив коню круп, а шинеллю шию й голову, щоб він пожежища не бачив і не сахався, та так ледве вибрався. Шеремет стемнів обличчям. Рідне місто, хто його тільки не нищив і не палив за його п’ятисотрічну історію! Тільки в двадцятому столітті двічі. І обидва рази з благою метою: вперше — від австріяків звільняли, вдруге — від німців. І кожного разу — не питаючи думки тих, для кого той край рідний, чиї оселі палили… Недаремно, мабуть, галичани пісню для себе склали: «Кожний ворог нас іде звільняти, та для себе землю він краде…» — А що значить — крові там пролили хоч наші, хоч австріяки, хоч ваші? Останні — то хто, кого маєте на увазі? Хто — ваші? — Та ці ж «січові стрільці», землячки твої, будь вони неладні. Точніше — не на тому боці б їм воювати, бо бійці вони якраз були будь здоров, молодці хлопці. Це ж саме звідси і пішла мода на братання на фронтах Першої світової війни. Бо з обох боків фронту — українці, одне одного розуміють свободно. Хоч у нас на Юго-Западному фронті, хоч у австріяків, як вияснилося. Ну а як розі¬брବлися, що до чого, що там і тут свої — тоді й почали бра¬татися. А звідсіля вже на всі інші фронти перекинулося… Що ж, мабуть, дійсно правда. Шеремет сам бачив у Національному історичному музеї в Києві фотографію: сидять статечно поруч молоді січові стрільці і вояки в російській уніформі, з найсерйознішим виглядом позують фотографу, ніби усвідомлюючи, що то — для Історії, їхнє єднання. — А ще що примітного було в той час? — Не вгавав Шеремет. Хоча «що» він і сам знав, щоправда, лише в загальних рисах. А хотілося б почути від безпосереднього учасника подій. — Та інше все було так собі, буденщина. Мітингували, розмірковували, як і що воно буде… — І це все? — А що ще? — Насторожився дід. — А можна я задам делікатне питання? — Звичайно, можна. Якщо вже ти такий делікатний, то давай, я готовий. — Та то не так я, — оборонився Шеремет, — як питання. Бо воно — національне, а у більшовиків з цим завжди було якщо не туго, то зі скрипом. Починаючи з «наркомнаца» Йосифа Віссаріоновича… — Тоді, в той час я про нього ще нічого не чув, однак давай, слухаю. — Наскільки я знаю, Південно-Західний фронт, до складу якого входив ваш доблесний Лейб-гвардії Гусарський полк, ледь не на половину складався з українців. І там увесь 1917-й рік відбувалося бурхливе зростання національної самосвідомості серед військовослужбовців. — Ти он про що… Справді, і українців було чималенько, і зростання було. Тільки не туди виросло. А потім і зовсім присохло. — Присохло чи присушили? — Ти мене на слові не лови. Я ж бачу, яку кокарду ти носиш і що в тебе на пуговицях. Не сліпий. А знаючи твою вдачу змалечку, то думаю, що в тебе й на душі те ж саме. Інакше ти б їм не служив. Тільки як би ти не помилився, онучку. Бо я їх свого часу добре роздивився… — Кого — їх? — Та всіх цих буржуазних націоналістів — і Центральну Раду, і Скоропадського, і Директорію, і Петлюру з його компанією. — По-перше, діду, вони такі самі «буржуазні», як ми з вами. Скоропадський — тут сперечатися не стану: і великий поміщик, і царський генерал. А решта? Кого з них не візьми — хоч Грушевського з Винниченком і соратниками, хоч «Петлюру з компанією», як ви кажете, — практично всі з небагатих, якщо не бідних сімей. Все, що мали здобули власною працею і віддали на національну справу. То які ж вони «буржуї»? — Треба розуміть атмосферу того часу. Тоді для простого селянина або робітника кожний вдягнутий по-городському, та ще й з галстуком і в капелюсі, то вже був пан, а раз так — буржуй. Буржуїв же треба було ліквідувать, як клас. А не під їхню дудку танцювать. Інакше кращого життя не побудувать. Така була тоді лінія, — сердито одрізав Дід. — Так Винниченко з Петлюрою — провідні діячі соціал-демократичної робітничої партії. Тільки й того, що Української, а не Російської, та без слова «більшо¬виків». А Грушевський — членом партії соціалістів-революціонерів став, — спробував заперечити Шеремет. — От-от — партія ніби й правильна, але не більшовиків. В тому вся й суть і дух їхній — дрібнобуржуазний і революційний тільки на словах, а на ділі — контр¬рево¬люційний. — Для того, щоб так судити, треба спочатку добре розібратися в програмах — хто чого прагнув і до чого кликав. Я зараз читаю про ті часи — цілком нормальні патріотично налаштовані політичні діячі, з чітко сформованою соціалістичною орієнтацією. За вільну, самостійну і заможну Україну для всіх в ній сущих. Чим погано? Тож за що ви їх так товчете — сказати по-правді, не розумію. Не кажучи вже про те, як ви їх потім… — Не розумієш… — паузі, здавалося, не буде кінця. — Що ж доведеться тобі коротенький «лікнеп» прочитати, якщо ти так вже геть забув історію і Радянського Союзу, і Комуністичної партії. Які багато років вивчав, та ще й, наскільки я пам’ятаю, на «відмінно» всі іспити складав, — уїв його Дід. — Вивчав і складав — ну то й що з того? — Виклично глянув Шеремет. — Чому і як вчили — те й отримали. Якби вчили свого часу правді, а не заідеологізованій..., — вибачте, не хочу називати справжнім іменем, — то й результат був би, можливо, іншим. І для вас, і для мене, і для всієї тієї справи, на яку ви життя своє поклали. Та й я частку свого… — Правди хочеш? Що ж, тоді послухай. На вичерпність й істину в останній інстанції не претендую, але корисним для тебе бути може, щоб буржуазно-ліберально-націоналістичним духом не дуже проймався. Під будь-якою личиною — хоч соціал-демократичною, хоч якою іншою. — З гіркуватим присмаком жалю в голосі почав Дід. — Так от, коли мене обрали головою полкового комітету і членом корпусного, то невдовзі відрядили до Києва уточнити, що там твориться. Бо слухи були різні. Воїнське командування офіційно заявляло, що по всій бувшій Російській імперії — влада Врєменного правітєльства. А неофіційно чутки повзли, що по окраїнах різні народи заворушилися, щоб від Росії відділитися — особливо Фінляндія, Польща, Литва. Та й наші, українці, як виявилося, також були не в останніх, — почали в Києві якусь свою Центральну Раду створювати, невідомо, щоправда, з якою метою. До того ж в другій половині березня приїхав з постоянних квартір, з Царського Села, земляк Іван Бровко, роком раніше призивався, — той взагалі багато такого розповів, що я до того й уявити собі не міг. — Що саме? Таке вражаюче? — Зацікавився Шеремет. — Та хоча б таке. — Задоволено мугикнув Дід. — Ти знаєш, приміром, хто вирішив долю Февральської революції? — Повсталий народ, нас вчили, наскільки пам’ятаю. Широкі верстви демократично налаштованого насе¬лення… — Невпевнено, відчуваючи підковику, пробур¬мотів Шеремет. — Так, та не зовсім. — Задоволено крутонув вуса Дід. — Царизм вже був повністю готовий силою придушити отих всіх «демократично налаштованих»… І спроможний — бо деякі полки петроградського гарнізону, після певних вагань, вже почали піднімати зброю на охорону царизму. А далі сам знаєш — варто комусь почати… Словом, весь той «тріумф россійской дємократії» опинився на крок від загибелі. — А українці ж тут при чому? — Не міг збагнути дідову логіку і від того неусвідомлено дратувався Шеремет. — Та при тому, що оту російську демократичну революцію врятували саме вони, наші. Коли все повисло на волоску, на призив української соціал-демократичної організації в Петрограді повстали гвардійські піхотні полки, укомплектовані в основному українцями — Волинський та Ізмайловський. Вони першими почали трощити й змітати кулеметні точки й укріплені пункти, організовані жандармерією і поліцією, громити тюрми й випускати на свободу політичних плєнних. Якби вони не кинулися в штики проти поліцайських кулеметів — невідомо, як би воно тоді ще обернулося… Шеремет з натугою перетравлював почуте. Скільки він перечитав про ту революцію — а от про визначну роль саме українців чув уперше. Щоправда, то все були книжки радянських або російських авторів, але ж істина — вона одна і не повинна б залежати від чиїхось уподобань. Однак, видно, залежить… — Ще що вам Іван Бровко розповів цікавого? — Та розказав, що українці Петрограда утворили Тимчасовий український комітет, який теж вимагає для України національно-державної самостійності, за прикладом сусідньої Фінляндії і балтійських губерній. Як в їхньому воззванії писалося — «лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити якнайширший культурний розвиток українського народу». — Так хіба це неправда? — Стенув плечима Шеремет. — Всім народам можна, а нам — зась? — А я хіба проти, хіба що кажу? Ми, українці-воєнні, все це сприйняли попервах положитєльно. Тим більше, що тут якраз надійшло воззваніє від імені Української Центральної Ради, телеграфісти наші постаралися добуть. Звернення солідне, не більше — не менше, як до всього українського народу, та й содєржаніє ніби розумне, революційне, хоча й не досить зрозуміле, таке — нібито і вашим, і нашим. З одного боку, ми начебто отдєльна нація, яка матиме возможность сама за себе сказати, хто вона є і як їй жити далі, а з іншого — ми все в тій же Росії, тільки й того, що тепер як «союз націй», «дружніх» і «вільних». Як понімать — ніхто не знає, кожний тлумачить по-своєму. Та й що воно за Центральна Рада — також невідомо, ніхто про неї до цього нічого не чув. Тому вирішено було на комітеті командірувать мене у Київ, для уточнєнія обстановки. Перевдягнувся я тоді з польової форми у постоянну, щоб видно було — гусар іде, а не будь хто, та й подався на розвєдку. — І що ж у Києві? — Зацікавлено настовбурчив вуха Шеремет. — У Києві — все як положено… — Голос Діда набув незвичного мрійливо-ностальгійного забарвлення. — Щитай, третя столиця імперії — мир, тишина, порядок, опрятні баришні на вулицях, в трактирах і чайних усе єсть — ніби й війни немає. Хіба що спиртне все ще з-під поли продають, а подають на стіл в чайниках та в чайних стаканах з підстаканниками. Ще й ложечку встром¬ляють… — Такі витівки, Діду, мені також добре знайомі — ще з часів антиалкогольної кампанії ваших наступників по партії, комуністичних вождів останнього покоління — Горбачова з Лігачовим. Тільки в нас тоді війни не було. Давайте, краще, ближче до теми — зачим вас послали до Києва. Не на баришень же милуватися та оковиту з чайних стаканів з мельхіоровою ложечкою споживати, мізинчик відстовбурчивши… Однак Дід ніби й не почув іронії в його голосі, розсудливо-спокійно зауважив: — Що касається оковитої — то я до неї особливо охочим і в мирні часи не був, баришні ж — то таке діло, що як хто хоче, то час завсігда знайде. Що ж до часів тієї злощасної кампанії вашого Горбачова, то тут ти не правий — тоді у вас йшла сама настояща війна, хоча й холодна. Війна світового імперіалізму проти соціалізму. Війна, яку ви, ваше покоління комуністів, нездарно про…грали, щоб не сказати дохідливіше. — Того не треба, я й так зрозумів. Як і те, Діду, що то був фініш. А ми зараз про старт розмовляємо. Тож давайте спочатку з цим з’ясуємо, а потім вже й до фінішу дійдемо та розберемося — хто там правий, хто винуватий: вони з їхньою силою, чи ми з нашою недолугістю… — Так от, наприкінці березня прибув я до Києва і почав роздивлятися, що до чого. Центральну Раду знайшов без проблем — пішки дійшов від желєзнодорожного вокзалу. Педагогічний музей там був, взагалі-то. А згодом музей Владіміра Ілліча Леніна в цьому зданії зробили. Але то вже в пізніші часи. А тоді там усе вирувало: якісь комісії — підкомісії, та все якісь засідання, всі кудись спішать з заклопотаним видом, всюди жовто-блакитні прапори та тризуби. Словом — все вирує і бурлить. На мене всі поглядають скоса — що, мовляв, за птах такий? Всюди лемент: оновлена революційна федеративна демократична Росія, націо¬нально-територіальна автономія України, братерство вільних народів, національна злагода і національне відродження, іт.д., і т.п. До нас, воєнних, нікому, бачу, діла немає. Ніби й війна ніде не гримить, і нас, мільйонів людей з оружжям, не існує. Шеремет гірко усміхнувся сам до себе: картина до болю знайома, тільки й того, що різниця у вісімдесят п’ять років… Однак промовчав. — Який же вихід ви знайшли в тій ситуації? — То не я його знайшов, то він мене, — усміхнувся Дід. — Іду розстроєний коридором, як раптом за дверима однієї з кімнат якийсь лев’ячий рик: «То не я знавіснілий мілітарист, то ви імпотентний пацифіст; то не у мене диктаторські замашки, то у вас демократорська безхребетність!» У відповідь якесь нерозбірливе белькотіння і знову той самий рик: «Та без власного війська вони вашу теличку — автономію згвалтують і задусять так само, як колись Гетьманщину! Як ви цього не усвідомлюєте, соціалісти з демократами вкупі, дідько б вас забрав? Чи вам багатьох століть нашої кривавої історії замало? Чи забули, що казав гетьман Богдан? Наша воля на кінчику нашої шаблі! Шаблі, а не вашого паршивого пера, яким ви знову чолобитні до Петрограда збираєтеся писати! Волі благати. Волю не просять — її беруть!» — Цікаво, — пожвавішав Шеремет, — то ж хто так рішуче-безкомпромісно? — Та я й сам спочатку не второпав. Зупинився, вражений. Аж тут з дверей вилітає якийсь поручик. Якби не вузенькі сріблясті погони — ну настоящий тобі кавалергард. На голову вищий за мене, і ширший у півтора рази, вуса як шаблі — врівень з зірочками на погонах, очі вогнем палають. Трохи з ніг мене не збив. Зупинився, схопив за плече, очима увіп’явся: «Скажи бодай ти, козаче, невже я не правий? Невже можна відродити Україну без відродження козацького війська? Ти ж фронтовик, я бачу, георгієвський кавалер. Скажи мені! І цим слюнтяям безмозглим скажи!» — І що ж ви сказали, цікаво? І кому? — Та нікому і нічого. Бо вслід за ним вискочив якийсь гаркавенький панок в піджачній трійці, з борідкою і в пенсне, висварив поручика: «Соромно, товаришу Міхновський! Ви так нічого й не усвідомили, продовжуєте триматися на позиціях дрімучого націоналізму, в далекому минулому. А час невблаганно йде вперед, вас не питаючи. Причому під червоним прапором соціалізму і демократії, а не під вашим жовто-блакитним — хуторянства і сепаратизму. Схаменіться, поки не пізно, інакше залишитеся за бортом корабля нашої революції!» Та й зачинив двері. — А Ваш нежданий-негаданий знайомець що ж? Як відрегував? — Добре відрегував, правильно, — в голосі Діда прозвучала усмішка. — Запросив мене пообідати в чеській ресторації. — То де така була? — Неподалік, в готелі, забув, як він тоді називався. Як з’ясувалося, там був головний осередок чеського визвольного руху в Україні. — А Міхновського ж що туди приваблювало? — Смачні страви, добре пиво, невисокі ціни, а головне — що там був центр формірування чехословацьких національних військових частин. Бо воєнноплєнних австро-угорської армії із слов’ян тоді була тьма-тьмуща — не дуже-то прагнули вони за свого цісаря кров проливати, в плєн здавалися цілими юрбами. А царський уряд, звісно, старався використати їх у своїх цілях, дозволив під кінець війни їм створювати національні військові формування для боротьби на боці Антанти. Міхновський по-хорошому заздрив їм у цьому — що мають таку возможность. — Воювати, чи що? — Не одразу збагнув Шеремет. — Та не воювати, а мати бодай зародок власної армії як запоруку в майбутньому своєї державності, — сердито роз’яснив Дід. — Він у цьому ділі був твердо послідовний. Я в цьому на завтра переконався, коли він мене з собою на Військову нараду Київського гарнізону узяв. Не як повноправного учасника, звісно, а просто щоб послухав та в полку розказав. — Цікаво, про що ж на тій нараді йшлося? — В основному про те, що треба негайно приступати до організації своєї національної армії, без чого не можна й помислити про самостійність України. Решта розмов — про те, як це краще зробити. Рішили створити в Києві перший повністю український козачий полк — імені Богдана Хмельницького, з добровольців. А потім орга¬нізувати інші такі частини, по всіх місцях і видах зброї. — А про Український військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка ви щось чули? — Так він також на тих же зборах, якщо не помиляюся, був створений. Як така організація воєнних, щоб усіх українців в армії об’єднувала, по всіх фронтах і воїнських частях, по всій Україні і не тільки. А щоб свою армію практично почать робить, типу як штаб свій щоб був, вибрали на цій нараді Український воєнний організа¬ційний комітет. — З тих, хто на тій нараді був, цікаво, якісь особистості чи прізвища запам’яталися? — Та не дуже, бо я ж був приїжджий, всіх уперше бачив. Пам’ятаю, начальник Київського гарнізону там був, генерал. Підтримав в основному всі предложенія, його ще почесним членом клубу ім. Полуботка обрали. Решта у верхівці — офіцери всякі армійські, всі в невисоких званнях, полковників було кілька. В основному всіми цими ділами — і полком Богдана Хмельницького, і клубом Полуботка, і воєнним комітетом, — заправляв фактично сам Міхновський, інші були так, на підхваті. Кипучої енегії був чоловік, скажу я тобі. — А ви з ним потім ще бачилися, після тих зборів? Грунтовно спілкувалися? — Запитливо глянув на Діда Шеремет. — Вважай, що так. Разів три, і кожного разу по годині-другій. — Про що ж ви розмовляли, цікаво? — Про різне. Я тоді і в політиці не дуже петрав, а що стосується національного питання — зовсім темний був. От він мені і розказував про свою Самостійну Україну, про свої Десять заповідей. — І як ви до того поставилися? — Як тобі сказати… — Знову поліз за цигаркою Дід. — Спочатку, звичайно, інтересно було. Я й досі пам’ятаю: «Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя». Ну хіба ж не гарно? Хіба за душу не бере? Особливо якщо врахувати, що ми й слова такого — «Україна» — тоді майже не вживали. У кожного були своє село, волость, повіт, губернія, а далі — «Російська імперія», ніяка не «Україна». Та й національності «українець» тоді як такої, офіціальної, не було. Писали в документах православний, руський, іноді — малорос. Але українець — ніколи. А Міхновський це питання поставив принципово, руба. Або таке: «Усі люди — твої брати… Не обкрадай власного народу… Шануй діячів рідного краю… Допомагай своєму землякові поперед усіх; держись купи». Звичайно ж, хто проти? Всі — «за». Однак водночас і пережимів у нього було багатенько. — Що ж вам не сподобалося? Головне? — насторожився Шеремет. — Як би тобі сказати так, щоб зрозуміло було, — замислився Дід. — Якщо коротко — не сподобалася нетерпиме ставлення до інших національностей, що живуть в Україні і недостатня увага до соціальних питань. — Що ви маєте на увазі? — Хоча б таке: «москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас». Я особисто не відчував, щоб мене дуже гнобили інші народи. Скоріше, наді мною панували і збиткувалися з мене свої власні куркулі й пани. Може, то вже їм світ застять москалі з ляхами та мадярами з румунами і жидами, не дають над нами одноосібно панувати — так то зовсім інша справа. На тому й гетьман Мазепа свого часу погорів — не побачили козаки й селяни великої різниці між москалями і своєю старшиною — ті і ті були гнобителями, тому й не дуже підтримали такого борця за волю України. — Але ж наш предок, значковий товариш Горич, все-таки підтримав? — Еге ж, підтримав. Бо Мазепа, яким би він гнобителем для посполитих не був, але про справне козацтво дбав. І я з того гордий, що маю в жилах справжню, гарячу козацьку кров, а не холопсько-риб’ячу. І що тобі її передав. Але ж ми, його потомки, стали старцями не від злої волі всіляких зайдів, а з ласкавою поміччю своїх же односельців-українців. Це ж вони скористалися з несприятливих для нашого роду обставин і пустили нас з торбами по світу, а не москалі чи ляхи, мадяри або жиди. До речі, в наших Недбайках їх майже не було. Серед чиновників, які наїжджали до нас з волості й повіту, справді були москалі й перехрещені в пра¬вославних поляки. Та ще дві сім’ї єврейських було: одна тримала корчму, інша — крамницю. От і всі, хто були ненаші. Решта ж всі — свої. Однак недаремно прислів’я таке є : свої коней крадуть… — Такий закон конкурентної боротьби — виживає сильніший. Принаймні таку думку нині втовкмачують людям в голову багато хто з нинішніх керманичів, — невесело пожартував Шеремет. — Тоді при чому тут його, Міхновського, гасло — Україна для українців, а тому виганяй, мовляв, з неї усіх ворогів-зайдів? Для чого? Щоб українським живоглотам ніхто не заважав з українців же кров пити? Це одне. А друге: куди накажеш подіти всіх інших, неукраїнців? Адже їх тоді було в нас загалом тридцять відсотків — росіяни, поляки, євреї, інші. Вони що — так і знімуться тобі з насиджених місць і подадуться світ за очі — хто в Мазурські болота, хто в Новгородсько-псковські, а кому й зовсім невідомо куди йти? Як євреям, приміром? Легко сказати, та незнамо як зробити… — І Ви оце все Міхновському виказали? — Аякже. Тільки розмова була довшою. — І який же, цікаво, результат? — Та ніякий. Кожен залишився при своїх. Він мені пояснював, що діло не лише в цараті, а в імперському мисленні більшості російської нації, яка зазіхає на наші землі й хоче поглинути наш народ. Як і поляки. Що ж до жидів, то вони, мовляв, завжди були поплічниками наших гнобителів — хоч поляків, хоч росіян. Знаряддям в їхніх руках, спрямованим проти українців. Бо без цих «сиріт палестинських» визискування українців не було б таким брутальним і навіть жорстоким. — І яка ж Ваша думка була? — Я ж тобі казав, що не дуже з ними у житті своєму знався. А тому не дуже в те вірив. Принаймні, не це вважав на той час головним. — А що, на ваш погляд? — Питання про землю насамперед. Українець — од віку хлібороб. І йому потрібна земля. — Продовжував уявну дискусію з Міхновським Дід. — Який йому з того толк з гасла, що «…вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя»? Коли ні сам хлібороб у селі, ні хто інший, в т.ч. і «вожді революції», поняття не мають, що той ідеал собою конкретно уявляє і як його досягти. — Словом, посварилися ви з Міхновським — і розійшлися, як в морі кораблі, — жартома підсумкував сказане Шеремет. — Сваритися ми не сварилися, але прихильником його я не став. Хоча особисто до нього симпатію зберіг — справжній козак був, лицарського духу. — Спасибі, Грицьку, й на тому, що хоч не забув. — Почувся раптом низький басовитий Голос. — Шкода тільки, що ти мене так і не зрозумів. Щоправда, не ти один такий, на жаль. Хоча я отим своїм гаслом «Україна для українців» нічого поганого ні для кого іншого не хотів. — В протилежному кутку кімнати важко ворухнулася ще одна тінь. — Микола Міхновський! — майнула в Шеремета думка. Невже він? Однак подальший монолог «тіні» відігнав усі сумніви. — Моя «Україна для українців» — це вимога добра передусім для свого народу на його споконвічній землі. Підкреслюю — прав, визнаних законними у всьому світі для всіх народів, що живуть на своїй землі. На тій землі, на якій мій народ живе тисячоліттями. Принаймні не менше, ніж англо-сакси на Британських островах, не кажучи вже про мадярів у їхній Панонії або німців у Прусії. В тих степах, які мій народ здобув своєю шаблею, зорав своїм плугом, зросив своїми потом і кров’ю, а засіяв своїми кістками. І протягом кількох століть безкоштовно слугував сусіднім народам, польському і російському, заслоном від татаро-турецької навали. На тій землі, на яку ляхи прийшли вогнем і мечем, щоб забрати нашу споконвічну землю собі, а наш народ зробити своїми рабами на рідній, але вже не своїй землі. І привели із собою жидів — щоб допомогати їм в тому своїм прислужництвом, підступом і золотом. — Євреї в нас жили ще від часів Київської Руси, — невдоволено зморщився від такої категоричності Шеремет. — Історію треба вивчати по своїх книжках, а не по чужинських, — зауважив Голос. — Тодішні жиди миттю щезли, як тільки над нами нависла татарська навала. А нинішні — то нащадки прийшлих до нас потім з Німеччини й Польщі. Однак не в тому річ — хто звідки прийшов. Важливо — зачим прийшов і як поводишся. Це ж плем’я завжди допомогало нашим гнобителям і завжди вимагало для себе особливих прав на нашій же землі. Любіть Україну й українців — і вони вас любитимуть. Рецепт простий, але безпомильний. Якщо ж хто того не розуміє або не хоче — тоді він наш ворог, тоді — виганяй з України всіх ворогів-зайдів. — Поляки, євреї — припустимо. То люди іншого роду-племені, іншої віри. А росіяни ж чим перед вами завинили? — невдоволено буркнув Дід. — Росіяни як народ — нічим. Навпаки — брати по крові й по вірі. Росія ж як держава — багато чим, всього й не злічити. — Тоді бодай головне, — не вгамовувався Дід. — Головне — в нашій свободі, законах і звичаях наших вольнолюбних і вільних предків, які були підступно і брутально потоптані. З тих пір, як Українська Республіка козацька злучилася з Московською монархією політичною унією — з того часу українська нація політично і культурно помалу завмирає, республіканська свобода наша нівечиться, нація знесилюється. Ти ж сам добре знаєш, що навіть назва «Україна» як термін для визначення окремого національно-політично-адміністративного утворення щезло, точніше — була знищена менш ніж через сто років після так званого «воссоєдінєнія с вєлікім русскім народом». Скільки у нас в Україні було росіян на той час? Шеремет з Дідом мовчали, не знаючи одразу, що відповісти. — Не пружтесь, тоді, в 1654-му, не було жодного. А якщо хто й прибігав вряди-годи на вільну Січ з кріпацької Московії — так тим і на гадку не спадало вчити нас своєї мови, ті мерщій вивчали нашу — мову козаків, вільних людей. А зараз? Мовчите? В них що, своєї землі мало? Он, увесь Урал і Сибір — від Заволзьких степів і аж до Чукотки собі загарбали. Так вони туди не поспішають, бо там суворо й холодно. А відправляють звідси наших їхні студені простори освоювати, самі ж облаштовуються тим часом на наших прадідівських землях. Шеремет мовчав, бо що мав казати? Не просто облаштувалися, а ще й з комфортом: всупереч Кон¬ституції, постійно про об’єднання з Росією і створення «слов’янського союзу» базікають, державну українську мову більшість ігнорує, для своєї ж державного статусу вимагає. В боротьбі проти створення української помісної церкви ні за чим не стоять і нічим не гребують. А Голос продовжував вганяти в мозок ворохобні думки: — Нехай Дід твій, друже отамане, недостатньо освічений. Але ж ти сам — і високого чину, і освіти нележної. Глянь до словника — що значить слово «асиміляція»? — Я й без словника напам’ять скажу, — роздратовано кинув Шеремет. — Асиміляція — це термін латинського походження, що означає ототожнення, злиття, засвоєння. — В принципі вірно, але в етнографії він має цілком певне тлумачення, — зауважив Голос. — Асиміляція — це злиття одного народу з іншим із втратою одним з них своєї мови, культури, національної самосвідомості. А я не хочу, щоб мій народ, народ прадавньої культури і державності, злився з будь-яким «іншим» народом із втратою своєї, української мови й культури і своєї української національної самосвідомості. Незалежно від того, чиє воно, оте «інше» — польське, мадярське чи російське. І наскільки воно гарніше, вище чи сильніше, ніж наше рідне. В цьому і тільки в цьому сенс мого гасла «Україна для українців». Місця на нашій благословенній землі вистачить всім на ній сущим — і нам, українцям, і росіянам, і полякам, і жидам, і іншим — всім. Не забувайте лише, чия це земля і хто на ній господарем має бути. А відтак — шануйте господаря, його сім’ю, його мову та звичаї, поводьтеся чемно — і будете самі шанованими гостями. Але — гостями, а не господарями. Бо ваша господа — в інших краях: для росіян — в Росії, для поляків — у Польщі, для жидів — у Палестині, для інших — в своїх краях. А як для нас — то лише в Україні. Від того і звемося так — українці, а не будь-як інакше. Шеремет слухав, зіщуливши вуха і без будь-яких намагань легко уявив собі, який би нині гвалт піднявся, якби хто з політиків насмілився вголос отаке сказати. Дід також вислухав мовчки. 7. НАЦІОНАЛЬНЕ ВІЙСЬКО ЧИ УКРАЇНІЗАЦІЯ? Бентежно-бунтівливий Голос щез так само раптово, як і об’явився. Але паузу посіяв довгу. Врешті-решт Шеремет не витримав: — Діду! В ті часи військові з’їзди українців відбувалися. Про них ви знаєте, щось чули? — Хм… Чи чув… Не тільки чув, а й сам участь брав — і в першому, в травні сімнадцятого, і в другому, в червні. Тільки в нас перед тим ще своє віче відбулося, Південно-Західного фронту, на початку квітня місяця в Тернополі. — Воно чимось відрізнялося від цих зборів, на яких ви в Києві були? Якщо за змістом брати? — Щоб змістовно — то не дуже, — на мить задумався Дід. — Так само дружно висунули вимогу національно-політичних прав для України, тільки територіальне питання поставили чіткіше. — Що маєте на увазі? — зацікавився Шеремет. — По-перше, ми на нашому театрі воювали проти Австро-Угорщини, а в її складі було багато українських земель, які ми должни були одвоювать ще для царської Росії. По-друге, на нашому фронті було чимало кубанських козаків. А з них тоді ще не повибивали пам’ять, якого вони роду-племені. Тому наше віче самостійної Української Держави стосувалося теж Галичини, Буковини, Закарпаття і Кубані. — Неслабо… — крутнув головою Шеремет. — А після того віча що робили? — Після того, в тому ж квітні місяці, в маніфестації українців Петрограда участвував. — З напускною недбалістю кинув Дід. — А це ж яким чином, цікаво? Південно-Західний фронт — не Північно-Західний, від Пітера далекувато… — Однак там же наші постійні квартири були, у Царськім Селі. Там наш запасний ескадрон був, полкова школа, звідти комплектування людьми і поставки спеціальні кавалерійські йшли. Туди ранених і хворих після госпіталів збирали, щоб потім знову до нас, у полк. Так що зв’язок у нас досить кріпкий був. Обстановка ж навесні сімнадцятого, як сам бачиш, була неясною. Тому я й визвався з’їздить на постійні квартири за поповненням та подивитися заодно, що там в столиці робиться. — І що ж, цікаво, побачили? — Багато що інтересного. Передусім, що революція ніби йде повним ходом, але куди вона йде — незрозуміло. Та й скорості щось не видно достатньої: балачок про свободу, равенство, братство, всеобщеє благоденствіє, будівництво нової Росії — стільки, що голова кругом; народу гарно вбраного, по-городському й господському, але з червоними бантами — також не бракує. Навіть великий князь Михаїл Олександрович, на користь якого цар від престолу відмовився, і той червоного банта, казали, на черкесну начепив. І заявив, що не сяде на престол допоки його Учредітєльне собраніє не запросить. Не дочекався, щоправда … – Те, що не дочекався, мені відомо – розстріляли його більшовики, як майже всіх Романових. Але чому він в черкесці ходив? – Зацікавився Шеремет. – Та ще й з червоним бантом? Хіба він не в гвардії служив? – Починав справді там, але на фронті під свою команду получив Кавказьку кавалерійську дивізію, так звану «Дику». Щоб тримати в руках таку орду – тут однієї царської крові в жилах малувато, тут ще й характер треба мать. Не боязкий був человік, але не розрахував. Увірував у дмократичну Росію, а того, що вона перетвориться швидко на соціалістичну – того не передбачив. – Але ж спочатку для них ніби-то справді великої загрози не було. – Правду кажеш. Я тоді, в квітні сімнадцятого в Пітері подивився – а буржуї як правили, так і правлять. Тільки й того, що сама верхівка помінялася — замість царя з його дворянським урядом стало Врєменноє правітєльство буржуйське. А вже трохи нижче — всі ті ж і пооставалися. Або поміняли шило на швайку — царського чиновника на свого, ніби простішого, але з такого ж тіста. Поговорив із земляками, хто в тилу на заводах робить остався — життя стало при демократичній Росії не тільки не кращим, а й ще гіршим, ніж при царизмі. — Так як же воно могло стати кращим, коли війна продовжувалася? — Здивовано зауважив Шеремет. — І я ж про те. Врєменноє правітєльство висунуло лозунг «Война до побєдного конца». Чийого конця? Мого в окопах? І мільйонів таких, як я? — То мені зрозуміло, про те я чув вдосталь. Розкажіть краще про пітерських українців, що вони робили в ті часи. — Ти так допитуєшся, ніби сам вже про те знаєш. А якщо так — то чого питаєш? — Невдоволено буркнув Дід. — Ваша правда, знаю, але лише дещицю, хотілось би побільше й докладніше, — благально мовив Шеремет. Про потужний національний рух українців у Петрограді сімнадцятого року він вперше дізнався навесні дев’яносто першого, коли в радянському суспільстві жваво обговорювалися результати проведеного в березні референдуму щодо подальшої долі «Союза нєрушімих рєспублік свободних». А йому якраз передали тоді з Києва нещодавно там видану книгу Володимира Винниченка «Відродження нації». Хто був той Винниченко і наскільки драматичною й неоднозначною була його роль в трагедії української визвольної боротьби 1917-20 років, він тоді толком не знав, та й книжок подібних не зустрічав. Тому читав, жадібно вчитуюсь в кожне речення. І, звичайно ж, не міг пропустити те місце, де автор описував українську маніфестацію в Петрограді. Що це була, за визнанням російських газет, «найчисельніша, найорганізованіша, найімпозантніша з усіх маніфестацій, які за того моменту без перестанку одбувалися у столиці революційної Росії». Бажаючи пересвідчитися особисто, попросив дружину — історика за фахом, росіянку за національністю і жительку Петербургу в третьому поколінні, віднайти ті газети, незважаючи на обмеженість доступу в ті ще комуністичні часи. І от вони сиділи удвох осторонь чужих очей, в порожньому невеличкому читальному залі й з хвилюванням перегортали пожовклі сторінки. На фотографіях були зображення в різних ракурсах велетенської маніфестації під двобарвними хоругвами і прапорами світлого і темного на чорно-білому фото тонів. Зміст написів на транспарантах не залишав ніяких сумнівів щодо того, хто ці люди і навіщо вони вийшли: «В свободной Росии — свободная Украина», «За вільну Україну», «Слава Україні!». В статтях головну увагу журналістів привертали дві теми. Перша — це власне маніфестація. Бо організована хода п’ятдесяти тисяч людей — це багатенько навіть для революційного Петрограда. Друга тема, яка бентежила, хвилювала і дивувала російську громадськість, це — хто ж вони такі, оці українці? Всі звикли до того, що є малороси, тобто, «тє жє русскіє, только нємного нє такіє». А тепер вони заявляють про себе як про окрему націю і вимагають автономії. Це було щось нове і незрозуміле. Як швидко з’ясувалося, незрозуміле і неприйнятне не лише для простого обивателя, а й для «просвєщонного россійского інтєллігєнта і дємократа». — Все тоді було саме так, як ти читав, — випередив його питання Дід. — Гарно вийшло, святково. Штатські у вишиваних сорочках, воєнні з жовто-блакитними розетками або бантами, всі співають українських пісень. Красота! Шеремет здивовано глянув на діда. Ось тобі маєш! А ніколи ж навіть словом не обмовився… — Так чому ж ви про це не написали? Це ж так цікаво! — То для тебе цікаво і то тільки тепер стало. А ти глянь на дату, коли я це писав. Бачиш? 1965 рік. Тоді навіть згадувать, що такі націоналістичні з’їзди і демонстрації відбувалися, не можна було. Не те що зізнатись кому, що ти в них брав участь. Довіку потім не одмиєшся і нікому не доведеш, що ти там більшовицьку лінію захищав. — Краще б Ви цього, Діду, тоді не робили, — не втримався Шеремет. — У мене на це своя думка, з нею жив, з нею і на тім світі залишився. — Та я розумію і не збираюся вас наново переконувати. Однак ви все ж мені розтлумачте, будь ласка, як це ви, свідомий свого українства, патріот свого краю, козак — і раптом виступили проти нашого національно-визвольного руху? Ну ніяк я в голову собі того не візьму, не можу збагнути. Чому? Хай би ви були байдужий до своєї землі, до мови, зросійщилися за роки служби. Тоді бодай якось, але зрозуміти б можна. А так — самі питання виникають… — Раптом, кажеш, проти своїх… — Блимнув вогником цигарки Дід. — Ні те, ні друге, і зовсім не так, як ти думаєш. Не було в мене тоді раптовості чи случайності якої, та й свої — вони також різні, є й такі, що коней крадуть, як в тій приказці… Просто, я на них всіх подивився зблизька, на всіх отих «вождів української революції», та й не один раз — і зрозумів, що мені з ними не по путі. — Чому так категорично? Вони ж також всі були і соціалісти, і демократи, і революціонери, і під червоним прапором ходили. Словом — майже такі, як більшовики, до яких ви потім прибилися. — Такі та не такі…Багато говорить, та мало слухать… Але якщо дуже вже хочеш… З Міхновським я як познайомився наприкінці березня — то він мені добряче тоді в душу запав. І на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, 18 травня 1917 р., я їхав із бажанням і з задоволенням. Навіть прибув на два дні раніше, щоб, може, з Миколою зустрітись, та обстановку розвідать більш подробно. — І як зустріч, відбулася? — Не міг приховати здивування Шеремет. — Відбутись-то відбулася, але сподівань моїх, якщо по-правді, не виправдала. Міхновський був головним закопьорщиком у цьому ділі, фактично вся підготовка з’їзду на ньому трималася. Тож обмінялися вітаннями та кількома словами — і все. Іду я трохи розстроєний, бо ж хотів добре поговорить з розумним чоловіком, а не вийшло. Аж раптом назустріч — Дмитро Шаблій, наш, недбайківський. Ми з ним разом до школи ходили. Його батько мав сто гектар землі, багатий був козак, тож він сина зміг вивчить. На агронома, щоб батькове діло, значить, грамотно продовжував. Дивлюсь, зараз він в офіцерських погонах, поручик. На шашці георгієвський темляк, на грудях «Владімір» і «Станіслав»— воював, значить, і неплохо. Доки я метикував, як себе поводить, він підійшов, обняв мене, мов рідного. Поговорили, що да як. Виявляється він у їх в оргкомітеті з’їзду в числі близьких помічників Міхновського. Допоміг з обустройством, дав літературу, увів до своєї компанії. Тоді я й почав вивчати обстановку. — І що цікавого для себе з’ясували? Це ж ви в Києві місяців півтора, як не були? — Саме так. І за цей час, як я замітив, помінялося дуже багацько. — Слова падали повільно, так, немовби Дід наново переживав тодішні події. — Общество за ідеологічними спрямуванням розділилося фактично на декілька частин, і кожна норовила взяти верх. Але далеко не кожна мала належну спроможність. Реально тодішні політичні сили можна було розділити за ідеологічними напрямками на три великі категорії. Перша — російсько-великодержавницького спрямування, друга — українського, третя — всі інші, які вирішували свої дрібні питання, маневруючи між першими двома. В межах кожного з цих напрямків була безліч течій і угруповань, розібратись в яких простій людині було надзвичайно важко. Тому переважна більшість населення сиділа собі тихо по хатах і наблюдала за всіма цими політичними завіхреніями через шибку вікна, а найбільш обережні ще й із-за фіранки. — А де сиділи більшовики? Щось ви про них не згадуєте. Також по хатах? — Жартома уїв Діда Шеремет. — Ти мене не підкусюй! Більшовики ніколи й ніде мовчки не відсижувалися — тому й перемогли. Щоправда, трохи пізніше. Бо тоді їх у Києві, та й взагалі в Україні, було ще малувато. Тоді головне протистояння було між офіційними властями і Центральною Радою. — А в чому першопричина? І що значить — протистояння? Воювали, чи що? — Та ні, до війни тоді ще не доходило. Просто офіційна власть в Україні була від Врємєнного правительства, тобто, підчинялися Петрограду. Переважна більшість чиновництва — ще царських часів. Ні про яку Україну вони й слухать не хотіли, навіть про автономну, не кажучи вже про самостійну. З іншого боку, як противага офіційній власті, від імені всього українського народу виступала Центральна Рада, яка все гучніше заявляла про себе і вела діло до того, щоб перебрати на себе всю власть в Україні. — Тобто, проголосити незалежність України? Як у нас в 1991-му році? — Не зміг приховати задоволення Шеремет. — Та ні, — охолодив його Дід. — Тут скоріше щось подібне до вашого 1990-го року, коли ви Декларацію про суверенітет проголосили. З одного боку власть ніби-то своя, українська, а з іншого — щоб лише за згоди Тимчасового уряду і править в компанії з ним і під його орудою. Тільки й радості, що — в Україні, а не в «Юго-Западном крає». Ні про яку самостійність навіть мови не було. — А про що ж вона тоді була? — Досадливо докинув Шеремет.— Мова тієї чи то Ради, чи то Зради — не знаєш, як і сказать… — А ти не поспішай. Я хоча й далекий від симпатій до них, але мушу сказати, що Центральна Рада за ці майже два місяці свого існування встигла зробити для України багато більше, ніж Врєменноє правітєльство в цілому для бувшої імперії. Передусім вперше було офіційно заявлено світові, що є такий народ — український, і живе він на своїй землі, яка зветься — Україна. І що цей народ повинен жити як нація окремо, хоча й у «дружній сім’ї вільних народів», себто — в демократичній Росії. Хоча ні про яку самостійність не було й мови, але вимога національно-територіальної автономії була сформулірована досить чітко. — Так що в тому поганого? Це ж для Тимчасового уряду добре — Україна не так, як Фінляндія і Польща, а «в складі Росії». В чому причина конфлікту? — Здивувався Шеремет. — Я й сам не одразу второпав, чого в Петрограді носом крутять, замість того, щоб вітати таких самих соціалістів-революціонерів-демократів, тільки й того, що українських. Добре, Шаблій пояснив. Царське правтєльство стояло на тому, що російський народ — єдиний, а великороси і малороси — це лиш тільки племінні різновиди однієї нації. Російські демократи й соціалісти повністю перейняли цю точку зрєнія, а тому — про яку там Україну «хохли» розглагольствують? Про яку там «автономію»? «Нє било, нєт і бить нє можєт!» Словом, при одній тільки назві «Україна» рука російського хоч монархіста, хоч демократа звично тягнеться до нагая… — Стривайте, Діду, а як же Міхновський? Адже ви самі розповіли щойно, що він обгрунтував і висунув ідею самостійної України ще в 1900-му році і з того часу неухильно її обстоював. Наскільки я розумію, він був не один такий палкий і рішучий. То що ж вони, борці за волю України, спокійно за тим всім спостерігали? Як Грушевський з Винниченком недозрілу Україну пристаркуватому Російському федералізму сватали? До того ж слабому на «погану хворобу» — великодержавний шовінізм, який не змогла вилікувати навіть їхня так звана революційна демократія? — Отут ми й підходимо до найголовнішого, не поспішай. — Знову заслонився паузою Дід. — Тут все багато складніше. Ми з Шаблієм і його приятелями чималенько на цю тему дискутірували. Головною для національно-революційних сил на той час було рішити, що ставити за першостатейне завдання, а що за друге: державну незалежність чи соціальні перетворення. Самостійники во главі з Міхновським стояли за перше, соціалісти всіх мастей з Винниченком — за друге. Не відкидаючи, щоправда, першого — просто вони його робили …надцятим. — А в чому, на ваш погляд, причина такої розбіжності у визначенні приорітетів? — Очікувально насторожився Шеремет. — Причина, мабуть, в тому, про що ти й сам здогадуєшся, — задумливо мовив Дід. — Адже якщо почати з першого завдання — тоді можливий воєнний конфлікт з Росією. А це могло б плохо кончиться, в тому числі і для «вожаков сєпаратістов». Всі розуміли, що в нинішніх умовах, коли життя людське через війни і революції не коштувало й шеляга, репресії царських часів видадуться лише невинними квіточками, ягідки «свободной дємократічєской Россії» можуть бути криваво-смертельними. А людина є людина. Жертвувати во ім’я високої ідеї — це одне, це велично-солодко, а самому бути жертвою — це зовсім інше, це гірка доля. А хто хоче ризикувати в такій серйозній справі, як власне життя? — Ви вважаєте, що все так банально-шкурно-просто? — Шеремет був дещо збентежений. — Я не вважаю, це просто одне з можливих припущень. Але більшість з тих українських «соціалістів» підтвердила його своїм подальшим життям. Мученицьку смерть за Україну в боях і походах прийняли не стільки вони, як «самостійники». Ці ж вчасно виїхали і десятиліттями скніли потім по європейських столицях, обсмоктуючи по сто разів втрачені шанси і перемиваючи одне одному кістки за чашкою кави в дешевих забігайлівках. Та мріяли, щоб совєтська власть, проти якої вони боролися, дозволила їм повернутися в Україну, та ще й тепленькими містечками забезпечила. Шеремет не знав, що й думати. За комуністичних часів його вчили, що вся Центральна Рада — одні контрреволюціонери і дорога їм відомо куди — до першого паркана. За часів незалежності України Центральну Раду почали уславляти як перший україн¬ський парламент і зразок мудрості, демократії й мужності в боротьбі за незалежність України. Голову цієї Ради професора Грушевського проголосили першим прези¬дентом незалежної України, і поставили йому пам’ятника в центрі Києва, який зробили місцем офіційного поклоніння. Найближчому соратнику Грушевського, голові Генерального секретаріату ЦР письменнику Володимиру Винниченку пам’ятника, щоправда, не поставили, принаймні поки що, але вже почали нахвалювати як визначного провідника в боротьбі саме за незалежність України. Їхніх соратників — славо¬словлять як визначних борців. А виявляється, що насправді це все треба ще вивчати й вивчати… Передусім, щоб відділити зерно від полови, щоб з’ясувати, хто з них ким був насправді, а не подавав про себе сам або подається нині з кон’юктурних міркувань на догоду сьогочасному політиканству… — Круто ви їх, Діду, — відірвався від своїх думок. — Не крутіше, ніж вони того варті. — Почувся незнайомий голос. — Якби вони не стали нам тоді на перешкоді, якби не заблокували створення нормальної національної армії — все було б інакше. І такі б, як твій Дід пішли б не за «совдепію» кров козацьку проливати,а за неньку-Україну. І не було б десятків мільйонів загублених українських життів… — Це ще хто? — Увіп’явся в темряву очима Шеремет. — Багато чого могло в житті буть інакше, Дмитре, але нікому ще не вдавалося його повернуть і прожить заново, без тих трагічних помилок. — Не виказав здивування Дід. — Твоя правда, Григорію, але ж душа і досі болить — як вони заходилися нас паплюжити, оті самопроголошені «народні обранці», ледве встигли увійти трохи в свою нову роль — «державних діячів», а не закомплексованих інтелігентів у першому поколінні та дрібних чиновників і підбуржуйників. І за що? Тільки за те, що ми, українці — вояки чужої нам армії сприйняли ідею незалежності Батьківщини всім серцем і запропонували їм свою силу, свою мужність, свою кров задля її здобуття. А виявилося, що їм це не потрібно. Бо їхнім ідеалом була — не самостійна держава Україна, а провінція Україна в складі «демократичної» Росії. І вони втовкмачували вам це в голови, дурили простих людей, знищуючи водночас в зародку саму ідею національної збройної сили. — Все так, як ти кажеш. І вони відкрито про це писали, ще за місяць до вашого з’їзду, я сам читав. — Озвався Дід.— Зараз точно не згадаю, але йшлося про те, що українським соціал-демократам і взагалі всім справжнім демократам своєї армії не треба, досить мати українізовані частини в складі російської армії, а українського мілітаризму не було і не повинно бути. — Зрадники. — Скреготнув зубами Шаблій. — Ми це передбачали, а тому підготували їм на Військовий з’їзд немало сюрпризів. На жаль, не все вдалося, переграли вони нас… — Цікаво, і що ж ви планували? — Пожвавішав Шеремет, якому почали вже потроху набридати ці «розборки» давніх років. «Єслі би, да каби…» — історія зворотнього шляху не знає! — Запланували ми на той з’їзд багато. — З жалем зітхнув Шаблій. — По-перше, проголосити Україну Самостійною Державою і одразу сповістити про це всьому світові. Це б поставило перед фактом зовнішні сили і спонукало б до роботи на власну державу внутрішні сили. По-друге, виділити зі складу з’їзду військову раду, яка б обрала гетьмана. Лідера, який зуміє очолити і повести націю у вирішальний період її буття. По-третє, оголосити про негайне створення національної народної армії як єдиної сили, спроможної захистити націю в цей уразливий період — створення нею власної державності. — Перше й третє зрозуміле, а от про друге я чую вперше. — З удаваною байдужістю запитав Дід. — Ти мені про ці плани тоді не розказував. І куди ж він повинен був повести нашу націю, отой ваш гетьман? До якого світлого майбуття? — То ваш Ленін з Троцьким та Сталіним до світлого майбуття водили, а ти їм всім помагав. — Огризнувся Шаблій. — Ми ж збиралися дійти тієї незалежності, яку вони здобули тільки тепер, — кивнув на Шеремета Шаблій, — ще ледве не сімдесят п’ять років тому. Що ж до наших планів, то першим кроком гетьмана мало бути — замиритися з Центральними державами. Вони є нашими природними союзниками, а не ворогами, і Україна не повинна з ними воювати на догоду Росії. Окрім того, таким кроком ми хотіли вибити з рук московських більшовиків головну їхню зброю в боротьбі за маси — гасло негайного миру. Якщо слова спрагненого миру пролунають саме з Києва — тоді Петроград не знайде такого війська, яке пішло б війною на ту Україну, яка прискорила мир. — Ловко це ви зі своїм гетьманом придумали, заперечити важко. — Кинув репліку Дід. — А кого, до речі, ви на роль вождя нації готували? — Не Грушевського ж з Вінниченком. Або їхнього поплічника на той час — Петлюру. — Невдоволено кинув Шаблій. — Звісно, що Міхновського. — А хто його знав по Україні? Хто піддержував? — Не вгамовувався Дід. — А хто вашого Леніна знав, або Лейбу Троцького, або Мойшу Свєрдлова? — Відрубав Шаблій. — Вожді в переломні часи історії іноді виявляються, немов вулкани серед тихих старих гір. Так і Міхновський. А знали його не менше, ніж того ж Винниченка, бо він на той час в національному русі вже чверть століття, як був. Та й своїм захистом в судах українських селян і солдатів чималу відомість і повагу серед простого народу здобув.Тим більше, що він — вождь від народження. Не даремно його змолоду козаком-характерником прозивали — за розум, силу і гарячу лицарську вдачу. — Плани у вас були, звичайно, могутні. — Зіронізував Дід. — А якби не вийшло? Якби з’їзд не піддержав проголошення самостійності, не обрав гетьмана; втрачена була б перспектива сепаратного миру з німцями й австріяками? Як, до речі, й сталося? Тоді ви що збиралися робити, інтересно? Бо що зробили — я не знаю. — Смійся, смійся… Однак ми передбачили, що соціалісти проштовхнуть ідею українізації окремих частин в російському війську, а не створення національної армії. На цей випадок у нас було заплановано «прорвати греблі» — зробити так, як це зробили колись нідерландські гези, щоб вигнати зі свого краю іспанських окупантів. — Ти що, Дмитре, забув, яка в мене освіта? Два класи, з них один — коридор. — Беззлобно дорікнув Дід. — Кажи простіше. — «Прорвати греблі» — це значить, на тих ділянках фронту, де оборону триматимуть українізовані частини, в один прекрасний момент попередньо домовившись, відкрити фронт і без бою пропустити в глибину оборони росіян німецькі війська. Вони швидко вирвуться на оперативний простір, в глибокі тили і, змикаючи лещата, братимуть в полон цілі корпуси і армії. Це буде катастрофою для Росії. Питання ж самостійності України вирішиться саме по собі. Як і питання соціалістичного характеру революції. Тільки перше вирішиться позитивно, а друге — негативно. — Але ж це державна зрада! — Вражено мовив Шеремет. — За це ж військово-польовий суд — і без питань, прошу пана до гілляки, як кажуть поляки. — Хоч до гілляки, хоч до стінки або паркана — згоден, є за що. Але тільки не за зраду. — Енергійно заперечив Шаблій. — Це ж чому, цікаво? Хіба пан поручик не складав свого часу присягу «государю імператору»? — Саме тому. І я — в 1914-му, і мій народ — в 1654-му. Саме йому — «государю». Але «государя» не стало ще в лютому 1917-го. Тож — кому зраджувати? І я, і мій народ — вільні. Мій народ вільний будувати своє життя, як вважає за потрібне, без оглядки на царя — батюшку, а я вільний служити своєму народові, як він від мене того вимагає. Помітивши вагання й сумнів Шеремета, ще раз пояснив: — Ми, український народ, присягали в 1654-му році, що визнаємо над собою владу Московського царя. Але ми не присягались визнавати панування над нами москвинів як нації, які тільки завдяки Переяславу дістали підстави називати себе російським народом, а не лише московським, як їх знала вся Європа. — Ловко ж це ви задумали, з цим з’їздом! — Перервав довгу мовчанку Дід. — І самостійність, і гетьман, і національна армія, і сепаратний мир — це ж скільки зайців одним пострілом задумали уложити! Цей самий, німецький брехун, ну як його… — Барон Мюнхгаузен, — підказав Шеремет. — От-от, оцей барон — він в порівнянні з вами просто хлопчак… — Не глузуй, Грицько, є речі святі. Ми за це готові були життя покласти. — Глухо зауважив Шаблій. — А вийшло, що поклали шию під ярмо. Бо про такі замисли треба було мовчать, поки не зробите. У вас же, видать, утєчка інформації случилася. А в Центральній Раді люди недурні, видно, позбиралися, швидко второпали, що то за сила — такий з’їзд. Це ж тобі не шутка — сімсот делегатів, що представляють інтереси більш ніж півтора мільйонів військових-українців в російській армії. Це ж сила! Та якщо ще й програма така, як ви підготували — тоді Центральній Раді взагалі робить нічого, окрім як перед гетьманом, обраним таким з’їздом, у дві шеренги вишикуваться, щоб рукопожатієм своє почтєніє засвідєтєльствовать. — Знайшов з чого жартувать! — А я й не жартую. Я тобі пояснюю, що вони правильно оцінили вашу силу і вжили заходів. Ти крутився в оргкомітеті, тобі ніколи було. А я ж серед делегатів був. Так нас всі ці центральнорадівські агітатори-інтелігенти обсіли, немов купу дерев зграя ворон. І засипали нас всілякими своїми листівками й брошурками, як ворони землю своїм добром. А в них що не слово — то проти «українського націоналізму та шовінізму», та проти «українського мілітаризму», та проти «всякого сепаратизму, всякого відокремлення себе від революційної Росії», та що «наша демократія пропаде і землі ми не дістанемо, якщо встановимо незалежність нашої республіки». — І ви повірили? — З гіркотою дорікнув Шаблій. — Піддалися на таку дешеву провокацію? А ще делегати, вважай — розумніші від інших. Що ж тоді казати про тих, хто в окопах залишився? — Не поспішай нас ганити, Дмитре. Ти сам воєнний і нашу воєнну психологію знаєш. Вона чіткості і ясності вимагає. Якщо оголосили свободу народам — так значить, і нашому. Якщо дозволили створювати національні війська полякам, латишам, фінам, чехам — то чим ми гірші? Якщо свобода народу справжня — значить своя держава. А яка ж держава може бути без своєї армії? Так що коли не всі, то більшість із нас були і за самостійність, і за українську національну армію. От тільки про гетьмана, «прорвану греблю» та сепаративний мир ми, прості делегати, нічого не знали. Але за належної обработки, я думаю, і це б підтримали. — Але ж чому вийшло, що не так сталося, як гадалося? Що практично жодна з ваших, шановні панове «самостійники», пропозицій не пройшла? — Не міг і не хотів стримувати своє здивування Шеремет. — Це не до мене. — Флегматично зауважив Дід. — Я свою позицію і позицію більшості делегатів виказав. Чому і як так вийшло, що організатори з’їзду не змогли скористаться з нашого національно-державницького пориву, втратили ініціативу, кажучи воєнним язиком — то нехай вони й доповідають. — Не копирсайся в моїх ранах, Григорію, душа й досі болить. Бо то була та поразка, з якої почався кінець україн¬¬ської національної революції. І початок незлічених бід нашого народу протягом вже ледве не дев’яноста років. — Гірко мовив Шаблій. — Міхновський — він був справжній лицар. Він готовий був вірити кожній людині — в її чесність і патріотизм, якби тільки назвала себе українцем. Але недаремно в народі кажуть, що зраджують лише свої… «Зібрання, яке увійшло в історію як Перший все¬український військовий з’їзд, почалося 18 травня 1917 року в головній аудиторії Педагогічного музею. — Урочисто почав Шаблій. — Микола Міхновський, як головний організатор з’їзду, запросив до участі в ньому провідних діячив Центральної Ради, відкрити з’їзд попросив Голову ЦР Михайла Грушевського. Це була перша наша фатальна помилка, яка визначила весь хід з’їзду». — Не зрозумів… — Здивувався Шеремет. — При чому тут помилка? Грушевський відомий як видатний вчений-україніст, який заклав теоретичні підвалини української незалежності. На всіх урочистостях в Києві квіти покладають одночасно до двох пам’ятників — Тарасу Шевченку і йому. — Ви квіти покладайте кому заманеться, а я маю свою думку. — Гнув своє Шаблій. — Шановний вчений і колишній прихильник незалежності України, а тепер провідний політичний діяч, не встояв перед масовим психозом соціалізму, який охопив широкі верстви трудового населення. Повернувшись в Україну після падіння царизму, він сам вступив до соціал-революційної партії, а при обранні керівника виконавчого органу Центральної Ради, фактично кабінету міністрів, підтримав кандидатуру письменника Володимира Винниченка, керівника Української соціал-демократичної робітничої партії. Саме на цих двох діячах передусім лежить вина за згаяний в 1917 році час для створення самостійної Української держави. Але про це потім. Поки ж що… «Грушевський, відкривши З’їзд, передав слово для доповіді не його організаторові «самостійнику» Миколі Міхновському, а своєму соратнику — соціалісту Володимиру Винниченку. Останній виголосив промову в кращих традиціях українських соціалістів. Лейтмотив: без революційної демократичної Росії ми ніхто, ніщо, ні до чого і нікуди. І запропонував обрати головою З’їзду не того, хто його підготував і організував, тобто — Миколу Міхновського, а члена партії соціал-демократів Симона Петлюру». — А Петлюра що, був тоді проти незалежності України? — щиро здивувався Шеремет. — Та він тоді був таким завзятим плюгавим пацифістом і слухняним поплічником Винниченка, що гидко й казати. — Із злістю кинув Шаблій. — Це він вже потім ума-розуму набрався, коли Винниченко його пару разів «кинув», як у вас тепер кажуть. Та ще, коли второпав, що російські соціалісти у ставленні до української національної революції нічим не кращі від російських монархістів-шовіністів. А ті двоє, Грушевський та Винниченко, — один — політичний сліпець, а другий — соціальний фантаст-імпровізатор. – А з чого раптом він взагалі почав займатися військовими справами? Семен Васильович Петлюра? Наскільки мені відомо, в армії він зроду не служив, займався журналістикою і публіцистикою та громадською діяльністю. – Зацікавився Шеремет. – В тому-то й справа, що і не служив, і на цьому ділі не знався, а тому краще б і не брався. – Буркнув Шаблій. – Бо одна справа в «земгусарській» уніформі франтувати та сестрами-утішительницями командувати, а зовсім інша – військовим будівництвом у молодій державі керувати. – А хто вони такі – оті «земгусари»? І чим на війні займалися? – Допитувався Шеремет, відчуваючи якусь каверзу. – Та ні які вони не гусари, то прозвище таке фронтовики для них придумали, для «героїв тилу». – Жовчно-ядуче процідив Шаблій. – Був тоді такий собі «Зємскій і городской союз», скорочено «Земгор» – громадська організація, яка опікувалася матеріально-побутовим і медичним забезпеченням Діючої армії. Туди понабивалися переважно всілякі шкурники, хто від справжньої військової служи ухилявся, щоб на фронт не попасти. Але уніформою хизуватися і фронтовиків із себе корчити перед тиловими баришнями – це вони полюбляли. В тому числі, мабуть, і цей Петлюра. – Якщо він був такого малоповажного серед фронтовиків роду служби, то чому ж вони йому тоді довіру виявили, на з’їзд висунули? Ще й до складу його керівництва? – Не вгавав Шеремет. – Та тому, що поки ми в окопах атаки австріяків відбивали та самі в штикову ходили, він в цей час по тилах їздив та агітацію своєї партії, есдеків серед тиловиків та запасних займався. От вони, власне, його і обрали головою Українського військового революційного комітету Западного фронту. А ділі вже само пішло-поїхало… — Не зовсім так, Дмитре, — докинув своє Дід. — Петлюра — він хоч і непоказний із себе був, тільки ж, відчувалося, тямущий і всередині кріпкий. Вмів говорить, за живе зачепить, нічого не скажеш. Хоча в земельному питанні — слабуватий. Та й в армії по-справжньому дійсно не служив, це відчувалося… Но не тому, що шкурник, а по здоровью – це по ньому зразу видно було. — Та що ти його нахвалюєш, якщо сам потім проти нього воював? — кинув Шаблій. — Слухай краще далі, та підказуй, як що забув або не так. «Всім стало очевидно, що це заздалегідь спланована акція соціалістів, які пальцем не поворухнули задля того, щоб з’їзд відбувся, однак тепер намагаються скористатися плодами праці «самостійників» і перехопити ініціативу, заблокувати нашу роботу. Тому делегати-самостійники, а їх була більшість, запропонували обрати головою Миколу Міхновського. Однак проти цього негайно виступив Винниченко. Яким він тільки брудом того бідного Миколу не поливав! І «пан», і «маєток має», і «хоче завести старі порядки, панщину», і «в окопах, де мучиться вояк, ніколи не був». Словом — більшого цинізму й демагогіїї, як тоді від Винниченка, я в житті своєму не бачив і не чув». Про те, що дискусія була жаркою, Шеремет знав і раніше. Відразу пригадався читаний в літературі спогад делегата того з’їзду, якогось єфрейтора на пам’ятливе прізвище Певний: «Так ото ж, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скільки оком скинеш, ніби твоя власна стала. Земля селянам, а фабри¬ки робітникам! — так говорить, так говорить — ніби купчу тобі на всю землю подарував. Настоящий, можна сказать, демократ: всім догодить хоче! А по ньому Міхновський, поручик! Так цей — куди там Винниченку! Цей тільки Україну, брат¬ця, знає! Так і говорить — Україна, значить, для українців! Господи! Мов із «Кобзаря» тобі відчи¬тує! А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!» Хоча й невисокої освіти, видно, був чоловік, але вибір свій в решті-решт зробив правильний. Судячи бодай по тому, що зі спогадами тими Шеремет ознайомився тільки вже в нинішні часи. — Не побивайся, я також тоді зробив вибір той, якого б ти зараз хотів. На тому з’їзді. — Зронив нехотя Дід. — Однак про це поки що ранувато говорить. Ти спитай його краще, яку резолюцію прийняв Перший всеукраїн-ський військовий з’їзд — повноважний представник півтора мільйонів українських вояків російської армії. — Дійсно, стратегічних питань, як я розумію, було три. — Вхопився за пропозицію Шеремет. — І реальне значення мали не стільки дискусії, скільки рішення по кожному з них. Спитати можна? — Чемно звернувся до Шаблія. — Давай, раз почали… — Тоді скажіть, будь ласка, тільки конкретно: вимогу створення самостійної соборної Української Держави як мету революції і подальшої війни, ви на тому з’їзді проголосили? Чи ставили собі те за головну мету з’їзду? — В тому-то й справа, що — ні. — Важко зітхнув Шаблій. — Винниченко таки зумів нав’язати своє: «мир без анексій і контрибуцій на підставі самовизначення народів». Питання ж — хто, коли і як буде оте самовиз-начення робити, — втопили в своєму облудному базіканні. А наші орли-фронтовики, як почули про мир, так відразу й розм’якли, мов глина під дощем… — Зрозуміло. Переходимо до другого. — Не вгамовувався Шеремет.— Ще майже за два місяці до того, в березні, на вічах військовиків вже приймалася резолюція: «Негайно приступити до організації власної національної армії як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». Правильно я пам’ятаю? — Саме так. — Підтвердив Дід. — Цю резолюцію на З’їзді прийняли? Підтвердили й розвинули те, що було? Бо ж як на ті часи, наскільки я розумію, два місяці двох звичайних років були варті, якщо не більше? — Тодішню вартість часу ти правильно, Володю, понімаєш. Що ж до революції — то тут питання складніше. Тут, як казали більшовики, вийшов «шаг назад», але без «двох шагів вперед». — Однак створення Першого Українського полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького ми все-таки проголо¬сили, хоч як Тимчасовий уряд і російське військове командування не впиралися. І що Чорноморський флот належить Україні, повністю і безроздільно — також заявили твердо. — Вихопився Шаблій. — Як в мене тоді серце не луснуло від щастя й гордості — досі не збагну, як згадаю ту мить: малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького, черниці Флоровського монастиря вишили, урочиста церемонія присяги на вірність Україні… — Ти ліпше згадай про резолюцію щодо створення війська, а не одного полку. Як воно в тебе тоді не луснуло від злості — що клич «української національної армії» Винниченко з компанією ловко підмінили на «українізацію армії», а ви скільки не сіпалися, так нічого й не вдіяли. — Приземлив поручика Дід. — І замість власного українського війська получили, згідно з чинним законодавством, як вони тепер кажуть, кивнув головою у бік Шеремета, — «окремі українські військові частини в рамках всеросійської армії, беззастережно підпоряд¬ковані всеросійському військовому командуванню і всеросійському Тимчасовому правительству». — А що ми могли вдіяти, якщо ви, сірятина окопна, заковтнули ту соціалістичну облуду, як окунь наживку? І першу, і другу резолюцію? Та ще й до Українського генерального військового комітету, який ми задумали як найвищий керівний орган у справах українського війська, ви ж понаобирали всіляких антидержавників — соціалістів на чолі з Винниченком і Петлюрою? А із самостійників-державників — одного лише Миколу Міхновського? — Ти мене не за моє не свари. Я тоді, на першому З’їзді, ще за вас, за самостійників стояв. Хоча у Винниченка з Петлюрою соціальна програма і сильнішою була. Тільки я бачив, що в Росії всілякі революціонери-соціалісти-демократи до власті знову поміщиків і капіталістів привели. Тому й думав собі тоді: чи ж нам разом по путі? Краще вже тоді отдєльно. Бо в нас, на Україні якщо й були поміщики — то щитай всі росіяни чи поляки, або принаймні такими себе вважали. Взять капіталістів — так знову ті ж самі та євреїв ще якась дрібка. Якщо українець — то або селянин, або робочий. Та ще хіба, може, інтелігенція дрібна якась, або чиновник невеличкий свого коріння не цурається. То краще вже нехай би оці, свої при власті були. Тому — краще вже незалежність, думалось тоді, аніж «єдіная і нєдєлімая». І нажилися під ними, і наробилися на них, і навоювалися за них — досить… — А чого ж потім від нас відсахнувся? — Дорікнув Шаблій. — Чому проти нас пішов? З більшовиками та з Червоною гвардією? — Не поспішай. Ти тоді також ще під знамена Петлюри не став, як і той ще сам уповні не визначився. Згадай краще, що він тоді на з’їзді говорив: “… нам потрібна не постійна армія, а всенародне озброєння, міліція… Небезпека полягає в тому, що коли організується буржуазія, то армія стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії і селянства. Ось чому ці полки “імені гетьманів” можуть містити в собі елемент небезпеки, коли вони будуть створені на постійній основі…” А через кілька місяців той же Петлюра вже сам вимагав від Центральної Ради створення Української армії. Так що не забувай, які часи непевні тоді були… Яким гарячим вітром віяло… 8. ПРОЗРІННЯ ЧИ ТРАГЕДІЯ? Непевні часи… Перед Шереметом сплили події власної пам’яті якихось десяти-п’ятнадцяти років тому. Коли та сама імперія, хоча й в іншому обличчі, вдруге розвалювалася на шматки, не проживши і ста років. Без запеклої тривалої боротьби, без війни і крові, принаймні в слов’янських республіках — а все одно було тривожно-моторошно. І у відповідь на питання журналістів, як ви ставитеся до того, що відбувається, люди найчастіше наводили китайське прислів’я: не дай вам Боже жити в часи перемін… А тоді ж, у 1917-му, ще тривала кривава війна, яку всі учасники одразу назвали Великою, а вже потім, оцінивши справжній її масштаб — Першою світовою. Війна, яка своєю кров’ю сп’янила гарячі голови в країнах, що її розв’язали, а сп’янілі від утопічних революційних ідей поводирі штовхнули народи до братовбивчої війни у себе вдома — в Росії, Німеччині, Угорщині, Фінляндії… — Діду! Скажіть мені по-правді — ви усвідомлювали тоді, в травні девя’тсот сімнадцятого, коли вимагали від уряду землі й миру, для народу в цілому і для кожного осібно, що не мине й року, як нагло запалає нова війна — громадянська? І що з багатьма учасниками того з’їзду ви зійдетеся незабаром лава на лаву? — Та хто ж з нормальних людей про таке думать міг, та ще й на таке свідомо піти? Звісно, що ні. Мислилось просто: якщо вже самодержавіє, яке он скільки століть незиблємо стояло, враз порушили, та й практично без крові — то що тоді казать про оте Врємєнноє правительство, власть поміщиків і капіталістів? На то воно й врємєнноє, щоб його замінить чимось постоянним, яке б відповідало чаяніям народу, а не купки експлу¬ататорів. Однак окончатєльно я до того трохи пізніше дійшов. Ну а поки що, після Першого військового з’їзду, я добросовісно почав виконувать його резолюції. — І як же це, цікаво, практично виглядало? — Вражено звів брови догори Шеремет. — В одній руці червоний прапор, а в другій — жовто-блакитний? — Ти з мене не глузуй! Сказано ж тобі — я тоді придивлявся. І хотів, щоб і Україна незалежною була, і земельку селянам дали, і життя общественне по-справедливості організували. Тому те, до чого врешті-решт дійшли на з’їзді, мене поки що влаштовувало. Як перший етап. — Вперто доводив своє, продираючись крізь чагарі пам’яті, Дід. — Тому, повернувшись до себе у полк, я одразу почав проводить соотвєтствующую роботу. Хоча, щоправда, тут в мене одразу вийшли деякі разногласія з моїми товаришами, хто за більшовиків був. Партійним фактично в нас був лише один — рядовий Чумаков, із запасників. Він до війни, до призову в Тулі на заводі робітником працював, політично розвинутий краще за всіх нас. Так він був категорично проти. Але я зумів доказать йому, що соціальна справедливісь і національна рівноправність понятія не тільки не суперечливі, а навіть навпаки. — Цікаво, щось вдалося практично зробити? — Аякже. Я срочно почав підбирать людей, щоб для начала бодай один ескадрон зробить українським. З рядовими і з унтер-офіцерами складнощів не було — з них хоч зразу дивізіон можна було сформувать. А от з офіцерами вийшла проблема. З тридцяти з лишнім стройових офіцерів полка українців було всього троє, та й з тих двоє до ідеї українізації ставилися прохладно. Погодився один корнет Ханенко, так був молодий дуже. Та й корнета на ескадрон не поставиш — у нас ними ротмістри і навіть підполковники командували. — А що ж ваш «хрещеник-юнкер» Раєвський, здається? Хіба не з наших? Він же й в чини, мабуть, з часом вийшов? — Та з наших він, відкіля ж іще з такою фамілією? І ротмістром якраз став, а ескадроном так вже рік, як командував. «Золотоє оружіє», георгієвський кавалєр, не кажучи вже про що менше — словом, кращого не знайти. Однак — з нами не пішов… — З жалем зітхнув Дід. — Чимось мотивував чи просто так, мовчки? — Та ні, говорили ми з ним не раз, обстоятельно і по-хорошому. По-людськи я його понімав, хоча й жалко було, що не з нами. — Що ж він такого цікавого сказав? — Розумієш, — каже, — Григорію Демидовичу. Я хоча й дійсно ваш, і коріння своє славне запорозьке пам’ятаю, і край наш для мене найкращий на землі, і мову нашу народну знаю і люблю, але вибач — України поза межами Росії я собі не уявляю. Тому всі ці ігри в українізацію підтримувати не хочу, бо бачу, до чого воно клониться і чим може обернутися. Досить з нас одного Мазепи і одного Батурина. За мене мої предки вибір зробили — ще за Петра Великого, під Полтавою. І з тих пір ми вірно Росії своїм мечем і кров’ю служили, то ж не мені те міняти. — Не повірю, щоб ви так мовчки сприйняли і погодилися, не спробували переконати. — Засумнівався, знаючи вдачу Діда, Шеремет. — Спробував, однак дарма. Ти історію, питає, добре знаєш? Кобзарів до служби, поки в селі жив, слухав? — Звичайно, кажу, змалечку. Книжок, щоправда, багато не читав. — Тоді згадай хоча б одну думу або пісню, в якій би йшлося про повстання наших проти москалів. Щоб встали за свою волю, за волю України проти Росії так, як за часів Хмельниччини проти Польщі. Не дрібний якийсь бунт, а так, щоб земля дрижала? Можеш згадати? — Такого щоб дуже вже значного, кажу, так зразу не припам’ятаю. Однак про гетьмана Мазепу, про те, як москалі Січ руйнували, як наші за Дунай пішли — про таке чув. Про Гонту й Залізняка також. — Правильно. І все. Більше практично нічого. Так за Мазепи чим кінчилося? Свої своїх зрадили, москалям на кров і поталу віддали. А про Січ та Дунай — так то одне скигління, немов пса побитого, якого хазяїн сп’яну-здуру дрючком одходив. Пожалійте, мовляв, які ми бідні-нещасні: мали землі, мали волю — прийшов лихий москаль, всіх порозганяв, пограбував, землю одібрав. А де, питається, шаблі були та рушниці в отих панів-братів запорожців? Куди їхні мужність і вольнолюбність поділися? Боюся, як би ваші українізація та національне самовизначення знову не стали черговою темою для сумних пісень… Поговорили отак останнього разу, хоча й без злості, але й без задоволення, вже й розходитися зібралися, бо сиділи в приміщенні полкового комітету, аж раптом заходить підполковник граф Меджитинський. Він якраз тоді в польський корпус, до генерала Довбур-Мусніцького переходити збирався. І всіх поляків з полка, чоловік п’ятдесят, з собою загітував. Зараз зайшов, щоб мою згоду на відбуття, як голови полкового комітету, отримати. Поки я папери йому підписував, Раєвський візьми та й скажи: — Ви, граф, переходите до польського війська, Горенко український ескадрон хоче в полку створити, а там також до своєї армії відпаде. З ким же тоді Росію боронити накажете? Меджитинський глянув уважно так на нього, на мене, та й каже, ховаючи папери до польової сумки: — Я вважаю, ротмістре, що Росії має вистачити іванових-смірнових та олсуф’євих-татарінових, щоб боронити своє отєчество. Що ж стосується прожектів пана-товариша солдатського голови, то автори цих фантазій повинні були б знати, що армії без держави не буває. — Однак і Польща самостійної держави не має, а власної армії прагне. — Ущипнув графа Раєвський. — Пан ротмістр забув, що Польська держава існує вже більш ніж тисячу років і лише останні сто — у вигляді автономії. А про Українську державу — про таку ніхто, ніде й ніколи не чув. Не думаю, щоб така держава потрібна була Польщі і Росії, та й будь-кому в Європі. А відтак її утворення — справа вельми проблематична. — Круто берете, шановний. Але ж і ваш, і мій роди — ми беремо початок саме з України, саме з того народу. Як польські Меджитинські, Четвертинські, Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та інші, так і російські Кочубеї, Драгомирови, Паскевичі, Раєвські та безліч інших. І в жилах наших першопочатково текла саме українська кров, хочемо ми те визнавати, чи ні. Така сама, в принципі, як і у козака Горенка. Дивлюся, а Меджитинського ледь не затіпало. Однак опанував собою, лише посмішка вийшла кривуватою: — Я просив би пана ротмістра бути трохи стрима¬нішим у висновках його генеалогічних досліджень, особливо що стосується походження й крові інших старовинних і уславлених родів. Мої предки мені права на таке вільне тлумачення не давали, ні тим більше вам. Що ж до українського питання в європейській політиці, яке так хвилює деякі гарячі голови, — іронічно-пре-зир¬ливо глянув у мій бік, — то тут я б хотів спитати пана солдатського голову, чи знає він, що таке Люблінська унія? — Звідки мені, кажу, знати? — Це угода про створення єдиної держави між Річчю Посполитою Польскою і Великим Князівством Литовським, укладена в Любліні в 1569 р. За нею до Польщі відійшли недостатньо або зовсім незаселені землі південної частини Литовської держави. Внаслідок цього на початку новітньої історії людства політична мапа Центрально-Східної Європи виглядала наступним чином: на заході — Польща, на сході — Московська держава, на півдні — Кримське ханство. Де тут хто бачив чи чув про Україну? То все вигадки австрійської й німецької агентури, щоб ослабити Росію. — Але ж на тих землях, які ви називаєте «недостатньо або зовсім незаселеними» споконвіку жили наши предки, які по крові своїй і по вірі ніякого відношення ні до литвинів, ні тим більше до поляків не мали. — Потемнів обличчям Раєвський. — І називали себе руськими, а потім українцями, на відміну від хоч і братів своїх по вірі, але людей інакших, москвинів-московитів-москалів. Це вже потім після возз’єднання, ми стали одним народом з одною державою і спільною історичною долею. — То хворобливі історичні ремінесценції деяких панів з кресів, навіяні їм хлопським оточенням і сучасними соціальними ідеями, та хлопів, що в пани в такий спосіб вибитися прагнуть. — Презирливо скривив губи Меджитинський. — Вам, ротмістре, так не личить. Тим більше, що як на нинішній час, наскільки я розумію, ви вважаєте себе «русскім», малоросійство для вас — «прєданьє старіни глубокой», а не життєвий політичний вибір. — В принципі, так. — Повагавшись, погодився Ра¬євський. — Але ж є повага до історії… Окрім того, я не зовсім зрозумів ваш вислів «панів з кресів». Що таке «креси»? — Насамперед, дякую вам за розуміння. Що ж до кресів… — Голос Меджитинського став мрійно-задум¬ливим. — Як би то вам краще пояснити? Креси — то ті землі, які польський народ своєю заповзятливістю, відвагою, працею і розумом приєднав до нашої бідної на природні багатства отчизни. Несучи європейську культуру тамтешньому примітивному людові і даючи водночас простір для подальшого розвою нашої нації. — Себто, розвою вашої вищої нації за рахунок нашої, примітивного, як ви кажете, люду. — Гірко-задумливо кинув репліку Раєвський. — Пане ротмістре! Ми ж обидва шляхетні люди, ми ж домовилися… — В голосі підполковника відчутно звучало роздратування. — Що ж стосується пана самостійника-незалежника, — знову не втримався від іронії на мою адресу поляк, — то тут я б хотів ще дещо зауважити. Справа в решті-решт не в тому, були ви раніше окремим народом, чи не були. Маєте свою мову, чи ні. Достатньо сильна, чи слабка ваша культура. Ваша споконвіку та земля, на якій ви зараз живете, чи ви її здобули вогнем і мечем, плугом і потом сто-двісті-триста років тому. Багато вас числом, чи мало. Не цим визначається право нації на самостійне державне існування. — А чим же тоді? Якщо всього цього мало? — Сказати по-правді, я був дещо спантеличений таким його маньовром. Та й Раєвський, бачу, також. — Право нації на волю визначається жертвами, які вона принесла на вівтар Свободи, пролитою в ім’я Свободи кров’ю її синів. І пам’яттю наступних поколінь про жертви попередніх, а головне — їхньою готовністю в свою чергу жертвувати собою також. Фундамент будь-якої держави тільки тоді міцний, коли він скріплений кров’ю, пролитою за цю державу, за її свободу і незалежність. Зверхньо-повчальний, хоча й з відтінком смутку тон поляка, російського графа і офіцера, мене роздратував: — Ви хочете сказати, що ми, українці, недостатньо жертв принесли за свою свободу? Мало крові своєї пролили? Граф іронічно посміхнувся самими кутиками губ: — Ви майже відповіли на своє питання. Однак буде краще, якщо я оповім на прикладі своєї нації. — Ухилився від прямої відповіді граф. — Незабаром після позбавлення нас незалежності ми підняли проти Росії повстання, яке увійшло до історії Європи, не тільки Польщі. Про генерала Тадеуша Косцюшка, сподіваюся, ви чули? Не встигло підрости нове покоління, як поляки створили свої окремі легіони в армії імператора Наполеона і воювали за свою свободу від Росії разом з французами. Не минуло й двадцяти років, як наступне покоління героїв знову підняло повстання під прапором свободи. Потопили його в крові російські війська під командуванням генерала Паськевича, який отримав за це титул князя Варшавського. Українця, до речі. – Не поспішайте, графе. – Перебив поляка Раєвський. – Якщо ви такий вже патріот своєї Польщі, то навіщо поступили саме до нашого полку? Аби служити російському царю під срібні звуки Георгіївських труб, на яких написано: “За Варшаву 25 и 26 августа 1831 года”? Бодай би полк хоч вибрали інакший, а не той, що відзначився при штурмі вашої столиці. – Дякую панові за кмітливість. – Спалахнув гнівом Меджитинський. – Я виправлю цю необачність своєї юності, спокутую власною кров’ю в боротьбі за волю Ойчизни. Що ж стосується тих часів, то ваш Паськевич потім вогнем і мечем завойовував для Росії Кавказ, разом з нащадками вольнолюбивих запорожців — чорноморськими козаками. — Вони до того були змушені, — не витримав я. — Що їм зоставалося робить, якщо Січ розорили, а нового доброго пристаниська так і не знайшли? — Так і я про те: ваші землі на Запорожжі, здобуті вашою кров’ю, росіяни у вас забрали, а самих спровадили на Кавказ, знову своєю кров’ю здобувати собі місце під сонцем, а Росії — нові «ісконно русскіє землі». Однак, дозвольте повернутися до наших, до польських справ. У нас нове покоління поляків дало нових героїв. Повстання 1863-го року ми хотіли зробити не тільки польським, а спільним польсько-українським. Ми звернулися до українців із закликом підтримати нас і виступити разом під єдиним гаслом: «За нашу і вашу свободу!» Однак українці показали, як їм потрібна та свобода: шляхетна і освічена верстви зробили вигляд, ніби-то й не чули, а селяни не тільки не стали самі на боротьбу, не тільки не підтримали нас, а навіть виступили проти — допомагали російським військам знищувати повстанців з хлопською зброєю в руках — сокирами, косами, вилами… Репресії російського уряду були жорстокими, польська нація зазнала величезних втрат — десятки тисяч загиблих в боях, засуджених до страти або каторги, засланих до Сибіру. Ще білше позбавлених дворянства, засобів до існування. Причому все це була провідна верства — шляхта, інтелігенція. То була нищівна поразка, ми змушені були визнати остаточно, що шляхом збройної боротьби здобути свободу, визволитися з лабет Російської імперії ми самі не зможемо. — Ось бачите! — Ледве не із задоволенням вигукнув Раєвський. — Проти шаблі з дрючком не підеш і не встоїш. Росія є Росія… — Нехай пан не поспішає. — Зупинив його Мед¬житинський. — Після цієї поразки ми майже всі пішли у свого роду внутрішню еміграцію. Ми влаштували обструкцію російським окупантам: вони жили на нашій землі, але самі по собі. Ми їх в своє життя не пускали і до них на службу не поспішали. А якщо і йшли, то лише за потреби і без охоти. Найбільш шляхетні і гарячі з наших воювали в інших краях за свободу інших народів — в Італії разом з Гарібальді, у Франції разом з комунарами, в Трансильванії разом з бурами. Але не як шукачі пригод, а — за свободу і задля набуття власного бойового досвіду. Щоб потім воювати за Польщу. Вчитися ми свою молодь посилали до Берліна, Відня, Парижа деінде — аби не до Петербурга та Москви. Звідти ж запозичували і новітні досягнення культури. І так ми трималися більше п’ятидесяти років. Аж поки зараз не настав наш час — час нашого національного визволення. — Ми, українці-самостійники, раді за вас, поляків, як і за будь-який інший народ, пригнічений в Російській імперії. Однак я так не зовсім і зрозумів, чому ви відмовляєте нам, українцям в тому, до чого самі прагнете з такою силою? Поки Меджитинський думав, як мені краще відповісти, за нього це зробив Раєвський: — Невже ти й досі не зрозумів, козаче, на що він натякає, чого хоче? Він пропонує, щоб ти порівняв їх і нас та подумав добре сам, чи готові ми до незалежності так, як поляки і чи зможемо ми обійтися без Росії так, як вони. Перерізати пуповину — і все… — А ви ж як думаєте, Василю Миколайовичу? — Питаю його. — Зможемо, чи ні? — Я ж сказав — вважаю, що ні, не зможемо. Говорити ще можна довго — чому так, але якщо коротко — нещасливо карта нашої долі на Європейський ломберний стіл лягла. А забрати назад не можна — «картє мєсто, картє стол». — Цікавіше те, що Винниченко також казав, що ми не готові, але пропонував просити автономії в межах українських етнічних земель. На це ми спроможні, як ви вважаєте? Однак тут вже не витримав Меджитинський: — Ви які етнічні межі маєте в надії? Ті, що у вашій пісні «Ще не вмерла Україна», змавпованій з нашого національного гімну? Від Сяну до Дону? — Точно не знаю, — кажу йому. — Я географію вивчав тілько на практиці, ногами. Але, мабуть, що близько до того. Тут підполковник напружився, як мовби в атаці на стремена звівся: — Я не знаю, як там щодо Дону і взагалі східних ваших кордонів — то нехай у росіян голова болить. Що ж до західної межі, то споконвічно польська ріка Сян від неї дуже далеко. Ви краще про іншу, ближчу до себе подумайте. — Не зрозумів, кажу, яку це іншу ріку ви маєте на увазі? А він мені тоді металевим голосом, та ледве не по складах: — Вам би слід знати, що будь-який польський патріот визнає Польщу лише в кордонах 1792-го року. Інших кордонів ми не знаємо і ніколи не визнаємо. А поляків, які б не були патріотами, я не зустрічав. Якщо такі й є, то повірте — не вони роблять погоду в нашому суспільстві. То жалюгідні поплічники російських окупантів, які щезнуть разом з ними. І дуже скоро. А Польща буде — від моря і до моря. І аж по Дніпро! Честь маю, панове! Спочатку, я й не второпав, що то за кордони 1792-го року, і при чому тут ті моря й Дніпро, однак Раєвський пояснив: — То кордон по Дніпро, Демидовичу, разом з нинішніми губерніями Волинською, Подільською, Житомирською і частиною Київської. Практично третина України, грубо кажучи. Якщо не більше. Бо їхнє «від можа до можа» — то від Балтійського моря і аж до Чорного. — Що ж це тоді виходить? Полякам віддай третину, бо нею колись російський цар розплатився з ними за свою воєнну нездарність; росіянам віддай ще третину, бо ми заселили ті пусті й дикі краї переважно вже після «воссоєдінєнія». То що ж тоді нам залишається, українцям? — То ти, Григорію Демидовичу, думай разом зі своїми «самостійниками» та «автономістами». І чи потрібно воно вам взагалі, чи зможете проковтнути те, на що націлилися. Я стою на тому, що — ні, не потрібно. А потрібна нам всім Єдина Велика Росія. Яка б не дозволила Польщі панувати над більшою половиною Правобережної України. Інша справа, що в цій новій Росії права нашого народу повинні б бути якось чітко застережені, як другої після росіян державотворчої нації, але це, я сподіваюся, владнається. Якщо ж будете домагатися чогось більшого, за поляками тягнутися — то як би воно вам боком не вийшло… — Цікаві, нічого не скажеш, дискусії у вас в полку в той час точилися. На українізацію частини це якось вплинуло? — Напряму. Я після тієї бесіди з тим польським графом, російсько-польським офіцером, зрозумів, що марнувати час не можна — треба негайно створювать свою, українську оружну силу. Як до того закликав Микола Міхновський. Інакше сусіди затопчуть — оком не моргнеш. Бо для цього поляка ми щось на кшталт того, як червоношкірі індіанці для білих американців. А для росіян — «нєотдєлімая часть єдіного вєлікого русского народа». Тому щоб вижити українцями — треба боротися. — А практично це як виглядало? — Склепав усе-таки український ескадрон. Командиром упросив Раєвського. Я ж, кажу, не вимагаю від вас проти Росії воювать. Навпаки — за неї і «до побєдного конца». Тільки під прапором наших кольорів, під якими й ваші предки в бій ходили. — І як він, погодився? — А куди ж йому діваться, як душа-то у нього — наша. Поупирався для порядку, однак коли я з командиром полку домовився — і він дав згоду. Більше того — швидко почали формувати і другий ескадрон, страх багато охочих було. — Так у вас же ні командира, ні офіцерів не було. Звідки взяли? — Здивування Шеремета наростало дедалі більше. — Я ж членом корпусного комітету був. Попросив хлопців — вони й підмогнули. Негайно прислали штабс-ротмістра Запорожана з армійської кавалерії, а з ним пару «прапорів». Він хоча й з драгунів був, однак нашим гусарам до душі прийшовся. Зріст під два метри, плечі — в двері не входять, палашом махає, немов хворостиною, на грудях офіцерський «георгій» і два солдатських — з «вольно¬опредєляющихся» в офіцери вислужився. Словом — орел. — І високо ви з цим орлом і своєю українізацією в цілому злетіли? — Непогано злетіли, навіть можна сказать — хорошо. Наші два ескадрони вже на середину червня кращими в полку стали — хоч за дисципліною, хоч за внутреннім порядком, хоч на вигляд. Однак вскорості я до цієї затії охолов. — Чому так? Що спричинилося? — Побував на другому Всеукраїнському військовому з’їзді, в двадцятих числах червня місяця. — І що таке особливе трапилося? — Здивувався Шеремет. — Наскільки я знаю, цей з’їзд був ще репрезен¬тативніший — вже дві з половиною тисячі делегатів, в три з половиною рази більше, ніж на першому. Причому вже від мільйона семисот тисяч вояків. Це ж сила! — Твоя правда… Тільки нікому вона була непотрібною, ота сила. Ні своєму, українському уряду — Генеральному секретаріатові Центральної ради, ні тим більше Врємєнному правітєльству. Однак до того я пізніше дійшов, коли воно мені вже менше боліло. — Важко зітхнув Дід. — Як я від них, від «самостійників», вже зовсім відійшов. Шеремет був заінтригований: щось же мусило бути причиною? Діда, видно, також розхвилювала піднята тема, знову запульсував вогник цигарки. — Побувавши на тому з’їзді, я раптом ніби прозрів. І зрозумів, що мені з ними не по путі. Що піший кінному не товариш, а ситий голодного не зрозуміє. Що дурний Грицько Горенко знову махатиме шашкою, як було за царя, тільки тепер він виборюватиме самостійну Україну. А як виборе, то знову піде батрачить. Від того, що його хазяями будуть тепер вчорашні товариші по оружію, йому легше не стане. Швидше, навпаки. — Чому Ви так вирішили? Що буде так чорно-несправедливо? — На другому з’їзді я вже сам першим ділом знайшов Дмитра Шаблія. Розказав, як проводжу роботу з українізації, поспитав, які у них в Києві новини. Він же зостався там при Генеральному Військовому комітеті, помічником якимсь. Знову поспілкувався з делегатами, з приятелями Дмитра — вони ж люди обізнані. Все нібито гаразд, всі за справедливість, за демократію, за Україну. Однак щось мені муляло, спокою не давало. Почав я до них придивляться, хто ж вони такі, оті делегати. У більшості своїй оказалося — синки кріпких хазяїв, а то й просто кулаків. Таких, як я, з батраків, вважай немає. Українськими ідеями багато з них заразилися, коли книжки та газети почали читать, ще в молодому віці, коли вчилися по городах — хто в гімназії або училищі якому, хто в семінарії, хто на вчителя, хто на агронома, — на інтелігенцію, словом. Ну, а як февральська революція стала, тут вони вже на повний голос, серйозно цим вопросом і зайнялися. Став я вивчать, яка ж у них соціальна програма, нащот землі, значить. Доб’ємося ми, припустимо, хоч автономії, хоч самостійності України, а далі що? Як самі своє життя будувать будем? Дивлюся, а в них в цьому питанні — повні розброд і шатаніє. Хто в ліс, хто по дрова. З тим, що землю ділить треба, погоджуються ніби всі. А як ділить — тут сплошной туман. Більшість, з ким не побалакаю, хилить до того, що колись потом, і тільки поміщицьку. Зібралися ми якось увечорі компанією, розмови все про політику, про те, як ту українську державу будувати та обустроювати будемо. Я тоді Шаблія й запитую: давай от візьмемо наше село, Недбайки. Поміщик у нас всього один — Падалка. Та й той не настоящий — з козаків, тільки й того, що трохи більше від інших розбагатів. Розділимо ми його землю — і що далі? На всіх все одно не стане. Бо основна маса землі в кулаків. І так в багатьох селах Наддніпрянщини, в справжньому козацькому краї. Що тоді робити? Тут один як визвіриться на мене, вахмістр-кон¬ногвардієць, у його батька сто тридцять гектар землі під Золотоношею було : «Ти що, нашу землю, кріпких хазяїв, націлився поділити? Та ми вас, таких, як ти «ділителів», у порошок зітремо! На капусту посічемо-покришимо, ще й пошинкуємо!» Рука на ефесі палаша до того спокійненько лежала, а тут вмить судомою звело, аж кісточки побіліли. Ну, думаю, от тепер з вами, хлопці, все зрозуміло. — А інші присутні як? — Та горою за того куркульського вилупка стали… Бо самі такі ж. — І що далі? — А далі я второпав, що найголовніше для таких бідняків, як я, скинути владу поміщиків і капіталістів. І всіх, хто з ними, в тім числі й сільської буржуазії. В які б скромні одежі вони не вбиралися, якими б гарними словами вони не прикривалися і яких би соціалістів та демократів з себе не удавали. Бо пан є пан, та й підпанок йому під стать, а то ще й гірший. Тому для початку треба встановить власть трудящих. А потім вже думать — самостійною должна буть Україна, автономною чи якоюсь там іншою. Головне — щоб в ній не було експлуатації людини людиною, щоб усі були рівні, щоб багачі не угнітали бідняків. Шеремет замислився. Мабуть, в цьому і криється розгадка причин трагедії, яка сталася в Україні тоді, в ті буремні роки 1917-1920. Принаймні, однією з головних причин, чому так багато простих людей залишилися глухими до гасел національного відродження. Цілком очевидно, що за умов, коли для простої людини соціальні негаразди складають набагато більшу проблему, ніж байдуже ставлення влади до її національних потреб, інакше навряд чи могло бути. Центральна Рада, складена переважно з «містечкової еліти», «політичних діячів» повітово-губернського масштабу, з ентузіазмом неофітів захопилася з одного боку, вирішенням глобальних питань, з іншого — політиканством. Забувши про простого українського трудівника, якого затаврували принизливим епітетом «пересічний», себто, по-російськи «заурядний». Годуючи його, бідолашного, обіцянками-цяцянками. Однак він, простий українець, дарма що пересічний, добре знав це прислів’я і зрозумів, за кого його мають, годуючи тими обіцянками-цяцянками. Тож хіба дивно, що така політика Центральної Ради не зустріла належного розуміння у широких мас і програла? Більшовики виступили авантюрно-екстремістськи, під наперед нездійсненним популістським гаслом-обіцянкою «все — і негайно» — і одурманили навіть таких досить розумних людей, як його Дід, тому виграли. Виграли, не пообіцявши практично нічого нового в порівнянні з Центральною Радою. Просто запропонували зробити це не зважено, поступово, а по-авантюристичному: негайно і все одразу. Вони виграли, а Україна програла. І це було так боляче, що мимоволі кортіло крутонути колесо історії назад: — Діду! Ну чом би Вам було тоді все ж не стати на бік Центральної Ради?! Нехай би й шашкою помахати довелося — так за Україну ж! Адже ж заради більшовиків ви готові були це робити. Там це Вас не лякало. І я впевнений, що погано б Вам не було — стали б напевно офіцером, а як такий, хто проливав кров за Батьківщину, і землю б отримали, і те, що для хазяйнування на ній потрібно. Але ж — у своїй, українській державі. В справжній, а не в тій бутафорській… — Вузько ти мислиш, онучку, хоча й вчені званія маєш. Нехай би все було так, як ти кажеш, і я сам отримав би персональний шмат щастя. А люди? Сотні тисяч і мільйони безземельних селян? А маси експлуатованих робітників? Їм що, так і скніти найманою скотиною, тільки й того, що не під російським орлом, а під тризубом? Де ж твоя совість і справедливість? Та хіба ж за такого положення порядній людині шматок до горла полізе? Да ні, поперек стане! — Увесь світ віками так живе, та ще й нас давно випередив у своїй турботі про людей, — огризнувся Шеремет. — Нічого ти не второпав! Та якби я про себе тільки дбав, то давно б вже в офіцерах ходив, тільки справжніх, настоящої армії. Але й тоді жовтоблакитникам від того користі б не було — бо ж чи багато українців, які серйозно до питань державності ставилися, на їхній бік з царської армії перейшло? То-то й воно… Армія Денікіна з кого на третину, якщо не більше, складалася? Лицар «білої ідеї», генерал Дроздовський звідкіля корінням, де вигодуваний-вихований був? А малиновий колір кашкетів в його полку випадково, чи що, був узявся? А “правитель всєя Россії” адмірал Колчак що, з муромських лісів походив, чи що? Шеремет мовчав, бо що мав казати? Вся наступна, і до, і після Діда історія лише підтверджувала, що українська національна ідея завжди задихалася від браку відважних і безкорисливих лицарів. І найприкрішим було те, що в той же час люди з українськими прізвищами і українською кров’ю були окрасою лицарства хижих імперських сусідів України. — Звичайно, ти зараз можеш сказать, що я в своїх тогочасних соціально-класових, ідеологічних оцінках обстановки помилявся. Припустимо, що навіть так. Однак була ще одна важлива причина, чому я в тому нашому національному двіженії розувірився, одійшов од нього. Це вже об’єктивні, так сказать, показателі. Вони також не способствували тому, щоб такий простий народ, як я, під жовто-блакитні прапори стати поспішав. — Це ж які такі причини? — Без цікавості спитав Шеремет. Він давно звик до того, що кожна збайдужіла до долі власного народу людина обов’язково знаходить для виправдання зради своєї нації безліч обставин. Причому неодмінно об’єктивних та грунтовних, ще й з посиланням на світовий досвід, прогрес, глобалізацію і чорта в ступі. Що цікавого може сказати простий сільський більшовик, а значить — автоматично інтернаціоналіст? — А ти не поспішай з висновками. — Прочитав його думки Дід. — Як може військо йти на битву, а тим більше виграти її, якщо генеральний штаб сам толком не визначився, хто противник, воювати з ним чи ні, куди конкретно наступати і чим оволодіти? — А при чому тут це? Війна й політика різні речі. — Е, не скажи. — Не вгамовувався Дід. — Як може народ досягти успіху в націонольному строїтельстві, якщо у його «генерального штабу», у його національної громадсько-політичної верхівки, я кажу про Центральну Раду, у самої немає чіткої уяви, чого вона хоче, а тим більше — одностайності? Яке важливе питання не візьми — хоч соціальне, хоч державне, хоч воєнне строітельство, — у всьому самі балачки й суперечки і повна невизначеність, що і як практично робить. — Ну, не можна так вже критично. Тепер кажуть, що там вся інтелектуальна еліта нашої нації була зібрана. Невже в їхній діяльності не було нічого позитивного? — Давай краще я тобі розкажу, а ти вже сам роби собі виводи. Візьмемо соціальне строїтєльство. Гасла — не гірші, ніж у більшовиків: і земля — селянам, і фабрики — робочим, словом — дайош соціалізм! Одна тільки заковика маленька, — ніяк не домовляться, як би це його так зробить, щоб ні поміщиків, ні капіталістів не обідить. А тут же сліпому видно, що без експропріації експлуататорів не обійтися ніяк. Бо хто ж своїм багатством та добром без примусу поділиться? Бодай на копійку? Я ж тобі про приклад з тим вахмістром розповідав. От трудовий народ подивився на їхню таку політику і зрозумів — дурять… А раз так — яка ж їм піддержка може буть? Давай придивляться до тих, хто рішучіший у боротьбі за інтереси трудового народу, до більшовиків… — Продовжувати непотрібно, дякую, до цього ми ще, як я зрозумів, дійдемо. Давайте краще про те, що в національно-державному будівництві вам не до шмиги стало. — Те ж саме — неопредєльонность і маніловщина. Ми, українські воєнні, на всіх своїх значних зібраннях, починаючи з березня місяця, постійно вимагали офіційного проголошення самостійності України як окремої, незалежної від Росії держави. І чотири місяці на всі ці звернення, на волю майже двох мільйонів людей, та ще й оружних, Центральна Рада не зважала. Більше того — всіляко переконувала народ, що нам тієї незалежності не потрібно, бо ми ніде не знайдемо більше від того, що матимемо в Росії. Найкраще, мовляв, це автономія в складі «єдиной і нєдєлімой», а на яких правах — незрозуміло, скоріш за все — пташиних. — Але ж у вас тоді ще не було підстав так думати, — заперечив Шеремет. — А хіба багато треба розуму, щоб передбачити, чим це кінчиться? Де ж це видано, щоб головний в державі народ з меншими браттями правами своїми добровільно ділився? І як його до цього спонукать? Шляхом чолобитних? Це —перше. Друге: хіба в нас не було вже до цього автономії в складі Росії? І чим скінчилося? Всім як пам’ять повідбивало… — Головою Центральної Ради був професор історії Михайло Грушевський. Хто-хто, а він українську історію знав — і ту, яку сам же й написав, і ту, про яку написати не зміг або не захотів. Але знав. Шкода, що знання це з собою забрав… — Тоді тим більше було незрозуміло. Ні мені, ні двом з половиною тисячам делегатів, які виступали від мільйона семиста тисяч вояків. Та ми, а це щонайменше кілька сот тисяч бійців, готові були негайно силою захистити свою державну незалежність. Достатньо було тільки її проголосити. І все. Росія не змогла б нічого вдіяти. Ти тільки вдумайся: іде велика війна, в якій Росія знемагає, і ось-ось її програє. Два з п’яти фронтів проходять територією України, більшість вояків на них — українці. Запілля цих фронтів — наша земля, безпосереднього зв’язку з Росією у них немає, всі комунікації — тільки через нас, персонал на комунікаціях — переважно українці. Російські вояки на Південно-Західному і Румунському фронтах збиті з пантелику революційною пропагандою, зі зброєю в руках на Україну не підуть, бо просто не в змозі, та й ми, українські вояки, не дали б їм навіть ворухнуться. Інших військ, тим більше в належній кількості, у Врєменного правітєльства просто не було. А наші «революціонери-соціалісти-демократи», маючи на руках такі козирі, все чогось боялися, власної тіні, мабуть. І все вагалися. Та все канючили: «Барін! Ну дай вольную, а, барін?» То яку ж таку «українську державу» я повинен був захищать, по-твоєму? Якій «українській державі» служить? Якщо її не тільки тоді не існувало, а й в проекті Центральної Ради створення її не передбачалося? А що воно за явлєніє таке — безправна автономія? Якій навіть армія своя була непотрібна? — Вогник цигарки, вірний показник роздратування, пульсував дедалі частіше. — Зачекайте, Діду! Але ж українізація війська, наскільки я зрозумів, ішла повним ходом. Я в літературі читав. — Ти читав те, про що писали. А писали те, що замовляли. А замовляли те, що було вигідно. А кому була вигідна українізація окремих військових частин російського війська замість створення національної української армії? — З вашого питання я зрозумів так, що не нам, не Україні? — Завагався Шеремет. — Правильно розумієш. — Задоволено пробубнів Дід. — Бо українізація російського війська — це на першому етапі, навесні, — це нас ще сяк-так влаштовувало, бо краще бодай щось, аніж нічого. Однак потім це діло кріпко взяло до рук російське воєнне командування. Воно хутко угледіло, які вигоди можна викроїти, пустивши українізацію в нужне русло. Бо ж українські частини були найбільш організованими і боєздатними і вигідно відрізнялись в кращу сторону на фоні всеобщєй деморалізації армії. Вийшло, що українці знову пролили кров за велич Росії, тільки й того що тепер під своїм національним прапором. — А Центральна Рада що — цього не бачила? Адже у неї був Генеральний військовий комісаріат, який мав би керувати отим процесом і опікуватися українізованими частинами. Щоб вони поступово перетворилися на українську національну армію. Принаймні, я так собі уявляв. — То ти так думав. А вони зробили все, щоб цей секретаріат виявився недієспособним. Спочатку вижили з нього Миколу Міхновського, потім роботу комітету дезорганізували балачками про права солдатів та їхнє політичне виховання. Та так в цьому преуспіли, що навіть їхній, соціал-демократів ставленик Симон Петлюра, генеральний військовий секретар, не витримав і должен був піти геть. Щоправда, то вже після того було, як Центральна Рада на ділі показала своє ставлення до національного українського війська і до державної самостійності загалом. На той час це було ще попереду… Шереметові пригадалися міркування видатного вченого-фізіолога, одного з небагатьох російських Нобелівських лауреатів, академіка Івана Петровича Павлова. Якраз стосовно становища російської армії в 1917-му році. Що, як спитати Діда? Чи поділяє він думку видатного фізіолога? «Соціалістичні групи знали, що роблять, коли бралися за реформу армії. Вони завжди розбивалися об збройну силу і вони вважали своїм обов’язком цю силу знищити. Може ця ідея — зруйнувати армію, — була і не наша, але в ній, що стосується соціалістів була… очевидна доцільність. Але як могли піти на це наші військовики? Як вони пішли до різних комісій, що опрацьовували права солдата? Хіба тут була відповідність до дійсності? Хто ж не розуміє, що воєнне діло — страшне діло, що воно може вершитися тільки за виняткових умов. Вас беруть на таке діло, де ваше життя кожну мить висить на волосині. Лише різними умовами, твердою дисципліною можна досягти того, що людина утримує себе в певному настрої і робить свою справу. Якщо ви захопите його роздумами про права, про свободи, то яке ж може вийти військо? І тим не менше, наші військові люди брали участь у розбещуванні війська, руйнували дисципліну… Війна сама по собі страшне і велике діло». — Правильно полагав той академік, хоча й не воєнним чоловіком був. Піддержую його повністю. Бо права солдата — це одне, а обов’язки — зовсім інше. Ніякі права не повині заважати обов’язку защищать Отєчество не щадя живота своєго, а якщо треба, то й ціною власного життя. На тому стояла, стоїть і повинна стояти люба армія. І ніяке соціально-політичне виховання не повинно в солдаті цю його рішучість похитнуть. — Так, а чому ж вища українська, наголошую, влада не підтримувала цю рішучість українських же вояків щодо державної незалежності і власного війська? — Продовжував докопуватися Шеремет. — Та що ти до мене присікався? — Скипів Дід. — Я звідки знаю? Я полкового масштабу дєятелєм тоді був, а не державного. — Але зате учасником і очевидцем подій, — не вгавав Шеремет.— Тож бачили все зосередини, передусім те, про що в книжках не пишуть. — Вже тепер, заднім числом, я думаю, що тому було дві основних причини, чому українська політична верхушка тих часів так ненавиділа саму ідею української армії і боялася її реалізації. Першу назвав твій академік: армія в Росії була оплотом тодішньої державної влади — самодержавія, об який розбивалися всі потуги соціалістів ту владу зруйнувать. Поки була армія — це було неможливо. І соціалісти добре це запам’ятали, в т.ч. й українські. А хто був головною політичною силою у Центральній Раді? Конструктивною більшістю, як у вас тепер кажуть? — Це відомо. — Стенув плечима Шеремет. — Соціал-демократи на чолі з Винниченком і соціалісти-революціонери. Хто був вождем останніх — не пам’ятаю, але Грушевський належав до них, це точно. — Так ось, я так собі думаю. Всі оті демократи-соціалісти як затаїли злобу на російську армію, за те, що отримали від неї по зубах в 1905-му році, то так і не змогли позбавитися цієї ненависті в 1917-му. Хоча тоді армія й вирішила долю революції і здобула їм перемогу над царизмом. Гірше того — вони цю животну злобу і підозріння перенесли й на українських військових, які хотіли створити національну армію. Бо усвідомлювали її роль в суспільстві, як практично єдиної на той час організованої сили, що могла бодай поставити питання про їхню відповідальність за наслідки тих авантюрно-волюнтаристських соціально-економічних і політичних експериментів, які вони проводили над народом під гаслами революції, демократії і соціальної справедливості. Це перша причина ненависті Винниченка і його приспішників до армії. — Глибоко плуга запускаєте, Діду, аж в підсвідоме, — спробував пожартувати над силу Шеремет. — Що там в них насправді було на умі щодо армії, в тих політиків ледве не столітньої давнини, хто його достеменно тепер знає. Можливо, навіть не умисел, а байдужість. Адже в армії з них мало хто служив, досвіду державного будівництва не було ні в кого, масштаб мислення — матерія затонка для точного виміру. А справ більш знайомих і цікавих — невпроворот. От і не дійшли руки до армії. — Поверхово мислиш. Або на тормозах спускаєш. Однак тобі видніше. Давай тоді глянемо з іншого боку на цю проблему. Скажи мені, яка була в березні-липні 1917-го року серед громадсько-політичних сил, що стояли за негайне проголошення державної самостійності України, сила послідовніша, потужніша, рішучіша й організованіша за українців-військовиків? — Не знаю, не вивчав цього питання. — Ти не вивчав, а я тоді жив. І тому заявляю: більшої сили, яка б тиснула на Центральну Раду з вимогою проголосити незалежність України, ніж військовики, не було. А чого прагнула тоді Центральна Рада? — зробив паузу Дід. — Правильно, не незалежності, а лише автономії в складі Росії, навіть не федеративної, а «єдіной і нєдєлімой», тільки й того, що без царя. То ж чи треба їм були оті уперті вояки з їхньою незалежністю? Та ще з армією, яка б лише дратувала демократичну й братньо-відкриту для всіх і вся українську верховну владу своїми недоречними вимогами твердого відстоювання національних інтересів? Ти знаєш, що Винниченко тоді в газеті писав? «Українська демократія повинна в цей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі». Це ж треба так перевернути все з ніг на голову. Виставити українських самостійників-державників мілітаристами. Причепитися до непринципового, по суті, чинника — їхнього тимчасового перебування в армії, а не, скажімо, на заводі. Хіба це не облудна підступність і лицемірство? — Голос Діда бринів заново пережитим болем і безсилим гнівом. — Діду! Я бачу, воно вас і досі хвилює, тож заспокойтесь трохи. Історія зворотнього шляху не має. Однак було б цікаво знати: а чому ви, військовий з’їзд, усвідомлюючи сумнівність курсу Центральної Ради з питань національного державного і військового будівництва, не підправили його? А не прислухалися б «товариші члени» до вашої думки — так і взагалі владу в свої руки могли б взяти. Хто б вам на заваді став, тоді, в червні сімнадцятого? За вами така ж сила була? А у Центральної Ради окрім самописок — більше нічого? — Питання ти задав складнувате, а головне — несподіване. — Ніби розмірковував вголос Дід. — Передусім, питання про владу ніхто з наших, з воєнних, не ставив. Навіть пошепки. Щоб «піджаків» тих нездарних розігнать. Бо надто слабко були політично підковані самі воєнні делегати, а не всякі там примазавшієся. Керівництво ж з’їздом цупко тримали в руках соціалістичні партії, блок Грушевського-Винниченка. І протягували потрібні їм резолюції, незважаючи ні на що. Це по-перше. По-друге, ми б самі, навіть якщо б і взяли тоді владу, то однак її не вдержали б. Бо в нас же не було своєї політичної організації на місцях, ніде ніяких своїх організаційних структур, окрім як на фронті та трохи в тилу. Це був би просто воєнний мятєж, заколот, який без політичної і соціальної бази вигорів би враз, як багаття із одного хмизу, без дров. — А Микола Міхновський зі своїми «самостій¬никами»? Чим вам не політична і соціальна база? Вони ж теж, мабуть, щось подібне планували? — Не знаю, що вони там планували, знаю тільки що їх, послідовних самостійників-державників, було тоді не дуже багато. Принаймні, явно недостатньо, щоб досягти якихось серйозних політичних цілей. Тим більше, що Винниченко зі своєю численною компанією заповзято товкли їх. Називали теоретиками-збоченцями, казали, що їхні національні почуття дуже хворобливі. Тому вони — вороги соціальної революції і взагалі всього трудового народу. На ті часи це був якщо не вирок на політичну смерть, то близько до того. Бо майже всі політичні партії, які тоді існували, мали в своїй назві слово «соціалістична». Міхновський ледве встигав одбиваться від нападок зі всіх сторін, доказувать, що він не просто українських буржуїв хоче посадити на шию трудового народу, замість російсько-польсько-єврейських, а про Українську державу насамперед дбає. Словом, заклювала орла-кандидата на гетьманську булаву зграя шулік –борців за тепленькі сідала в українському курятнику на російській садибі. — Прикро, звичайно, але ж окрім Міхновського були й інші — той самий Петлюра. Адже це він тоді був генеральним секретарем військових справ, вважай, міністром оборони Центральної ради? — Та він, — знехотя буркнув Дід. — Тільки ти його значимість трохи переоцінюєш, принаймні тоді. У червні сімнадцятого він був зовсім ще не таким як через кілька місяців по тому. Хоча вже й далеко не таким, як місяць перед тим, на першому військовому з’їзді. Тепер він вже почав понімать, що таке армія, і що без неї ми від Росії з її особливим ставленням саме до нас, українців, навіть автономії більш-менш пристойної не доб’ємося. Однак і горшки побити зі своїми соціалістами-пацифістами, з Грушевським та Винниченком, все ще тоді, видать, боявся. — Виходить, і бажання волі в народі було, і сила військова за самостійність готова була стати — та не було кому підняти і повести? — Получається, що так. Простий народ, бачачи таке діло, почав поступово втрачать інтерес до національного питання, а переключаться на соціальне. Ну, а тут сильнішими більшовики були. От і вийшло, що до третього українського військового з’їзду діло так і не дійшло. Бо якщо україській владі не треба своя армія, то нащо тоді армії така власть? І для чого збирать черговий з’їзд, та й так — щось робить на її підтримку? Адже споконвіку відомо, що шаблю, яку впускають з рук, завжди є кому підібрать… — Трохи поспішаєш, Григорію, тоді хоча й чимало було втрачено, але ще не все, — почувся голос поручика Шаблія. – Хоч ми, самостійники-державники, на владу дійсно тоді претендувати не могли, бо сили мали недостатньо, однак і склавши руки не сиділи. Не виповнилося й місяця після з’їзду, як ми 17 липня зробили рішучу спробу подвигнути нашу Центральну Раду до давно назрілих дій. Змусити їх перейти від балачок до діла — проголосити самостійність України і взяти владу повністю, як належить найвищому органу суверенної держави. — Однак, наскільки я пам’ятаю, повна незалежність була проголошена тільки 26 січня вісімнадцятого року, тобто аж через півроку після часу, про який ми зараз ведемо мову, — зауважив Шеремет. — На жаль, саме так, — гірко докинув Шаблій. — Тоді нам це не вдалося. Точніше — нам-то вдалося, та Центральна Рада знову не спромоглася. Знову змарнувала історичний шанс. — Про що ти кажеш, Дмитре? Про який такий шанс? — буркотливо втрутився Дід. — Тоді нас всіх у військах, на фронті, по-справжньому хвилювало лише одне шанс — останешся в живих, чи ні. Бо тоді йшло «іюньськоє наступлєніє». В столиці ж, у Пітері, назрівали якраз «іюльськіє виступлєнія» трудящих під керівництвом більшовиків. А у вас у Києві що, також щось коїлося? — У нас тут були свої «виступлєнія» в той час, — невесело пожартував Шаблій. — Після того, як другий військовий з’їзд не привніс фактично нічого нового в справу національного будівництва, хоча й не зі своєї вини, ми зрозуміли, що треба зробити щось радикальне, аби переламати ситуацію політиканської балаканини і безкінечного міжфракційного балансування. — Хто це — ми? «Ми — Ніколай Второй»..? — зіронізував Дід. — Та ні. Не Ніколай, а Микола, і не «второй», а Міхновський, та ми разом з ним, його однодумці, — оце й були оті «ми». — В тон йому відповів Шаблій. — А задумали ми силами створених нами і вірних ідеї Української самостійності двох полків — ім.гетьмана Богдана Хмельницького та ім.гетьмана Павла Полуботка, — силою перебрати фактичну владу в Києві в руки українців і передати її Українській Центральній Раді як формальному й фактичному урядові самостійної Української Держави. — А вона вас про те просила? Ви що, ще на з’їзді тоді не дотумкали, що вона їй ні до чого, ота влада? — Не вгавав Дід. — У тому-то й справа, що ми сподівалися поставити їх перед доконаним фактом: ось країна і народ, ось ви – “невтомні трударі задля блага народу”. Тож якщо ви так любите наш український народ — займайте вільне місце і володарюйте. Проголошуйте державну самостійність, розбирайте собі портфелі міністрів, губернаторів, всілякого роду голів та начальників — і реально працюйте, творіть Українську державу, а не базікайте про соціальні права народу, який живе сам по собі, а ви — самі по собі. Ми сподівалися, що жадоба влади і портфелів переважить. Тим більше, коли справу вже зроблено, жар загребли чужими руками, можна сказати… — А що вийшло насправді? — гостро кинув Дід. Відчувалося, що зміст відповіді був йому відомий і без того. — Та сам же, мабуть, чув. — В голосі Шаблія відчувалися втома і спустошеність. — Зрадили нас при тому виступі стільки разів, що всіх одразу і не злічить. Почав командир «богданівців» підполковник Юрій Капкан, який доніс про наші наміри Винниченкові й Петлюрі і не тільки утримав свій полк від виступу, а й оманою повів його проти повсталих «полуботківців». Щоправда, «богданівці» швидко зорієнтувалися, і панові Капкану разом з купкою прибічників довелося хутко ретируватися. Більшість же його вояків пристали до нас. — Ти ближче до діла, Дмитре: скільки вас було і що вам вдалося зробити реально? Не на словах, а на ділі? — Набралося нас загалом більше, ніж п’ять тисяч бійців. В ніч з 17 на 18 липня ми увійшли до Києва, роззброїли всі російські військові частини і міліцію, захопили Печерську фортецю і Арсенал, поставили свою варту біля державних установ. До ранку Київ був наш, український. — Наповнився гордістю голос Шаблія. — Після цього під гаслом: «Слава Українській Центральній Раді!» ми пройшли маршем повз будинок Педагогічного музею, де вона розташовувалася. — Молодці, ловко ви це провернули — за одну ніч таким містом оволоділи! Я й не знав, — не приховував схвалення Дід. — Але який результат? Що потім? — Потім… Потім знову була зрада. Тільки тепер вже не з боку одного підполковника, а незрівнянно гірше — з боку тих, кому ми відкрили шлях до влади і кому кричали «Слава!». — Слова Шаблія були гіркими, мов полин. — Центральна Рада щодо нас виявила себе як «центральна зрада». За її наказом нас роззброїли і повернули до своїх казарм. — Та хто ж вас міг роззброїти, якщо ви, як ти сам казав, у всіх російських частин зброю одібрали? Окрім того, щоб п’ять тисяч навчених бійців зброю віддали без бою — як це може бути? — здивувався Дід. — Чи у вас там самі боягузи позбиралися? — Не треба так про людей казати. Вони свій обов’язок перед Україною виконали до кінця. І дорого за це заплатили. Стосовно ж того, чому здалися без бою — так не будеш же в своїх стріляти. Бо роззброювали нас саме «богданівці», до того ж підступно — під виглядом зміни варт, які були розкидані по всьому місту. Окрім того, соціалісти з Генерального військового секретаріату викликали московську кулеметну роту. А в нас лише гвинтівки. Що ж нам, в штикову атаку на кулемети було йти? — Та хіба ж у кулеметників, таких самих вояків, як і ви, піднялася б рука стріляти по вас? — засумнівався Дід. — Не поспішай з висновками, краще послухай. Вночі казарми полуботківців оточили російські юнкери з військових училищ і школи прапорщиків та російські вояки з інших частин — і тут вже позбиткувалися із беззбройних українців досхочу: і знущалися, і грабували, і мордували, а трьох чоловік убили. Головних зачинщиків заарештували і, за рішенням Винниченка, передали російським судовим властям. Ті ж висунули проти них обвинувачення у державній зраді — «за попитку отдєліть Україну от Росії». І отримати б хлопцям по «дев’ять грамів у серце», якби не більшовицький переворот. — Да… Щедро розплатилася з вами Центральна Рада за вашу національну увлєчонность. Не зря, виходить, я ще тоді, в червні, на другому з’їзді в них розувірився, — тільки й вимовив Дід. — А твоя ж лічно доля як склалася? А Міхновського? Бо я про нього щось більше толком не чув. — Як наші з Миколою долі склалися… — Шаблій поволі збирався з думками. — Міхновського Врєменноє правітєльство, на прохання Винниченка і Петлюри, запроторило як офіцера до нового місця служби — з Києва аж на Румунський фронт, причому якомога далі. Щодо мене, то я, хоча формально і не числився тоді в полку ім. Полуботка, вирішив розділити з ним долю до кінця. А її передбачити було нескладно. Практично в усіх газетах — і українских, які майже всі знаходилися під контролем соціалістичних партій, і в російських, що були переважно шовіністичного спрямування, — поширювалися підлі чутки про те, що наш виступ — це бунт дезертирів, які боялися йти на фронт і намагалися таким чином врятувати свою шкуру. Тому полуботківці дали згоду іти на фронт, але тільки як окрема бойова одиниця, зі своєю назвою і під українським національним прапором. Я отримав в полку під командування роту. Відправили нас на фронт негайно, причому без зброї — мабуть побоювалися, що ми дорогою знову повстанемо… — Вам можна було тільки поспівчувать, — коротко кинув Дід. — В цей час наш наступ якраз захлинався за браком сил. — От нас і кинули в саму м’ясорубку, як штрафників. І не випускали отак до кінця війни. Через півроку, на кінець війни, повнокровний полк за чисельністю дорівнював взводу. Решта були переважно на тому світі або по госпіталях. Частина після виписки продовжували службу в нових частинах. Мені особисто пощастило — після поранення потрапив до 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Скоропадського. Однак, то вже зовсім інша історія… Ти-то сам що робив після червневого з’їзду? Адже ми після того, вважай, і не бачилися більше? — Правда, не довелося. То, може, воно й на краще… — задумливо мовив Дід. — Я тоді повернувся у полк. Першим ділом треба б доповісти на комітеті обстановку, що бачив і що чув, а у мене в голові думки плутаються. Зібралися, я все й розказав, без утайки. Думаю про себе: може, я щось не так понімаю, нехай ще люди своє слово скажуть. Страсті кипіли довго. Врешті-решт рису підвів більшовик єфрейтор Чумаков, я про нього згадував: — «Значить так, — каже. — Из всего того, что здесь рассказал товарищ Горенко, заслуживают внимания, на мой взгляд, два вопроса: об отношении к Украинской Центральной Раде и об отделении Украины от Росии. По первому вопросу хотел бы ответить вопросом на вопрос: кого поддерживает Центральная Рада? Временное правительство. Что оно собой представляет? Правительство помещиков и капиталистов, контрреволюционное по своей сути. Так неужели непонятно, что такой же контрреволюционной есть и Центральная Рада? Нам не поддерживать ее надо, а бороться против Временного правительства. За перерос¬тание буржуазной революции в социалистическую. Под лозунгами: “Мир — хижинам, война — дворцам! Долой эксплуатацию человека человеком! Грабь награбленное!” — І як народ? Тобто, ваш комітет? — У відповіді він майже не сумнівався. Бо і його, і кілька інших поколінь радянських людей змалечку виховували, що ті часи і їм подібні — шедевр людської мудрості і моралі. — Звичайно, що більшість «за». Хто ж супротив таких гасел піде? — Із задоволенням відказав Дід. — А з питаннями «об отделении Украины от России» що вирішили? — Тут знову Чумаков усіх переконав: «Разве у нас есть противоречия между украинскими и российскими трудящимися? Нет. А где есть противоречия? Между трудящимися и буржуазией. Так зачем же нам, украинским и российским братьям по класу, дробить усилия в борьбе против нашего общего врага — буржуев всех мастей? Будущее человечества — мировое царство социализма, интернациональное братство трудящихся всего мира без каких-либо границ. У пролетариев нет отечества — у пролетариев есть классовые враги, помещики и капиталисты. Поэтому наш лозунг: “Пролетарии всех стран — объединяйтесь!” — І це також заковтнули? І так само на «ура»? — Скоріше для порядку запитав Шеремет. — Тут вийшло не так просто. В комітеті було нас усього одинадцять душ: по одному від кожного ескадрону — це шість, по одному від солдат, унтерів і офіцерів — це ще три, та голова з секретарем. З цих одинадцяти нас, українців, було четверо — двоє від ескдронів українських, від унтерів був наш, Матвій Какурин і я, значить. Вони спочатку твердо на своєму стояли. Довелося ще раз в деталях їм розтолкувать, що це ми, фронтовики, такі гарячі та рішучі, готові вузол, якщо треба, то й шашкою розрубать. А ті, хто політику робить, більшість балакунів отих у «тройках» та пенсне, що в Києві позасідали, вони хочуть чого завгодно, тільки не державної самостійності, навіть сама Центральна Рада — і та всього лише за автономію. То чого ж, питаю, нам поперед батька в пекло лізти, без політичної піддержки? Повиражалися вони, повиражалися на таку політику наших київських поводирів, та й замовкли, стали в розряд «воздержавшихся». — А ви ж, Діду? Невже проти самостійнисті України голосували? — Без надії спитав Шеремет. — Неправильно питання ставиш. Я не проти самостійності України голосував, я голосував за новий обществєнний строй, де не буде експлуатації людини людиною, де всі будуть жить багато і щасливо, в мирі й злагоді, без класового і національного угнєтєнія. По цьому путі твердо і послідовно вела тільки одна партія — Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків). От я до неї й пристав. Окончатєльно і безповоротно. І й досі вважаю, що вибір мій був правильний. І мій, і мільйонів трудящих по всій колишній Російській імперії. — Що ж, Діду, тоді не дивно, що вас після липневих подій у Петрограді, після спроби більшовиків захопити владу, вигнали з полкового комітету. Добре, що хоч так… Дід, захоплений своїми спогадами, продовжував: «… На початку Жовтневої революції я опять виплив на арену. Мене на корпусному з’їзді обрали делегатом на армійську конференцію. При штабі армії був організований армійський ревком із семи осіб. До цього ревкому був обраний і я. Таким чином з 28 октября 1917 року по старому стилю мені довелося працювати членом і заступником голови військово-революційного комітету Одинадцятої армії, штаб якої стояв у Староконстантинові. Працювати у ревкомі було нелегко, бо офіцерство переважно не хотіло визнавати радянської влади, але солдати у своїй більшості підтримували владу Рад.» — Про ті часи я читав різне, щодо ставлення солдатів до офіцерів. Генерал Денікін, та й інші білогвардійської орієнтації автори пишуть про неподобства, насильства і навіть звірства, що їх, буцім, чинили революційні солдати і матроси. Радянські ж історики і письменники старанно обходять або замовчують цю тему. А як було насправді? — Насправді, звичайно, всюди, з обох боків і недостатньо порядних людей, і просто наволочі всякої вистачало. Хоча якщо по-правді, то наш брат—солдат частіше тоді перегинав палку, особливо в березні-квітні сімнадцятого, та й після Жовтневої революції, природньо. Причому часто страждали зовсім не найгірші до солдатів офіцери, навіть можна сказати, цілком порядні люди. Бо всілякі мерзотники—»зубодробителі» та шкурники—боягузи — ті й тут одразу ж зорієнтірувалися. Вщухли, поховалися, повтікали, словом — пощезали, мов їх тут і не було. А порядні офіцери, ті, хто не дозволяв собі сам свого часу збиткуватися над солдатами, той, природньо не вважав себе винуватим. І в разі перегинів з боку нашого брата—солдата іноді вважав за можливе подати голос на захист власної гідності й честі. А часи ж були нерівні, всі молоді, всі при зброї, свобода в голову вдаряє, кров кипить. Доки розберуться що до чого — глядиш, його вже або на штики підняли, або застрелили, або шашкою рубонули. Потім розібралися, що якраз цей з офіцерів одним з порядніших був — так пізно уже … — І як же ваш революційний комітет до цього ставився? Ви особисто? — Що ти дурниці питаєш? Звісно, що негативно. Та за всіма ж не встежиш, особливо коли атмосфера наелектризована. Ми своїх офіцерів навіть оберігали, в своєму полку, завжди хтось ішов сопровождать зі свідомих солдатів, коли за расположеніє треба було вийти. Щоб хто чужий не чіплявся. Та й як можна було іначе? Якщо ми разом всю війну пройшли? У нас же текучка особового складу була не така, як в піхоті. Та й отношенія були зовсім другі. — Як так — інші? Не зрозумів… Ви ж самі казали, що вони і з солдатів знущалися, і пили-гуляли за рахунок трудового народу… — Е, не чіпляйся… Коли до діла дійшло, війна почалася, тоді нам ота їхня виучка ой як пригодилася! І у війну багато хто завдяки їй тільки й вижив. Тому що краще міг пікою влучити, та шашкою рубонути, або вистрілить першим і попасти. Всі ж це одразу поняли, не дурні. Що ж до гулянок з п’яним царем і французькою кухнею — так на фронті всі разом пили те, що під руку попаде і закусювали тим, що здобули. Так що… — Але революцію офіцери все одно не сприймали? — А як же їм її сприйнять, якщо в них перспектива — все втратить? Особливо нашим… Тому ми на їх і не сподівалися. «… Щоб заручитися підтримкою солдат, ревком рішив скликати загальноармійський з’їзд. Оскільки у Староконстантинові не оказалося такого приміщення, де можна було б його провести, то мене як замісника ревкому послали в город Кременець, щоб я там підшукав таке приміщення, де б можна провести з’їзд…» Цікава штука життя. Через сорок п’ять років дід знову опинився в тому містечку, тільки вже як мешканець — жив там на старість пару років у молодшої своєї доньки, яку завела туди службова доля чоловіка. — Пам’ятаєте, Діду, початок шістдесятих? — Ну да, це якраз тоді двадцять перший з’їзд партії був. Шеремет хотів зіронізувати і щодо пам’яті діда на партійні з’їзди, і стосовно прийнятої саме тоді Нової програми КПРС — програми будівництва комунізму в СРСР, але стримався, щоб не дратувати. Бо той і так щось розхвилювався: — А ти знаєш, що в тому містечку перед війною і старша твоя тітка жила? Того Шеремет не чув. І з цікавістю слухав тепер оповідання про драматичну долю молодого подружжя. Артилерійського офіцера, який з першими залпами війни пішов назустріч ворогу і його двадцятилітньої дружини, яка вагітною, в чому була, попрямувала на схід, пішки з Волині на Наддріпрянщину. І дійшла. — А чому мені раніше про це ніхто не розказував? — Воно тоді тобі не потрібно було. Читай далі. «… Необхідне приміщення в Кременці я знайшов, і загальноармійський з’їзд там відбувся…» — Наскільки пам’ятаю це місто, там на той час могла бути тільки одна підходяща будівля — Кременецького ліцею. Так? — Все правильно, саме там. Учащихся ми трохи потіснили, на время. «Смак у вас, товариші більшовики, непоганий, — подумав про себе Шеремет. Старовинна велична споруда і тепер, через майже сотню років, справляла враження». «… На з’їзді був представник ЦК партії Г.І.Чудновський. З’їзд прийняв рішення підтримати робітничо-селянський уряд. Тобто, підтримати радянську владу. На другий день мені Чудновський доручив зібрати на мітинг населення Кременця, де ми з ним добре поговорили з людьми і більшістю було також прийнято рішення підтримувати владу Рад…» — Чому ж тоді, якщо все так добре складалося в сімнадцятому, ті ж люди через чверть віку такою ж більшістю підтримали збройну боротьбу проти тієї ж влади Рад? Адже саме на тих теренах було створене і діяло потужне угруповання Української повстанської армії, так звана «УПА-Північ». — Хто його знає, чому. Причин тут може буть багато. Вліяніє буржуазної пропаганди — вони ж до тридцять дев’ятого року в складі панської Польщі були. Або українських буржуазних націоналістів — це ж Западна… — А чому той вплив пустив таке глибоке коріння? Якщо у вересні 1939-го вони Червону армію з квітами зустрічали? — Не знаю, я тоді там не був. А здогадки в такому ділі — то заняття не тільки пусте, а навіть — шкідливе. Зате Шеремет знав. Але не будеш же тепер дорікати дідові за діяння його наступників у 1940-41 роках, коли натомість, щоб скористатися із щирої прихильності населення Західних областей, вдячного Радянській владі за звільнення від жорстокого національного гніту поляків, ця сама влада насамперед заходилася хутко вишукувати «классово чуждий елємєнт». Зі всіми сумними від того наслідками: в довоєнні роки — тільки для того «елємєнта», в 1944-54 роки — для всього українства. Тому що спровокована необґрунтованими репресіями фактично гро¬мадянська війна, тепер вже друга, ціле десятиліття виснажувала сили і руйнувала єдність українського народу. Ця тема залишається болючою для того краю й досі. Однак що скаже на це Дід, нескладно передбачити: «то були отклонєнія од лінії партії», «перегиби на місцях», «партія цього не одобряла». А через ці «перегиби» й «отклонєнія» було понівечено долі сотень тисяч людей, — як з одного боку, так і з іншого, як під червоним прапором, так і під жовто-блакитним та червоно-чорним. З числа останніх жертв, щоправда, значно більше. Однак на це навіть нинішня, тепер ніби своя, українська влада намагається не звертати увагу. В усякому випадку й сьогодні в центрі Кременця, як і за часів СРСР, вражає величчю лише один меморіал — на честь загиблих під червоним прапором. — То кого ж ти в тому виниш? — прочитав його думки Дід. — А чого мені особисто когось звинувачувати? Наші з Вами всі під обелісками з червоною зіркою лежать, Ви ж знаєте. Просто розмірковую — як і чому так виходить? Справедливість є справедливість, якщо її не відродити — добра не буде, все рівно вогник ворожості й помсти жеврітиме… — Я тобі на цю тему потім скажу, трохи пізніше. А поки що почитай… «… У Ревкомі одиннадцятої армії я працював з 29-го октября по 25 ноября старого стилю, а дальше я захворів на тиф і попав у госпіталь. 20 грудня 1917 року старого стилю мене комісували, виписали з госпіталя і дали мені місячний відпуск додому для поправки здоров’я». 9. «ЯК ПРОХОДИЛА В НЕДБАЙКАХ ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ» «…22 грудня старого стилю 1917 року я прибув додому у своє рідне село Недбайки. Що я там побачив? Як я вже писав, це старе давнє козаче село. Воно нараховувало в собі до 700 дворів. Тут жило дуже багато великоземельних багатих козаків, а рядом з ними дуже багато жило зовсім безземельних бідних козаків. Отже по сословію вони всі вважалися козаками, а по маєтковому стану вони різко поділялися, одні були дуже багаті, а другі дуже бідні. А тому серед них були дуже великі суперечки. Бідняки стояли за радянську владу, а кулаки проти радянської влади. Тут ще й Імперіалістична війна додалася, ще гірше ускладнила життя бідняків. Мужчин забрали на фронт, а в селі лишилися старики та жінки з малими дітьми. Життя цих нещасних було невмоготу тяжким. Лютнева революція, від якої чекали бідняки якогось полегшення, теж нічого не дала. Земельки біднякам не давали, а заробить у сім’ї нікому було. А тому бідняцькі сім’ї жили впівголода і зачастую спали зимою в нетоплених хатах». — В нетоплених хатах… — Шеремет остудливо повів плечима. — А щоб ви сказали, Діду, на розповідь своєї доньки, тієї, яка вагітною у двадцять літ втікала від німців, а тепер на дев’ятому десятку доживає віка в сусідніх з Недбайками Шрамівцях? Доживає в тій голій хаті, яку ви на старість збудували сорок років тому, до речі? Пропрацювавши в цьому і довколишніх селах вчителькою сорок років. Так вона безмежно щаслива і дякує Богові, що вони удвох з чоловіком — також учителем-пенсіонером і колишнім офіцером-фронтовиком в змозі на одну пенсію купити паливо і топити хату, а на другу — купити харчів. А як протягне кожне, коли хтось із них помре, того вони не уявляють. Не те, що пережити моральну втрату, хоча це само по собі уявити важко, а просто — матеріально вижити. В деяких селах, де голова сільради розумний та з добрим серцем, — то він збирає на зиму купу таких старих до однієї хати, допомагає їм запастися паливом — і так всі гамузом живуть до весни. Щоб потім порозповзатися по своїх обійстях. А глибокої осені знову сповзтися докупи. Яка обов’язково поменьшає… Дід його не почув. І гаразд — нехай далі робить свою революцію. Поки результатів ще не видно. Ні тим, кого він підбурює, ні йому самому… « Але це тільки точилися спори на зборах, між бідними і багатими, а коли я приїхав у село, то радянської влади не було не тільки в Недбайках, а і по всих селах Капустянської волості і навіть по всих селах Пирятинського повіту. Тут на цей час панувала влада Київської контрреволюціонної Центральної Ради. Селами керували сільські старости, такі, як вони були і при Керенському. Я хоть на цей час ще формально і не являвся членом більшовицької партії, але в душі я був більшовиком. І коли я побачив, що в Недбайках селом керує кулачество, то я поставив собі за мету організувати в селі радянську владу. Як же практично проходив процес організації радянської влади в селі? Ось про це я і напишу подробно…» — А я про це так само докладно хотів Вас розпитати, дідусю. Так що наші бажання співпадають. Скажіть тільки, будь ласка, для початку, чому вважаєте Центральну Раду «контрреволюційною»? Професор історії Михайло Грушевський, письменник-соціаліст Володимир Винниченко, журналіст і громадський діяч Симон Петлюра, інші її вожді — вони і бачили себе інакше, і вважали саме себе справжніми революціонерами — соціалістами і демократами. А більшовиків розцінювали як узурпаторів і нових тиранів. Так хто ж із Вас був правий? — Ти в мене ще питаєш? Я ж тобі розказував, що там за публіка зібралася — кулачество та всякий інший експлуататорський і нетрудовий елемент. Вони даже на містах людей всих тих пооставляли, які ще при Керен¬ському були призначені. — Все правильно, навіщо ж їх міняти? Адже за Керенського, наскільки я знаю, Україною правила фактично Центральна Рада, особливо що стосується внутрішнього життя нашого краю. І урядовців тих попризначала, власне, саме вона, а не Керенський. Київ, а не Петроград. Тобто — з ними якраз все в порядку. Саме у них легітимність, як тепер кажуть, сумнівів особливих не викликає. А от у Вас… — Ти на що натякаєш? Що я не мав права організовувати в селі радянську владу? — В голосі Діда забряжчав метал. — Заспокойтесь, я так прямо питання не ставлю, я просто розмірковую, аналізую ситуацію, намагаюсь реконструктуювати, що ж у вас — у нас тоді робилося… — Ти мене не успокоюй! Робилося те, що треба. Відбулася Велика Жовтнева соціалістична революція, яка передала всю владу Совєтам селянських, робочих і солдатських депутатів. На всій території бувшої Російської імперії. І все. Точка! Поняв? — Та зрозуміть то зрозумів, про це я все своє життя чув — від дитини-дошкільняти і до полковника Радянської армії включно. А це вважайте мало ледве не півста років… — То що ж тобі тоді неясно? — Та ось на старість дізнався, що існують ще й інші точки зору, інші думки з цього приводу. — Вони неправильні! Реакційні, якщо хочеш знать! — Про це я також чув, причому стільки разів, що і не злічити. Навіть прислів’я відповідні з такого приводу є, серед радянських офіцерів були поширені. — Які такі прислів’я? — Наприклад, перше: «биваєт только двє точкі зрєнія — моя і нєправільная». Друге також цікаве — «умних вопросов нє биваєт, а глупих вопросов нє задают». Дід щось пробурмотів собі в густі вуса. — Дідусю, я хоч і не розчув, але здогадатися можу. Однак все ж таки спитаю. Ви ось кажете про революцію, яка передала всю владу і т.д., і т.п. Хоча ні «Великою», ні «соціалістичною» тоді, в ті буремні часи, вона ще зовсім не називалася. То вже винахід теоретиків переможного соціалізму тридцятих років, червоної професури у сатинових нарукавниках. Ну та Господь з ними. Справа в іншому. Оскільки революція відбулася в Петрограді, а Україною правила на той час вже Центральна Рада в Києві, то Ви, виходить, виступили проти законної влади? — Якої такої законної? Хто її вибирав? За яким виборчим законом? — Я розумію, на що Ви натякаєте, але якоїсь владної противаги їй, погодьтеся, не було. Якщо Центральна Рада створювалася як владний орган бодай і не загальним волевиявленням усього українського народу, а лише його національно орієнтованої освіченої частини — все одно вона мала достатню легітимність. Тому що, по-перше, репрезентувала найсвідомішу частину всього нашого народу, а не тільки якихось окремих класів та соціальних прошарків. По-друге, — на противагу їй ніякі інші групи населення нічого подібного не створювали. — Так ось ми, більшовики, і почали створювать цю, як ти кажеш, противагу — радянську владу. Бо влади справжньої, повторюю, окрім Врєменного правітєльства не було. А його більшовики скинули. А те, що ти мені розказуєш, як Центральна Рада ніби-то управляла Україною — це, вибач, я не знаю, звідкіля ти таке й взяв. Бо такого не бачив і по-правді не відчував її такої державної ролі, її влади. Ти ж розумний чоловік, і знаєш, що таке держава, влада. Це насамперед офіційне проголошення незалежності і границь держави. Затим свої прапор, герб, гімн, уряд, армія, гроші, закони та ще багато чого. А що твоя Центральна Рада тоді, в грудні сімнадцятого? Де її кордони, герб, військо, гроші?.. Та вона ж сама визнала, що перебуває у федеративному зв’язку з Російською державою. А тому, як би тоді не змінювався уряд у Петрограді, в Києві зобов’язані його були слухатися. Став у Росії уряд робочих і селян — то слухайтесь тепер його, раз ви у федерації. Це тобі стосовно нашої «легітимності», якщо вже ви, нинішні, такими законниками себе подаєте перед народною масою. — Але ж Центральна Рада проголосила повну незалежність України, сьогодні будь-який школяр знає про ІV універсал, як у мої часи — про Велику Жовтневу… — А коли той універсал був проголошений, якого числа, ти сам пам’ятаєш? Так я нагадаю — 22-го січня 1918-го року, коли Радянський уряд на законних, підкреслюю — законних підставах — послав війська навести порядок в одній із складових частин держави. — Діду, ви ж самі розумієте, що то софістика, гра словами і думками, марне мудрування. — В принципі, так воно і є. Згоден. Але якби твоя Центральна Рада користувалася насправді піддержкою в народі, сама знала, чого вона хоче, була настоящою владою — то вона б ту повну незалежність оголосила одразу, принаймні не так пізно, та армію свою хутенько створила — тоді б їй ніякий Муравйов зі своїми курськими «солов’ями-разбойніками» був би не страшний. Однак то вже мої нинішні міркування А що насправді творилося тоді в звичайному українському селі — читай далі. “Під час Жовтневої революції в Недбайках точилася жорстока класова боротьба, щоб зрозуміти чому це так, я коротенько схарактеризую село, яким воно було напередодні жовтневої революції. Передусім, це одне із багатих сіл Пирятинського повіту з різкою класовою градацією, тобто з різким класовим розшаруванням. З одного боку великоземельне кулачество, а з другого боку — велика кількість безземельної бідноти села. В селі було до шести тисяч гектар землі і до тисячі гектар сінокосу і до сотні гектар лісу. В чиїх руках була ця земля? Поміщик Падалка мав до тисячі гектар землі. У самих Недбайках жили два брати Петренки, які мали по 220 гектар землі. Брати Савоцькі Іван і Яков мали по 150 гектар землі. Некоз Захар й Некоз Іван, Пустовар Микола — ці кожен мав по 150 гектар. Таких господарств, що мали до ста гектар землі було до півсотні. Таких, що мали землі від двадцяти і до п’ятидесяти гектар землі було до восьмидесяти господарств. Із цього видно, що в селі було до ста сорока великоземельних кулаків. У цей жє час було в селі понад двісті сімей зовсім безземельних, а решта понад двісті сімей це були малоземельні селяни. От чому в Недбайках, як ні в одному іншому селі Пирятинського повіту точилася надзвичайно жорстока класова боротьба в період Жовтневої революції…» Найбагатше село — і раптом жорстока класова боротьба… Різкий десонанс цих двох понять бентежив душу: — Вибачте, Діду, але оце Ваше «ось чому» мені якраз, щиро кажучи, і не зрозуміле. Якщо сільський пролетаріат або голота, якщо називати речі своїми іменами, складала лише третину села, то про яку боротьбу могла вестися мова? Якщо серйозно? Коли їхніх антиподів, великоземельних козаків, було більше, ніж вполовину від цієї голоти, та ще й хазяї, яким було що втрачати, за чисельністю перевищували голодранців. То — як боротися? Кому й з ким? Нещасливій і слабосилій меншості із заможною і сильною більшістю? Незрозуміло. — Тобі й таким, як ти, багато що було й буде незрозуміло. Надто щвидко ви всі перекрасилися. — Ось цього, діду, не треба. Я ні в кого не перефарбовувався і ні під кого не підлаштовувася. І вік не той, та й інтересу ніякого особистого не маю. Не навчився, як воно модно тепер так — з офіцера раптом гендляром стати. Надто різні вже і склад характеру, і стан душі треба мати. Просто — незрозуміло, як то так може бути, щоб слабкіші й за чисельністю, і за потугою із сильнішими раптом почали змагатися. Та ще й виграли. — То не раптом, а цілком закономірно. Якщо досі не второпав — читай далі, може, зрозумієш, — сердито пихнув цигаркою Дід. «… У другій половині грудня місяця, 22 числа старого стилю 1917 р. я приїхав з фронту (з госпіталя) у своє село додому. В селі радянської влади не було. Селом керував ставленик кулаків староста Бабак Матвій. Радянської влади не було не тільки в Недбайках, а і по всих селах нашої Капустянської волості. Мене це немало здивувало. Як же так, пройшло немало часу від початку Жовтневої революції, а тут заправляє селом староста. Я на цей час формально членом більшовицької партії не являвся, тобто партійного квитка не мав, але як бувший до войни батрак, я вважав, що радянська влада це моя влада і міліонів таких, як я. Я вважав себе позапартійним більшовиком. Роздивившися добре, що діється в селі, я побачив, що тут немає кому взятися за організацію радянської влади. Майже щовечора на зборні (що таке зборня — це будинок, де працював староста) збиралося багато людей і між ними йшли спори. Бідняки говорили про те, щоб поділити землю поміщика Падалки, та кулацьку і дати тим, у кого немає землі. Кулаки та інтелігенція села говорили, що треба діждатися Установчих зборів, вони, мовляв, усе зроблять. Вобщим, спорка доходила чуть не до бійки, а толку ніякого. Пішов і я на ці збори. Дивлюся — кожен доказує правоту своїх поглядів на те, що твориться навкруги, а щоб організувати радянську владу, так нема кому зробити це практично. От я й рішив взятися за цю справу. І виступив за те, щоб організувати в селі радянську владу, бо ні Тимчасовий уряд Росії, ні контрреволюційна Київська Центральна Рада земельки безземельним селянам не дали. А де вже існує влада Рад, то там земельне питання вирішено, землею поміщиків та кулаків наділено безземельних селях. Коли я виголосив таку промову, то біднота, що була на цих зборах, аплодувала, а кулаки та інтелігенція села укрили мене як мокрим рядном: «Що ти тут проповідуєш грабіж? Як це так — забрати землю? Це ж грабіж!» Кулак Петренко Яків, що мав 200 гектар землі, каже: «Люди добрі не слухайте Горенка, бо він вас підведе. Це провокатор, це другий Тенянко і коли ви пограбуєте нас, заберете нашу земельку, то буде вам те, що було у 1905 році. Приїдуть козаки і дадуть вам пльоток, а не земельки». А вчитель Педаш Микола каже так: «Громадяни, не слухайте Горенка, бо він служив у Петербурзі і продався росіянам, набрав грошей у Леніна і приїхав сюди топтати неньку Україну». Але біднота села не слухала ні кулаків, ні націоналістичної інтелігенції. Їм потрібна земля, бо земля — це їх життя, вони віками про неї мріяли, а тому вони кріпко підтримували мене … «. — Діду, я от все своє свідоме життя читав про революцію і про Вас, більшовиків, тільки хороше. І читав, і чув, і бачив у всіх засобах інформації, в яких тільки можна. Але мене завжди бентежило одне питання, причому чим довше сам живу на світі, тим більше. — Що ж це за питання таке може буть, що все життя муляє? — Не насміхайтеся, я серйозно. Можна? Тільки воно делікатне, Ви не образитеся? — Та кажи, я ж не кісейна баришня. Тим паче, якщо розговор у нас з тобою такий серйозний пішов, то чого вже тут розсусолювать? Питай, раз надумав. — Я стосовно правоти тієї комуністичної справи, тієї соціалістичної революції, яку ви тоді, в сімнадцятому, робили, і якій ми з моїм батьком потім служили. Аж доки та червона ідея сама по собі не віддала Богові душу. — Ти її не хорони, не поспішай. Ще невідомо, як воно у вас тут вийде. Відступники і ренегати ще ніколи нічого толкового не вибудовували. — Красно дякую, дідусю, за «компліман», як казав один відомий український персонаж, Ваших, до речі, часів. Однак зациклюватися на дрібних образах не буду. — Це ж чому, цікаво? Ви всі тепер такі амбітні — «діячі національного відродження», «еліта»… — буркотнув дід. — Щодо «еліти» — то не до мене. — Не втрачав темпу Шеремет. — Що ж до образ — то я їх за останні років десять з гаком, починаючи з кінця вісімдесятих, наслухався достатньо. А тому звик. Імунітет виробив. Тож повернемося до теми. Як щодо «відступників» і «ренегатів» — то це не зовсім так. Не будемо далеко ходити — подивимося на більшовиків. Та ж у всій колишній Російській імперії — всюди державницьки, патріотично налаштовані кола інакше як зрадниками, купленими за німецькі гроші, їх і не називали, причому всі — «від молдованина до фіна». І «на всіх язиках»… А вибудували однак державу — за малим століття весь світ лякала, тримала в руках. — Ми нікого не зраджували — ми повстали проти експлуататорів! За соціальну справедливість. Щоб не було експлуатації людини людиною. Що ж до німецьких грошей — то брехня. Я що — додому з пачкою грошей повернувся, щоб у себе в селі революцію робить? З пачкою патронів, а не грошей, да револьвером. От тільки багатства й надбав, тільки й мого скарбу. Та ще шинелька, що з військової служби зосталася. Ох, не праві Ви, дідусю, стосовно грошей. Дуже неправі, — зітхнув тихенько, Шеремет. — На сьогодні це загальновідомий і документально доконаний факт. А він особисто з одним таким документом ознайомився ще за радянських часів, коли про це й говорити не можна було, незважаючи на проголошену Горбачовим «глас¬ність». Він служив тоді в Ленінграді, дружина працювала науковцем в музеї історії м.Ленінграда — Санкт-Петербурга. І якось принесла додому на пораду — що робити? — листа, який надійшов до музею з Америки. Лист потрапив до її відділу, але не стосувався безпосе¬редньо сфери її наукової діяльності. Хоч інформація для них обох, рядових членів партії, була приголомшливою. Автор листа, якийсь ветеран робітничого соціалістичного руху в США, повідомляв, що під час Першої світової війни він брав безпосередню участь у зборі коштів на підтримку своїх російських колег — робітничої партії більшовиків, ленінської партії. Сума в триста тисяч доларів була ніби-то потай передана на борт німецького підводного човна біля узбережжя штату Флорида влітку 1915 року. Вказувався навіть тип човна —»U-2". Шеремет одразу глянув до військової енциклопедії — справді, такі човни саме в той час були на озброєнні німецьких ВМС. США в той час дотримувались нейтралітету, у війну ще не вступали і протичовнова оборона належним чином організована ще не була. Конкретність наведених фактів та їхня імовірність, принаймні теоретична, сумнівів великих не викликали. Однак він прекрасно усвідомлював, що незалежно від того, правда це чи ні, оприлюднення такої інформації нічого доброго для їхньої родини не несе. «Как так, совєтскій офіцер і совєтскій учоний, оба коммуністи — і распространяют гнусниє інсінуації нашіх врагов, апологєтов загнівающєго імпєріалізма?» «Как моглі?..» і т.д. і т.п. — все це нескладно було уявити. Тому порадив дружині зробити вигляд, ніби нічого не сталося, і переслати листа за призначенням — до Музею історії Великої жовтневої соціалістичної революції, був тоді такий. Нехай вони і розбираються… Однак не розповідати ж цю історію дідові. Навіщо? Хіба сьогодні, майже сто років по тому, в незалежній і демократичній Україні, рядові члени всіх численних нинішніх партій мають хоч якусь уяву про фінансові оборудки свого керівництва? Питання риторичне, нічого, окрім кривої усмішки, в партійних бонз і представників «компетентних органів» викликати не може. То ж що дивного в тому, що тодішні «чорноробочі революції» так само мало знали про «німецькі» гроші, як нинішні — про «тіньові»? — Давайте, дідусю, повернемося краще до того, з чого почали — до питання на чиєму боці. Так ось: жили собі люди. Віками. І віками накопичували досвід, знання, набували мудрості, виробляли правила створення й функціонування сім’ї, громади, народу, держави. І окремі люди, і родини працювали — хто плугом, хто мечем, хто мізками — і отримували за це відповідно певну винагороду, годували сім’ї. В когось залишалося ще й зверх того, що вони проживали. Тож вони за ці грошики докуповували собі земельку. Правильно я кажу, так було? Вони ж її не збройним пограбуванням своїх односельців здобували? Платили грошики — свої, так? — Припустимо, що так, — невдоволено буркнув Дід. — Таким чином, виходить, що тодішні ваші безземельні — це ті, хто свого часу продав свою землю своїм односельцям, тільки заможним. Адже так — саме продав? І отримав чи то грошима, чи то натурою — як вони вже там між собою домовилися. Але все по закону — бумага, підпис, печать. Так? — Так, та не так! — Скипів Дід. — Я бачу, куди ти гнеш. Ти, як та контра, міркуєш. Справді, колись ми, козаки, всі мали землю. З часом хтось її втратив, а хтось ще надбав. Однак той, хто втратив, то далеко не завжди зі своєї вини. У когось неврожай, у когось годувальник помер, а діти ще малі, у когось тягло пошесть покосила — та мало яких випадковостей тяжких у селянському житті. А земелька-то — тю-тю, довелося продать. Так що ж тоді, ціле життя всім наступним поколінням такої нещасливої сім’ї нести на собі біду, як каїнову печать? Віками із роду в рід злидарювать? Без будь-якої, бодай щонайменшої, надії на просвіток? — То вже Ви, Діду, занадто. — Не занадто, онучку, зовсім ні. Потомственний дворянин і потомственний батрак — то діаметрально протилежні речі. Що таке батрак — я тобі вже казав. Не дай Боже. Не тобі, бо тобі вже запізно, а твоїм дітям і онукам. Що ж до тебе, то якби не Жовтнева революція — був би й ти не генералом, дворянського сословія, а батраком, як твій дід. — Якщо копирсатися, то надто далеко можна убік зайти. Ви зрозумійте, Діду, і не сердьтесь, будь ласка. Я ніяка не «контра» і не «дворянськоє сословіє», я ваш онук, кров од крові і плоть од плоті. Просто — я хочу зрозуміти. Отже, якщо в селі батраком так погано, то можна ж було податися де-інде? — Куди? Про Кубань я тобі розказував. П’ять років від’їшачив — і з чим пішов, з тим і прийшов відтіля. Навіть хату—розвалюху матері підлатать — і то не заробив. Так, тільки на одежу середненьку — і все. А це ж п’ять год молодого життя! П’ять! — Так пішли б у місто, в пролетаріат, рушійну силу історії, — так, здається казав ваш великий вождь? Тоді ж якраз у Росії відбувався бурхливий розвиток капіталізму, тим більше в Південно-Західному краю, робоча сила потрібна була… — Да в тому-то й справа, що тієї робочої сили зайвої стільки в селі накопилося, що навіть за тих умов місто всю її поглинути не могло. Та й де той розвиток був? Київ, Харків, Катеринослав — ось тобі і все. А Полтава, Черкаси, Павлоград, інші — то невеличкі міста були. Тоді там нічого особливого не розвивалося. Вони, дай Бог, щоб із довколишніх сіл і волостей бідноту всотали. — А Донецький басейн, південні міста — Одеса, Миколаїв, Херсон, Феодосія, Керч? — Туди власті більше заохочували голоту з Росії. Як і в інші міста. А вони залюбки сунули, навіть наввипередки. Бо в Росії бідному люду жити було ще гірше. І там, де наш батрак ще роздумував, іти йому чи ні, на ту фабрику чи будівництво, там зголоднілий російський мужичок заглотував пропозицію, як окунь наживку. За принципом — гірше все одно не буде, бо гірше вже бути не може… — А у вас, виходить, могло? — Та з голоду, як на те, ніколи в селі не пухли. Недороди, звичайно, були, але такого поняття, як наглий голод, в нас не було. А тому — вибирали, думали, кожний хотів усе ж на прадідівській землі якось пристроїтись, а не при заводі вонючому. Не любили тоді селяни міське кам’яне життя. — Якщо вже так не до шмиги вам місто було, так Столипіна б слухали та їхали на нові землі облашто¬вуватися! — А ти не думав ніколи, чого це я з рідної землі повинен їхать? Де всі мої предки споконвіку жили й тут поховані? З якої такої радості? Це ви, нинішні, перекоти-поле. А в мою молодість люди свій край любили. І з села ніхто, нізащо й нікуди своєю волею не їхав. Тільки якщо вже геть край… — Словом, їхати із села ви не хотіли, сільська біднота, а тому вирішили забезпечити собі краще життя за рахунок своїх більш заможних односельців. — Резюмував довгий діалог Шеремет. — Правильно я зрозумів? — Забезпечити собі не «краще життя», а возможность своїм трудом зробить це життя кращим. Так буде точніше. — Однак усе ж шляхом: у них відібрати — собі взяти? — Точно так. — І ви вважали, що маєте на це право? — Повне і незаперечне. Експропріація експропріаторів. — А ви, ви особисто передбачали, до яких наслідків це може призвести? — Про наслідки ми й не думали, ми готові були бороться до кінця. Це був той шанс, впустить який ми не мали права. Бо другого б такого не було. І ми це розуміли. Принаймні я. «… При волості в той час існувала земельна управа. Вона була організована ще при Тимчасовому уряді і берегла право власності на землю, тобто берегла землю поміщиків і кулаків, щоб бува часом бідняки самочинно не забрали та не розділили її між собою. Секретарем цієї управи був недбайківський кулак Виноградов Михайло. Коли кулаки побачили, що бідняки беруться за справу добре, то вони скоренько у волость і доложили секретарю земельної управи, що приїхав більшовик Горенко, організовує Радянську владу і намагається розділити землю. Я договорився з бідняцьким активом, що ми мусимо на завтра зібрать всіх бідняків села на вечір у це ж приміщення і організувати Ревком…» — Оце й усі контрзаходи куркулів проти вашої «революції»? — А що, тобі треба, щоб було більше? — Мені-то нічого не потрібно, але я такого не розумію. Посудіть самі. Живуть собі статечні люди тихо-мирно в своєму селі. Раптом з’являється Грицько Горенко, якого ніхто не бачив цілих сім років, сам голодранець, і агітує таких же голодранців забрати в них, у хазяїв, землю й роздати такій босоті, як сам. Як би і що б ви на їхньому місці вчинили? — Я думав про людей, про бідняків, а не про тих живоглотів-мироїдів. Шеремет лише подумав про себе: то ваше щастя, діду, що ви не в нинішні часи живете. Або що серед них не знайшлося такого ж пасіонарія, як ви. А то він би швиденько організував кількох хлопців — і розібралися б вони з вами самі, без земельної управи. Та так, що краще не фантазувати. Бо надто вже на серйозні речі ви замахнулися, відповідний масштаб опору важко навіть уявити. Однак промовчав, щоб не дратувати Діда. «… Я, звичайно, не зважав на те, що кулачество було проти радянської влади, а підбирав побільше на свою сторону бідняків. Та й з фронту підходили хороші хлопці, які були настроєні за совєтскую власть. Одного разу після таких бурних зборів вечором зібралося на зборню дуже багато бідняків і ми рішили організувати Ревком. Не встигли ми розпочати офіційно наші збори, як знадвору вбігає хлопчина і каже мені: «Вас кличе Виноградов Михайло, щоб Ви вийшли до нього на двір». Я вийшов, а за мною і всі присутні, бо вони знали, що це за начальник. Він їм раніше в печінки в’ївся. Я лічно Виноградова не знав, який він на масть, бо він молодий ріс тоді, коли я не жив у Недбайках, бо я то батрачив на Кубані, то служив на військовій службі. Дивлюся, стоїть молодий чоловік з портфелем під рукою і коло нього чоловік декілька кулаків недбайківських. Я підходжу, питаю: «Ти Виноградов? На що звав мене?». Тут він як розходився кричать на мене: «Хто тобі дав право організовувати тут радянську владу? Ми не признаємо її, у нас є Центральна Рада, яка є нашою владою. Установчі збори скажуть, яка буде влада». Я витяг револьвер з кармана і кажу: « А ну, молодий чоловік, успокойся, держи свого портфеля міцно і тікай звідсіля скоро, щоб я тебе тут не бачив. А не втечеш, так от скажу оцім хлопцям, то вони віднесуть тебе до копанки і втоплять, бо пулі тратити на тебе жалко, вона ще пригодиться». А мої хлопці, що вийшли за мною, обкружають його і ждуть моєї команди. Виноградов скоро зрозумів, у чому діло, і як пальнув тікать, а кулаки за ним, то ми тільки й бачили їх. Ми посміялися з них і зайшли в приміщення …» Посміялися з них… Складна річ — Життя. І недаремно є таке прислів’я — добре сміятися тому, хто сміється останнім. — Дідусю! А скільки їх, з тих, що тоді сміялися, пережили голодомор? П’ятнадцять років по тому «сміхові»? — Не сип мені сіль на рану! Душа й без тебе ще з тих пір не загоюється. Дійдемо, ще буде час. Поки що — читай, ізучай, яке воно нелегке — Людське життя. І як легко в ньому помилиться, і яка тяжка Плата іноді буває. «… Цей же вечір ми провели збори і організували сільський ревком із семи осіб. Персонально до ревкому увійшли такі товариші: Бугай Іван Йосипович, Бровко Демид Тимофійович, Нечипоренко Дмитро Іванович, Крячок Степан Михайлович, Ярьомка Андрій Петрович, Ричка Петро Васильович і я. Головою ревкому обрали мене, замісником Бугая Івана Йосиповича, секретарем Бровка Демида Юхимовича. От таким способом у другій половині грудня місяця старого стилю 1917 року мені вдалося в селі Недбайках організувати Радянську владу. Старосту Бабака, як ставленика кулаків, ми прогнали. Влада в селі перейшла до рук ревкому. Це був перший ревком на весь Пирятинський повіт …» — Діду! А у вас ніколи не виникало питання — а чи маєте ви право так робити? Я не кажу про формальне — з цим, в принципі, ясно, зрозуміло, що ви його свідомо нищили, оте офіційне право. Але ж для того нищення потрібна внутрішня переконаність у своєму моральному праві так робити. Чи я не правий? — Чому ж ні? Все так. Ми всі тоді тільки на внутрішній переконаності й діяли. — Але ж ваші дії були настільки, м’яко кажучи, неординарними або за межами правового поля, як тепер подібне кваліфікують, що ця моральна впевненість повинна постійно чимось живитися, надихатися. Самих лише образ за минуле своє тяжке життя, аби вдаватися до таких жорстких заходів щодо односельців, близьких у принципі людей, — то замало. Хто живив або що живило цю таку невблаганну нещадність? Дід важко засопів цигаркою. — Хто, кажеш, чи що? Погано, що ти так швидко забув — хто. Хто — це комуністична партія більшовиків, до якої ми обидва з тобою належали, твій батько також. Десятки і сотні тисяч товаришів, які разом зі мною самовіддано боролись і проливали свою кров за світле майбутнє всього людства, своїх дітей і онуків. — Дякую, дідусю, але це мені нагадує старий анекдот. Як господар пізно увечорі проводжає гостя. Пропустив його вперед, а сам щось зашпортнувся. Раптом бачить — а на сходах лампочка не горить. Зачекайте, каже, я зараз ліхтарика візьму. Дякую, куме, кричить гість, я вже внизу лежу. Так і з тим вашим «світлим майбутнім» для нас, ваших «дітей і онуків» вийшло — опинилися давно й далеко позаду від якщо не всього «цивілізованого світу», то принаймні від Європи — безперечно. — Ти мені тут не зубоскаль! Бо ти не тільки перше, а й друге, бачу, забув. Те, що нами двигало, було написано на наших знаменах. Якщо пам’ять коротка — можу нагадать: мир, труд, свобода, равенство, братство. Унічтоженіє експлуатації людини людиною. І ніхто мене не переконає, що гасла «людина людині — вовк», «кради, хто де може, скільки може і як може» — це краще. — Та хто ж сперечається, діду, гасла у вас були ніби правильні, і мета благородна, а що вийшло? — У нас виходило, як на великий рахунок, в цілому — те, що треба. Поки ви його не споганили й не зруйнували. А що у вас самих вийшло — про те ми ще побалакаємо, поки що обстановку тих часів уясни собі як слід. 10. «КЛАСОВА БОРОТЬБА НА СЕЛІ І СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ» Про що мріяло і чого чекало від революції безземельне та малоземельне селянство? Воно, спать лягаючи і встаючи ранком, мріяло про землю, бо земля це основний і єдиний істочник життя селянина. От з цього треба буде і починать. Ревком на першому своєму засіданні в присутності великої кількості бідноти села і поставив питання про наділення землею безземельних селян за рахунок земель поміщика Падалки, церковної і частини кулацьких. Обговоривши це питання, ревком прийняв таке рішення: 1) землю поміщика Падалки, церковну і частину великоземельних кулаків розподілити серед без¬земельних та малоземельних селян; 2) все майно поміщика Падалки конфіскувати і по самій дешевій ціні розпродати біднійшому населенню села. Виручені гроші здати в госбанк; 3) рішення ревкому обговорити і затвердити на зборах бідноти села, після чого про¬водити далі рішення в життя. Про таке рішення ревкому скоро взнало все село…» — Діду, вибачте, але яке мав право приймати таке рішення той ваш ревком? Він же фактично був не легітимним, оскільки репрезентував зовсім незначну частину громади. — Як це незначну? Та він представляв усю бідноту села! — І я про те. Він репрезентував тільки бідноту. А біднота, безземельні, складали ледь більше третини села. То чому ж дві третини громади повинні робити те, чого вимагає одна третина? Тим більше, що «кулаків», як ви кажете, разом з міцними, заможними середняками, було стільки ж, скільки й тієї бідноти. Я порахував. — Грамотний… Повивчали ми вас на свою голову, сподівалися, ви продовжите нашу справу, а ви… В революції головне — не закони арифметики. Сила революції — в революційному ентузіазмі мас. Ми, більшовики, маси підняли. Вони, сільська буржуазія з націоналістичною інтелігенцією і духовенством, не зуміли. Не змогли, незважаючи, що й було їх багато, та й при возможностях значно більших, ніж біднота. — Чому ж так? Не змогли чи й не спробували? — Тут ніяких вагань не може бути — звичайно, навіть не почесались як слід. Хіба що язиками. Вони настільки звикли в селі панувать, що й подумати не могли своїми заплилими від сала й отупілими від самогонки мізками, що — все, гаплик, кончилася їхня власть, настала тепер наша. Яка й рішає, що, до чого і як буде. В тому числі й щодо земельки. — І ви що, всерйоз сподівалися, ніби це рішення хтось дозволить вам здійснити? Принаймні, без бою? Отак візьмуть і принесуть вам свою земельку «на таці з блакитною мережкою», як казав один з «героїв» — пізніших, уже соціалістичних часів? — Та ти ж сам знаєш відповідь, чого тоді питаєш? Звичайно, «…кулачество підняло вой, як це так — забрать нашу землю, почало залякувать бідняків. Заберете нашу землю, буде вам те, що було в 1905 році, — приїдуть козаки і дадуть вам пльоток, а не землі, ще й в тюрму посадять. Знаходились окремі біднячки, що вірили їм, але більшість бідняків не боялися погрози кулаків. А з фронту все більше підходили вояки, настроєні по-більшовицьки, які підтримували рішення Ревкому…» — Так ось на кого й на що ви розраховували — на підтримку тих, хто на собі пізнав, наскільки ламка це річ — людське життя. І спроможний у змаганні за свої інтереси ризикнути і своїм життям, а тим більше — життям супротивника. — Не це головне. Головне — фронтовики, як ніхто інший з селян, перейнялись ідеями неминучості й необхідності класової боротьби, диктатури пролетаріату в боротьбі за свєтлу будучину всього людства. — Та який же у вас в селі пролетаріат? Підручні коваля та машиніста на локомобілі? — Пролетаріат — він не обов’язково промишлєнний. А є й сільський — ті ж батраки. І буржуазія сільська — ті ж кулаки. А раз буржуазія і пролетаріат — значить, і класова боротьба. «… В цей час з фронту приїхав Кірпач Григорій Федорович — офіцер старої армії в чині штабс-капітана (тепер капітан, чотири зірочки). Батьки Кірпача по соцстану були середняки, але що йому до батьків — він офіцер, ваше благородіє, так його величали солдати на фронті. Але радянська влада офіцерські погони зняла з нього і він тепер — ніщо, Кірпач та і все. А тому йому радянська влада не сподобалася. Він покинув фронт і приїхав до батька пересидіть время, виждать, що далі буде. А тим часом агітував за Керенського, тобто за владу буржуазії. Він вважав, що коли буде влада буржуазії , то він буде офіцером і опять його величатимуть «ваше благородіє». Узнавши про рішення ревкому, він виступив проти цього рішення. Кірпач у минулому мій товариш. Я з ним разом до військової служби батрачив на Кубані, ми разом йшли на військову службу. Він служив у піхоті три годи дєйствітєльної служби, а потім остався на сверхсрочній службі. В період войни сверхсрочників посилали на трьохмісячні курси і присвоювали їм офіцерський чин прапорщика. А во время войни чини скоро повишали, от він і дослужився до штабс-капітана. Звичайно, солдати величали його як положено -»ваше благородіє», да і зарплата у нього була не мала. Вобще жив він паном. Такі умови життя склала йому буржуазна влада, а тому він і захищав її. Він агітував за Керенського…» — Що стосується «благородія» — тут все ясно. Але чому він Керенського підтримував, а не Центральну Раду — незрозуміло. Він українець, в Росії — більшовики, тут — їхні супротивники, то ж їх вже і підтримуй, а не побивайся за скинутим російським правителем. — От то-то й воно, що далеко не всі офіцери з українців стали за самостійність України. З тих, які довго прослужили в царській армії, та ще в мирне время, як цей Грицько Кірпач, мало хто сприйняв ідеї самостій¬ників. Вони хотіли лише збереження старих порядків і своїх привілеїв — і все. Багато з них потім на Дон, на Південь, у Білу армію пішли. — А хто ж військо Петлюри тоді складав? — Переважно молоді офіцери із запасників і вольно¬опредєляющихся, та хто школи прапорщиків у війну покінчав. Це все в основному з середовища інтелігенції, духовенства та сільської буржуазії, кулачества. Які ще не настільки відірвалися від свого коріння, щоб забуть, хто вони й звідки є. Но водночас стали достатньо грамотними, щоб зрозуміть, що український народ нічим не гірший од російського, чи польського, чи якогось там іншого. — А ви, виходить не зрозуміли? — не втримався Шеремет. — Ти мене за язик не лови! — розсердився дід. — Я те все також зрозумів. Но перше, що я уяснив собі — це логіку класової боротьби. Спочатку вирішення соціальних питань, знищення експлуатації людини людиною, а вже потім і до національних можна браться. — І як, взялися? — Я ж сказав — спочатку давай з соціальними, з Кірпачем розберемося. Отже, «…я питався поговорить з ним як з бувшим товаришем, але він говорить зі мною не хотів, він шукав собі своїх однодумців серед кулаків, а їх у Недбайках було немало. У п’яти кілометрах від села жив поміщик Падалка, який мав більше тисячі гектар землі. Але він помер до революції, там залишалися його жінка, син і дочка. Син працював у г.Переяславі врачом, а Падалша прийняла до дочки приймака — агронома Наталенка Миколу Петровича. І господарюють собі. Цей Наталенко, уплівши в руки таке багатство, согласен був знищити всіх більшовиків на світі, аби йому не віддати нікому свого багатства. Він скоро подружився з Кірпачем. Кулаки брати Петренки, що мали по двісті гектар землі, брати Савоцькі, що мали по сто п’ятдесят гектар землі, два Некози і Пустовар, що мали по сто п’ятдесят гектар землі. Піп Гречановський користувався шістдесятьма гектарами церковної землі, тоже пристав до цих багатіїв. От і зібралася група таких багачів, на чолі їх став Кірпач. Підтримка в них була неплоха, бо в селі було таких кулаків, що мали землю від двадцяти до ста гектар, більше сотні. От уся ця зграя на чолі з Кірпачем та Наталенком і поставила собі за мету не дати землі біднякам. Перше вони повели агітацію серед бідняків, залякували їх, а дальше зібравшись у попа Гречановського, надумали: коли ревком збере збори бідняків для затвердження свого рішення, то іти на ті збори всім багатим і збори бідняків розігнать, а Горенка заарештувать і направить у Київ, де й здать властям. А як буде сперечатися, то і убить можна, за нього нічого не буде. Це так радив Кірпач…» — Серйозний у Вас приятель юності був, дідусю. Достойний, так би мовити, суперник. Як видно, ілюзій один щодо одного ви не плекали. — То не ми особисто. То життя так всіх нас розбило, навпіл. Одні на один бік, інші — на інший. А перемогти міг тільки хтось один. «… Конспірація у них була погана, про цю їх нараду дехто знав, мені про таке рішення цієї контрреволюційної групи сказав бувший попівський батрак Коверник Михайло. Накануні скликання зборів бідноти я послав на хутор в економію двох чоловік — Крячка Степана і Петрика Івана, щоб вони добре пошукали у Наталенка М.П. нарізної зброї і забрали. Ці хлопці завдання виконали, але нарізної зброї не знайшли, забрали дві централки і повернулися…» — Діду! А чому в куркулів зброї не було? Я розумію, що Наддніпрянщина — не Галичина, тут світова війна не котилася роками взад-вперед. Але ж фронтовиків багато поверталося, самі кажете, та й ви от револьвера до кишені на всяк випадок засунули. Так що за бажання можна було б, мабуть, роздобути та підзапастись? Про всяк випадок? Адже передбачлива ощадливість наших дядьків давно стала хрестоматійною. — Що тобі сказать? Револьвер — це штука мало¬помітна, та й далеко не кожний з солдатів міг його роздобуть. А гвинтовки — так їх багато хто не брав з собою. Тим, хто кидав фронт самовільно, вони і без того набридли… А хто демобілізувався, як положено, так ті ж зброю здавали. Окрім того, на крупних станціях стояли війська, що перейшли на бік Центральної Ради – вони, в кого бачили, то одбирали. Так що попервах, на початку вісімнадцятого, оружія по селах було ще малувато. Це вже потім… Однак головна причина, як на мій погляд, в іншому: кулаки просто не очікували для себе такої небезпеки. Вони привикли у всьому покладаться на власть — думали, і тут вона їх захистить. А власть оказалась безсилою проти волі розгніваного народу. — До речі, а чому так? Адже якщо Центральна Рада успадкувала державний апарат від Тимчасового уряду, а той — від царського самодержавства, так тоді ж повинні були бути і поліція, і «охранка». Як же вони допустили, що ви «власть», секретаря волосної управи, так безце-ремонно поперли? Де був пристав, околоточні? Не знаю, хто там ще за тих часів і як називався? Поліція, одним словом. — Та щезли вони всі, як тільки смаленим запахло, немов і не було їх. Не знаю навіть, куди подівалися. Розбіглися й поховалися мов щурі. Хоча було свого часу справді чимало, і вигляд мали — куди-т-твоє діло… «… У гулящий день у неділю, у перших числах січня місяця 1918 року, ревком скликав у шкільному дворі збори бідноти села, щоб обговорить і затвердить рішення ревкому, а дальше приступить до його виконання. На ці збори прийшли всі бідняки села, і старі і малі, бо тут рішалося питання про землю, про яку бідняки віками мріяли. Але не дивлячись на те, що ми кулаків не просили на ці збори, вони всі були тут. Зять Падалки, Наталенко Микола Петрович, приїхав хорошим конем на хорошій ресорній повозці (тембурі). Кірпач тоже походжає у своїй офіцерській шинелі серед кулаків. Піп Гречанівський тоже тут, бо будуть же забирати і церковну землю да роздавати безземельним, а її було немало — 60 гектар, якою користувався піп та дяки. Я, як голова ревкому, відкрив збори. Головуючим на зборах обрали члена ревкому Крячка. Не встигли оголосити повістки дня, як Кірпач уже протискався до столу і, не питаючи у головуючого дозволу, почав говорить. Головуючий питався заборонити йому, але я шепнув йому на вухо: «Хай говорить, чим більше буде говорить цей офіцер, то тим легше буде його розоблачить перед зібравшимися». Тут уже Кірпач розперезався. Бідняки чують такі балачки Кірпача, да підходять поближче до столу, а Кірпач — яку тільки він грязь не лив на радянську владу, на більшовиків, на сільський ревком, на мене лічно. Я собі отак держуся в кармані за рукоятку револьвера і думаю: це ж ти будеш виконувать рішення вашої наради, тобто, заарештовувати мене. Гадаю — як, яким чином? Мабуть, коли закінчить свою балаканину, тоді вже буде мене брати за плечі, чи як там, і тягти кудись, де б можна заперти чи щось то. Ну, думаю, як тільки шагне до мене, одразу пущу пулю в лоба, а далі будь, що буде. Але Кірпач струсив, як видно замітив, що я держуся за револьвер. На своїх кулацьких зборищах приймати любі рішення можна, а от проводить їх у життя — то не так просто. Кірпач закінчив свою балаканину і відійшов. Зразу за ним нахальні починають говорить. Наталенко, цей починає з того, що в нього вчора були Крячок і Петрик. Все перерили в нього і забрали ружжа. Значить, більшовики грабителі. І тоже порядочно вилив грязі на радянську владу і партію більшовиків, ну і ревком не минув. Поговорив і цей , і тоже відійшов. Тоді беру слово я. Мені легко було критикувать таких ораторів: то зять поміщика Падалки, якому розставатися з тисячою гектарів землі не хотілося, а то білий офіцер, якому не хотілось розставатись з офіцерськими погонами. Біднота села дивилася на них як на своїх ворогів. Розкритикувавши добре цих панів, я розказав тоді зборам, чого на наші бідняцькі збори прийшли не прошені всі кулаки, роз’яснив, що кулаки прийшли розігнати наші збори, щоб не дати біднякам земельки…» — Дідусю, але ж це чистої води демагогія — «чого прийшли непрошені…» Як же вони могли не прийти, якщо мову про їхню землю вести будуть? Їх-ню! І яке право мали ви це їм ще й у вину ставити? То ж взагалі якось… — Договорюй, договорюй. Чого осікся? Не по-людськи? А те, що в мене, фронтовика, хата холодна і в ній миші за однією зерниною наввипередки ганяються, а сім’я гола-боса-голодна, це по-людськи? І так в більш, ніж сотні сімей в селі? Та й ще сотня сімей часом з квасом, а порою з водою? Мовчиш? То ж бо, демократ… «… Я рішив провірить, хто насправді підтримує ревком і сказав так: «хто за владу Рад, відходь направо, хто проти влади Рад — відходь наліво». Вся біднота села скоро ставала направо, слабі середнячки тоже до них, а більше зажиті середнячки трошки потупали і тоже стали направо. Осталися кулаки по ліву сторону. Звичайно на правій стороні оказалася велика більшість зборів…» «…Трошки потупали і тоже стали направо». Біднота — зрозуміло, тій втрачати нічого, а набути — перспективи заманливі. А ці ж чого? У них же в кожного від п’яти до п’ятнадцяти гектарів! Якщо всю орну землю в селі поділять порівну, то на двір припаде в середньому по сім гектарів. В чому ж тоді їм, міцним середнякам, пожиток з тієї влади Рад? Незрозуміло. — А ти й не зрозумієш, онучку. Я давно за тобою спостерігаю. Ти надто багато з дитинства книжки читать любив і надто довго серед росіян жив, тим більше серед воєнних. А вони зовсім по-інакшому думають, ніж наші дядьки, для них важить інше — государственна ідея, убєждєнія. Тому вони «Добровольчеську армію» потім утворили, яка добряче нам сала за шкуру залила. А в наших тих «гнучкошиєнків» — які переконання? Хто верх бере, до того й пристають. Біднота боролася, щоб відібрать. А ці до неї пристали, щоб коли ті одбирати будуть, то щоб не в них, а в других. От тобі й усі їхні спонуки. — Н-да .., шляхетними не назвеш. А якби вони тоді стали на бік куркулів? — За арифметикою Пупкіна з картинками, їх разом тоді було б наполовину більше, ніж бідняків. Однак ти не тим переймаєшся. Що сталося — те сталося. І якщо нас, більшовиків, хтось тепер звинувачує в нахальстві, в узурпації і тому подібному, то хай задумається — а що ж собою уявляли інші? Як у випадку, який ми з тобою розглядаємо, обичного українського села Недбайки. Цілком очевидно, що тут «типовий український селянин-патріот», нещасливу долю якого у вас зараз жалісливо оспівують, виявився у громадських ділах тупим нездарою й боягузом. І віддав добровільно, без бою, ричаги управління селом до наших бідняцьких трудових рук. То які ж претензії до нас, питається? «… Я тоді на смілу сказав: «Ми на наші бідняцькі збори кулаків не просили, вони прийшли непрохані, з метою розігнати наше зібрання. Так гоніть, бідняки, кулаків з наших бідняцьких зборів!» Коли я це сказав, то на зборах піднялося щось страшне: хто свистить, хто кричить — долой Кірпача, долой Наталенка, долой кулаків. Наталенко і Кірпач тікають, а кулаки за ними. А по їх хто снігом, хто гряззю, а хто й кирпичиною. Кірпач у ворота не попав, да через забор. Шапка спала, а по ньому і сніг, і грязь. Піп Гречановський підняв рясу да тоже додому. Кулаки тоже розбіглися. Розігнали цю контрреволюційну зграю, успокоїли збори, затвердили рішення ревкому. Це був перший бій недбайківських бідняків з кулаками за землю, але це був тільки початок. Для проведення в життя рішення зборів обрали комісію з трьох чоловік. До складу комісії увійшли: Бугай Іван (голова), Бровко Демид (секретар), Горенко Марко (скарбник»). Шеремет на мить зупинився. Стривай-стривай. Бровко Демид, Горенко Марко. Перший — товариш по службі в лейб-гусарах, другий — двоюрідний брат. Що ж, принцип формування «регіональних еліт» нічим не відрізняється від нинішнього… Однак, що там далі? Збори комісію зобов’язали протягом 3 — 4 день все майно поміщика Падалки роздать бідному населенню села і приступить до розподілу землі поміщика Падалки, церковної і кулацької. Комісія протягом 4-5 днів все майно Падалки роздала бідним селянам і приступила до розподілу землі. На цих зборах, які відбулися на початку січня 1918 року, біднота села проявила свою революційну мужність, рішуче стала на сторону влади Рад. Ці збори стали початком тієї жорстокої класової боротьби, яка точилася в Недбайках протягом декількох років. Хоть вони, ці збори, і обійшлися без жертв, але біднота села побачила справжнє обличчя кулаків і переконалася, що вони земельки без бою не віддадуть…» Шеремет ще раз перечитав останні рядки. «Ці збори стали початком тієї жорстокої класової боротьби, яка точилася в Недбайках протягом декількох років». Жорстокої класової боротьби… Скільки життів забрала вона, чого коштувала! Якщо по всій Україні — то міль¬йонів п’ятнадцять, пишуть — якщо разом з голодо¬мором. Хоча — хто його тепер знає? Якщо точно? Ті, хто були тоді зверху, своїх жертв з відомих причин не рахували. Ті, що терпіли поразку, — не могли в силу своїх обставин, та й просто не встигали, самі ставали жертвами. А починалося все з отаких от сіл, як Недбайки, і таких дійових осіб, як його Дід і персонажі його спогадів, та з таких селянських зборів. Коли махали ще кулаками, а не шаблями, і кидали грудками грязюки та снігу, а не гранатами. Поки що… — І не шкода було, не жаль було розпалювати оту кляту ворожнечу — «жорстоку класову боротьбу»? — ніби виринув з тяжкого сну Шеремет. — Так хто ж її розпалив, питається? — скинулася тінь у креслі. — Хто кого перший зібрався порішить? «Ваше благородіє» Грицько Кірпач свого приятеля юності більшовика Грицька Горенка чи навпаки? Мовчиш? Ото ж бо й воно. Це по-перше. А по-друге, ти кого жалієш — їх, чи свого діда? Кровопивців чи їхні жертви? — Своїх, Діду, жалію, своїх — українців! Які не змогли порозумітися, миром порішити свої складні проблеми — і пішли один Грицько супроти іншого Грицька, а якщо глибше — брат на брата. — То в тобі буржуазний лібералізм іграє. Бо ти не знаєш, що воно таке — з восьми років на шматок хліба самому зароблять. Бути нарівні з робочою худобою, постійно в голоді, холоді та нелюдських приниженнях. Коли єдині, з ким ти можеш порозмовлять, як з рівним, хто тебе любить, окрім замордованої тяжким життям матері, так це козенята та лошата, яких пасеш. А ти ж нібито — людина! Однак хазяйські діти тобі хутко показують твоє місце — отам, у хліву, з худобою. А спробуєш подати слово супроти, тобто «писнути», так хазяїн мовчки батогом ушкварить так, що й шкіра на тобі запечеться. А він собі далі пішов, мов тебе не чув і не бачив. А ти кажеш — брат на брата… То я для них брат? Ти в них запитував, у кулаків-куркулів, чи вони нас, бідняків, за братів мали? Чи хіба ж з братами отак поводяться, як куркульня з батраками? Шеремет не знаходив, що сказати, йому було складно перенестися в ті часи, а ще складніше увійти в психологію всіх тих суперечливих стосунків. Ніби заглянувши в його сумніви, Дід раптово запитав: — А ти б на мойому місці, за моїх обставин що робив? Терпів? — Не треба мене заганяти на слизьке, дідусю. І задавати риторичні питання. — Невесело усміхнувся Шеремет. — Ви ж знаєте, що знущань і принижень я також не стерпів би, кров-то ваша. Також би до шаблі й револьвера потягнувся. Але ж у тій «жорстокій класовій боротьбі» ми тоді Україну втратили. — А я винуват, що за самостійну Україну руку тягли саме ті, хто другою рукою мене, бідняка, за горлянку намагався вхопити? Принаймні у нас в селі, та й у волості в цілому. А що коїлося далі — того я не знав, не бачив і не чув. Тоді не те що телевізора — навіть радіо й телефона у нас не було. Тому, що вона там, та Центральна Рада проголошувала, якого вона добра для нас, бідняків, хотіла — того ми не відали. Ми знали лише одне: більшовики, котрі в Петрограді, мужика розуміють, земельку рідну й жадану дають, а Київська Центральна Рада, яка мала бути б своєю, щось мудрить. А тому сам понімаєш… — Та «понімаєш».., — важко зітхнув Шеремет. На душі було таке відчуття, яке буває, коли усвідомиш, що припустився трагічної помилки, і хочеться негайно її виправити, повернути все назад, а — не вдається, бо так в житті не буває, ріка Життя зворотньої течії не має. І від того на душі стає ще гіркіше та безпорадніше. Однак, що там далі? «… В цей період працювати мені в Недбайках довго не довелось. У лютому місяці 1918 року Пирятинський повітовий ревком скликав повітовий з’їзд Рад. На цьому з’їзді я був делегатом від Недбайок. Це був перший повітовий з’їзд, який був дуже бурний і тривав два дні. На цьому з’їзді був обраний перший повітовий виконавчий комітет. Головою цього комітету обрали мене…» Шеремет із сумнівом повів бровами: в них що, не було серед своїх кого обрати? Повіт — це ж тобі не жарт, то одиниця більша від нинішнього району. Щось тут не так. — Діду! Щось тут не зовсім зрозуміло: вас у Пирятині та його околицях не було практично тринадцять років — то батракували, то служили, то воювали. Тим більше походите з неблизького, скажімо, села. То ж хто ви такий і що собою уявляєте, ніхто на тому з’їзді не знав. Як же за таких умов вас обрали головою повітового комітету? Щось не в’яжеться. За нинішніми «виборчими технологіями» вас би й близько не підпустили до такої посади. — А хто тобі сказав, що мене дуже запрошували? Владу ніхто не дає, її беруть. А як — то вже хто як зуміє… — Цікаво, в який же спосіб Вам вдалося? — Якщо у скороченому виді, то приблизно так: зібралися дядьки на збори, ніхто ніякої чіткої позиції не має, всі ж політично неграмотні. І тут ініціативу перехопив якийсь поручик, почав за Центральну Раду агітувати. Однак він — що? Він армійський піхотний офіцер, у звичайній защитній гімнастьорці та шинелі, ще й погони защитні — виду ніякого. Дядьки про ту самостійність уперше чують, їм земельки давай. І тут я на воза випнувся — у повній парадній гусарській формі, зверху офіцерська бекеша нарозпашку, щоб червоний доломан, тоже офіцерський, з золотими шнурами, було видно. Воєнна хитрість, словом. І розтолкував селянам, що до чого.А в дядьків — у них же яка психологія? Представник якої влади гарніше виглядає, добротніше вбраний — та й влада, видать, багатша та кріпша. От вони за мене й проголосували, а того мого конкурента затюкали й прогнали. Шеремет не знайшовся навіть, що сказати стосовно почутого. Примітивність «піару» й аргументації виборців просто вражали. Але чим від цих кращі, розумніші міркування, які нерідко можна почути під час нинішніх виборчих кампаній: «проголосуємо за тих, що були, бо ті вже накралися, то, може, тепер хоч трохи про державу та народ згадають. А нових оберемо — так тих з голодухи від корита знову буде не одірвать». Тим більше, що за часів Діда виборцями були неграмотні селяни, які хрестиком розписувалися, а тепер ледь не в кожного атестат (як мінімум) про середню освіту, щонайменше — восьмирічку. Дід, не помітивши його задумливості, продовжував: «…Я повернувся із з’їзду в Недбайки, передав справи сільського ревкому своєму заміснику Бугаю Івану Йосиповичу, а сам поїхав у Пирятин працювати головою Пирятинського повітового виконавчого комітету. Праця для мене ця була нелегкою, бо енергії у мене було багато, а знання мало. Повіт — адміністративна одиниця з 15 волостей, а в кожній волості по 4 — 5 сіл, да і город немалий. У виконкомі зібралося нас сорок чоловік, але все це малограмотні люди. Бо тоді грамотними були лише багаті, які радянської влади не хотіли, а тому нам, малограмотним трудящим, приходилось керувати повітом. Виконкому, перш за все, прийшлося взятися за організацію радянської влади по селах повіту, а ця робота була нелегкою, тому що в селах багато було людей, які не розуміли, що таке радянська влада. Бо партій багато, простому селянину розібратися в них складно. Сільська біднота чекала землі і підтримувала радянську владу, бо вона обіщала дати землю. А заможне селянство боялося, що і в нього заберуть землю, то вони виступали проти радянської влади. І от у кожному селі ішла боротьба. Кулаки загрожували біднякам, а тому приходилося переконувати бідняків, щоб вони не боялися погроз, а сміло брали в руки владу і керували селом так, як учить партія більшовиків». Сільська біднота чекала землі… Подивився б Дід, як нинішня біднота її чекає, тієї землі, а особливо, що вона з нею робить… Однак якщо він каже, що бачить все Звідтіля, то чому мовчить? Добре, почекаємо і ми… «Звичайно, роботи тут було чимало. Та й ворогів у нас вистачало і по селах, і в самому г.Пирятині. Це меншовики, есери, українські націоналісти і т.д. Вони мішали нам і нашій роботі. Наші помилки в роботі старалися використати проти радянської влади, а ми, не маючи досвіду, допускали помилки у своїй роботі. Я лічно тоже мог помилятися, а контрреволюціонери за цим слідкували. Одного вечора я зі своїм замісником Фрейліхом та начальником міліції Винником зайшли в чайнушку підвечерять. Людей тут майже не було. Сиділо всього два чоловіка за столиком і говорили між собою. Ми сіли рядом за другим столиком, заказали собі вечерю. Глядимо ці два типи розсуждають між собою, хто переможе в боротьбі — чи буржуазія, чи більшовики. Один каже, що переможуть більшовики, бо їх багато, а другий каже — переможе буржуазія, бо в неї ум і капітал. А більшовики дураки, хоч їх і багато. Я почувши таке не стерпів, вихватив револьвер і бац контру, но начальник міліції Винник устиг підбити мою руку так, що куля пішла поверх голови цього типа. Його довелося заарештувати. Цей випадок дав козир у руки контрреволюціонерам для агітації проти мене як голови повітвиконкому. По городу пішли розговори, що голова виконкому убив ні в чому не повинного чоловіка у чайні. Звичайно, це була моя помилка, я погарячився. Щоб розвіяти таку агітацію, довелося скликати городський мітинг і роз’яснити людям, що ніякого вбивства не було, що то наклеп буржуазії. Після цього велика кількість горожан почали активно підтримувати владу Рад …» — Ще б після цього не підтримували! Револьвер в руці правителя завжди переконливіший, ніж авторучка. Принаймні до певного часу. — Ти не дуже-то іронізіруй. У вашій демократичній і правовій, як ви її називаєте, державі, в порівнянні з часами «тоталітаризму», чисельність всіляких «право¬охоронних» структур, для внутрішнього, сказати б, використання, збільшилася знаєш у скільки разів? — Якось не рахував. Воно мені ні до чого, — буркнув Шеремет, невдоволений поворотом розмови. — Тоді й радянській владі наганом не дорікай. Сам знаєш, про що кажу. Демократ… — З переможною ноткою в голосі поставив крапку Дід. 11. «ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА» “Мирно працювати нам довелося тут недовго. Після Брестського миру з німцями, Київська Центральна Рада запрохала німців, щоб вони допомогли їм ліквідувати радянську владу на Україні, а за це вона віддячить німцям і пшеницею, і салом, і іншим. Тому рано весною 1918 року на Україну прийшли німці і разом із петлюрівцями-гайдамаками почали виганяти радянські війська з України. Повертали фабрики і заводи капіталістам, а землю поміщикам і жорстоко розправлялися з тими, хто працював у органах радянської влади та брав земельку в поміщиків. Отже, коли німці да петлюрівці підходили до Пирятина, то я приїхав у Недбайки. Попрощався з рідними. Забрав із собою голову ревкому Бугая Івана, щоб не вбили його німці та гайдамаки. Поїхали ми на Пирятин. Станція Кононівка вже була зайнята німцями, ми заїхали на станцію Гребінка. Бугай, як старичок, воювати вже малоздатний, то він поїхав до свого брата в Самару, а я поїхав на Пирятин. Частина членів виконкому вже розбіглася по домах, а частину я зібрав, і ми рішили йти на станцію Гребінка, приєднатись до красногвардійських загонів і воювати з німцями і гайдамаками. Коли ми прийшли на ту станцію, нас з радістю прийняли, дали нам зброю, і так ми з боями відходили по залізниці Київ — Харків у напрямку Лубен і далі.» На цих словах Шеремет на мить зупинився... У напрямку Лубен і далі... А куди воно — далі? І звідки впевненість, що вдасться повернутися? — Та ніякох впевненості не було — просто безвихідь. Бо хіба ж можна залишатися за таких умов? Адже ясно, як Божий день, що всілякі кірпачі та виноградови одразу щоти зведуть. Тут вже хочеш — не хочеш, а треба. Боротьба за народ, за краще життя — це та дорога, з якої вороття не буває, раз ступивши. Бо вороги — вони все одно не простять. Був такий фільм колись — «У вогні броду немає». Вірно сказано. — А що то за червоногвардійські загони були? Тут у вас малувато написано, а ви свого часу розповідали, що там і китайці були, і мадяри... Звідки вони, хто такі, що в нас робили? — Червона гвардія — це такі загони з робочих для захисту радянської влади. Їх по містах і заводських посьолках почали ще навесні сімнадцятого створювать. Інакше за рахунок яких би сил радянська влада так швидко перемогла по всій країні? Це вже потім, з февраля-марта вісімнадцятого, Червона армія почала створюваться, коли інтервенція почалася — спочатку німців, а потім інших. Та й гражданська війна почала розгоряться. Ти що, забув, чому тебе вчили — і в школі, і в академії? — Та не забув, — заперечливо хитнув головою Шеремет. — Тільки надто багато різного читав і про ту гвардію, і про її діла потім. Лише починаючи з горбачов¬ських часів, почали писати про це відвертіше. — Діла були, в основному, правильні. Хоча й не завжди. Бо ж народ там різний траплявся. В революцію багато й непотрібу спливло. А куди їм діваться? Хто хотів жажду справедливості свою утолить, за кращу долю сражаться, хто за більшовиків — ті йшли в Червону гвардію. Ще дехто йшов у загони лівих есерів. Ці також були за революцію, однак не все правильно понімали, не усвідом¬лювали руководящої ролі робітничого класу. Ті ж, у кого, окрім революційної фрази та дурних наклонностей і вітру в голові, нічого більше не було — ті йшли в анархісти. Хоча приставали до них і заблудші. Так що люди були тоді в революції різні, різної якості, хоча вид переважно мали один — зброя, червоний прапор і палке революційне слово. Поки розберешся — іноді пізно буває... Це як у вас зараз: ніби всі за Україну, ніби всі з тризубами і синьо-жовтим вашим прапором. А хто про що при тому думає, а особливо як робить — не мені тобі казать... — Ви про допомогу китайців, мадярів та іншого «інтернаціоналу» на нашій землі не сказали, — нагадав Шеремет. — Тут нема чого багато розказувать. Китайці — ті у нас більше з портових міст були. Звідки й як там об’явилися — того не знаю. Однак пам’ятаю, що в бою були стійкі, дисципліновані і нещадні. Були б харчі й патрони — і зроблять все, що накажуть. «Твоя моя нє понімая... Ходя под стєнку» — ось і всі їхні розмови. Імперіалістична війна тільки закінчилися, у нас, у руському плєну, кого тільки не було — і німці, і австріяки, і мадяри, і серби, і хорвати, і українці-галичани, і чехи, і словаки, словом — ледве не пів-Європи. Переважна більшість — робочі і селяни, такі ж, як і наші. Їм також кортіло і миру, щоб по домівках вернуться, і свободи, і землі, і людських умов роботи й життя. А гасло ж більшовиків було яке? «Дайош всемирную соціалістичну революцію!» От вони й пристали на нього. А починать звідкіля? З Росії, з нас. Вони нам здорово помогли, особливо в найбільш трудний період — у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому роках. — Я історію Червоної армії ніби-то трохи знаю, але великого внеску тих інтернаціоналістів щось не помітив. Хіба що серб Олеко Дундич, художній фільм ще про нього зробили. Та Бела Кун. — Так вони більше не в армії були іноземні товариші, а на внутрішньому фронті — подавляли всілякі біло¬гвар¬дійські заколоти всередині країни. В спеціальних загонах ВЧК. Багато їхніх якраз в органах і працювало. Але то потім було, не зараз, — не побажав продовжувати тему Дід. Все правильно, сумно усміхнувся про себе Шеремет. Інородцям чужого народу не жаль — істина, відома з давніх часів. Як і звичай набирати військо, а особливо особисту охорону з чужоземних найманців. Ще від київських князів з їхніми варягами ведеться. Однак історія вона мудро самоорганізується. У вісімнадцятому— двадцятому роках оті «інтернаціоналісти» з прилеглих до Росії країн допомогли більшовикам перемогти у кривавій громадянській війні, а за якихось чверть століття більшовики їм віддячили. Та так, що всі вони, оті колишні «країни соціалістичного табору», тільки зараз оговталися та відійшли трохи, коли під натівську парасольку потрапили. Однак до того ще далеко. Поки ж що... «Битися нам з німцями було дуже важко, бо вони були озброєні добре, а ми плохо. Коло станції Ромодан зчинився великий бій. Я одержав дві осклолочні рани і контузію. І мене майже сліпого відправили у госпіталь у г.Курск, де я і лікувався до серпня місяця 1918 року. Рани мої зажили скоро, а от очі боліли довго. Одне око вилікували зовсім, а друге так і продовжувало часто боліти, аж поки зовсім заросло більмом. Оскілько у мене був утеряний зір, то мене вже в армію не брали, а тому я в серпні місяці 1918 року улаштувавя працювати у Курському повітовому виконавчому комітеті на посаді завідуючого повітовим земельним відділом. Тут я працював до квітня місяця 1919 року». — Вибачте, Діду, стривайте. Як так — в армію вже не брали? А «Залізний потік» Серафимовича? А бої на Кубані? Командарм Сорокін? — Здивовано спинив Діда Шеремет. Питання вочевидь було й несподіваним, і не з простих. Бо пауза дещо затяглася. — А ти звідкіля знаєш? — порушив нарешті мовчанку Дід. — Про вашу участь в поході Таманської армії ваша ж дружина, баба Векла розповідала. Радила перечитать уважно той роман. «Щоб знав, як дід за Совєцьку власть воював і з якими людьми знався». Бо й ви особисто часткою того «залізного потоку» були. А про участь в боях на Кубані ви ж самі й казали. Це років за сім було до того, як ви спогади оці написали. Десь наприкінці п’ятидесятих. Я тоді якраз був у захваті від повісті й фільму про червоного комбрига кубанського козака Івана Кочубея, ділився з вами своїми вражєннями. — Хіба? — неуважливо озвався Дід. — Я, признаться, й забув. А ти пам’ятаєш... Справді, з госпіталя мене виписали на початку серпня вісімнадцятого року. Гражданська війна тоді розгоралася на всю. Головним осередком контреволюції був південь Росії. А для мене ж Кубань була, як своя. От мене і відправили туди, щоб боровся за Радянську владу там, поки Україна під німцями і воювать з ними офіціально не можна. — А як же ви туди добралися, з Курська? Адже на шляху були з одного боку — німці, з іншого — білогардійці? — Та вирядився під скаліченого фронтовика, що повертається додому ще після тієї війни. Так і добрався на Тамань, до групи Ковтюха. Був такий червоний командир, під іменем Кожуха в книжці виведений. З ним і продовжив воювать за власть совєтов. Все, що в книзі тій написано, істинна правда. Якщо й придумано — то небагато. Тяжкий був похід. Але прорвалися все ж до своїх... — Дуже вже ви лаконічно, Діду. Війна вона хоч діло й не з веселих, але й не така ж безбарвна, щоб нічого було й сказати. — Ти правий, барви — вони й у війни єсть. Тільки дуже вже невеселі: з одного боку — білі, як смерть, це вони; з іншого боку — червоні, як кров, це ми. А між ними — впала барва чорна, як земля, куди ми одне одного вкласти старалися наввипередки. Хто перший — той і живий. Ти ж сам про це знаєш... Знать то Шеремет знав, але одна справа — чужі далекі краї, а зовсім інша — твоя земля, твій народ, твій рід. — Вийшли ви до своїх, а далі що? — Не знав, як вести далі розмову, Шеремет. Бо тема Дідові, вочевидь, була не до душі. — Далі відправив мене мій командарм Ковтюх разом зі своїм ескадроном до головнокомандувача Радянських військ на Сєвєрному Кавказі Сорокіна, був такий. Він якраз особий отдєльний кавалерійський полк для себе почав формувать, щось приблізітєльно як в нас колись сердюки були. Та не встиг. Якщо ти книжку про Кочубея читав і кіно дивився, то пам’ятаєш, яка його доля... — Був оголошений, пригадую, поза законом і убитий червоними ж? Як «враг совєтской власті»? — Точно. Тільки ніякий він не враг, якщо розібраться. То ви, нинішні, просто не знаєте... — А хто ж він тоді, якщо з ним таке вчинили? Свої ж? — Здивувався Шеремет. – За щось же, мабуть, було? Розкажіть. — Там найшла коса на камінь. Сорокін — він був воєнна власть на Сєвєрному Кавказі. Сам з місцевих, із козаків, бувший осавул. — Через силу зроняв слова Дід.— А гражданська власть, головна, керівництво тієї Кав-казької республіки, — майже всі прийшлі, та ще й з євреїв, обстановки не знали... Сорокін був, безперечно, проти і дореволюційних порядків, і Білої армії. Однак був і проти того, щоб людей стріляли тільки за те, що він на фронті до офіцера вислужився або з галстуком і в капелюсі ходить. Та проти того був, щоб козаків «розкозачували», навіть сідло й шашку в козака забирали, з якими він, щитай, на світ народився. А ці, прийшлі, все «углубляли» революцію. Не маючи ні великого розуму, ні серця — виміщали накопичену десятиліттями свого пригніченого життя злобу, як хотіли. Та ще й йому почали угрожать за «нєправільноє поніманіє лінії партії». Він і показав, хто в домі хазяїн: після чергового масового розстрілу козаків і офіцерів, тільки запідозрених в антисовєтських настроях, збунтувався, та й сам перестріляв закапьор¬щиків тих репресій — верхівку Центрвиконкому і «ЧК» того краю. — На що ж він, цікаво, сподівався? Що більшовики йому таке простять? — Тоді в багатьох від влади й безкарності голова обертом пішла, ледве не кожний прагнув бути необмеженим диктатором в своєму околотку. І все — ім’ям революції. Тим чимало людей від нас відсахнули, потім виправляли... — Зітхнув Дід. — А тут чим скінчилося? — Центр поставив завдання військам Таманської армії придусити заколот, Федько з Ковтюхом виконали наказ, Сорокіна застрелив хтось із командирів. — На вас не позначилося? — Таманці ж мене знали, як свого. Та й я сам майже одразу з возвратним тифом зліг і затим з армії пішов уже безповоротно — здоров’я не стало. — Чому ж ви в спогадах про це не написали, про свою кубанську епопею? Пауза знову стала довшою, ніж належало. — Ти знаєш, яка доля спіткала Ковтюха й Федька? Обидва репресовані в тридцятих роках, згинули безвісти. Таким в ті роки краще було не хвалитися — лічним знайомством одразу з трьома «ворогами народу», та ще й якими... — А ваша особиста доля після листопада 1918-го? — В Україні після Скоропадського владу захопила Директорія во главі з Петлюрою, так що я до квітня місяця 1919-го року працював у Курському повіт¬виконкомі. «Що ж у цей час робилося у Недбайках? Вище мною описане, як там на початку 1918 року була утворена влада Рад, як бідняки села розібрали все майно поміщика Падалки, а також і землю. Що ж получилося, коли прийшли німці та гайдамаки? А це було рано весною 1918 року. Усе розібране бідняками майно Падалки бідняки змушені були повернути, і землю тоже. Так що бідняки села лишилися опять такими ж, як вони були і раніше, поки не було радянської влади. Крім цього, на бідняків наложили грошову контрибуцію для сплати збитків поміщику. Хто не міг заплатити, то приймали всілякі міри, вплоть до порки пльотками. Для бідняків села настали чорні дні. Вони осталися і без землі, і без хліба. Староста Бугай Сергій да кулак Некоз Василь, ці кати стягали грошову контрибуцію з бідняків села, вони знущалися з тих, хто не в змозі був заплатити контрибуцію (правда, у 1920 році ці кати були розстріляні недбайківськими бідняками) …» Шеремет мерзлякувато стенув плечима: довга ж і жорстока пам’ять у людей тоді була. І ціна велика — життя. Причому це не було помстою за вбивство або каліцтво конкретних людей, чиїхось родичів, а за виконання звичайних адміністративних обов’язків, фактично — за стягнення податків. Якщо екстраполювати на нинішні часи, то багато б кому мурашки по спині мали пробігти… — То не пам’ять довга, то напруга класової боротьби така велика тоді була, — озвався дід. «…Кулачество торжествувало. В цей час гетьман Скоропадський організував собі опору — Союз хліборобів-собственників. Недбайківське кулачество потяглося до цього Союзу. Бідняки ж пішли в інший бік. У липні місяці 1918 роки повз Недбайки проходив отряд Гребенка. Це були повстанці, які прямували поближче до Харькова і Курська, щоб з’єднатися з радянськими військами. До цього отряду багато недбайківських молодих хлопців пішли воювати проти німців. А хто ж саме? Коверник Лука, Коверник Сергій, Турукало Василь, Яременко Василь, Деркач Никон, Личкань Парфен і інші. На жаль, цей отряд німці під Полтавою добре потрепали. Яременка Василя і Личканя Парфена поранили. Яременко помер, а Личкань вилікувався. Останні поступово поверталися живими…» — Гетьман Скоропадський про ті часи й події був дещо іншої думки В тому числі й про становище на селі: з землею, порядками, контрибуцією… — А ти звідки знаєш? — Та подарувала мені його молодша донька, пані Олена, книгу спогадів свого батька. Писану, щоправда, не в 1965-ому, як Ваша, а в 1919-му, одразу, як його скинули, по гарячих слідах, так би мовити… — Цікаво, і що ж він там міг написати? Той кат трудового народу? Хоча ти й знаєшся з гетьманівною і, відчуваю, сочуствуєш йому? — Давайте я вам краще його зацитую, а потім поговоримо. «Я дедалі та більше переконувався, що коли не зроблю перевороту тепер, у мене буде завжди усвідомлення, що я людина, яка задля свого власного спокою прогаяла можливість врятувати країну, що я боязлива і безвольна людина. Я не сумнівався в корисності перевороту… Я бачив все, що на мене чекало, всю ту ненависть і з боку правих, і лівих, яку я викличу, і це, зізнаюсь, мене тривожило. Але грандіозність завдання мене вабила, тим більше, що був я впевнений, що зроблю справу. Головне ж, мене цікавила тоді думка суто державна і соціальна. Створити сильний уряд для відновлення, перш за все, порядку, для того необхідно створити адміністративний апарат, який був на той час фактично відсутній, і провести справді здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні. Соціалізму в нас у народу немає, і тому, якщо він і є, то серед маленької, відірваної від народу купки інтелігентів, безгрунтовних і духовно нездорових. Я не сумніваюсь, як і не сумнівався раніше, що всілякі соціалістичні експерименти… повели б негайно до того, що вся країна за 6 тижнів стала б здобиччю всепожираючого молоху — більшовизму. Більшовизм, знищивши всяку культуру, перетворив би нашу чудову країну на висохлу рівнину, де з часом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, який тлів у нас до цього часу, а всесильний Бог, в ногах якого буде валятися і плазувати той же народ. Проведення поступово найширших демократичних реформ є нагальним обов’язком глави держави.» — Ага! Ще мені один демократ знайшовся, — спалахнув Дід. — Майже як ваші нинішні, що, поглядаючи на оздобленого діамантами годинника на руці, про проблеми бідних пенсіонерів просторікують. Все, що ти прочитав, — це балачки недобитої контри. Знаєш, яка пісенька в народі в ті часи ходила? Ось, послухай: “Од Києва до Берліна Ще не вмерла Україна, Гайдамаки ще не здались, Дойчланд, Дойчланд юбер аллес!” Так що твій гетьман просто виправдатись хоче. Не може ж він визнати, що… «… Кулачество зажило, а життя бідняків села стало нестерпно тяжким. І так було не тільки в Недбайках, а й по всій Україні, а тому по всій Україні народ повстав проти німців. Протягом останнього часу 1918 року до початку 1919 року радянські війська за допомогою повсталого українського народу німців вигнали і на Україні опять утворилася радянська влада. У Недбайках обрали головою сільради Пустовара Сергія Федоровича. Земельку поміщика Падалки, церковну та багатих кулаків знову розділили серед безземельних та молоземельних селян. Сім’я Падалки — його жінка, дочка і зять Наталенко, — покинули село і виїхали в город Переяслав до сина Падалки Бориса Яковича, який працював там врачом. Жити в Недбайках вони боялися, бо вони немало горя зробили недбайківським біднякам, коли тут панували німці…» — А як же їх живими тоді випустили, якщо вони такі-сякі? — Та понімаєш, люди є люди. Одне діло землю забрати або майно, та зовсім інше — життя позбавити. Наприкінці вісімнадцятого — початку дев’ятнадцятого року ще не було такої злоби, як потім з’явилася. Та й при власті у нас завжди були свої, хоч з одного, хоч з іншого боку. — А сумнозвісна «ЧеКа»? — Тоді вона ще до нас, у глибинку, не добралася. «… Я повернувся з Курська в Недбайки наприкінці квітня 1919 року. На початку травня 1919 року в Капустенцях відбувався волосний з’їзд рад. Мене як делегата цього з’їзду обрали головою Капустенського волосного виконавчого комітету Пирятинського повіту Полтавської губернії. Сім’я моя жила в Недбайках, а я працював у Капустенцях…» — Стривайте, діду, як же так? Ви були ще рік тому більшим начальником, а тепер пішли ніби-то з пониженням? Як то так? За канонами нинішньої “еліти” й “адміністрації” то ціла драма, якщо не трагедія. — За наших часів таке не було ні драмою, ні тим більше трагедією. Люди тоді не про власну вигоду дбали, а про ідею, про народ, про державу. Головне було — взяти участь в боротьбі за владу Рад. А на якому посту — не суть важно. На якому партія накаже… «… Бідняки села як у Недбайках, так і по других селах землю получили, але обсіменить її не було ні посівного матеріалу, ні сільськогосподарського інвентаря, а також і тяглової сили. А тому довелося організовувати по всіх селах волості комітети незаможних селян, які і взяли цю справу у свої руки і примусили кулаків виділити необхідну кількість інвентаря і посівного матеріалу. А щоб кулаки не дуже пручалися і не чинили біднякам перешкод, то озимий хліб було роздано до уборки з половини. Тобто — скоси і половину віддаси кулаку, а половина тобі буде за труд. Кулаки, скрипя серце, мовчали. І таким способом вся земля, яку получили бідняки, була засіяна…» — Тобто, наскільки я зрозумів, бідняки знову, вже вдруге, обідрали чи то обібрали багатших односельців? — Не «обідрали» і не «обібрали», а «змусили поділитися», добровільно. Це дві великі різниці. — Так-так, я розумію… — Шереметові пригадався Афганістан, де йому випало брати участь в «наданні інтернаціональної допомоги народу Афганістана в побудові свого світлого майбутнього». В тій аграрній країні земельне питання було також найболючішим. Але там селяни часто рішуче відмовлялися брати землю, відрізану від багатіїв. Іхній мусульманський бог не дозволяв їм брати чуже. А в Аллаха вони вірили, ще й як. Незважаючи на своїх, афганських «більшовиків», які були виплекані радянськими радниками «шураві», на зразок своїх власних дідів. Православний же Бог забороняв красти, але змусити «поділитися» — то під заборону не підпадало. Тим більше, що більшовики потім і Бога «упразднили». Згодом. Незабаром. Але то вже інша тема. Поки що ж … «… Бувша біднота села почувала себе господарем становища. Але недовго існував такий стан. 20 серпня 1919 року прийшли денікінці і влаштували свою буржуазну владу. Кулаки зразу ожили, знову заходилися господарювать по своєму. Земельку в бідняків забрали, як і той урожай, що бідняки напахали на їх землі. Озимий хлібець, що покосили бідняки, кулаки забрали ввесь у бідняків, а ярий, що бідняки посіяли на кулацькій землі, брали по-різному. Були такі кулаки, що брали половину, були такі, що брали дві третини, а були і такі, що забирали увесь. Отже біднота села осталася оп’ять і без землі, і без хліба. Звичайно, такий стан бідноти села був не тільки в Недбайках, а й по всіх селах і городах, де панували денікінці…» — Господи, як лють і ненависть, жадоба помсти туманять розум і вистуджують серце! Невже ж ті куркулі, що забирали дві третини, а то й увесь урожай, самі хлібороби, не усвідомлювали, що тим самим сіють ще лютіші зерна ненависті в серцях своїх голодних односельців? І що за таких нерівних часів, коли при владі то Центральна Рада, то гетьман з німцями, то більшовики, то Директорія, то денікінці, — не можна озлоблювати одне одного. Треба всім якось дійти згоди, простити, може, навіть несправедливість. — Не усвідомили і не простили. Вони нам тоді, а ми їм, істотно, потім… «… А тому проти денікінців почали організовуватись партизанські загони. По селах Капустенської волості також багато пішло в партизани. Члени волостного виконавчого комітету, коли прийшли денікінці, то пішли в підпілля, а дальше пішли в партизани. А коли Червона армія за допомогою повсталого народу денікінців прогнали, а це було в кінці 1919 року і на початку 1920 року, то я повернувся. В марті місяці 20-го року я попав у повітовий город Пирятин і з початку як кооптірований працював замісником голови повітового виконавчого комітету, а в червні 1920 року відбувся третій Пирятинський з’їзд Рад і мене обрали членом повітвиконкому і я працював замісником голови виконавчого комітету і по сполученню головою колегії повітової ради народного господарства». Шеремет із здивуванням перечитав ще раз: все правильно, бодай і не дуже великий, але начальник. Як на нинішні часи — заступника глави райдержад-міні¬страції, якщо не більше... В пам’яті спливли нещодавно читані матеріали про жахливі репресії більшовиків проти козацтва як суспільного стану саме в ті часи, починаючи з весни дев’ятнадцятого року і далі. А Недбайки ж були селом козацьким, сам дід — козак... — Чого це ти замовк? — не зовсім вірно зрозумів його вагання Дід. — Для наших країв це був остаточний прихід Совєтської власті. Звичайно це була наша перемога — а значить і моя. Ти що, сумніваєшся? — Та не сумніваюсь я. Просто цікавлюсь, як воно у вас просто ніби-то виходить. Але ж незадовго до того сам ваш вождь Ленін відверто і вголос наставляв, що ситуація в країні «... ставіт насущной задачей вопрос о полном бистром, решітєльном унічтоженії казачєства как особой економічєской группи, разрушєніє єго хозяй¬ствєнних устоєв, фізічєскоє унічтожєніє... всєх вєрхов казачєства...» А Недбайки ж були селом козачим, та й ви особисто до того суспільного стану відносилися. А партія ж вимагала, що «в состав рєвкома ні в коєм случає нє могут входіть ліца казачьєго званія...» — Ти он про що... — зронив важку паузу Дід. — То справді був не самий розумний крок московської влади — об’явити війну всьому козацькому сословію. Якби не це — дійсно, кровопролиття б було набагато меншим. Але це касалося більше Дону, Кубані, деяких інших місць. На Уралі, в Забайкаллі, на Далекому Сході, приміром. В нас справи були зовсім інакші. Наших країв то стосувалося мало. — Як то — інакші? Ви ж самі казали, що у вас до революції в паспорті писалося «козак». І в мого батька в метриці так само писалося, що народився в сім’ї козака. То чому ж це — стосувалося мало? — Спантеличено спитав Шеремет. — А ти одгадай... — з гіркотою кинув Дід. — Що в тому злощасному декреті було за головне? «Унічтоженіє казачєства как особой економічєской группи... пєрєдєл юртових казачьіх зємєль мєжду крєстьянамі і пєрєсєлєнцамі...» А в нас що було ділить? Які такі «юртові козачі» землі? Між якими такими «крєстьянамі і пєрєсєлєнцамі?». У нас всі були свої й за соціальним станом однакові. Нас всіх фактично розкозачили ще тоді, як Гетьманщину ліквідували й Січ розігнали. Тільки й того, що назву «козак» оставили та кріпацьке ярмо не накинули. А в іншому — ніякої «особой економічєской групи» ми, українські козаки, собою не уявляли. То за що ж нас було «унічтожать»? — Я дещо читав з цього приводу, — не погоджувався Шеремет. — Так ось, є історичні свідоцтва, що «легендарні герої Громадянської війни» Будьонний, Фрунзе, Якір, які командували червоними військами, що діяли в той час в Україні, більше дослухалися товариша Леніна, аніж вас, українських більшовиків. І в тих наших краях, де козацтво було офіційним суспільним станом — на Київщині, Полтавщині, Волині, — таки позбиткувалися з народу достатньо. — Та то згущають краски, — поморщився Дід. — До того ж всі оті контреволюціонні банди — Петлюри, Григор’єва, Блакитного, Зеленого, інших мастей отаманів, вони ж просто експлуатували оту козацьку ідею. Увесь свій лічний состав звали не інакше, як козаками, офіцерські звання в них також козацькі були — от і виходило, що поки розберуться, то дров наламають. — Та не тому, Грицьку, не тому, — вихопився зненацька голос Шаблія. — Ти ж сам знаєш, з кого складалося оте червоне військо і хто були їхні командири й комісари. То навіщо ж на наших наговорювать? Ми були свої на своїй землі. Споконвічній нашій, з діда-прадіда. І хотіли на цій своїй землі жити самі й своїм розумом. А вони хто? Московсько-рязанська голота та різна інтернаціональна наволоч з таборів військово¬полонених? Чого від них очікувать було доброго? Вони своє ставлення до історичної батьківщини і її мешканців ще за сімсот п’ятдесят років до того продемонстрували. Татаро-монголи не багато гіршими були, принаймні святинь наших собі не привласнювали. А ті «брати по крові і по вірі» не тільки своїх різали й не покаялися, але ще й досі вкраденій в нас іконі Вишгородської Божої матері у себе там вклоняються — і не соромляться ні перед Богом, ні перед людьми. — Ти пролетарську єдність угнєтьонних тут не паплюж! Посилаючись на сумнівні історичні розвідки, — спалахнув Дід. — Твоя позиція понятна і класово обусловлена. — А ти мені пельку не затикай! — Звився Шабілій. — Скажи краще, хто були оті командувачі червоних та їхні комісари? Семен Будьонний, точніше, Буденний — той з тих наших, що на Кубанщину давно подалися й «іногородніми» там на козацьких землях пристали. Його земляки кубанських козаків в себе в домах різали, а він тут зі своєю Пєрвою конной армієй українське козацтво винищував — «рубали впень» усіх чоловіків у вишиван-ках, не питаючи паспорта — з козаків вони чи з кріпаків походять, досить того, що «на мовє розмовляєт» та без запопадливої посмішки на них дивиться. — В наших краях будьонівців не було, вони правим берегом Дніпра з Польщі на Врангеля йшли, — відказав Дід. — А там що, не такі люди живуть, як ми? Не наша, не українська кров лилася? — Не вгавав Шаблій. — А Фрунзе? Скільки вони з Белою Куном козацької крові пролили? — Не знаю. Знаю тільки, що війни без крові не буває. — Правильно. Але бій на війні — то одна справа, а бойня по війні, каральна акція — то зовсім інша. Для першого потрібен героїзм, для другого — садизм. Так що різниця є — між вояком і професійним карателем, — гірко мовив Шаблій. — Мені один козак з війська батька Махна оповідав, як їх, кілька тисяч, червоні в Криму з кулеметів поклали. Із вдячності, мабуть, за те, що Перекоп для них своєю кров’ю здобули, білогвардійців Врангеля допомогли розбити і закінчити, врешті-решт, війну перемогою «пролетарського інтернаціоналізма». Тільки спочатку розстріляли двадцять тисяч офіцерів, козаків і солдатів білої армії. Майже всі — слов’яни. Причому наших знову ж не меньше, ніж третина. Отака ціна українців була за перемогу твоїх «інтернаціоналістів», Грицьку, в одному тільки Криму — тисяч десять чоловік, якщо не більше. А скільки по всій Україні? За всі три роки громадянської війни? А це ж тільки серед військовиків! А скільки цивільних «класово враждєбних» твої «інтернаціоналісти» з допомогою таких, як ти винищили? — Ти мені, Дмитре, тим, що не я робив не дорікай! — Скипів Дід. — Я нікого «до стєнки» не ставив, і на моїх руках крові своїх немає. Принаймні, безневинної. Те, що в бою — те не в щот. Такий воїнський закон: або ти, або тебе... Моє діло було правоє: за кращу долю трудового народу! І цим все сказано. Все!!! — Все, кажеш? Та ні, не все. Ти попа нашого сільського, Гречанівського, пам’ятаєш? Який після свого повернення до села тоді, в січні вісімнадцятого, зрозумів, що йому там більше робити нічого? — Аякже, пам’ятаю. — Так ось слухай, дивись тільки, щоб вуха не зів’яли та в трубочку не поскручувалися. Недолугий піп утік після тих зборів до Полтави. Думав, пересидить. Однак по весні дев’ятнадцятого прийшли червоні. Їхні ватажки переважно були людьми освіченими, принаймні, знали не на слух, що таке гімназія та університет, не те що ти. Історію також знали. Мабуть, тому й відновили для українців той способ страти, який до нас застосовували поляки в ХVІІ—ХVІІІ столітті. Начальник полтавської «губчека», пасивний гомосексуаліст на прізвисько «Гришка — проститутка», тільки за один день посадив на палю 18 монахів. Потім дійшла черга і до звичайних священників, і до просто козаків. Деяких він особисто спалював на палях, а сам, сидячи на стільці і дивлячись на муки нещасних, лише сміявся... — Я про таке не знав і не чув, — глухо, по довгій паузі, зронив Дід. — Я будував справедливе життя для своїх односельчан у своєму селі. — Однак ти не міг не бачити, що в тому своєму «пролєтарскому інтернаціоналізмові» і світлому майбутньому, яке він обіцяв, «пролєтарского» було стільки ж мало, скільки й «інтернаціонального». Достатньо було подивитися на тих, хто тебе подвигнув на твої «праведні» діла, достатньо було послухати їхню вимову – і не треба читати біографії, все ставало й без того ясним, яка кому роль відводилася в тому новому світовому порядкові, якому класові і якій нації... А ти їм повірив і пішов до них на службу! Та без сотень тисяч таких як ти, одурманених, хіба б вони могли що зробить, оті комуністи-інтернаціоналісти? Їх же була жменька. Жмень-ка!!! Але вони стали вашим мозком і зробили вас слухняним знаряддям своєї волі — і це коштувало нашому народові мільйонів життів і втрати державної незалежності. — Слова Шаблія бриніли розпачем. — Ще раз повторюю: я не був нічиїм знаряддям, я втілював свою мрію про добро, про справедливість, про щастя для всіх людей на нашій землі, а не тільки для багатих. І поки є на цій землі бідні і багаті, доти на ній не буде миру й спокою. Так думав, думаю, так і думатиму. Хоч на цім, хоч на тім світі! Шеремет мовчав, не в змозі ні щось коментувати, ні про щось питати. Все було ясно, як Божий день. І якби зараз сказати Дідові, що так само прагнули правди і справедливості й перші християни, він би дуже здивувався. Як і мусульмани, втім. Бо він бачив на власні очі, у що це прагнення вилилося через віки, на час його зречення Бога, в якого свято вірили ті, перші. Й за якого вони йшли на смерть. Так само, як він тепер. Але вже за нового «бога» — комуністичний інтернаціонал. В якого колись вірив, а тепер також зрікся він, його онук. Тільки тут історична дистанція не дві тисячі років, а якихось неповних два століття, якщо від комуністичного маніфесту Маркса лічбу вести. «Замісником голови Пирятинського повітового виконавчого комітету і водночас головою колегії повітової ради народного господарства я працював з липня місяця 1920 року до травня 1923 року. Працювати в цей період було нелегко. А чому? Коли вигнали денікінців, то тут уже біднота взялася за діло неабияк. Той хлібець, що кулаки в них забрали, заставили кулаків повернути повністю, а земельку всю, яка була в Недбайках, а її було понад п’ять тисяч гектарів, розділили на живі душі всим порівну — і біднякам, і кулакам…» — Зачекайте, дідусю, на душу чи на двір, на госпо¬дарство? Чи на працівника? — Я ж сказав — на душу. Хоч дорослий, хоч дитина, хоч навіть немовля — все рівно на душу. Бо ж воно все одно колись виросте, та й годувати ж його з чогось треба… — Однак той поділ у вас ще й по-божеськи був організований! — Ми ж неграмотні в більшості своїй були, тому ділили, як уміли — щоб ніхто не ображався і всім по-справедливості було. Це вже ви тепер свою реформу на селі проводите з научним підходом, з усіма розрахунками, з далекоглядними, сказати б так, задумами. Тільки боюсь я, щоб ті ваші задуми декому потім боком не повилазили, до нового сімнадцятого году не призвели, тільки сотню років згодом. — Чому так? — Здивовано глянув на Діда Шеремет. — Я читаю в газетах, по телебаченню дивився — все ніби гаразд, всі задоволені. — То тобі не все показують і не про все пишуть, хоча у вас зараз і нібито свобода слова. Тому що якраз головного — справедливості і прозрачності, як ви тепер кажете, у вашій реформі й не хватає. Точніше — теоретично воно все наче, і є, а на практиці його будь-який начальник на місцях, у селі може перекроїть на свою вигоду. А раз така можливость є — то обов’язково зробить. Бо жадність людська — вона міри не знає. Особливо у тих, хто при власті і при багатстві. Або при силі. Що, по суті, одне і те ж, триєдине. — Так що ж робити, якщо ви справді передбачаєте небезпеку? — То ваше діло. Що хочете, те й робіть. Ми своє свого часу зробили, так ви його попервах скалічили-дискредитували, потім заплювали, а тепер і геть зовсім зруйнували. То й живіть тоді, як самі знаєте… Не хочу більше про це, читай далі, — сердито чиркнув дід сірником біля цигарки. «… Це вже був третій і останній поділ землі. Це була весна 1920 року. Аж тепер недбайківські бідняки одержали земельку, про яку мріяли віками. Казалося б, що кулачеству треба б вже примиритися з таким становищем, але воно боротьби не припиняло, лише міняло форми боротьби. Воно почало організовувати банди і тероризувати бідноту…» Три переділи землі за два з половиною роки! Та яка ж психіка таке витримає? В якої людини? Хіба, може, в …неандертальця. Однак в цей час вже давно був на українській землі «homo sapiens». Хоч, може, й не дуже «sapiens», але вже й не «тварь бессловесна»… Так що реакція була передбачуваною елементарно, чому ж тут дивуватися? «… Вскорі на території Капустянської волості почали появлятися банди. Навколо Недбайок оперували банди: Цурупи, Чорного і Жиленка, а в самих Недбайках — банда Ставроцького. У цих бандах були синки кулаків. Вони шастали по селах, тероризіровали бідняків, убивали комуністів, представників радянської влади. У липні місяці 1920 року у Недбайках банда Жиленка убила голову сільради Крячка Степана. У листопаді місяці 1920 року банда Чорного убила Козинця Василя. (Козинець працював завідуючим волосним земельним відділом, а жив у Недбайках). У грудні місяці 1920 року банда Ставроцького убила бувшого голову сільради Пустовара Сергія Федоровича. Про вбивство Пустовара я опишу всі подробності. Коли банда Жиленка убила голову сільради Крячка, то головою сільради обрали Пустовара Сергія Федоровича. Пустовар старий, йому в таку пору, коли по селу всю ніч шастають бандити, трудно було працювать. Я в цей час працював у Пирятині, в качестві заступника голови повітвиконкому і одночасно головою колегії повітової ради народного господарства. Сім’я жила в Недбайках, а тому я частенько їздив у село і по роботі, і просто перевідувався із сім’єю. Я побачив, що старику Пустовару при такій ситуації, коли кожну ніч по селу шатаються банди, справлятися з роботою голови сільради трудно. І як замісник голови повітового виконавчого комітету порадив членам сільради обрати головою молодшого товариша. Мене послухали і головою сільради обрали молодого парня Тоцького Григорія Федоровича. А Пустовара я забрав у Пирятин, влаштував його на легку роботу, щоб старичок трохи відпочив. Так як я частенько їздив у Недбайки, то коли я їду, то і Пустовар їде зо мною перевідатися з сім’єю. У грудні місяці 1920 року я приїхав з Пустоваром у Недбайки, уже вечоріло. Я попередив дідка, щоб ноччю на город не виходив, бо майже щоночі по селу шляються бандити. Особливо банда Ставроцького, бо цей кулак сам був недбайківський. Старик мене не послухав. Як стемніло, він підійшов до воріт, а тут саме проходив його племінник Фесенко Іван, і вони почали як родичі розмовлять. А тут якраз проходили і бандити: Ставроцький, ватажок банди, Волошин, кулак, і Задунаєць Йосип, бідняк заблудивший. Вони упізнали дідка і тут же убили. До мене прибіг голова комнезаму Педан Григорій Іванович і сказав, що бандити убили Пустовара. Ми з ним прийшли до двора Пустовара, бандитів уже не було, а Пустовар лежав мертвий. Пустовара внесли в хату. Цю ж ніч у Демках ночував Пирятинський військовий комісар Терещенко Михайло Корнійович. Він так же, як і я, їздив провідувати сім’ю, але він коли їде в Демки, то бере з собою чоловік десять-п’ятнадцять хлопців караульної роти, озброєних. А в караульній роті служили демковці. Вони були зацікавлені їхати з воєнкомом у Демки, бо і їх же сім’ї там. Я посилаю верхового в Демки і пишу Терещенку, щоб він на ранок прибув у Недбайки разом з своїми хлопцями. На ранок Терещенко був у Недбайках. Ми рішили наказать недбайківських кулаків. Це ж їх робота — уже убили двох голів сільради і члена волосного виконавчого комітету. Намітили Ставроцького Якова, це батько того бандита, що убив Пустовара; теж великий кулак, мав сорок гектар землі; Петренка Андрія, який мав двісті гектар землі; Некоза Василя, який мав сорок гектар землі, а при німцях стягав контрибуцію з бідняків села; Яременка Миколу, це орендатор церковної землі шістдесят гектарів…» — А чому намітили саме цих? Ставроцького бодай якось зрозуміло — батько ватажка. А решта чим завинили? Якщо брати за критерій заможність, то таких в селі було сімей п’ятдесят, якщо не більше. Чому саме цих трьох? — Та рота надто багато роззявляли проти радянської влади, остальних кулаків підбурювали. Та й бандитів охоче в себе привічали, кормили-поїли. — Словом — пособництво контрреволюційним елементам. З цим зрозуміло. І що далі? «… Петренка, Некоза і Яременка притягли до сільради, а Ставроцький відмовився іти. Так той красноармієць, якому було поручено його привести, то він розправився з ним дома, в хаті — пустив йому пулю в лоба і доклав воєнкому, що Ставроцький відмовився іти в сільраду, то я убив його дома…» — Як, простий рядовий солдат, двадцятирічний хлопець з сусіднього села, застрілив старого чоловіка в його власній хаті, на очах в сім’ї, тільки за те, що той відмовився йти під арешт? То чим же він тоді від того сина-бандита, як Ви кажете, відрізняється — той червоноармієць? — Ти одне з другим не плутай. Той проти радянської влади боровся! І должен отвічать по всій строгості революційних законів. Ми йому, звичайно, внушеніє зробили, щоб більше так не робив, хоча б з двору вивів, але що після драки кулаками махать? «… Петренка, Некоза і Яременка як зарештованих направили в Пирятин, але вони вийшли за село і хотіли утекти від конвоїрів, то конвоїри побили їх…» — Знову! Діду, та який дурень в таке повірить — «хотіли утекти»? А якби й утекли — то що? Далеко б забігли сільські дядьки від своїх хат? Не можна було б упіймати потім? — Вони були наші класові враги, враги радянської влади, причому активні. — Так хай би їх і судили за це. Але як належить, а не фактично самосудом. Бо самосуд, то вже за визначенням, є беззаконня, злочин. І той, хто самосудить, нічим не кращий від своєї жертви. — Я наказу їх розстрілювати не давав. А хто дав — той і взяв на свою совість. Время було таке, що або ми їх, або вони нас. Шеремет змовк, не в силах продовжувати дискусію на таку болючу для обох тему. Та й не в дусі нинішніх часів вона, як на те. Тепер все більше про інше йдеться. Читав якось в журналі статтю під заголовком «Карроти в законі», або «Як більшовицькі спецпідрозділи встановлювали диктатуру пролетаріату в Україні на початку 20-х років». Що заголовок, що текст — хльосткі, нічого не скажеш. Журналіст із документами в руках доводить, що оті караульні роти і батальйони складалися з кого завгодно, тільки не українців. І великороси, і татари, і естонці, і навіть китайці. Але ж оці, описані дідом, — то ж свої, рідні, і нікуди ти від того не дінешся. Мабуть, невблаганність і жорстокість — це визначальна риса всіх громадянських воєн, всіх збройних конфліктів між своїми — сусідами і навіть родичами, які раптово, з якихось невідомих або несуттєвих до того причин, стають запеклими ворогами. Причому настільки запеклими, що поняття міри стає вельми умовним. Такому він був малолітнім свідком у своїй рідній Галичині. Потім сам учасником в Афганістані і Боснії, тепер спостерігає по телебаченню в Чечні, в Косові, в Македонії, в Палестині. І невідомо, де ще буде далі… Але то вже було значно пізніше. А чим скінчилося тоді? «… Така міра трошки подіяла на кулаків. Провівши цю операцію, ми з Терещенком зібрали недбайківських бідняків і порадили їм, щоб вони зібрали по селу хоть охотничі ружжа і на ніч організували самооборону села. Перед ноччю ми з Терещенком поїхали на Демки з таким розрахунком, щоб там переночувать, а ранком направиться на Пирятин. Недбайківські бідняки зібрали порядочно охотничих ружжів і вечором організували охорону села. Як тільки добре смеркло, в село явилася банда Ставроцького. Піднялася стрілянина. Бандити були хорошо озброєні, у них гвинтовки, а в охоронців шомполки—дробовики. От охоронці й розбіглися, а дехто прибіг у Демки сповістити нас з Терещенком…» — Цікаво, а на що інше ви сподівалися? Що син за батька не відомстить? Я б не хотів чужу біду, а тим більше — горе на себе приміряти, однак якби з моєю родиною щось подібне трапилося, то мало б нікому з кривдників не здалося… — Не ту сторону ти взяв, онучку. Ти б краще за діда попереживав — скільки разів я сам від таких банд уходив в одиночку. Одного разу насилу одірвався, тільки три кулі в револьвері залишалося… Так що нам Ставроцького треба було за будь-яку ціну ліквідувати. «… Ми скоро коні в сани, хлопців на сани — і на Недбайки. Приїхали в село, спішилися. Бандити замітили нас і почали, відстрелюючись, тікать. При тому ранили в ногу нашого бійця, голову комнезама Педана Григорія Івановича. Наздогнати їх не удалося. Ранком ми зібрали всіх бідняків села і на цих зборах прийняли таке рішення: для боротьби з бандитами організувать добровільний загін з бідняків села. Просити Пирятинский повітовий воєнкомат відпустити необхідну кількість зброї і патронів. Командиром загону обрати Нечипоренка Дмитра Івановича. От так у грудні місяці 1920 року у Недбайках був організований загін з незаможників по боротьбі з бандитами, який нащитував у собі понад двісті чоловік. Через короткий час такі ж загони були організовані по всих селах Капустянської волості. І не малі, а чоловік по 150 у кожному селі. Ми їх озброїли хорошо. З цього часу банди в Недбайки не появлялися. Банда Чорного перебралася десь до Дніпра в ліси, банди Цурупи і Жиленка розпалися, а банда Ставроцького, ця як недбайківська, знайшла собі на Жорноклівському полі землянку і там доживала своїх останніх днів…» — Діду! А якби гетьман Скоропадський отак озброїв куркулів? У них же і організація своя була, ви самі казали — Союз хліборобів-собственників. Що б тоді? — Тоді б плохо нам було. Тоді б, мабуть, я з Курська до своїх Недбайок так ніколи і не повернувся. Не дали б. Шутка сказати, якби кожне село свою сотню виставило проти нас. Про таке краще й не думать. — А Центральна Рада якби так спробувала зробити? — За нею ще скоріше б пішли. Бо до Скоропадського навіть з кулаків багато хто з осторогою ставився — все ж поміщик, царський генерал. А Центральна Рада, потім Директорія — то публіка більш своя. Хоча й не дуже-то понятно — чого вони хотіли. До простого селянина, бідняка і незаможного середняка, воно так і не дійшло, оте їхнє слово, їхня ідея, якщо вона в них взагалі якась конкретна була. Кулаків і заможних середняків вони тоже організувать не зуміли. Так — пошуміли— погуділи про самостійну Україну та й щезли. Спочатку денікінці їх поперли, потім більшовики. Остались тільки такі недобитки, як цей—от Ставроцький. «… Банда Ставроцького на останок складалася з трьох чоловік. Це він сам, ватажок — куркуль недбайківський, Волошин — куркуль фарбованський і Задунаєць — бідняк недбайківський. Жили останні дні вони так: ноччю ходять, шукають хліба, вдень два з них сплять у землянці, а один караулить, щоб зненацька хтось не захватив їх. Задунаєць і надумав, я ж мовляв бідняк, чого мені не перекочувать до своїх. А як це зробить? Він іде вночі в Недбайки до своєї сестри і каже їй, щоб вона прослідила: як Горенко приїде з Пирятина в Недбайки, то сходи до нього і попитай, чи приймуть мене в отряд комнезама? Якщо так, то я покину банду і перейду до них, бо я бачу, що заблудив. А Горенко ж організував цей загін, то як він скаже, щоб прийняли, то вони і приймуть. Горенку я вірю, він за бідняків стоїть, бо і він же батрак бувший…» — І ви йому допомогли? — А куди тут дінешся? Він же людина. Ну, заблукав, так в ті часи то нескладно було. — Якщо заблукав, то чому ж він не до села, не до землі проситься, щоб чесно працювати і своїм потом та мозолями на хліб заробляти, а до загону комнезаму пнеться? Спочатку був з одними, стріляв у ваших, а тепер второпав, що не до тієї, не до сильної сторони пристав, то вирішив навпаки? — В ті часи, онучку, досить немало людей при¬звичаїлося з гвинтівки кормитися. Одвикли від селян¬ської праці. А їсти ж треба… Так що не він один такий, то не дивина тоді була. «… Приїзджаю в село. Заходить до мене сестра Задунайця з вище наведеним питанням. Бачу, що той ніби дійсно заблудивший чоловік, і сказав його сестрі так: « Як твій брат зуміє побити Ставроцького і Волошина, то тоді нехай зробить і доложить про це командиру загону Нечипоренку, а тоді його приймуть у загін, я про це скажу. Задунаєць завдання виконав. Убив Ставроцького і Волошина і прийшов у Недбайки, доложив командиру загона Нечипоренку. От так була знищена банда Ставроцького. Побитих привезли у село, похоронили, а Задунайця прийняли до загону комнезаму…» — Знову на дармові харчі, тільки й різниці, що стріляти тепер в інших, в таких, як сам донедавна був? Та це ж практично так, як я в Афганістані бачив! — Ти читай — там не все так весело! «… Казалося, усе і в порядку, але хто-то доніс у загін, що Задунаєць учасник убивства голови сільради Крячка. Його стали допитувати, чи справді він учасник цього вбивства. Він категорично відмовлявся, але той, хто доносив, доказав, що Задунаєць дійсно є учасник убивства Крячка, так його тут же в загоні і розстріляли…» Шеремету стало якось не по собі. Собаці собача смерть? Але той бідак, хіба він першопочатково того хотів — кормитися не з плуга, а з гвинтівки, поки його, темного затурканого наймита не захопив той буревій соціальних потрясінь? То ж чи маєш ти право його судити? Або тих, хто його розстріляв? Або того, хто доніс, а потім ще й довів? Адже це були односельці, разом, може, в дитинстві бавилися, разом парубкували, до дівчат залицялися... «… В кінці грудня 1920 року в Недбайках була організована партійна організація. З початку до неї входили: Власенко Яков, Нечипоренко Дмитро, Івахненко Антон, Ярьомка Андрій, Овчаренко Дмитро. Секретарем був Власенко Яков. Тоді її називали ком’ячейка і по ній іменували і загін «Ком’ячейка». У цей час був організований і комсомол. Секретарем був Шевченко Мефодій. Весною 1921 року по всьому повіту проходила розкулачка кулаків. Організація комітету незаможних селян забирала у багатих кулаків частину коней, волів і іншої худоби, а также сільськогосподарського інвентаря і построєк, і передавала біднякам. От таким способом бідняки могли пахати ту землю, яку вони одержали. Крім цього у кулаків брали і зерно на посів. От таким способом були матеріально обеззброєні кулаки, а бідняки одержали матеріальну допомогу і почали добре працювати і скоро позбулися злиднів…» — Тобто, це вже вчетверте за три з невеликим роки ви, бідняки, взяли куркулів за карк? — Вважай, що так. — Не слабо, з інтервалом в десять місяців виходить. Не встиг очуняти від одної екзекуції-експропріації — на тобі другу? — А що ж біднякам з тією землею робити? Без тягла і реманенту, без посівного матеріалу?.. Здавати за безцінь в оренду, як у вас тепер заведено? Починати батрачити на своїй же землі? — Припустимо, в нас не зовсім так … — Почав був Шеремет. — Не треба мені того пояснять, тим більше, що в тебе з селом зв’язок слабкіший, а я все ж за цим пильную. Так що у вас всі проблеми ще попереду, нікуди ви від них не дінетеся. Якщо не схаменетеся – буде у вас на селі знову те саме, з чого революція почалася. Тільки з інтервалом в сто років. Але про це іншим разом. Шеремет не став наполягати, знову заглибився в читання. «… Кулачество відкрито виступати проти радянської влади боялося. Тому дрібні банди були скоро ліквідовані. Однак банда Чорного, яка нараховувала в собі до чотирьохсот чоловік, перебралася до Дніпра і там творила свої діла. У липні місяці 1921 року всі загони Капустенської волості зібралися в Капустенцях і поїхали шукати банду Чорного. Знайшли її за Хоцьками в лісі і тут же розгромили. Сам Чорний утік, поїхав у Київ і здався властям. В цьому бою було убито недбайківців два чоловіки — Кузьменко Йосип і Некоз Григорій. От так була розгромлена остання банда Чорного. На цьому завершився в моєму рідному селі Недбайках період революції і Громадянської війни. Почався період мирного соціалістичного будівництва…» Шеремет відсунув зошита. «Почався період мирного соціалістичного будівництва…» Це якось не в’язалося з тим, що він читав у деяких національно налаштованих авторів, особливо сучасних, які розповідали про продовження запеклого спротиву українського народу більшовицьким окупантам мало чи не аж до Другої світової війни. — Діду, а ви чули про другий зимовий похід війська УНР, якраз наприкінці 1921-го року? — Не чув і не знаю. А що? — Та просто вони з Польщі аж до Київщини дійшли, майже до ваших країв, сподівалися на підтримку, на спалах повстання. — Нічому вже було на той час спалахувати. І нікому. Партія відступилася від політики воєнного комунізму, оголосила нову економічну політику — і втомлений семирічною війною селянин вперше за ці сім років побачив, що є надія на краще життя. Який же дурень в таких умовах буде за гвинтівку чи обріз чіплятися? Тут якраз і вийшла передишка — і для нас, і для них. — Для кого це «для них»? — Для кулаків. Та ти читай, читай. «… Описати всі моменти цієї боротьби я не зміг, описав лише те, що лишилося в пам’яті на старість. Хто ж саме приймав участь у цій жестокій боротьбі з боку бідноти села? Ось я як учасник цієї боротьби і напишу…» Далі був довгий список. І прізвища, які йому, Шереметові, мало про що говорили. Всього сто шість чоловік. Деякі прізвища співпадали з тими, хто боровся на іншому боці. Родичі? Мабуть, що так, хоча б далекі. Бо ж село одне. Окремо виділені ті, хто загинув — цих було п’ятеро. Наприкінці довжелезного списка примітка: «Це ще далеко не всі ті, що боролися із зброєю в руках за владу Рад, за землю». Звернув увагу, що в списку не фігурує родинне прізвище. — Діду! У вас же родичі в селі були! Хоча б дядько Пилип, брат вашого батька… А він ще й синів мав, ваших двоюрідних братів. То вони що, вас не підтримували, участі в боротьбі не брали? — Як тобі сказать? Підтримували, але обережно, участь брали, але без зброї. — Все одно, родичі ж, записали б і їх у герої революції по-свійськи. Хто б там розбирався, в 1965-му році, майже п’ятдесят років по тому буревію? А їм або дітям, онукам — дивишся, грамоту якусь від райкому партії дали б, на Дошку пошани портрети повісили. Дещиця, а приємно. Тим більше — як на ті часи, коли все те звеличувалось. -А совість? А історична правда? А чесність перед собою, перед людьми? Вони що у вас тепер — не в ціні, зовсім нічого не важать і не варті? Шеремет лише крякнув, як ніби на спину хто холодної води плеснув. Ох і Дід! Ну й ідеаліст! Добре, що він не бачить, яка нині та історична правда. В дії, так би мовити. Від проголошення незалежності України вже більше десяти років спливло, а серед пошанованих орденами та медалями «національних героїв» та «борців» ледь не половина зовсім байдужі й непричетні, а чимало хто й зовсім ворожі, досі так і не навчилися навіть слово «Україна» правильно вимовляти, державну мову і досі вперто ігнорують. Та все до об’єднання в одну державу з «братами — слов’янами» закликають. Щоправда, маючи на увазі лише тих, що на Сході. Однак, незважаючи на те, — «гєрої українськой нєзалєжності»… Україна, незалежність… Болюча тема, але потрібно все ж, мабуть, з’ясувати до кінця, якщо вже така нагода випала. 12. ХТО Є ХТО І ЩО Є ЩО? Тінь у кріслі заворушилася, Шеремет відчув, як вона вся немов підтяглася — так напружується верхівець у сідлі, стаючи враз на стремена в жорстокій сутичці. — Питай, раз надумав! Чого зволікати? До півнів не так вже й далеко, поспішай. — В такій справі, Діду, треба грунтовно. Бо ж знаєте, про що хочу запитати — як так склалося, що і владу Рад здобули, і землю, а Україну — втратили? Точніше — задавили? Самі ж свою державу на догоду іноплеменним властителям? — Задавили, кажеш? Самі свою державу? — Вогник цигарки зловісно спалахнув, у голосі почулися погрозливі нотки. — Що ж, хай буде так. А можна і я тобі одразу також запитання задам? Хоч це й не дуже ввічливо, розумію. Однак я все ж старший, та й на моє становище зваж. — Звичайно. Які можуть бути заперечення? Я готовий. — Питання хоча й одне, але триєдине. Я б хотів, щоб спочатку ти мені сказав, як то у вас так вийшло, що ви і здобуту нами такою тяжкою ціною владу Рад фактично загубили, і землю, всенародне надбання і власність повтрачали-порозбазарювали, і України настоящої не здобули? — Що значить, владу Рад загубили? Ради в нас як були, так і є — від сільської, яку ви колись створювали, і аж до Верховної. Так що тут все в порядку. — То тільки тобі та таким, як ти так здається. Бо всі ті Ради у вас — карманні. А декого, і навіть багатьох, саме така ситуація і влаштовує. Хіба що Верховна може щось там важить, та й то — як скаже ваш Президент або прем’єр, так і буде, поборсаються-погомонять, та й присядуть, нікуди не дінуться. Що ж до інших ваших «представницьких органів влади» на місцях, «народних обранців», як вони у вас полюбляють себе називати, то сидять вони тихесенько перед своїм «главою держадміністрації», немов миші під віником, коли добрий кіт в хазяїна є. — Ви нашу демократію вже зовсім за ніщо маєте. — Так то ж ваш перший президент так сказав — «маємо те, що маємо». Точніше, ви маєте, бо мені вже якось те байдуже. Єдине, що жаль — то Землю. Земельку нашу… Так вона рясно потом, кров’ю і сльозами дідів-прадідів наших полита, так густо кістками людськими засіяна — а ви її знову в ту саму трагічну круговерть кинули. Не змогли, не зуміли з умом як слід розпорядитися тим, що ми з таким трудом зробили — і знову засіяли її кукілем розбрату. Шкода! І зусиль, жертв наших тодішніх, а ще більше людей нинішніх, нащадків наших необачних-невдалих, хто зараз з тієї земельки живе. — Ви про що, Діду? Я щось не дуже второпав. Ви про ліквідацію колгоспів? — Не кажи мені того, не край серце, хоч воно вже двадцять год як охололо. На цю тему давай побалакаємо іншим разом. Окремо. А тим часом я трохи з думками зберуся та духом окріпну. Бо надто вже воно те мені важко. Добре? Шеремет, збентежений, ствердно хитнув головою: — Які питання! Звичайно, згоден. Та й взагалі, якщо вже так важко й гостро — то, може, краще зовсім припинимо? — Е, ні, любий! Спочатку ти мені даси відповідь на моє третє запитання. — Тож яке? — Як ви, розваливши все те, що ми з такими трудами построїли, зруйнувавши його ніби-то в ім’я незалежної, демократичної, правової і ще хто там знає якої, але прекрасної, хотілося б думати, України — як ви вмудрилися за тринадцять років не тільки не зробити її бодай пристойною державою, хоча б не гіршою від сусідьких, а навіть подекуди перетворити її на посміховисько? Це ж який страм, що в одній з колишніх соціалістичних країн, «братів по соцтабору», слов’янської, до речі, держави, у громадських місцях, з’явилися оголошення: «Вхід з собаками і українцям заборонений»? — Ви таке скажете… — Невдоволено ворухнувся Шеремет. — Я особисто ніде й нічого не руйнував. Ні в СРСР, ні в Україні. Від СРСР або Російської Федерації я по-тихому гречно відійшов, нікого нічим не образивши. Навпаки — чемно подякував за гостинність. В Україні ж навіть побудувати дещо спромігся. Причому не для себе – для держави. Це, по-перше. По-друге, недоліків у нас, звичайно, вистачає, але не все ж так і погано — вже й здобутки певні є, зрушення на краще, в економіці зростання почалося… Що ж до «Вхід … заборонений» — то такий напис свідчить не стільки про нас, українців, скільки про них, тих хто таке писав і допустив. — Писав … допустив … А прислів’я таке — диму без вогню не буває, ти чув? Тож-бо … Здобутки певні, кажеш, є… А совість у вас, у нинішніх, є? Чи ви про таке понятіє хіба що дев’яносто першого року як чули в останнє, так більше і не зустрічали ні разу? — При чому тут совість? Не треба, Діду, тут зараз тих абстракцій. — Абстракцій, кажеш… А те, що у дев’яностому вас було майже п’ятдесят два мільйони, а зараз сорок дев’ять не набереться — це абстракція, як ти кажеш? За малим чотири мільйони душ, що повимирали і не народилися? Мінус ціла держава, скажімо Естонія чи Албанія! А те, що ви з розвиненої країни, де вироблялося майже все, скотилися на якесь із сотих місць у загальнолюдському підрахунку — то також абстракція?! І виробляєте лише сировину та напівфабрикати! Де ваші телевізори, велосипеди, машини? Не кажу вже про іншу складну сучасну техніку, я її толком не знаю. Де воно — ваше? — Навіщо ж так різко. Виробництво відновлюється. Ракети продовжуємо будувати, літаки пробуємо, танки наші купують, інше озброєння. Експорт зростає. — То й бо й є — саме відновлюється ваше вироб¬ництво. Як після війни. А яке відновлюється? Чи ви щось вивозите? Хіба тільки продукцію, яку вони не хочуть виробляти в себе, бо це шкідливо для їхніх людей і їхньої природи? Де ваше наукомістке виробництво? Танки? Так той вид озброєння — давно вчорашній день. Ракети? Літаки? Так то розробки ще радянських часів, п’ятнадцятирічної давності і більше. Продасте їх, а де нові? Де ваші власні, а не залишки від СРСР? Доїсте крихти інтелектуального пирога, випеченого ще за «тоталітарного режиму», а що далі? Де власне? — Годі, Діду, то не моя парафія — економіка, політика. Моє діло — чесно робити свою справу, виховувати молодих офіцерів хорошими фахівцями і патріотами своєї Батьківщини. Тому я й цікавлюся, що і як в нас раніше було. Щоб на майбутнє помилок не припускатись. — То ти, виходить, з такої благородної цікавості зви¬нуватив мене, що ми тоді, в революцію, Україну втра¬тили? — Та не звинуватив, а просто — розібратися хотів, з’ясувати для себе — як так вийшло? Що Ви, українець, свідомий свого походження, патріот принаймні своєї малої Батьківщини, без якої й великої не буває — і пішли проти України, проти її незалежності? — А хто тобі сказав, що я був «проти»? Скоріше — «за». Однак ти запитай — а чи була тоді Україна? — «Нє понял», як кажуть наші брати-росіяни, — звів брови Шеремет. — Як це — «чи була»? — Та дуже просто. Особливо в свідомості простого селянина і враховуючи, що вісімдесят відсотків сільського населення були неграмотні взагалі — хрестиком розписувались. Ні радіо, ні тим більше телебачення не було. Що знав той селянин? Що від діда-прадіда дійшло, піп у церкві сказав та чому сільський учитель у школі початковій навчив. Для селянина весь світ вміщався в його волості, щонайбільше в повіті. Це трохи більше, ніж нинішній район. А повіт входив у губернію — Київську, Харківську, іншу. А губернія — куди? В Російську Імперію. Не в Україну, а в Росію. Второпав? Звідки й де той селянин про самостійну Україну чув? Тим більше, що вона такою ніколи не була. — А Хмельниччина, а Гетьманщина? — Так хіба то була самостійність? То ж була автономія. А тим більше, що після скасування Гетьманщини саму пам’ять про ту автономію й саме поняття «Україна» так ретельно витравлювали, що… — А Шевченко? А Каменяр-Франко? А Леся? Вони й сотні інших синів і доньок, справжніх патріотів! Хіба не було їх? І хіба мовчали вони? За сотню років до ваших Акту і референдуму! Тож, хто хотів почути — той почув! — Не тільки хотів, а й міг, я ж тобі вже казав, який освітній рівень у селян був. А тому навіть тих, хто бодай щось про те українство петрав, — таких було надто мало. Дуже вже сильний тиск тоді був з боку царського уряду, та й росіян загалом. Нема українців — «єсть малороси, а ето тє жє русскіє, только разговарівающіє на іспорчєнном язикє, на свойом нарєчії». І все, точка. Весь тобі національний вопрос. Людей у вишиваних сорочках та блузах, однак панського виду стало більше, але що вони хотіли тим сказати, своїми вишиванками, ніхто з селян не розумів. Та й вони самі навряд щоб чітко собі уявляли. За українську мову, книжку, пісню — так… А спитай, чого далі хоче, той селянин і не скаже. — А Грушевський, Винниченко, Петлюра, інші їхні соратники? — Так коли про них чуть стало? Аж у сімнадцятому році. Та й то не дуже голосно. То, може, в Києві, але не в селі. Ти пам’ятаєш учителя Тенянка? Я про нього згадував у зв’язку з 1905-м роком. Так він за що агітував? За націо¬нальну ідею, за самостійність України? Та навіть не зга¬дував. Він за соціалістичну ідею, за землю агітував. А як його в 1905-му році з села шугонули — то там до 1917-го року ніхто рота не міг одкрить. Та й нікому було, якщо по правді, навіть слова путнього сказати. Бо ж — «нєоб-разованность тьомная», як мовив ваш відомий персонаж. — Тобто, ви вважаєте, що головна причина втрати нами незалежності тоді, в 1920-му, це перш за все наша недостатня національна свідомість і організованість, а не російсько-більшовицька агресія? — Я нічого не вважаю і не хочу вважати, тим більше в нинішньому своєму становищі. Просто помізкуй сам. Ти знаєш, скільки українців воювало в Російській армії в Першу світову війну? За царя-батюшку? Шеремет лише красномовно стенув плечима. — Так знай: майже чотири мільйони. А скільки було поляків? Сімсот тисяч. Запам’ятай ці цифри. А заодно ще одну — в австро-угорській армії служило до трьохсот тисяч українців. Як це, якщо загалом — мало чи багато? — Скоріше друге, ніж перше. — Правильно. А скільки за самостійну неньку—Україну зброю до рук взяли? З тих чотирьох мільйонів? Шеремет дещо збентежено мовчав, усвідомлюючи, що дід заганяє його на слизьке. — Не знаю, якось не запам’яталося. — Ти й не міг запам’ятати, бо таких даних точних немає. Але добре відомо, що в арміі УНР за часів найбільшої її могутності воювало близько 80 тисяч чоловік. Причому половина з них — то були західні українці, так звана Українська Галицька армія — УГА. Тобто з наших було щонайбільше сорок тисяч. Зрозумів? Шеремет мовчав, не маючи що сказати. Бо що ж тут скажеш? Адже все зрозуміло і без коментарів: якщо Імперію захищало чотири мільйони українців, тобто, один з дев’яти, то рідну неньку-Україну — лише один відсоток від того, або один із дев’ятисот. В сто разів менше!!! — Ти правильно мене зрозумів. А військ Червоної армії знаєш скільки було в Україні? В середньому біля восьмидесяти тисяч. Скільки вас, «обмеженого кон¬тингенту радянських військ», було в Афганістані? Пам’ятаєш? — Сто тисяч. Та афганських урядових збройних формувань тисяч п’ятсот, якщо на круг. — То ж бо й воно. Порівняй і подумай, та як слід. Отоді й зрозумієш. Не захопила українська національна ідея широкі народні маси на той час — от в чому головна біда, а не в «червоній навалі», «російсько-радянській окупації» і тому подібному гучномовстві. Була б в широких масах національна свідомість та бажання стати на захист свого краю — ніякі б муравйови та їм подібні нічого б не вдіяли. Як Тухачевський зі Сталіним і Будьонним із своєю добірною червоною армадою нічого не змогли з поляками зробити, змушені були назад ні з чим відкотитися. Однак ми не поляки, у нас того всього в достатку не було нічого — ні ідей, ні свідомості, ні козацького завзяття, — тому й програли. Яким би прикрим або неприємним це для декого з ваших нинішніх національних діячів не було, але то доконаний факт. Як і те, що чехи зі словаками саме з нашої землі свою свободу здобувати почали. І здобули, на відміну від нас. Борючись по-справжньому і тоді, в двадцяті роки, і в шестидесяті, і в дев’яності. Тому й живуть тепер — з нами не порівняєш. — Стривайте, Діду! Ви в ті часи то в Курську більше року провели, за Скоропадського і Петлюри, то півроку в партизанах за Денікіна. Може, ви не про все знаєте? — Та як же мені не знать? Якщо я був, вважай, другою людиною в повіті, а повіт — це більше нинішнього району! І про всі заходи по боротьбі з контрреволюцією знав достеменно. Ті, хто підтримував ідею самостійності — вони до Петлюри пішли ще наприкінці вісімнадцятого — на початку дев’ятнадцятого. Ще в якоїсь купки спалахнув національний порив, коли прийшли російські великодержавники-денікінці й почали з усього українського знущатися. Але таких було вже менше. А в двадцятому році й пізніше — тоді вже кулаки не так за національну ідею боролися, як за свою маєтність, не за духовний, а за черевний інтерес. І якщо вони й бралися тоді за зброю, то не стільки з національно-визвольних мотивів, скільки зі своїх шкурних. Інша справа, що в тій боротьбі їм ні з ким було зкооперуватися, окрім як з петлюрівцями. От і вийшло, що ті «повстанці» нібито за Україну боролися. — А чому б і ні? — Та хіба ж то за Україну борються, якщо такому ж українцю, тільки комсомольцю, бійцю-»комнезамівцю» живота розпорюють і зерном напихають, а рота землею набивають, разом із зубами вибитими? Ще й очі вико¬люють? Причому живому! Жи-во-му! Ти зрозумів? То при чому ж тут якась ідея, якщо це просто животна злоба за своє майно. А деякі ваші нинішні ще й прославляють цих нелюдів — от, мовляв, які орли-козаки! Та побоялися б Бога ім’я наше козацьке цією срамотою позорити! — Однак і ваші були не янголами. Пам’ятаєте, як тих чотирьох куркулів побили — «при спробі втекти»… — Так розстріляли ж просто, а не знущалися. Та й жінок і дітей не чіпали. — Справді? Завжди? — Принаймні намагалися. Хіба що хату хлопці іноді спалять, та й то тільки з пересердя, у відповідь на таке саме... Шеремет, знесилений виснажливою розмовою, мовчки лежав горілиць. Історія — вона не переривається, вона неухильно тече своїм плином. І проблеми , які не вирішу¬ються вчасно, вони не щезають, ні — вони лишень перекла¬даються на плечі інших, наступних поколінь. Так і з нашою незалежністю. Покоління Діда не змогло порозумітися, вирішити цю проблему вчасно. Кожен із кожним, навіть люблячи Україну, а головне — свій народ, скубся між собою до безпам’ятства, кожен нав’язував іншому, один одному своє розуміння тієї любові. Віднайшли, здавалось би, рішення — і в соціальному, і в національному плані. Рішення переможця. Тодішнього. А що з того? Все одно негаразди, розбиратися з якими доводиться тепер онукам. Точніше, навіть не їм, а — ще наступнішим, вже правнукам. Бо нинішня ситуація — то також навряд чи вирішення, скоріше — перехідний період. — Ти правий, нащадку. Тільки у вас зараз не перехідний період — у вас спроба сидіти на двох стільцях одразу. — Ви так вважаєте? А чому саме на двох? — Та як мінімум. Бо, якщо вважати, що у вашій, як її там, багатовекторності кожний вектор — то стілець, тоді навіть важко собі уявити… — Не смійтеся, Діду, і без того… непросто, скажімо так. — Тоді можу обмежити ваше сидіння двома стільцями. — Це ж якими такими – двома? — Насторожився Шеремет. — Червоним і жовто-блакитним. Або біло-синьо-червоним і жовто-синім. Який тобі більше до вподоби, бо це в принципі одне і те ж. — Діду, навіщо ви мене в політику пхаєте? Чи воно мені треба? Мені ж того не положено. — А ти й не роби того, чого тобі «не положено». Однак на власну думку ти право маєш? — Думаю, що маю. Принаймні, так здається. Поки що. Але не впевнений, як надовго… — Тоді слухай. Ти мені дорікав, що я за своєю класовою боротьбою втратив у 1920-му році Україну? Так, дорікав, не переч. Тоді я тобі от що скажу. А ти не думав, що якби не ми, більшовики, то слово «Україна» в державницько-політичному розумінні так і не втрималося б у світовій історії, згасло б ще в період революції? — Ну, Ви й перегинаєте, Діду! Моя молодша донька, а ваша правнука, вивчає психологію в університеті. Так вона б це назвала парадоксальністю мислення. Ви що, серйозно претендуєте зі своєю більшовицькою компанією на те, що Україна саме вам має завдячувати своїм державницьким існуванням? — Посуди сам. Петлюрівці проголосили там, у Києві, свою Центральну Раду… — Та не петлюрівці, Діду, а національно свідоме політичне керівництво на чолі з професором історії Михайлом Грушевським і письменником-революціо¬нером Володимиром Винниченком. Петлюра і тоді, й потім у політичному плані був не на перших ролях. Він на них став, коли вже запізно було... — Мені твою буржуазно-націоналістичну історію і політику знати ні до чого! Ми боролися з «петлюрів¬цями», військами Петлюри, а ким він там був у них насправді — те для мене байдуже. Головне — він у їхньому війську був главний. — Добре, проголосили «петлюрівці», як Ви кажете, Центральну Раду. А ви-то, комуністи, тут при чому, що ви доброго зробили? — Як — при чому? Як — що доброго? А хто Українську Радянську Республіку в Харкові проголосив? В Російській імперії України не було — а Радянська Україна постала. І саме відтоді в Москві змушені були рахуватися з нею. Хоча б і на противагу Петлюрі. А раз утворили — її не зліквідувати. Навіть більшовикам. Так вона і постала, Україна — другою в сім’ї братніх народів. — Другою з перспективою щезнути ще з тринадцятьма у всепоглинаючому лоні першої, — буркотнув про себе Шеремет. — То ти даремно. Хто не хоче — того не поглинуть. Он Польща — її ж не поглинули. І Фінляндію також. Ти краще подумай — чому? Чому Польща — вся піднялася, тільки-но Червона армія увійшла на власне польські землі. Вся нація згуртувалася воєдино, щоб вибороти незалежність. А наші? Сиділи по хатах, не особливо підтримуючи ні нас, червоних, ні Петлюру. От і дочекалися, доки брати-росіяни нам допомогли. Так що не треба на нас, на бідноту, все валити. — А Фінляндія тут при чому? — Подумай сам. Маннергейм і Скоропадський служили Російській імперії в одному полку, були генералами «Почту його величності», дружили сім’ями. Потім обидва очолили нові незалежні держави — один на півночі, інший на півдні Імперії. Подумай, яка Україна, а яка Фінляндія? Навіть порівнювати не варто, це як орла з горобцем… І що врешті? Одні здобули власну державу, бо нею жили і боролися насмерть, а інші — жили політичною боротьбою, в державу ж лише бавилися … — То не зовсім так, — буркнув Шеремет. — Тут причина зовсім не на користь ваших міркувань. — Скажи, послухаю. — Тому що Маннергейм зумів провести всю свою громадянську війну за один рік, а не за чотири, як в нас. Хоча й пожертвував п’ятьма тисячами своїх. Але й супротивників не жалів — двадцять тисяч поклав. За що отримав спочатку — прізвисько «м’яс¬ник», але на всі останні віки — вдячність від всіх поколінь фінів як засновнику незалежної Фінської Республіки. — Правильно мислиш. В тому розумінні, що фіни готові були платити й платили за свою свободу. А наші сиділи й чекали, доки за них вирішать. От і вирішили за них ми, сільські пролетарії — як нам було краще. Так що звиняйте, жовто-блакитні, — боротися треба було, а не самогонку по своїх селах і хуторах глушити та яєчнею з салом закусювати — моя, мов, хата з краю… А потім безневинних жертв підступних і жорстоких більшовиків з себе удавати. Або ділитися треба було з біднотою, щоб вона з голодного відчаю до зброї не бралася і чужих злидарів ріднішими за своїх живоглотів не вважала. Чи ти знову незгоден? — Гостро глянув Дід. — Ні, дідусю. Категорично. Принаймні з двох причин. Дозвольте, я знову пошлюся на досвід нашого північного антипода? — Давай, якщо зможеш там знайти щось корисне для нас. — Постараюсь. Так от, маршал фон Маннергейм, прощаючись із білим світом, заповідав своїм співвітчиз¬никам таке: «Я хочу, щоб у свідомості майбутніх поколінь закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах смертельніша від ворожих мечів, а внутрішній розбрат відчиняє двері іноземному загарбнику. Народ Фінляндії довів у двох війнах, що згуртована нація, навіть мала, настільки мала, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля». Це стосується передусім вашого «боротися треба було» і «моя хата з краю». — А ще чого воно, по-твоєму, стосується? — Дід вочевидь був невдоволений. — Того, що надто гірка у Вас іронія виходить, Діду, не треба так. Тому, що коли у вашому селі Вам вдалося тоді обмежитися малою кров’ю — то це ще не означає, що всюди було так. Окрім того, попереду на той час було ще сімдесят років Радянської влади. А там було всякого, самі краще від мене знаєте. — Ти правий, онучку. Тому прочитай закінчення цієї час¬тини. Бо перший півень вже прокукурікав, мені пора збиратися. 13. «ХТО ТИ Є, УКРАЇНО?» «З давнього часу були заведені такі порядки, при яких жили люди: одні панували, а другі горювали. І лише Жовтнева революція зруйнувала такий лад і показала трудящим людям шлях, ідучи по якому людина може побудувати соціалістичне суспільство. Але руйнувати старий лад було не так легко. Пануючі класи не здавалися без бою. Отже в Недбайках в період Жовтневої революції точилася жорстока класова боротьба, і не без людських жертв. Біднота села, не маючи земельки і віками бідувавши, вимагала землі. Поміщик Падалка і сільські кулаки не хотіли розставаться з своєю земелькою, йшли в банди і зі зброєю в руках боролися з тими, хто посягав на їхню земельку. Але біднота села, нагорювавши без землі, не шкодуючи свого життя боролася за владу Рад — за землю. І перемогла, і під керівництвом партії Леніна почала будувать нове життя — Соціалістичне». — Діду, але в тому житті, «новому і світлому», як ви кажете, також далеко не все однозначно було. Я б хотів чути саме від вас… — От про те ми з тобою і поговоримо наступного разу — і про колективізацію, і про все таке інше. Бувай, любий, бо вже дуже пора. До зустрічі..! … Шеремет розплющив очі, здивовано оглянув залиту сонцем кімнату. Крісло в кутку приваблювало своїми м’якими подушками. У прочинених на балкон дверях протяг бавився тюлевою фіранкою. На килимку біля ліжка лежав недбало розгорнутий зошит. Мабуть, упав. У кімнаті, окрім Шеремета, нікого не було. Високий гарний голос з вулиці виспівував: Хто ти є, Україно? Ти земля чи окраїна княжа? Доки будуть глумитися З тебе й чужі, і свої? Дійсно — доки? Треба б цю розмову довести до кінця. І не просто треба, а необхідно. Вкрай. Комусь, якось і колись. Що стосується останнього, коли — то тут відповідь дати найкраще: ще вчора, якщо не раніше. Складніше з тим — кому і як відповісти на оте «Хто ти є, Україно?» Пробували багато, але не вдалося поки що нікому. Принаймні, з належною повнотою. То що тоді? Тупець? А може, якщо своє слово до полум’яних речей своїх попередників додасть і він сам, а за ним ще й інші, то може вкупі це вже буде Щось? Те, що буде достатнім, аби Слова переросли в Діла? Діла на славу нашого Народу і нашої Батьківщини? На остаточне й незворотнє вирішення «українського питання» в очах всього світу? І що для цього треба? На думку спали слова з Біблії: «Жнива великі, а робітників мало». Що ж, треба робити. І дай Боже, щоб бодай у нинішнього покоління робота виявилася не марною. А навіть — успішною і щасливою. Як в нормальних людей. Однак для цього потрібно закінчити Розмову з Минулим. Дід обіцяв ще одну зустріч, то ж доведеться чекати ще однієї ночі. Щоб з’ясувати все і до кінця. Остаточно. ЧАСТИНА ІІ. ЛИТОВСЬКІ ХРОНІКИ 1. ДАВНІЙ ДРУГ Всю першу половину дня Шеремет був під впливом нічного чи то читання, чи то розмови, чи то сну, чи марення — важко навіть якось означити те, що з ним відбулося минулої ночі. Але щось же відбулося, якщо в голові досі рояться бентежні думки про події мало не столітньої давності, не даючи спокою й змоги зосереджуватися на власних проблемах. А вони були, ще й які! Інакше з чого б так обережно-люб’язно розмовляв з ним професор Фомічов, який все ж наважився на операцію, ризикнувши своїм реноме. Та й помічник його — анестезіолог доктор Дубинін, життєлюб і дотепник, також надто енергійно запевняє, що найгірше вже позаду, невідомо кого більше тим переконуючи —пацієнта чи самого себе. Шеремет як міг підіграв у тому вдаваному спектаклі, режисером якого була Її Величність Доля, і цим провідним акторам — своїм головним партнерам, та оточенню — від молодших лікарів до нянечок. Поки що складалося ніби все гаразд. Не так завдяки його зусиллям, як майстерності лікарів, дай, Боже, їм самим здоров’я, але тут найважливіше — кінцевий результат. А він нібито прокльовується позитивний. Тричі постукав рукою по бильцю дерев’яного ліжка, потьхукав через ліве плече. Не те щоб був забобонний — просто так, за звичаєм, для порядку. Невеселі роздуми перервав телефонний дзвінок. — Лабас рітас, камарадас! Ти що це тут від старих друзів по госпіталях ховаєшся? Гадав — не знайду?.. Голос був дуже знайомий, але дуже давно чутий. Зважаючи на привітання і російську зі специфічним акцентом, телефонував литовець. Шеремет свого часу бував у тих краях не раз, мав там колись і друзів-приятелів. Але то було так давно… Востаннє років п’ятнадцять тому. Хто б то міг бути тепер? Хтось із досить близьких, бо литовці, як і всі прибалти, після розпаду СРСР не дуже родичалися зі своїми колишніми "братами" по "Союзу нєрушімому". А якщо точніше, то майже ніяк. Відвернули очі на Захід — ніби зі східними слов’янами ніколи й нічого спільного і не мали. Втім, то вже їхні справи. Бог їм судія. Цей, очевидячки, не з таких, раз відшукав його навіть тут... Голос, на іншому кінці дроту продовжував гру в інкогніто: — Що, Валдіс, не здогадуєшся? Так його міг назвати лише один чоловік — Регімантас Казакявичус, офіцер-десантник, з яким він познайомився понад тридцять років тому в Каунасі. Шеремет навчався тоді на останньому курсі військової академії й стажувався у повітряно-десантному полку, що стояв у тому старовинному литовському місті. Казакявичус щойно закінчив знамените в Радянській армії "Рязанское висшеє воздушно-дєсантноє командноє дважди Краснозна-мьонноє учіліще імєні Лєнінского комсомола", або скорочено "РВВДКУ", кузню елітних офіцерських кадрів для елітного роду військ. І потрапив до того ж полку на службу командиром взводу до добірного підрозділу — розвідувальної роти. Щоб радянський офіцер був за національністю литовцем, та ще й випускником такого училища, та ще й щоб і служити потрапив до Каунаса, до "націона¬лістичної столиці" Литви, — то було за радянських часів великою дивиною само по собі, кожне окремо, а в сукупності — взагалі майже неможливим. Хоча б з тієї просто причини, що литовці до військових училищ не дуже квапилися, та й не дуже охоче їх туди брали. Причина була такою ж, як і в українців із західних областей — анкетний ґандж. Не так "п’ята графа", про яку галасливо лементували охочі покинути "соціа-лістичний рай" і пристати до "капіта¬лістичного пекла", шукаючи бодай якоїсь зачіпки-кривди-причини для такого свого вчинку, як велика кількість практично у кожного з прибалтів компрометуючих обставин — родичів за кордоном або репресованих за "буржуазний націоналізм". Мундир же радянського офіцера, особливо те, що стосувалося відданості системі, повинен був видаватися бездоганно чистим. Починаючи передусім з біографії. Це вже потім, у семидесяті, на це перестали звертати таку прискіпливу увагу. Але тим часом у прибалтів уже настільки вкорінилася відчуженість до Радянської армії, звичка молоді не вбачати тут життєвих перспектив, що вони вже й самі не прагнули присвячувати своє життя "свящєнному дєлу защіти і оборони Союза Совєтскіх Соціалістіческіх Рєспублік". Коло замикалося. Казакявичус був одним з небагатьох, а тому примітним. Якщо це, звичайно, він. — Регіс, ти? Лабас, друже. Лабай ачо, що не забув. Якими шляхами в нас, у Києві? Ці нехитрі слова ввічливості — "здрастуй", "велике спасибі" та кілька інших він вивчив і запам’ятав на все життя ще замолоду, коли стажувався в Каунасі. Абонент на тому кінці відчутно зрадів: — Як, ти ще пам’ятаєш? От молодець, от порадував… Щиро вдячний. Не так за себе, як за мову. Шеремет мимоволі всміхнувся: ще б пак забув! 1970-й рік, Каунас. Він їде до своєї частини в переповненому людьми тролейбусі. Досвітній осінній ранок, всі роздратовані від дощу, темряви, холоду й недосипу. На його ввічливе запитання російською до молодої жіночки попереду, чи виходить вона на наступній зупинці, та відповіла литовською. Природно, що він нічого не зрозумів, про що й сказав. У відповідь отримав дошкульно-різке: "Ви живете в нас, у Литві, й повинні розуміти нашу литовську мову". Шеремет оторопів від несподіванки. По-перше, він був у військовому однострої, тож очевидним було те, що він не литовець. А до військових у мовному питанні місцеве населення зазвичай ставилося терпляче, як до невідворотної об’єктивної данності. По-друге, — йому подобалися литовці своєю культурою, працьовитістю, толерантністю. І тут раптом — нa тобі, на рівному місці… Образа була подвійною і тим дошкульнішою. Тому він не стримався і гнівно відрубав: "Я радянський військовослужбовець і знаходжусь на території Радянського Союзу. А в Радянському Союзі державна мова — російська. І її зобов’язані знати всі і всюди, навіть литовці в Литві". В набитому людьми салоні, де він один був у однострої, запала мертва тиша. Тільки чутно було, як по даху барабанив дощ. Натовп біля дверей розступився, звільняючи йому дорогу. Ніхто не сказав жодного слова — просто повідвертали обличчя, ніби перед ними не людина, а якась примара. Він зійшов на зупинці, киплячи від обурення. Хоча потім оволодів собою: а чого ти, власне, хотів? Хіба тобі приємно, що в тебе вдома, в Україні, є люди, які прожили там все життя, а не вивчили жодного слова мовою господарів тієї землі? Він тоді ще не знав, наскільки збільшилося там таких людей, і що вони й досі, живучи вже в незалежній Українській державі, не тільки не вивчили її мови, а підступом та облудою відлучили ледве не весь його народ від мови батьків і дідів. Масштаби зросійщення тоді ще не видавалися йому такими загрозливими. Хоча на те, що в другому за значимістю культурному центрі Литви ніде в продажу немає російсько-литовських словників, увагу звернув. Але словник він таки знайшов. У букініста. І навіть вивчив для себе кілька десятків найуживаніших слів, чим і зробив зараз приємність давньому другові. — Ти мені компліментів не роби, розказуй краще — де ти, що та як? — Якщо двома словами — мешкаю у Вільнюсі, генеральний директор Центру економічних і політичних досліджень. Недержавна організація, сам собі пан-господар. Приїхав ось до вас, до Києва, на науковий семінар, вирішив розшукати тебе — може згадаєш давнього приятеля, погомонимо. А ти тут, виявляється… — Молодець, ти також на пам’ять не ослаб. Так що заважає? Нічого не "виявляється", вже все на поправку. Так що приїзди, поспілкуємося. Тільки й різниці, що ти будеш "медову з перцем", а я "лужанську". — "Що то значить ми не знаємо, але здогадуємося", як казали в старому анекдоті… Це стосовно з "перцем" і "лужанської". Справа в іншому — лікувальному процесу зустріч давніх друзів не зашкодить? — Скоріше навпаки. Я тут сам, місця — хоч конем грай і хоч до ранку, процедури за годину-другу відбуду, так що — вперед, чекаю. — Пізнаю десантний вишкіл — коротко і ясно. Буду о шістнадцятій. Шеремет поклав слухавку, глянув на годинника: часу ще мало не півдня, вистачає. Коли ж він востаннє бачився з Казакявичусом? Прикинув — рівно п’ятнадцять років, якраз половину часу їхнього знайомства, яке непомітно переросло в не зовсім звичайну дружбу. Саме так, бо звичайними їхні стосунки назвати важко: бачаться вряди-годи, та й то похапцем, не зустрічаються роками, досить різні за сферою своєї діяльності, а все ж мають в душі якийсь потяг один до одного. З чого ж воно все почалося? Литва… Край, який припав йому до серця з першого погляду, та так і залишився в ньому на все життя. Одна з найменших за розміром республік колишнього СРСР, яка зуміла завоювати для себе осібне місце в низці п’ятнадцяти інших і належну повагу Кремля. Литва була для Шеремета часточкою Європи в уперто будуючому найпередовіший і найсправедливіший лад у всьому світі поліетнічному і полікультурному конгломераті, що розкинувся на одній шостій земної тверді, від Балтійського й Чорного морів і аж до Тихого океану. Зразком, на який, на переконання Шеремета, повинні були рівнятися інші радянські республіки. На жаль, від тих, інших, відгонило спертим віками необмеженого самодержавства російсько-азіатським духом, а не властивим прибалтійським республікам аро¬ма¬том європейської цивілізації, бодай і прив’ялої під холод¬ними північно-східними вітрами. Шереметові тоді здава¬лося: ось-ось підтягнемо всі республіки до рівня прибалтів — тоді ми всім покажемо, всьому світові. Показали… Коли ж відбулося його перше знайомство з Литвою? Та рівно тридцять сім років тому. Коли його, двадцятирічного курсанта військової академії в Петербурзі, привезли в складі взводу, призначеного для подальшої служби в повітряно-десантних військах, до однієї з військових частин під Каунасом. Мета — навчити азам десантної науки: стрибати з парашутом "в запілля супротивника" і робити там те, що належить "десантурі". Але тоді відбулося лише коротке знайомство з тим краєм та бажання його продовжити. На більше тоді забракло часу — надто напруженою була бойова підготовка. Справжня любов до Литви, до Каунаса зародилася через три роки по тому, коли він приїхав туди вже курсантом останнього курсу, на стажування перед випуском. Тепер він вже був майже офіцером, часу мав більше, та й двадцять чотири роки — не двадцять з хвостиком. Шеремет буквально обнишпорив увесь Каунас з його старо¬житностями й пам’ятними місцями, а історичний музей і музей художника й водночас композитора Микалоюса Чурльоніса відвідав двічі чи тричі. Те, що його увагу привернув литовський геній — не дивина. Ним захоплювалися люди неспівставно і незрівнянно значиміші від Шеремета. Значно цікавіша причина, що спонукала його раптом захопитися литовською історією. Військовий музей "буржуазної" Литви радянська влада перетворила на загально¬історичний зі всіма сумними наслідками і для істориків, і для експозиції. Однак значна частина експонатів усе ж збереглася. Серед них і мапа Великого князівства Литовського, з якої Шеремет з великим подивом довідався, що територія того князівства охоплювала й сучасну Україну. Його національна гордість була вражена: як так, вони, українці, друга в Союзі за величчю нація — і раптом під владою якихось литовців… Та й про князівство таке він щось не пам’ятав, хоча вважав себе досить ерудованим, принаймні серед ровесників. Київська Русь — так, була. Князівства великі і дрібніші: Московське, Ростовське, Володимиро-Суздальське, Новгородське тощо — були. А от Литовське, та ще й Велике — дідько його знає, до пам’яті міцно щось не запало. Може, литовці задля власного звеличення самі те придумали? Прийшов удруге — вже тільки до тієї мапи й експозиції ХІІІ–ХVІІ століть. Довго розглядав, співставляв, аж поки не привернув увагу якогось дідка, котрий порався біля однієї з вітрин. Як потім з’ясувалося, той був єдиним із співробітників, хто залишився на той час в музеї з довоєнної пори. Дідок обережно розпитав для початку, що й чому Шеремета цікавить і хто він такий узагалі. Дізнавшись, що українець, та ще й із західної — відтанув душею і провів для нього індивідуальну екскурсію. Якби хтось іще почув її зміст, то цілком можливо, що вона стала б для дідуся останньою. Ні, до таборів тоді таких старих вже не кидали, але на пенсію б виперли без права працевлаштування — то без зайвих питань, вмить. Шеремет залишив музей під великим враженням. З одного боку — від почутого, з іншого — від власної безпорадності. Ну, розповів йому цей старий литовець історію Литви, Польщі і його рідної України, якої він не знав. Та й про Росію з СРСР не поминув. Припустимо, що все це правда, якої він не те що не відав, а й не пригадує, щоб чув колись. Але якби й чув та знав, тоді що? Що далі?.. Що від того змінюється? Де прочитати про цю його історію, навіть якщо вона, припустимо, й правдива, аби пересвідчитися в цьому самому? Адже книжок таких ніде не продають. "Лайсве Лієтува" — "Вільна Литва"? Тоді чому не "Самостійна Україна"? Що одне, що друге — маячня якась, ніхто цього ніколи не допустить. Он два роки тому Чехословаччина спробувала. І що? "7-я гвардєйская воздушно-дєсантная дівізія", яка тут же, в Каунасі і довкола нього дислокована, штурмом взяла Прагу. Не "визволяла", як в 45-му, а саме "брала", хто б з "політрабочіх" там що не казав стосовно "братньої допомоги". Його рідний 108-й повітряно-десантний полк, в якому він зараз стажується, був на вістрі удару — брав Празький аеропорт і забезпечував висадку двох наших повітряно-десантних дивізій — з Каунаса 7-ї і з Вітебська — 103-ї. Погеройствували так, що через місяць їх змушені були вивести назад в місця постійної дислокації, на прохання вже нової, прорадянської чехословацької влади, потужно підкріплені вимогами досить терплячого, в принципі, місцевого населення. І що, хоч чимось ця вільнолюбна Литва допомогла тоді братній Чехословаччині в її виборюванні "соціалізму з людським обличчям"? То про що мова?! Ну, облив якийсь студент себе бензином і спробував спалити, потім довго, бідолаха, мучився в лікарні й благав, щоб врятували. На жаль, не вдалося. Ну, зібралося кілька сот молодняка на "демонстрацію протесту". То й що? Адже ще одна з двох дислокованих повітряно-десантних дивізій, навчальна, залишилася на місці. Спустили на них батальйон, лише один, вісімнадцятирічні хлопчаки, ще й без зброї, лише ремені з бляхами зняли з гімнастерок та намотали на руки... Так вони як погнали тих "маніфестантів" з центральної вулиці — ті миттю добігли до мосту через Неман. А там уже міліція з "воронками". Відчайдухи або геть здурілі від страху — ті вплав спробували рятуватись. Жертв, кажуть, практично не було, лише синці у вигляді зірок з серпом і молотом багато хто на спинах та с…ідницях ще довгенько носив. Добре, що таких, як цей музейник, тих, що бентежили душу, було небагато. Однак, слід зазначити, що і не мало. Інший характерний інцидент стався в Музеї вітражу і скульптури, який був розташований у колишньому кафедральному православному соборі. Там Шеремет звернув увагу на бронзову скульптуру: молода дівчина в класичному античному вбранні з лавровим вінком у піднятій руці. Високий художній рівень виконання: натхненне обличчя, динаміка прекрасної фігури з піднесеним догори лавровим вінком, символічний напис: "Свобода" — все це привертало неабияку увагу. Він простодушно запитав у працівниці музею, стримано-інтелігентного виду літньої жінки, чому така прекрасна, міська за масштабом скульптура знаходиться тут, у музеї, а не встановлена там, де їй місце — на якійсь площі, вулиці, в сквері. Неприязно глянувши на нього, служниця процідила крізь зуби: — Вона й стояла на "Лайсвес алеє" за часів демокра¬тичної Литви. Шеремета немов окропом обшпарило. Він тільки тепер збагнув, що назва центральної вулиці "Лайсвес алеє" — "Алея свободи", запроваджена зовсім не на честь "визволення" Литви в 1940-му році, коли її приєднали до СРСР, а геть з іншого приводу — коли литовці здобули незалежність у результаті розпаду Російської імперії. Але скульптура гарна, тож йому було шкода — і що нова влада зробила таку дурість, знявши її з п’єдесталу, і що ця жінка так очевидно не любить їх, радянських. Тому, відчуваючи в глибині душі свою неправоту, автоматично зреагував, щоб поставити зухвалицю на місце: — Ви що маєте на увазі під "демократичною" Литвою? Вам що, Радянська Литва не до вподоби? Ефект його задовольнив. Зухвалу працівницю музею він таки поставив на місце. Але тягар цієї розмови ліг йому на душу на все життя, принаймні, на тридцять років. І він і досі про них згадує, цих двох людей. Про одного з добром і вдячністю, про іншу — з гіркотою, але без образи. Видно, завдані їй людьми його верстви прикрощі випалили те добро, що було в її серці. Принаймні, що стосується її ставлення до них. І вона має на те право. Але це він розуміє тепер, не тоді… Однак ті всі справи якщо не політичні або громадські, то й не особисті. А особисте для нього в Литві було — це насамперед Казакявичус. Стривай, а як же звела їх доля? За яких конкретних обставин. Як, власне, вони познайомилися? Був звичайний день тренувальних стрибків з парашутом. "Стрибковий", якщо коротко. Погода в Прибалтиці відзначалася мінливістю, тим більше вже починалася осінь. Тому вони, група слухачів Академії, ще вдосвіта виїхали на аеродром, щоб встигнути зробити по два стрибки рано вранці, доки сонечко не нагріло землю і не піднявся вітерець. Однак цього разу їм не пощастило. З ними разом "вивозили" молодих офіцерів, які щойно прибули на службу після училищ. Та й бажаючих заробити "червінчик" — другий серед офіцерів, які вже послужили, виявилося чимало. Одне слово, народу зібралося багатенько. Доки шикувалися, доки фахівці парашутно-десантної служби ретельно перевіряли парашути, доки виконувався перший стрибок і готувалися до другого — "ковбаса" метеослужби розтяглася мало не горизонтально. Керівник стрибків вирішив не ризикувати й на сьогодні тренування припинив. Дозвіл отримала лише група молодих лейтенантів з Рязанського училища, які мали звання інструкторів і перший розряд з парашутного спорту. "Академіки" ж невдоволено йшли скидати вже одягнуті парашути і складати їх до сумок. Раптом до Шеремета підбіг один з тих лейтенантів: — Слухай, друже! Виручи — дай свого парашута стрибнути. Я два своїх уже використав, а тут є шанс ще на один стрибок. Я потім допоможу тобі укласти обидва, не хвилюйся… Дай, га? Шеремет, вагаючись дивився на нього. Що за дивак — хто його знає, нібито бачив якось в офіцерській їдальні. Окрім того, парашут — це ж життя, з цим не жартують. Тому й укласти його кожен повинен сам для себе, хто б він не був, від солдата до генерала. Принаймні, так за інструкціями. А тут… — Та ти ж мене зовсім не знаєш. А раптом я нехлюй-недбай якийсь, та не належним чином уклав? Що тоді? Гаплик? — Ну й молодець, я знав, що ти погодишся. Давай, допоможу, — миттю стягнув парашута зі спантеличеного Шеремета. — А тепер ти мені потримай. Все, побіг. Я тебе знайду, не хвилюйся. — І через кілька метрів, озирнувся, сяйнув посмішкою: — А на людях я знаюся непогано! Все буде гаразд! Вдруге вони зустрілися і потоваришували також за досить цікавих обставин, коли Шеремет мимоволі потрапив у халепу на дискотеці, або, як тоді казали, — на вечорі танців у Будинку офіцерів Радянської армії. Розташований в ошатному приміщенні колишнього центрального офіцерського зібрання Збройних Сил ще "буржуазної", як тоді казали, Литви, радянський "ДО" залишався найпрестижнішим місцем відпочинку молоді Каунаса. Однак потрапити туди було не так просто, особливо для цивільних. Бо вхідного квитка міг придбати лише офіцер. Природньо, що молоді-нежонаті лейтенанти-капітани, основні відвідувачі тих вечорів, виявляли люб’язність лише до осіб жіночої статі, залишаючи своїх можливих конкурентів — цивільних хлопців за дверима в ревнивому очікуванні. Іншою особливістю Каунаса тих часів було толерантне ставлення місцевого населення до радянських військових. Офіцерська уніформа відчиняла двері поза всякою чергою хоч до ресторану, хоч до музею. Армія — це держава, а державу литовці звикли поважати, якою б вона не була. Про якісь конфлікти з застосуванням сили не могло бути й мови — міліція негайно ставала на сторожі честі й гідності захисників Вітчизни. Тому офіцери рідко перевдягалися в цивільне — просто не було потреби. Їхню групу курсантів з Ленінграда, точніше, "слухачів без офіцерських звань" все це дуже здивувало. Бо в "колибєлі рєволюції, в пролєтарском Пітєрє" армія доброзичливим ставленням до себе похвалитися, на жаль, не могла. "Рабочий клас" "хозяін страни", "гєгємон" почувався настільки краще і морально, і матеріально, що вся решта, в тому числі й офіцери, були просто послідом цього "хозяіна Страни Совєтов". Партійно-профспілковий апарат підтримував у регульованому стані цю напруженість і вміло з неї користався — потихеньку клепав собі "цвєтущую жізнь" в масштабі окремого свого клану й родини. В Литві було зовсім інакше, принаймні щодо військових. Недаремно кажуть, що до гарного звикаєш швидко. Звикли в Каунасі й вони, доки одного серцеїда не підстежила група місцевих хлопців. Шеремет кинувся на виручку — і також потрапив у пастку. Хлопці виявилися з місцевих росіян, взяли їх за класичною схемою у коло і наміри мали досить серйозні. Єдине, що їх на мить спинило — це слова Шеремета: — Ех, ви! А ще росіяни. Добро б "лабуси" на нас руку підняли, а то свої... Недарма вони вас так не люблять. І не було б нас, армії, давно б зжерли вас із потрохами... — А ти откуда знаешь? Откуда такой умний? Отвєчай! — визвірився на Шеремета ватажок. — Із Західної України. Чув про таку? Там крутіше, аніж у вас тут... — А, так ти єщо і "бандєровєц"! Ну, ми тєбя сєйчас научім, как надо Родіну любіть! — Дурак! Мої старікі там, в Западной, занімалісь тєм жє, чєм ваші здєсь в Літвє. А ти — "бандєровец"!.. Доки вони таким чином обмінювалися люб’язностями, взаємно розпалюючи один одного, до кола нападників заскочив лейтенант, якому Володимир допоміг тоді на стрибках з парашутом. Він мав ім’я його улюбленого литовського актора Регімінтаса Адомайтиса і дивне прізвище Казакявичус. Кілька енергійних фраз — і неминуча, здавалося, бійка переросла в дружнє застілля в пивбарі "Гамбринус" за кухлем доброго литовського пива. Як з’ясувалося, хлопці — синки партійно-радянської верхівки міста, яка складалася головним чином з росіян і "русскоязичних", як їх тепер називають. Батько ж Казакявичуса був одним з небагатьох серед них литовцем, обіймав дуже значну як для невеликої Литви посаду першого секретаря районного комітету партії. — А тебе ж за яким дідьком понесло до армії? — навпрошки рубонув Володимир після не першого вже кухля "алусу". — За таким батечком і "на гражданці" можна непогано влаштуватися, так, що й офіцерська зарплатня копійчаною видасться. Регімантас спалахнув, бо одразу зрозумів, про що йдеться. Справді, часи, коли члени навіть найвищого партійно-радянського керівництва СРСР обирали для своїх синів офіцерську кар’єру, надто у Збройних Силах, давно минулися. Тепер, починаючи з кінця п’ятдесятих, усі ці "слуги народу" різного калібру енергійно пхали своїх нащадків або на свою партійно-номенклатурну стезю, або "штовхати науку". Адже науковці за радянських часів отримували зовсім непогано, особливо зважаючи на статки "нєостєпєньонной" інтелігенції. Керуючись принципом "учоним можеш ти нє бить, но кандідатом бить обязан", вони за будь-яку ціну робили "остєпєньонними" своїх чад. Хоча чому "за будь-яку"? Ціна відома — це безпардонний тиск на керівників відповідних наукових установ і навчальних закладів. Щоб "організували" написання дисертацій їхнім недолугим нащадкам. Щоправда, тоді це в разі розголосу отримувало негативну оцінку як "зловживання службовим становищем". Нині ж це та багато що йому подібне, і навіть незрівнянно зловмисніше за шкодою для держави, називається просто і скромно — "використання адміністративного ресурсу". І нікого те навіть не дивує. Ніби воно так і мусить бути. Але це вже він перескочив на цілих три десятиліття. А що було тоді? Регімантас на його провокаційне питання швидко опанував собою і з молодою довірливістю й впевненістю у своїй правоті, пояснив: — Розумієш, мій батько не зовсім типовий парт¬працівник. Він до комсомолу вступив ще в сороковому році, першим в гімназії, як тільки сюди Червона армія прийшла. Потім добровольцем пішов на фронт, на собі спізнав, що таке дихання смерті, війни — аж до звільнення Литви від фашистів. Затим встановлював тут Радянську владу. Ти фільм "Ніхто не хотів помирати" бачив? — І не раз, — ствердно хитнув головою Володимир. — Там показане майже все те, що було і в моїх рідних краях. Війна своїх проти своїх. І кожний вважав, що правда на його боці, що правий тільки він. — Так от, старший з братів у тому фільмі, фронтовик-комуніст — то фактично такий, як мій батько. Розумієш, він і досі вірить. Вірить в те, що в цілому вони все тоді робили правильно й живе за тими старими комуністичними законами — працювати для Батьківщини з усіх сил і ні на копійку не зловживати службовим становищем. — Ну й молодець. Мій старий такий самий. Тільки не в партійному апараті, а в системі МВС працює. Але так само ідейний. Так що я тебе цілком розумію. — А якщо розумієш, то навіщо питаєш, як я став десантником? Ти ж знаєш, що Литва буквально нашпи¬гована військами: дві повітряно-десантні дивізії тут дислокуються, не кажучи вже про мотострілецьку й ракетну. Одна з таких частин стоїть і в моєму рідному містечку. Як іде який взвод, то горланить "Лучше нєту войск на свєтє, чєм дєсантниє войска". І так щодня, зранку до вечора. Друзі дитинства — діти офіцерів, з ними ще підлітком почав стрибати з парашутом. Вони хотіли піти шляхом батьків — і я разом з ними. То що ж тут дивного, що я опинився у "РВВДКУ"? — В принципі, нічого. Після того, що ти сказав. Але як далі? В Радянській армії повітряно-десантних дивізій сім, з них в Литві — лише дві. Не сподіваєшся ж ти все життя в Каунасі прослужити? — Чом би й ні? Чому "лише дві", а не "цілих дві"? — Тобі видніше! — Ухилився від теми Шеремет. — Я знаю одне — українці переважно служать далеко від України. І чим вищий чин — тим далі від землі, на якій народився, від місця, де світ побачив, де пуповина зарита. Так що вважай, стережися. І як у воду дивився. Тому що після тієї осені сімдесятого зустрів Регімантаса аж через п’ять років. Причому не в по-європейському ошатному Каунасі, а в зомлілій від середньоазіатської спеки Фергані. 2. "НАЦІОНАЛЬНОСТЬ — СОВЄТСКІЙ…"… Обставини, за яких Шеремет потрапив тоді до Фергани, були досить банальними: "холодна війна" сягла свого розпалу, реальна ж війна американців у В’єтнамі виявила високу ефективність розвідувально-диверсійних підрозділів спеціального призначення. Група вчених від Військово-медичної академії, до якої входив і Шеремет, мала доручення виконати медичну частину широкомасштабної програми розвитку подібних формувань у Радянській армії. Для опрацювання питань забезпечення дій у гірсько-пустельній місцевості були обрані підрозділи повітряно-десантної дивізії, в якій, як виявилося, служив Казакявичус. Вони ледве впізнали один одного: пропечений і висушений — вибілений туркестанським сонцем литовець і нездорово-блідий від описаної ще Шевченком пітерської болотистої вологості українець. А оговтавшись, розчулено обнялися, немов брати. Увечері Казакявичус зайшов за товаришем до готелю, повів до себе. Шлях пролягав прямими, спланованими ще генералом Скобелевим (далеким російським завойовником цього краю) вулицями. Дорогою Регіс дещо розповів про своє життя-буття. Півтора роки тому одружився. Вона росіянка, але з тутешніх. Народила йому сина. Зараз, під час літньої спеки, в Литві, у його батьків. — А як твої сприйняли такий шлюб? Вони ж, мабуть, для тебе когось підшукували… — Твоя правда, але жити ж то нам! А тому вирішувати маємо самі. Ти також одружився? — Так. І варіант подібний до твого. Тільки моя — ленінградка, в мене донька, не син. — Що ж, будемо зміцнювати інтернаціоналізм, — розсміялися обидва. Не уявляючи навіть, як це для обох обернеться згодом. — Я тут "замполітом" батальйону, за малим три роки. Після того, як ти поїхав, два роки прокомандував взводом, і непогано — достроково отримав "старлея". Мав отримати роту, але раптом викликав "замполіт" полку і запропонував стати секретарем полкової комсомольської організації. Це, як ти знаєш, звільнена посада. Мій попередник, після військово-політичного училища, м’яко кажучи "не вписався" в нашу десантуру, виявився слабаком, ні риба, ні м’ясо. — А тобі яка біда з того? Вперся б рогом, як віл — ніхто б тебе не змусив, отримав би свою роту. Хай би на півроку-рік пізніше — зате своє, я ж знаю, що ти природжений командир. — Та я й сам так думав спочатку, — занурив очі в нічну темряву Реніс. — Що ж тобі заважало? — З батьком порозмовляв. І він мене переконав, що це дійсно потрібно. — Ну-ну… — Мимоволі іронічно усміхнувся Шеремет. Співбесідник переставав його цікавити, таких тоді було безліч — бажаючих зробити швидку кар’єру на впровадженні в армії "ленінських ідей", "чіткої лінії партії" і т.д., і.т.п. — Ти мене не зрозумів, — спалахнув Казакявичус. — Це зовсім не те, про що ти думаєш. Ми з батьком дуже довго тоді розмовляли — про долю партії, Литви, СРСР, чому в нас не складається з побудовою соціалізму, як те накреслював Ленін. В чому причини недоліків. І зійшлися на тому, що до партійного апарату понабивалося надто багато всіляких шкурників і кар’єристів. Як вошей до кожуха. Кажуть одне — правильне, все про партію, народ, державу, думають інше —лише про власну кар’єру, теп¬леньке містечко під сонцем, а роблять зовсім третє — кожен будує "комунізм" особисто для себе і своєї сім’ї, за рахунок народу й держави, прикриваючись їх ім’ям та ім’ям партії. — Хіба це новина? Хіба ти раніше цього не знав, не бачив, не чув? — Та не в тому справа. Просто батько сказав: "Синку! Чим менше порядних людей серед тих, хто стає на професійну партійну стезю — тим менше в нас, в справжніх комуністів, а головне — в нашої держави шансів вижити у боротьбі з капіталістичним світом. Бо партія в нас править практично всім і працювати в ній повинні порядні люди. Тому — думай…" — І ти надумав… — знову іронічно кинув Шеремет. — За що й капітанську зірочку, бачу, достроково отримав. — Надумав і не жалкую, — з викликом підніс голову Казакявичус. — І роблю свою справу з честю і гідністю, так що за зірочку ти мені не дорікай — заслужив. І "замполітом" мене ніхто в батальйоні не називає, та й у полку також. — А як же, цікаво? Навмисне для тебе посаду перейменували, чи що? — Смійся — смійся. "Комісаром" мене всі називають... — Комісаром, кажеш… Це вже серйозно, — замислився на мить Шеремет. Їхнє покоління виховували так, що ці військові політпрацівники часів громадянської війни були живою легендою, втіленням всього найкращого, що тільки може бути в справжньому комуністові, а значить — Людині з великої літери. І він сам також у те вірив, принаймні тоді. Бодай, як в легенду. А тому дружньо стиснув товаришеве плече: — Вибач, я не хотів образити. Хай тобі щастить, на цій твоїй дорозі. За комісара Казакявичуса! Після того вечора вони ще кілька разів зустрічалися. Регіс залюбки знайомив гостя з людьми і пам’ятками краю. Часто з ними був старший товариш Шеремета, полковник Краснопєвцев — статний немолодий вже чоловік з розкішними кавалерійськими вусами. Під час однієї з поїздок вони зупинилися в гірському кишлаку, уточнюючи дорогу. Краснопєвцев, який сидів на передньому сидінні, від спеки на кілька хвилин відчинив дверцята. Повз них один за одним пройшли в своїх справах троє літніх чоловіків в халатах, підпе¬резаних хустками. Скільки хусток — стільки дружин. "Бабаї", як їх називали місцеві росіяни. І кожний з них, угледівши полковника, низько йому вклонявся, прикладаючи руку до грудей. Шеремет здивувався: невже ці "бабаї" так розбираються у військових званнях і так поважають армію? На що Казакявичус, дещо зніяковівши, відповів, що армійців вони справді поважають, але найбільше враження справляють "будьоннівські" вуса Краснопєвцева. Помітивши непорозуміння на обличчях супутників, неохоче пояснив суть. Колись тут, за наказом Будьонного, який певний час керував "боротьбою з басмачеством", відважні червоні кавалеристи винищували мало не поголовно цілі кишлаки, охоплені антирадянськими заворушеннями. Причому як по цю, нашу сторону Пянджу, так і по іншу, афганську, врубуючись на сотню кілометрів у їхню територію. Відтоді багато хто з узбеків, таджиків, туркменів відчувають інстинктивний страх перед військовими, бодай зовні схожими на "лєгєндарного гєроя Гражданской войни". А де страх — там повага, принаймні в зовнішніх її проявах. — "Иначе нельзя было, иначе они бы еще сто лет воевали против Советской власти", — ніби вибачаючись, вичавив із себе "комісар". — Тобто, наскільки я зрозумів, то була генеральна репетиція того, що на собі відчули ми з тобою, були свідками в рідних краях через п’ятнадцать — двадцять років? — гостро зиркнув на нього Шеремет. — Навіщо ти так? Сам знаєш.., — відвернув спотворене болісною гримасою обличчя Регіс. Лише Краснопєвцев здивовано кліпав очима, не второпавши суті їхньої перепалки. Думаючи, вочевидь, про себе: хто їх знає, цих хохлів та прибалтів, що в них там на умі й на душі… На аеродромі прощалися тепло, розчулено. Регіс збирався наступного року вступати до Військово-політичної академії в Москві, обіцяв заїхати до Пітера, провідати. Однак якось тоді не склалося… То була їхня друга зустріч. А третя? Дай, Боже, пам’яті, були вже вісімдесяті. Саме так. Він, уже викладач, сам привіз групу слухачів Академії до Каунаса. І яким же було його здивування, коли в одному з полків випадково дізнався, що "замполітом" у ньому гвардії майор Казакявичус, призначений сюди рік тому по закінченню академії. Зустріч вийшла не менш зворушливою, ніж у Фергані. Тільки дружня вечеря тепер відбувалася не в однокімнатному номері старого гуртожитку, а в гарно облаштованій трикімнатній квартирі. Та й стіл накривали не по-холостяцьки, над цим весело клопоталася дружина Регіса, симпатична жіночка, про національність якої питати було зайве, достатньо глянути на миле й добре личко й почути ім’я "Надєжда". Синок Валдіс увібрав, здавалося, кращі риси їх обох. — Невже також Володимир? — здивувався Шеремет. — Не зовсім так, — засміявся у відповідь Регіс. — Ми з дружиною довго сперечалися, яке ім’я дати — литовське чи російське, і зупинилися на компромісному варіанті — Вальдемарс. — А в чому ж тут компроміс? — Бо це ім’я похідне від слов’янського Володимир. До нас же прийшло від скандинавів. — То, може, він у вас і мову литовську знає? — жартома, без будь-якої думки і сподівання запитав Володимир. Однак Казакявичус усе сприйняв "на повному серйозі": — Якщо по-правді, то з цим у нас деякі проблеми. Адже ми жили то у Фергані, то в Москві. Тут хоч і Литва, але дитсадок для дітей військових російський, а я ж не можу свого сина відокремити від дітей своїх офіцерів. Та й ми з дружиною між собою російською розмовляємо. Словом, з цим — складно. — То, може, нема чого й перейматися? — Е, не скажи. Я один син у батьків, народ наш маленький, потрібно поповнювати генофонд, триматися. Тому й сина записав литовцем, а відтак мову знати мусить. — Що ж практично тут можна зробити? — Недавно найняв репетиторів з литовської і англійської — хай вчиться поки що на слух, на розмов¬ному рівні. А там буде видно. "Все ж молодці литовці, свого коріння тримаються…" — подумав тоді Шеремет. А через кілька днів з ним трапився дуже цікавий випадок у міжміському автобусі. Сусідою виявився інтелігентний чоловік, з вигляду місцевий, десь його ровесник. Повертався з гостей, тож був говірким, без упину розповідав про своє життя. Батьків виселили до Сибіру, коли він був ще немовлям. Там став школяром, піонером. Повернулися додому після амністії, у п’ятдесят шостому. Без батька. Той не дожив до свого щастя, зліг у сибірську землю. "Я литовської мови тоді не знав зовсім. Бо довкола всі росіяни, вчився в школі російською, старші литовською розмовляли тільки між собою, та так, щоб ніхто не чув. То старший брат перше, що зробив, як ми повернулися в Литву й бодай трохи облаштувалися, одразу найняв мені вчителя литовської. Хоча з грошима в нас тоді було ой як сутужно…" Говорив він усе це Шеремету без тіні зла чи образи, просто як факт. Його російська була з виразним литовським акцентом — вірна ознака того, якою з двох мов він переважно користується. Шеремет тоді не думав, що того випадкового знайомого згадуватиме ще не раз як маленький приклад пасіонарності невеликого за кількістю, але великого за духом народу. Господиня привітно запросила до столу. Це була екзотична суміш російських, українських, узбецьких і литовських страв. На компліменти Шеремета відповіла напівжартівливо-напівсерйозно: — Що ж мушу робити, якщо тато росіянин, мама українка, виросла в Узбекистані, а вийшла заміж за офіцера й мешкаю тепер у Литві? — Не просто офіцера, а литовця, — з посмішкою зауважив Регіс. — А, яка різниця, — відмахнулася Надя. — Всі ви однакові — хоч уніформою, хоч мовою, хоч думками. Тільки про службу свою й думаєте, додому тільки поїсти та поспати з’являєтеся. — Надю! Я тебе сотню разів просив не втручатися в чоловічі справи, — забурчав Казакявичус. — Правильно, так йому, нехай встигає і про військову службу дбати, й про сім’ю не забувати, — розсміявся Шеремет на цю типову скаргу офіцерських дружин. — А хіба я неправду кажу? — не сприйняла жартів¬ливого тону Надя. — У тебе в полку он цілий інтернаціонал зібрався. Ну то й що з того? Хтось із вас хіба пам’ятає, звідки він походить, хто ви є? Хіба хто з офіцерів додому, на батьківщину повертається, як службу закінчить? То з Фергани виїздять, а звідси — майже ніхто, всі тут залишаються. Лають твоїх за націоналізм, лабусами обзивають, а жити воліють тут, серед них, бо в них краще. Що ж до мови литовської, то вони її не знали, не знають і знати не бажають. А ти дитину он збираєшся мучити. Він і без того перевантажений — і англійську треба, і музику, і фігурне катання, не кажучи вже про те, яка складна тепер шкільна програма. — Все, досить! — гримнув на дружину Казакявичус. — Як я сказав — так і буде! Спільність історичного шляху і спільність будівництва соціалізму ще не заперечує існування соціалістичних націй. А відтак і національностей. І не призводить до їхньої ліквідації. Ти ж пишешся росіянкою, хоча мати — українка. А так звані твої російські дідусь і бабуся, то дід таки схожий на росіянина, але бабуся — типова мордвинка. То хто ж ти є тоді? Від росіянки лише мова. Я ж — литовець, чорт забирай, ли-то-вець! І син мій — литовець! І мову своїх предків він знати мусить, щоб там не сталося. І це не тема для дискусій, я тобі сто разів про це казав! Тим більше, при людях! — Та ти не переживай, Регісе! І не кип’ятись. "Стукати" на тебе в парткомісію або "особий отдєл" я не піду, хоча б для того, щоб не втрачати такого цікавого співбесідника і гостинного господаря. Якщо ж серйозно, то ми торкнулися надто заплутаного питання. Бо твоєму роду також, товаришу чистокровний литовцю, якийсь український козак початок поклав і прізвище дав. — А чому обов’язково український? — Бо свого часу ще Богдан Хмельницький у звіль¬нених від поляків районах Білорусії намагався запровадити вільний козацький устрій на кшталт українського. А від "сябрів" і до вас недалеко, може, когось із наших якимсь вітром занесло, та так і залишило. — Родина наша в принципі зі шляхти, щоправда, дрібної. Але спробуй кому доведи, наскільки вона дрібна. Тому я, сам розумієш, особливо це не афішую. Але український козак, з ХVІІ століття — це фантастика. Навіть у переказах не збереглося. — Тоді хай буде татарин, відпущений на волю від служби в загоні охорони якогось литовського або польського магната. Так тобі більше смакує? — І скільки в тебе ще варіантів стосовно мого походження? — єхидно запитав Регіс. — Залишається один: донський козак — душитель повстання проти російського самодержавства 1830-31-го або 1863-го років. Казакявичус спантеличено мовчав, дружина глянула на нього переможним зором: — От бачиш. А пошлють тебе через рік в Тульську дивізію служити або, не дай Бог, в Кіровабадську, до Азербайджану? Кому там потрібна твоя литовська мова і де ти того вчителя синові знайдеш? А виросте він, піде твоєю дорогою, також знайде собі росіянку або "хахлушку" — ким його діти, а твої онуки будуть? Литовцями, не знаючи литовської мови і маючи лише чверть литовської крові? Ще й живучи не знамо де, тільки навряд, щоб в Литві? — Не пошлють, я вже тоді всі важелі застосую, а не поїду! — А куди ти дінешся? — спокійно кинув Шеремет. — Ти ж знаєш, що "начПО"— начальником політвідділу дивізії, — тебе тут ніколи не призначать. А тим паче — на щось більше. Національну політику партії ти мусиш ліпше від мене знати. Не декларовану, звичайно, а реальну, фактичну. — Що ви обоє, наче змовилися, все мені провокаційні питання задаєте! Ви газети читаєте, телевізор дивитеся? Формується нова історична спільнота — "совєтскій народ". Так що як там воно в перспективі, через двадцять-тридцять років буде — хто його знає. Партія приведе туди, куди треба. — Так ти ж сам собі суперечиш, — зауважив Шеремет. — Бо "совєтскій народ" як "новая історіческая общность" може виникнути тільки за умови повного стирання різниці між націями. — Так вона зараз і так стирається. Давно вже в ужитку такі поняття, як "совєтская" культура, література, мистецтво. Далі буде більше. — Кожна культура у всіх її іпостасях досі мала свою мову й національні особливості. "Совєтская" повинна мати особливості "совєтскі", тобто, як супернації. А мова яка ж буде в цієї "совєтскої" культури? Російська? Але тоді всі інші повинні перейти в категорію мертвих і давно втрачених. — До чого ти гнеш? — Ледве стримував роздратування Казакявичус. — Ти, Регісе, на мене не ображайся, але ж ти сам зачепив цю проблему і сам заліз у глухий кут. А тепер не знаєш, як її вирішити та з кута вилізти. — Тепер справді не знаю, — глухо кинув той. — Хоча в сімдесят сьомому році знав. Тоді багато що можна було змінити, спрямувати в інше русло. Але тепер пізно, час згаяний. — Що ти маєш на увазі? Тоді шістдесятиріччя Великої жовтневої соціалістичної революції святкували, конституцію нову приймали. То й що з того? — А те, що в тій конституції вперше був закріплений термін і поняття, якими ви мене намагаєтеся зараз загнати на слизьке — "совєтскій народ как новая єдіная історіческая общность". Ще коли обговорювався проект конституції, я одразу звернув увагу на цей постулат. І уяснив його можливі наслідки, особливо в такому половинчастому вигляді. Навіть листа до ЦК партії написав, на цілих п’ять сторінок машинопису, з конкретними пропозиціями. — І яка реакція? Що відповіли? — поцікавився Шеремет. — Та практично нічого. До стандартного друкарського бланку, що мої пропозиції отримані й передані до комісії з доопрацювання конституції, вписане від руки моє прізвище — от і вся реакція. — Стиль знайомий. Радій хоча б тому, що "фітіля не вставили" за звертання "не по чину". — А ти звідки знаєш? Сам пробував, чи що? — Було колись, — Шеремет пригадав, як він сам якраз того самого року звертався по допомогу до тієї святої, як йому здавалося, установи. Коли задля того, щоб забезпечити успішний захист дисертації одним високим чиновником з Міноборони, яку той сам навіть і не писав, "зарубали" його кандидатську, яка була захищена без жодної "чорної кулі". Не шукати ж правди там, де він працює, той чиновник. Вирішив звернутися до всемогутнього і всемудрого "ЦеКа". Звернувся… Отримав три рядки на зразок "на городі бузина, а в Києві — дядько". Однак розповідати всього цього Регісу не став, випередив його питання: — Так що конкретно ти рідній партії пропонував зробити, які цінні думки внести до Конституції? — Будь ласка, не іронізуй, а скажи краще, скільки в нас в СРСР змішаних шлюбів? — Звідкіля мені знати? Якось не задумувався. Але, гадаю, багато. — Правильно, багато, а точніше — неміряно. В містах — кожний третій, не менше. Якщо в цілому по Союзу взяти. А діти якою мовою в цих шлюбах розмовляють? Та й чоловік з жінкою між собою? — Якщо хтось з двох — росіянин, то частіше всі російською. — Правильно. Тільки не обов’язково один має бути росіянином — аби слов’янин, якщо інший кавказець або азіат. Висновок: члени таких родин у більшості російськомовні і чіткої національної орієнтації та виховання не мають. Далі: скільки в нас людей, які мешкають за межами своїх національних республік, розмовляють російською і зі своєю нацією або національністю зв’язок якщо не втратили, то на межі, близько того? — Та звідки мені знати? Я ж не демограф. Але, гадаю, також багато. — Знову правильно — навіть дуже багато, також майже третина СРСР. Якщо розглянути ці обидві групи за графою п’ятою, то хто вони за національністю? І що брати за критерій при її визначенні? Батька? Матір? Мову? Та вони й самі не впевнені, ці люди. — І що ж ти пропонуєш? — Пропонував, тепер вже поїзд пішов, тепер мовчу, виконую Конституцію. — Щось не второпав , чого ти домагався конкретно, — здивовано глянув на товариша Шеремет. — Господи, тобі не тільки в рот покласти, ще й розжувати треба. Чому тільки вас там вчать, на кафедрах суспільних наук у ваших військових академіях та на марксистсько-ленінській підготовці у військах? — Сам знаєш, чому — зубрити класиків марксизму-ленінізму та конспектувати матеріали всіх партз’їздів і пленумів. Як того вимагають такі керманичі—політбійці, як ти. І — "нє рассуждать і нє вольнодумствовать". — Ти не дуже-то, того… Так ось, я й запропонував запровадити нову національність під назвою "совєтський". Щоб вся ця категорія, весь цей багонаціональний і багатомовний "салат-вінєгрєт-сборная солянка" не морщили лоба, хто є вони або їхні діти, а в разі сумнівів могли написати просто — "совєтскій". І все. А вони там, нагорі, чи то не зрозуміли, чи побоялися, чи просто не зауважили. В будь-якому разі шкода. Бо наслідки цього ми відчуємо й дуже швидко, і навряд щоб вони були позитивними. — Та ти що, збожеволів?! То добре, що твій "прожект" так і не реалізували. Хтось мудрий там, нагорі, таки знайшовся. Адже тоді всі національності й народності в СРСР були б приречені, і литовці також. Ти знаєш, що Петро І в подібних випадках казав? "Все прожекты зело исправны быть должны, дабы вреда не чинить и казны не разорять. А кто прожекты станет абы как ляпать, того чина лишу и кнутом драть велю". — Не поспішай "кнутом драть" краще скажи: а ти сам ніколи не задумувався — хто ж вони є, хоча б наші з тобою діти? Якщо народили їх нам дружини — росіянки, не на нашій землі, ростуть також на чужині, мови нашої не знають, розмовляють російською, країну знають одну — "Совєтскій Союз", столицю також одну — Москву? — Тебе послухати — голова обертом. Не можна ж так загострювати… — Та я не загострюю, я лише оголюю проблему, зриваю з неї хитромудру павутину підступних мудр¬ствувань. Повір, я як випускник політичної академії, а не будь-якої іншої, хоча й шанованої, на цьому тямлю краще — де правда, а де камуфляж із гладеньких фраз. Ти мені ліпше скажи, в чому вбачаєш хибність моїх міркувань? — Очевидні протиріччя й ляпсуси в очі не впадають, все ніби-то логічно. Однак нагорі про щось же думали, не ти один такий мудрий. — Та справа не в мені, я також, як і ти, свою дитину по собі записав, ти свою доньку українкою, я сина литовцем. А далі що? Онуки ким будуть? Адже Надія в чомусь має рацію, справді — що попереду, якщо не скористатися з моєї гіпотези? Шеремет мовчки крутив у руках якусь дрібничку, не знаючи чим крити. Сам він так глибоко чомусь ніколи не замислювався. — А я тобі скажу, що попереду. Вже тепер дітей у всіх таких змішано-невизначених родинах при реєстрації записують росіянами, часто-густо навіть батьків не запитуючи, бодай для порядку. Це перший етап — у свідоцтві про народження. Другий етап — при оформленні паспорта. Але ж ти чудово знаєш, що в нас далеко не кожна людина стане вимагати переоформити документи тільки тому, що її дитину зарахували до "вєлікого русского народа", а не до "лабусів" чи "хахлів". Хто почне наполягати, тому делікатно пояснять, що й до чого. В нас у Литві такого менше, бо в усіх органах реєстрації сидять литовці, а наші свого тримаються. Але на території інших республік, в тому числі й у вас на Україні, а особливо в РСФСР, така практика — явище буденне. — Звідки ти знаєш про весь Союз? — Я ж служив не тільки в Литві, та й із сотнями офіцерів контактував, а в них у більшості шлюби змішані. Так що знаю достеменно. І якщо вже моїм нащадкам не судилося бути литовцями, то нехай краще будуть "совєтскімі", аніж "русскімі". Краще вже якийсь, правильний він чи неправильний, але якісно новий рівень, аніж вульгарна асиміляція. Шеремет спантеличено мовчав. Хто міг сподіватися від "потомственного" політпрацівника, бодай і порядної й розумної людини, таких різких суджень? — І чим тобі ті "русскіє" так дуже не до шмиги? Якщо вже так розпорядилася її величність Історія? Чи Доля? Чи хто там іще? — Та я проти них як проти людей нічого не маю. Але коли утворився в 1922-му році СРСР, то всі тоді були рівними, всі республіки — так? Так! Коли литовський народ голосував у 1940-му році за вступ до СРСР, то йому що обіцяли? Що він вступає до братньої сім’ї народів і в цій сім’ї Литва буде, як і всі інші республіки, рівною серед рівних — так? Так! І саме за це проголосував наш народ — так? Так! То чому ж тепер, коли стираються національні відмінності між народами СРСР, це призводить до фізичного зменшення всіх народів на користь зростання одного — російського? Якщо вже стирання — то тоді повне. Тоді вже якщо немає ні литовця, ні українця, ні узбека, ні грузина, ні інших — тоді не повинно бути й росіянина. — А хто ж тоді повинен бути? — спантеличено запитав Шеремет, вражений такою, м’яко кажучи, нетрадиційністю в судженнях. — Як хто? "Совєтскій человєк, строітєль свєтлого коммуністічєского будущєго"… — Це що, новий підхід до національного питання? Нове слово у вашій марксистсько-ленінській науці? Щось я не зрозумів. — Це просто повернення до першоджерел. До ленінської національної політики. Моя особиста думка, що грунтується на ретельному вивченні й Енгельса, і Леніна, і навіть Сталіна. — А кому ти ще оцю свою думку так докладно виказував? — Тобі першому. — Чому саме мені й навіщо? — Бо мусив перед кимось сповідатися і впевнений був, що ти зрозумієш. Ти не росіянин і сам не байдужий до своєї нації, я давно це помітив. Ще тоді, як ти в Каунаській фортеці зчепився з екскурсоводом, коли вона заявила, що хрестоносців у битві при Жальгірісі (Грюнвальді по-німецьки) розгромило польсько-литовське військо "за участі найнятих за платню смоленських і волинських полків". — І ти пам’ятаєш? — Шеремет кволо посміхнувся. За це "найнятих за платню" він готовий був тоді роздерти цю екскурсоводку, щастя її, що вона жінка. Як давно то було — десять років тому… Але пора й честь знати. На закінчення розмови м’яко попрохав-порадив: — Регісе! Якщо хочеш, щоб у тебе було все гаразд на твоїй службі — тоді я перший і останній, хто це чув. Забудь. Один вже так проповідував, ледь не дві тисячі років тому, щоб не було ні іудея, ні еліна, ні інших відмінностей, щоб всі люди були браттями. Що з ним сталося, пам’ятаєш? Дозволь нагадаю. Майже не задумавшись, продекламував: "Правду правд людям нёс Длинновласый Христос, Только главную правду Не знал Он: Что венчает судьбу Всех искателей правд Пъедестал из двух скрещенных палок". — Я не Христос, та й часи розпинання на хресті, саджання на палю та спалювання на вогнищі давно минулися. Інквизиції й "НКВД" також вже немає. — Зате у вас в дивізії є "особий отдєл" і партійна комісія. А для геть зовсім "нєпанімающіх" і "нєуправ¬ляємих" є спецвідділення в психлікарнях, їх ніхто ще не ліквідував і робити цього, наскільки я розумію, не збирається. Регіс втомлено замовк, обм’якнувши в кріслі, немов надувний манекен, з якого випустили повітря. До фактичного розпаду СРСР — "параду суверенітетів" союзних республік, — залишалось лише десять років. Але вони тоді того не могли собі навіть уявити. Третю світову війну — так, без проблем. Розпад Союзу — ні, навіть у неймовірному сні. Бо до тієї війни весь радянський народ почав готуватись, щойно закінчивши Другу світову, одразу після першого в історії людства застосування американцями атомної зброї. А вони, професійні військові, — тим паче. Щоправда, на той час думки Регіса і Шеремета були зайняті більш близькими й актуальними проблемами — афганською війною, яка тоді так ще не називалася, бо точилася лише перший рік з майбутніх довгих ледь не десяти. Та ще тривожно лоскотала нерви перспектива "надання інтернаціональної допомоги братній соціалістичній Польщі", ця непередбачувана за своїми наслідками операція могла початися щохвилини. Дивізія Регіса, яка мала неабиякий досвід такої "допомоги" (в 1956-му брала Будапешт, в 1968-му — Прагу) тепер була націлена на Варшаву. 3. НЕСПОДІВАНЕ ІНТЕРВ’Ю. Ускладнення ситуації в монолітному соціалістичному таборі й уточнення завдань 7-й гвардійській повітряно-десантній дивізії аж ніяк не перешкоджало виконанню Шереметом його службової місії, навпаки, навіть сприяло: частини й підрозділи інтенсивно займалися бойовою підготовкою і його підопічні курсанти не тільки отримували добрий вишкіл, а й не створювали йому проблем своєю поведінкою у вільний позаслужбовий час, оскільки такого просто не мали. Він же — навпаки. Поки курсанти набували практичних навичок служби під керівництвом офіцерів частин, Шеремет мав достатньо часу, щоб насолоджуватись тутешнім, європейським, як він тоді вважав, життям. Володимир із задоволенням блукав чистенькими каунаськими вуличками. Відзначив про себе, з якою дбайливістю зберігаються й реставруються будівлі, які не є насправді ні архітектурною, ні історичною цінністю, просто через те, що старовинні, що їм пощастило зберегтися до цих днів. Мимоволі впадала у вічі цивілізаційна різниця між вишуканою, спрямованою у небеса готикою костелу ХІІ століття й кургузою приземистістю й неоковирністю якихось "афонькиних" палат, збудованих на чотириста років пізніше і які йому з пієтетом показували у Пскові як вияв геніальності "російскіх зодчіх". Він зазвичай не любив ходити по магазинах. Хоча б з тієї простої причини, що там ніколи не було потрібних йому речей, оскільки все — дефіцит, а якщо вони й були, то тільки в різної довжини чергах, яких він не терпів. У Литві й товари були, і черги помірні. Щоправда, тепер він зазначив деякі нові цікаві речі. Передусім, що на суботу-неділю більшість магазинів зачинялися, а з тих, що залишалися, з полиць прибирали все більш-менш пристойне. Тобто, якщо не придбав собі в п’ятницю харчів, то до понеділка, окрім хліба й рибних консервів, нічого не купиш. Як з’ясувалося, то був застережний захід від "туристів". Що це таке, Шеремет побачив на власні очі. На одну-дві доби до міста прибуває так званий туристичний поїзд. Якщо на суботу-неділю, то це звідкись зблизька: зі Смоленська, Пскова або Новгорода, словом — у межах півдоби-добу їзди. Якщо протягом тижня — то це може бути "десант" звідкіля завгодно, хоч із Середньої Азії. В поїзді чоловік п’ятсот мешканців цих країв, які живуть в умовах тотального дефіциту. Тобто — мають гроші, але не мають товарів. І ось вся ця маса, замість того, щоб милуватися архітектурно-мистецькими пам’ятками, кидається по магазинах невеликого в принципі міста. Природньо, що за таких умов ніяких позитивних емоцій у місцевих мешканців представники братніх народів не викликають. Тому на суботу-неділю товари приховуються, а в будні продаються з-під поли переважно тим, хто звертається литовською мовою. Той, хто намагається чогось добитися російською, після більш-менш тривалого ігнорування отримує у відповідь: "нє сопранто", тобто — не розумію. Ошелешений представник "братнього народу" не дотелепує навіть запитати в цієї тридцятилітньої нахаби: а як же ти умудрилася школу закінчити, не склавши іспита з російської? Або: як же ти можеш мене не розуміти, якщо вчила мову з першого класу школи? Зовсім слаба на голову? Олігофренія? Отримав своє "нє сопранто" пару разів і Шеремет. Вперше за тринадцять років своїх стосунків з цим симпатичним йому краєм. Спочатку образився, потім став аналізувати, але так ні до чого путнього й не дійшов. Окрім того, що обидва рази мав проблеми, коли був у цивільному. Хоча, за пітерськими звичаями, все б мало бути навпаки. Оповів Регісу, але той лише посміявся: — А ти не можеш сам здогадатись? Глянь на себе в дзеркало — ти ж типовий прибалт, а якщо тут — значить, литовець. Тому коли у військовому вбранні, одразу видно, хто ти є. І тебе не чіпають. А якщо вдягаєшся у цивільне, але розмовляєш російською — значить, свідомо зрікаєшся рідної мови, значить — зрадник, відтак — "получай по полной программє"… Шеремет врахував і потім завжди починав розмову з литовського вітання, а також "прошау" — прошу, "ачо" — дякую та інших ввічливих слів, небагатьох, які знав. Коли ж був у цивільному, додавав до того, що він українець, а приїхав з Ленінграда. Це спрацьовувало безвідмовно: литовці чітко розрізняли, хто є українці, а хто — росіяни і хто є в Росії ленінградці, а хто — всі інші. Всі непорозуміння одразу зникали, одразу виявля¬лося, що всі "сопранто", та ще й як, — словом, все було як всюди, тільки з урахуванням більш високої литовської побутової культури. Однак все рівно, коли він сидів у підземеллі фешене¬бельної кав’ярні "Гільдія", насолоджувався духм’яною кавою і читав газету "Правда" або "Известия", ніхто до його столика не підсідав. За рідким винятком, коли зала була переповнена. Він не міг ні на що поскаржитись: обслуга — уважна і привітна, все, що подане — смачне, всі, хто підсідав — чемні й ввічливі, просто він — чужий і в цій затишній кав’ярні, і в цій країні взагалі — зі своїми російськими "Правдою" й "Известиями". Тут, можливо, сам Адам Міцкявичус, по-польськи — Міцкевич, співак польської гідності й вольності, каву пив і перші вірші свої читав. Бо навчався по сусідству в духовній семінарії. Однак перехід свого до поляків вони ще якось пробачали, але до росіян — ні … Щодо газет, до слова… Звикнувши до того, що людина його становища повинна завжди знати офіційну "лінію партії", як тоді казали, і якщо й хитатися, то тільки разом з нею (це вже з анекдота), він спробував купити ці газети в ближчому до готелю кіоску. Як же він був подивований, коли з’ясувалося, що газети до кіоску просто не надходять. Литовські — будь ласка, а російських — немає. — Але ж це не просто російські, це ж — центральні, найголовніші в СРСР, — гарячкував Шеремет. — Я розумію, але нічим допомогти не можу. У нас газети тільки литовські, — люб’язно відповіла симпатична пані. — Але ж вони литовською мовою. Я ж її не знаю! — Нічим не можу допомогти, — незворушно відповідала вона. — Але ж у вас тут достатньо росіян. Що і як вони читають? — То мене не цікавить, у нас — Литва і всі, хто в нас мешкають, мають знати нашу мову, — в голосі зазвучав прихований виклик. — Але ж я приїжджий, не можу ж я за кілька днів вивчити вашу мову! — Шеремет втрачав останні краплини свого терпіння. — Тоді можете запитати на Головпошті. Можливо, там отримують, — змилостивилася пані. На Головпошті сказали, що таки отримують. Чотири примірники. Один з них пообіцяли йому. У вільному продажу залишилося три примірники на трьохсоттисячне місто. Все, гаплик! Якби він таке сказав у рідному Теренграді, там би очі повитріщали. Бо навіть у Західній Україні лічба велася на тисячі… Однак були випадки й іншого характеру. Повер¬таючись одного вечора зі служби, завернув до бару трохи посидіти, розвіятись. За великим, підківкою столом сиділо чоловік десятеро, половина місць була вільна. В офіцерській уніформі — він один. Посередині "підківки" жваво снував бармен, ледве встигаючи наливати, подавати, усміхатися, розмовляти… Шеремет замовив духм’яну "Дар по вієна" — "ще по одній", одну з фірмових місцевих горілок. Стандартна порція 25 грамів була — як жартували місцеві офіцери, — "что слону дробіна". Тільки зібрався повторити, як бармен поставив перед ним чарку: — Прошау. Вас пригощають. — Хто? — Просили не казати. Але він тут. Шеремет обвів очима "підківку". Раз, другий. Впіймавши поглядом симпатичного чоловіка свого віку навпроти, підняв: "Прозіт!" І одразу бармену: он тому чоловікові — подвійну. Той засміявся і хутко перейшов: — Швидко ж ви мене вичислили! Мене Юрасем кличуть. Юрас Юозович Балтайтис, якщо за російським звичаєм. Але краще просто Юрас. Не заперечуєте нашому знайомству? — Та ні, — спантеличено стенув плечима Шеремет. Ви ж знаєте російську приказку — "нє імєй сто рублєй…". Мене Володимиром Васильовичем кличуть, можна також без церемоній. Але — чим зобов’язаний? — Бо ж добре знав, що литовець до росіянина першим без потреби не підійде. За всієї показної люб’язності, зумовленої просто пристойним вихованням. — Нічим, зовсім. Повірте і не хвилюйтесь. Просто дивлюся: сидить приїжджий офіцер, військова інтелігенція, нудиться — чом би й не порозмовляти? — Однак ви добре на військовій уніформі розумієтеся. Самі, часом, звання не маєте? — О, ні. Я не "кагєбє", і навіть не міліція. Всього-навсього лейтенант запасу, навіть на зборах жодного разу не був. Просто моя професія — працювати з людьми. Я журналіст, режисер міського радіо. — Тим більше не зрозуміло. Вашу братію більше цікавлять видатні люди, ударники комуністичної праці, передовики соціалістичного виробництва. Офіцери ж — виключно на 23-тє лютого, та й то… — Я ж у вас не інтерв’ю збираюся брати чи репортаж робити. Просто Каунас — не таке вже й велике місто, тут майже всі одне одного знають. Тому я люблю спілкуватися з новими людьми. Ви не проти? — Дивлячись, що вас цікавить. У принципі, звичайно — ні. — Нічого особливого. Ви в Каунасі раніше бували? Давно тут у нас? Звідки приїхали? Надовго? Чим займаєтеся? Звідкіля самі родом? — сипав питаннями новий знайомий. Шеремет не дуже любив розповідати про себе, але чоловік сам відразу відрекомендувався, та й було в ньому щось таке, що приваблювало. Тому лаконічно відповів на поставлені питання. Очі у Юраса заблищали: — О, то ви можете мені багато чого розповісти! — зрадів Юрас. — Я не маю на увазі ніяких ваших військових секретів, борони Боже, — поспішно додав, помітивши, як у Шеремета рефлекторно ворухнулись брови. — Просто — як вам Каунас, як Литва взагалі? Прошу вас! — Якщо одним словом, то — чудово. Якщо кількома, то — краще, можливо, й буває, але рідко. — Красно дякую. А що на вас справило найбільше враження? — професійно продовжував Юрас. — Високий рівень загальної культури і життя в цілому. Режисер коротко кинув зацікавлений погляд і самовдоволено зауважив: — Але щоб такого досягти, потрібні зусилля не однієї людини, а всього народу. І не миттєві, а десятиліттями й навіть століттями. І ми їх доклали, цих зусиль. Цілі покоління нашого народу, — в голосі Юраса бриніла гордість. — Ви ж, мабуть, звернули увагу, який працьовитий і миролюбний наш народ. — Та й мій також ніби-то не ледачий та марночварний, і до державної скарбниці не менше дає, якщо на душу населення взяти, коли не більше, а живе значно гірше, — не зміг втриматися від гіркої репліки Шеремет. — Не зовсім зрозумів, — запитливо глянув Юрас. — Вважаю не зовсім коректним наголошувати на тому, що досягнутий вами рівень життя — виключно результат праці вашого народу. Тут є ще багато інших чинників і ви чудово про це знаєте, — сухо зауважив Шеремет. — Ви хочете сказати, що Литва сидить на шиї інших республік? — Я так не казав… — Але подумав, — продовжив за нього Балтайтис. За стійкою запала довга пауза. Розмова, яка так гарно почалася, схоже, швидко закінчувалася. І зовсім на іншій ноті… Обидва мовчки смоктали цигарки, присьорбуючи запашну каву. Мовчання першим порушив журналіст: — Я зрозумів, про що ви хотіли сказати. Це ваше, російське, бачення проблеми. Але, повинен вам сказати, що воно хибне. — Я не росіянин, я — українець. — Це не має значення: що росіяни, що загал українців, що білоруси, — всі ви думаєте про нас, литовців, та й інші національності, ніби-то ви нас годуєте і взагалі… — Що "взагалі"? Продовжуйте, я з цікавістю послухаю. — Їхні ролі, схоже, мінялися місцями. — Думаю не варто, надто глибоко копати доведеться, та й навряд чи ви зрозумієте, — завагався Балтайтис. — А ви не бійтеся. Якщо вже говорити, то відверто. Тим більше бачите, що я не з "кагєбє", а з армії, та й не тутешній. Так що "організаційних висновків" не буде, як зустрілися — так і розійдемося, немов у морі кораблі, як-то кажуть. — Гаразд, — рішуче блиснув очима Балтайтис. — Тільки можна вас попросити? Скажіть, будь ласка, наперед, що вам найбільше у нас не сподобалося? Шеремет на хвильку задумався: а справді, що йому тут, в цьому краї, не сподобалося? Люди? Нормальні, насправді працьовиті. І досить миролюбні — майже такі, як в його рідному Надзбруччі. Побутова культура? Так він після повернення з Каунаса додому, до Ленінграда, потім зазвичай по півроку не міг зайти до кафе або до ресторану — настільки відразливим виглядав радянський "ненав’язливий сервіс" на тлі баченого в Литві. Що ж тоді? Все-таки сказати? Але ж образиться! — Я бачу, тепер у вас рішучість кудись зникла, — єхидно підкусив Юрас. — Не бійтеся, не ображусь, я вам ще не те скажу в разі чого, — погрозив напівжартома-напівсерйозно. — Якщо так, то скажу. Не подобається литовський націоналізм. Що він, як не пародоксально, з часом перебування в складі Союзу і з підвищенням добробуту литовського народу не тільки не зменшується, а навпаки —зростає. Принаймні, мені так здалося за кілька моїх відвідин Литви протягом тринадцяти років. — Зрозуміло. І в чому ж, по-вашому, цей націоналізм виявляється? — Починаючи з того, що продавщиця в магазині тебе буцім-то не чує, якщо звертаєшся російською, або обслу¬го¬вує абияк, після литовців, і закінчуючи нахабним "нє со¬пранто". Це на побутовому рівні. На політичному — складається враження, що литовці, та й прибалти взагалі, намагаються триматися осібно від інших республік СРСР. Ніби держава в державі. І намагаються вирішувати лише свої питання. А загальносоюзні нехай брати-слов’яни на собі тягнуть. — Також досить чітко сформульовано. Давайте почнемо з останнього — "свої питання", "держава в державі"… А як же, скажіть на милість, ми повинні себе вважати, як не "державою в державі"? Адже СРСР — "союз нєрушімий рєспублік свободних". Чуєте: "сво-бод-них", аж до права виходу з нього. І вступили ми до нього добровільно, принаймні так пишеться в радянських книжках. То чому ж ми не маємо права на певну осібність і обстоювання інтересів саме свого народу? Тим паче, що литовська державність давніша навіть, ніж російська. — Не зовсім зрозумів. Як так? Генрік Сєнкевич он показує у своїх "Хрестоносцях", що ви напочатку ХІІІ століття ще нехрещеними були, жмуддю називалися і в звіриних шкурах ходили. А в нас уже була Київська Русь, одна з наймогутніших держав не тільки Європи, а й усього тогочасного світу. — Залишимо на совісті Сєнкевича, як він нас показав. То був за поглядами польський шовініст, емоційна натура, згадаємо часи, коли він писав. Йому потрібно було розпалити любов’ю до Батьківщини й мужністю ослаблені поразками серця і зневірені душі поляків. Запалити й подвигнути їх до звитяги, за будь-яку ціну. То хто ж його осудить за гіперболу? Ми, литовці, давно йому те простили. Подумайте, краще, як за такої "дикості й відсталості" та сама "жмудь" всього за якихось сто років утворила Велике князівство Литовське, до складу якого увійшло практично все те, що залишилися на той час від такої "великої", як ви вважаєте, Київської Русі? А про Москву тоді ніхто взагалі не чув: було таке собі периферійне новозасноване провінційне князівство — і все. Про Росію як таку, а не Московію, світ почув взагалі через триста років по тому, як литовці вже мали власну державу. Так що ми маємо повне право і на осібність, і на власні інтереси в "Странє Совєтов", — резюмував свою тираду Юрас. Шеремет ошелешено мовчав, не будучи спроможним щось заперечити або якось прокоментувати: історія не була його "коником", окрім того, відчувалося, що співбесідник вивчав її не тільки за радянськими підручниками. Майнула думка: цікаво, де він їх взяв? Але то вже інша справа. — Добре, я зрозумів, що литовці — то "бардзо моцні хлопаки", як в нас в Західній на польський манір іноді кажуть. І мають повне право "жити файно і зо смаком". Нічого не маю проти. Але ж ви подивіться, як весь Союз живе, і як ви. І згадайте, як ви жили до війни, і як тепер. Совість же має бути! — Совість, кажеш? До війни Литва було за рівнем життя десь поруч з Фінляндією, Грецією, Італією, Іспанією, Португалією. А тепер? — Не знаю, за кордоном, на жаль, не був. Навіть у групах військ ніяких не служив, бодай в Монголії. Тому — не скажу. Що ж стосується інших республік СРСР, то об’їздив майже всі. Різниця між вами і середньо-азіатськими — майже на порядок. З Україною Литві тягатися — що велосипеду з автомобілем, а рівень життя в людей — у зворотній пропорції. Тому ще раз кажу — совість маєте? — Не треба так гучно. Спокійніше. Я, звичайно, співчуваю, що ти навіть "соціалістичного табору" не бачив, тільки свою "совєтську камеру", однак справа не в тім. Адже наших "становленіє Совєтской власті" розсіяло по всьому світу. І ми знаємо, як живуть ті, хто сорок років тому був на старті разом з нами, і як ми. — І що? Невже так набагато краще, ніж зараз у вас? — недовірливо спитав Шеремет. Балтайтис з жалем, як на убогого, глянув на нього і сказав лише: — Тобі просто важко уявити. А розповідати довго. — Якщо про те, як вони мед-пиво п’ють — тоді справді не варто втрачати час. А якщо про те, чому в нас "не зовсім", а в них краще — тоді я не проти й послухати. — Що ж, тоді набирайся і терпіння, і витримки! Бо викласти якомога коротше я спробую, а от оминути всі гострі кути — навряд чи вдасться. — Набравши повні груди повітря, кинувся, немов у воду: — Ти ніколи не замислювався, що потрібно народу, щоб максимально реалізувати свої життєві можливості? — Не забивай мені баки, — досадливо стенув плечима Шеремет. — Мене вже ледь не чверть століття навчають всіляким суспільно-політичним наукам, вагон книжок перечитав, десятки іспитів склав — і всі на "відмінно". — А коротко, однією фразою підсумувати можеш? — Дай мені спокій. Ти що, новоявлений Платон? З Макіавеллі на додачу? — зіронізував Шеремет. — Що бодай імена такі чув — і то вже добре, є надія, хоч щось второпаєш, — не залишився в боржниках Юрас. — Будь-який народ для повноцінного й гідного життя повинен мати як мінімум чотири речі. По-перше, працьовитість своєї власної людності. По-друге, сприятливі територіальні й природно-кліматичні умови. По-третє, сприятливе зовнішнє оточення. По-четверте, розумних правителів і систему державного управління. З цим згоден? — Авжеж. Але що далі? — буркнув Шеремет. Згадувати політекономію й історичний матеріалізм, які він вивчав колись в академії, йому сьогодні й тут аж ніяк не кортіло. — Тоді давай подивимося трохи докладніше. Ти вже досить непогано познайомився з нашим краєм і нашим народом. Як вважаєш, де люди працьовитіші — в Литві, в Росії, в Україні, в Середній Азії чи на Кавказі? — Я б не став так ділити, всюди є всілякі. — Лукавиш, Валдемаре. Достатньо пройти вулицями Каунаса, Пскова, Львова й Фергани, — і все стане зрозумілим. Або проїхати по російських дєрєвнях, наших селах та азійських кишлаках. Картинку уявляєш? Шереметові не потрібно було особливо напружувати уяву — всі ці міста, співставні за розміром і культурно-адміністративною роллю у своїх регіонах, жили в його пам’яті. Та й з дєрєвнями і селами не сплутаєш: він майже щороку вирушав у відпустку за маршрутом Ленінград – Львів, який пролягав тоді через столицю Литви Вільнюс і білоруський Вітебськ. Картини, що мінялися за вікном вагона протягом доби, давали багато нагод і причин для роздумів. Що ж до кишлаків, то "кто хоть однажди відєл ето — тот нє забудєт нікогда", як співалося в популярній в ті часи пісні. Щоправда, з іншого приводу. Видно, роздуми Шеремета виразно відбилися на його обличчі, тому що Балтайтис зауважив: — От-от, і я так гадаю. А причина яка? Та працювати потрібно, а не пиячити та дітей по десятку плодити. — Що зробиш, якщо в них такі національні традиції, — мляво спробував заперечити Шеремет. — Традиції кажеш? В правителів деяких країв, з якими наш СРСР дружить, кажуть і досі традицією є шашликом зі своїх противників "столічную" закусювати. Але то їхні справи — в кожного свої звичаї і смаки. Нехай собі будуть, якщо вже їм так до вподоби. Але я геть не розумію — чому за наш рахунок, нашого мирного і працьовитого народу? Шеремет мовчав, бо що мав казати? З позиції здорового глузду каунасець був ніби-то й правий. Але тоді що ж постає за його словами? Що в Союзі одні прибалти працюють як слід, ті, що були прийняті до СРСР останніми? І які й досі, до речі, сприймаються "настоящімі совєтскімі", широким загалом трьох провідних республік, як "нє до конца совєтскіє"? А решта, виходить, байдики б’є? В тому числі й "настоящіє" — ті, хто цей Союз створювали, хто виніс на своїх плечах і революцію, і криваві війни, і відновлення зруйнованого в тих війнах господарства? Визнати таке тоді не дозволяла гордість представника другої за значимістю нації — повноправного члена СРСР, до того ж потомственного комуніста. У них тут таких, як він, щоб аж в третьому поколінні, не було, мабуть, зовсім. Шеремет немов виринув з далекого сну. Невже вони тоді так думали? І тим пишалися? А хіба ні? Пісню "у совєтскіх собствєнная гордость" хто співав і слухав? То ж бо й воно... А Балтайтис настирливо правив своє: — Що стосується територіальних і природньо-кліматичих умов, то Литва не така багата, як Україна, але й не гірша від Німеччини, Польщі, Швеції. Ґрунти не дуже родючі, але і неврожаїв не буває. Так що самі себе годуємо без проблем, ще й експортувати можемо. Шеремет згідливо хитнув головою. Позаторік він був у відрядженні до Східної Прусії. За природньо-кліматичними умовами край нічим не кращий від Литви, але ж його називали свого часу житницею Німеччини. Щоправда, нинішня Калінінградська область навряд чи виправдала б цю назву: придумана хитромудрими німцями меліоративна система в невмілих руках переселенців з російського Нечорнозем’я вийшла з ладу і родючість земель одразу впала, частина полів позаростала чагарем, сільськогос¬подарські будівлі без поточного ремонту швидко стали схожими на руїни. Дух хліба змінився на дух запустіння. Литовець правий: все залежить від людей. — І з зовнішнім оточенням у нас також без проблем — претензій ні до кого з сусідів не маємо, вони до нас також, — вів далі Юрас. — То й що з того? До чого ти гнеш? — не витримав Шеремет. — А ти що, досі не зрозумів? Та до самого простого: литовці повинні отримати право на те, що є невід’ємним для кожного народу — право вільно господарювати на власній землі і розпоряджатися плодами своєї праці. Я хочу, щоб Литві врешті дали спокій і можливість самій вирішувати, скільки чого і як виробляти. Ми ні в кого нічого не просимо — залиште тільки нам те, що ми самі заробили. І все. Нам вистачить. — А хто вам не дає? — здивувався Шеремет. — Я не економіст, на тому мало розуміюся, але в нас же є народногосподарчі плани, в яких узгоджуються інтереси всіх республік. — Який ти наївний. Та про наші інтереси ніхто в Москві й не питає. "Люміній" — і все… Ти наші національні горілки куштував? "Дар по вієна", "Дай¬нава"? Смачні? А ми з тобою що п’ємо? Магазини чим забиті? — Сам знаєш чим — "Русской". — А чому, якщо наші смачніші? Литовці що , до приходу сюди росіян горілку не вміли робити? Подивися на ковбаси — те ж саме. А ти знаєш, що навіть рецептуру торта для фабричного випуску треба в Москві затверд-жувати? Оця безглузда і безмежна до дикості централізація — вона у нас в печінках засіла, вона нам дихати не дає. Ми більше сил витрачаємо на узгодження та утрясання різних питань з Москвою, аніж на власне організацію виробництва. Наші керівники промисловості вовком виють. В сільському господарстві трохи легше, трохи більше волі — так ті поки що лише стогнуть. Та в нас би продуктивність праці як мінімум на третину одразу б підстрибнула, якби нам господарську самостійність дали. Шеремет мовчки слухав. Те саме, що цей литовець, йому розповідали різні управлінці й виробничники, з якими його зводила доля в різних кінцях неосяжного СРСР. "От Москви, до самих до окраїн…" Невдо¬воленими були всі, щось зробити не міг ніхто. Ефективність народного господарства неухильно падала. Щоправда, поки що це було не дуже помітно, але хто не втратив спроможність думати, не міг не помітити зростання невідповідності між наявністю товарної маси і заробітною платнею, яка тоді була головним, якщо не єдиним джерелом доходу радянських людей. Про можливі наслідки ніхто навіть не здогадувався, принаймні, з пересічних людей. — З тим, щоб "дати можливість господарювати на своїй землі" — тут питань не виникає. Хто проти? Всі "за". А от "залиште нам те, що ми заробили…" Як ти практично собі це уявляєш? Адже у нас є й дотаційні регіони. Як бути, скажімо, з середньоазіатськими республіками, де на сім’ю з п’яти-семи душ працюючий лише один, де вже зараз приховане безробіття. Їм що — з голоду пухнути? — У всьому світі в країнах, які неспроможні прогодувати власне населення, запроваджуються програми планування сім’ї. Хай і собі програми такі роблять, а не дітей. Чому литовські сім’ї повинні обмежуватись двома-трьома дітьми, бо для більшої кількості не можуть забезпечити належних умов, а інші штампують одне за одним?.. Шеремет усміхнувся при цих спогадах. Тепер середньоазійці, принаймні Туркменистан з Узбекистаном, живуть так, що допомога Литви їм зовсім ні до чого. Вони самі багатьом своїм колишнім братам по СРСР допомогти можуть… Такого вони тоді з Юрасом передбачити ніяк не могли. А тому дискусія точилася досить гостра. — Але ж вони громадяни однієї з нами держави. Не може ж бути, щоб в одній і тій же державі одні регіони жирували, а інші жебрали... — А ти пам’ятаєш головний принцип соціалізму? "От каждого по способностям — каждому по труду". Його поки що ніхто не скасував. А до комунізму ми поки ще не дійшли. Це там буде "от каждого по способностям — каждому по потрєбностям". Так що — нехай думають, коли дотримуються своїх "національних традицій"… А то одні в своїх юртах кумис п’ють, і нічого більше їм не треба, інші "водку глушат" в своїх ізбах — і також їм все "по барабану", треті "гірських орлів" з себе удають, невідомо за який кошт, бо ж, гроші… гроші на їхніх скелях не ростуть. — Ще дехто самогонку глушить і салом закусює.., — зіронізував Шеремет. — Давай, не соромся, ріж правду-матку. — Немає чого підсміюватися, я твоїх не чіпаю. Не тому, що про присутніх не мовлять, просто — справді, нормальний народ. Не без того, на що ти натякнув, але голови не втрачають і працювати також вміють. І добряче. — От спасибі, от уважив! Всім довкола ледацюгам по вухах надавав, одні ми з тобою трудяги, виходить. Добре, а скажи — як із загальнодержавними видатками бути? На ту ж оборону, наприклад? Хто за неї повинен платити, якщо всі республіки міркуватимуть так, як Литва — залиште нам все нами зароблене? — Для початку слід розібратися, чи потрібна нам така оборона. А також і політика. Бо все намагаємося Америці "кузькіну мать показать", добре хоч черевиком по столу більше не стукаємо. А навіщо, якщо Америка в кілька разів економічно потужніша за нас? Та ж вони нас вимотають в цих перегонах так, що ми в латаних штанях і куфайках будемо ті ракети лаштувати. Нам того треба? — Ти не розумієш. Не буде ракет — вони нас в момент знищать. — По-перше, я не сказав, що нам ракет не треба зовсім. Велика держава повинна мати потужну зброю — це однозначно. Але ж в якійсь розумній кількості? Щоб не виснажувати себе. В нас у Шяуляї он ракетна дивізія стоїть. А скільки їх таких по Союзу розкидано, якщо навіть окремий вид Збройних Сил такий є? Китай створив ядерну зброю зовсім недавно, та й має її мало, але хто його за тридцять з гаком літ існування комуністичного режиму пробував знищити? Та ніхто. Тож треба думати, може б і нам лічити ті ракети не на тисячі, а бодай на сотні. — А ти звідкіля знаєш, на скільки нулів у нас лічба ведеться? — Радіо треба слухати не тільки за московським часом… — І що ж те радіо ще говорить? — з цікавістю запитав Шеремет. Бо він якось не мав ні часу, ні особливого бажання сидіти пізніми вечорами й напружено ловити голос російською, з чужим акцентом, мовою, який намагався пробитися через какофонію звуків, генерованих мережею потужних "глушилок". — Говорить, що ми їм ні на дідька не потрібні! Що вони живуть там так, як нам і не снилося. А тому, мовляв, подумайте самі — який нам сенс з вами воювати, за такого квітучого життя? Будьте мудрі і дайте нам спокій! Головне, що їх турбує — аби ми на них не кинулися "гордо нєсті знамя соціалізма по всєй планєтє". А тому відгородилися від нас "залізною занавісою" — і ви там хоч вивішайтеся… Єдине, що неприємно — це багато грошей доводиться витрачати на оборону від "міролюбівой Страни Совєтов". От і все… — Тебе послухати, так вони пташки Божії, а ми звірі в людській подобі. — А на Афганістан хто напав — американці чи ми? Наші каунаські десантники там геройствують — перші цинкові домовини вже прибули. — Це два різних питання — хто напав і як за це платить. Шеремет про це чув, але що там відбувається, в тому Афганістані, — ніхто тоді толком сказати не міг. Офіційна преса мовчала або нахабно " вішала локшину на вуха". Окремі бесіди з окремими офіцерами свідчили, що там все не тільки не закінчується, а навпаки — починається, що вогнище війни тільки розпалюється. Але це все тоді було лише його здогадками. Тому невдоволено кинув: — "Повторяю для нєпонятлівих": це два різні питання — хто на кого напав і хто як за це платить. Окрім інтересів власного обійстя є ще й інтереси держави. Великої держави. Лідера всієї соціалістичної системи! І відповідні зобов’язання. — От-от, зобов’язання! Дуже цікава тема, — аж підскочив Балтайтис. — Хтось може сказати, навіщо ми по всьому світу годуємо й озброюємо цілу орду всіляких "стран с соціалістічєской орієнтацієй"? Витрачаючи на це шалені гроші, які відриваються від власного народу? Варто будь-якому заколотникові, що захопив владу в своїй країні "Тумбу-юмбу", оголосити себе "другом Радянського Союзу" — і тут тобі з радістю все — від "тушонки" й ледь не до ракет. І все або "на халяву", або в такий кредит, що ми не доживемо, поки той "товариш" розрахується. Бо його або пристукнуть, або він орієнтацію змінить. Як той же Анвар Садат, приміром. — Слухай, Юрасе! Ну тебе к бісу з твоєю економікою і політикою. На першому я не розуміюся, а про друге регулярно читаю в газеті "Правда". Радіо "із-за бугра" ніякі свідомо не слухаю — це дає мені гарантію, що не бовкну зайвого. І взагалі — не розумію, куди у вас "кагєбє" дивиться, якщо отакі як ти на радіо язиком працюють, а не мітлою тротуари метуть? — Дуже слушне запитання. В мене серед них чимало друзів. До того ж я заступник секретаря партійної організації в себе на роботі. І досить багато моїх знайомих міркують саме так, як я. — Н-да,.. хлопці, з вами комунізм не побудуєш, дай Біг втримати хоч те, що є. — Якщо не почнемо надавати тому, що є, бодай людського обличчя — можемо і не втримати. — Все, Юрасе, досить. Гру таку картярську, "очко", знаєш? А знаєш, що в ній найнебезпечніше? Перебір. Тому — не потрібно більше. Давай, рушаймо. Однак "закрити" тему, яка його вже досить втомила, вдалося не одразу, незважаючи на каштанову свіжість вересневого вечора, яка приємно пестила обличчя. Юрас викликався провести Володимира до його готелю, розташованого на одній з центральних вулиць міста. Поєднання назв: готелю — "Балтія" і вулиці — "Раудоносіс армійос", Червоної армії, в контексті попередньої розмови наводило на певні міркування. Їхній шлях завдовжки якихось три-чотири сотні метрів пролягав повз автобусний вокзал. Там, посеред площі, призначеної для маневрування важких міжміських автобусів, бовваніла одинока фігура розхристаного чоловіка років сорока. Нетверезі ноги виробляли дивовижні викрутаси, аби тільки втримати черевате тіло, не гупнути ним об асфальт. З горлянки з ревінням видиралися якісь малоподібні на людську мову звуки, які врешті трансформувалися на щось подібне до пісні: "С вин-ном р-родил-лись м-мы, С вин-ном и пом-м-р-рём. С вин-ном похор-ро-нят И с пьян-ным п-поп-пом…!" Що там було далі, який філософський зміст, — того він тепер, по двадцяти роках, вже не згадає. Але свою тодішню реакцію пам’ятає достеменно: якби міг — він би того "шаляпіна" на шматки роздер. На місці й негайно. "В назіданіє…", як то кажуть росіяни. Бо вже тоді, в часи "розвинутого соціалізму" й "пролетарського інтернаціоналізму" зрозумів, яку небезпеку для майбутнього СРСР являють отакі "будівничі". Яких інтенсивно продукувала й постачала до "рєспублік свободних вєлікая Русь". Дратувало також, що в буденному сприйнятті "совєтскіх народов" це враження про варварськи-алкогольну тупість слов’ян поширювалося на всіх — і на українців, і на білорусів. Зрозумівши його душевний стан, Юрас спробував заспокоїти: — Та не переймайся ти тим, не бери на себе. То я так, зопалу сказав, що ми вас не розрізняємо — що росіян, що українців, що білорусів. Насправді ж добре бачимо, хто чого вартий. Ваші "хохли" — вибач, але росіяни вас саме так кличуть і нас навчили, — ваші українці також не дурні випити, як і наші. Але міру знають. Отакого дрантя не побачиш. Вони ще довго блукали вулицями, ведучи розмову, яка краяла внутрішній світ Шеремета навпіл. Бо, з одного боку, він відчував правоту гарячих, іноді гнівних слів Балтайтиса і навіть в глибині душі поділяв їх і підтримував. З іншого — відчував свою спорідненість з тими, проти кого ці слова були спрямовані. — Розумієш, Валдемаре, ми за двадцять років своєї незалежності, між двома світовими війнами, встигли відвикнути від великодержавного шовінізму. І для нас дико, коли приходить іншої національності людина, причому невисокого соціального статусу і низької, скажімо відверто, загальної культури, — та ще й силкується підкреслити свою вищість над нами. На нашій же землі! Куди її ніхто не запрошував! І тільки на одній підставі — що вона, ця істота, належить до чужої для нас, але провідної в цій державі нації. Наочний приклад цього ти щойно спостерігав. І якщо вважаєш його поодиноким, то глибоко помиляєшся й ідеалізуєш своїх братів. Однак провідна — ще не означає панівна. Ми так не домовлялися, коли поєднувалися з вами, що будемо другорядними, упослідженими на землі своїх предків! — У голосі Юраса бриніли біль і образа. Ці слова краяли Шереметові серце з подвійною силою. По-перше, він співчував і симпатизував цьому народові, який заслуговував на кращу долю. По-друге (але друге головніше, ніж перше), він карався тим, що на його батьківщині, в Україні, цей процес зайшов далеко глибше. Що слово "Україна" дедалі більше втрачало не тільки політичний, а й національний зміст, залишаючи за собою лише географічну ознаку. Політичний — тому, що найяскравішим спалахом було її прийняття третину століття тому до ООН, та й те було ретельно відрежисоване Москвою. Зате потім — все так, як у Литві, і навіть жорсткіше. Національний зміст втрачався також в силу тих же процесів, що відбувалися в цьому краї. Тільки тут їх тривалість на 1980-й рік складала тридцять п’ять років, а в Україні — в десять разів більше. Зі всіма наслідками, які мали вже не арифметичну, а геометричну прогресію. Однак хіба він міг сказати про це Юрасу? Він, офіцер і комуніст? Тому намагався якось пом’якшити ситуацію: — Ти ж розумієш, що в нас держава — одна, громадянство — спільне, паспорт — один, кордонів — немає, кожен має право жити там, де хоче. Литовець — у Росії, росіянин — у Литві. Чим тут можна зарадити? Наших у вас, сподіваюся, не дуже багато? — Та ні, ваших приваблює не так комфортне життя, як "довгий карбованець". Тому ваші більше Сибір та Далекий Схід для росіян освоюють, а росіяни тим часом "освоюють" нас, — невесело скаламбурив Балтайтис. Всю глибину цієї зауваги Шеремет зрозумів лише тепер, коли Союз розпався. І добуту значною мірою завдяки праці українців сибірську нафту росіяни вимагають сплачувати за світовими цінами. Литовцям від цього, принаймні, не так щемить — їхні люди свердловини на тих родовищах не бурили, їхні брати з них нафту для "матушкі — Рассєї" не качають. Тоді ж лише кинув репліку: — Так вас і "освоїш". А спробуй прописатись в Каунасі! Замучишся по кабінетах ходити. — То для литовців, що з заслання продовжують повертатися, хоча тепер вже таких — одиниці. Для росіян же — будь ласка. Основних шляхів три. Найпростіший: присилають його до нас після закінчення вузу десь там в Рязані чи в Казані. Мотив — у вас таких спеціалістів не готують. Але даруйте: виділіть нам квоту у тому вузі, бодай п’ять чоловік — і ми своїх пришлемо, навчайте. Які до нас і повернуться. Навіщо ви розбиваєте сім’ї, присилаєте до нас за тисячі кілометрів своїх молодих людей? Однак ні ж, присилають. А литовців намагаються "за розподілом" відправити до Росії, але не в пристойні міста, а у "ведмежі кутки". — Українців також так посилають — кого до Сибіру, кого до Казахстану. Там місця залюднені мало, треба ж освоювати, — зауважив Шеремет. — То нехай їх насамперед і освоюють росіяни та казахи. Чому вони воліють "освоювати" інші краї, де й без них люди давно живуть? — Та дідько з ними, з тими молодими спеціалістами. Чим ти ще невдоволений в національній політиці "родной КПСС"? — Всім задоволений, всім, — це для тих, хто твій номер прослуховує. Хоча навряд, надто невеликий птах. Хоча — екзотичний. Однак — з Пітера, а наші йому вірять, все ж "колибєль…" Так що навряд, щоб слухали. Однак… про всяк випадок — вирубай телефон з розетки, якщо язиком з ким зачепишся. Що ж до національного питання, так би мовити, тут справді "нєкоториє вопросікі вознікают". Зокрема, навіщо в нас у невеликому райцентрі планувати будівництво потужного заводу з виробництва тракторних двигунів? Якщо в нас тих тракторів не випускають зовсім? — А при чому тут національне питання? — Як при чому? А хто ж його будуватиме, той завод? І хто на ньому працюватиме? Адже в нас не середня Азія, в нас "надвиробництва" робочої сили немає, ті свої, що є – всі при ділі. Якщо якась сотня десь тельтіпається в тому районі — то щонайбільше, а потрібно кілька тисяч. — Значить, приїдуть, пришлють. Які проблеми? — Отоді вони й почнуться. Бо приїдуть знову ж таки росіяни. "Освоювати" терени на захід від Росії, де комфортно й сито. І плодити "корінних" росіян на споконвічній литовській землі, де їх "отродясь нє бивало". А їхню тундру і тайгу, де холодно і голодно, будете освоювати для них ви, "хахли" і "бульбаші", і множити там для них "настоящіх русскіх". Второпав? Шеремет вражено мовчав, не маючи, що сказати. Хоча він тоді ще не знав, що за роки радянської влади частка росіян в населенні України збільшилася втричі, однак певні здогадки були. Але ще більше не хотілося в тому зізнаватися, особливо перед цим литовцем: — Якщо тебе послухати, то в Кремлі національна політика спланована таким чином, що скоро в Радянському Союзі залишаться лише росіяни, середньоазійці і кавказці. Всіх інших перемелють в етнічних жорнах. Хіба що ви, прибалти, врятуєтеся. Прямо-таки етноцид якийсь. — Саме так, — твердо мовив Юрас. — От тому в нас і зростає той націоналізм, на який ти скаржився. Щоб з нами такого не трапилося, щоб вижити як нація. Ти хоча й зросійщений, але свого коріння ще не забув і спроможний мене зрозуміти. А як людина порядна — можливо, ще поясниш комусь із таких, як сам, нормальних. А може, й підтримаєш коли при нагоді братів своїх менших, не лише ж старших завжди підтримувати. Тому я й дозволив собі бути таким нетрадиційним як для литовця, не дуже чемно-гречним: відвертим до небезпечності і настирливим до непристойності. Крещендо, яким закінчував їхній діалог Балтайтис, вимагало якоїсь відповідної реакції і від Шеремета. Але що він міг сказати? Заперечувати не дозволяла совість, бо ж добре усвідомлював, що коли не все, то більшість із сказаного Юрасом — правда. Погодитися? Так знову ж на заваді стояла та ж сама триклята совість. Бо підтримати сепаратизм, не суть важливо чий, — це означало б зрадити всіх братів по Радянському Союзу, весь радянський народ, якому він присягав. Більше того — зрадити свого батька й діда, які проливали кров за комуністичну ідею і радянську державу. Балтайтису легше — їх, прибалтів, ніхто й ніколи в Союзі за "настоящіх совєтскіх" і не вважав. А він же — "плоть от плоті і кровь от крові трудового совєтского народа". Так і з глузду недовго з’їхати. Втомлений незвичайною розмовою, Шеремет підійшов до вікна. Історична забудова центру міста була малоповерховою і звідси, з висоти сьомого поверху, відкривався зворушливий в своєму мирному спокої міський краєвид. Над морем червоних черепичних дахів за якусь сотню метрів на рівні його очей на фронтоні будинку височіла велична в своїй простоті статуя молодої гарної жінки. Будинок був побудований у конструктивістському стилі початку тридцятих років, тому сумнівів стосовно того, що втілювала ця алегорична фігура, бути не могло — звичайно ж, молоду й сповнену надій незалежну Литву. Але як безжалісно обійшовся з нею його величність Час! Колись гарне тіло пошрамоване тепер кулями й осколками, та й просто негодою, силу яких не витримав навіть цемент. А люди, бачиш, витримали. І на щось сподіваються. На що? На те, що Кліо, богиня історії, зглянеться все ж над їхньою бідною батьківщиною? Та чи не вийде в братів литовців так, як в українському прислів’ї: поки сонце зійде, роса очі виїсть? Однак Балтайтис зрозумів його мовчання по-своєму і, очевидно, трохи охоловши почав жалкувати за свою відвертість. Інакше чим було пояснити, що він почав удавати, ніби дуже напідпитку, фамільярно ляснув його по плечу: — Дивний ти офіцер, Валдемаре. Часом, не боїшся, що я на тебе "стукну"? Шеремет мовчки зміряв поглядом новоявленого приятеля. Жарт ідіотський, навіть якщо це тільки жарт. Де, насправді, гарантія, що він не "сексот", як казали раніше, або "стукач", як іменують тепер? Шкода, бо розчаро¬вуватися в людях він не любив. Тим більше, що розмова вийшла не стандартною, така не кожного дня і не з кожним буває. Окрім того, цей молодик не знає, що йому втрачати вже в принципі нема чого. Бо він вже написав рапорт на службу в Афганістан. А це, перефразовуючи поширене серед радянських офіцерів прислів’я "далі Кушки не пошлють, менш ніж взводу не дадуть" — і "далі Кушки", і "менше взводу". Додати до того ж, що ще й на війну, причому "в горно-пустинной мєстності" та ще й із пониженням в посаді — то це таке круте піке, з якого можна й не вийти. І нормальні люди на таке не відважуються. Тим більше, добровільно. Зневажливо глянув на нездалого "стукача", про всяк випадок кинув: — Мій батько таких, як ти, пачками вербував ще в сорокові роки. Тільки ті були "пособнікамі" не ваших "лєсних братьєв", а наших "украінскіх буржуазних націоналістов". Питання є? Юрас, зрозумівши, що припустився дурниці, причому великої, розгублено-ошелешено дивився на Шеремета. — Якщо "у матросов нєт вопросов" — тоді "заканчиваєм ето грязноє дєло", кажучи словами класиків радянської літератури. Бувай здоров, журналіст! Вважай, що ти своє інтерв’ю сьогодні вже взяв. А як відрежисуєш — то вже справа твоєї совісті і талану. Прощавай! Не подавши руки, відвернувся до вікна, з жалем глянув на фігуру вдалині: маючи таких дітей—йолопів, навряд чи може сестра—Литва розраховувати на щось путнє. — Вальдемаре! Вибач! Ти мене неправильно зрозумів. Ну, ґлупий жарт, ґлупий! Винуватий я, винуватий! Але так розійтися — то не годиться, я собі не прощу. В кої-то віки зустрів серед "русскоязичних" і "воєнних" нормальну людину, з якою можна про щось поговорити — і раптом, на тобі… Невже ти всерйоз думаєш, що я "стукач"? Шеремет з цікавістю глянув на цього чоловіка. Слова, рухи, а головне — вираз обличчя сумнівів залишали мало. — Не думаю. Таких непрофесійних у них не буває. Але — "дурак ти, боцман, і шуткі у тєбя дурацкіє". Це також класика. "Запомні — прігодится на всю жизнь!". — Вже запам’ятав. На все життя, повір. Ще раз вибач. Захочеш зустрітися ще — ось мої телефони. Остережешся — в претензії не буду, сам винуватий. В будь-якому разі — вдячний. Хай щастить! Бувай! Більше вони не бачилися. Хоча зустріч запам’яталася… 4. ПОДИХ БЕЗВИХОДІ Те відрядження до Литви у вересні 1980-го року виявилося вирішальним для формування у Шеремета нового погляду на стан справ у країні, а відтак і на життя. Мабуть, кількість життєвих спостережень почала переростати в якість. А він на той час встиг побачити ледь не весь Союз. І не міг не помітити вельми суттєвих відмінностей і в рівні розвитку "братніх республік", і в їхній культурі, і в рівні життя. То тільки на знаменитому фонтані на не менш знаменитій "ВДНХ" — Виставці досягнень народного господарства в Москві — вони були однаково привабливими в алегоричних образах гарних молодих жінок у національному вбранні. Та й то одну запросто викинули із "сім’ї рівних", перетворивши з буцім-то повноправної Карело-Фінської РСР на автономію у складі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки — Карельську АРСР. Реальне ж життя виглядало ще жорсткішим. Розмова з Балтайтисом довго не виходила з голови, і решту своїх днів у Каунасі він сприймав через її "світло¬фільтр". І знову й знову переконувався, що Литва кінця шіст¬десятих-початку сімдесятих і нинішня — то різні речі. Замість поганенької перегородки, що розділяла місцеве насе¬лення і росіян, потихеньку виростала капітальна стіна. Не видно було, щоб її будував хтось певний і навмисне — ні, вона виростала ніби сама по собі. Й узагалі її не часто мож¬на було побачити очима — вона відчувалася серцем, єством. Очима можна було побачити, що ніде немає жодної вивіски тільки російською — всюди обов’язково двома або лише литовською, без перекладу. Меню в кафе або ресторані до рук можна було не брати — все одно нічого незрозуміло. Про газети він вже згадував. Вухами можна було почути "нє сопранто", "надо ізучать літовскій — ви здєсь живьотє", "вас сюда нікто нє звал", "мало того, что прієхалі самі, так єщо і чорних етіх с собой прітащілі", "нє нравітся у нас — у вас єсть свой дом" і т.д., і т.п. Не часто, але й не так, щоб рідко, принаймні частіше, ніж десять років тому. Бодай поверхові спостереження за звичайними людськими стосунками між представниками різних громад переконували, що вони не виходять за рівень суто прагматичних. Те, що наші називали дружбою, насправді було звичайними діловими стосунками. І якщо вони супроводжувалися "совмєстним распітієм спіртних напітков", навіть "часто і в большіх колічествах" — то це ще не означало, що були якісь підстави говорити про дружбу. Справжня — це коли дружать домами, родинами, одружують дітей, а не п’ють горілку разом, причому в душі — кожний за своє... Показовим було питання з одруженнями молодих офіцерів. Коли він починав службу лейтенантом у такій самій, як у Каунасі, повітряно-десантній дивізії, але в Одеській області, то там молоді офіцери зазвичай закінчували своє холостяцьке життя в сім’ї якогось місцевого мешканця. Зовсім інакше було в Каунасі. Місцеві дівчата до офіцерів, та й взагалі не литовців як до потенційних чоловіків і батьків своїх дітей ставилися з прохолодою, ще чіткішою була позиція їхніх батьків. Але збагнути всю глибину прірви або потужність стіни можна було лише душею. Саме тоді в головному кінотеатрі демонструвався фільм "Чайковський", про життя і творчість геніального російського композитора. В ті часи кінотеатри були переповнені, а про українське коріння Чайковського ніхто й не згадував. Він із задоволенням дивився кінострічку, і яким же було його здивування, коли вже за півгодини публіка почала покидати зал. До кінця сеансу лишилася ледь половина. Шеремет був шокований: вони не виказували аніякого невдоволення, їх це просто не цікавило. Російська культура не була для них органічною, неодмінною і важливою складовою їхньої власної культури. В них були свої композитори і свої художники, письменники і поети – і вони милувалися й вдячно вклонялися насамперед своїм. Це не заважало їм бути найбільш європейською частиною радянського народу, який навколішки стояв перед російською культурою. Все це настільки різко контрастувало з його рідною Україною, що просто приголомшувало. Поїзд під гордою назвою "Союз Совєтскіх Соціалістіческіх Рєспублік" на всіх парах прямував у безвихідь. Стагнація економіки, посилена неефективним управлінням на всіх рівнях — від колгоспу й фабрики до самого ЦК КПРС, та авторитарною системою управління державою і суспільством — все це разом призвело до поширення практично у всіх верствах населення глухого невдоволення і соціальної апатії. Кожна більш-менш на щось спроможна, чогось варта людина вважала себе незаслужено ображеною — недоплатили, недодали і т.д., і т.п. В країні "дешевої ковбаси і тотального дефіциту" на елементарно необхідні речі добре почувалися лише причетні до розподілу того "дефіциту". Та й ті, накравши більше, ніж могли самі спожити в умовах зарегламентованого суспільства, невдоволено бухтіли: не дають розгорнутися на повну потужність, сковують ініціативу, он на Заході … Фраза із сатиричної гуморески "Як ви нам платите, так ми вам і працюємо" стала гаслом двохсотвісім¬десяти¬мільйонного радянського народу. Ніхто не завдавав собі клопоту прочитати це гасло навпаки, а тим більше вимовити вголос, що продуктивність праці в СРСР складала лише третину від досягнутої в США. То звідки ж грошам узятися, дорогі людоньки, на що ви скаржитеся? Працюйте краще, тоді можна про щось і говорити. Тезу Леніна, що коли соціалізм не доб’ється переваги в продуктивності праці, то програє в своєму змаганні з капіталізмом, ретельно конспектували десятки мільйонів людей, але ніхто не наважувався подати голос — а як же це втілюється в нашому житті? Народ хто мовчки, хто з матюками, але в цілому миролюбно стояв по чергах, нерідко — і в кількох одразу: за ковбасою — годинами, за автомобілями — роками. Оазою на цьому тлі виглядала Литва й інші прибал¬тійські республіки. Москва усвідомлювала, що в скоріше азійській, аніж європейській країні, якою фактично був СРСР, вітриною її європейськості є саме ці три найменших за населенням і територією республіки. Якщо азіатів і кавказців можна було перевести на підножний корм, забезпечивши із союзних ресурсів головним чином хлібом, то ніхто б того й не помітив і слова не сказав. Братів-слов’ян, окрім хліба, треба було забезпечити ще й горілкою — і також не збунтуються. Прибалти ж — зовсім інша справа. Тут і Захід поруч, і маса родичів у них там, і вступили до СРСР значно пізніше, ніж інші, та й не з таким же розвитком, як Середня Азія і Кавказ, посаг мали пристойний. До того ж вони й самі вміли працювати, слід віддати їм належне — прибалтійські товари широкого вжитку користувалися попитом по всьому СРСР майже як імпортні. Словом, тут марку треба було тримати. І Москва, зціпивши зуби, тримала. Точніше, просто давала цим людям трохи більше волі, ніж іншим. І вони залюбки облаштовували свій рідний край. Причому гроші тут були не найголовнішим, одразу впадав у вічі значно вищий рівень загальної культури населення. Шеремет з болем мусив це визнати, порівнюючи з рідною Україною. Там, на Наддніпрянщині, все ще будували хати. Хоча й з цегли і під бляхою або шифером, а не з саману і під соломою, як за царя гороха, але — хати. В Західній Україні ті хати будували вже великими, в півтора поверхи, з гаражами, але — все одно хати. В Литві новобудови мали зовсім інший вигляд — ошатні, європейського зразка котеджі, з гаражем, з центральним опаленням тощо. В Україні щось подібне стали будувати лише тепер. І то не пересічні селяни, а ті, кому вдалося прилаштуватися в новому житті. А таких ой як небагато, особливо в глибинці. Однак до цього потрібно було ще дожити, точніше — прожити всі ці двадцять буремних років. Тоді ж ментальність була проста — прибалти живуть, бо їм дозволяють. Дозволили б і нам — і ми б зажили, та ще й як! Ми ж за територією і населенням, як Франція. Та й виробляємо на душу населення не набагато меньше. "Потьомкінскіє дєрєвні" вводили в оману навіть самих себе, тим більше не фахівців, а пересічних громадян… В штабі каунаської дивізії випадково зіткнувся з колишнім своїм товаришем по службі, Анатолієм Степановичем Балтиковим, тепер уже полковником. Зустріч вийшла теплою, сердечною. Погомоніли про життя. Балтиков, задоволений вкрай, дякує долі за те, що потрапив сюди після пропеченого сонцем курко-п’ятого "Парижа" — села Веселий Кут в Одеській області, де вони разом колись служили. Місцеві люди розповідали, що це дивне назвисько за дореволюційних часів було справжньою назвою села, яке заснували нібито переселенці з Ельзасу ще за часів Катерини. Нащадки ельзасців згоріли в полум’ї Другої світової війни, тож до нинішніх хазяїв цієї землі дійшли лише відголоски, про правдивість яких свідчили дві обставини: назва залізничної станції, яка так і залишилася "Паризькою" й старий одеський анекдот: "Послушайте, откуда у вас такой хороший костюм? — Из Парижа. — Подумать только, такая глушь — и так хорошо шьют!" Каунас — це вам був не "Париж"! А тому Балтиков, для якого вже наближався вік виходу на пенсію, мав намір тут і залишатися: — А что мне? Зачем и куда ехать? Сын здесь ротой командует, потом в Москву на три года в академию съездит — и опять сюда вернется. Я же куплю себе мопед и по-стариковски — рыбалка-грибы-ягоды… Места тут по этой части замечательные. — Те, що литовці — то все ж таки чужі люди, не турбує? То ви зараз весь час на службі, з ними контактуєте як посадова особа певної ваги. А як станете ніким, простим "воєнним отставніком"? Тоді як? — Так мне от них ничего и не надо. Они сами по себе, я сам по себе. А в магазин или на рынок у меня жена ходит, она умеет с ними общий язык находить. — Вам видніше, Анатолію Степановичу. Але я на вашому місці сім разів би відміряв і сотню разів подумав, — із сумнівом мовив Шеремет. І замовк. Бо паплюжити литовців за їхній націоналізм язик не повертався, а не застерегти старого товариша від необачності не дозволяла совість. — Да мне командующий предлагал — хоть в Туле, хоть в Рязани квартиру, хоть в Костроме. Но что я туда поеду, в тот голодный край? Чтобы на старость лет за куском колбасы как бобик по магазинам гоняться да в очередях стоять? Вот там я действительно никто. А тут… Квартира в центре города, снабжение прекрасное, все есть — куда, а главное, зачем ехать? Шеремет на секунду перепинив біг думок. Він ще тоді, у вісімдесятому, для себе вирішив: щоб там не сталося, але служити ніде, окрім слов’янських республік, він не буде. Ніколи і ні за яких умов. Не тому, що був такий мудрий і ніби щось там передбачав (як би міг тепер на тому спекульнути, бодай для власної дрібної втіхи!). Ні і ні. Просто він не міг уявити собі життя в недружньому оточенні, серед народу, який вважає тебе чужим. А таким він був усюди, окрім рідної України, гостинної до всіх слов’ян Білорусії та поглинаючої всіх і вся Росії. Вже за якихось років п’ять-сім "гвардии полковник в отставке" і "ветеран доблестных советских воздушно-десантных войск", "простой русский человек" Анатолій Степанович Балтиков, мабуть, не раз згадав оте своє "зачем ехать?", а може, й ту їхню розмову. А тим більше, коли "доблестные ВДВ", тепер уже не "советские", а тільки "российские", спішно залишали той край під супровід косих поглядів і зухвалих вигуків невдячних "лабусів". Кидаючи практично на призволяще десятки, якщо не сотні тисяч своїх колишніх бойових побратимів по всіх численних гарнізонах колишньої Радянської армії і флоту в колись Радянській Прибалтиці. Чи встиг вчасно вислизнути Анатолій Степанович? Дай Боже, щоб так. Бо Прибалтика, або як вони тепер себе називають "Балтія" — то не Україна, і навіть не Західна, де таких "балтикових" також залишилося в спадок молодій державі чимало. То вони в нас "рибалкою-грибами-ягодами" насолоджуються, як ще за радянських часів і планували, та свідомих своєї національної гідності українців “бандеровцамі” лають. А там, під балтійським небом, їм зараз зовсім не до того… Була ще одна прикмета у житті Литви вісімдесятого року, що не уникла погляду Шеремета. Усвідомлюючи, що релігія і все з нею пов’язане, особливо матеріальні пам’ятки духовності, то не лише забобони, але й могутній пласт культури народу, він завжди намагався відвідати культові споруди всюди, де бував. Тим паче, що частина з них використовувалася під музеї, хоча більшість спіткала гірша доля — вони слугували для чого завгодно, окрім душі й культури, а частина була зовсім геть занедбана. В Литві було інакше. Тут "дахи поїхали" в усіх, окрім литовців. Був перетворений на Музей вітражу й скульптури (литовських, природньо), кафедральний російський православний собор, переобладнані на бібліотеки синагога і мечеть. Остання була єдиним, що живило національну ідентичність нечисленних місцевих татар, що були поселені тут ще за часів Речі Посполитої. Зате залишилися недоторканими всі католицькі костели. Перші ж відвідини атеїстом Шереметом кафедрального собору в Каунасі, ще в сімдесятому році і з винятково культурологічною метою, справили на нього незабутнє враження. Хоча б тим, що за кілька кроків від нього перед розп’яттям впала на коліна молода приваблива дівчина і почала гаряче молитися. В нього мало очі на лоба не повилазили. Відчувши на собі погляд, дівчина на мить озирнулася. І зустрілася з ним очима. Спалахнувши, немов ружа, вона вперто крутонула головою і продовжила молитву, лише кінчики вух яскраво пломеніли в сутінках храму. Вдруге вона так спалахнула за дві години по тому, зустрівшись з ним в танцювальній залі Будинку офіцерів. А Шеремет вдруге був украй здивований. Щоправда, незабаром він переконався, що не тільки цей, а й інші костели в Литві не просто функціонують, а ще й на повну потужність, із залученням не тільки широких верств населення, а й всіх вікових категорій, починаючи з дошкільнят, які, пташками впорхуючи до храму, у святковому вбранні і з просвітлілими личками одразу припадали на одне коліно, швидко творячи хресне знамення, — і то цілком природно, без будь-якої напруги. В порівнянні з православними церквами України і Росії, в пітьмі яких губилися нечисленні, похилого віку жіночки зі скорботними обличчями, це вражало. Не кажучи вже про єдину на весь Каунас невеличку православну церкву, яка виглядала ще занедбано-убогішою в порівнянні навіть зі своїми подругами в слов’янських краях. Біля тієї церкви було невеличке кладовище, таке ж занедбане. Серед густих кущів Шеремет випадково наткнувся на скромний обеліск із напівстертим невблаганним часом написом: "Российским воинам, погибшим за Отечество в войне 1914-го года". Довкола валялося сміття, проіржавілі консервні бляшанки, брудні від дощів пляшки з вицвілими етикетками. Він не витримав, розшукав попа, череватого чолов’ягу років сорока п’яти з неохайною бородою і видухом спиртного, тицьнув товстою пикою в неподобство: "Якщо самі не в змозі навести елементарний порядок, чому не скажете військовим? Адже це наші солдати, вони загинули за Росію. Так само, як їхні сини гинули двадцять сім років по тому за Радянський Союз. Як вам не соромно?" Піп спочатку спробував борсатися і тримати марку, бубоніти щось про безбожників, які приходять непрохані ще й "права качають" перед "слугами Божими". Однак краще б він того не казав! Розлючений Шеремет в доступній формі пояснив йому, що віра повинна бути в душі людини, а не на вустах, що смердять сивухою. Побіжно згадав про свої відвідини всіх чотирьох лавр, що були в Радянському Союзі, не уточнюючи, щоправда, мети цих візитів. Торкнувся традицій православ’я щодо військових. Спантеличений таким натиском, піп змушений був визнати його зверхність в суперечці. Як провінціал перед мешканцем столичного міста, подумалося йому тоді. А потім уточнив: скоріше як мешканець колоній перед представником метрополії. Однак всієї глибини й вірності тієї своєї думки він не збагнув тоді й сам. Шеремет зупинив стрічку спогадів. Ні, не все було там так погано, принаймні тоді. Точніше, зовсім не погано, просто — відчужено-холодно. Зникло те відчуття спорід¬неності з цим краєм і його людьми, яке було до того. Це так, як ти з людиною дружиш тривалий час, а потім раптом починаєш помічати, що вона тобі геть не відповідає взаємністю. Стає прикро і незатишно на душі. Але ж не даремно казав цар Соломон: "Все минає!" Минуло й це. Прощаючись з Казакявичусом, вони тоді довго і багато про що розмовляли. Шеремет виказав своє занепокоєння. Просто тим, що відчув душею. Про те, що попереду буде Вільнюська телевежа, "ланцюг єднання", за тим руйнація всього, що здавалося непорушним — про таке тоді вони навіть подумати не могли, не те що уявити. Навіть у моторошному сні. — Зрозумій мене правильно, але ти надто ускладнюєш ситуацію, — переконував його Регіс. — Не тому, що я — литовець і тому намагаюсь якось виправдати литовців. Як на те, ще невідомо, кому більш непереливки тут буде, якщо, не дай, Боже, щось станеться — таким , як я, чи вам, прийшлим. Маргінали є всюди, в будь-якій нації. Однак вирішують не вони, а народ. Що ж стосується народу — ми завжди були працьовитими, поміркованими і миролюбними, не схильними до авантюри. — Щось не дуже-то віриться. — Шереметові захотілося подражнити приятеля. Однак Казакявичус сприйняв все за чисту монету. — То ти життя не знаєш, сидячи там, у себе в академії, в Ленінграді. А я постійно на різних зібраннях у командувача буваю. Адже наші дивізії в шести республіках стоять — у Тулі, Вітебську, в Фергані була, тепер полк став. Дві дивізії тут, у Литві. То що ти думаєш? Найменше надзвичайних подій, "ЧП" з місцевим населення — то у нас. Наші люди просто не вступають у бійки з військовими. Буркнуть собі під носа "курвас-блядас-парашутістас-дєсантнікас" — і все. Якщо вже так припече — міліцію викличуть. А та одразу до військової комендатури відвезе. І все, тиша. Конфлікт локалізовано, це головне. — А затятий опір радянській владі аж до п’ятдесятого року? То хто чинив — марсіани? Зі зброєю в руках? — навмисне зіронізував Шеремет. — Ти мене тим в одне місце не штрикай, — образився Регімантас. — У вас в Західній Україні ще гірше, ніж в нас було, і довше. Батько мій сам знаєш, на чиєму боці був, і за кого в бій ходив. Та й твій те саме робив, так що ми з тобою одного поля ягоди. Тому — не треба. Як у вас там все перегоріло, навіть іскор не лишилося — так і в нас давно все згасло. А що є певне невдоволення в людей — то воно скоріше матеріально-побутовими причинами обумовлене, аніж чимось серйозним. Партія все це бачить і вживає дієвих заходів, ти й сам про це чудово знаєш. — Не так знаю, як читаю. В газеті "Правда". — Що ти хочеш цим сказати? — Та нічого. Ти ж не сліпий, сам бачиш, що то самі балачки. "Економіка должна бить економной" — для того не треба пленум ЦК проводити, щоб до такого додуматися. Тепер з оцим "постійним зростанням добробуту радян-ського народу". Адже це нісенітниця якась виходить. Він справді зростає, але незрозуміло, в кого. І за якими критеріями визначаються передовики в цьому "змаганні". — Ти вважаєш, я сам тут щось розумію? — Але ж хто з нас фахівець із будівництва комунізму в цілому і політекономії розвинутого соціалізму зокрема? Я чи ти? — Мені іноді хочеться, щоб це був хто-небудь інший, той фахівець… — втомлено протягнув Казакявичус. — Що, важка "шапка Мономаха", чи пак "кожанка комісара"? — Знущаєшся? А як би ти відповів, коли молодий лейтенант ставить запитання: чому в нас добробут населення все зростає, а купити в магазині щось путнє дедалі важче? Окрім того, попри всю "заботу родной комуністічєской партії о Вооружонних Сілах", за реальним рівнем добробуту нас практично урівняли з цивільними? І поставили навіть нижче за робітників оборонних підприємств. — З першим все просто — тому що зростання заробітної плати випереджає ріст продуктивності праці. Тож — працювати треба! — А про друге що скажеш? — Про те вже кажи ти, ти "замполіт", не я. — Я й сказав, навів цифри. А він мені у відповідь, шмаркач, заявляє: "Мій батя ще при Жукові офіцерський кортик отримав. І тоді офіцер був однією з найповажніших осіб у державі: і за статусом, і за оплатою. Я вже не кажу про діда, він у мене серед перших був у тому десанті, день якого ми тепер відзначаємо як свято наших військ. Так тоді за ієрархією спочатку стояв червоноармієць, за ним робітник і селянин, а потім усі інші. Офіцер — то взагалі був поза конкуренцією. А тепер? Солдат — він у соціальному плані взагалі ніщо, офіцерів записали до службовців, до осіб третьої категорії. Я вже не кажу про оплату: водій тролейбуса отримує, як майор. То хто ж тоді я, лейтенант? І в чому та "забота партії і правітєльства" стосовно нас, офіцерів, конкретно виявляється? В тому, що люб’язно надають нам можливість з раннього ранку до пізнього вечора, без вихідних-прохідних, з дорогоцінним особовим складом вовтузитися, нерви свої з’їдати? В той час, як той тролейбусник також вовтузиться, але з дівками? Чи я щось не так розумію про ту "заботу"? — І що ж ти йому на це відповів? — не стримався від зловтішних ноток Шеремет. — Що, що… — Зло кинув Казакявичус. — Відповів так, що більше не питатиме. Повозив його "мордой по батарєє", постукав "фейсом об тейбл", щоб не був таким розумним, щоб іншим неповадно було. Що я ще мав робити за своєї посади? — Ну як же — роз’яснювати, виховувати… — Йшов би ти до біса, ти на своїх дуже можеш вплинути, коли вони на власні очі бачать, як у державі щось не те коїться, кудись не туди йдемо? — з гіркотою вимовив Казакявичус. — "Нє понял…", — удавано-серйозно протягнув Шеремет. — А хто в нас "опрєдєляющая" і "направляющая"? І взагалі — хто "наш рулєвой"? Ні, дорогенький, якщо вже ви зібралися вести нас до світлого майбутнього — то тоді ведіть. І ні на кого відповідальності не скидайте. — Хто це "ви"? Це ти так про партію? — враз образився Казакявичус, мабуть, у пориві "замполітівського" завзяття. — Про партію так — "нє могі"! — Не грай вар’ята, Регісе. Ми з тобою не на партійних зборах і я не член підконтрольної тобі партійної організації. І партійний стаж у мене більший за твій, а якщо взяти родинно-потомственний — то й поготів. "Ви" — це "ви", професійний партійний апарат, який, м’яко кажучи, присвоїв собі право говорити від імені партії, від усіх нас, дев’яти мільйонів простих комуністів. А головне — безконтрольно управляти як всією державою, так і всім і вся в ній, у тому числі й усіма нами. І вести, куди вам заманеться і як заманеться. — І давно ти так думаєш? — З того самого часу, як і ти. — А ти звідки про те знаєш? Як, відколи і що я думаю? — Та кинь придурюватися, Регісе, ти ж офіцер, десантник: якщо вже став на поріжок, точніше, перед рампою, то — вперед, пішов, стрибай. Сказав "а" — кажи й "бе", чого тут задкувати? — Але ти віриш, що я, як і мій батько, став професійним партійцем не тому, що на інше неспро¬можний, не тому, що прагну отримати якісь більші блага або возвеличитися над людьми? — В це — вірю. А чому ти туди, до тих "професійних ленінців" пішов — все ж розумію не до кінця. Те, що ти розповідав мені тоді у Фергані — про "комісара" і все таке інше, — то було сумбурно й молодо, відтоді спливло цілих п’ять літ. — Мене "комісаром" і досі кличуть, щоб ти знав. А чому пішов туди, в професійні "політрабочі", як ви нас називаєте, скажу: бо переконаний у тому, що комуністичні ідеали — то є високі ідеали, найкращі в світі. — А я хіба проти? І я "за". Справді, ідеалів кращих не буває. Але з ідеалами ми живемо в думках, а в реальному житті — з їхнім практичним втіленням, — зауважив Шеремет. — Тут я з тобою згодний. Справді, їх втілення в життя потребує благородства душі, ясного розуму, а головне — чистоти помислів і рук. Але — не край ти мені душу й серце своїми натяками і не став дурних запитань. Ти гадаєш, я сліпий, не бачу, що коїться? — скреготнув зубами Казакявичус. — Партія різко перероджується. До влади проштовхалися люди, для яких головною цінністю є саме вона, влада, і можливості, які вона відкриває, а не комуністична ідея. Процвітає блюзнірство: постійно посилаються на Леніна, але роблять все з точністю до навпаки. Партійний апарат бюро¬кратизувався і геть відірвався від мас, функціонує сам для себе, для своїх інтересів, а не задля інтересів народу й держави. Економіка топчеться на місці й дедалі більше відстає від Заходу, не спроможна забезпечити реалізацію популістських соціальних програм, а вони тим часом наплодили собі всіляких "спецрозпо¬дільників", "баз" і тому подібного — та й будують собі життя, як при комунізмі. За рахунок всього народу, стосовно якого проводять політику — розподіляй і володарюй. То одним кинуть шматок — інші невдоволені, то навпаки. Та тут можна говорити й говорити — до ранку. Ти гадаєш, ніхто, крім нас, цього не бачить і не знає? — Так чому ж нічого тоді не робить? — Спробував один такий — мій батько. Він останні роки секретарем парткомісії нашого республіканського ЦК був. Скільки всякого бруду й нечисті через його руки й голову пройшло, якби ти знав! Врешті не витримав, поговорив начистоту з одним із секретарів нашої компартії. Мовляв, не можна ж так, у прірву котимося. Наступного ж ранку про це вже знали в Москві, а вечеряв він уже в лікарні 4-го управління — обстеження на предмет виходу на пенсію за станом здоров’я. — На тобі не позначилося? — Поки що нібито ні, але деякі симптоми вже є. Тому й написав рапорт в Афганістан. Добровільно. "Смить кров’ю…", як свого часу казали. — Змивають завжди бруд. А ти ж що? Адже бруд не на тобі, а на них. — Вину, дорогий друже. Вину перед партією — так вони вважають, — гірко зітхнув Регіс. — Невже все справді так прогнило? А нам лише забивають баки та кидають кістки з барського столу? — Ти що, сам не бачиш? Чи висновків неспроможний зробити? А ставлення до нас, військових? Адже той лейтенант сотню разів правий. Командування всіх рівнів дбає лише про техніку і "людей", "особовий склад". Тобто — солдатів і сержантів. Бо за це спитають. А де і як живе офіцер, які в нього статки, яка доля його дітей, що позакінчували поганенькі провінційні школи і до вузу не можуть поступити — це не болить нікому. Офіцер усім тільки зобов’язаний — партії, народу, командуванню, "рідному особовому складові", своїй родині. В підрозділі що б не сталося — винний тільки офіцер. Солдатів і навіть сержантів перетворили на якихось інфантильно—безвід¬повідальних істот. Офіцери поки що мовчать, але невдоволення, відчуваю, назріває. — То й що кому з того невдоволення? Кого це цікавить? Вашими ж, політпрацівників руками армію загнуздали так, що і не писне. А якщо хто насмілиться рота відкрити — ви ж його одразу, як того лейтената… — Втомився я з тим усім, Валдісе, — пропустив репліку мимо вух Казакявичус. — Втомився і зневірився. — В чому? — В тому, що нинішнє партійне керівництво, нинішня партійна бюрократія спроможні вивести країну з цього болота, з цього тупика. Потрібні якісь нові сили, нові розумні й рішучі люди. А звідки їм взятися — не бачу. Бо довкола одні лише слухняні. Один лише "одобрям—с". В тому числі й серед нашої військової верхівки. Вони все, що хочеш, схвалять. Брежнєв пообвішував себе всілякими бляхами — "одобряють". Захотів той себе Маршалом Совєтского Союза зробити — наші справжні маршали навіть не писнули. Захотів потішити свого приятеля Щолокова, міністра внутрішніх справ — запровадив для міліції уніформу, гарнішу, ніж в армії, а їхній верхівці — генеральські звання, яких вони зроду в нас не мали, навіть за часів Берії. Наші ж справжні генерали утерлися і — нічого. Наказав увести війська до Афганістану — ніхто знову й не писнув. Хоча чим усе це закінчиться для нас — невідомо. Шеремет відволікся на мить від спогадів. Тепер, коли афганська епопея врешті-решт закінчилася, принаймні для його Батьківщини, стало відомо, що боягузливо-бездумними були не всі. Маршал Ахромєєв насмілився виказати свої заперечення проти вирішення питання воєнними методами. Цим викликав велике невдоволення у шефа всесильного КДБ генерала армії Андропова і його роздратоване зауваження на кшталт — "не лізьте не в своє діло". Маршал з обуренням нагадав: "Я — начальник Генерального штабу!" І отримав у відповідь нахабно-глузливе: "Саме так. Всього лише начальник Генерального штабу!" Де, в якій ще країні і в які часи директор по суті таємної поліції міг собі таке дозволити стосовно другої за значимістю особи в Збройних Силах, до того ж старшого за військовим званням? Однак, незважаючи на те, вину за афганську авантюру всі ці майстри закулісних справ потім намагалися скласти саме на армію. Але то було потім. А тоді Шеремет у відповідь на сумнів Казакявичуса стосовно того, чим це вторгнення закінчиться, легковажно-оптимістично бовкнув: — А що тут невідомого? Мадярів свого часу "задавили", чехів також, так само й з цими впораємося. Досі соромно, немов від холоду, стенув плечима. — Дай Бог, щоб усе так просто, — задумливо сказав Казакявичус. — Я після вводу туди наших військ прочитав про ту країну. З ними англійці тричі воювали, все намагалися підкорити, й тричі змушені були забиратися геть, "нє солоно хлєбавши". Як би й нам там не загрузнути. — Наші не англійці. Крім того, ти ж знаєш, що спробу Росії оволодіти Афганістаном ще Карл Маркс передбачав. Як завоювали свого часу Туркестан, так і в Афганістані буде. Ні Шеремет, ані хто інший навіть уявити собі не могли, щоб друга в світі за військовою потугою держава не змогла зламати опір невеликого народу, який за рівнем свого розвитку все ще стояв на порозі двадцятого століття, незважаючи на те, що воно вже закінчувалося. — Поїдемо — побачимо, — поставив крапку в розмові Казакявичус. Ні один, ні другий не думали й не гадали, що наступна їхня зустріч відбудеться вже там. "Там, под нєбом чужим, под афганской лазурью…", як співатиметься в одній з пісень тієї неоголошеної війни. 5. ПЕРЕЛОМНІ ВІСІМДЕСЯТІ Нещадне сонце розпекло літне поле кабульського аеропорту, немов пательню. У тремтливих висхідних потоках гарячого повітря маревом коливалися довколишні гори. Шеремет вже години дві товкся, обливаючись потом, біля евакуаційного приймача в сподіванні спіймати якийсь попутний авіатранспорт, щоб дістатися до свого Баграму. Та даремно. А день вже добігав кінця. Можна зрозуміти радість, з якою він зустрів вертолітну "пару", що зайшла на посадку. Не встигли колеса торкнутися порепаної від спеки землі, як борттехнік квапливо відкрив дверцята й викинув сходи. По них миттю злетіли двоє, приймаючи на себе ноші з пораненим. До вени на його руці від флакона з кровозамінником, якого тримав, очевидно, медик, тяглася життєдайна трубочка. Так само хутко вискочили ще двоє і всі разом бігом понесли бідолаху до евакоприймача. За два місяці служби в Афганістані Шеремет встиг звикнути до подібних сцен. З черева "вертушки" втомлено-неквапно виповзли ще кілька вояків. Сітчасті маскувальні комбінезони, зброя, засмаглі обличчя — все припало густим пилом, на тлі якого поблискували тільки очі й зуби. Щось у поставі та обличчі одного з них видалося йому знайомим. Та це ж Регіс! Висохлий, схожий на друзку чи запечену скоринку, але ж — він! Тому, хто не був на війні, важко собі уявити, яка то радість — зустріти товариша з мирного життя, та ще й отак неждано-негадано, щойно вирвавшись із пекла. Після міцних обіймів і поплескування один одного по плечах, Казакявичус категорично відкинув будь-які його спроби все ж якось добратися до свого гарнізону: — Ця "пара" кабульська й сьогодні більше нікуди не полетить. Скоро вечір і навряд чи щось інше ще буде. А тому ніяких "але" — їдемо до мене. Полетиш завтра вранці. Де ночувати й харчуватися, те в Афгані значення не має: жінка не запитає і голодним не залишать. Так що — вперед! 103-тя гвардійська повітряно-десантна дивізія, в якій служив Регіс, так звана Вітебська, за місцем своєї дислокації в СРСР, стояла поруч з аеродромом. Доки їхали кілька хвилин, той встиг проінструктувати своїх людей. "Ти вибач, це я щоб потім не відволікатись", — приязно глянув на Шеремета. Помешканням приятеля виявилася маленька кімната в "модулі" — типовій для радянських гарнізонів у цих краях збірно-щитовій дерев’яній споруді, яка своїми тонкими стінами влітку не захищала від спеки, а взимку — від холоду. В кімнатці ледве вміщалися нехитрі меблі, найгабаритнішими з яких були два ліжка. — Вибирай яке до вподоби, — кивнув Регіс. — Те, яке не твоє. А сусіда хто? І де? — Ми обидва заступники начальника політвідділу дивізії, тільки він — по наших військах, а я — зі спецпропаганди. По роботі з афганцями, якщо простіше. Тому одночасно в цій кімнаті практично не буваємо — то він десь гасає, то я. Так що не хвилюйся, ніхто нам не заважатиме, — почав поратися по-хазяйськи Казакявичус. — І повечеряти, і чайку зі смаком попити, а головне — бодай поговорити по-людськи. Наскільки це було важливо для Регіса, він усвідомив дещо пізніше, коли вже нагомонілися про сім’ї та поточні справи — як служба, облаштування, стосунки з начальством і, як часто доводиться "ходити на бойові", їздити по "маршруту", по кишлаках. Шеремет був ще новачком в Афганістані, тому з цікавістю і допитувався, і слухав. — Що тут насправді відбувається, питаєш? Звичай¬нісінька громадянська війна, як у нас у вісімнадцятому — двадцятому роках. В яку ми вляпалися майже так, як країни Антанти в ті часи. Тільки із зворотнім знаком: ті підтри-мували білих, а ми — червоних; вони окупували окремі райони, а ми всю країну. Або приклади ближчі можна взяти — Корея, В’єтнам. Дуже схоже. — Але ж там були "прокляті імперіалісти", такі-сякі немазані-немиті. А ми ж — провідники найсправедливішого й найкращого в світі соціалістичного ладу. — В тім-то й справа, що особливої різниці в методах не видно. Війна — жорстока справа. Брудна... — Мета виправдовує засоби — давно і не нами придумано. Стосовно цього як? Мети, маю на увазі. — Як тобі сказати, — на мить замислився Казакявичус. — Я краще тобі розповім, а ти сам думай. Якщо схематично, то це виглядає так. В країні епохи феодалізму купка інтелігентів – романтиків соціалістичної ідеї, за підтримки купки такої ж орієнтації військових, організувала державний переворот і захопила владу. До тих, кому вдалося дорватися до влади, завжди прагнуть приєднатися. І не так ідейні прихильники, бо звідки їм взятися в такій відсталій країні? Поприлипали переважно всілякі авантюристи й честолюбці. Стара ж феодально-релігійна верхівка досить сильна. Народ — темний і затурканий. Соціалістичні ідеї нової влади для нього просто незрозумілі. — То як же це виходить? Що в уряду соціальна база з одного боку ніби і є, а з іншого — її нібито й немає? — Приблизно так. — Виходить, ми з народом воюємо? — Я б так не сказав. Але якщо брати соціально активну його частину, то близько до правди. Пакистан, Індія, Іран поруч, вони там бувають і бачать. І для них привабливішим уявляється шлях демократизації азійського зразка, аніж диктатури робітничого класу. Якого в них до того ж практично і немає. — Тоді тобі не позаздриш. Як же ти проводиш за таких умов свою "спецпропанганду"? — Просто намагаюсь хоч якось допомогти цим бідним людям, бодай чимось реальним. Кілограмом рису голодному, цукеркою дитині, розповіддю про те, що є й інше життя, окрім їхнього злиденного. — Це на п’ятнадцяти відсотках території країни, які контролює уряд. А на вісімдесяти п’яти інших хто їм і що роз’яснює? — Мула закликає до джихаду — священної війни проти невірних, тобто, проти нас. — Слухай, Регісе, якщо це так, то за яким правом ми тут знаходимося? — Ні за яким. Якби ми посадили тут нормальний уряд, який би міг втриматися без нас, і пішли — то було б ще якось зрозуміло. Нехай він був би не такий соціалістичний — дідько з ним, аби не ворожий до нас. Але нас потягло допомогти їм побудувати тут соціалізм. Те, що ми самі толком не в змозі побудувати в себе, в своїй країні. За шістдесят п’ять років. То вже інакше, як старечим маразмом не назвеш. — А що ж тоді по-твоєму уявляє собою наш "развітой соціалізм"? "Окончательная і бєсповоротная побєда соціалізма в СССР"? — Скажи мені краще, який головний економічний принцип характеризує оте і "полноє", і "окончатєльноє", і "развітоє" "построєніє"? — Ображаєш, товаришу замполіт. Нас ще в школі вчили, що соціалізм — це коли пропозиція випереджає попит. — А в нас що ти бачиш? Годуємо своїх солдатів, які зброєю запроваджують соціалізм, бараниною, закупленою в капіталістів Австралії чи Нової Зеландії. Бо свого м’яса країні невистачає. У "військторгу" продаємо нашим "героям" як знак особливої милості і турботи "партії і правітєльства" елементарні речі, але нормальної якості. Тобто — імпортні. А що везе із собою додому наш герой? Куплене тут контрабандне барахло. Бо тут воно є, в охопленій війною країні, а вдома, в країні розвинутого соціалізму, за ним потрібно попобігати, висунувши язика, щоб знайти. — При чому тут баранина і барахло? — здивувався Шеремет. — Ти що не розумієш? Адже це сороміцтво — країна, яка збирається виграти третю світову війну, всюди похваляється своєю потужністю, насправді з натугою утримує всього стотисячну діючу армію, яка до того ж веде бойові дії досить невисокої інтенсивності. Весь світ це розуміє. І зловтішно чекає, доки ця війна не виснажить нас економічно геть зовсім. Враховуючи наші видатки на протистояння з Заходом в Європі і з Китаєм на Далекому Сході. — То який вихід? Що робити? — Як американці у В’єтнамі: допомогти аборигенам створити свою армію, а самим мерщій звідсіля, курс — на Полярну зірку. А вони нехай змагаються тут між собою, скільки їм влізе. Або американський же варіант в Кореї: поділити цей Афганістан по Гіндукушу на Північний і Південний — і нехай собі воюють, скільки сили стане. Самим знову ж стрибок убік. — Щось про таке не чути. Ні в Союзі, бо чого б я тоді дурний сюди їхав? Ні тут у вас, на місці. Тому навряд, щоб так, ми ще нізвідки добром не йшли, свого просто так не залишали. Якщо й не свого, то бодай раз взятого. — Боюсь, як би цього разу хороший апетит наших "крємльовскіх мєчтатєлєй" нас не підвів. Щоб нам тут цей шматок поперек горла не став, — роздратовано кинув Казакявичус. — Піти все одно доведеться, тому треба дуже міцно продумати — як? Щоб не залишити тут по собі вічну зненависть. — Та що ти тієї нудьги напускаєш? Не затим же ми всьому світові виклик кинули, щоб одразу задкувати. Сила солому ломить. З "мультуком" столітньої давності, часів другої англо-афганської війни, або гвинтівкою часів Першої світової проти нас багато не навоюєш. Навіть якщо автомат Калашникова, кулемет ДШК та гранатомет з мінометом додати. — Ти ще їх не знаєш. Воєнний шлях вирішення проблеми реально може бути лише один, але навряд щоб хто з наших "старп…в", там, у Кремлі, на це відважився. — То ж який? Що маєш на увазі? — Влаштувати їм тут приблизно те, що німці влаштували нашим партизанам. Або як було в наших з тобою краях в перші повоєнні роки. Нагнати сюди десантури, вертолітників і — "огонь на пораженіє". На постріл з гвинтівки — постріл з гармати. Як в Будапешті в п’ятдесят шостому. Щоб духу навіть боялися. — Мусульмани — не "упівці" і не "лісові брати", а тим більше не мадяри. Та й їхні гори — не наші ліси. — От бачиш, ти сам собі й суперечиш. "І хочєтся, і колєтся…" І "мама" — світова спільнота, — "нє вєліт". Але одна справа, коли в нас, в майора й підполковника, розгардіяш в голові, і зовсім інше, коли там, в Москві, ніяк не спроможуться на якесь певне рішення. Отому ми отак і тупцюємо вже замалим три роки на одному місці — ні справжньої війни, ні справжнього миру. Ніхто з них не міг навіть уявити собі, що та дивна війна тягтиметься ще понад шість років, калічачи сотнями тисяч тіла й душі з обох сторін. І відіграє для могутнього Радянського Союзу ще драматичнішу роль, ніж для Російської імперії російсько-японська війна. Не гадали вони й про те, що ця їхня зустріч в Афганістані — перша й остання на цій землі. За якихось два тижні по тому дивізія Регіса проводила бойову операцію у взаємодії, як водиться, з афганськими частинами й за підтримки місцевої душманської банди, яка вирішила перейти на бік "народної влади". Все, як завжди. Не було чимось надзвичайним і те, що в ході бойових дій душманський командир зрадив і знову перебіг до своїх. "Кто мне друг, кто мне враг — /разберусь как-нибудь, /Я российский солдат— / труден-долог мой путь", — співалося в одній з їхніх пісень. Гіршим було те, що "дух" завів у засаду нашу роту, яка зазнала значних втрат. Організовував пропагандистську роботу з тією бандою і представником штабу дивізії в батальйоні, який постраждав, був гвардії підполковник Казакявичус. Його достроково відправили в Союз із заплямованим мундиром — стягнення по службовій і партійній лінії. Про це Шереметові коротко оповів його колега по посаді, коли він заїхав до "десантури", щоб знову побачитися з Регісом. Зазвичай політпрацівники своїх ніколи не "здавали", тому він був вкрай здивований. Його спроби щось уточнити — як, за що, адже бойовий офіцер, — успіху не мали. Колега лише з докором глянув на нього: "Ну що ти з мене намагаєшся все щось витягти? Адже сам розумієш — підставили його і зхарчили. За що — не питай, бо й сам толком не знаю. То їхні "політбойцовські" справи. Бувай здоров, сам не підставляйся і мене не штовхай..." Про те, що в середовищі армійських політпрацівників закони вовчі, він знав. Але щоб їхньою жертвою упав один з кращих, з чистіших і розумніших, "комісар", його друг — від того чимось бридким і холодним війнуло по душі. А згодом, коли побачив "Сколько здесь потеряно и смято / добрых чувств и нежности людской", про що також співалося в їхніх піснях, на душі стало ще й тривожно. Бо система відстрілювала, здавалося, кращих. Ті, хто покладав всі свої сили на службу, на справу – саме вони й виявлялися найбільш вразливими у випадку якогось банального тимчасового неуспіху. Ті ж, хто зосереджувався насамперед на страхуванні себе від можливих неприємностей, – ті дірочки на мундирах під ордени пробивали. В альтернативі "самовіддане виконання обов’язку — імітація діяльності й самозбереження", "герой — пристосуванець" система заохочувала друге і зневажливо-поблажливо ставилася до першого. Як казав йому один такий майбутній "полководець", показуючи на свою загальновійськову емблему — зірку всередині лаврового вінка: "Ти знаєшь, как моя емблєма расшифровиваєтся? Сіжу в кустах і жду гєроя. Запомні. Вот так-то…" Не дивно, що за таких умов головною метою звичайного офіцера ставало — вижити. За цим принципом велися і бойові дії — вижити самому і не втратити своїх людей. А накази командування типу "овладєть висотой…", "занять кишлак…", "прочєсать ущельє і унічтожить…", "разгроміть банду в районе…" — то все за принципом "казала Настя, як удасться". Удасться — зробимо все. А не вдасться — що ж, головне — аби втрати були не вищі від середньостатичних за армійські. Така війна — з такими цілями, методами, ідеологією, професійною ментальністю, — вона була приречена на поразку від самого початку. — Поразку, яку багато хто все ще сподівається і намагається перетворити на перемогу. Нічого з того не вийде. Тепер до влади, нарешті, прийшли нормальні люди. З мізками, не з’їденими атеросклерозом, а в багатьох до того ж ще й алкоголем та нікотином. І з нормальною партійною етикою, що також для нас є проблемою, однією з перших, — збуджено поблискуючи очима, говорив йому Казакявичус, коли вони зустрілися в Каунасі у вересні вісімдесят четвертого. Афганська епопея на той час вже закінчилася — що для нього, що для Шеремета. Повернувшись до Академії в лютому вісімдесят четвертого, він вибрав для себе в числі службових завдань керівництво стажуванням слухачів саме у десантників, щоб знову відвідати любий йому Каунас. Сподіваючись, передусім, на зустріч там з Регасом. І вона справді відбулася. Тільки той тепер служив в столиці, у Вільнюсі, і приїхав сюди заради нього. — НачПО, начальник політвідділу в дивізії — типовий продукт системи. Комуністично-патріотична фразеологія з комплексом ритуальних процедур — і все. Головне — аби все було гладенько на папері і аби вчасно "стукав" на командира та його "замів", заступників. — Згадував свої афганські часи Регіс, коли вони сиділи з Володимиром удвох. — Ну а ми, його особисті заступники, — то за посадою його права й ліва рука і щоб не були йому конкурентами. Я прийшов до Афгану з Каунаса на рівноцінну, як має бути, посаду — на полк. Вже там мене ніби-то підвищили — на замначПО з спецпропаганди. Мовляв, сам не слов’янин — легше буде з "чурками" розібратись. Я це розумів і працював на совість. Але, видно, тодішній виступ батька не минувся. Моєму службовому зростанню, цілком нормальному, без карколомних стрибків, ніби й не заважали, але, як я зрозумів, відстежували. Якось "на бойових" розслабилися разом з "особістом". Я від політичного відділу з тим окремим посиленим батальйоном був, а він — від "особого", КДБ. Завдання ми успішно виконали, причому — складне, під кінець дня вийшли до своїх, зранку — марш в пункт постійної дислокації в складі дивізійної колони. З цим і сам комбат впорається. "Кишмишовка", місцевий самогон, але з винограду, відбивав памороки одразу, сам знаєш. Та й втомилися дуже. Отоді-то "особіст" і ляпнув: "Ми про тебе все знаємо, Регісе. В тому числі і про заяву твого батька. Ти молодець, що сам написав рапорт сюди, в Афганістан. Зробиш висновки, поводитимешся пристойно — все буде гаразд, все спишемо, про все забудеться". — Що "спишеться"? Ти сам десь виступав, в чомусь вину особисту відчуваєш? — Та ніби-то ні. Хіба що за розмови з тобою. Однак ти ж знаєш, як в нашій системі, в політорганах — "бєспрє¬дєльная прєданность партії і дєлу лєнінізма…" Причому демонстрація неухильно і щохвилинно. Це я міцно засвоїв ще в Академії. — А чому ж тебе тоді в Афганістані підставили? — Звідки знаєш, що саме так? — Твій же офіцер і розповів, але без подробиць. — А які тут особливі подробиці? Ти ж знаєш, що за вербовку всіх і вся відповідав начальник "особого отдела", щоправда, перед своїми, по своїй, "кадебешній" лінії. Серед противника, тобто — всіх афганців в зоні нашої відповідальності, — вів роботу начальник розвідки. Ці два кадри вкупі і розкопали десь того "польового командира", якому просто треба було на чомусь або на комусь заробити — харчі, боєприпаси, передих від гонитви й небезпеки. Вони з ним і домовлялися. Я ж тільки роз’яснював цим "духам", але тепер вже ніби нашим, лінію їхньої НДПА і нашої КПРС. — Чому ж тоді “офірним козлом” зробили саме тебе? — А ти що, не зрозумів? У мене ж був за службовими обов’язками практично необмежений контакт з афганцями. А з яких питань — хто проконтролює? На моїй посаді можна було "крутити" що завгодно — від елементарного барахла до валюти й наркотиків. І потрібно було це робити. Забезпечувати інтереси певних осіб, та й свої також. Щоб було, як у цирку: всі сміються і всі задоволені. Від Кабула й до Москви, від останнього "спецпропагандиста" тут і аж до щонайвищих у "ГлавПурі"там. — Далі можеш не казати. Що тобі влупили? — По партійній лінії — "строгача", сувору догану, по службовій — "рівноцінну посаду з меншим обсягом роботи". — То ще й по-Божому. Тепер хто ти, що і як? — Старший викладач військової кафедри Вільнюського університету. Все в суворій відповідності до вироку. Сім’я поки що тут, але квартиру у Вільнюсі скоро обіцяють, адже "афганців" там практично немає. Так що, все нормально. Дисертацію навіть пишу. — На яку тему? — "Організація й методика пропагандистської роботи серед місцевого населення в районах бойових дій в гірсько-пустельній місцевості". — І воно тобі треба після того всього? Ти думаєш тобі дадуть написати правду? Точніше, з нею захиститися? Я також зібрався робити дисертацію, також на тему Афганістану. Але мене всі мої керівники знають давно, я їх також, тому одразу попередили: "Володю, тільки без фокусів. Що можна, а що ні, ти сам знаєш". От і все, коротко і ясно. Так що подумай… — Однак якщо я не напишу, як воно було насправді, то тоді хто? — Тобі вже раз пояснили, що таке правда. І в чому смисл життя. — Нічого ти не розумієш. Тепер інші часи, інші люди прийшли до влади, нарешті. Ти Михайла Сергійовича Горбачова слухаєш? Це ж небо і земля в порівнянні з тими, що були. — Може, воно й так, але глянь і з іншого боку. Доки я був у Афганістані, у вас тут трьох генсеків на лафеті провезли й до Кремлівської стіни поклали. Про цього я два роки тому навіть і не чув. А тепер він — необмежений правитель всього Радянського Союзу, велетенської країни. Це подібно до того, як за два роки з безвісного генерала — та в Міністра оборони. Я такого карколомного стрибка не розумію. Тож сумніваюся, щоб з того що добре вийшло. — Партія потребує оновлення, ми ж з тобою про це ще до Афгану говорили. — Однак не таким же шляхом. Хоча — хіба я проти лінії партії? Тільки "за"! Дай Боже, щоб наш новий генеральний секретар не був таким, як попередні. — Точніше — став таким, як перший! — Ти вірно все згадав? Першим генсеком був Сталін. — Вибач, я за духом забув про букву. Безперечно, я про Леніна. Обидва тоді ще не знали всієї тоді прихованої від людей інформації про "вождя мірового пролєтаріата". Яку одні називають "подлой клєвєтой", а інші — "справжньою правдою", треті ж, яких більшість, мляво бубнять: "хто його зна, як воно було", "він також людина", "що старе ворушити", "при комуністах було не гірше, якщо не краще". — Вибач, Регісе, але ми вже мали одного разу "повернення до ленінських норм партійного життя". За часів "дорогого Микити Сергійовича". Та й кожний наступний Генсек на повному зібранні творів Леніна заприсягався, як на біблії. А в результаті що? — Цього разу все буде інакше, я відчуваю. Бо більше такого терпіти вже не можна. Інакше — навіть не уявляю, що буде. В галузі ідеології — застій і безсоромна брехня, в системі партійно-державного будівництва від "демократичного централізму" залишилось лише останнє, в громадському житті — махрове міщанство і подвійна мораль, в економіці — катастрофічне падіння темпів розвитку, в управлінні народним господарством і його організації — низька ефективність і висока затратність. Всюди окозамилювання і пияцтво. — Тебе послухати, то в нас ніде жодної світлої плями немає, — поморщився від такої чорноти Шеремет. — Чому ж? — сумно посміхнувся Регіс. — Є. Радісні реляції в газеті "Правда". Для професійних партпрацівників і легковірних ідіотів. — Все, що ти кажеш — воно, звичайно, "імєєт мєсто бить". Однак народ же не проти. Завзято бігає по магазинах і терпляче "відпочиває" в чергах. Я, наприклад, дійшов обгрунтованого висновку: для того, щоб типова радянська сім’я жила більш-менш нормально, в ній неодмінно повинні бути три складові. — Цікаво, то що ж за такі? — Чоловік і жінка, щоб будувати соціалізм, а заодно робити дітей і заробляти гроші. Це перша складова, основна. Друга — діти, яких має бути одно-двоє, бо на більше не заробиш, щоб прогодувати, як би не намагався. Третя складова — це бабуся-пенсіонерка, яка бігатиме по магазинах і стоятиме в чергах, щоб "отоварити" гроші, зароблені подружжям і забезпечити сім’ю. — То що ж це, нормально по-твоєму? А подивися, що в нас розрахунковою одиницею стало? — Пляшка. Майже за все. Роботяга за пляшку будь-що з роботи вкраде й винесе. — "Водка стала сємь і восємь / всьо равно ми піть нє бросім / ну, а єслі станєт больше / тогда будєт так, как в Польше" — це в Пітері придумали вже давно, — невесело засміявся Шеремет. — І ти гадаєш, що новий Генсек щось зробить? Андропов он спробував — і що з того? — Йому віку не вистачило. А цей молодий, здоровий — сподіваюсь, зможе. Бо інакше — кінець. Ти Оруела читав, "84-й рік"? А Войновича "Москва в 2024-му році"? — Звідки? Щоправда про те, що це "подлая клєвєта на Совєтскій Союз і соціалістічєскій строй в целом" — про це я знаю достеменно. І гнівно засуджую, як і всі радянські люди, — жартома вдав обуреного Шеремет. — Не блазнюй, — поморщився Регіс. — Ознайомишся в оригіналі — зрозумієш. Я допоможу, дістану. — Ні, дорогенький, дякую. Я навмисне ані "ворожих голосів" не слухаю, ані літератури дисидентської не читаю. Щоб коли де навіть і ляпну щось не те, то буду твердо впевнений, що це моє власне. Яке народилося на грунті ретельного вивчення марксизму-ленінізму і співставлення його з реальним життям. А це вже інша справа. Зовсім. — Чому, цікаво? — Бо то вже моє переконання. Особисте. За яке й поборотися не гріх, та й постраждати можна, якщо вже дуже потрібно або не так карта лягла. — Що ж, можливо, ти й маєш рацію — доходити до всього своїм розумом. Ти про такого генерала, Григоренка, — чув? — Це з Академії Фрунзе? Який щось там на одній з партконференцій "врізав" проти спотворення ленінської лінії в житті партії? — Що ще знаєш про нього? — Та більше нічого. Не знав би й того, якби не навчався у тій академії на курсах, та не розповіли пошепки обізнані товариші. — Непересічна людина і справжній комуніст. Нещодавно вийшли його спогади, мені дали почитати — так я потім місяць ходив сам не свій. Він ще двадцять років тому передбачив те, що в нас тепер починається. "Демократизація, гласність, перестройка" — це єдине, що може ще нас врятувати. Шеремет промовчав. Він не був ні "бійцем ідеологічного фронту", ні, боронь Боже, "дисидентом", тому сприймав усі ці нові віяння без особливих емоцій. Тим більше, що за два роки в Афганістані відвик і від "марксистсько-ленінської підготовки", обов’язкових щотижневих занять, і від конспектування "класиків" і документів великих партійних форумів. Їхня справа була воювати за ті "ідеали", а не базікати про них. Продовження тієї розмови відбулося аж через два роки. Регіс за цей час просунувся по службі, отримав звання полковника. На повідомлення Шеремета про приїзд відреагував негайно. І в першу ж суботу вони сиділи в схованому серед лісу затишному ресторанчику "Мішкас", від російського "Мішкі" — ведмеді, в якому господарював добрий приятель Регіса. За кілька днів між приїздом і цією зустріччю Шеремет встиг наблукатися знайомими вулицями, відвідати знайомі місця. В шпарину, на рівень якої прочинив двері на Захід Горбачов, потужно увірвалися свіжі вітри, які швидко роздмухали іскри підприємливості, що жевріли тут ще від сорок четвертого року. І цих небагатьох іскор виявилося досить, щоб всюди почали настійливо пробиватися паростки нового економічного життя. Склалося враження, що головними словами в лексиконі стали "кооператив", "оренда" і похідні від них. Казакявичус підтвердив його спостереження: — Що ж тут дивного, якщо в Литві ще живі і навіть до певної міри дієздатні люди, які мають досвід власного господарювання, їм тепер по сімдесят років. А з тих, кому зараз по тридцять п’ять і більше, багато хто добре знає про це від своїх батьків. У Сибіру ж не всіх понищили, багато хто тут відсидівся або там вцілів і повернувся. Тому — в нас є з чого рости тим новим формам економічного життя, до яких заохочує тепер партія. — А що ж іншим республікам робити? Якщо в нас наймолодшому, який народився при капіталізмі, вже під сімдесят? Про тих, хто мав якусь свою справу, годі й казати — їх самих винищили майже всіх, а з дітей навіть дух батьківської підприємливості повибивали. При¬наймні, з кого зуміли, а таких більшість. Так що у нас один пролетаріат залишився — хоч в місті, хоч в селі. — Що, так дуже помітна різниця між Каунасом і Пітером? — В цьому аспекті — так. У нас кооператив — це перш за все скажені ціни, якість — так собі. У вас більше схоже на те, як воно має бути. — Що тут скажеш? При нових економічних формах кожен кує своє щастя по-своєму, як уміє. Такий закон підприємництва. — Дуже вже швидко ти ці нові закони вивчив. Коли встигаєш? Адже над дисертацією працюєш, не закинув? — Та не закинув. — Без захоплення посміхнувся Регіс. — Але тому й вивчив нові економічні віяння, що тему змінив. Тепер в цьому напрямку працюю. Ти був тоді правий — за рік зрозумів, що захиститись з тим, що я хотів зробити, не дадуть. Надто багато небажаних паралелей виникало, якщо називати речі своїми іменами. — Між чим і чим? — не зразу зрозумів Шеремет. — Між нашою і їхньою пропагандою. Про авторитарно-тоталітарний режим вже й не кажу — там аналогія майже повна. — Здається мені, що ти ті "паралелі" сам знаходиш, бо надто вже глибоко копаєш. Дивись, як би й тут в тебе того самого не вийшло — накопаєш на свою голову… — Не можу ж я, вивчаючи діяльність сучасних кооперативів, оминути кооперативний рух в довоєнній Литві. Знаєш, скільки там цікавого і корисного! — Во-во, давай. "Вперед, на міни!", — як в нас казали. Соціалізм ніхто поки що скасовувати не збирається, а ти тут за приклад буржуазну Литву береш. Ну взяв би хоча б часи НЕПу. — Так його ж в Литві не було, вона ж тоді до складу Союзу не входила. — Яка тобі різниця? Головне — щоб знову не "зарізали". А бути корисним своїй Литві тобі ніхто не заважає, кандидатом наук це робити навіть краще. — Щось ти дуже вже конформістом став, дорогий друже. З чого б це раптом? — Ти думаєш, тебе одного "фейсом об тейбл" потовкли? Мені також делікатно, через третіх осіб, пояснили, що "академії герої не потрібні, академії потрібні слухняні". — І що ж ти їм на це? — Переконливо пояснив, що я за береги Неви не чіпляюся, а тому якщо ми з вами не в лад, то я зі своїм назад, як-то в нас кажуть. А щоб полегшити їм мізкування, запропонував відправити мене знову до Афганістану, там якраз вакансія радника при їхній Академії відкрилася. А за цей час, за цілих три роки, як казав відомий східний мудрець, щось та станеться… — З тобою не знудишся. І яка реакція? — Сказали, що я їх неправильно зрозумів і залишили у спокої. А я стежу за собою, щоб не дуже "геройствувати". Так і живемо — в стані збройного нейтралітету. Але то мої дрібні справи. Ти скажи мені краще про інше, що я у вас тут бачу, окрім цих економічних новацій. Затим в кількох словах Шеремет повідав другу, що не може не помітити подальшого зростання виявів національної відокремленості. Ще не сепаратизму, так би не хотілося говорити, але вже чітко визначеного ізоляціонізму. Якщо коротко й чітко, без словесного туману, то: "Ви, росіяни і всі інші, хто з ними — ви зі своїм СРСР самі по собі, а ми, Литва, — також самі собі. Хоча й у цьому ж СРСР. Поки що …" Казакявичус стенув плечима: — Що тут можна вдіяти? "Гласність" дала можливість відкрити рота тим, хто досі змушений був мовчати. "Демократизація" поставила під сумнів непорушність і безконтрольність партійно-радянської бюрократії, яка узурпувала владу і з демократичного централізму залишила лише останнє. "Перестройка" вселила в людей надію на краще. Перш за все віру в можливість перебудувати його на більш розумних і відповідних потребам простої людини засадах, ніж було досі — як те диктувала Москва. — Хіба вона вже перестала диктувати? — На жаль, поки що ні. Але, я гадаю, що то вже буде не так довго. В нашому суспільстві, та й у республіканській партійній організації дедалі більшої ваги набирають сили, які вимагають принципового перегляду стосунків республіки з центром. — Що ти маєш на увазі? — Не одразу зрозумів Шеремет. — Чого саме прагнуть оті ваші "сили"? — Надання Литві повної свободи господарювання і громадського життя. За центром — лише оборона й зовнішні стосунки, та й те за узгодженням з нами. І частково зовнішня торгівля. Решта — в компетенції республіки. — А як же загальнодержавні проекти? Космос, приміром, атомна енергетика, Байкало-Амурська магістраль — та всього й не згадаєш одразу. — І не потрібно згадувати. Навіщо? Навіщо нам БАМ, яка десь за десять тисяч кілометрів від нас? Навіщо нам ота АЕС, яку нам вибудували в Ігналіні, як вам в Чорнобилі, не питаючись ні нас, ні вас, ще й за одним проектом? Та й багато чого іншого з тим же знаком питання. — Зачекай, соколе ясний, не поспішай. Тоді ж зруйнується єдиний народногосподарський комплекс, в який ми хочеш-нехочеш, але зав’язані. Всі п’ятнадцять республік. Всі! Ти ж повинен краще за мене це розуміти. — Я й розумію. Але ти спробуй поясни пересічному литовцеві, чому його народ повинен розтринькувати свої сили і ресурси в ім’я всіляких незрозумілих амбітних проектів Москви. Вони йому потрібні? Та він хоче розпоряджатися своїм кровним, заробленим своїм потом і кров’ю, сам. А якщо комусь щось кудись давати — то принаймні знати, на що воно піде. Якщо на війну в Афганістані чи ще на щось подібне, то — зась. Якщо на підтримку комуністичного руху від Північного полюсу і до Південного і від Близького Сходу до латиноамери¬канських Анд — також треба подумати. — А наука, а космос — також ні до чого? — наполягав Шеремет. — Литовці, сам знаєш, далеко не безталанні люди, але всі більш-менш солідні науково-дослідні установи де створюються? В Росії, та ще на Україні. В республіках якщо щось пристойне і є, то тільки центрального підпорядкування. Як і промислові підприємства, до речі. Стосовно ж космосу — скільки серед космонавтів литовців? — Одразу не згадаю. — Розслабся — жодного. Правда, в кіно було — наш Будрайтис виконав роль космонавта. І все. Давай поди¬вимося, хто підкорює космос? Росіяни, трохи розбавлені українськими та білоруськими братами, "іншої ж тварі — по екземплярі", вибач за каламбур. Щоб мали ким пишатися, щоб національні герої були. У всіх, окрім прибалтів. Навіть у монголів — і то є … — Стривай, не гарячкуй, принаймні в цьому. Ти ж знаєш, чому так, — енергійно заперечив Володимир. — Тому що ваші до армії просто не йдуть. Тим більше в летуни. А в космонавти відбирають саме таких. — Не скажи. Ткачиху в космос запустили, лікаря також, інженерів всіляких серед них половина — то що ж, прибалти суціль одні свинопаси? Таких спеціалістів не мають? За столом запала гнітюча тиша. Шеремет був приголомшений почутим. Одна справа, якби якийсь цивільний, недостатньо свідомий та ще й, може, з постраждалих. А цей же з наших, радянських, офіцер-політпрацівник. Що ж це воно коїться, куди йдемо? І до чого прийдемо? Ніби прочитавши його думки, Казакявичус з гіркотою вичавив: — Думаєш, мабуть: ось яким сяким—таким ревізіоністом-націоналістом старий приятель став? Гадаєш, мені легко було сказати усе це тобі? — Та ні, що ти. Адже ж знаєш, що я сам не в "бєлокамєнной рождьон" і великодержавним комп¬лексом не страждаю. Як ти свого коріння тримаєшся, так і я свого. І якби інакше — то ще невідомо, чи ми б так близько зійшлися. Справа в іншому. Те, про що ти говориш — воно, безумовно, підгрунття має. Але щоб так гостро ставити питання… — Ти ще не чув, як його інтелігенція наша ставить. А я ж в університеті працюю, не забувай. Там же левова частка нашої інтелектуальної еліти зібрана. Послухати їх — так мої слова то м’якотіле сюсюкання. Молодь дедалі частіше Леніна і Союзний договір двадцять другого року цитує — "самоопрєдєлєніє вплоть до отдєлєнія". — Але ж ти розумієш, що цього ніхто не допустить. Згадай бойовий шлях своєї рідної дивізії. — Тому я й покладаю такі надії на Горбачова. Що він зрозуміє прагнення республіки і знайде шлях трансформації СРСР з нинішньої суперцентралізованої наддержави — страхопудла для всього світу на щось більш-менш цивілізоване. — Соціалізм з людським обличчям? — Приблизно так. Враховуючи ситуацію з національним питанням. — А ти впевнений, що йому це дозволять? Для реалізації будь-яких проектів потрібно, як мінімум, дві передумови. По-перше, належне наукове обгрунтування і детальна програма дій. По-друге, люди, які прониклися б розумінням тієї програми і горять бажанням її втілити. Де та програма? Це, як на великий рахунок, повинна бути нова програма партії. Де вона? Немає. Де ті люди? Він зараз гарячково поміняв всіх старих на майже всіх провідних постах. Але за яким принципом? Нехай гірше, аби інше? Вони що, ці нові — його ідейні прихильники? Та вони на словах підтримають кого і що завгодно, аби до влади дорватися. А там — трава не рости… — Чому ти так скептично до нього налаштований? — Невдоволено сопонув Регіс. — Знаєш, мені, якщо відверто, однаково, хто в нас керує. Надто вже велика дистанція між такими, як ми з тобою, і ними. Коли помер Брежнєв, я якраз в Афганістані був. Гадаєш, когось це особливо стривожило? Та нічого подібного! Зранку на розводі офіцери пошушукалися — і все. Роз’їхалися всі у своїх справах. Ніхто з командування слова не сказав — боялися, чекали офіційного повідомлення, яке надійшло лише за добу по смерті. Тоді вже згребли всіх, хто без діла тинявся та під руку попався — і "обозначілі" траурний мітинг. Так що, повторюю, мені однаково. І цей не гірший від тих, навпаки — кращий: і молодий, і розумний, і демокра¬тичний, і без папірця шпарить, і з народом обнімається та руки тисне. Однак — не вірю я йому, не доведе він до добра. — Але чому? — Казакявичус здивовано звів брови, стенув плечима. — Нагадує він мені чимось Хрущова. Той також як кинувся все реформувати — то ледве потім оклигали. Однак це ще не все, що їх поєднує. — А що ще? — І той, і другий зневажили армію. А згадай, чи був коли в історії людства випадок, щоб на троні довго втримався володар, який не поважав армію? Кажуть, коли Хрущова, вже позбавленого влади, виводили із засідання політбюро, той з докором кинув Міністру оборони Маршалу Малиновському: "Ну что же ти, Родіон Яковлєвіч?" А той, відводячи очі: "Партія вєлєла, Нікіта Сєргєєвіч…" "Наш дорогой Сєргєєвіч", тільки тепер Михаїл, армію також не любить, ох як не любить, ти ж знаєш. Це перше й головне, що не викликає оптимізму. Заперечення? — Але ж у нас таки непомірні воєнні амбіції, треба щось робити. Бо при таких видатках на оборону, точніше, на підготовку до перемоги в третій світовій війні, ми скоро без штанів залишимося. — Чекай, а хто нас до тієї перемоги завжди зобов’язував? Ти що, забув? Тоді нагадаю — "рідна" комуністична партія. А що таке війна за Леніним — також забув? Нагадати? А хто в нас політику визначає? Знову ж партія. То хто ж винуватий у тих непомірних амбіціях? Це, по-перше. По-друге, можна ж коригувати свою воєнну політику, не принижуючи армію, а особливо професіоналів-офіцерів. Не шельмувати їх як дармоїдів на шиї трудового народу. Хрущов — той зайшов значно далі, але цей же тільки ще починає. То на що ж добре нам сподіватися? — Не хвилюйся, Михайло Сергійович — людина мудра і з широким світоглядом. Якщо в нас буде ставлення до армії таке, як на Заході, хіба нам буде гірше від того? — Дай-то Бог, — зітхнув Шеремет. — Твоїми б вустами… Вони обидва й уявити собі не могли, як буде обпльована і спаплюжена і вся армія, і особливо офіцерство в останні роки правління Горбачова та його поплічників. Коли їм буде негласно рекомендовано не з’являтися на вулицях у військовій уніформі, і навіть на службу ходити в цивільному, а потім перевдягатися. Щоб “нє раздражать народ, местноє насєлєніє” і “во ізбєжаніє провокацій”. Щоправда, народ від того перебудовних діячів любити більше не став і приліпив їм презирливе прозвисько “дєрьмокради” замість улюбленого ними титулу “демократи”. — Що тобі ще не подобається в Горбачові? — роздратовано спитав Казакявичус. — Та все подобається. Ти тільки скажи — чи був коли в історії прецедент, щоб щасливо закінчилося володарювання в державного мужа, поруч з яким завжди була дружина, яка щось постійно нашіптувала йому на вухо? — Він що, не має права на особисте життя? — Має повне і незаперечне. Це вона не має права на втручання в державні справи. А шановний Михайло Сергійович, не соромлячись, заявляє іноземним кореспондентам, що він завжди увечері обговорює з Раїсою Максимівною найважливіші справи дня. Кого ж, питається, обирав Пленум партії на керівництво державою? Його чи їх обох? — То вже ти прискіпуєшся. — Дай-то Бог, щоб так. Але я пам’ятаю і про леді Макбет, а Шекспір не одну звивину мав, і про Ніну Петрівну, подругу Микити Сергійовича не забув. Та й в Миколи ІІ також кохана дружина не тільки цими своїми функціями обмежувалася. Як закінчили всі ці державні мужі — відомо. Микита Сергійович — той ще з них найщасливіший. — Ну тебе к бісу з твоїми пророцтвами. Ще зурочиш. — Того б я не хотів. Але не можу не нагадати. Йосиф Віссаріонович Сталін — він скільки народу погубив? Або принаймні з його волі чи згоди? Багато, і навіть дуже. Всю країну багатомільйонну дибки поставив. А чому йому так вдалося, не замислювався ніколи? Не знаєш? Тоді подивися, хто з ним поруч на всіх офіційних заходах сидів. А тим паче на неофіційних. — Горбачов, Валдісе, — то єдина наша надія. Як би там було. Бо іншого просто немає. — Правильно, згоден. Якби тільки він ще той ідіотський антиалкогольний указ відмінив. І чим швидше, тим краще. — Тобі що, не вистачає? Я за тобою щось такої схильності не помічав, — під’юдив його Регіс. — Ти ж знаєш, що народ насправді геть спивається. — Але ти б повинен пам’ятати, що в Росії завжди була монополія на горілку, і держава отримувала від того величезні прибутки, які йшли на зміцнення держави, а не на збагачення окремих ділків. А сухий закон нікого ще до добра не довів і пияцтва не зменшив. Так і в нас сталося: як пили, так і п’ють, тільки тепер до того ж ще й "мужествєнно преодолєвая прєпятствія". Від чого вона ще смачнішою стає. А тим часом до бюджету перестали надходити величезні кошти. Це така торпеда в борт корабля нашої економіки, що як би він зовсім хід не втратив. Хоча з такими знавцями, як деякі в нас є, боятися нічого. — В мене від твоїх питань і заковик вже голова пухне, — заблагав Казакявичус. — Давай краще як слід порушимо той злощасний указ, коли "в кои-то веки" зустрітися вдалося. Закінчили на оптимістичній і навіть веселій ноті. Не передбачаючи, що зустрінуться знову лише через п’ятнадцять років, аж тепер. Переживши за ці роки більше, аніж комусь випадає на весь вік. 6. "ТЕПЕР — ПОЛІТОЛОГ…" Чим ближче наближалася шістнадцята година, тим більше Шеремета охоплювало неусвідомлене хвилювання. Як колись перед побаченням. Але ж тут зовсім інший випадок, заспокоював він сам себе. Однак воно, те відчуття, не минало. Думки роїлися, зачіпаючи одна одну. Яким він став тепер, давній приятель? Адже спливло стільки часу! Згадав своє життя — та то ж ціла епоха, не на одного стачило б. І в нього ж, мабуть, так само. Чи буде їм тепер про що погомоніти? Так, як колись? Бо ж всяке буває… Шеремет пригадав свою першу поїздку за кордон у вересні дев’яносто п’ятого. Першу справжню на Захід, до Нідерландів. Бо ж, як колись казали: "Куріца — нє птіца, Афганістан (Монголія, В’єтнам тощо) — нє заграніца". Тоді НАТО запросило на свої навчання представників з усіх колишніх країн Варшавського Договору. До колишнього СРСР підхід був дещо інший, тут честі удостоїлися лише Прибалтика, Україна й Молдова. Прибувши на місце, до невеличкого нідерландського містечка, Шеремет зустрів там багато знайомих. З деякими він вчився в Академії в Ленінграді, декого навчав сам, коли став викладачем. Однак реакція на зустріч була не у всіх однаковою. Саме литовець, Альгіс Вітайтіс, тримався холодно-відчужено, ніби вони навіть не знайомі. Той Альгіс, з ким він свого часу навчався в Академії, щоправда, будучи значно молодшим. З ним він потім зустрічався в Каунасі, будучи вже старшим від нього по службі. Альгіс був тоді дуже люб’язним і навіть запопадливим. А тут раптом кирпу задер — "лайсве Лієтува". Ну, я тобі покажу! Коли той знову демонстративно-холодно відвернув пику, Шеремет, вдягнувши на обличчя машкару життєрадісного ідіота, панібратськи ляснув його долонею по плечах: — Альгіс! Привіт! Яка зустріч! Скільки літ, скільки зим! Той збентежено-невдоволено щось забубонів, підкреслено натискаючи на "ви". — Та кинь ти, Альгісе, дурня грати. Теж мені, цнотливий дуже став. Чи ти боїшся себе перед господарями скомпрометувати? Так вони до України не гірше, ніж до Литви ставляться. — А ти хіба тут не від Росії? — Ти що, на старість років очима заслаб? — навмисне в тому ж грубуватому тоні продовжував Шеремет, показуючи на значок на лацкані піджака. — На, тримай на пам’ять, — простягнув свою візитівку з тризубом і жовто-синім прапорцем. — Ну, це ж зовсім інша справа! — з полегшенням пом’якшав Вітайтіс. Казакявичус, судячи зі всього, не з таких. Інакше б не розшукував його тут. Але як дізнався? Роздуми перервав стук у двері. — Можна? — На порозі стояв Регіс. Той самий, тільки русяве волосся побите часом і сивиною, та обличчя порізали перші зморшки. І замість мундира полковника елегантний темно-сірий костюм. — Прошау, дорогий друже! Добрий день, або лаба дієна! Заходь, радий тебе бачити. — Лабас, Валдісе, здрастуй, дорогий! Кілька хвилин розмова точилася довкола здоров’я Шеремета, аж доки він сам не наполіг закрити цю тему. — Розкажи, краще про себе — де ти, хто, що і як? І як мене знайшов? — Недаремно у вас кажуть, що язик до Києва доведе. Зателефонував тобі на службу — там сказали, що ти давно на іншому місці. Тоді я відрекомендувався полковником-товаришем ще по Радянській армії — і мені відразу дали твої нові координати. Такий же маневр з твоєю секретаркою — і я тут. — А як взагалі дізнався, що я в Україні, в Києві тепер, а не в Росії залишився? — Світ тісний. Був якось у Вітайтіса. А він в кабінеті альбом тримає з фотографіями — про його громадську та службову діяльність. Любить він це діло — показати свої заслуги перед державою і народом. Дивлюся — на одній з них в групі військових ніби ти, але в якійсь незнайомій уніформі. Запитую Альгіса — він дає підтвердження, навіть візитівку твою знаходить. Далі вже справа техніки. Шкода тільки, що дізнався про тебе тільки тепер. Бо я з вашими контактую давно і досить непогано, причому не тільки із взаємною користю, але, повинен зазначити, і з задоволенням. Та й за роки незалежності бував тут у вас разів чотири, востаннє — під час візиту до України Папи Римського. — Справді, шкода. Але розкажи ж про себе бодай коротенько: як життя, що поробляєш, як родина? — Надія тобі привіт передає. Працює в міру сил у фірмі, яка має бізнес із Росією, та порається по господарству. Що ще для жінки потрібно? — Проблем не виникає, що росіянка? — Практично ніяких. Мову вона вивчила вельми пристойно, громадянство прийняла наше — тож які можуть бути питання? То в тих, хто й досі не може вивчити по-литовськи, як хліб називається — в тих справді певні проблеми є. Але без крайнощів, ти ж знаєш — у нас народ поміркований. — Син як? Дорослий мабуть? — Та не кажи. Університет вже закінчив. — За яким фахом, де працює? — Почав з юриста, тепер ще й диплом економіста здобув. Зараз стажується у Штатах... — Ще не одружений, дідом тебе не зробив? — Ні, Бог милував. Та й в нас тепер молодь рано не одружується — як на Заході, спочатку на власні ноги прагне зіп’ястися. Часи, коли в двадцять років весілля справляли й на шию батькам зі своїми дітьми сідали — те вже минулося. Як і багато чого іншого, — зітхнув Казакявичус. — Що поробиш, таке життя. — Ти сам як ці роки жив? — Якщо по-правді, Валдісе, то — складно. Справа не в тому, що скаржуся на долю, зовсім ні, тут скоріше навпаки. А в порядку констатації факту, так би мовити. Перехід від комуніста, справжнього, переконаного, а не просто "члєна КПСС", до соціал-демократа – важка справа. Та й від офіцера — викладача "партійно-політічєской работи в Вооружонних Сілах СССР" до громадського діяча нової держави, неупередженого дослідника соціально-політичних і економічних процесів у незалежній країні – також нелегша. Таке і дається непросто, і безслідно для душі й серця не проминає. Та ти й сам, мабуть, щось подібне пережив, якщо тоді приїздив до нас в Каунас з "колибєлі рєволюції", "города Лєніна", а тепер ось в столиці незалежної України мешкаєш, служиш в її Збройних Силах. — Маєш рацію, Регісе. А тому давай по-порядку: спочатку ти про своє життя-буття, потім я. Згода? — Нема запитань. З чого починати? — З останньої зустрічі, з вересня вісімдесят шостого, щоб важливого не впустити. Казакявичус замислився, збираючись з думками: — Попрощалися ми з тобою тоді, коли я ще вірив і в Горбачова, і в його курс, і в можливість якихось демо¬кратичних реформ та перетворення СРСР на справді братську "сім’ю народів". Але якщо не з кожним днем, то принаймні місяць за місяцем та віра танула, мов сніг на сонці. Шкода тільки, що сонце те пригрівало не те, якого прагнули. Тому нагору чимдалі дужче вилазили будяки, а не добірний колос. Та ти й сам пам’ятаєш, мабуть, як тоді було. Економічні реформи обернулися подальшим падінням продуктивності праці й розкраданням державного майна. До державних підприємств, як воші до кожуха, поналазили всілякі малі та спільні підприємства, засновані їхнім керівництвом та партгоспноменклатурою. Ці МП та СП, немов паразити, смоктали кров з державних підприємств, збагачуючи своїх засновників. Товарів і продовольства ставало дедалі менше, а грошей на руках в населення — все більше. Словом, в економіці — повне фіаско. — Що, навіть у вас в Литві? — Ми ще трохи якось трималися, намагалися обмежити вивіз товарів і продовольства за межі республіки, регулювати продаж їх приїжджим, але невдоволення Центром серед людей зростало. — А в інших сферах як? — Та ніяк, так само погано. Задекларовані в Москві гасла щодо гласності, демократизації на місцях всіляко саботувалися. Секретарі партійних комітетів і голови рад всіх рівнів як звикли "рулювати" з незапам’ятних часів, так і продовжували. Партійна "молодь", а такими вважалися ледь не до сорока п’яти років, спробувала створити в партії "демократичну платформу". Я також туди серед перших було подався. — Що там робив? До керма чи до низів ближче був? — Скоріше перше, ніж друге. Намагалися реформувати партію і втримати в своїх руках важелі керівництва. Але вже на комуністично-демократичних засадах. Все ще сподіваючись на лібералізацію політики центру відносно республік. Однак після проведення пленуму ЦК з національного питання усвідомив, що сподівання на те, що Центр нас зрозуміє — абсолютно безпідставні. Москва, як і відомі історичні персонажі, "нічого не забула і нічому не навчилася". Не забула великодержавного російського шовінізму, який вона замаскувала під "інтер¬націоналізм", і не навчилася, що тепер так діяти не можна, не ті часи. Пам’ятаєш той пленум, вісімдесят сьомого року? — Як не пам’ятати! — невесело хитнув головою Шеремет. Саме уважно вивчивши документи того пленуму, він тоді уяснив, що поділ "совєтского народа" на людей першого сорту — росіян, другого — "хахлов" і "бульбашей" і третього — "чурок", "чукчів" і їм подібних є остаточним і безповоротним. Оскільки отримав відтепер освяту на найвищому рівні і від сучасного, ніби-то прогресивного партійного керівництва. А відтак маховик інтернаціоналізації, а фактично денаціоналізації, русифікації й асиміляції набере ще більших обертів. Однак вголос згадав лише один випадок, що трапився з ним тих часів. — У нас матеріали того пленуму, як було заведено, обговорювалися на семінарі з марксистсько-ленінської підготовки. Мені так не хотілося на нього йти! Бо ж погодитися зі всім тим — язик не повертався, а, боронь, Боже, сумнів який виказати — ти знаєш, що тоді було з тими, хто наважувався "виступіть протів лініі партіі", а тим більше "с позіцій буржуазного націоналізма". Тож я йшов, як на кару. І все вишукував, як би відмовчатися. Бо ж сам розумієш… — І як же тобі, вдалося? — зацікавився чомусь Казакявичус. — Як не дивно. Але слухай, як це сталося. Нас в групі було чоловік двадцять офіцерів, керівник — генерал, начальник кафедри. За званням усі підполковники- полковники, за національним складом відсотків шістдесят — росіяни, решта — інтернаціонал. Зазвичай до слова бажаючих не допросишся, а тут досить жвавенько так, дискусії якісь ведуться. Але тональність одна, цілком певна: як оцінити тогочасну національну політику в СРСР — на "відмінно" чи тільки на "добре". Я собі нишком сиджу і думаю: чи то в мене кебети бракує зрозуміти всі "прєлєсті", чи то у вас, хлопці, дах поїхав? А потім роздивився: та ж виступають і дискусії ведуть одні росіяни під керівництвом казанського татарина, який росіянином записався. Решта, такі як я, сидять, немов води в рота понабирали і очі одне від одного ховають. Щоб ніхто не здогадався навіть по очах про його незгоду. Отакою вона була "палка підтримка національної політики партії широкими масами комуністів". — Ти собі промовчав — і правильно зробив. Бо політика партії — то не твій хліб, та й про що тобі виступати, коли ти сам на чужій землі живеш. Але ж я на своїй землі був, та ще й професійний партієць. І хоча литовців серед нас було лише один на десятеро, я не витримав. — І як, з партії не поперли? — Як не дивно, ні. На кафедрі хотіли "строгача із занесенням", але в парткомі університету нас, литовців, була вже більшість, тому обмежилися "без занесення". — А потім? — Потім, подивившись, як Москва неспроможна нічого вдіяти в Нагірному Карабасі й взагалі на Кавказі, як дискредитують армію і злочинно-варварськи ліквідують нашу військову присутність в Європі, як Єльцин заради власних амбіцій розхитує державного човна і все сходить йому з рук, я зрозумів, що розпад Союзу Радянських Соціалістичних Республік — то питання часу, причому зовсім недалекого. А після подій біля телевежі у Вільнюсі взагалі кинув їм на стіл свого партійного квитка, отримані за Афганістан ордени і рапорт на звільнення з армії. З Союзом мене відтоді вже ніщо більше не пов’язувало. Це був край. Однак що це я — весь час тільки про себе, — зупинив біг спогадів Казакявичус. — У тебе як було в ті часи? Наскільки я розумію, також навряд чи просто? Просто... Шеремет лише усміхнувся про себе. Та якщо почати розповідати — ночі не вистачить. Тому вирішив обмежитися головним: — Я усвідомив, це значно пізніше, лише після 24-го серпня дев’яносто першого. До того все якось не вірилося: така могутня держава, триста років серед перших у світі, останні п’ятдесят років весь світ якщо не в повазі, то в страху тримала — і раптом на тобі, кінець. Я й у вашій незалежності до того кінця остаточно не був впевнений. І навіть до певної міри проти був. — Це раптом чому? — Не міг стримати здивування Регіс. — Національний егоїзм. Коли у вас там, у Прибалтиці, почали незалежності вимагати, в Пітері велися розмови, мовляв: дідько з ними, з прибалтами, нехай ідуть собі під три чорти. Все одно скоро назад приповзуть, як їм нафту й газ перекриють. Точилися дискусії і в мене з друзями. А вони, як на те, всі росіяни або за таких себе видають. І тієї ж точки зору: нехай ідуть куди хочуть, хоч всі, не тільки прибалти, а й "чурки" з "чорнозадими". А ми собі, слов’яни, як позбавимося того різноплеменного баласту — то як рвонемо! Один я тоді рішуче виступив проти: ні, або всі сидимо в одній камері, як є, всі п’ятнадцять разом, або якщо вже на волю — то всіх. В тому числі й Україну. — А ти, виявляється, великодержавник. Принаймні був. — розсміявся Регіс. — Не великодержавник, а — державник. І не був, а є й досі, таким і вмру. Бо я був і є абсолютно впевнений, що держава — це інституція, необхідність у якій існуватиме доти, доки існують люди. — Чому ти так упевнений? — Тому, що саме держава захищає одних людей від інших і самих від себе. — Що маєш на увазі? — Спокон віків кожний народ має свою територію, на якій прагне жити відповідно до своїх звичаїв. І держава повинна забезпечити йому це право — на свою правду і волю в своїй хаті, перефразовуючи нашого національного генія. Без зазіхань всіляких чужинців і зловживань власних надто егоцентричних співгромадян. — Тоді ти розумієш, чому ми наприкінці вісімдесятих піднялися за незалежність. Щоправда, ви також незабаром приєдналися. І я не раз згадував, який ти був тоді правий стосовно Горбачова, за п’ять років до того. Коли висловлював сумніви щодо його спроможності як правителя такої великої держави. Дійсно, пари вистачило ледь більше, ніж на свисток. Хоча, в принципі, як для нас, то так воно вийшло і на краще. Бо був би він мудрішим і рішучішим — хто зна, чи вдалося б нам так легко з московських лабетів вислизнути, малою кров’ю. — Історія "сослагатєльного наклонєнія" не знає. Що сталося — те сталося. Хоча як щодо прогностичних здібностей, то тут я також тебе не раз згадував, коли все почало валитися—руйнуватися—розповзатися. Твої міркування стосовно національності —"совєтскій". Ти ніби у воду дивився, але ще раніше від мене, за десять років до того. Справді, була б у нас тоді така національність — ніколи б Союз не розпався. Отакі "совєтські" нізащо б не дали. Вони б його сцементували намертво. — От-от, і були б непорушним замком на нашому ярмі. Ти що, жалкуєш? — підозріливо глянув Казакявичус. — Один наш політик на це сказав так: хто не шкодує за Радянським Союзом — той не має серця, а хто сподівається його відродити — той не має голови. В мене особисто є і серце, і голова, принаймні, я так вважаю. Окрім того, дорогий друже, якби я жалкував, то залишився б там, де був, у Пітері, а не кидав у зрілому віці насиджене гніздо й вирушав у безвість, де на мене ніхто не чекав, тим більше з обіймами. І служив би я тоді спадкоємниці СРСР — Російській Федерації. І вставав би у стійку "струнко" під звуки все того ж гімну — "Союз нєрушімий рєспублік свободних навєкі сплотіла вєлікая Русь…", як це добросовісно роблять мільйони моїх одноплемінників. Хто з бажанням, хто з недолі… — Вибач, я не хотів тебе образити. Просто від спілкування з твоїми співвітчизниками у мене склалося враження, що надто багато людей ностальгують за минулим, а ще більше просто й досі не визначилися, якої б держави вони хотіли. — Що ти маєш на увазі? — тепер вже підозріливо мимоволі глянув Шеремет. — Знову я не туди, — збентежився Казакявичус. — Вибач, мені про Союз і Литву легше говорити, то моє і я не боюсь гострих кутів. А у вас тут… Розмовляю з вашими — і так і не можу іноді второпати, чи то вони справді незалежності прагнуть, чи то до нового Союзу, типу якогось слов’янського або євразійського їх знову тягне. Давай, розкажи краще про себе. Як ти в Києві опинився, як адаптувався, коли звідси збираєшся? — обвів рукою палату. — Звідси — за кілька днів. Поїду ще на реабілітацію, а там — знову до строю. Так що з цим нормально. Стосовно ж того, як тут опинився — то багато говорити, мало слухати. Якщо коротко: коли Україна проголосила незалежність, написав рапорт, потім добився спочатку тривалого відрядження до Києва, восени дев’яносто першого, а потім і остаточного переводу. З березня дев’яносто другого, вже понад десять років — у Збройних Силах України. — Дружина, діти? — Старша донька залишилася в Пітері, так сталося. Дружина з молодшою — тут, зі мною. — Адаптувалися, все нормально? Адже вони в тебе всі, як я пам’ятаю, пітерські? Хоча у вас тут, бачу, мовне питання не стоїть. – Ще й як стоїть, — невесело подумав про себе Шеремет. — Просто ти не з того боку дивишся. Або оцінюєш відповідно до конкретної ситуації, зрізаєш оті самі "гострі кути", про які бідкався. Ідея спала на думку раптово, але сподобалася відразу. Це ж такий шанс — ознайомитися з поглядом з боку, сторонньо-критичного але розумного й обізнаного, неупередженого і небайдужого чоловіка. — Регісе! Можна тебе запитати? Тільки щоб відповідь була відвертою, абсолютно. Добре? Гєрай? — І не просто "гєрай", а "лабай гєрай", дуже добре. Але скажи мені, будь ласка, до чого така серйозність? Сподіваюся, ти не ім’я моєї коханки хочеш дізнатися? І не рахунок у банку? А державних таємниць я все одно не знаю. Так що запитуй. — Тоді скажи мені, як тобі Україна? Ось ми практично одночасно, за малим півтора десятка років, як почали будувати свої незалежні держави. Ти знаєш свою країну і бачиш мою. Як людина розумна, безперечно, порівнюєш. Так от — як тобі наша ситуація? Що в нас, на твій погляд, добре, а що не дуже? Причому мене більше цікавить останнє. Розказувати, як ми впевненою ходою рухаємося в світле майбутнє, в нас і тепер не гірше, ніж за часів СРСР уміють. Тільки тоді те майбутнє було соціалістичним, а тепер — ринково-соціальноорієнтоване, правове і до того ж з розвинутим громадянським суспільством. — Майже як з "розвинутим соціалізмом".., — жартома підхопив Казакявичус. Однак відразу зігнав посмішку з обличчя. — А якщо серйозно, Валдісе, то говорити про те, про що ти питаєш, ще й відверто — воно буде боляче. Навіщо тобі це, тим паче зараз? Ти що, політолог? Тобі воно треба? — Не політолог, але треба. Я мушу орієнтуватися в тому, що відбувається, мати свою думку, а не жити лише розумом тих, хто пише і показує тільки те і так, як буде вигідно тому, хто їм платить. Мені цікава думка сторонньої, незаангажованої людини. — "Какім ти бил, такім остался…", — чи то пожартував, чи то поспівчував Регіс. — Що ж, тоді слухай. Коли ви тоді, в дев’яносто першому проголосили незалежність — як вам всі заздрили! Особливо ми, прибалти. Бо ж у нас ніяких особливих природно-економічних ресурсів не було, окрім працьовитості наших людей. Ви ж за всіма, буквально всіма показниками мали шанси швидко відірватися від всіх нас і потужно піти вперед. Принаймні, нам так здавалося. Бо ж у вас був і є, до речі, один з найбільших у світі природно-ресурсних потенціалів, а до того ще й вкрай сприятливе гєополітичне розташування. Однак ви повели себе досить дивно. Замість того, щоб будувати свою державу і реформувати успадковану від СРСР економіку під потреби свого народу, а не "народнохозяйствєнного комплєкса СССР", ви почали лементувати про розірвані економічні зв’язки з Росією і намагатися їх відновити. Начебто ніхто не знає, що ініціатором розриву була саме Росія і що вона завжди прагнула до самодостатньості в усьому. І вони створять замкнутий цикл виробництва у себе, чого б їм це не коштувало, а в кооперацію ні з ким не підуть. Бо це, за їхньою ментальністю, є залежність від іншої держави, себто річ для росіян абсолютно неприпустима. Так було згаяно років три, а реально навіть більше, причому найціннішого часу — на старті. — Стривай. У нас було тоді багато інших нових проблем, насамперед політичних — і ядерне роззброєння, і визнання в світі, і міжнаціональні стосунки, і стосунки з Росією, і Чорноморський флот — всього й не злічити... — Ядерне роззброєння — краще б ти не зачіпав цю тему. Про це досить об’єктивно і обгрунтовано писав ще тоді, коли ви тільки збиралися робити це безглуздя, один з ваших тодішніх парламентаріїв, генерал Толубко, фахівець з ракетно-ядерної зброї, наскільки я пам’ятаю. Америка в змові з Росією вчинили з вами так, як колонізатори з тубільцями: за обіцянку-цяцянку виманили в недолугого й боягузливого вождя найголовніше, що складало потугу племені. І що змушувало чужинців ставитися до нього якщо не з повагою, то з певною увагою. Відтепер племені лишилося покладатися тільки на чужу ласку та власну винахідливість в пошуках компромісів. Причому зі всіма, всюди й завжди. Історія ж свідчить, що досягти такого ще нікому не вдавалося. А те, що вдавалося, було завжди результатом чимдалі більших поступок. За рахунок свого народу і на користь чужинцям. Достатньо згадати долю Чехословаччини — і в 1938-му році, і тридцять років по тому. — То справа тонка — безпечна експлуатація ядерної зброї, ми з тобою в ній не фахівці. Досить Україні одного Чорнобиля. Ви ж також ядерну зброю віддали, вважай свою, з Шяуляйскої ракетної дивізії — і нічого, себе не картаєте, поважати ні ви себе, ні вас не перестали. — Так ми ж не поводили себе так, як ви, з інших питань. Хоч в економіці, хоч в державному будівництві. Ми відразу почали, крок за кроком, ліквідовувати свою залежність від будь-кого, передусім від Москви. У всіх галузях без винятку. Тоді світ і зрозумів, що литовці — народ серйозний, знають, чого хочуть. І ставитися почали відповідно. Ви ж тим часом в політиці все намагалися "між краплинами пройти" та "польку-бабочку" довкола Москви танцювати. А в економіці у все більшу залежність від неї впадали з тими злощасними енергоносіями. — Що ж зробиш, коли своїх енергоносіїв обмаль, а економіку успадкували від СРСР — вкрай енергозатратну? Не зупиняти ж виробництво, яке й без того зовсім підупало. Тут уже не те що "польку-бабочку", а й "танець живота" навчишся виконувати, — невдоволено пробубонів Шеремет. — От я й кажу, що не тому вчитеся. У всьому світі давно відомі два шляхи вирішення цієї проблеми, причому взаємопов’язані, як рейки в залізничній колії. З одного боку — диверсифікація джерел, тобто ліквідація монопольної залежності від однієї країни, з іншого боку — зменшення енергоспоживання, перехід на енергозберігаючі технології. Ви скористалися хоч одним шляхом? Хоч на самокаті однією рейкою поїхали, якщо кебети бракує дрезину змайструвати? Мовчиш? Бо сказати нічого. — Чому нічого? Ми он нафтотермінал під Одесою побудували, нафтопровід Одеса-Броди і далі на Захід. — І скільки років на це втратили? Десятилітній ювілей святкували? А як він у вас працює? Іржа ще не з’їла?— майже відверто глузував Казакявичус. — А ми ж також не нафтодобувна країна. І Москва нам вентилі на трубах почала крутити, коли ще Союз не встиг розпастися. То ви що, того не бачили? — Та бачили, але ж все думали, що якось домовимося… — Сподівалися, що якщо ви слов’яни, то вам якась поблажка буде? Що "дємократічєская Росія" з радістю посприяє в становленні "незалежної України"? — іронічно-співчутливо глянув Регіс. — Ну, не так вже, щоб дуже, але принаймні на якесь розуміння і взаємодію, мабуть, сподівалися, — ствердно кивнув Шеремет. — Та невже ж ви з історії все забули і геть нічому не навчилися? — вражено глянув на нього Казакявичус. — Невже ніяк не зрозумієте, що Росія вам ніколи не простить вашої самостійності? Ніколи! І ніколи з нею не прими¬риться. Не російський народ, а саме Росія — держава, яка має споконвічні імперські амбіції. З вашої Київської Русі, до речі, починаючи. Бо без "Малороссії", а ще ліпше "Юго-Западного Края" справжня "Вєлікая Россія" просто немож¬лива. Про це знають всі, хто хоч трішки вивчав історію. Шеремет мовчав, бо що мав сказати? Що вони справжньої історії, навіть не в українському, а бодай загальноєвропєйському сприйнятті, ніколи і не чули, і не бачили? А все тільки через призму російського, а потім совєтського розуміння? Врешті не витримав: — Ти що, забув, яку ми з тобою історію вивчали, хоч я в українській школі вчився, а ти в литовській? В ній про твоє Велике Литовське князівство толком і не згадувалося, та й про Україну не набагато більше було. Ти знаєш, що я для себе історію України відкрив більш-менш адекватно й повно лише маючи вже сорок чотири роки? Та й то лише тому, що вдалося дістати, я тоді жив у Ленінграді, підручник "Історія Ураїни" Ореста Субтельного. Який в Україні лише народився, а ріс і навчався в Німеччині й США, живе ж і працює в Канаді. Я коли йому про це сказав, при зустрічі, він був дуже здивований. — Нічого я про "Історію СРСР" не забув. Але ж литовці були не в ліпшому становищі, ніж українці, чому ж ми не зреклися своєї історії, не забули, а головне — висновки зробили? І не мали марних ілюзій? — Регісе, вибач, але мені більше болить Україна. І я про неї хотів почути твою чесну й відверту думку, про стан справ у нас. Бо у вас і так, я бачу, непогано. Тож хочу докопатися… — Тоді повернімося до енергоносіїв. Чому ви понад десять років державної незалежності не позбавилися енергетичної залежності? До того ж ще й боргів величезних наробили за їхню поставку? Невже Україна неспроможна була вчасно побудувати нафтотермінал і нафтопровід? Потужна держава, яка вміє будувати ракети, літаки, танки і багато чого іншого — й раптом не в змозі здійснити звичайний інженерно-будівельний проект? — Та спроможна, мабуть, будували ж до цього і нафтопроводи, і устаткування відповідне. — Тоді чому? Ти не задумувався над цим питанням? — не поступався Казакявичус. — Глибоко — ні, бо — і ніколи, і нема за чим. Від мого поля діяльності це далеченько, — відбувся відмовкою Шеремет. — А даремно. Тоді я тобі скажу: а ти не замислювався, чому ви й досі так несамовито качаєте з Росії і нафту, і газ, і безбожно їх спалюєте, не задумуючись про наслідки? Тому що, як сказав один з ваших так званих "олігархів", "всє большіє состоянія в Украінє сдєлани на трубє". Росія вас "посадила на трубу" так само примітивно-просто, як наркоторговець "садить на голку" наркомана-початківця. І навіть не на одну "трубу", а одразу на дві — нафтову й газову. А працюють в поті чола, щоб це становище зберегти якомога надовше, якщо не назавжди, сотні, якщо не тисячі людей, в яких і влада, і гроші. Причому це люди передусім в Україні, є її громадянами і навіть присягу їй складали як державні службовці. — Що і кого ти маєш на увазі? Конкретно, — недовірливо глянув на нього Шеремет. — Не буду обтяжувати тебе непотрібними тобі "схемами", скажу просто: тут існує ціла могутня система, якій вкрай вигідно, щоб українські "трейдери", а простіше торговці закуповували нафту й газ саме в Росії, а не в будь-якій іншій країні, бо ніде більше такі грабіжницькі оборудки не пройдуть. Левова частка при цьому дістається росіянам, то в них справжні олігархи, а не у вас. Але досить перепадає й вашим, ті також олігархи, але тільки так звані, містечкові. Освячують й покривають всі ці неподобства ті, хто повинен з ними боротися — відповідні державні чиновники. За відповідну мзду, природньо. Таким чином, всі сміються, всі задоволені: олігархи з обох боків і українські чиновники – бо мають хто "скажені", хто "грубі", хто "солідні" гроші; російські урядовці — бо одним пострілом убивають двох зайців: і ринок збуту мають, і важелі політичного впливу на колишнього васала, причому вельми вагомі. То ж кому й навіщо потрібно, щоб Україна мала власний нафтотермінал і нафтопровід? Щоб весь цей золотий дощ перетворився на жалюгідне моросіння, а то й зовсім припинився? Шеремет сидів спантеличений, не знаючи, вірити чи ні. Бо надто багато достатньо і навіть дуже відомих та значних людей доказували протилежне — що термінал той якщо й потрібен, то не так щоб дуже, а нафтопровід Одеса-Броди — то взагалі щось незрозуміле. А зараз збудували — так запустити ніяк не взмозі. І ті, й інші посилалися на державні інтереси, апелювали до народу, який опікують і навіть клялися Україною. А державний борг, в тому числі й за енергоносії тим часом висить ярмом на шиї українського народу – і живих і ненароджених… Ніби прочитавши його думки, Казакявичус порушив тишу питанням: — А ти не скажеш, часом, чому у вас борги перед Росією за енергоносії вважаються державними? — Особливо якось не задумувався. — Стенув плечима Шеремет. — Здається, тому, що наші платили нерегулярно, а росіяни пригрозили, що припинять постачання. От, щоб зняти гостроту, держава й надала гарантії. — Припустимо, що так. А ти не задумувався — чому? І кому це вигідно? Адже енергоносії закуповуються в недержавних російських компаній недержавними ж українськими компаніями. Так? Так. Споживають ці енергоносії переважно недержавні підприємства, оскільки промисловість у вас на дві третини, якщо не більше, приватизована і належить приватним, підкреслюю — приватним особам, а не державі. Так? Так. То хто ж за них, за приватних осіб, цілком конкретних небагатьох, але багатих фізичних осіб, мусить платити? І при чому тут держава? Якщо на всіх етапах у кожного свій гаманець? За радянських часів і перших років незалежності то було ще бодай якось зрозумілим — поки був перехідний етап. А тепер? Коли все розікрадене—розподілене-приватизоване давно і не по одному вже разу? — Та дідько його знає. Є в нас економісти — нехай вони й думають, — сердито засопів Шеремет. — Це ти надаремно. Вони надумають так, як буде вигідно тим, хто їм платить або наказує. А державний борг перед іншою країною — то ярмо, яке ви, нинішнє покоління, накидаєте на своїх дітей і онуків, які ще в колисці, а то ще й не народилися. То ви усвідомлюєте, що робите? І в чиїх інтересах? — Слухай, ти мене вже зовсім замордував цією своєю "політекономією дикого постсоціалізму". У вас що, такого немає? — Такого — ні. Бо таке навіть уявити собі неможливо, поки у вас не побуваєш. Вибач, але це так. На жаль. Ти зрозумій: якщо державний борг можна порівняти з ярмом, яке хоча й важко, але терпіти можна, то практично єдиний напрямок постачання енергоносіїв – це вже як зашморг на шиї. Тільки й різниці, що не в якогось одного бідака, а в цілої нації, незалежної держави. Смикне за цей зашморг якийсь “газпром” або “транснєфть”, себто, вентиль перекриє – і все, гаплик, завмерло життя в цій державі. Спочатку колапс, а потім смерть. Для початку – незалежності, а потім – і самостійності нації. Нещодавно таким чином білорусів вже провчили, а заодно й вам продемонстрували, щоб висновки правильні робили, не забувалися, хто в Євразії господар. Та ми і так нібито без передиху перед ними витанцьовуємо, подумав про себе Шеремет. В голос же сердито спитав: – То що ж у нас — найгірше від усіх? — На даний час — так, хоч і гірко про це говорити. Повір, я знаю про що кажу. Центральна Європа, Балтія — то мій хліб. Окрім того, я щільно співпрацюю з аналогічною моєму центру структурою тут у вас, в Києві. Є тут у вас такий собі ЦУСЕП. — А це що за звір? — Незалежний дослідницький центр "Україна: соціологія, економіка, політика". Так що ситуацією володію не гірше від ваших, а можливо й краще. Вас випередили всі в Європі, хто тільки там є. В тому числі всі країни колишнього "соціалістичного табору" і СРСР, окрім хіба що Молдови. Ви — другі від хвоста. Шеремет мовчав, нездатний щось заперечити і водночас неспроможний зі всім цим погодитись. Бо то був фактично вирок. — Це я тобі ще не все сказав. До енергозбереження і структури вашої промисловості не дійшли, не встигли, — перервав паузу Казакявичус. — І слава Богу, все, на сьогодні вже досить, — замахав руками Шеремет. — Правильно пропонуєш. Бо там ситуація нічим не краща, ніж в постачанні енергоносіїв. Те ж саме збагачення окремих категорій людей, причому дуже обмеженої кількості, за рахунок держави і всієї решти населення. Тільки техніка трохи інакша. "Схеми", як вони у вас кажуть. — Господи, Регісе, я вже сам не радий, що завів з тобою цю розмову. Недаремно в якійсь з мудрих книг, в Біблії, здається, написано, що "у великих знаннях — великі й печалі". А прості люди кажуть: менше знаєш — кріпше спиш. — А як же мені тоді спати, Валдісе? Якщо я знаю в тисячу разів більше, ніж ти? Про весь той наш Союз, яким ми колись так пишалися, коли були лейтенантами? Та й у нас в Литві хоча й краще, але також проблем вистачає. Хоча й іншого плану. — Вибач, Регісе, дав слабинку, моя вина. Адже сам напросився… Спасибі за те, що сказав, а головне — як. Бо бачу, що правду, і не з холодною душею. Але ти якщо не завтра, то за пару днів поїдеш, а мені тут жити. Це моя Батьківщина, в мене іншої немає — ні "історічєской родіни", ні "грінкарти", ні навіть планів подібних. Яка, на твій погляд, у нас найбільша проблема? З чим першочергово боротися, що долати конче потрібно, насамперед? Казакявичус довго ретельно розминав сигарету, клацнув дорогою запальничкою, пустив убік довгий струмінь запашного диму: — Я багато розмовляв на цю тему зі своїм колегою, директором ЦУСЕПу. Його також хвилює те саме, що й тебе — де та "головна ланка", як казав Ленін. Толковий, до речі хлопець, також колишній військовий — полковник Геращенко Анатолій Іванович. Не чув про такого? — Та знаю я його ще зі старших офіцерів на побігеньках, років десять, якщо не більше. Виріс за цей час в геометричній прогресії, молодець. Того й гляди, вітатися перестане. — Та ні, він ніби не з тих, справляє враження порядної людини. — Слава Богу тоді. Повного штилю й м’якого йому майданчика, як у нас казали. Що далі? До чого ви з ним дійшли? Казакявичус знову замусолив свою сигарету, добираючи, видно, слова. Врешті вимовив. Повільно, по складах: — Ко-руп-ці-я! Корупція у всіх без винятку ешелонах дер¬жавної влади. Тільки в одних установах або галузях, регіонах вона менша, в інших — більша. Але присутня прак¬тично у всіх ланках і всюди, де є чиновник, від котрого бодай якась крихта залежить. Незабутній Володимир Ілліч Ленін свого часу казав: "Или социализм победит вошь, или вошь победит социализм". Так і у вас тут: "Або незалежна Укра¬їн¬ська держава подолає корупцію, або корупція підірве не¬за¬лежність". Або підриє, як свиня під дубом віковим у ві¬домій байці. Яке порівняння більше до вподоби — таке й вибирай. — Та що ти з нас ідіотів якихось робиш, — не стримався Шеремет. — Корупція, корупція… Президент з цього приводу вже давав свою оцінку — не потрібно драматизувати. Це я корупціонер, по-твоєму? Казакявичус здивовано вирячився на нього: — А ти-то тут причому? Мова йде передусім про взаємини фінансово-економічної сфери і влади. Ви, армійці, тут "сбоку — припеку", як кажуть росіяни. Тут перед ведуть "силовики", а не "оборонці". Так що сиди і не рипайся. Що ти візьмеш? Хабаря за вступ до своєї Академії? Так у вас до армії ідуть лише ті, хто сам з води на квас перебивається. — Ти звідки знаєш? — Я ж казав — і буваю, і вивчаю, то мій хліб. Ми ж також свою армію будуємо. Але на дещо інших, м’яко кажучи, засадах. — Ти мені зуби не заговорюй. Сказав "а" кажи "б". У вас що — корупції немає? Чи в інших країнах? Що ви нaм очі колете? – Перейшов у контратаку Шеремет. – А в якій країні, скажи на милість, нещодавно президента в результаті імпічменту з посади усунули? Уперше в Європі. І за що? Невже забути встиг? – Не бачу підстав для такого сарказму, Валдісе. – Без тіні ніяковості зауважив Регімантас. – Імпічмент президента Паксаса – це не так гріх і сором, як свідчення зрілості демократії і верховенства закону в нашій країні. Однакового для всіх від простого громадянина до президента. Я б сказав навіть, що це є більше – це іспит нашого народу на здатність не лише здобути свободу, не лише протистояти зовнішнім ворожим викликам, а й вберегти свою гідність і волю від всілякої внутрішньої нечисті. – Ти на що знову натякаєш? – Насторожився Шеремет. – Не натякаю, а пояснюю. – Вів своє гість. – Стосовно Паксаса, то його корупційна діяльність, до речі, остаточно не доведена, існують лише підозри на те, що він і деякі його співробітники можуть мати зв’язки з міжнародною злочинністю й бути під впливом осіб і структур з сумнівною репутацією. Не “мають, є”, а лише – “можуть”. І вже одне це визнане таким, що загрожує національній безпеці Литви. Сама можливість, лише підозри, поки що не доведені. Однак нам навіть цього виявилося достатньо, щоб очистити наш державний організм. – Та я ж хіба проти? Я – за, молодці, лабай гєрай, дуже добре. – Спробував пригасати гарячність приятеля Шеремет. – Охолонь трохи. – Ні, ти слухай, слухай далі. Якщо вже на те пішло, то висунуті проти нашого президента звинувачення інакше як сміхотворними в порівнянні з вашою, українською дійсністю не назвеш. Ваші можновладці розкрадають і розпродують країну оптом і вроздріб – і жодний ще не був покараний. Принаймні вашим так би мовити правосуддям. – Це вже занадто! Назвати людину злочинцем може лише суд. – Без великої впевненості кинув високомовну банальність Шеремет. – Ти за них не переймайся, суд назве, причому ближчим часом. Адже у Штатах на лаві підсудних сидить не будь-чий інший, а саме ваш екс-прем’ер! Який прибув до Штатів чомусь не за вашим українським, а за панамським паспортом, причому виданим незаконно. Та ж для Заходу це взагалі скандал! А скільки ваших “нових українців”, незважаючи на свої накрадені мільйони, за кордон бояться виїхати, добровільно “невиїздними” стали? І вночі в холодному поту прокидаються, бо присинається, як їхні рахунки на Заході арештовують, а самих питають, ввічливо так: поясніть, будьте такі ласкаві, звідки ви ці грошики узяли, вони часом не “брудні”? Ти до інтернету, до речі, по новини ходиш? — Я ж тобі ще замолоду казав, що користуюся тільки офіційною й офіціозною інформацією, до "ворожих голосів" не прислухаюся. Та й ніколи, по-правді сказати. — А даремно. Дізнався б багато цікавого, що про вас світ думає. А не тільки те, що ваші кишенькові "міні-гебельси" розповідають. Погодитися зі всім сказаним Казакявичусом Шереметові не дозволяло почуття патріотизму, простої людської любові до свого народу, краю, держави. Хоча б за те, що вони є. Що існують, дали йому життя, ім’я і сенс того життя, існування на світі. Що ж до гордості — то вже інша справа. Предмет для того також завжди знайдеться. Щоправда, тільки у тих, хто любить. Заперечити все, сказане старим другом? Такого Шереметові не дозволяла совість. Хоча б тому, що він сам же й викликав його на відвертість. Не кажучи вже про те, що багато із сказаного ним важко було безапеляційно заперечити, спростувати. Принаймні для порядної людини, якою він себе вважав. Тому на прощання лише міцно потиснув Казакявичусу руку: — Спасибі, друже! За все! І за те, що було, за нашу спільну молодість, і за сьогоднішнє. Спасибі, що не забув, що не уникнув відвертої розмови. Спасибі! Дай Боже тобі удачі! До зустрічі! Бувай здоров! Той дещо довше, ніж належало, потовкся на місці, дістав хусточку, ніби щоб протерти окуляри, а затримав її чомусь на очах. Вже взявшись за ручку дверей, обернувся: — Слухай, ледь не забув. Ти з таким собі Юрасом Балтайтисом знався, коли бував у нас в Каунасі? Він колись на радіо працював. — Звичайно! І досі пам’ятаю. — Привіт тобі передавав. Він зі мною разом на цій конференції. Я коли збирався до тебе, трохи оповів, що маю тут такого друга. Він прізвища твого не пам’ятає, лише ім’я. І також поділився згадкою про давню зустріч з незвичайним радянським офіцером-українцем. Дійшли висновку, що мова може йти про одну й ту ж людину. Але впевненості не було, тому він не наважився, просив мене уточнити. І у випадку чого — домовитися про зустріч. — Що тут уточнювати і домовлятися? Дай йому мій телефон і нехай заїжджає. Я після дванадцятої вільний — радий буду бачити. Гєрай? — Лабай гєрай! Ачо! Лабай ачо! До нових зустрічей! Але щоб вже в іншому місті і за інших обставин. — Домовились! Бувай! Вже в дверях Казакявичус обернувся, підніс з ясною усмішкою руку: — Борітеся — поборете! Слава Україні! Шереметові перехопило подих: — Спасибі, друже! І Литві слава! 7. "ТЕПЕР — ДЕПУТАТ…" Черговий лікарняний день мало чим відрізнявся б від інших, якби не вранішній телефонний дзвінок. Молодий ввічливий голос з виразним прибалтійським акцентом повідомив, що йому доручено підготувати зустріч пана міністра з паном генералом і він хотів би уточнити деякі деталі. Шеремет спочатку здивувався, чому "міністр", потім здогадався: це ж вони на західний зразок колишнього міністра все життя як діючого величають. В нас до такого пнуться поки що лише відставні "нардепи". Не перебиваючи, вислухав пропозиції й одразу підвів рису: "Від пана міністра потрібно одне — прибути в зручний для нього час пополудні. Якщо він, звичайно, бажає. І все." На збентеженому мурмотінні у відповідь також поставив крапку: "Ні, дякую. Ліки є, все необхідне — також. Нехай просто приїздить". Думки про наступну зустріч відволікали від нудних буденних процедур, прискорювали плин часу. Цікаво, про що з ним говорити? Знайомі вони досить поверхово, не бачилися років п’ятнадцять — що пов’язує? Але ж якщо хоче зустрітися — значить, щось воно все ж є. З того їхнього спільного радянського минулого і такого різного сьогодення. Спробував по обіді продовжити читання дідових "мемуарів", однак майже одразу відклав старого зошита. З голови не виходила вчорашня розмова з Казакявичусом. Чому, ну чому якась там Литва, яку ніколи ніхто в Союзі всерйоз не сприймав, і раптом на тобі — читає лекції їм, Україні? Литва, до якої в сім’ї радянських республік-сестер завжди ставилися зверхньо-поблажливо, мов до пасербиці: хоча й розумненької і акуратненької, але — ні посагу, ні вроди, ні фактури справжньої, щоб в роботі потужною була. Тепер вона — в новому вбранні, погладшала, причепурилася, — і повчає їх, в латаних штанях, як треба господарювати. На землі, де в метр чорнозему і двадцята частина світових запасів корисних копалин! Яких вона і в очі ніколи не бачила — одні супіски-суглинки та торфовища. Та трясця його матері! — як казала баба Векла спересердя. Невеселі міркування перервала медсестра: "Вибачте, до вас відвідувач, мабуть той, що Ви сповіщали". До кімнати неквапно-обережно, зі стримано-допитливо-люб’язною міною зайшов немолодий вже чоловік типового середньо— європейського виду. Обличчя зі стриманою посмішкою. Очі за скельцями окулярів поблискують розумом і цікавістю. — Пане генерал? Я радий вас бачити і привітати. Як самопочуття? — Якщо ви — пан міністр чи пан депутат, то я тоді справді — пан генерал. А якщо ти той самий Юрас, то я — Валдіс. Як тоді. Лабас дієнас, прошау! — простягнув руку для вітання, запросив до крісла. Балтайтис з усмішкою повів головою: — Пізнаю птаха по лету! Регімантас сказав, що ти мало змінився з тих пір, але я не дуже повірив. Тепер переконуюся… Розмова не одразу, але все ж набрала невимушеності. Якщо не повної, то принаймні достатньої для того, щоб почуватися без незручності. Як сказала б молодша донька-психолог: підсвідомість була розбуджена-розхитана вчорашньою зустріччю. Але не більше. Далі залежало від них самих. Шеремет знову коротко оповів про свою одіссею від берегів Неви до берегів Дніпра. Балтайтис також без яскравих барв, але досить чітко окреслив свій шлях: — В ті часи, якщо пам’ятаєш, перебудова просувалася повним ходом: "Гласность, дємократізація…" Я й повірив, наївний. З’їздив пару разів до Польщі, подивився, як в них і як в нас, та й опублікував кілька матеріалів про нові економічні методи господарювання, відкрив — хто і як у нас їх гальмує та саботує. Мені й уліпили "строгача по партійній лінії". За ідейну незрілість і пропаганду капіталістичного ладу. Треба було зробити належні висновки, але я продовжував — почав "копати" історію з ліквідацією нашої незалежності в 1940 р. та утворенням Литовської РСР, сталінськими репресіями став цікавитися — скільки вони Литві коштували. Тут мене з партії й витурили. Як і з радіо. Що мені залишалося? А тоді якраз "Саюдіс" почав організовуватися, який вашому Рухові приклад подавав. З його лідером професором Ландсбергісом я був ще до того знайомий. Так що шлях зрозумілий… — Тобто — з крайнього лівого флангу одразу на крайній правий? — Точніше, на правий центр. Бо правіше ще також були, хоча й небагато. — І весь час там граєш? — запитливо глянув Шеремет. — Я чув, ваші там недовго при владі протримались. А ти ж як? — Як будь-який політик: інколи щастя всміхається, а інколи й ні. На початку дев’яностих усміхнулося — був і депутатом, і міністром. Потім хмари набігли — однак знову пронесло, не пропав. Повернувся до роботи в мас-медіа, але вже на новому рівні. Тепер ось знову депутат. Що ж до того, на якому фланзі граю — у нас тепер всі більше до центру стягуються. Хоч зліва, хоч справа. Хоча й з різних причин. — Як то? — Здивувався такій одностайності Шеремет. — Дуже просто. Ліві наші швидко зрозуміли, що програли, то ж щоб не щезнути зовсім, давно стали на шлях соціал-демократії. Ми, праві, свою справу тоді зробили, вільну Литву вибороли, то ж можемо собі тепер дозволити бути і більш ліберальними, і демократичними. Всі вкупі врівноважуємося, тому в цілому в державі маємо стійкий центризм. З характерними для нинішнього світу ліберально-демократичними цінностями. — А орієнтуєтеся ж на кого? На Америку? Європу? Чи, може, на сусідів — на Скандинавію? — Самі на себе. Це передусім, — засміявся Юрас. — На свої власні національні інтереси. А потім вже всі інші та всілякі обставини. Але якщо точніше — на Захід, на Захід і ще раз на Захід. — А з іншими частинами ж світу як? Зі Сходом і Півднем, наприклад? — Нормальні економічні стосунки. Як і зі всіма. Хоч з Росією, хоч з Папуа-Новою Гвінеєю. — Чи не занадто круто берете, росіян до папуасів рівняючи? — Справа не в тому, з ким кого рівняти, а в принципі побудови стосунків. Ніхто ні для кого роль Діда Мороза з торбою подарунків відігравати не мусить. Стосунки мають грунтуватися на спільних інтересах, а не на благодійності та презентах. Або хисткому грунті "общності історичного путі". — Гаразд, то вже висока політика, — спробував змінити тему Шеремет. — Розкажи краще, як родина, діти, в цілому життя. — Та нічого, Богу дякувати. Дружина онуків бавить та мені умови створює, щоб діло робив і гроші заробляв. А діти… В них давно своє життя. Син моїм шляхом пішов — молодіжну газету видає й редагує, ще й сам писати встигає. Донька живописець, зараз в Мюнхені студіює. — Не боїшся, що там і залишиться? — Шеремет мав достатньо прикладів серед своїх знайомих, особливо патріотично налаштованих, як їхні діти, потрапивши на Захід завдяки зв’язкам батьків, так там і залишилися, не бажаючи повертатися і "розбудовувати неньку-Україну". — Ні, наші на постійно там залишатися не прагнуть. Поїздити, світу побачити, розуму й досвіду набратися, копійку якусь заробити — то так. А назовсім — ні, у нас і в самих непогано. А далі ще краще буде. Слова Юраса шпильнули Шеремета в самісіньке серце. Литовські дівчата на Заході живопис вивчають, а наші там борделі й панелі заповнюють. Чоловіки ж батракують на найчорніших роботах від Дніпра й Карпат аж до Атлантичного океану на заході та Тихого океану на сході. І вважають за талан пристати там хоч в найми, хоч в прийми якомога надовше. А якщо назавжди — то й за щастя мають. Круто розвела доля їхні народи, та й їх самих, ой як круто! То ж про що їм спільне говорити, що від нього залишилося, за ці п’ятнадцять років? Бесіда поволі згасала, пауза ставала надто довгою, обтяжливою. Але ж хіба Балтайтис, досвідчений "піарщик", не передбачав, що так може статися, коли збирався до нього? Вочевидь, що усвідомлював. Тоді навіщо йшов? Щоб відбутися цими округло-трафаретними фразами, а потім мовчати? — Слухай, пане міністре-депутате, — першим порушив тишу Шеремет. — Я розумію, що ти тепер десь там, у вищих колах Євросоюзу, політесу тамтешнього навчився розмовляти про все і ні про що. Але, може, облишимо всі ті китайські церемонії? Ти ж не для того на мене час віднайшов, попри всю твою зайнятість, щоб зараз отак бавитися? — Правильно розумієш, пане генерале! Одразу видно, що і тебе життя потерло, навчило цінувати і час, і справжнє спілкування, — засміявся Юрас. — Дійсно хотілося б поговорити з тобою по-справжньому, так, як тоді. І саме тому, що дистанція цілих п’ятнадцять років. Давніх приятелів маю і в Росії, і в Білорусії, і в Польщі, і зустрічаємося всі ці роки досить часто. А в Україні, ось так, як з тобою, — ні. Всі вже нові, "зразка дев’яностих". А то вже не те. Надто багато перевертнями стали. Особливо — у вас. — Чому це саме в нас? Хіба ми не всі зі сталінської шинелі, хрущовського макінтоша і брежнєвського зоресяйного мундира постали? — Так то воно так, але, мабуть, із різних деталей того гардеробу. — В тон йому відповів Юрас. — Що маєш на увазі? — Основою, власне шинеллю-макінтошем-мундиром завжди були росіяни. Такими вони і залишилися. "Вєлікая Россія, возродім, нє дадім, защітім, задавім, замочім…!!!" І т. д., і т. п. А ми, вся решта, були хто чим — рукавами, коміром, гудзиками тощо. — І яку ж роль ти кому відводиш, цікаво б почути? Юрас підозріло-допитливо блиснув скельцями окулярів, ніби вивіряючи-приміряючи-прицілюючись. — Білоруси — то як гудзики, тримають поли, щоб не задувало. Азіати — як ватяна підкладка, щоб і не видно, і тепло. Кавказці — як смушкова папаха-пиріжок-шапка. — А українцям з прибалтами ти яку роль відводиш? — Не образишся? — Чого вже тут, сказав "а" — кажи далі… — Ви, українці — як рукава. А без рукавів, як відомо, шинелі-макінтоша-мундира не буває. Можна, звичайно, спробувати, але то вже буде таке собі, щось незрозуміле. Кацавейка якась, а не щось справжнє, солідне. — Ну а себе, литовців, ким чи чим тоді вважаєш? Юрас на мить замислився. Але тільки на мить. — Я довго над цим думав. І дійшов висновку, що ми, всі прибалти, як тоді нас називали, утворювали щось на кшталт коміра — і на виду, і розцяцькувати можна за потреби, і нічого особливого не станеться, якщо відірветься. Завжди можна сказати, що так воно і задумано було — без коміра. Щоб сорочку-вишиванку краще було видно, — усміхнувся власній дотепності-експромтові. — То рукава, то сорочка — ти прямо-таки кутюр’є якийсь, гібрид версачі з діором і зайцевим з вороніним надодачу, — криво усміхнувся Шеремет. — Та ти не ображайся, — поспішив заспокоїти його Балтайтис. — Але ж так воно, врешті-решт, і сталося. Адже Москва нас першими випустила, визнала нашу незалежність. Ще до Біловезької пущі. А вас вони все ще намагалися втримати, апелювали до "історічєской общності". Та й досі продовжують… — Що — "продовжують"? — насторожився Шеремет. — І апелювати, і втримувати, — коротко кивнув Юрас. — Причому якщо перше — те ще півбіди, нехай собі тішаться, думкою багатіють, то друге — це вже насторожує серйозно, і не мене одного. — Втримує — не втримує… Все це балачки. Ми он десяту річницю незалежності святкували — сам Путін приїздив, Кваснєвський… — А ще хто з солідних людей? — блиснув скельцями окулярів Юрас. — Хоча б з того ж СНД, не кажучи вже про Європу, Америку? Шеремет напружив пам’ять, але згадати одразу не зміг. Борис Трайковськи, президент Македонії? Так він по зброю приїздив, щоб зі своїми албанцями впоратися, вгамувати якось. Не гадаючи, що його самого згодом вгамують, незрозуміло тільки, хто – зла доля чи злі люди. — Не силкуйся, не було на вашому святі більше нікого. Навіть від найближчих сусідів — колишніх братів хоч по Союзу, хоч по "табору"—Договору. Навіть Кваснєвський — "лєпшій друг" вашого президента — на одній нозі обкрутився та й чкурнув. А на особистий ювілей пана Кучми приїздили, пам’ятається, майже всі, принаймні, з СНД. Ось і поміркуй, що та до чого… — Для нас головне, що Путін був. Це ще одне офіційне підтвердження, що Росія визнає нашу державну незалежність. А решта — то все не так суттєво, від того не вмирають. — Гадаєш, що так? Але ж совєтські генсеки також на свята по союзних республіках їздили. А потім танки й десантників на них кидали. "Для навєдєнія порядка"…, так би мовити. То чим же, по-твоєму, Київ кращий від Вільнюса? Або від Баку чи Тбілісі? Чи ти вже ті часи забув, як їх не боячись крові намагалися у вузді втримати? — Не забувай різниці між столицею союзної республіки і столицею суверенної держави, визнаної у всьому світі. До того ж — між кінцем двадцятого століття і початком двадцять першого… —голос Шеремета затремтів. — Тому так і кажу, що не тільки не забуваю, а й вперед заглядаю. А тепер, коли подивився на власні очі, що тут у вас коїться, на чому стоїть ота ваша незалежність, якою ви так пишаєтеся, на якому фундаменті — у мене волосся дибки стає. І бажання одне-єдине — геть від вас, брати-слов’яни, і мерщій до Європи. Якомога швидше. Доки у вас тут не почалося таке, що ще й нас зачепить. Якщо не встигнемо подалі відбігти. — Ну, ти вже нас геть нізащо маєш, — розчаровано протягнув Шеремет, не в змозі навіть обуритися, настільки безглуздою видалася йому тирада Балтайтиса. — А я тебе розумною людиною вважав… — Не поспішай розчаровуватися, — хутко докинув Юрас. — Я тому й хотів зустрітися з тобою, щоб перевірити свої спостереження і враження. — Тобі що, професійних політиків забракло? Які з того хліб їдять, та й не сухий? Так їх у нас, як на мене, цілком вистачає. Навіть вам можна позичити — стільки розплодилося. Одних партій штук сто з гаком, — невдоволено буркнув Шеремет. — У вас здебільшого політикани, а не політики, а це велика різниця. І навіть дуже. З точністю до навпаки. Різницю, сподіваюся, знаєш? — Аякже, дай-но тільки до словника з вашої політології-тріпології зазирну, щоб наукова достовірність була. — Вибач, пам’ятати про це вдень і вночі — то мій хліб, не твій, тож не ображайся, — примирливо торкнувся його руки Юрас. — Справжній політик — то є високе і слово, і покликання. Це людина, яка всю себе присвятила громадській справі, служінню своєму народові і своїй державі. Створенню і надійному функціонуванню такого державного і суспільного ладу, щоб було добре і народові, і державі, і передусім простій людині. — Так вони всі про це горлянку деруть, без жодного винятку. Кожний себе в груди б’є й усім, чим завгодно клянеться, аби тільки обрали туди, куди націлився, — буркнув про себе Шеремет. — А потім? Потім що? — Та сам знаєш, чого ж питати? Хіба ж ти не з таких? Не з такого тіста, як всі інші? — В тому то й річ, — пропустив повз вуха штричака Балтайтис, — що в нормальних людей не так. Бо те, про що ти кажеш, і що маєш на увазі — то вже політиканство. Коли люди займаються політикою з метою передусім особистої вигоди. І таких у вас, на жаль, більшість. Це, по-перше, — видихнув із себе Юрас. — Ну а друге — хотів порозмовляти з нормальною розумною людиною, незаангажованою на всіляких політиканських оборудках. Щоб остаточно скласти враження. — Ну спасибі, ну уважив, — силувано посміхнувся Шеремет. — І про що ж ти хотів би скласти оте своє остаточне враження? — Якщо можеш — не глузуй і спробуй мене зрозуміти. Особисто я ніколи не забував, чим була для Великого князівства Литовського Руська правда, хто був з литовцями під Жальгирісом в давнину і в Сибіру в часи прийдешні. Але надто вже дивні речі я тут у вас спостерігаю, щоб всерйоз вірити у вашу незалежність, а тим більше її історичну перспективу. — То ж чому, цікаво? Поясни, будь такий ласкавий, — весь аж напружився, згрупувавшись, немов до двобою, Шеремет. — В мене склалося враження, що ваша незалежність — то не так результат вашої сили, як наслідок слабкості ваших сусідів, головне — Росії. Як тільки вона знову увійде в повну силу, подолає свої негаразди — для вас настануть тяжкі часи. А в тому, що вона впорається зі своїми проблемами швидше від вас — сумнівів немає. І тоді — "дєржітєсь, рєбята", "за рога — і в стойло", як у них кажуть. Але якщо це справді так, якщо така перспектива реальна — то про яке тоді тривале співробітництво, про яку балтійсько-чорноморську перспективу з вами можна вести мову? Тільки вашої горілки з перцем разом випити, нашим копченим салом закусюючи — і вся любов. — Дуже вже ти квапишся з висновками, так недовго і прорахуватися, — скривив губи Шеремет. — П’ятдесят мільйонів "за рога" так просто не візьмеш. — Припустимо, вас вже давно не п’ятдесят, ти ж знаєш результати вашого перепису — як нація ви вимираєте. Хоч дуже жаль. Це, по-перше. По-друге, — на кого тоді розрахований закон ваших судів "Про порядок прийняття до Російської Федерації і утворення в її складі нового суб’єкта Російської Федерації"? На нас, чи що? — іронічно зиркнув Юрас. — Вперше про такий чую. — здивовано проказав Шеремет. — Звідкіля в тебе ці відомості? — Пресу треба читати, телебачення дивитися, радіо слухати. — Та я ніби і теє, і сеє… Однак щось не зустрічав, щоб хтось дуже вже коментував-обговорював. — Шеремет розгубився геть. — Та й що нам до їхніх законів? — А навіщо коментувати-обговорювати? Державна Дума Російської Федерації прийняла, президент підписав, "русскій народ" як завжди, готовий "живота нє пожалєть за возрождєніє Вєлікой Россії" — і "всьо, впєрьод!". До нового "собіранія земєль". Так що ти це даремно — "що нам до їхніх законів"… — З чого ти взяв, що воно на нас розраховане? — А на кого ж? Якщо на нас, балтійців — ні однозначно, наші кістками ляжуть, але вдруге не піддадуться. Кавказцям з азіатами воно також ні до чого, повторне "вхождєніє в состав Вєлікой Россії". Вони там вже були і досі дякують долі, що спекалися. — То не долі вони мають завдячувати, а нам, українцям. Бо якби не наші "рухівці" та Кравчук — невідомо, як би воно тоді ще обернулося. — Люди добро не завжди пам’ятають, особливо віддалене від шлунку і гаманця. А в них зараз і нафта, і газ, які вони вам же і продають. Так що їм і без вас добре, а тим більше без "братьєв-россіян", у них тепер нових братів вдосталь, їхньої крові й віри. Навіть вірмени зі своїми голими скелями та коньяком — і ті до обіймів "матушкі" не поспішають, незважаючи, що затиснуті зі всіх боків мусульманами і тисячу дев’ятсот п’ятнадцятий рік пам’ятають, як євреї Холокост. А тому: "думай, Пєтька, гдє бутилка, думай. Закуска в лєвой рукє…" — так, здається, йшлося в анекдоті про героя громадянської війни Чапаєва? — Тут не до гумору. Тим більше такого. У нас із Росією договір. І не просто про взаємини, а й дружбу, співробітництво і все тому подібне. Недаремно його для зручності називають просто "великий договір". — У вас з росіянами і Переяславська угода була про те, що ви з ними союз укладаєте, не втрачаючи державності, як Кримське ханство з Туреччиною. Васал — але не раб. А що в результаті? За якихось тринадцять років по тому за вашою спиною половину вашого народу знову повернули в рабство полякам. Чому — не здогадуєшся? — Програли війну — тож і мусили… — Ну, так вже й мусили, — насмішкувато зиркнув Балтайтис. — Просто так було зручніше. Бо відчули за три роки, що наявність поруч, в союзі зі своїм "самодєржавієм" потужної країни вільних людей, нехай ті козаки навіть і васалами вважаються — то є небезпека для самого існування Московського царства, заснованого на рабстві й азійській деспотії. А знищити вольності тих українців самим — не сила. То ж чи не краще тоді розшматувати тих вільнолюбів, поділити навпіл бодай зі своїм ворогом, але водночас і ворогом тієї козацької республіки? Щоб разом поступово перетравити ті шматки, як полоз свою здобич? — То було давно й неправда, як в нас в народі кажуть, — огризнувся Шеремет. — А різня п’ятдесят років по тому, яку Петро Великий зі своїми орлами влаштували Україні — то також неправда? Коли братів по вірі й крові російські солдати мордували, гірше від татар і яничарів. І за що? Лишень за те, що вимагали законних прав кожної і будь-якої нації на своє вільне життя. — Якщо ти вже так добре нашу історію знаєш, то мусив би звернути увагу, що гетьман Мазепа зі своїми прибічниками порушили присягу, яку склали російському царю. А за це, за сепаратизм, за всіх часів карали суворо. Тим більше тоді. Коли Англія якраз Шотландію під себе остаточно підминала. Приблизно в такий спосіб, як раніше Польща Литву, до речі, — не втримався Шеремет. — Нічому вас, брати-хохли, історія не навчила, — з жалем глянув на нього Балтайтис. — Якщо у вас усі такі помірковані та законослухняні, як ти —то хіба дивно, що ви пройшли за сто тридцять років шлях від козацької держави до роздрібу захланних російських губерній, від вільних людей—козаків до рабів? І це в той час, коли в Європі все відбувалося навпаки — кріпацтво відмирало, нації консолідувалися і боролися за свою свободу. А ви тихо скніли під владою російської бюрократії і польської шляхти. Те ж саме буде з вами й тепер. — Це ми ще побачимо. Є в нас таке прислів’я: казала Насця, як удасьця. Так що ти нас ранувато в домовину вкладаєш. — Даремно ображаєшся на мене, Валдисе, — глибоко зітхнув Юрас. — Дозволь запитати тебе лише про дві речі — і цю тему закриємо. Не заперечуєш? — Давай, раз прихилив до цього! — Шеремет уже "завівся" й прагнув бодай на чомусь відігратися. — Перше — навіщо їм той закон, який регламентує порядок прийняття іноземних держав або їх частин до складу Російської Федерації? Адже такого закону не має жодна держава світу, наскільки мені відомо. Хто до них проситься? Я щось не чув. Хіба що Югославія за часів Мілошевича. Так він тепер на лаві підсудних, актуальність втрачена. То ж в них що, більше турботи немає, окрім того як клопотатися питаннями чистої теорії? Зі своєю Чечнею не встигли впоратися, а вже оком довкола нишпорять, щоб іще загарбати? — Можливо той їхній закон складався насамперед для Білорусі? — Невпевнено зауважив Шеремет — Не будь наївним, точніше, не намагайся сам себе ввести в оману. "Братья" з "сябрами" давно вже повирішували. Це по-перше. По-друге: саме бажання "прийняття іноземних держав до складу Російської Федерації" — це ще якось можна зрозуміти. Захотіла, скажімо, Грузія вступити — її й прийняли. А як накажеш тлумачити таку коротеньку приміточку — "…або їхніх частин"? Що це означає? Як це зрозуміти, що "частина" однієї держави приймається до складу іншої держави? Та хто ж її відпустить добровільно, оту "частину"? Нагадати, з чого почався розпад Союзу? — Не зрозумів, при чому тут це? — Ох, і коротка ж людська пам’ять! Та ж все почалося з того, що Вірменська Радянська Соціалістична Республіка захотіла прийняти до свого складу частину Азер¬байджанської РСР — її Нагірно-Карабахську автономну область. І як почали чубитися у вісімдесят восьмому році — й досі миру немає. Та ж вся історія людства переповнена прикладами, до чого це призводить, а ті нові кордони залиті ріками крові. — Не треба так драматизувати, — намагався ухилитися від небезпечної теми Шеремет. — Нас з тобою це не стосується. — Нас, литовців, можливо й ні, а вас, українців — то ще з якого боку подивитися. — Що ти маєш на увазі? — насторожився Шеремет. — А Крим? А Донбас? А Криворіжжя? Є такий в Росії депутат Держдуми Затулін, радник мера їхньої столиці Лужкова — так той відкрито всюди заявляє, що ледве не половина території України має належати Росії. Це як по-твоєму? Стосується чи ні? — Ти б краще за своїм дивився. Забув, ким у вас південно-західні землі заселені і як вам Вільнюс ваш дістався? Завдяки чому? — Та пам’ятаю. Спочатку Польщу разом з німцями розшматували, а нам кістку у вигляді Вільнюса кинули, а потім з цією кісткою і проковтнули. Але в нас з поляками стосовно цього розмов не виникає, а от у вас — більше, ніж достатньо… — Не треба нас лякати. Тепер не ті часи. Є договір про непорушність кордонів, та й світова спільнота для чогось же існує. Передусім Штати, Європа. Вони нам гарантії дали в обмін на ядерну зброю, — заперечив Шеремет. — І ти всьому тому віриш? Всім тим гарантіям? На вашому місці я не дуже б на них сподівався. — Не зрозумів, а як же глобалізація, демократія тощо? — Згадай Мюнхен тридцять восьмого року, Польщу тридцять дев’ятого, Угорщину п’ятдесят шостого, Чехословаччину шістдесят восьмого. Не кажучи вже про нас у сороковому і після сорок четвертого. Що, тоді не було світової спільноти, США і Європи? — Тоді були інші часи, — буркнув, не бажаючи грузнути в дискусію, Шеремет. — Не той рівень світової інтеграції, розвитку суспільства. — Часи були інші, та страх перед Росією той самий. Тим більше тепер: за її величезних проблем при не менших ядерних арсеналах та ще більших амбіціях. Останні не меншають, вважай, з часів ще Івана Лютого. Особливо враховуючи, що ті ядерні арсенали невпинно старіють і бодай одним тим загрожують всьому світові — через зниження надійності та безпечності того ракетно-ядерного мотлоху. Бо ж сам розумієш, що все воно було вироблене щонайменше років п’ятнадцять тому. А в середньому і всі двадцять-тридцять. Тож уявляєш собі, що там за "електроніка" і "системи контролю та управління"?.. — Не хвилюйся, той страх вже минає. Бачив, як Югославію "відрегулювали"? А потім афганців? А тепер арабів он полірують, хороших манер навчають. Бачив, як Ірак роздовбали? На друзки за кілька днів. Швидше, ніж Гітлер Польщу. І практично без втрат зі свого боку. — Росія тобі не Югославія чи там Ірак. Вона Заходові потрібна хоча б як противага Китаю. Ти "Велику шахівницю" Збігнева Бжезинського читав? — Та читав, читав, — досадливо хитнув головою Шеремет. — І що з того? — А те, що Росія вас проковтне — Захід і не писне. Ще й красиво обгрунтує — мовляв, для забезпечення прав людини та боротьби з корупцією, приміром, якщо тероризму не знайде. Взяти хоча б ту ж Тузлу. Захотіли вони за ваш рахунок вирішити свої геополітичні проблеми, а заодно і деякі внутрішні – ніхто навіть слова не сказав на ваш захист. Ти можеш собі уявити, якби таке вчинила, приміром, Німеччина стосовно Польщі або Чехії, або нагадала Росії про Кенігсберг? Чи Японія спробувала б собі острови в такій спосіб повернути? Шеремет мовчав, бо що мав казати? Адже сусіди допомагають боронитися від нападника лише тому, хто сам себе боронить. І хоча б волає по допомогу. А якщо мовчить і сам плечі підгинає, то хто ж за нього, за такого слабкодухого свої груди підставляти кинеться? –– Або візьми проблему Голодомору. – Не вгавав Балтайтис. – Загинуло кілька мільйонів ваших людей. Та це ж співставно з кількістю втрачених вами від рук фашистів! Але ж то була війна і чужі. А тут – мирний час! І свої. Чи – нібито свої? Якщо це не геноцид, то що тоді під це визначення, питається, підпадає? І знову ж – хто виступив проти, хто “не вважає це визначення адекватним події”? А ви все мовчите і мовчите… Шеремет дратувався, але знову не мав що сказати. Бо заперечувати емоціями проти очевидних фактів було якось не з руки, не той рівень. Балтайтис же доводив свою думку до кінця: – Та найголовніше, що вам загрожує, як на мене — це ваша власна внутрішня слабкість. Аншлюс Австрії Німеччиною чому став можливим? Пам’ятаєш? Отож-бо. — Для того, щоб так говорити, треба вагомі аргументи мати. А не бавитися власними емоціями та історичними паралелями, — розлютився Шеремет. — Ми велика, по суті, держава й нація, за територією й населенням мало не Франція… — От на цьому ваша подібність і закінчується. Бо те, що французи є політичною, державотворчою нацією — те ні в кого сумнівів не викликає. А от щодо вас, українців, — то це ще з якого боку подивитися… — Я не знаю, з яких ти там боків дивишся, а я зі свого бачу, що — таки збулися, як держава. А те, що не все поки що гаразд — здолаємо, дай час, — твердо відрізав Шеремет. — Збулися, кажеш… — чи то із сумнівом, чи то з жалем глянув на нього Балтайтис. — Ти на мене не ображайся, Валдисе, але я вже не вперше ходжу вашими вулицями, читаю рекламу, спілкуюся з вашими людьми, дивлюся, що продається у ваших газетних кіосках і на книжкових розкладках — і в мене складається враження, що я не в Києві, а десь в Краснодарі або Ставрополі. З такою приблизно частотою можна почути українську мову у вашій столиці. Я вже не кажу про ваші Дніпропетровськ або Запоріжжя — їх не відрізнити від Самари чи Саратова. Якби не тризуби на вивісках державних установ та на кокардах міліціонерів. Та жовто-синій прапор над міською адміністрацією. І все, вся відмінність. — Якщо тільки з мови судити — тоді й Австрія прав на самостійність не має. Та й Америка з Канадою й Австралією колись до Британської корони належали, — заперечив Шеремет. — Е, не скажи. У вас з ними зовсім інша історія. І те, що для них природньо, їм не заважає, те для вашої незалежності може стати смертельним. Бо мова — це душа нації. А ти ж знаєш, що душа в людині — це головне, що відрізняє її від будь-якої іншої живої істоти. Тож — хіба може бути нація без своєї душі, без мови? Окрім того, мова — це основа, хліб культури будь-якої нації. Перед нами стояли ті ж проблеми, що й перед вами. І наша, і фінська, й естонська мови були свого часу упослідженими. А панували польська, німецька, шведська, російська — де яка. Але ж хіба можна створити литовську культуру польською мовою, естонську — німецькою, а фінську — шведською? Та ніколи і ніяк. — Вибач, Юрасе, я не культуролог, — сухо спробував закрити болючу для нього тему Шеремет. Бо в глибині душі не міг не усвідомлювати правоти його слів. Але ж реальність неспростовна… — Тут і не треба бути ані культурологом, ані політологом — треба лише мати звичайний здоровий глузд, а головне — не бути байдужим до своєї землі і свого народу, відчувати відповідальність перед Богом і людьми. І тими, хто буде після нас. Ти знаєш, чому наша нація вижила? І в чому секрет політичної стійкості і нашої, і сусідніх держав Балтії? Шеремет стенув плечима. Хто його знає? Він як був там востаннє років п’ятнадцять тому — тож і все. А українські ЗМІ уваги прибалтам багато не приділяли. Та й він не дуже цікавився. — Наша нація вижила лише тому, що ми прагнули стати культурним монолітом. Як таких чисто генетичних литовців немає. Ти сам чув, які прізвища в нас зустрічаються — і Казакявичус, і Сакалаускас, і Поповас. Тому кожний литовець — це суміш різної крові. Але ми вважаємо, що головне не це. Литовцем може бути кожен, хто здатний висловлюватися литовською мовою і любити Литву. Роль мови в даному контексті переоцінити неможливо. Глибока мовна ідентичність була для нас над усе, вона забезпечила створення національної культури в сучасному розумінні, а не тільки "фольк-арт". В свою чергу, культурне єднання довкола передусім литовської культури породило політичну єдність. Так само і в Естонії, і в Латвії, та й в інших країнах до нас. — Та дай ти мені спокій з тією мовою. Вона в нас єдина державна. Досить вже того. Як казав наш Президент, не треба тиснути і штучно створювати проблему там, де все поступово само вирішиться. — Дуже я сумніваюся стосовно того, що "само вирі¬шиться". Надто вже далеко зайшов у вас процес зросій¬щення, щоб без певної системи загальнодержавних заходів сам уладнався. Але я поважаю думку вашого Президента. Тож не зациклюймося на проблемах лінгвістики. Хоча як на мене, ще раз підкреслюю, це — знаково. Бо назви мені тоді інші ваші відмінності українців від росіян. Окрім мовних. Саме те, що дає вам право претендувати на окремішність, на роздільну, власну українську, а не єдину російську або слов’янську дер¬жавність? — Ну як… — Шеремет спочатку навіть оторопів. — Історія, культура, звичаї, традиції, національний характер, — та все те, що й у всіх інших нормальних народів. — Стосовно історії — то вона третину тисячоліття була у вас з росіянами спільною. Своє осібне якщо щось колись і було, то його ваш широкий загал або не знає, або не шанує. Культура — так почитай концертні афіші й послухай радіо, всюди одна російська попса. А на гастролях російських театрів — аншлаг, незважаючи на скажені ціни на квитки. Хоча театри й свої непогані маєте. Що стосується ваших нинішніх звичаїв і традицій — так вони що в Казані, що в Рязані, що в Запоріжжі однакові, "совкові". А те, що є справді національним, ви самі ж і заплювали як "хуторянство" і "шароварництво". То що ж у вас залишилося свого? — По національному характеру нашому ти ще не проїхався, — глухо кинув Шеремет, вражений справедливою гіркотою цих слів. — От характер у вашого народу — то справжнє золото, — не вловив гіркої іронії в його словах Балтайтис. — Не характер, а знахідка. Але тільки не для вас, а — для окупанта. Бо він у вас не національний, він у вас — ніякий, той характер. Його у вас просто немає, як такого. Бо свій, той, що був, котрий ще Гоголь у "Тарасі Бульбі" описав — той ви втратили, а натомість набули совково-меншовартісного. Ви не тільки мови своєї зреклися, ви навіть національності своєї соромитеся — охоче самі себе хохлами називаєте. — Ти що, такого самого компліменту у відповідь хочеш? Я ж також не забув, яке ваше національне прозвисько. Так що ти слова все ж якось добирай. Не тільки кажи, що думаєш, а й думай, що кажеш. Ти гадаєш я не знаю, скільки ви під чужим ярмом ходили? Спочатку під польським, потім під російським? Та не набагато менше, ніж ми, з часів Люблінської унії, вважай. Тож років під чотириста буде, час також чималий. — Вибач, Валдісе, я не хотів образити ні твою націо¬нальну гідність, ні твої національні почуття. В жодному випадку. Даруй. Просто мені дуже болить, як це, такий великий народ — і в такому занепаді, якомусь само¬приниженні, ніби в летаргійному сні. Адже в нас справді багато спільного, ми також довгий час своєї державності не мали, але ж ми себе як націю зберегли. В Литві зараз живе всього три з половиною мільйони людей. Це не набагато більше, як населення Києва. Однак ми завжди усвідомлювали і усвідомлюємо себе саме нацією, а не населенням. Чому ж ви, такі великі за кількістю, аж в тринадцять разів, а такі слабкі духом? Вже тринадцяту річницю незалежності відсвяткували, а справді своєї, національної держави так і не здобули? І походите більше на “населення”, аніж на націю. — Не все одразу. І взагалі, ти за нас не розписуйся. Яка вона для нас та держава — своя чи не своя, ми самі якось дошурупаємо. Я вже тобі раз сказав, — сердито одрізав Шеремет. — Що ж стосується національної, то тут не все так просто. У нас мешкають мільйони людей інших національностей. Існує й інша точка зору — що наша держава має бути поліетнічною. Тож — національна чи поліетнічна? Хто правий? — Ну й кавардак у твоїй голові, як кажуть ваші брати-росіяни. Та ж одне другому зовсім не заважає. У нас що — тільки литовці жили на час відновлення нами державності? Та кожен четвертий був іншої національності. У вас, наскільки я знаю, так само. У естонців прийшлих було майже сорок відсотків. А в латишів взагалі майже кожен другий. Важливіше тут інше — важливо не плутати, хто на певній землі господар, а хто — гість. — Що маєш на увазі? — з недовірою глянув на товариша Шеремет. — Найпростіше й найелементарніше — право кожного народу на свою рідну землю. Свою, а не якусь там "поліетнічну". Ту, яку його предки здобули своєю кров’ю, засіяли своїми кістками, а полили своїм потом. Для литовців то є литовська земля, для українців — українська, для росіян — російська і так далі. Скільки є на світі народів і земної тверді. І на кожній своїй землі саме свій народ має бути господарем. Він і тільки він. А всі інші — тільки гості. — То все теорія. На практиці воно давно не так, давно все складніше, — роздратовано махнув рукою Шеремет. — Згоден, непросто. Але для цього треба мати національну волю, мужність і наполегливість, настійливо й методично роз’яснювати всіляким приходькам, хто є хто на цій землі. Що в Литві господарі в першу чергу — литовці, а не будь-хто інший. Незалежно від того, як довго він у нас живе. Бо живе він в нас, а не ми в нього, то ж має поводитися, як належить гостеві — чемно і пристойно, не створюючи незручностей господарям. Тим більше, що гість цей зазвичай невідомо ким званий, незрозуміло для чого, коли і як запрошений. Це по-перше. По-друге, розумний господар ніколи не гарантуватиме прийшлому, що той житиме у нього в домі краще, ніж би той жив у себе на батьківщині. Бо ж тоді до нього збіжаться зайди і перекоти-поле зі всього світу. Розумний господар скаже такій людині: якщо вже сталося так, що тебе доля занесла в мій дім, то я намагатимуся , щоб ти почувався й жив не гірше від моєї родини. Саме — "намагатимуся", а не "гарантую". А про себе додасть: якщо буде в мене змога і ти себе поводитемеш належним чином. — Я розумію, що ти нам закидаєш. Однак зате в нас обійшлося без кровопролиття, не так як в Середній Азії, на Кавказі, в Молдові. — А чому ви не берете за приклад Балтію? У нас також обійшлося без крові й насильства. Однак при цьому забезпечені права розвитку передусім титульних націй, оскільки саме вони постраждали від тієї політики, яку проводили одноплемінники тих, хто є нині нашими так званими "гостями". Точніше — нами зовсім не званими. — Але ж є ніби-то якась там всеєвропейська хартія прав національних меншин. — Правильно, ми й діємо в межах тієї хартії, надаючи їм передбачені нею права, тільки – по мінімуму, а не по максимуму. Бо хто ж розумний годує вперед когось прийшлого-зайшлого, якщо своя сім’я голодна? Треба спочатку свою державність міцну побудувати, як в сталих державах Європи, забезпечити повноцінне відродження корінної, титульної нації, а потім вже розширювати права меншин, тим більше прийшлих. — Підхід зрозумілий. Але ж у вас тих "прийшлих-зайшлих", як ти кажеш, небагато. А що робити нам, якщо у нас тільки росіянами пишуться вісім з гаком мільйонів людей? Та всіляких інших ще два мільйони? Хіба їх можна трактувати як меншість? — А чом би й ні? Дивний ви, українці, народ, ти мені вибач. Адже ті ваші іноплемінні мільйони — то менша, ніж четверта частка від населення України. За таких показників держава може, в принципі, вважатися моноетнічною. Бо етнічно однорідних країн взагалі в світі і двох десятків не набереться із двохсот офіційно визнаних. У вас пропорція набагато краща, ніж була в Литві та Естонії, коли вони продовжували своє державотворення. Перерване, до речі, насильницьким шляхом — шляхом окупації — одноплемінниками тих, хто претендує в нас на якісь там права, а сам приїхав в обозі окупантів. Що ж стосується Латвії, то там всілякі прийшлі —російськомовні взагалі ледь не половину складали. І нічого, пояснили їм, хто є хто і в кого які права та обов’язки. Спочатку полементували, а потім змушені були примиритися. — Побійся Бога, Юрасе! Які окупанти? Та ж батьки мій і твого Регіса стали на їхню сторону, бо вірили в гасла, під якими вони йшли. Та й твій, наскільки пам’ятаю, одним з перших почав організовувати колгосп. Ми всі служили в тій армії, яка окупувала, як ти кажеш, Литву. Ми самі, добровільно, вступили до партії комуністів, ти навіть став професійним "бійцем ідеологічного фронту". Ми з росіянами під час служби з одного казанка їли, з однієї баклаги пили, ділилися сухарем і патронами й раптом вони — "окупанти"? Вибач мені, але тут щось не так. Бо хто ж ми тоді такі? Нащадки поплічників окупантів, чи що? Юрас скинувся, немов від батога, але стримався. — Можна я запалю? — Заради Бога. І хлюпни щось у бокали. Краще он того, "Закарпатського". — Тобі ж не можна. — Псувати нерви з тобою можна, а зняти стрес — ні? Наливай! Будьмо! Гей! — Прозіт! Духм’яна рідина обпекла горло, відвикле від таких напоїв. М’яке тепло розлилося по тілу, злегка запаморочило мізки. І чого, власне, він присікався до людини? Адже сам просив — відверто. То й отримуй… Однак Юрас вже оговтався: — Ти можеш думати, як хочеш, а я міркую так. За все в житті доводиться платити. За малі гріхи — малою ціною, хоча буває й не зовсім так. За великі гріхи — і ціна завжди вища. Стати на бік кривдників свого народу — то є гріх. Свідомо — гріх великий. Несвідомо — менший. Але все одно платити треба. Якщо не тим, хто заблукав, то їхнім дітям. Або дітям їхніх дітей. І так аж до сьомого коліна, якщо за Біблією. Чим раніше перепинимо цей відлік — тим краще. А зробити це можемо лише одним — служінням своєму народові. Своєму, а не сусідньому, бодай на чийсь погляд, більшому та розвиненішому. Наголошую — своєму народові, а не абстрактній людській спільноті. Зробити все, щоб саме твій народ посів гідне місце серед інших народів. Не "вище", а "гідне". Саме так. Я свій вибір зробив давно, Регіс також . — Господи! Та я ж хіба проти? І я свій зробив, хоча й непросто було. Але ж не можна так, по-живому. Наш народ росіян окупантами не вважає дуже давно. Хто б там що казав. Навіть у Західній Україні, "українському П’ємонті", як деякі їхні політики люблять свій край називати. Пригадую сценку років два тому у своєму рідному Теренграді. Спускаємося з одним кадром сходами в під’їзді будинку, де той мешкав. Назустріч бабуся-сусідка, років вісімдесяти. За старечою звичкою питає просто так: "Де йдеш, Юро?". А в того гумор трохи своєрідний, візьми та й ляпни на повному серйозі: "Та от ідемо, бабцю, з паном генералом москалів клятих бити!". Реакцію бабці я пам’ятаю й досі: "Йой, матір Божа! Та ж навіщо, Юро? Стільки років разом мирно жили…". Довелося мені заспокоювати бабцю, а тому дотепнику вправляти мізки, щоб знав як жартувати, принаймні при мені. А ти кажеш — "окупанти". Окрім окремих ортодоксів ніхто навіть близько такої думки не має. Можливо, в дечому вони й праві, але погоду роблять не вони, а народ. Більше того — в народі багато хто відчуває свою спорідненість з росіянами. Можна до хрипоти сперечатися стосовно того, добре це чи погано, що до цього призвело — добра воля і наївність одних чи брутальне насильство та облуда інших, але жити треба в світі реалій, а не ілюзій, бодай найсолодших. — А я про що? І я про те ж, — згідливо хитнув головою Юрас. — Однак дуже вже вони невеселі, оці ваші реалії. — То ж чому? — насторожився Шеремет. — Та передусім тому, що нації у вас, як такої, політичної і державної, так досі й немає. Є купа різних за національно-культурною ознакою категорій населення — і все. Домінуюча ознака — російська або русофільська. То ж про яку сталу вашу незалежність може йти мова? Якщо ви за понад дюжину років власної незалежності так і не спромоглися створити з себе бодай якоїсь подоби політичної нації — зі своїми власними політичними, економічними і культурними національними інтересами? Навіть не усвідомили їхньої необхідності — власне своїх, національних, окремих українських, а не — "вмєстє с братьямі". І ви хочете після цього, щоб до вас пішов західний капітал, західний інвестор? — Ти знову про те саме. В тебе своя думка про нашу націю, в мене — своя. Час покаже. Що ж стосується капіталовкладень, то тут я не зовсім розумію. Чом би й ні? Політика — політикою, а гроші — грошима… На такому ринку, як наш, можна заробити так, як ніде інде. Принаймні, в Європі. — Можна, та не всім. Це те, що я остаточно сьогодні для себе усвідомив. На жаль. Шкода. — Балтайтис вочевидь закінчував розмову. — Що значить — не всім? Приходь, вкладай, купуй, будуй, запускай, випускай, продавай, отримуй своє — хто проти? — не відпускав тепер Шеремет, зачеплений за живе нотками безнадійності в голосі опонента. — Прийти отак, як ти кажеш, до вас може тільки російський капітал. Бо йому за будь-яких умов нема чого втрачати — хоч буде у вас ваша незалежність, хоч до федерації з Росією вступите. Останнє для нього навіть краще, він ще й усіх своїх сил докладе, щоб саме так сталося — для надійності власних прибутків. Всі ж інші, вкладаючи гроші у вас, тут і зараз — вони ризикують, причому немало. І прибутки навряд чи виправдають ризик. — Це ж чому, цікаво? — невдоволено ворухнувся Шеремет. — А ти посуди сам. У вас і зараз законодавство й чиновники міняються, майже як скельця у калейдоскопі. А тут ще й перспектива зовсім радикальних змін: укладеш угоду з Києвом на більш-менш певних умовах, а за рік-два що — їхати на уклін до Москви? За новим "ярликом на володіння" і знову "дари" везти? То ж чи не краще робити інвестиції одразу в Росію? А Україна нехай собі поки що почекає, визначиться остаточно, що вона є: нормальна держава з нормальною державоспроможною нацією зі своїми власними національними інтересами, в тому числі й економічними, чи якесь штучне утворення з населенням, яке незрозуміло чого прагне — чи то самостійного життя, чи то комунальної квартири, чи то незалежності, чи то тільки більшого корита. — Жорстоко ти нас, Юрасе. Хоча б трохи якось пігулку позолотив, бодай для пристойності, — криво усміхнувся Шеремет. — А то навідліг — та прямо по пиці. Або "мордой по батарєє", як кажуть немилі тобі наші брати. — Милі-немилі… Політика і політики такими категоріями не оперують. І навіть не знають. — Що ж вони тоді знають, твої політика і політики? Якщо для них навіть звичайні людські почуття чужі? — Вони знають передусім те, що мусять знати. Те, над чим звичайна людина в її буденному житті навіть не замислюється — і ніколи, та й нізачим, немає життєвої потреби. — І що ж то воно таке, по-твоєму? Яка така таємнича річ? Поясни нам, пересічним-звичайним, будь ласка, — не втримався від іронії Шеремет. Однак Балтайтис того не сприйняв, продовжив серйозно: — Політика і політики знають, принаймні мусять знати головне, що необхідне для виживання будь-якого народу серед інших сусідів — що таке нація, що таке держава і що таке їхні інтереси. Інші поняття й почуття — то вже мусять бути похідними від цих трьох визначальних. Це споконвічне правило для всіх часів і всіх народів, імена яких збереглися в історії. Тих, хто цим правилом знехтував — їх серед народів тепер немає, ними знехтувала Історія. Dura lex — sed lex, — так казали давні римляни. "Закон суворий, але це закон". Сказали мудро, але не втримались, втратили пильність. Принаймні в питанні, яке нам з тобою зараз болить. Тому їх серед сучасних народів і немає. Відтак — не повторюйте помилок давніх римлян, брати-українці! Балтайтис рвучко встав, блиснув приязною посмішкою, простягнув на прощання руку: — Бувай здоровий, одужуй і не ображайся, якщо не так щось сказав. Не від злого умислу, а від щирого вболівання. Мені здається, що для вас, для українців зараз настав особливий час, переломний. Пора істини, так би мовити. Коли слід остаточно визначитися, хто ви є і де ви є. Якщо, ви суверенна нація – то мусите мати всі її обов’язкові атрибути. Якщо ви незалежна держава – то мусите мати і власні, національні інтереси, і мужність їх обстоювати. І визначитися, в решті-решт, де ви є – в Європі чи в Євразії. Бо “Захід є Захід, а Схід є Схід / І разом їм не зійтись…”. Це не мною придумане – це ще Редьярд Кіплінг сказав, а він на тому розумівся. І інтереси своєї батьківщини, Британської імперії відстоювати вмів – хоч словом, хоч ділом. – А тоді особисто чого б хотілося? Щоб як наша Доля склалася? – З осторогою спитав Шеремет. – За часів нашої з тобою молодості популярним був один грузинський тост, може пам’ятаєш: бажаю тобі того, чого собі бажаю, а людина собі поганого не бажає. Так ось, моє бажання – щоб ми їздили одне до одного без віз. В єдиній для всіх нас Європі. Тож — щоб збулося! Хай вам щастить! 8. POST FACTUM Тієї ночі, хоча Дід і не приходив, Шеремотові спалося тривожно. Майже до ранку на екранах повік запалений мозок крутив безкінечний, як йому видавалося уві сні, фільм. З карколомною швидкістю одне одного міняли варяги з їхніми довгими "харалужними" мечами і "червленими" щитами, які потім невідомо хто і чому назве руськими. За ними — половці, з якими давні русичі щедро обмінювалися кров’ю — то в жорстоких двобоях, то в спільних шлюбах. Їх змінювали нестримні в своїй дикій навалі татари, за якими майже одразу йшли не набагато цивілізованіші, але такі ж завзяті литвини. Однак ненадовго стачило їм їхнього завзяття — незабаром їх потіснили хижі до загарбання ляхи, з якими затято зійшлися в кривавій борні зовні до них подібні вояки. Тільки й різниці, що одні лементували "єстем шляхтич", "Матка Боска і пан Єзус!", а ті їм у відповідь: "За віру нашу православну, за волю, лицарське козацтво!". Ось гнівним вогнем палахнули очі гетьмана Богдана у відповідь на відмову пихатого Бутурліна присягнути від імені московського царя новому своєму народові. Що зобов’язується боронити від недругів і поважати його вольності козацькі. "Нє завєдєно, — мовляв, — так у нас в государствє Московском. Нє гоже царю подданим своім прісягать!". Шеремет, почувши знайомий голос, вглядівся — та це ж його добрий знайомий, артист Степанов! Шеремет силувався йому сказати, що не личить так з нашим гетьманом і нашим народом поводитися, як же так, ми ж з вами не раз і чарку за дружбу наших народів пили, шановний Вікторе Федоровичу, — але з горла виривався лише якийсь стогін. Гетьман — той сказати міг, але чомусь лише скреготнув зубами. Може, й надаремно стримався тоді Богдан Великий, може, й по-іншому б все тоді потекло, якби дав волю своїй крутій вдачі, та ще й послухався по-лицарськи прямого полковника свого Івана Богуна. Однак хіба ж можна було тоді знати… Як і під Полтавою, коли свої ж знову своїх не зрозуміли. Не второпали, що не про старшинські привілеї йдеться, а про долю всього народу — козаками бути чи свинопасами, вільними чи рабами. А тому — морок, морок, морок… На майже двісті літ. І на повні груди ніяк не здихнути, немов у склепі-домовині. Нашої Волі домовині. Стривай — та це ж не просто морок. Це чорний морок тюремної камери в далекому сибірському острозі, який силкується якщо не розірвати, то бодай трохи відсунути кіптявий вогник каганця, мерехтливо висвічуючи зіщулені від холоду згорблені фігури трьох чоловіків. Решта людей схована темрявою і їхню присутність видає лише невиразне бурмотіння у тяжкому сні. Вбрання і весь зовнішній вигляд цих трьох не викликають сумнівів, ким вони є тут — каторжани. І вже, вочевидь, далеко не перший рік. Бо одіж зносилася до дрантя, найціліше місце на якому — нашитий на спині бубновий туз. Волосся відросло, як у первісних людей, так, що нечітко видно навіть обличчя — представнику якої раси чи національності або якої верстви воно належить. Однаково лихоманливо блищать очі, та й голоси у всіх однаково грубі, застуджені. Єдине, чим різняться ці троє бідолаг — це мовою й інтонаціями. Та ще власними поглядами, суперечка щодо яких, відчувається, триває не тільки що не вперше, а й, мабуть, вже далеко не один рік. — Пся крев, яком би ви нас підтримали тоді, о шестьдєсят трецьєм годзє, ми би-м тоді вибороли-сь-ти свободу і для нас, і для вас. А ви, курва маць, зрадили нас, кинули напризволяще, сам-на-сам з московітами. Та ще й помагалі-м їм, з віламі і косамі на нас пойшлі, пся кошчь! Вас московіти тримають за бидло — і правильно роблять. Хлопи! І місце ваше — як худоби. Тіко цо на двох ногах, а не на чотирох! — Злостиво блиснув водянистими банькатими очима опецькуватий чоловік з нездоровою повнотою і важким задушливим диханням. — Ти, сучий сину, шляхтич недорізаний! Мало ми за батька Хмеля вас понавибивали? А в Коліївщину? Хіба не досить? Іще мало? То ви ж, сучі діти, мали б собі затямити! Та поводитися з нашими не як з худобою, а як з людьми! Тим більше, на нашій же й землі! То щастя твоє, що я з лівого берега Славути, а не з правого. Бо тоді б ти не мучився тут зі мною на каторзі, а давно в пеклі, в геєні огненній, у смолі кипів. Я за меншу провину такого, як ти, хоча й свого, єдинородного, ледь на той світ не відправив. Бо хоча ти й шляхетний, хоча й заможний, але — будь же людиною! А не будеш — то і за кам’яними мурами, і за залізними брамами, і при зграї охоронців — все одно дістанемо! — гримнув у відповідь високий чолов’яга з гачкуватим носом, що стирчав над довгими вусами. — Та це ж, мабуть, дід Кіндрат! — охнув про себе Шеремет. — Невже він? — Єстем шляхтич, курвий сину! Та мої предки таких, як ти, на палю садили. На палю! А ти… — зайшовся в брудній лайці і натужному кашелі поляк. — От-от… Тільки спочатку підступом та зрадою в кайдани, а на палю — то вже потім. Однак якщо шабля на шаблю — то тут і кишка затонка, рветься, — глузливо докинув вусатий. — Якби не Андрусівський мир, за яким російський цар розплатився половиною нашого народу за власну неміч, знову нас у рабство до вас віддав — то не було б потреби вам у шістдесятих роках повставати. Як і тридцять літ до того. Бо не тільки вас, поляків, а й духу б вашого на нашому Правобережжі не було. Як за гетьмана Богдана. — запально дорікнув козак. — Сиділи б собі в мазурських болотах, а про "креси" навіть би й не згадували… — То є наші природні землі, звойовані огнєм і мєчєм! — скинув головою шляхтич. — Завойованими у кого — у нас, українців? Чи, може, ще й укупі з тією двоногою худобою? — В очах козака заграв небезпечний вогник, від рефлекторного поруху руки глухо брязнули кайдани. Третій каторжанин, відчувши загрозливі нотки в голосах, лише мерзлякувато повів плечима і ще більше зіщулився. Цілком очевидно, що він чув подібне не вперше, тому лише мовчки слухав, втупивши очі в мерехтливий вогник каганця. — То було Дике поле. — Гнув своє поляк. — Що лежало проміж нами, татарами й московітами. І яке ви, українці, самі не в змозі були освоїти. Тож ми вам допомогли. Вам і своєму народові, який задихався від безземелля. — Опанувавши себе, з напускною розважливістю пояснив шляхтич. — А Литва ж де була? — скипів раптом третій. — Таж проміж Польщею і тим Диким полем споконвіку лежали литовсько-руські землі. На яких правили наші князі разом з руською шляхтою. То ви спочатку витіснили нас звідти підступом і оманою, а потім і їхній народ почали колоні¬зувати. Як і нас: верхівку асимілювати, а низами поганяти. Тож хіба дивно, що "хохли" не витримують: сотні років продовжують боротися, щоб все ж вигнати вас зі своїх споконвічних земель. Які ви зі своєї зажерливої зарозу¬мілості чомусь вважаєте власними "кресами". Бо ріки там, бачте, "млєком і мьйодом" вам течуть, руки загребущі… — Ну і на що ви, литвини, скаржитеся? Ваша шляхта — майже вся з ваших. Якщо сама для себе обрала нашу, польську культуру — то при чому тут ми? Якщо ваш Міцкявичус волів стати Міцкевичем, генієм польського народу, а не литовського — то в чому наша вина? — удавано байдуже кинув шляхтич. — А в тому, що ви потихеньку полонізуєте і нашу землю, і наш народ. І наш Вільнюс російська влада називає вслід за вами — Вільно. І навіть Каунас, столицю наших перших великих князів, на Ковно перейменували. — То ти цо, підтримуєш того хлопа? — Не підтримую, але вас, поляків, у вашій зажерливості можуть стримати лише німці із заходу і росіяни зі сходу. Відчуття міри вам не притаманне. Шляхтич ображено засопів. Потім, після довгої паузи, знову кинувся до бою: — А німцям воно що, оте почуття міри, властиве? Якщо вони навіть свою столицю Берлін заснували на землях, відібраних у нас залізом і кров’ю, не кажучи вже про Вроцлав і Гданьськ? А росіянам, які розшматували Польщу разом з німцями й австріяками ще наприкінці вісімнадцятого століття, а потім двічі топили в крові нашу боротьбу за свободу, їм що — почуття міри й дружби між народами притаманне? Литовець і козак мовчали, не в змозі одразу знайти відповідь. Врешті першим не витримав козак: — Що ж це воно тоді виходить? Значить, коли тебе, ясновельможний, утискає хтось із сильних сусідів, тоді ти замість того, щоб боронити себе й відстоювати своє кров’ю, в інших землях шукаєш, в кого б, ще слабкішого, чим поживитися? Відшкодувати свої збитки за чужий рахунок, так би мовити? — Треба було си боронити, — стенув плечима шляхтич. — Земля — вона слово жіночого роду. А жінка завжди належить тому, хто сильніший. М’язами, розумом чи силою волі — то не суть важливо. Головне — сильніший. Однієї вроди, та миролюбної вдачі, та гарних пісень тут замало. Потрібна звитяга. — То в нас мало було звитяги? Коли шість років поспіль Польща здригалася під нашими ударами від булави Хмеля? — Звитяга без розуму мало чого варта. Ви не зуміли скористатися зі своєї перемоги — то хто ж винен? То ж один з ваших гетьманів, не я вам за те дорікав: "През незгоду всі пропали, самі себе звоювали". — За потреби й дідько може послатися на священне писаніє. Ти мене Мазепою не дорікай — йому по всіх церквах анафему проголосили. Тому його слова для мене мало важать! — ідрубав козак. — Отому-то ви обидва тут і сидите, в російській тюрмі, що одне одного в братовбивчих війнах повиснажували та серця взаємною люттю й ворожнечею переповнили,— несподівано озвався мовчазний литвин. — До того ж кращих людей своїх зрадили-зреклися та шляхетному плебсу й голоті гультяйській волю-владу дали. А де й коли в світі таке було, щоб ті, хто не в змозі самому собі лад дати, щось путнє для громади могли зробити? Та ніде й ніколи! От і маємо: доки одні лементували в своєму сеймі "нє позвалям!", а інші на своїх радах – то великих, то чорних, – вигукували "ганьба!" й "зрада!", та одні й другі все про вольності стародавні свої пеклися — прийшли московіти і всіх до однієї торби й загребли. І на руїнах "Великої Речі Посполитої" та "Вільної України" вибудували із своєї захланної Московії "Вєлікую Россію". Так що поки ви будете чубитися-скубтися собі далі між собою, гонорова шляхта та вільне козацтво – старший брат вас тим часом розсудить. По справедливості. Яку ви зараз і маєте можливість відчувати. Повною мірою. І я разом з вами, дурнями, — зайшовся в кашелі й гіркому натужному сміхові литвин. Вражені його словами, поляк і українець лише пере¬зиралися один з одним, не знаходячи відразу, що й сказати. В цю хвилину двері камери з гуркотом відчинилися: "Палучай папалнєніє!" — і одразу знову брязнули засовами. Біля дверей стояв, невміло підтримуючи однією рукою кайдани, іншою — вузлика з речами, сухорлявий чорно¬бородий чоловічок. — Здравствуйтє! Будєм знакоми — моя фамілія Слуцкій, зовут Яков Міхайловіч. Бивший студєнт, потом служащій в конторє. В газєтах сотруднічал. В настоящєє врємя вот… — знизав плечима, з ніяковою посмішкою показав очима на "залізо". — І за що? — майже одночасно спитали втрьох. — Да как вам сказать… Особо так вродє би і нє за что. Я, відітє лі, убєждьонний стороннік дємократії, соціальной справєдлівості. Зємлю надо отдать тєм, кто єйо обраба¬тиваєт, фабрікі — тєм, кто на ніх работаєт. Самодєржавіє должно бить свєргнуто, власть должна прінадлєжать народу. — Цо то за холєра ясна! Знову якийся хлопоман, та ще й соціаліст, — бридливо скривився шляхтич. — Землю селянам — то добре, то по-нашому. Проходь ближче, сідай, — зраділо пробасив козак. — Пан Єзус також справедливості хотів,— філософічно зауважив литвин. — Разговорчікі, єдрьона вошь! Всєм спать! Чтоби через мінуту мнє тіхо било. Ша! Допригалісь, сукіни дєті! Врагі отєчєства, мать вашу… Всьо, тішіна!!! Шеремет борсався у важкому липучому сні, немов у драглистому болоті, коли усвідомлюєш із жахом водночас і невідворотність небезпеки, і власне безсилля. І докладаєш відчайдушних зусиль, щоб за будь-яку ціну, бодай по сантиметру за годину — але все ж виборсатися з холодних цупких обіймів тієї трясовини, яка тягне все живе до небуття. Раптом звідкілясь з підсвідомості випливли звуки недавно чутої пісні: І коли ж то наш Бог До Вкраїни нам шлях той покаже, Щоби ми, як птахи, Не летіли в чужинські краї! Хоча веселого в тих словах було мало, але якась надія в них таки жевріла. Інакше з чого б тоді заледеніла від тяжкого сну душа Шеремета ніби відтанула, степліла. Бо ж, справді, адже найголовніше і найсокровенніше бажання — це щоб Господь Бог там, на небі, показав-таки їм всім тут, на Українській землі сущим, той шлях і до тієї Вкраїни, про яку мріяли і за яку боролися багато поколінь його народу. Та й тим, хто опинився на їхній землі волею історичної долі — їм же також не байдуже. І треба всім разом торувати такий шлях і до такої Батьківщини, яку мають його, Шереметові, приятелі — литвини та й майже всі народи на землі. Які того дуже хотіли, звісно. І не просто хотіли, а — прагнули, ба навіть – жадали. Але то вже інше питання. Найболючіше і найскладніше. Однак без його вирішення поступ уперед неможливий. І відповідь на те питання їм всім ще треба буде віднайти. І чим швидше, тим краще. Для кожного з них. Для кожної родини. Для всього нашого народу. Для України! ЧАСТИНА III ЧЕРВОНЕ ЧИ ЧОРНЕ? 1."Залізний потік". Ранок не приніс Шереметові звичної бадьорості. Як, зрештою, і попередній. Бо всі ці денно-нощні розмови-міркування-бесіди з персонажами його життя минулого і не зовсім, про події давні і не дуже, — вони пекли його душу й серце в сьогоденні, і все це аж ніяк не сприяло милуванню щебетом пташок і духом різнотрав’я в санаторній зоні столиці незалежної України. Яка з радістю розгортала свої обійми то на Захід, то на Схід, а то ще кудись, сповнена відчуття власної величі і гордості як держави, що за населенням і територією — ну зовсім як Франція. Майже. Якби тільки не оті злощасні бесіди-розмови-міркування, які наочно засвідчували, як ще далеко куцому до зайця: неграмотні українські селяни — і французькі фермери початку ХХ ст., сповнені власної європейської гідності громадяни мізерної за калібром Литви — і розгублені на ринково-глобалістичному роздоріжжі громадяни великої числом та незбагненної духом України. Вищі посадовці якої намагаються вклонитися водночас трагічно-полум’яному Тарасові Шевченку і кабінетно-патріотичному та державно-нездатному Михайлу Грушевському, святкуючи при тому ювілеї своїх недавніх керівників — імперських сатрапів і гнобителів українства. Бо вони, виявляється, для декого з владу нині імущих вчителями були. Хитрою наукою допомогли оволодіти — не як Батьківщину любить, а як вищому московському начальству подобатися. Так, щоб з одного боку — непоміченим не залишитися, а з іншого — огиди особливої плазуванням не викликати. Тобто — кар’єру свою зробити через посередництво тієї любові. Та вміло щаблями плазувати, щоб і швидко, і безболісно, та й без особливої душевної і фізичної напруги. Що стосується прибалтійських друзів — з ними все зрозуміло. Якщо й не все до кінця, однак серйозних питань тут не виникає. Принаймні засадно-принципових. А якщо й є які — то стосуються технології, а не принципових засад. Бо вони в усіх людей в усьому світі очевидні і єдині — хоч для друзів, хоч для ворогів: кожний народ має свою країну, демократичну і правову, в якій добре живеться всім, а серед них і тим іншим, хто прийшов на цю землю, але полюбив її і поважає її природніх господарів. Так було, так є і так буде, скільки житимуть люди. Бо іншого історія не знає. І доля перших глобалістів — давніх вавілонян лише тому підтвердження, а не заперечення. Читати зранку дідові нотатки не хотілося. Згадав про роман "Залізний потік", на який той посилався. В бібліотеці повинен би бути. Бо це сучасних книг, на тему незалежності України і національно-визвольних змагань там обмаль — за браком коштів буцімто. Що ж стосується світлого радянського минулого — того добра всюди вдосталь. Бібліотекарка, почувши його запитання, лише здивовано зиркнула, і за хвилину винесла солідний том у вицвілій червоній палітурці. Вгорі великими літерами: "Библиотека мировой литературы для детей". Колаж під написом сумніву щодо змісту не залишав: кулемет "Максим", гвинтівка-трьохлінійка, шабля. І — полум’я, полум’я, полум’я… Полум’я Громадянської війни… Перебіг очима передмову: автор — серйозний класик радянської літератури, сам учасник Громадянської війни в зрілих вже літах, написав книгу по слідах — за три-чотири роки по війні. Що ж, варто, мабуть, переглянути, чим і як жив у ті часи його Дід. Читати він любив змалечку, тому охоче вмостився в кріслі-качалці в лоджії і з цікавістю заходився гортати сторінки. Перше, що впало в око — це ставлення до Кубані і кубанців автора — донського козака, який безсумнівно вважає Кубань краєм, освоєним і заселеним українцями: "— Та нєма ж края найкращего, як цей край! Кто же хозяева этого чудесного края?.. Кубанские казаки — хозяева этого чудесного края. И так же поют украинские песни и говорят родным украинским языком… Пришли с милой Украины. Не пришли казаки — пригнала их царица Катька полтораста лет назад; разрушила вольную Запорожскую Сечь и пригнала сюда; пожаловала им этот дикий тогда, страшный край. От ее пожалования плакали запорожцы кровавыми слезами, тоскуя по Украине… Поминали родную Сечь и день и ночь бились с желтыми лихорадками, с черкесами, с дикой землей, — нечем было поднять ее вековых, не тронутых человеком залежей. А теперь… теперь: — Та нэма ж края найкращего, як наш край! А теперь все зарятся на этот край, как чаша переполненный невиданными богатствами." Спробував би хто зараз отаке написати в Україні — одразу приліпили б ярлика "націонал-екстреміста" або принаймні "націонал-патріота". Саме так — в лапках… І презирливо-зневажливо, крізь зуби… Хоча за даними останнього російського перепису більшість кубанців і зараз, вісімдесят років по цих словах радянсько-російського класика, вважають себе українцями. Однак тиск денаціоналізації і зросійщення даремно не минувся — майже втратив рідну мову Малиновий клин… З цікавістю читав далі — і вже не відірвався, поки не закінчив. Стало зрозуміло, чому Дід не дуже згадував про той свій похід — надто багато було пролито тоді української кубанської крові. Тільки й різниці, що з одного боку — козаків, якщо за політичною ознакою, — білих, а з іншого — "іногородніх", червоних. З такою відвертістю, як Серафимович, в наступні роки писали рідко. Що далі більше акцентували на звірствах білих, червоних же зображали якщо не з крильцями за плечима, то принаймні добро-мудро-героїчними. А було, виявляється, не зовсім так. Точніше — зовсім не так, "добряг" вистачало з обох боків… І кожний норовив не тільки око за око і зуб за зуб, а — голову одразу стяти, разом з очима і зубами. Які тут антимонії, коли світова революція йде, в ім’я вищої соціальної справедливості… В самісіньке серце вразила описана в романі сцена: "Из поповского дома выводили людей с пепельными лицами, в золотых погонах, — захватили часть штаба. Возле поповской конюшни им рубили головы, и кровь впитывалась в навоз… Разыскали дом станичного атамана. От чердака до подвала всё обыскали — нет его. Убежал. Тогда стали кричать: — Колы не вылизишь, дитэй сгубим! Атаман не вылез. Стали рубить детей. Атаманша на коленях волочилась с разметавшимися косами, неотдираемо хватаясь за их ноги. Один укоризненно сказал: — Чего же кричишь, як ризаная? От у меня аккурат як твоя дочка, трехлетка… В щебень закопалы там, у горах, — та я ж не кричав. Срубил девочку, потом развалил череп хохотавшей матери". Який інший цивілізований народ пережив щось подібне в ХХ столітті? Щоб отак одне до одного люди одного роду-племені? Та жодний. Хіба що, може, фіни. Так вони всім народом і всією країною за цілу їхню Громадянську війну втратили загалом майже стільки, скільки за кілька діб, якщо вірити Серафимовичу, поклали полонених червоних білогвардійці в одному Новоросійську у вісімнадцятому році. Або червоні у двадцятому розстріляли білих, після того, як Крим здобули. Хіба ж може зберегтися нормальною психіка у народу, який пережив таке криваве братовбивство? Звісно, що ні. То що ж тут тоді дивуватися з штучних голодоморів і мільйонних репресій, якщо цілий народ був навмисно інфікований вірусом братовбивства, знецінення людського життя? Глянув ще раз, для кого призначена книжка. "Библиотека мировой литературы для детей". То який же мудрий народ виховує на таких жахах нові покоління своїх дітей? На такому ставленні до своїх співвітчизників? Глянув на наклад — чотириста тисяч примірників. Це тільки 1979-го року. У тринадцятилітніх, які почитали цю книжку тоді, нині вже діти дорослі. Які також читали цю книгу. Мільйони людей, отруєних ідеєю братовбивства на ґрунті ідеологічних розбіжностей. То чого ж ми дивуємося, що за тринадцять років незалежності так і не спромоглися до національної згоди? Чим засіяли діди й батьки — те й пожинаємо, яке насіння — такий і врожай. Спроба після вечері почитати газети і подивитися телевізор лише ствердила його невеселі міркування. Звідусюди лилися потоки бруду одних на інших і навпаки. Тільки й чулися медійні штампи: кримінально-економічні фінансово-політичні олігархічні структури; вузьколобі націонал-шовіністи; ліві нащадки кривавої тиранії; продажна парламентська більшість; тиск з Банкової; роблять політику на американські (російські) гроші; мерщій до Європи; ні, тільки до ЄЕП; так, до Європи, але тільки разом з Росією і т.д., і т.п. І так тринадцять років поспіль! Краще вже про минулі часи почитати — все цікавіше, аніж оця огидно-нудотна жуйка. Аби принаймні новими очима на давно відоме глянути. Як хоча б на оцей "Залізний потік", який він хлопчаком, безперечно, читав. Однак зараз, коли у нього вже онуки самі читають — багато що, як виявляється, сприймається зовсім інакше… Шеремет відволікся від своїх міркувань, знову взяв Дідового зошита, знайшов потрібну сторінку, наново занурився в минуле: "Отже, в Недбайках в період Жовтневої революції точилася жорстока класова боротьба, і не без людських жертв. Біднота села, нагорювавша без землі, не шкодуючи свого життя боролася за владу Рад, за землю і перемогла, і під керівництвом партії Леніна почала будувати нове життя — соціалістичне. Я в цей період працював у Пирятині на посаді замісника голови повітового виконавчого комітету — з червня місяця 1920-го року до травня місяця 1923-го року, тобто за малим три роки. Робота була дуже напружена і мої раніння і контузія давали себе почувать. Внаслідок раніння 1918-го року в бою з німцями та петлюрівцями я лишився тоді одного ока, а тепер у мене почало боліть друге око так , що я не став бачить і на нього. Тому я оставив роботу в Пирятині і переїхав додому в Недбайки. Майже більше року довелося лікувати очі, а потім я оп’ять почав працювати на різних роботах. 1924-25 роки працював головою сільради, 1927-28 роки прорабом по будівництву клубу, тепер школа. Причому ця праця не оплачувалася. У лютому місяці 1929-го року я організував перший у селі колгосп "Зірка". Шеремет зупинився, ще раз перечитав написане. Майже шість років життя — і два десятки рядків письма. Та ще й якого життя: тут тобі і смерть Леніна, і з’їзди єдиноправлячої комуністичної партії, і боротьба з троцькістами та всілякими іншими "уклоністами" — і про все це ані жодного слова. Ніби й не було. Ні, тут щось не те. Чекати ночі, поки Дід знову прийде, щоб спитати? А раптом як то всього лише його, Шеремета, хвороблива уява? А насправді нікого не було й не буде? Стривай, так є ж десь тут, у теці, й материні спогади! Може, в них знайдеться ключ до розгадки? Знайшов учнівського зошита в линялій рожевій палітурці, списаного акуратним учительським почерком. Про той період, двадцяті роки — також негусто: "Люди, яких я пам’ятаю, жили бідно. Хати в усьому селі (та й інших селах) були всі з земляними підлогами, землю покривали слоєм глини, а потім все життя щотижня майже мазали розчином глини. Село до війни (1941-45 рр. — прим. авт.) майже не будувалось. Селяни сіяли льон, коноплі, пряли нитки, ткали полотно, з чого шили одежу. Виткане полотно відбілювали на сонці і намочували у воді, стелили на траву, висихало, знову намочували, розстеляли і так цілий день. І не один день. За зиму напряли, виткали, весною місяцями в сонячну погоду відбілювали, а зимою, як вже не було надвірньої роботи, шили сорочки жіночі, чоловічі, вишивали їх чорними і червоними нитками. Вишивати вміли в селі всі жінки без винятку, з 6-7 років уже вміли. Верхній одяг зношувався до великих дірок, їх залатували і знову носили. Не завжди були гудзики біля одежі, а тому верхній одяг часто підв’язували якимсь шнурком. Взуття не було в людей, часто одні чоботи були на сім’ю, в них по черзі взувалися діти. Я пам’ятаю, що в нас були кобила, корова, різна інша домашня живність. Жили бідно, хліб був чорний, лише на свято білий, млинці — це вже розкіш. Борщ, пшоняна каша, суп з квасолі і картопля — це була основна і щоденна їжа, цукру не було". Не густо, скажімо так — з жалем зітхнув Шеремет. — А чого ж ти хотів? — Як позаминулої ночі, почувся глухуватий голос. — Вона ж двадцять третього року якраз тілько народилася. Що ж вона могла пам’ятать? Та ще про моє, доросле, а не своє дитяче життя? — Це знову Ви, Діду? — Незвичний острах студенив душу, ніби відриваючи її від тілесної оболонки. — Я тут дечого не розумію, що трапилося з вами у двадцяті роки, між Громадянською війною і колективізацією. — Що ж там розуміть? Хворів, лікувався, порався на землі, як усі люди. Громадською роботою он займався, в міру сил, конечно, — невдоволено буркотнув Дід. — Якби я вас не знав — то повірив би, що дійсно "в міру сил…" Однак оскільки я вашої крові, то дозвольте не повірити. І якщо вже в нас така розмова дивна вийшла, то давайте відверто. Бо другого такого разу може й не бути. А правду ховати навічно — гріх. Насамперед перед собою і своїми. Тим більше, термін давності все рівно давно минув. — Термін давності, кажеш, минув… — Чиркнув сірником Дід, запалив цигарку. — Я ж не злодій, щоб за нього ховаться, за цей термін... Просто є речі, про які згадувати без потреби людині не хочеться, та й не слід. Однак, може ти й правий — не все треба на тому світі ховать. Особливо неправду і несправедливість. Бо вони там, у вологій темряві, плодяться, немов черви і точать людські душі, немов та шашель. То ж слухай… 2. Ніяке добре діло не лишається безкарним. Ти тілько читав про Таманський похід. І звернув, мабуть, увагу, що у першій колоні, у Ковтюха, Кожух він по книжці, було декілька кавалерійських ескадронів. Командиром одного з них вибрали й мене. Як більш опитного у воєнному ділі і грамотного в політичних вопросах. Поки ми зібралися виступать, прибився до нас хлопчина один, років вісімнадцяти. Хоч нашого кавалерійського діла толком він не знав, я його до себе взяв. Помічником по всякій там канцелярсько-штабній роботі, бо всі ж кругом малограмотні, в том числі і взводні. А цей реальне училище закінчив, це типу як гімназія тоді була, тілько ближче до життя. Та й проісхождєнія підходящого — хоч і з євреєв, Шварцблут фамілія його, но із трудящихся. — "Блут" чи "блат"? — Зацікавився Шеремет. — І із яких "трудящихся"? — Та яка тобі різниця? Наші його ще й не так називали — буквою "я" і з м’яким знаком на кінці. І що з того? — Стенув плечима Дід. — Ніяка, просто "шварц" по-німецьки — чорний, "блут" — кров, а "блат" — записка. Тож прізвище предкам вашого хлопця хтось дав, мабуть, з певним змістом. Навіть якщо й в німецько-російському варіанті. — Я тоді того не знав, смислу фамілії себто. Як і того, що його "трудящийся" папаша, виявляється буржуазією був — держав майстерню, найманий труд використовував, головні убори шив. Від шапки сільському дядькові до папахи поліцмейстеру і шляпки його дружині. Но це вже потім з’ясувалося. Синок же об’явив себе "угнєтьонним пролєтаріатом" і в революцію, бач, пішов. Він би й до нас не попав, був би десь вище, якби із-за тифу від своїх не відбився, та не був такий слабкий після хвороби. Бо він з бойовиками—есерами вже більше году, як водився. Це я потім узнав, уже в поході. А партія більшовиків з ними тоді ще в союзі була. Так що все було ніби нормально. — Зробив довгу паузу, ніби збираючись з думками, Дід. — Що ж далі? Щось трапилося? — А далі трапилася цікава подія, яка, як я тепер розумію, і опреділила все моє подальше життя. Якщо не зразу, то потім. Та чи воно тобі треба? — Знову завагався Дід. — Кажіть, якщо вже почали, що вже тепер… Не шукати ж мені в архівах матеріали про ті часи. Адже знаєте, що докопаюся, тільки час втрачу. — Тепер невдоволений був Шеремет. — Ця подія не з тих, що в історії країни одфіксувалася. Таких було тоді десятки, якщо не сотні тисяч… Поїхали ми раз утрьох роз’їздом на розвідку. І Яков цей, значить, зі мною напросився. Зробили своє діло, угледіли, що треба. Одного я відправив, щоб скоріше відомості доніс, а самі вирішили ще одне місце перевірить. І напоролися на такий же, як і ми роз’їзд, тільки козачий, чоловік п’ять. Бачу — не втекти, бо близько, та й коні в нас — ребра порахувать можна, фуражу ж обмаль було. Зриваю з плеча карабін: "Одстрілюємось!" — кричу. І першою ж кулею одного з них поцілив. Глянув на Якова, чому не стріляє — а в нього очі з орбіт ледь не вискакують, білий увесь, руки трясуться, ствол ходуном ходить. Пальнув раз-другий — і хода. Я ж скумекав, що вдвох нам від них не відірваться, все одно смерть. Матюкнувся про себе, та ще одного з коня зсадив. Тут вони трохи промашку дали: пощитали, що в мене в карабіні патрони кончилися, так урядник кинувся Яшку наздоганяти, а мене лишив на забаву молодим вовчатам. В надії, що ті, козаки та ще й удвох, з одним "мужиком" упораються. Та не тут-то було. У мене при собі ще й наган, той, що князь Голіцин колись подарував. Тут він мене виручив здорово. Хоч і не з першого пострілу, а збив я одного з коня. Другого вже легше було, на шашках зі мною тягаться ще не доріс. Так я не тільки врятувався, а ще й коня собі справжнього стройового добув, замість свого замореного-безпородного. — А напарник же ваш як? Догнав його той урядник? — Не встиг. Він як побачив, що один його вже з коня злетів, то забув про Яшку та кинувся повертать їм на допомогу. Второпав, що не на того напали. Однак запізно вже було. Побачивши таке діло, сам на сам не зважився, випалив по мені з револьвера увесь барабан, та й утік. — Круто ви, Діду. — Мерзлякувато повів плечима Шеремет. — Чотирьох в одній сутичці. — Двох. — Уточнив той. — Двоє ранені були, добивать їх не став. Зброю та патрони тільки поодбирав, щоб в спину не стріляли. — Яка ж доля вашого напарника? — Слухай далі. Приїжджаю я неспіхом у ескадрон, а мене там вже схоронили. Яшка наплів, як ми вдвох героїчно відбивалися, однак коли мене зрубали, то тоді вже він вирішив вирватися і втекти хоч самому. — Тобто, не боягуз, який покинув товариша в біді, а герой, який бився до останнього. — Виходить, що так. Побачив мене — побілів знову так, як тоді перед козаками. Бо знову смертю в лице дихнуло — знав, що хлопці йому не простять, якщо я правду скажу, — знову замовк Дід. Ситуація Шереметові була зрозумілою. У них в Афганістані в таких випадках переводили в іншу частину — щоб запобігти "випадковому" пострілу або "несподіваному" вибуху гранати. Чим же тут обернулося? — Не сказав я йому нічого. Просто підійшов, витягнув його шашку з піхов — і всім все стало ясно. Ледве вгомонив хлопців. Довелося сказати, що сам відправив його за підмогою. А тут якраз Ковтюх збирав команду, щоб манівцями, поперед головних сил, пробилась до головнокомандувача радянських військ Сорокіна. Підійшов до мене увечері цей Щварцблут, очі ховає: "Спасибі тобі, Григорію Демидовичу. Вік не забуду. Одправ до тієї команди — кров’ю змию". — І що, відправили? Змив? Не забув? — Одправить-то одправив. Чи змив — не знаю, може й так. А от що не забув на все життя — це точно. Щось в інтонаціях Дідових видалося Шереметові не зовсім щиро-природнім, якась чи то двозначність, чи то гірка іронія. — Зустрілись ми з ним вже місяців через три. Я тобі розповідав колись, що після виходу нашої армії до своїх мене з ескадроном направили до окремого кавалерійського полку при ставці головкома Сорокіна. Однак його наприкінці жовтня місяця оголосили ворогом радянської влади і розстріляли. А я в цей час якраз звалився з возвратним тифом. Вийшов з госпіталя на початку грудня — вітром колихає. Поки був у безпам’ятстві, всього обікрали — ні документів, ні грошей, ні зброї, ні одежі путньої. З виду босяк-босяком, тільки й того, що справка госпітальна у кармані. Куди йти? Пішов до воєнного комісара. А там як почули, що я в тому полку служив, при Сорокіні — одразу в "чрезвичайку", без всяких розговорів. Настільки він, виявляється, їх своїм отим заколотом налякав, що майже всіх з його близького оточення порозстрілювали, в тому числі й багатьох командирів цього полка. Правда, коли дізнались, що я з таманців, почали хоч трохи слухать. Добре, кажуть, ми про тебе попитаємо. І приводять на другий день мене — до кого б ти думав? — Звідки я знаю? Вас багато з ким доля зводила, — здвигнув плечима Шеремет. — До Яшки Шварцблута. Тільки тепер до нього з повагою "товаріщ Шварц" звертаються, а він у офіцерській формі без погон, на плечі шкірянка накинута, на правому стегні — маузер теліпається, на лівому — коштовна кавказька шашка. Герой, та й тільки. До мене сухо-офіційно: "ґражданін Ґорєнко". — В голосі Діда забриніла давня образа. — Залишились ми удвох, я ще раз все оповів. Однак він, бачу, не слухає, пальцями по столу барабанить та про щось своє думає. Потім, немов від сну прокинувся: "Ви понімаєтє, какая участь может ожідать подручного врага трудового народа, мятєжніка Сорокіна?" У мене аж в грудях захололо. Не так від самих цих слів, як від того, як вони були сказані. Він, видно, на це й розраховував. З молодих — да ранній, способний, видно. Що ж, кажу йому, якщо я для тебе тепер "подручний врага" — роби, як щитаєш нужним. "Что же ето ти, Грігорій Дємідовіч, жізнью своєй так нє дорожіш? Нє просіш? Ілі гордий очєнь?" Та ні, кажу, я не гордий, міг би й попросить — це якби ми з тобою не були знайомими. А так — ставь к стєнкє, якщо совість твоя тобі дозволить. "Совєсть, говорішь… Рєволюціонная совєсть говоріт, што лучше расстрєлять дєсять нєвіновних, чєм упустіть одного врага рєволюціі. Но ти нє враг, в етом я убєждьон. Поетому — дарю тєбє свободу. Только уєзжай отсюда подальше. В свою дєрєвню, напрімєр. Там і дєлай рєволюцію. Только запомні — ми тєпєрь с тобой квіти. Полностью. Ви хорошо мєня понялі, товаріщ Горєнко?" Що мені залишалося за таких умов робити? "Да понял, кажу, спасібочки вам за ласку, товаріщ Шварцблут. Разрєшітє ідті? — Ідітє". От так воно в житті, як бачиш, буває… — Цікаві справи! Але ж він, оцей Яшка, — сам лівий есер, як і Сорокін. Це він би мав боятися ваших свідчень. — В тому-то й справа. Тому він так довго й думав — одпускать мене живим, чи до стінки прислонить. Щоб кінці в воду. Бо ж він, видно, встиг з есерів у більшовика перекраситься. А я — незручний свідок. — Ну і ну! — Не стримався Шеремет. — Оце так історія! Оце так часи! — Не історія, а бувальщина, — поправив Дід. — І це ще не кінець. На жаль… — А що таке? Було продовження? — Та було, будь воно неладне. — Вогник цигарки пульсував від частих сильних затяжок, немов глибокої ночі світлофор на перехресті. — Коли? — Спитав, сам вже здогадуючись про відповідь. — На початку двадцять третього. Я тоді вже років два з половиною, як заступником голови повітвиконкому був. А обстановка в країні складувалась напружена. НЕП, нова економічна політика, набирала сили, а з нею і буржуазія недобита та кулачество знову почали піднімати голову. Партія очищаться почала від случайних людей, за два роки була "вичищена" за малим половина. Із семисот тисяч комуністів, які були навесні двадцять першого року, до весни двадцять третього залишилось чотириста тисяч. — А триста тисяч чоловік куди ж поділися? — Здивувався Шеремет. — Нікуди, — спокійно мовив Дід. — Просто поклали партбілети, а з ними і свої посади багато хто втратив — це факт. — За що ж, цікаво? — У більшості — за сокритіє анкетних даних, нечесність перед партією, чуждоє класовоє проісхождєніє. Багато хто — за морально-битове разложеніє. Ще дехто — за неправильне розуміння політики партії. Це, в основному, ті, хто багато рота роззявляв та питань дурних задавав партійному руководству. Чимало, звичайно, під цю дудку і справжніх комуністів "вичистили", особисті щоти позводили. — Голос Діда став зовсім глухим, зрадливо затримтів. Так він і знав! Серцем відчував, що тут щось не те. Не міг Дід так просто, лише за станом здоров’я, на шість років відійти на узбіччя, а потім ще чверть століття тяжко працювати "рядовим бійцем партії". Однак, як його спитати? Ніби відчувши його думки, Дід продовжив, але вже рівним, сухим безстороннім голосом: — Одним з болючих питань в той час була незформованість системи державного управління. Точніше, недостатньо чіткий поділ обов’язків, а значить, і влади між партійним апаратом і рештою управлінців — у всіх областях і на всіх рівнях. Бо раніше, починаючи з Гражданської війни, було як? Чим більший і заслуженіший ти комуніст — тим на більшому государственному, воєнному або хозяйственному посту ти знаходишся. Партійний секретар, починаючи від низової партячейки і аж до самого верху — він був саме секретар. Вів собі партійні справи, облік, протоколи, готував збори, конференції, словом — відав внутріпартійною роботою і не більше. Всі до того й звикли, що в повіті, приміром, найстарший за чином — голова виконавчого комітету повітової Ради робітничих і селянських депутатів, простіше — повітвиконкому. — Цікаво, цікаво, — настовбурчив вуха Шеремет, звиклий до іншої за радянських часів системи управління країною. — А повітовий комітет компартії яку ж тоді роль відігравав? — В тому-то й справа, що незрозумілу. Ні їм самим, отим партапаратчикам, ні нам, практичним керівникам повіту. Бумажками одними заніматься їм, видно, обридло, захотілося порулить. І почали вони втручаться в практичні справи, пробувать давать вказівки з загальнодержавних і народногосподарських питань. Однак же ж ні досвіду, ні розуму, ні грамотьошки немає. Ми, повітове керівництво, вже років по два як працювали на своїх должностях, бодай на власних помилках, однак чомусь же навчилися, як управлять. А ці, з писарчуків партійних повиростали, — і туди ж, нами командувать. Тими, у кого не тільки досвід, а й партійний стаж побільший, декого з них навіть у партію ми ж і рекомендували. Словом — нісенітниця якась получилася. — І як же цей конфлікт у вас розв’язався? — У грудні місяці звітно-виборча конференція була — ми й "прокотили на вороних" нашого повітового партсекретаря. Щоправда, і свого поставить нам не дали. Ми рекомендували Дмитра Пилипчука, колишнього конармійця-будьонівця, секретаря повітвиконкому. Так вони його швиденько, двох місяців не встиг добуть, одправили в республіканську партійну школу, до Харкова, там тоді столиця була. А до нас прислали нового… Такого Шеремет собі навіть уявити не міг — щоб першим секретарем райкому партії обрали не того, кого визначили згори. Хоча з партійною "кухнею" в цій ланці познайомився ще хлопчаком, в середині п’ятдесятих. Тоді якраз почалося хрущовське тасування кадрів, під яке потрапили декотрі з батькових знайомих. Оце дійсно колись демократія в комуністичній партії більшовиків була! — Не поспішай з висновками, охолонь. — Спустив його з небес на землю Дід. — Послухай, ще далі було. Бо саме з тих квіточок виросли ті гіркі ягідки, що дали нам і голодомор, і репресії, і все інше недобре, що призвело врешті до загибелі і партії, і держави. — Ви вважаєте, що квіточки були аж тоді? Як на мій погляд — набагато раніше. Ще коли ви почали з офіцерів погони зривати, а потім на штики їх піднімати і в морях топити, як Серафимович описував. Та й не він один. Я не вас особисто маю на увазі, а те покоління комуністів, яке ви зараз намагаєтеся обілити. — Ми принаймні були чесними перед собою і революцією. — Скинув голову Дід. — Да, били "контру" і "петлюру". Відкрито і чесно. А не були перевертнями — і вашим, і нашим, але щоб завжди на боці переможця. Ми, можливо, недостатньо жаліли інших, але себе жаліли ще менше. Тому й вистояли, незважаючи на все. І побудували. А ви — за вітром усе пустили… — До цього ще дійдемо, Діду, попереду ще вісімдесят років, давайте закінчимо з 1923-м. — А що тут закінчувати? — Дід весь якось потух, так само швидко, як і спалахнув. — Показують нам нашого нового партійного повітсекретаря — десь я його ніби-то бачив. Тільки без бороди і без вусів, які, видать для солідності запустив, бо молодий дуже. А як сказали, що він "товариш Чернявський Яков Михайлович, воював на фронтах, служив у ВЧК, закінчив партшколу, працював у губпарткомі" — мене наче в серце штриконуло: та це ж Яшка Шварцблут! Тільки й того, що в пір’я вбрався і навіть заматеріти встиг. Та фамілію поміняв. Так тоді багато євреїв, хто був на отвєтствєнних должностях, робили, щоб їх не дуже замітно було. Мабуть, якась установка на те зверху була, точно не знаю, не скажу. — Невеселий жарт з вами доля утнула, Діду. — Шеремет вже зметикував, що і як було далі. — Вийшло так, як і слід було ожидать. Я на другий день до нього: це ти, мовляв, чи не ти? А він мене так культурненько на "ви" одразу переводить, і: "Будєм вмєстє работать. Но прошу учесть — я нє мой прєдшественік, которого ви схрумкалі, как курьонка. У мєня закалка — стальная. Зуби обломать — запросто". Це що, питаю його, погроза? — "Нєт, што ви. Ні в коєм случає. Просто — прєдупрєждєніє. На всякій случай". — І скоро йому така нагода випала — щоб показать і гарт, і зуби? — За кілька днів. Тільки я тоді не зразу второпав. Присилає до мене кур’єра: товариш Чернявський просять вас зайти, як матимете час. Назавтра заходжу, а він мені: "Покажіть свій партбілєт пожалуйста, я тут все звіряю, діла запущені… А чому він у вас дублікат? Де оригінал?". Та я ж тобі ще у вісімнадцятому году в П’ятигорську розказував, що вкрали у госпіталі всі документи, і партбілєт з ними. "Харашо. А де ви вступали в партію? Бо по вас же ніяких даних нема, окрім вашого заявлєнія про видачу дубліката. А на якому основанії — неясно". У мене злость вже закіпає, а він спокойний. У Курську, кажу, вступав я в партію большевиков. У госпіталі. Коли був тяжко ранений у боях за Совєтскую власть у вісімнадцятому году. Аж тільки тут він ніби трохи відтанув, усміхнувся: " Да ви нє волнуйтєсь, ми всьо уточнім. Просто, партійниє дєла любят порядок". Знав би я тоді, що за "порядок" він для мене готує… — Те, що гидоту, я не сумніваюсь. Питання одне — яку і в який спосіб? — Правильно мислиш, — важко зітхнув Дід. — Питання, хто ж править в країні, хто є справжня власть — ради чи партійні комітети, — хвилювало, видно, не тільки нас, в нашому повіті. Всюди стара гвардія більшовиків пішла на практичну державну і народногосподарську роботу, а нова апаратна поросль намагалася всім цим керувать, не маючи на те ні заслуг, ні уміння, а головне — ні за що не відповідаючи. На травень якраз намічався дванадцятий з’їзд партії, до нього в центральній печаті багато питань піднімалося, однак це було з найголовніших: "Вся влада Радам", за що ми боролися зі зброєю в руках в громадянську війну, чи — "вся влада партійним комітетам", які розплодилися і набрали силу, поки ми кров свою проливали? — Хто переміг — це мені зрозуміло. За моїх часів таке питання не виникало навіть в теорії, не кажучи вже, щоб практично. Як же це тоді відбувалося? — З 17 по 25 квітня 1923-го року, цілий тиждень, проходив з’їзд партії, дванадцятий. Радіо тоді не було, тому всі з нетерпінням чекали, коли привезуть газету "Правда", в ній все печаталося. І одразу все обговорювали в первинних партійних організаціях. А потім зізвали повітову партконференцію з обговорення матеріалів з’їзду і практичного виконання рішень партії. А в них прямо говорилося, що обстановка непу створює ґрунт для ухилів в партії. Особливо небезпечними і згубними є ті ухили, які протиставляють партію державі. На цьому Чернявський-Шварцблут і побудував свій наступ на нас — на мене і голову повітвиконкому Шульгу Миколу Федоровича. — І які наслідки для вас це мало? — В рішеннях з’їзду було прямо сказано, що зі всіми "уклоністами" проводитиметься рішуча боротьба, аж до виключення з партії. На цій підставі представник губпарткому і запропонував оголосити догану Шульзі і мені — за неправильне розуміння лінії партії. Тут відразу знявся лемент, всі лізуть на трибуну. Попросив слова і я — висказать своє мнєніє щодо цього. — Ох, даремно ви це, Діду, зробили, — не втримався Шеремет, згадавши, як його самого якось розпинали на партійних зборах, спровокувавши на запальний виступ. Ледве потім відмився від бруду. А його ж провина була неспівставно меншою! — Це я потім вже зрозумів, що даремно, — з жалем промовив Дід. — Що то була ретельно спланована і підготовлена провокація. Бо після мого виступу просить слова оця чорна душа, Чернявський, і каже, що ми, мовляв, Горенку не маємо права догану виносити, оскільки треба спочатку розібратися, чи член партії він взагалі. І розказує, що робив запит до Курського губпарткому — там матеріалів, які б підтверджували, що мене приймали до партії, немає. А раз так, то партквиток взамін утраченого мені видали в Пирятині незаконно. І всякий інший бруд почав лить на мене. А потім запропонував припинити моє членство в партії до вияснєнія обстоятєльств. Що тут почалося! Люди ж мене знають. Но і він зумів групу недовольних довкола себе сколотить та всяких пристосуванців на свою сторону схилить. Сили майже порівну… — Чим же закінчилося? — Закінчилося тим, що конференція більшістю в один голос таки проголосувала за пропозицію тієї чорної душі. Я не витримав і написав заяву про звільнення мене від посади заступника голови повітвиконкому. Після чого повернувся у своє село, в Недбайки, до сім’ї. — Що ж це виходить: ви шість років серед перших боролися за владу Рад, за діло партії більшовиків, не шкодуючи свого життя і здоров’я, а вам так віддячили? — Так і кортіло вжити енергійніше слово, але Шеремет пожалів старого, не став ятрити рани. — І тільки тому, що до ваших рідних країв доля закинула якогось зайду, який, як на лихо, мав на вас недобре? — Діло не в тому зайді з чорною душею, і навіть не в тому, що так з партійними архівами склалося — не встигли їх вивезти наші, коли денікінці під Курськ підступили, у вересні дев’ятнадцятого, попалили. І мою долю разом з ними. — Задумливо мовив Дід. — Справа тут в іншому. — А в чому ж тоді? Здається, і того досить, що тут незрозумілого? — Перепитав здивовано Шеремет. — Справа в тому, — ніби й не чув його Дід, — що тоді в країні відбувалася радикальна зміна курсу, а я того попервах не второпав. Як в господарчому житті партія перейшла до нової економічної політики, так і в державному будівництві почав відбуватися перехід до нової політики — від диктатури пролетаріату до диктатури комуністичної партії. Принцип соціалістичної демократії замінявся на принцип демократичного централізму. А ми, рядові бойці Партії, того одразу не збагнули, що майже кожного другого "вичистили" з її рядів з однією метою — перетворити партію більшовиків на "орден комуністів". Який би встановив свою диктатуру і над пролетаріатом, і, за його допомогою, над всією величезною країною. Тому — не будь цього Чернявського-Шварцблута, то був би якийсь Сахарінкін-Цукерман — однак ні світліше, ні солодше від цього б не стало. — Якщо ви так добре це розумієте, то навіщо тоді пішли "проти паровоза", як-то кажуть? — Це я тільки потім дотумкав, коли вже було пізно. А тоді… Тоді — боровся за власть іменно народа. І думав, що саме це найбільшою мірою відповідає інтересам партії. — І що ж ви робили в Недбайках, після того, як в Пирятині з молодими годованцями партійного корита горшки побили? — "Майже більше року довелося лікувати очі, а потім я оп’ять почав працювати на різних роботах. 1924 — 25 роки працював головою сільради, 1927 — 28 роки — прорабом на будівництві клубу, тепер школа. Причому ця робота не оплачувалася". Шеремет питав у матері навмисне про ті роки, однак вона мало що могла додати: "Я не можу точно відповісти на питання, чому батько пішов з голови сільради на посаду уповноваженого по будівництву школи. Але я знаю ситуацію в селі: яку б посаду не займав батько, але підбором і розстановкою кадрів керував він і за все, чим жило село і що в ньому робилося, все своє життя був відповідальним перед районною владою. Він щодня бував у сільраді, в колгоспах, допомагав у керівництві колгоспами (кадри були слабі). В ті часи голова сільради і голови колгоспів оплачувалися погано і не були такими авторитетними, як тепер. А тому посада, яку він зайняв, вважалася більш престижною. Ще раз підкреслюю, що від керівництва селом його ніхто не звільняв. Авторитет у нього в селі був високий, його поважали. Працював дуже багато, вихідних у нього ніколи не було. Приходив додому завжди пізно ввечері (вже було темно), але ніхто не посягнув на його життя. Та і жили ж ми в хаті, де вікна були низько, але камінь у вікно не полетів. Це як для села, та ще й на ті часи багато про що свідчить". — Сказано влучно, краще й не придумаєш. Однак тут — загальна характеристика років на десять вперед, що ж відбулося саме тоді — хто його знає, — подумав Шеремет. А Дід мовчить, лише цигаркою блимає. Видно, далися взнаки ті роки чорної несправедливості від рідної партії. — Не жалкуєте? — Кинув несподівано, із слабкою надією заскочити зненацька. — За чим? — Флегматично кинув Дід. — Я ж у Партію прийшов голим-босим, з народу, щоб боротися за краще майбутнє для таких злидарів, як сам. А не гладким і теплим, начитавшись розумних книжок, щоб ощасливлювати народ запозиченими у других ідеями. Тому я як був більшовиком, так ним і зостався. І продовжував робить своє діло — будувать радянську владу і бороться за краще майбутнє простих людей. Тільки й того, що тепер без офіційного партійного білєта і в дещо меншому масштабі — не цілого повіту, а свого лише села. Головне — в мене була своя ідея, головна ціль в житті. А цього в мене не міг відібрать ніхто. Ціль мого життя. Бо її можна було відібрать тільки з життям. — Рішуче, з серцем закінчив Дід. — Вибачте, і що ж то за ідея, ціль, дозвольте уточнити? — Наважився по невеличкій паузі Шеремет. — Справедливість, равенство, братство — ось та ідея і ціль, за які і життя оддать не шкода, — так само рішуче відчеканив Дід. — Я своє оддав — і не жалкую! Шеремет лише глибоко зітхнув. Та віддати то ви віддали, Діду, своє життя, заробивши за те пенсію п’ятдесят сім карбованців та аж три карбованці добавки за особливі заслуги — щоб гордо іменувати її "персональною". А тих трьох карбованців вистачало тоді або на цигарки, причому найдешевші, або на кіло масла, або на пляшку горілки. Оскільки Дід практично не пив, то перевага була за першим — за цигарками "Памір". Або "жебрак в горах", як їх називали за етикетку: альпініст з рюкзаком на тлі далеких гір. Як те все було давно — і ті гроші, і ті ціни, і ті гори, і те все життя… Як і його гасло: справедливість, рівність, братерство… 3. "Підготовка колективізації сільського господарства". Нерівні рядки на пожовклому папері ставили більше питань, аніж давали відповідей. "Після лікування я оп’ять почав працювати на різних роботах. У 1924-25 роках працював головою сільради". Два роки — два рядки. І все. Однак Шеремет знав, що саме тоді в Комуністичній партії точилася гостра боротьба за владу, яка почалася фактично з часу тяжкого захворювання Леніна в 1922 р. і не вщухала протягом цілих дванадцяти років. Аж поки убивство Кірова не поставило крапку в питанні щодо можливої альтернативної кандидатури на посаду керівника і партії, і держави. Але до тієї кривавої крапки було ще довго, боротьба ще була в розпалі… — Мене те не дуже стосувалося, — прочитав його думки Дід. — Тоді знову почало піднімать голову кулачество, знову посилилась класова боротьба. Партія поставила завдання нейтралізувати кулачество, відірвати середняка від куркуля і зміцнити його союз з біднотою. Так що роботи вистачало. — При чому тут партія? Чи вони відновили ваше членство? Справедливість восторжествувала? — На жаль, ні. Скільки я куди не писав, відповідь була одна — "нічем помочь нє можем, вступайтє заново." А заново для селянина вступити тоді було практично неможливо: приймали робітників, червоноармійців, ще трохи "трудової інтелігенції" — і все. — То чому ж ви знову лінію партії проводили та боролися з отими куркулями, замість того, щоб у власному господарстві хазяйнувати та дітей ростити? — Потому, що комуніст він не наявністю партбілета опреділяється, а переконаннями. Переконання ж мої були кріпкі: я тих мироїдів не затим розкуркулював, щоб вони тепер знову гору взяли наді мною і сільською біднотою. — Стривайте, стривайте. Як же це так? За дві сторінки до цього ви пишете: "Весною 1921-го року по всьому повіту проходила розкулачка кулаків. Організація комітета незаможних селян забирала у багатих кулаків частину коней, волів і іншої худоби, а також сільськогосподарського інвентаря і постройок і передавали біднякам. От таким способом бідняки змогли пахать ту землю, яку вони одержали. Крім цього, у кулаків брали і зерно на посів. От таким способом були матеріально обеззброєні кулаки, а бідняки одержали матеріальну допомогу і почали добре працювати і скоро позбулися злиднів". — Правильно, писав. Так і було. Но за ці три роки кулачество знову відродилося і сили набрало. А біднота так і не вивелася остаточно. То що ж робить? Довелося знову розкуркулювати. — Беземоційно зауважив Дід. — Та ж побійтесь Бога, Діду! Давайте поміркуємо. Ви тричі ділили їхню землю протягом двох років, а потім відібрали, що захотіли з тяглової сили й реманенту. Було? Було. Таким чином, фактично урівняли всі господарства в можливостях: бо у всіх є земля, у всіх є чим її зорати, засіяти й обробити. Так? Так. То якщо одні люди працювали краще, своїм горбом підняли господарство — за що ж їх знову на поталу? На розкуркулення? І в ім’я кого? Ледацюг та невдах, в яких не звідти і не туди руки-ноги ростуть та макітра не варить? Де ж ваша хвалена справедливість, рівність і братерство? — Не гарячкуй, не все так просто. Ось ти кажеш, що можливості рівні. Рівні-то рівні, та не зовсім. От два господарства, все однакове, в кожному по чотири душі. Але в одному ці четверо — чоловік із жінкою по сорок год, та два сини по двадцять. А в іншому — вдова з трьома дітьми, найстаршому чотирнадцять. Почали однаково, а закінчили — вдова за безцінь земельку свою віддала тим першим, та зі всім своїм виводком батракувать до них пішла за шматок хліба і копійчину злиденну. Бо який же дурень найманому робітникові нормальну ціну за його працю встановлює? Від свого рота зажерливого та черева ненаситного відриває? Це перше, найпростіше. А ось тобі друге: виростають та женяться оті два сини, в того удачливого господаря, та й вони з жінкою ще не старі — от і змушені ділити господарство. А як ти одну пару коней або волів та одного плуга на три частини поділиш? От і виходить з одного кріпкого господарства три слабосильних. А там неврожай або конячина ота одна у когось захляла — і стає тоді такий хазяйський син з хоч і дрібного, але хазяїна, сам батраком у таких самих, як його батько колись був. Отака-то вона діалектика сільської жизні. Знову, одні — багатії, інші — злидарі. Що робити? Як і чим справедливість піддержувать? — Не пограбуванням же тих, хто вміє й може господарювати! Економіка — це одне, а соціальний захист — зовсім інше. Це як кінь і віз, якого, як відомо, поперед коня не ставлять. Добрий господар — це платник податків, вдова із сиротами — споживачі соціальної допомоги. Між ними — держава, яка повинна заохотити до роботи першого і допомогти другому. А не так — одібрать і поділить. Який дурень тоді добросовісно працюватиме? — Ми хоча й обдирали, як ти кажеш, але небагатьох багатих на користь маси бідних та знедолених. А ви тепер робите все навпаки — обдираєте мільйони простого люду, робите їх злидарями на користь купки паразитів. Які вискочили з грязі та в князі, з дрібних пройдисвітів у великі підприємці, та ловлять золоту рибку у водичці, яку самі ж і скаламутили, — сказав, мов одрізав Дід. — Не я її каламутив, ту водичку, не я в ній рибку ловлю, так що то не на мою адресу, — заперечив Шеремет. — Повернемося краще до ваших часів. Невже серед вас тоді не знайшлося лідерів, які б зрозуміли, що пригнічуючи справжніх хазяїв, ви не вирішите проблему бідності на селі, а лише заженете її в глибину? — Чому ж не знайшлося? Були такі, — недобро усміхнувся Дід. — "Правий уклон" називалися. Бухарін у них в перших був. Кинув гасло: "Збагачуйтесь!" Дуже багатьом тоді це гасло сподобалося. Та партія була насторожі — наслідки тобі, мабуть, відомі… — Та відомі. І для них, і для вас, і для країни в цілому, — здосадував Шеремет. — Я не знаю, як у вас в Недбайках, а в цілому по СРСР куркулі складали всього п’ять відсотків від сільських господарів. Але обробляли десять відсотків зернових площ і давали двадцять відсотків товарного хліба. Продуктивність виробництва — один до чотирьох. Тому — їх плекати треба було, а не нищити. — Плекати, кажеш, — криво усміхнувся Дід. — Може, нових поміщиків з них ростити? А інших людей куди? Тих, хто земельку свою їм змушений був майже задурняка віддати? Батраків багато їм же не потрібно. Решті куди діться? В город? Так там своїх безробітних тьма. Тому партія правильно і вчасно провозгласила курс на колективізацію сільського господарства. Щоб з одного боку — не плодить нових, як ти їх називай — хоч поміщиків, хоч фермерів, хоч куркулів — все одно експлуататорів, а значить — ворогів трудового народу і совєтської власті. З іншого боку — не допустить нового зубожіння широких народних мас. А ще з іншого, виходячи із загальнодержавних інтересів — підняти товарність сільськогосподарського виробництва. Що можливе лише за умови створення достатньо великих господарств, типу як поміщицькі були. — І всіх цих трьох зайців ви поцілили одним пострілом — створивши колгоспи. Чи не так? — Невесело зіронізував Шеремет. — А ти не смійся! — Скіпив Дід. — Ви он колгоспи поруйнували, так по селах ніби Мамай пройшов — поля бур’яном позаростали, а від тваринницьких ферм — самі руїни. А є такі місця, що й руїн не позалишалося, розтягли все геть аж до фундаментів. — Давайте спочатку колективізацію переживемо, а за нею голодомор великий та малий, та тридцять сьомий рік, а потім вже й до нас, грішних, дійдемо. — Не бажав залишатися в боргу Шеремет. — А що її переживать, колективізацію? Вона, я ж тобі показав, була підготовлена самим ходом історичного развітія. Звісно, і партія велику підготовчу роботу провела. У зв’язку зі святкуванням десятиріччя Великої Жовтневої соціалістичної революції був оголошений масовий призов робітників у партію. На цей раз не забули і про сільських активістів з бідняків та батраків, чим створили міцний прошарок свідомих бійців партії, на яких можна було спертися в боротьбі за соціалістичні перетворення на селі. — Ви-то особисто вирішили врешті питання зі своєю партійною приналежністю? — Та вирішив, — без піднесення кинув Дід. — Довелося заново вступать, за малим через десять років після того, як став більшовиком. Що поробиш, така судьба. А комуніст плакаться на долю і обіжаться на партію права не має. — На що ж він має, цікаво, право? — Необережно спробував підчепити старого Шеремет. — Так ти ж сам ним був. Точніше, партбілєт носив, років двадцять, мабуть. Тож повинен би був запам’ятать, що в комуніста право одне — завжди бути впереді в боротьбі за інтереси трудового народу. Інших привілеїв і прав у нього немає, є лише обов’язки. Перед партією і народом. — І одним з цих обов’язків було "провєсті коллєктівізацію сєльського хозяйства", — в тон Дідові з жалем мовив Шеремет. — Ти ба! Молодець! Скільки років пройшло, як вчив, а не забув же матеріалів XV з’їзду партії. Дійсно, саме тоді, в грудні 1927-го року було прийняте рішення про всемірне розгортання колективізації сільського господарства, про перехід у землеробстві до великого соціалістичного виробництва, заснованого на новій техніці. Словом, почалася підготовка наступу соціалізму по всьому фронту. — Я не забув матеріалів не тільки цього з’їзду, а й дванадцятого, що відбувся ще у 1923 р. І на якому були прийняті принципові рішення з національного питання. А у вас в спогадах про це щось жодного слова. Чи для вас це було неактуальним? — Та як тобі сказати… — Задумливо протягнув Дід. — Національний вопрос тоді, на початку двадцятих, постав дійсно досить гостро. Бо майже всі, хто хоч трохи долучався до влади або до городського життя, одразу починали "как-ать" та "што-кать". А основна ж масса населення були українці, до того ж селяни. Це вбивало ще один клин між партією та пролетаріатом, з одного боку і селянством — з другого. А цього в умовах непрекращающоїся класової боротьби допускать було не можна. Бо у селянина в руках було головне — хліб. І краще, щоб він його оддав добром. — А для цього треба було, щоб до нього зверталися його рідною мовою, а не накидали йому чужу. Досить, що владу накинули… — В тон Дідові продовжив Шеремет. — Для цього ХІІ з’їзд знову, як і Х з’їзд, закликав партію до рішучої боротьби проти великоруського великодержавного шовінізму, як головної на той час небезпеки, ну і місцевого націоналізму, ясне діло. — Ніби-то й не чув його старий. — Виходить, всесоюзна партія визнавала за головну небезпеку одне — великоруський шовінізм, а українські комуністи — інше, місцевий націоналізм? — З чого це ти взяв? — Здивувався Дід. — Чим же тоді пояснити, що непогана в цілому постанова КП(б)У, прийнята на розвиток того рішення з’їзду, гальмувалася майже два роки і активне проведення українізації почалося лише 1925-го року? А один з головних українських комуністичних ідеологів, Дмитро Лебідь, висунув теорію боротьби на Україні двох культур — російської й української. І добивався, щоб українська радянська держава не підтримувала жодну з них, зберігаючи фактично таким чином за російською культурою панівні позиції, здобуті нею за часів російського царату? — Однак партія на це не пішла! — Заперечив Дід. — І хоча й з деяким запізненням, але таки розпочала політику українізації. Причому за практично сім-вісім років українські комуністи в "тоталітарній російсько-більшовицькій імперії", як у вас тепер кажуть, зробили для української мови й культури багато більше, ніж ваші демократи за тринадцять років в незалежній Україні. Хіба не так? — Зате потім ваші надолужили… — Буркнув Шеремет. — То вже не моє покоління було. Я з своїм народом як був, так до смерті й лишився. І ні мови нашої, ні коріння свого козацького не зрікався ніколи, — гордо випростався в кріслі Дід. — І тебе тому вчив, між іншим. На свою голову. — За науку вдячний, що ж до "на свою голову", то я перед вами нічим не завинив: союз зруйнували не ми, військові, а ті, хто нами всіми тоді правив — компартійні бонзи великого калібру. Ті, хто у вірності партії присягався щохвилини і інших змушував, рішення чергового пленуму або з’їзду мав за молитву, а партбілет — замість натільного хреста. І за це свій бутерброд з ікрою жував, не заморською-кабачковою, як всі ми, прості комуністи, а паюсною, на гірший випадок — зернистою. А я не з того свій хліб їв, не з облудно-партійного корита. І завжди служив своєму народові, Україні — тій, яка була. Незалежній, щоправда, з більшою охотою — і того не приховую. Але то не є провиною, то природній стан душі будь-якого вояка — не найманця, а патріота. Щоб з більшою охотою служити саме своєму народові, а потім вже, якщо не виходить, то всіляким і різним політичним конгломератам. Які діють, однак, завжди знову ж таки від імені народу. — Тебе не переспориш, — дорікнув старий. — Та й не треба, не для того ж говоримо, щоб хтось гору взяв, а щоб до істини наблизитися. Хоча не гадав, що це так важко буде. А як, до речі, ваш заклятий друг українізацію сприйняв? Шварц, чи Чорний, чи як його там? — А, Шварцблут! Точніше, Чернявський, як він в нас об’явився, — пожвавішав Дід. — Та ти знаєш, нічого, нормально. Швиденько мову нашу згадав, бо ж сам із Херсонщини. Як одразу виявилося, предок його в старшинах запорозьких ніби-то ходив. Дуже любив він про це розказувать. Щоправда, тут осєчка в нього невеличка вийшла. — Яка ж, цікаво? Людина він, наскільки я зрозумів, передбачлива і навіть дуже. Ось і предків відразу одкопав, не забарився… — Твоя правда. Однак іноді навіть в розумної людини амбіційність і жага похизуваться перед іншими розум затьмарюють. Так і в нього. Розхвалював він отак-розхвалював якось своїх предків-козаків під час чергового виїзду "у народ", роз’яснюючи селянам політику партії щодо українізації — і як вони з турками билися, і на Кубань переселення запорожців-чорноморців організували, словом, без них би Україна загинула, більших орлів-патріотів не було. А вчитель з нашої школи, Шамрай Олексій Галактіонович, і питає його: "А як ви ставитеся, товаришу Чернявський, до факту знищення Запорозької Січі російським царизмом? Що це було — законна акція влади, чи нахабне загарбання, окупація?" Той, звичайно, б’є себе в груди: "З обуренням, звісно, сприймаю. Ясна річ — нагла окупація проклятим царизмом козацького краю свободи". Шамрай не вгамовується: "А як розцінюєте дії тих українців, що допомагали в цьому царським військам? Хто був призначений царським урядом на адміністративні посади?" Той знову: "Звісно, як — негативно, запроданці і колаборанти. А до чого це ви все це питаєте?" Учитель знизав плечима, глянув на нього, та й каже: "Повністю підтримую вашу думку щодо окупації і запроданців. Однак був я недавно у Києві, є там така Археографічна комісія, академік Грушевський її очолює. Так ось, знайшли вони в ленінградських архівах, що допомагав росіянам в руйнуванні Січі запорозький полковник Петро Чернявський, який в нагороду за це був призначений старшиною Личківського "уєзду". То не ваш, часом, родич-предок був?" — А той же що, як відреагував? — Зацікавився Шеремет. — Та поки він зібрався, із натовпу ще хтось кричить: "А ніс не заважав твоєму предкові-козакові кинджала в зубах тримати, коли він на турецьку фортецю ліз?" Хоча ніс у самого Яшки був цілком нормальний, та й лицем гарний. Але ж народ в нас, сам знаєш — на язика гострий, тільки дай привід посміятися… — Дійсно, не позаздриш, — співчутливо хитнув головой Шеремет. — Не переживай, він хлопець тертий. Ти йому в очі плюй, а він каже — дощ іде. Щоправда, брати-росіяни більш влучний вислів на подібний випадок мають: "ти єму... (бризгай) в глаза, а он говоріт — божья роса". Одним словом, без коплексів, як у вас тепер кажуть. Хоча Шамраю те, видно, запам’ятав — інакше з чого б саме його, простого вчителя, ще на початку репресій, у тридцять четвертому році забрали за ніби-то "буржуазний націоналізм", як "петлюрівського прихвостня?" Хоча того ж Грицька Кірпача, колишнього царського офіцера, загребли лише у тридцять сьомому? — Хто допоміг — то навряд чи стане відомим. У вас в ті часи і сусіди-односельці добре одне на одного стукали. Як на Олександра Довженка, наприклад, що бачили у його батьків фотографію, на якій він у петлюрівській уніформі. Розкажіть краще, чому рішення про колективізацію було прийняте партійним з’їздом у грудні двадцять сьомого, а почали створювати колгоспи фактично лише на початку двадцять дев’ятого. Адже, наскільки я пам’ятаю, рішення партії виконувалися завжди негайно і без зволікань. А тут цілий рік згаяли. Чому? — Перевів розмову на іншу тему Шеремет. Дід тримав довгу паузу, видно, щось обмірковуючи: — Розумієш, двадцять восьмий рік виявився несподівано важким. Але це тільки підтвердило правильність курсу, обраного партією. Тоді ми дуже недобрали хліба — дався взнаки неврожай на півдні України і на Кубані попереднього літа. Кулачество, що зросло в умовах непу, відмовлялося продавати хліб державі по цінах, які визначала Радянська влада. А експорт хліба — це валюта для індустріалізації країни. До того ж загострилася класова боротьба — підняли голови всілякі "врєдітєлі". Та ще й в партії утворилася група правих капітулянтів, які відкрито виступили проти політики соціалістичної індустріалізації країни і колективізації сільського господарства. Бухарін, Риков, Томський та деякі інші "уклоністи", і вже не перший день, почали вголос вимагати поступок куркулеві на селі і капіталістичним елементам у місті. Все це дещо загальмувало наш рух уперед, але зупинити його вже не могло. — Стривайте, Діду. Ви поставте себе на місто того селянина, якого ви куркулем обзиваєте. Він тяжко працював, виростив хороший врожай, а йому кажуть: а тепер продай своє добро, свій труд не за ту ціну, якої він насправді вартий, а задешево. Хто ж з нормальних людей на таке дурне діло добром піде? І що простому сільському дядькові до вашої індустріалізації? Якщо товарів обмаль, а ціни непомірні? Звісно, що він свій потом политий хлібець і ховатиме, і хитруватиме, як тільки зможе. — От тому ми тоді той хліб у нього і забрали силою. Бо крайні потрібна була валюта. Щоб провести індустріалізацію і перетворити Радянський Союз з відсталої, переважно аграрної країни у розвинену, промислово-аграрну. Інакше нам, країні, яка одинцем будувала соціалізм у суціль ворожому оточенні, було б не вижити. Тому питання постало руба: або ми куркуля, або він нас. А якщо гору візьме він — тоді нас всіх разом капіталістичне оточення на шматки рознесе. Як от вас зараз — спочатку розкололи, а тепер поодинці мордують, незалежних і суверенних… І нічого ви не варті, робите все, що вам з Вашингтона або Брюселя скажуть. А з Москви підкажуть. З нами ж, із Радянським Союзом, навіть тоді щиталися. Хоч ми тоді такі економічно слабкі були, що куди там до вас у дев’яностому році... — То ще невідомо — чи так дуже рахувалися, чи просто економічна криза на Заході наприкінці двадцятих на заваді стала. — Спробував пригасити запал старого більшовика Шеремет. — Е, не скажи. Переможну війну не раз використовували як найзручніший вихід із внутрішньої кризи. Прикладів тому в історії достатньо. Однак як не пробувала Англія організувати проти нас нову інтервенцію, щоб задушити єдину в світі країну робітників і селян — а не вийшло, ніхто не підтримав. Чому? Так нас полюбили усі ті буржуї, які ще десяти років не минуло, як з нами воювали? Та ні, не полюбили й не примирилися. Просто побоялися, що ця війна проти нас революцією для них може обернутися. Бо знали, що ми своєї крові не пожаліємо, але й їхньої проллємо стільки, що мало не буде, якщо на нас нападуть. Отак-то. В світі поважають не тільки сильних зброєю, а й сильних духом, з незламною рішучістю, коли йдеться про захист інтересів свого народу. Так було, є і так буде. Шереметові вкотре пригадалися литовські друзі. Ніби про них сказано. Хоча — чому тільки про них? А Словенія, Хорватія, Словаччина, інші — вони що, набагато більші від країн Балтії? Однак також спромоглися до порога Європи хто впритул підійти, а хто й увійти… — Мабуть, тому, що маємо різну ментальність, — почувся незрозуміло звідки голос Регімантаса Казакявичуса. — Ми — європейську, а ви — свою, так скажімо, особливу, ні на яку іншу не схожу. — Що ти маєш на увазі? — Шеремет був збентежений появою ще одного учасника незвичайної дискусії. — Хоча б те, що жоден інший народ світу не відзначає з інтервалом в якихось три місяці річницю з одного боку геноциду власного народу, з іншого боку — входження його до складу тієї держави, яка цей геноцид організувала. — Голос Регімантаса був незвично суворим. — Навряд чи будь-хто з європейців в змозі зрозуміти, як це так можна: поплакавши над домовиною щонайменше чотирьох з половиною мільйонів безвинно заморених голодом співвітчизників, вже через три місяця бенкетувати й танцювати на честь тієї імперії, яка це зробила. — То хто такий? — Стривожився старий. — То хто вбиває клин між українським і російським народами? — Не хвилюйтесь, Діду. Хіба правда може стати клином? А з тих двох дат — сімдесят років геноциду і триста п’ятдесят років втрати історичного шансу на незалежність, — нехай кожний відзначає ту і так, яку йому серце і розум велять. Поки ж що в нашій розмові ті чотири з половиною мільйони ще живі. Про три мільйони ненароджених і до віку померлих також мову вести не будемо. Колективізація ще попереду… 4. "Рік великого перелому…" "1929 рік увійшов в історію Радянського Союзу як рік великого перелому на всіх фронтах соціалістичного будівництва. У лютому місяці цього року я організував колгосп "Зірка" і працював тут головою колгоспу три роки. Як же проходила колективізація в нашому селі? Якщо в період Жовтневої революції в Недбайках між кулаками і бідняками точилася жорстока класова боротьба, то це була боротьба із зброєю в руках. Кулачество тероризіровало бідняків, убивало радянських працівників і припинило цю боротьбу лише тоді, коли й бідняки добре взялися за зброю і примусили кулаків припинити свою бандитську діяльність і кинути зброю. Однак на господарському фронті вони боротьби не припиняли. Куркулі старалися перешкоджати любим міроприємствам радянської влади. Вони розуміли, що колективізація сільського господарства — це як друга революція, тільки на господарському фронті, а тому вони старалися всякими способами перешкоджати їй…" — Що значить "перешкоджати"? Це поняття надто ємне. Під нього що хочеш можна підвести — від матюка спересердя і аж до гранати у вікно, — зауважив Шеремет. — Гранати, припустимо, тоді вже так просто не літали. І взять на той час було ніде, та й кидать, в принципі, нікому вже було. Бо вихованці товарища Дзержинського, доблесні чекісти також до колективізації готувалися, тільки по своїй лінії. Всю зброю, яку тільки можна було, у населення позабирали. Познаходили навіть те, про що давно забули самі ті, хто ховали. Попідчищали і тих, хто міг якщо не за зброю, то за вила та сокиру взяться — тоді ми й почули вперше, що є такі Соловки. Як оказалося, це ще далі, ніж те місце, де й Макар телят не пас… — Якось вимучено скаламбурив Дід. — А от скажіть, будь ласка. — В сучасній літературі, особливо популярній, настійливо проводять думку, що збройний опір радянській владі не вщухав аж до тридцятих років. Наводять приклади селянських повстань практично по всіх областях. То як було насправді? "Палала Україна вогнем селянських повстань проти ненависної московсько-більшовицької влади", чи, м’яко кажучи, не дуже? Старий сердито засопів, збираючись, видно, з думками. Нарешті зронив неохоче: — Во-первих, я тобі вже казав — і нікому було, і нічим. А якщо хто здуру та з особистої образи і кидався проти радянської влади — так то були одинаки і довго на свободі не ходили — не той розклад сил був. Та й толку в тих спалахах було… Тільки чекістів дражнили та інших під удар підставляли — родичів та приятелів. Як "пособників"… — Замовк, ніби згадуючи своє. — Це перше. А друге що? — Боявся втратити нитку Шеремет. — Друге… Ти про колгоспи, які існували до 1929-го року, десь щось колись чув? Ґрунтовне? Щоб враження певне склалося? — Та ні, щось не пригадую, — стенув плечима Шеремет. — А що, були такі? — І чимало, якщо брати по Україні в цілому. Станом на двадцять п’ятий рік, коли кулачество знову почало піднімати голову, у нас було п’ять з половиною тисяч колгоспів. А через три роки їх стало вдвічі більше. А ти про них і не чув толком. Оце тобі ще одна відповідь на те, як "палала Україна вогнем протибольшевицьких повстань" у той час, наприкінці двадцятих. Шеремет мовчки обдумував Дідові слова. В принципі, він не дивувався почутому. Але надто енергійно свого часу його переконували люди, патріотичну позицію яких він не міг не поважати. А виявляється — тут знову наш національний романтизм, який зображує нас, з одного боку, такими собі пасторальними селянами з янгольськими чеснотами, а з іншого — лицарями-патріотами. Не задаючись простою думкою: а чому ж тоді вкупі й в підсумку всі ці розпрекрасні люди-українці вже вкотре стають не переможцями в боротьбі за свою націю і державу, а традиційно виступають в трьох головних іпостасях: або безневинними жертвами хижих інонаціональних сусідів та пригрітих за пазухою зайд, або банальними зрадниками, або елементарним бидлом. Якому все одно, хто і як ним править — аби ясла були повні. Або хоча б не порожні. І тоді — все гаразд, тоді головне — аби "цоб-цобе" не забували вчасно покрикувать. Ті, хто зверху сидять… — Ти чого це там розфілософствувався? — Спохопився Дід, випустивши, вочевидь за своїм його думки з-під контролю. — Ти читай далі, не отвлікайся. Бо ж времені мало. "Спочатку колгосп наш був дуже маленький — всього п’ятнадцять сімей, всі бувші батраки. Правління складалося з п’яти осіб: Козир Іван Олексійович, Мищенко Петро Андрійович, Нечипоренко Максим Іванович, Рудь Федор Іванович і я. Головою колгоспу обрали мене". — Щось дуже вже скромно ви, Діду, пишете, — ще раз пробіг очима куці рядки Шеремет. — Гляну я, що мати про те згадує. "Я пам’ятаю перші колгоспні збори весною 1929 року. Ми пішли всією сім’єю, бо приїхав фотограф у село, на той час це було чимось незвичайним. Мама теж була колгоспницею, батько вважав, що його сім’я повинна бути прикладом для інших. В цей день ми сфотографувались — тато, мама, Таня, я, Галя, а Колі ще не було. На фото ми вдягнуті гарненько, але всі троє дітей босі. Під час проведення зборів куркулі, щоб зірвати збори, підпалили хату тьоті Марти, батькової сестри. І як стало видно пожар, то батько відразу сказав людям, що це горить хата моєї сестри. Ми туди всі побігли, так воно і було, стріха згоріла, бо з соломи, а стіни глиняні, то лишились. Після цього сім’я тьоті, три чоловіки, жила майже повністю на утриманні моїх батьків". Весною — і всі троє дітей босі. — Шеремет запитливо глянув на Діда. — Мама твоя мала тоді була, сім років ще не виповнилося, трохи сплутала перші збори з тими, що потім були. Я ж казав, що кулаки всіляко намагалися перешкоджати. "Але біднота села не зважала на кулацькі перешкоди, а ішла до нас. Протягом трьох місяців колгосп поповнився новими членами і на Перше травня у колгоспі вже було понад двісті сімей". От тоді, у травні, і були ті збори, про які Манюся пише. "А протягом літа в селі вже було організовано вісім колгоспів або дев’яносто п’ять відсотків усього населення". — Практично все село пішло до колгоспів? Але ж завдання суцільної колективізації було поставлене лише на наступний рік, на дев’ятсот тридцятий? — Правильно. Але ж хіба ми не комуністи? А що таке соціалістичне змагання — забув? Головне — це працювати з народом, з людьми, якщо треба — з кожним в отдєльності. З кожним в отдєльності… Шереметові пригадався роман "Поднятая целіна" видатного радянського письменника Михайла Шолохова, лауреата Нобелівської премії, між іншим, першого з радянських. Чи не останнього? Хто-зна, докопуватись ніколи, та й ні за чим. Бо якщо перший його роман —"Тихий Дон", — ще бодай якось претендував на об’єктивність, то цей вже був неприхованою одою колективізації, "родной коммуністічєской партії" та її "надьожному фундамєнту — рабочєму классу". Донські козаки слугували матеріалом для велетенського експерименту з "воплощєнія планов партії" щодо докорінного злому вікового устрою селянського життя на "одной шестой часті зємного шара". За цим романом був знятий однойменний фільм. Вихований на комуністичних традиціях не просто взагалі, а ще й на сімейних — діда-більшовика, — Шеремет, якому виповнилося тоді лише тринадцять, не тільки прочитав той роман, а й подивився фільм, як її піднімають, оту цілину, як колективізують донських козаків. І якими методами. Будучи вже дещо старшим, він розмовляв якось з Дідом про те, як практично відбувалася колективізація. Розмову почула баба Векла. І сказала йому потім наодинці: "Ти Макара Нагульнова з того фільму пам’ятаєш? Ото чисто твій дід був". Макар Нагульнов, красень-козак у військовій формі без відзнак, але з револьвером на боці переконував "колєблющихся" у правильності комуністично-колгоспних ідеалів досить дохідливо, застосовуючи до "нєпонятлівих", а тим більше "нєпокорних" і більш вагомі аргументи — аж до "нагана" включно. Шеремет згадав про це вже дорослим, але ще досить молодим. Коли у нього виникли деякі сумніви щодо правильності курсу, яким вів комуністичну партію, партію його рідного Діда, "наш дорогой Лєонід Ілліч Брєжнєв". Відтоді він позбувся деяких іллюзій як щодо "лінії партії", так і щодо власної натури. І все це вкупі визначило його подальший життєвий шлях… — Ну що, закінчив мені кістки перемивать? — Перервав його роздуми Дід. — Пішли далі? — Так далі в цей період, наскільки мені відомо, „порушувався насамперед ленінський принцип добровільності в колгоспному будівництві. Кропітка організаційно-роз’яснювальна робота серед селян нерідко підмінялася грубим адмініструванням і насильством щодо середняка. Добровільність вступу в колгоспи замінялася примусом під страхом "розкуркулювання", позбавлення виборчих прав і т.д. В деяких районах процент "розкуркулених" доходив до 15, позбавлених виборчих прав — 15-20". — І звідкіля ти це все взяв? Все оце очернительство нашої роботи? — З досадою вигукнув Дід. — Та з книжки, Діду. Вашої ж партійної біблії. Ось дивіться. — "Історія Комуністичної партії Радянського Союзу". Видання 1959 р. Підручник аж на сімсот сторінок. Авторський колектив — люди одного з вами партійного стажу. Українця немає жодного з одинадцяти чоловік. Писане в Москві, у нас лише переклали українською. Та випустили накладом в чверть мільйона примірників. Ось поруч навчальний посібник, такого ж, здавалось би, рівня — "Історія України". Але — сучасний. В півтора рази тонший і наклад в п’ятдесят разів менший. А ви кажете, що в нас націоналістична ідеологія процвітає… — То ваші проблеми, що ви не бажаєте вивчати історію свого народу і своєї держави: хоч за рівнем, бо посібник — то не підручник, хоч за тиражем, бо наклад п’ять тисяч примірників на майже п’ятидесятимільйонну країну — то просто знущання зі здорового глузду. Тим більше, що у вас з попередніх років запаси такої літератури ще не створені. Однак повернемося до колгоспів. Ми у себе в Недбайках, якщо хочеш знать, не тільки практично завершили колективізацію, коли інші ще тільки починали. Ми пішли далі. І такого скачка голою принудилівкою не зробиш. Читай-читай! "На початку тисяча дев’ятсот тридцятого року всі колгоспи села були об’єднані в один колгосп під назвою "село-комуна". В цьому величезному колгоспі мені і довелося працювати головою". На цих словах Шеремет знову зупинився. Подив викликало не те, що саме Дід очолив такого монстра — господарство на сімсот дворів. Відважитися і спромогтися на таке міг тільки "Макар Нагульнов" — Григорій Горенко, кому ж іще в селі таке під силу? Цікавило, передусім, що уявляла собою ота "село-комуна", а головне — як спромоглися об’єднатися цілих вісім незалежних "вождів"? Для України, особливо нинішньої, випадок вкрай нетиповий, навіть парадоксальний. Причому — супер, як полюбляє говорити його начальник — генерал і професор-математик Назаренко. Глянув материні записи — точно, є. "В цьому ж році була і комуна організована в селі. 7-річною дитиною я ходила в гості до дядини — жінки материного брата. Що мені запам’яталося? Жінки були з підстриженим волоссям (в селі всі носили коси), в закорочених спідницях (в селі всі носили довгі), всі жили в побудованому великому (довгому) будинку, їли в столовій, діти в садочку гралися гарними іграшками. В гуртожитку кожна сім’я мала кімнату. Підлога була не глиняна долівка, як в сільських хатах, а дощата дерев’яна. І нам було цікаво на ній ходить, натискаючи на п’яти, щоб гучніше гупало. А коли я вже ходила в школу, то звертала увагу, що всі учениці з комунарок були в однакових червоних з квітками платках, їм давали в сільському магазині в першу чергу. На початку голодовки вони в школу приносили з собою білий хліб, а ми вже голодали. Комуна була на дотації. Пізніше вона стала колгоспом під назвою "Клич". Комуна була на дотації… За рахунок кого вона на ній була — сумнівів не виникало. Обкладали податком одноосібників — ті аж пищали. — Діду! Можна незручне питання? — Яке? Про статтю Сталіна "Запаморочення від успіхів"? Про перегиби? Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі? Була в березні тридцятого така постанова ЦК. — Саме так. Чи не були всі ваші видатні досягнення тими самими перегинами? Тоді, в двадцять третьому, ви пішли "проти паровоза". Чи не побігли тепер, через шість-сім років, "попереду паровоза"? — Ти бач, який наблюдатєльний! "Проти…", "попереду…" А про XVI партконференцію, що в квітні 1929-го року відбулася, ти чув? А ти знаєш, що одними з головних питань на ній були шляхи піднесення сільського господарства та генеральна чистка й перевірка членів і кандидатів партії? То де, по-твоєму, краще за таких умов було бути — "попереду", чи "позаду"? Мене вже один раз "чистили", досить… Цього разу також кожного десятого викинули, мов непотріб. А що таке в ті часи було носити тавро "ісключонний із партії" — знаєш? Шеремет достеменно про це не знав, але приблизно собі уявляв. Бо навіть в часи його особистого комуністичного минулого, значно м’якіші, ніж дідові, погроза: "положіш партбілєт на стол" — діяла безвідмовно. І приводила до покори якщо не всіх, то дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих… — А про пленум ЦК ВКП (б) в листопаді місяці ти знаєш? — не вгавав Дід. — На ньому товариша Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У заслуховували, якраз про хід колективізації? А про те, що товариш Сталін ще наприкінці грудня порушив проблему ліквідації кулачества як класу — знаєш? Шеремет почувався доволі незатишно перед Дідовою навалою. Може, він про ті пленуми й виступи вождя коли й чув, а може й учив, однак з часом забув. А надаремно, виходить. Бо минуле — воно завжди з нами. Тим більше, якщо стосується таких переломних моментів у житті велетенської країни. Що ж стосується геніального вождя і учителя — то він був вірний собі. Точніше, тоді він ще був просто вождем. Епітети додалися пізніше, після 1934-го. А вкорінилися після 1937-го. Але до того ще було далеко. Для початку — завершення суцільної колективізації. А це мало свою передумову… 5. "Ліквідувати як клас…" "Весною 1930-го року здійснювався лозунг: "на базі суцільної колективізації ліквідувати кулака як клас". Із Недбайок було вивезено на північ сто тридцять шість кулацьких сімей. Аж тепер недбайківські бідняки позбавилися своїх класових ворогів-кулаків". Шеремета немов морозом вдарило по шкірі, а чиясь жорстка рука стиснула серце. Не весною, а раніше, ще холоди були. Проблему ліквідації куркульства як класу взагалі Йосиф Вісаріонович підняв уперше наприкінці "року великого перелому". А вже 5-го січня 1930 р. була ухвалена ота злощасна постанова ЦК Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків). Не встиг ще місяць закінчитися, як комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В’ячеслава Молотова розробила порядок розкуркулення. Так що перша хвиля колосальної екзекуції припала на кінець січня — лютий місяць. — Діду! Але ж сто тридцять шість висланих сімей — це з вашого села кожна п’ята. Окрім того, ви казали, що на осінь двадцять восьмого року у вас в селі було охоплено колективізацією вже дев’яносто п’ять відсотків населення. То, виходить, висилали навіть тих, хто вступив у колгоспи? А їх-то за що? Адже лінію партії підтримали… — То тільки для виду вони і вступили, і підтримували. А наспрвді — ізнутрі розлагали. Перечитай ще раз "Поднятую целіну" — краще ніхто не написав. Тому з ними треба було покончить раз і навсігда. Щоб не мішали. Шереметові не давала спокою думка: а як же практично це відбувалося? Адже зима, мороз… Він пам’ятав свою давню розмову з Дідом, ще підлітком. Той тоді на це його питання враз посуворів обличчям і відповів не звично-лагідним, а жорстко-чужим голосом: "Вивезли в степ, та й все. Така обстановка тоді була — або ми їх, або вони нас". Сказав — як відрубав, так, що охоти розпитувати більше не було. Може попитати ще раз? Тільки спочатку глянути, що там в матері. "Я була малою, коли висилали багатіїв (робили вночі) не пам’ятаю. Але з розповіді батька знаю, що робили все це члени ревкому (а пізніше називалися комітет селянської бідноти) під керівництвом мого батька. Він в селі був самим грамотним політично і весь сільський актив рахувався з його думкою. Більш багатих вислали на Соловки (так казали люди), а менш багатих — за село, під ліс. Вони побудували там землянки і так жили. Селище те прозвали "Чагарі". Їхні діти ходили зі мною в школу, були піонерами, як і всі. Тоді дітей — школярів без червоних галстуків не було". Шеремет ще раз перечитав. Як же воно тоді в них виходило: батьків викинули із села, як ворогів радянської влади, а їхні діти в школі репетували: "За справу Леніна-Сталіна — завжди готові!"? Дива, та й годі. Доведеться таки Діда питати. — Нічого нового я тобі не скажу. То були наші класові вороги, таке було рішення партії, його треба було виконувать. І край. — Однак виконувати ж можна було по-різному. — Я й так виконав, як зміг, — сердито відказав Дід. — А якби букви інструкції дотримувався — то тих, що на Соловки поїхали, треба було б у лагеря поодправлять, а тих, що в Чагарях осіли — на їх місце, на Соловки. Так що я хоч і строгий був, но людини в собі не забував. Просто — время тоді жорстке було. І за "мягкотєлость к врагам совєтской власті" можна було дуже дорого заплатить. Все, закрили кулацьку тему! Закрили, так закрили. Однак що мати може додати — почитати б треба. "В будинках висланих куркулів розмістилися контори колгоспів, бригад, дитячі ясла, медпункт, деякі з будинків були продані на торгах. В одному з таких будинків поселилися наша сім’я, в другому — брат батька Дмитро, бо наші хати вже вросли в землю, незабаром вони розвалились від дощу і вітру і на тому місці були огороди. Гроші за хату батько заплатив у сільську раду. Інше описане майно в куркулів також конфіскували і продавали на сільських торгах, де купить міг будь-хто бажаючий". Розмістилися контори колгоспів…Незрозуміло. Адже на початку тридцятого року була створена єдина село-комуна. — Та була, була. — З досадою озвався Дід. — Якби зверху не пішли на поп’ятную, все було б гаразд. Бо ж діло було зроблене — комуна створена, люди почали звикать, що все обще — і поле, і тягла, і худоба, і птиця. І ніхто голодний ніколи не буде — всім все порівну. Однак наверху злякалися — видно, десь заворушення були. А тому знеславили комуни, обізвали перегибами — і все розпалося знову, тільки вже не на вісім колгоспів, а на п’ять. Однак, були й ті, хто не захотів з комуни виходить. Вони утворили собі нову, невелику, "Клич" — таку взяли назву. Я лічно став знову головою колгоспу "Зірка" і був на цій роботі до осені 1931-го року. Добре, що Дід не бачив, як закотилася його "Зірка". Шеремет згадав свої відвідини села влітку першого року нового тисячоліття. На будинку правління все ще висіла вивіска колгоспу з гербом неіснуючої вже десять років УРСР, хоча самого колгоспу вже також не існувало — було колективне сільськогосподарське підприємство "Нова Україна". Однак і воно, як з’ясувалося вже зжило себе і зараз якраз засідала комісія з розпаювання майна колишнього колгоспу — КСП. За дверима лунали збуджені голоси. Очевидно, не тільки створення колгоспу справа серйозна, його розтягання на шматки — також діло не з простих. Шеремет машинально глянув на пом’ятий аркуш, що валявся на столику в приймальній — список на сповіщення членів тієї "комісії з поховання". Пробіг очима по прізвищах — ті ж самі, рідні, знайомі по дідовому списку борців за владу Рад. Діди по крихті зносили докупи свої нехитрі статки, щоб побудувать "цвєтущую жизнь", якщо не для себе, то хоч для дітей або онуків. Ці ж, їхні діти і онуки, в сподіванні на те ж саме роблять прямо протилежне — розтягають по своїх обійстях громадське добро, напрацьоване спільною працею дідів і батьків. Об шибку зроду не митого, заснованого по кутках павутиною вікна у відчаї билася невгомонна муха. На всьому лежала печать запустіння і зневіри… — Тут у вас про цілий рік записів немає. Розповісте? — Почитай, що там мати твоя згадує, я додам в разі чого. "Село, більшість людей, свідомо йшли на революційні перетворення. В 1930 р. закрили церкву, скинули дзвін великий (на цю процедуру зібралося майже все село), церкву перебудували на сільський клуб, а ікони знесли в центр села з своїх хат і спалили. Так боролися з релігією, в якій вбачали свого гнобителя, організатором був Г.Д.". — Діду, скажіть по правді, вам особисто дійсно ота церква так заважала? Релігія в цілому? — Сама по собі не дуже. Я особисто давно розувірився і писав, чому: бо якби Бог на світі був, то він не допустив би таких безобразій і такого тяжкого життя людей. Однак і вірувать людям не мішав. Просто, прийшла вказівка зверху — посилить антирелігійну, атеїстичну роботу. Довелося посилювать — спочатку попа од села одвадили, він у нас приходящий був, тільки службу відправляв, а потім церкву на цеглу для будівництва клубу розібрали, щоб пусткою даремно не стояла. — А ікони ж навіщо палили? — З іконами — то, звичайно, перегиб вийшов. Можна було й не палить, якби хто з віруючих серйозно вступився. Та й зносити ікони з хат же силоміць не заставиш — самі несли. І дзвона скидать не я ж сам лазив. Та й з радістю фотографуватися біля розореної церкви сотні людей не змусиш. Бачив, який натовп зібрався? Майже все село. Шеремет бачив ту фотографію у сільському музеї: на обличчях справді, окрім цікавості, нічого не написано, заплаканих не видно, білозубі посмішки — у всіх, хто ще не зовсім старий. — Просто, релігія на той час себе ізжила, втратила свій моральний авторитет, особливо серед молоді і середнього віку. Була скоріше звичкою, якимсь набором ритуальних дійств. А піп — одправником цих дійств, як мельник на млині, прикажчик у лавці. А не духовним отцем своєї пастви. За порадою, як в кого щось траплялося або потреба яка виникала, йшли до мене, комуніста, а не до попа. Тому й пройшло це все так спокійно. Хто ж хотів — той до церкви у сусіднє село ходив, ніхто їм не боронив. Але таких було небагато, переважно старі бабці, та й тих десятків два-три було, не більше. Шеремет замислився: а чим же пояснити тоді нинішній релігійний ренесанс? Також кризою моралі? Тільки тепер вже комуністичної? Тепер вже вона себе зжила? — Не поспішай, не поспішай ховати — ні комуністичну мораль, ні ідею, — озвався Дід. — Ви від них відмовилися, а що навзаєм? Хіба релігія відродилася по-справжньому? Так, одна відімость… Хрестики поначіпляли, а учення християнського ніхто толком не знає. Хіба ж це "ренесанс"? Таке … — Байдуже махнув рукою. — Ходімо краще далі, ближче до реального життя. "В листопаді місяці 1931 р. мене обрали членом правління Драбівського райколгоспсоюза і замісником голови правління, так що я перейшов працювать в Драбів, де й трудився до серпня місяця 1932 року. А в серпні місяці мене як видвиженця послали на педагогічну роботу і призначили в Недбайки директором неповної середньої школи. Таким чином я оп’ять повернувся в Недбайки". — А чому вас спрямували на ниву освіти як "видвиженця"? Що це за підвищення таке — з районної номенклатури та знову в село? — Ти того времені не знаєш. Для того, щоб побудувати соціалізм, потрібно було багато грамотних людей. А звідкіля їх взять? От тому у 1930 році було запроважене загальне обов’язкове початкове навчання. Повсюди розгорнувся рух за ліквідацію неписьменності і малописьменності, всіх заохочували вчиться за любу ціну — у вечірніх школах та заочних, на всіляких курсах. Тому шкільне діло — це тоді також був фронт, непочатий край роботи. Так що ти даремно. — Може це й не тактовно так казати, Діду, але який же з вас, вибачте, директор школи, з вашою освітою? Точніше, з її відсутністю? — Правильно мислиш, хоча й терпко слухать. Однак тоді ситуація з шкільними кадрами була зовсім не така, як зараз. Тоді серед учителів лише один з чотирьох мав спеціальну освіту — вищу або бодай середню спеціальну, молодший спеціаліст по-вашому. Решта, три четвертих, закінчили тільки середню або навіть початкову школу. Так що я серед них, принаймні серед половини, не дуже й вирізнявся. Тим більше, перед призначенням послали мене на тримісячні курси у педагогічний технікум, у Гадяч. — І який же предмет ви читали? Окрім того, що директорствували? — Історію СРСР, був тоді такий предмет. А зважаючи, що самому СРСР не виповнилося тоді ще й десяти років, то отщот йшов головним чином з початку століття, з революції дев’ятсот п’ятого року. А ці часи я вже на своїй шкурі пізнав. Так що, хоча підручників тоді ще було обмаль, але — впорався. "Щоправда, повинен сказати, працювати мені було не легко. Мені доводилося і самому вчитися, і школою керувати, і працювати секретарем територіальної первинної парторганізації". Дійсно, за таких умов легко не буде. На Шереметовій пам’яті в колгоспах вже були звільнені секретарі партійних організацій, штатні "замполіти", так би мовити. Бо на кінець радянської доби в Недбайках вже було біля семидесяти комуністів і більше ніж сотня комсомольців. — То вони тільки білєти партійні та комсомольські носили, а справжніх комуністів і комсомольців серед них було, як життя показало, мов кіт наплакав, — озвався з гіркотою Дід. — Інакше б вони не дали розвалити й розікрасти те, що ми з таким трудом созідали. Не для себе — для людей. — То було потім, Діду, читаємо далі. "Крім цього, мені хотілося, щоб у Недбайках школа була нормальна середня школа, а не семирічна. Тому я тричі їздив у Харків, у Міністерство народної освіти — клопотав, щоб у Недбайках відкрити десятирічну школу. За допомогою райкому партії та райвиконкому мені вдалося одержати такий дозвіл. Отаким чином у Недбайках у 1936-му році була відкрита школа — десятирічка". Цікаво, а що ж згадує про школу її учениця — директорська донька? "Відвідування в школі було погане, діти не мали взуття прийти в школу. Тоді робили так: брали чобітки в учня, він сидів босий в класі, йшли в кінець села за іншим учнем, взували його (це робив актив класу, в тому числі і я), приводили в школу, він віддавав чобітки і сидів босий, потім його знову взували і відводили додому. Шкарпеток взагалі не було, обмотували ноги онучами, або взувалися так просто на босу ногу. Діти ходили в школу без сумок, носили книжки просто під рукою, або в газеті, або зав’язані в платок, а менші діти в торбі з домотканого полотна. І всіх це все влаштовувало, не було заздрощів між людьми, всі були задоволені своїм життям. Не дивлячись на тяжке життя, всі діти мали добрий зір, в окулярах у нас в школі появився тільки один учень на всю середню школу в 37-му році, син фельдшера сільського. Школа в селі була центром всієї культурно-масової роботи на селі. Вчителі були великими ентузіастами. Багато працювали з відстаючими учнями після уроків, керували гуртками художньої самодіяльності: співочий, драматичний, музикальний, хореографічний. Активно працювали піонерська та комсомольська організації, регулярно виходили з художнім оформленням класні стінні газети та загальношкільна. Учні були активними дописувачами, складали вірші, які оприлюднювалися в стінгазетах. Учні між собою жили дружно, на перервах обговорювали домашні завдання, прочитані книги, бо вдома кожного чекала праця в господарстві, або й на колгоспному полі. Зачитувалися книгами "Як гартувалася сталь" Миколи Островського, "Мати" Максима Горького, з нетерпінням чекали виходу в світ другої книги Островського "Народжені бурею", читали "Цусіму", твори Нечуя-Левицького, Івана Франка, Панаса Мирного, Тараса Шевченка". Шеремет зупинився, виринаючи ніби з якогось напівзабутого сну. І повертаючись до реальності — всих цих нинішніх ліцеїв, гімназій і т.п. В яких діти змалечку діляться на багатих і бідних, а відповідно і на "перспективних" і "без…". Від природних здібностей нині, на жаль, мало що залежить. Його мати й тітка після закінчення тієї школи без проблем вступили до київських вузів. Одна — до університету ім. Тараса Шевченка, інша — до педагогічного інституту, нині також університет — ім. Драгоманова. Тоді, щоправда, він цього імені не носив — імені хоча й не дуже ревного, а все ж українського націоналіста. А з нинішніх недбайківців хто може поступити отак просто до столичного вузу? Хіба що родич або односелець якийсь близький за вуха втягне, використовуючи всі формальні й неформальні методи впливу, які тільки існують. Решта — читайте Володимира Винниченка, того, що ще дореволюційний… "Я в недбайківській школі працював директором школи з вересня місяця 1932-го року до 10 серпня 1941-го року". Шеремет ще раз погортав сторінки — все, більше нічого. За цілих дев’ять років. Ніби й не було ні голодомору, ні тридцять сьомого року, ні іншого чогось значного в житті. Однак питати Діда не став, взяв до рук материного зошита. Так і є, її дитяча тоді пам’ять, спостережлива і міцна, зберегла… 6. Страшна кара. "Колгосп — це була зовсім нова форма сільськогосподарського виробництва, люди до неї не звикли. Я пам'ятаю, як колгоспні бригадири ранком ходили з хати в хату й просили людей іти в колгосп на роботу. Люди не хотіли йти, виходили пізно, поверталися з роботи рано, на роботі під час прополки просапних культур лежали байдикували, розповідали різні історії, співали, а бригадир приходив під вечір і сварився, що мало пропололи. Я це бачила на власні очі", — ілилася своїми дитячими враженнями мати. — То правда, Діду? — Та ти ж знаєш, які в нас люди... Як для себе — то якщо не гори здвигне, то бодай щось зробить. А як для громади — попробуй його докликаться. Все те — остатки дрібнобуржуазної кулацької психології, які ми сподівалися викорінить. Тому й в бригадири важко було знайти охочих. Дядька Опанаса пам'ятаєш? Що чоботи шив, мій свояк? Він мене так допік своїм критиканством, що я підговорив правління колгоспу його бригадиром призначить. Хай сам похазяйнує та покомандує... — Які результати експерименту? — Через тиждень прийшов проситься, щоб одпустили з миром і клятвенно пообіцяв, що більше проти колгоспного ладу рота роззявлять не буде. Отак воно було, якщо по правді. Така свідомість у людей була. Шеремету пригадалася пісенька, яку він чув у своєму дитинстві, через чверть століття після описуваних подій і в зовсім іншому кінці України. Але як щодо колгоспного ладу, то ставлення людей було те саме: Працюй, дурню, у колгоспі Ніч і день, ніч і день. Вони тобі намалюють Трудодень — трудодень. Все повторюється двічі. Слова, мається на увазі. Не трудодні. "Я любила з своєю мамою, а потім з подружкою до її мами ходити в поле. Пам'ятаю, був такий випадок. Жінки до обіду попрацювали, а потім до гайку у холодок — перекусити та відпочити. Нам з Танею набридло теревені дорослих жінок слухать, та й незручно. То ми взяли з нею сапи та пішли в охотку пополоть. Та так непомітно по дві денних норми з нею зробили, поки бригадир під кінець дня не прийшов. Він як побачив, то як почав тих жінок сварити та стидити, а вони потім нас — досі вуха горять... Зернові ж культури такі були забур'янені, що там, де пшениця повинна була б рости, то більше було кукілю і волошок, ніж пшениці. Ми, діти, радісно рвали ці квіточки. А колгоспи мали дуже низький врожай ". Читати безхитрісні рядки ставало важко. Якби хто знав тоді, що за ягідки уродяться з тих квіточок — з корінням би їх повиривали, при світлі місяця мабуть працювали б, аби тільки відвести ту страшну біду. Та й хто ж тоді міг подумати, що влада, яка демагогічно називала себе народною і щохвилини горлянку дерла про народне нібито благо, виявиться такою нахабно-жорстокою і бездушною... "І ось в 33-му році уже був голод. Люди їхали на Кубань міняти одежу на хліб, в Могилів за картоплею. Обдирали з липи кору, листя, сушили, робили з цього борошно (муку), домішували чуть-чуть звичайного борошна, картоплі і такі пекли млинці. В колгоспі для тих, хто ще міг вийти на роботу, варили затірку або галушки. Кожному діставалась галушка величиною з яйце і вода, в якій вона варилась. Наша мама теж нам приносила таку галушку, а з неї стирчали остюки і застрявали в горлі. Батько в ту пору працював директором школи і, як службовець, одержував 9 фунтів борошна в місяць, це три з половиною кілограми. Окрім того, ми свого часу втрималися, не зарізали корови, як не стало чого їсти. Ніби відчували, що це не край, що буде ще гірше. Тим ми і жили трохи краще від інших. Мама щодня давала молоко і ще дещо тітці Марті і її дорослим дітям. Вона вижила, а діти померли. Щовечора склянку молока давала мама сусідському підлітку, в якого всі рідні померли. Він завдяки цій склянці вижив. Допомагали ми і сестрі маминій, у якої було шестеро дітей, а чоловік помер. Ми ходили в школу, діти були дуже худі, сухі, а потім опухали, вмирали і все менше дітей було в класі. У нашого сусіда було дев'ятеро дітей. Жінка і восьмеро дітей померли, він сам їх хоронив, — відвозив візком на кладовище без труни, тільки завернуті в ряднину, закопував сам, щоб той кілограм борошна, що давали на таке горе, самому використати. Цим він спас себе і одного з найстарших дітей. Пам'ятаю, що до голодовки в дворах селян було соток по 5 — 6 землі, де гралися на зеленій траві діти. А після голодовки землю скопали майже до порога кожної хати і все було засаджене овочами. Дітей, які залишилися після голодовки сиротами, всіх забрали в колгоспні інтернати, там годували, зодягали. Люди не звинувачували в голоді систему колективізації, просто вважали, що це діє якась ворожа рука. Голодовку 1932-1933-х років ніхто в той час не називав голодомором. Пояснювали голодовку так: перші роки в колгоспі люди працювали хоч і не дуже сумлінно, але все, що вродило на полях і зібрали, то ділили на душі населення, а державі віддавали вже те, що лишалося. А потім керівництво держави побачило, що така політика не вигідна державі — і ввело хлібопоставку. Колгоспники ж, як і раніше, в час збирання врожаю грали в карти на полі, а зерно перестигле сипалося на землю. Урожай не зібрали, а план хлібопоставки мусили виконати, тому самі залишились без хліба. Та і врожаї тоді були погані, не було ж міндобрив, возами возили перегній на поля. З машинно-тракторної станції (МТС), яких було в кожному районі по одній, давали на сільськогосподарські роботи з техніки може по одному-два трактори і одному комбайну на колгосп, та й ті не дуже працювали, бо часто щось ламалося, а ремонтувати не вміли. Косили хліб косарками, а жінки в'язали снопи, та чоловіки косами косили. Ці снопи складали в копи (по шістдесят снопів), потім їх звозили возами в скирти, а тоді вже молотили так званою паровою молотаркою. Таким чином, продуктивність господарства була дуже низькою ". Очевидні спроби матері якось завуалювати, обумовити якимись об'єктивними причинами відвертий геноцид виглядали безпомічними і марними. Хоча — а як інакше вона могла написати? Донька переконаного більшовика і сама комсомольська функціонерка в молодості? Написати, що московська комуністична влада, якій її батько й вона безмежно вірили й чесно служили, виявилася убивцею кількох мільйонів українців — їхніх співвітчизників? Тим більше, що і сам злочин, і його масштаби ретельно приховувалися. Настільки довго і ретельно, що про цю трагедію не знали толком багато хто навіть і з Україні сущих, особливо за радянських часів. Співчували ленінградцям, які втратили від голоду внаслідок блокади у війну мільйон чоловік, проклинали німецьких фашистів, які замордували п'ять з половиною мільйонів громадян України — і водночас забули-не знали про майже таку ж кількість, кожного шостого-сьомого зі своїх власних співвітчизників, загиблих лютою голодною смертю з вини московських комуністів і поставлених ними київських посіпак. Та й як було не забути-знати, якщо навіть в підручниках історії радянських часів ці мільйони жертв просто не існували. Про час, коли мільйони українців конали найжахливішою із смертей, в підручнику, по якому його самого вчили в школі, писалося: "На початку 1933 року країну облетіла радісна звістка: перша п'ятирічка була виконана раніше строку... Колгоспний лад знищив куркульську кабалу і зубожіння трудящих мас селянства. Сільська біднота і нижчі верстви середняків ставали в колгоспах забезпеченими людьми". — Не край мені серце своїм правдошуканням! Досить! Це для тебе воно щось нове, якесь відкриття, а я все це пережив! І вижив, не збожеволів! Це не партія винувата, а шкідники, які проникли в партійно-государственний апарат і організували цю голодовку. Не зрозуміло тільки, чому їх не разоблачили і не судили. — А ви не знаєте чому? Та тому, що тоді довелося б посадити увесь ваш тогочасний партсовапарат — від самого "вусатого", який віддавав злочинні накази, до рядового комнезамівця, який в свого односельця останню картоплину забирав і життя разом з нею. Нестерпна пауза висіла в повітрі, загрожуючи своїм тягарем розчавити все — і їхні близькі родинні стосунки, і їх самих. Першим порушив мовчанку Дід. — Ти знаєш, щось там, наверху, — показав пальцем кудись над стелю, — мабуть все-таки єсть. Хоч я й не бачив, і трудно в те повірить. Но — єсть. Що мене тоді, в серпні тридцять другого, ще до того, як в нас справжній голод почався, звільнили від керівної колгоспної роботи і відправили у школу. І я особисто непричетний до всих тих експропріацій і екзекуцій. Не маю на собі заморених голодом душ. А декого ще й врятувать удалось. — Може, хоч тепер признаєтеся, за що вас з "керівників колгоспного руху в масштабі окремо взятого району" в бік посунули, м'яко кажучи? Та ні за що. Просто, коли я побачив, як напружено-важко проходили хлібозаготовки у тридцять першому році, коли їх розтягли в часі аж до весни тридцять другого, то зрозумів, що тут щось не так. А коли в травні тридцять другого з Москви надійшла постанова РНК СРСР і ЦКВКП(б), за якою продрозкладка з колгоспів залишалася фактично в тому ж обсязі, то ясно усвідомив, що таке добром закінчитися не може. В нашому районі великого голоду тоді ще не було, такого як у наступному році, однак напруга вже сильна відчувалася. Хоча смертельних випадків було небагато, але в цілому люди були доведені до ручки. Чутки надходили, що в інших краях голодують вже масово, навіть про випадки людожерства розповідали. Я сам на Кубань змушений був їхать, до своїх давніх знайомців, мішок борошна звідти привіз та сальця трохи. Тому того літа ми не охляли, кріпкість сохранили, мабуть, це також був фактор, що допоміг потім вижить. Бо в тридцять третьому вже й на Кубань не було чого їхать, там те ж саме було, та й не пускали вже тоді. Слухати глухуватий буденний голос Діда було моторошно-цікаво, однак складалося враження, що він щось приховує, відволікає від поставленого питання — чому його фактично усунули від керівної роботи, причому саме в такий драматичний для влади час, коли кожний більш-менш досвідчений і відданий справі працівник був на особливому рахунку. Чи ж Дід не мав належної освіти або досвіду? Так зовсім ні, порівнюючи з іншими керівниками тієї пори, все було цілком пристойно — "два класи і один коридор". Викликав сумнів своєю відданістю комуністичній ідеї? Також навряд щоб, оскільки на пенсію пішов з посади хоча й районного масштабу — але провідного ідеолога. Тоді ж в чому річ? Шеремет обережно перепитав знову. — Як тобі сказать... Коли я побачив, що при таких методах роботи й хазяйнування одних та керівництва інших — так і до голодовки недалеко, то вирішив поставити це питання на бюро райкома. Щоб звернуться у Полтаву або у Харків, щоб зменшили план хлібоздачі. Бо ж людей заморимо геть зовсім. У нас голодовки в двадцять першому — двадцять другому році, слава Богу, не було, однак начулися достатньо. Подумали-подумали та й вирішили написати прямо в ЦК, у Харків, самому товаришу Косіору. Щоб вирішить без зволікань, — Дід зробив довгу паузу. Шеремет з літератури знав, що ні Харків, ні тим більше Москва всі ці ремствування з місць до уваги не брали. Точніше — використовували цю інформацію, аби ще дошкульніше визискувати українське селянство як становий хребет української нації. І щоби врешті-решт зламати цей хребет, зробити українську націю довічною калікою. Що, в принципі, і сталося. Але для того потрібен був ще й тридцять третій рік. Поки ж що була весна тридцять другого. І наївна спроба простих сільських більшовиків знайти правду й порозуміння в своїх "старших товаріщєй". — І що ж вам відповіли, як і чим допомогли старші товариші? — Спитав просто так, для порядку, Шеремет. — За общими результатами ти сам знаєш, як: почався Великий голод, від чого ми й застерігали. А от в частностях вийшло доволі інтересно... — Чергова пауза була ще довшою. — Розбираться по нашому письму спеціально приїхав інструктор ЦК КП(б)У. Хто б ти думав? — Я в житті одного-єдиного інструктора ЦК бачив, і то в Афганістані, причому згадую без особливого задоволення. — Без ентузіазму відказав Шеремет. — Я також. Бо цим інструктором виявився товариш Чернявський. Тепер вже, щоправда, без бороди, бо в літа вже увійшов нормальні, та й харчі, видать, непогані. Хто головний ініціатор листа, йому донесли одразу. Далі — сам розумієш: "нєпоніманіє лінії партії", "покриватєльство лодирєй і врєдітєлєй", "покровітєльство кулацкім елємєнтам", "гнілой лібералізм" і тому подібне. — Чому ж так порівняно легко тоді вам обійшлося? — здивувався Шеремет. Бо знав, які висновки бували зазвичай після таких формулювань. І знав, як багато низових партійно-радянських працівників і простих комуністів жорстоко поплатилися за спробу залишитися людьми в нелюдській системі. Причому усунення з посади — то ще було покаранням з числа не найтяжчих. Відтак — чому ж дідові тоді непослух минувся? — Поговорили по душах. Наодинці, без свідків, — бридливо скривив губи Дід. — Довелося пояснити, що цього разу один я з партії не піду. А підемо вдвох. Горенко — за те, що був проти нерозумної політики щодо селянства, в якій винуваті чиновники від партії. А Шварцблут — за приховування від партії свого буржуазного походження і есерівського минулого. — І не врятує тебе, кажу йому, ні те, що ти до товариша Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У в довіру втерся, через те, що тепер вже польське коріння в собі віднайшов і про свій "інтернаціоналізм" репетуєш, а не про козацьке походження. І навіть те не спасе, що лютуєш тут перед нами, останню зернинку вимагаєш в селянина забрать. Бо це не "лінія партії", а пряме вредітєльство. Кому той соціалізм буде нужний, як люди вимруть? Не може комуністична партія більшовиків від своїх членів такого вимагать, не за те ми на фронтах Гражданської війни кров свою проливали, а потом з кулачеством боролися. — І яка ж реакція у "товаріща Чєрнявского" була? — пожвавішав Шеремет. — Злякався? Чи як? — Та ні, він, гад, не з лякливих був. До такого повороту, видно, готувався давно. Бо одразу кинув: — Хто тебе, селюка, слухать буде? А тим більше — хто повірить? Хто я і хто ти? — Може, кажу, мене слухать і не будуть, зате послухають більш значних людей. Які розкажуть кому слід і про мене, і про тебе, і про всі наші тут діла. Може, мене це й не врятує, однак і тобі мало не видасться, коли за тебе як слід візьмуться. Причому не ваші, харківські, а московські товариші. Люди у мене там провірені ще в гражданську є, як з ними зв’язаться — також знайду. Так що думай... — Я гадав, це тільки зараз такий гадючник серед чиновництва, причому на всіх рівнях, одне одного поїдом їдять. А "партсовактів", виявляється, також були хлопці не з останніх в цьому ділі. — А що я мусів робити? — В голосі Діда переможних ноток не відчувалося. — Дозволити, щоб моє життя зруйнував оцей партійний кар'єрист, з яким мене так нещасливо звела доля? Не кар’єру, зваж собі, а — саме життя. Бо воно мені без моєї справи, за яку я кров свою проливав, само по собі не дуже-то й нужне. Не пам'ятаю, хтось із мудрих сказав, що добро повинно вміти себе захищати від зла. Однак саме погане було не в тому... Шеремет здивовано глянув на Діда: — Цікаво, а що ж може бути гірше? Хіба що вже відверте безмір’я... — Безмір'я кажеш... Це дійсно страшно. Але ще страхітливіше, коли воно поєднується з безвір'ям. Точніше — із зневірою. — Голос Діда став гірким, мов полин. — Бо Шварцблут подумав-подумав, та й каже: "Наївний ти чоловік, Горенко. Невже ти гадаєш, що те все, що тут у нас, в Україні робиться, в Харкові замислено? Невже ти не розумієш, що це все — прямі вказівки Москви? А ми всі тут, на місцях — всього лише виконавці? Просто один більший, другий менший, але обидва ми — всього лише гвинтики гігантської машини, сконструйованої не нами і не нами керованої. Ну, донесеш ти на Чернявського, доведеш, що насправді він Шварцблут, не українець, а єврей, не більшовик, а соціаліст-революціонер. І що з того? Пришлють замість Чернявського якогось Сахарова-Цукермана або Царьова-Малика. А далі що? Нехай навіть справжнього Іванова або Смірнова. Він що, інше щось робитиме? Це воля партії і її треба виконувати. За будь-яку ціну". — Навіть якщо ця ціна — мільйони людських життів? — Не втримався від репліки Шеремет. — А потім — хто її визначив, оту ціну? Хто кому дав таке право? І чия вона, ота воля, яких людей конкретно? І чому саме така нелюдськи жорстока? — Приблизно те саме і я його також спитав, — неквапно зроняв слова Дід. — Однак він лише плечима знизав: "Звідки мені знати, який там, нагорі задум в масштабі всього СРСР і на десятки років наперед? Мені наказали робити тут, зараз і оце. Конкретно — розібратись з вашим повітовим керівництвом і доповісти чіткі пропозиції: кого до партійної відповідальності, кого з партії зовсім, кого тільки з посади, а на кого передати матеріали в ОГПУ, чекістам. Второпав всю серйозність ситуації?" — Як тут не второпати, — кажу. — І в яку ж категорію ти мене зачислив? — Однак він ніби й не чує. "Я бачу, — продовжує, — що ти людина нібито розумна, але для керівної партійно-господарської роботи підходиш мало, особливо в світлі сучасних вимог. Гадаю, ми знайдемо для тебе посаду більш відповідну твоїм здібностям. Але запам'ятай: якби на моєму місці був хтось інший — так легко б тобі не минулося. Тому на майбутнє раджу: не пиши більше нікуди і ніколи. Партія не помиляється. І якщо в тебе й виникають якісь сумніви — тримай їх при собі. Настійливо раджу. По-дружньому." — Ну і "друга" вам доля підкинула! Я таких називаю "заклятий друг", — невесело пожартував Шеремет. — Однак тепер принаймні стає зрозумілим ваш несподіваний потяг до роботи на освітянській ниві. Усунули — засунули в глухі Недбайки і сиди собі там, виховуй підростаюче покоління, гідних будівничих світлого соціалістичного майбутнього. — Приблизно так, — хитнув головою Дід, вочевидь маючи намір поставити крапку на важкій темі. Однак Шереметові не давала спокою думка, без відповіді на яку, як йому здавалося, неможливо було з’ясувати належним чином ні причин, ні масштабів катастрофи, яка спіткала його народ. Безсумнівно, надходили відповідні злочинні директиви з Москви, зрозуміло, що був відповідний тиск і контроль за виконанням — але ж якби всі українці, які були тоді в партійно-радянсько-господарчому апараті, в репресивних органах — та стали разом "проти" — так, як його Дід, можливо б не сталося тоді катастрофи? — Стали проти, кажеш... — гірко зітхнув Дід. — А про постанови політбюро ЦК ВКП(б)У від листопада 1932 р. стосовно участі "чекістів" і судових органів у проведенні хлібозаготівель і ліквідації осередків контрреволюції ти чув? Шеремет напружив пам’ять, бо якраз нещодавно проштудіював навчальний посібник "Історія України: нове бачення", офіційно рекомендований Міністерством освіти України ледве не для всіх, хто читати навчився — від учнів старших класів і аж до викладачів вищих навчальних закладів. Однак про ці постанови там не йшлося. — Ви "закон про п’ять колосків" маєте на увазі? — Не зовсім так, хоча і це туди ж. Просто для того, щоб виконати і цей закон, і хлібозаготівлі, що призвели до голодомору, треба було загнуздати "рядових і молодший командний склад партії", тих, хто безпосередньо на місцях, в селі й у районі працює. Та так, щоб і не писнули. Або прикормить. Тому спочатку їм підвищили зарплатню, якраз до п'ятнадцятої річниці революції, та організували спеціалізоване постачання. Ти знаєш, що це таке, у вас воно потім до дев’яносто першого року збереглося. Що таке спецпостачання Шеремет справді знав: коли певним категоріям партійно-радянських функціонерів дефіцитні товари продавалися за безцінь або за символічну ціну. В одному Дід не зовсім правий: спеціальне постачання в дев’яносто першому році не зникло, залишилися і надалі. Просто масштаби змінилися: тоді наділяли від шматка ковбаси до автомобіля або квартири, тепер — аж до завода-гіганта або латифундії включно. — Ну, то вже ваші проблеми, — прочитав його думки Дід. — А тоді, одразу після святкування річниці революції, видали ще дві постанови та одну директиву. Це для тих, хто совість свою на спецпайок все ж не розміняв. Хочеш послухати? Я ті документи напам’ять і досі пам’ятаю. Ось, наприклад, що пообіцяли 27 листопада: "В первую очередь привлечь к судебной ответственности переродившихся, пособляющих кулачеству членов партии из числа руководящих должностных лиц колхоза — счетоводов, кладовщиков и т. п. Немедленно публиковать об их арестах и привлечении к суду. Коммунистов, помогающих обманывать государство и организующих саботаж хлебозаготовок, нужно судить особенно строго и решение суда вместе с исполнениями приговоров опубликовывать в районной печати... Секретарям обкомов совместно с начальниками отделов ГПУ выделить наиболее серьезные дела и в ускоренном порядке провести по ним суд с применением самых суровых приговоров... Составить и послать через ГПУ в г. Харьков список тех, которые должны быть высланы как политически опасный элемент. В особых случаях ответственных коммунистов после исключения из партии немедленно арестовывать и передавать суду". Однак цього, видно, здалося замало, тому через пару днів додали: "Предусмотренные постановлениями ЦК репрессивные меры по отношению к кулацким элементам и в колхозах, и среди единоличников, еще очень мало использованы и не дали необходимых результатов вследствие нерешительности и колебаний там, где репрессия, безусловно, необходима... Советский аппарат в это же время совершенно бездействует и не исполняет своих прямых обязанностей, не несет никакой ответственности". А щоб забезпечити виконання, для надійності, так сказать, вирішили: "Для коренного улучшения руководства применением судебных репрессий создать в областях комиссии в составе первого секретаря обкома, обл. КК (Контрольная комиссия), начальника областного отдела ГПУ и облпрокурора. Комиссия раз в 2-3 дня устанавливает дела... которые должны быть проведены в ускоренном порядке... Суд по всем этим делам должен заканчиваться в срок 4-5 дней под непосредственным руководством и наблюдением комиссии..." — То хто ж, по-твоєму, перед такою силою може встояти? — Невже нічого не можна було вдіяти? Невже ніхто не пробував, як от ви, щось пояснити, переконати, саботувати врешті-решт? — вражено мовив Шеремет. — Сміливий ти чоловік, як я погляжу, — насмішкувато мовив Дід. — А ти знаєш, що лише за чотири місяці хлібозаготівлі тридцять другого року було заарештовано за хлібозаготівельними справами одинадцять тисяч чоловік. А за один лише наступний місяць — шістнадцять тисяч! На "чорну дошку" було занесено шість великих сіл і до чотирьохсот колгоспів! — І що з того? Мало кого за що сварять, — недбало кинув Шеремет. — Та ти знаєш, що за цим — більше ніж чотириста притягнутих до суду партійців і більш ніж дві тисячі — з правлінь колгоспів, з них сотня — засуджених до страти! І це всього за п’ять місяців тридцять другого року. А попереду ж був ще й тридцять третій! — Скипів Дід. — В одній з областей (не пам’ятаю вже якій) закритий лист ЦК надходив, було засуджено тисячу голів та інших посадових осіб колгоспів, з них шістдесят чоловік — до роз-стрі-лу. В одній тільки області! А їх в Україні скільки було? А ти кажеш — "щось пояснити, переконати, саботувати…" Оті нещасні спробували… — Хай буде так, вас — кого купили, кого залякали, партгоспактив районного масштабу… Це хоча й недобре, але по-людськи зрозуміло. Але чому прості люди оте терпіли? Ті, кому втрачати вже не було чого? Окрім свого життя, яке й без того опинилося під загрозою? Чому за коси-вила та сокири не взялися, як в Коліївщину? — Як тобі сказати... — спробував пояснити Дід. — Мабуть, сподівалися на щось... Окремі, щоправда, пробували правди добитись, однак їх швидко приборкували. Переважна ж більшість далі лайки та матюків не йшла. Адже селянин — він по натурі своїй істота мирна... — Неправду кажеш, Григорію! — загримів голос Шаблія. — Наш селянин хоча й миролюбивий, але й не віл тупий. І за себе, за родину свою постояти вміє. Однак ви спочатку найбільш сильних і енергійних, хто за вільну Україну боротися пішов, постріляли — порубали та з рідної землі до Польщі, Румунії та Чехії вигнали. Потім за простих, але розумних і працьовитих хазяїв взялися: куркулями їх оголосили та з рідних домівок повиганяли, найбільш сильних і тим небезпечних — до Сибіру, а просто заможних, але обережних — тих поближче, до Чагарів. Хто ж в селі, залишився? Голота безталанна і ледача та ще працьовиті боязкі дядьки. Які все на щось сподівалися від вас, від влади, а коли збагнули, що — все, гаплик, кінець життю, — тоді вже ані косу на держак настромити, ані вила або сокиру до рук проти московсько-більшовицького ворога взяти були вже неспроможні. — Моя правда, а не неправда. Неправда — вона твоя, Дмитре. І правильно ми все робили усі п’ятнадцять год, коли за радянську владу боролися. Якби не ота трагічна помилка в тридцять другому-тридцять третьому — все могло бути інакше... Тут ми дійсно перед народом завинили. Але не ми, прості сільські комуністи, а ті, хто наверху сиділи та вказівки нерозумні — безсердечні давали, — сердито одказав Дід. — Горішні, кажеш, винуваті, а ви невинні? — Розлютився Шаблій. — А хто в селянина останню морквину та картоплину одбирав? 3 голодного рота видирав? Хіба цеківці, що в Москві та Харкові сиділи? За сотні й тисячі верст? Хіба то не ви були та всіляка сільська наволоч, п’яниці та ледацюги, з яких ви свій "сільактив" зорганізували? — Я особисто того не робив! — Глухо кинув Дід. — І нікого до того не заохочував. А за інших не відповідаю. — Але ж хіба не ти їх свого часу залучав до того "активу" паршивого, комуністичні ідеї в їхні нерозвинені мізки втовкмачував, нацьковував на справжніх хазяїв? І те, що вчасно відійшов від чорної справи сам — це ще не значить, що до неї зовсім непричетний. Бо твої "шарікови" ж не тільки залишилися, а й розперезалися без твоєї руки на всю котушку. Поки їх самих влада не "кинула", і вони також повиздихали, тільки й того, що останніми, — не відставав Шаблій. — Звідки ти про це знаєш? Про ці деталі? Адже ти в той час у Польщі був. Разом зі своїми петлюрівськими недобитками. — То твоє щастя, що такі, як я змушені були по чужих краях силу й відвагу свою марнувати. А тут наш народ без нашої лицарської звитяги й наснаги покірно гинув у вашому большевицькому ярмі, — не залишився в боргу Шаблій. — Що ж до того, звідки знаю — то до нас, через Збруч, з вашого комуністичного раю люди сотнями й тисячами втікали. І стріляли по них ваші ж червоні прикордонники, а не чужі польські. Однак в темноті, та ще й у воді не всіх поцілиш. Так що достатньо було тих, від кого можна було з перших вуст почути, що ви тут з народом нашим творили за московсько-комуністичною указкою. — Тоді мусів би знати, що то не тільки ми винні, скомунізована сільська голота, як ти кажеш, — ображено заперечив Дід. — Для роботи на селі з міста було направлено понад сто десять тисяч партійців з числа переважно робітничого класу. І то тільки в 1932-му році. Та ще кілька десятків тисяч незабаром після того. Та апарат НКВС, ГПУ, прокуратура — все те, що нині називається "силовиками". То що ми по своїх селах мали робити? Якщо мало не на кожний десяток сільських дворів якийсь "уполномочений" з числа присланих був? Скільки серед них українців було — сам знаєш. Вони й керували тією "голотою", навчали своїм "методам роботи". А ті й старалися, скільки в кого розуму й совісті вистачало... — І розуму, і совісті хоч в тих сільських активістів, хоч в тих "уполномочених" і "правоохоронців", наскільки тепер стало відомо, було небагато. Скоріше, не було зовсім, — втрутився в дискусію Шеремет. — Але ж скажіть мені, будь ласка: чи не українцями вони були, оті жорстокі безпосередні виконавці? Я не маю на увазі всіляких "уполномочених". Принаймні у ваших, Діду, краях. Та й щодо цілої України — якщо не всі, то переважна більшість, мабуть, природніми українцями були. Хіба не так? Так. То ж чи не здається вам обом, що перш ніж дорікати якимсь далеким і абстрактним інтернаціональним правителям в Москві та Харкові й не дуже вже численним і заляканим місцевим комуністам, наголошую — теж українцям, слід було б перше замислитися, чому таке відбулося саме з нашим народом? І саме таким чином? — Що ти маєш на увазі? — майже водночас однаково насторожено перепитали затяті супротивники. — Поясню, якщо незрозуміло. Я довгий час жив у Санкт-Петербурзі, як по вашому — Ленінграді. Відомо, що там у війну від голоду загинуло майже мільйон людей. Мені багато хто розповідав про ті жахи. Вистачало подібного і в нас за десять років до того. Але там був конкретний винуватець: німецько-фашистські загарбники, які блокували місто. І перешкоджали довозу продовольства. Щоб примусити здати місто. В окупованих місцевостях довкола вони шматок хліба з голодного рота в селян не видирали. Їм потрібно було саме місто, а не смерть всіх підряд. Тобто: маємо справу з іноземцями, які переслідують політичну мету. Так? — Припустимо, що так. Але куди ти гнеш? До чого? — Спантеличено-невдоволено засопіли обидва. — До того, що в нашому випадку маємо справу не з іноземцями, і не з війною, а з чимось зовсім незбагненним, що не має аналогів в інших народів. Ви, вдумайтеся: українці морять голодом українців самі, слухняно виконуючи злочинний наказ чужинців. Українці відбирають хліб в українців і самі ж відправляють його комусь там в інші краї. Сусід в сусіда видирає з рота останній шмат і прирікає його на голодну смерть — аби тільки вислужитися перед чужинцями! Свій вбиває свого за наказом якихось чужинських зайд. То ж чи все в порядку з ментальністю в нашого народу? — Чи в порядку з ментальністю в нашого народу, кажеш... Іншими словами — чи сповна ми, українці, розуму й моралі в порівнянні з іншими народами? — Голос Шаблія став гіркішим від полину. — Ми-то сповна, і з ментальністю в нас все гаразд — християнська вона в нас, мораль і віра. А от з тими, хто накази давав нас нищити та голодом морив — з тими треба було б розібратися. — Що на увазі маєш? І кого? — насторожився Дід. Однак той ніби й не чув, правлячи своєї. — Ти знаєш, що їхній нинішній Президент, незалежної України, також, до речі, колишній професійний комуніст, у своєму офіційному зверненні до нації заявив? Що "... це був геноцид. Цілеспрямований, ретельно спланований геноцид проти українського народу". Але ж такий колосальний злочин, як геноцид проти цілого певного народу, може плануватися і здійснюватися лише в чиїхось певних інтересах. Якогось певного іншого народу або принаймні достатньо впливової і численної групи людей, яка ототожнює свої власні інтереси з інтересами цього іншого народу. То хто ж був той народ, злочинці з числа якого спланували і здійснили геноцид українців? І в інтересах якого народу? Питання Шаблія важкою хмарою повисло в повітрі, не знаходячи відповіді. Щоправда, він її й не очікував, продовжуючи цитувати Президента України: "З українців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації, свідомо провокували канібалізм". Моторошно, але відверто й вірно. Однак — не самі ж українці заходилися самі себе знищувати і поїдом їсти? Такого не було в житті будь-якого європейського народу, тим більше нашого з його смирною вдачею. То хто ж були ті злочинці, що цей злочин спланували і зреалізували? Шеремет згадав те минулорічне звернення у зв’язку з Днем пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій: "Спланований і реалізований Голодомор та масові політичні репресії поставили під сумнів саме існування нації". Все трагічно вірно. Однак же "комуністичний режим" — це і його Дід, і сотні тисяч інших йому подібних. Нехай навіть вони й були комуністами, але ж хіба ворогами свого народу? Адже ж і він, Шеремет, також був комуністом, однак це не заважало й не заважає йому служити своїй нації. Як і мільйону інших українців — колишніх "члєнов КПСС". Не кажучи вже про ті десятки, якщо не сотню тисяч професійних партійно-комсомольських функціонерів, які наввипередки кинулися до чиновних крісел в Україні, проти незалежності якої вони боролися до останнього, аж поки вона не одержала всенародної підтримки. І "вождь мірового пролетаріата" Володимир Ілліч Ленін на їхніх партійних квитках від злості ані не пожовтів, ані не посинів... Але що мав на увазі Шаблій в своїх міркуваннях? — І хто ж, по-вашому, був насправді отой лютий ворог українства? Який влаштував геноцид нашого народу? Комуністичний режим? — Процитував він думку Президента. — Так його давно немає, "червона загроза" в уяві навіть дуже правих політиків на задній план відійшла. Тому треба спорудити відповідної урочистості Меморіали жертвам Голодомору, як це запланувало наше керівництво — і "хай же пам'ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, додасть нам сил та волі, мудрості й наснаги для зміцнення власної держави на власній землі..." — Мудро сказав ваш Президент, нічого не зауважиш, — схвально озвався Дід. — Мудро-то мудро, але не все, — по довгій паузі заперечив Шаблій. — Повторюю своє питання знову, ще раз: якщо є "невинно убієнні" значить, є й "умисні убивці". А умисних убивць завжди виявляють і конкретно називають, а затим розшукують і судять. Оскільки для злочинів проти людства, яким є геноцид, терміну давності не існує. Взяти близьких нам, українцям людей — євреїв, мільйони яких віками на нашій українській землі годувалися. Вони аналогічну нашій катастрофу свого народу назвали "Холокостом", що значить грецькою "спалений цілком". І виявили винуватців: не просто "фашизм", а конкретно кожного злочинця — хто за ім’ям і з якого роду-племені, щоб всі знали, який народ породив таку потвору. І винуватців їхнього горя вишукують по всьому світу і судять, бодай заочно. Тому я питаю: а в нас винуватці хто? Як їх кличуть, які матері їх, душогубів, породили, які батьки їх виховали? Яких народів вони дочки й сини? — Так їх усіх давно вже на Землі немає, ні самих душогубів, як ти кажеш, ні тих, хто їх породив — вони давно вже в пеклі гріхи свої спокутують, — стенув плечима Дід. — До чого тут фамілія, ім’я й отчество і з кого походять? Я розумію куди ти гнеш, але — не будеш же ти щот всім тим національностям пред’являть? Які в ті часи панівні місця у правлячій верхівці займали? Так ми якщо не зі всім світом пересваримося, то із сусідніми народами — точно. — Стривай, Григорію! То хто ж кого голодом морив? Ми їх чи вони нас? То чому ж вони не бояться з нами посваритися і нахабно заявляють, що визначення голодомору як геноцид не є адекватним події? Чому знищення шести мільйонів євреїв — це геноцид, а знищення від семи до десяти мільйонів українців — ні? Це, мовляв, їхня особиста трагедія і порушення прав людини, не більше? Де ж логіка? Я вже не кажу про елементарну совість, — наполягав на своєму Шаблій. — При чому тут совість? Тут політика, чого їх плутати? — невдоволено заперечив Дід. — Совість і політика — поняття нероздільні. Бо брутально безсовісна політика до добра жодну державу ще не доводила. Керівництво заходами, які призвели до загибелі мало не десяти мільйонів українців, звідки здійснювалось? З Москви. Оті сотня тисяч з чималим гаком партійців, які були направлені в українське село, щоб організувати практичне виконання отих бузувірських заходів — вони ким були за національністю? Тож чому саме демократична Москва, яка нібито вже позбулася свого шовіністично-комуністичного минулого, тепер категорично проти того, щоб визнати голодомор, влаштований комуністичною верхівкою СРСР, геноцидом нашого народу? — Ти ж сам на своє питання і відповів — чому, — втомлено кинув Дід. Шеремет слухав цю дискусію, і гостру і пекучу, однак мовчав. Бо не міг же він їм, очевидцям і учасникам тих подій, сказати, що навіть в незалежній Україні вищий законодавчий орган держави кваліфікував Голодомор як геноцид всього лише мінімально необхідною для прийняття такого рішення кількістю голосів: за проголосувало всього лише 226 із 410 депутатів, зареєстрованих у залі. Тобто: сорок п’ять відсотків "народних обранців", майже половина, не вважають за геноцид знищення до десяти мільйонів своїх же співвітчизників, причому самою лютою зі всіх смертей — голодом. Про що ж тоді тут говорити? І чого тоді вимагати від інших держав і народів, а тим більше від безпосередньо причетних до цього злочину? З ретельно прихованою від світу своєю виною, усвідомленою підступним розумом, але без покаяння в темній душі. — А хто за національністю були оті комуністичні керманичі? Окрім нечисленних росіян? — не вгавав Шаблій — І чому під "Декларацією до 70-річчя Великого голоду в Україні 1932-1933 років", яку підписали понад тридцять держав світу і Європейський Союз, немає підпису делегації Ізраїлю? Чому представники саме єврейського народу, який сам пережив геноцид, продемонстрували настільки байдуже ставлення до трагедії українців, на землі яких і серед яких вони жили віками? Чому про вину слов’ян, особливо українців, за погроми, наслідком яких є побиті шиби та розпороті єврейські перини, нам нагадують постійно, а за свою участь у винищенні десяти мільйонів українців ні від кого жодного слова покути не було? — Чому, чому… — розсердився Дід. — Їх і питай, чого ти до мене причепився? Тільки замучишся в тому розбиратися — хто, де і коли був прав, а хто винуватий, не кажучи вже, щоб поіменно. — Е, ні, не скажи. Поіменно всіх треба назвати хоча б тому, що у вас, в нинішній незалежній Україні, вулиці і навіть міста й досі імена катів українського народу носять, а пам’ятники тим катам своєю окрасою вважають. В той час як їм анафему по всіх церквах, незалежно від конфесій, слід було б проголосити. Це щонайперше. — Стривайте-стривайте, шановний пане Дмитре, — не витримав Шеремет. — Не треба так перебільшувати. Взяти хоча б Київ: пам’ятника Михайлу Грушевському поставили, вулицю його ім’ям назвали, вулиці Січневого повстання й Косіора перейменували... — А пам’ятник цьому комуністичному сатрапові, одному з провідних організаторів голодомору, — так на місці і стоїть. А вулицю імені Артема, затятого ворога всього українського, вулицею Січових Стрільців назвати — що, заракло духу? А на місці противника нашої самостійності Миколи Щорса хіба не краще виглядав би Євген Коновалець, який життя поклав не за червоний Інтернаціонал, а за незалежну Україну? Я вже не кажу про сороміцтво з вашим містом Котовським і пам’ятниками йому по всіх усюдах. Кримінальний злочинець за царя, елементарний бандит-"рекетир", як по нинішньому, а потім червоний паливода і горлоріз, кат українського народу, один з адептів відторгнення значної частини українських земель на користь Молдови — і його продовжують звеличувати в незалежній Україні! В той час, як закатованим ним під Базаром моїм бойовим побратимам — борцям за волю українського народу пам’ятник споруджує українська діаспора у Великій Британії. І вам, українцям, не соромно? — Що, тебе також там на той світ одправили? — поцікавився Дід. — Слава Богу, ні, я ще повоював за Україну — і в Українській військовій організації, і в Організації українських націоналістів, і в Українській повстанській армії був. На той світ пішов полковником, в бою, як і личить козакові. Мені червоніти за себе перед своїм народом нема чого — поклав за нього все, що мав. Але то вже окрема тема. А під Базаром мені тоді просто пощастило: на моїй ділянці прориву облогою керував червоний комполку з кубанських козаків. Заговорила, видно, в ньому людська совість і українська кров — дав нам можливість вирватися з кола смерті. Так червоні його потім за це й розстріляли разом з нашими козаками. От кому пам'ятника треба було б поставити, а не "легендарному комбригові". Червоні галіфе його нашою українською кров'ю вифарбувані, а героїчна його легенда на наших українських кістках вибудована... — гірко закінчив Шаблій. — Тебе послухати — так тоді ледве не всю Україну треба перейменувати та пам’ятники позносить. Що тоді залишиться? І що поставить? Так, щоб знову зносити не треба було, аби розбрату не визвать? — сердито засопів Дід. — "Переконаний — у Києві має постати величний Меморіал жертвам Голодомору. Пам’ятники потрібні і в усіх регіонах держави. Це не формальність, а свідчення глибокої шани до загиблих, невмирущої пам’яті про цю трагічну сторінку історії та водночас — символ безсмертя нашого народу". Це не я сказав — це слова їхнього Президента, — вказав на Шеремета Шаблій. — Гарні слова, дай Бог, щоб з ділами не розійшлися. Почувши, врешті, добре слово, він аж духом піднісся, однак, лише на мить. Бо згадав інтерв’ю одного чиновника. Спорудження "величного Меморіалу жертвам Голодомору" в рік його семидесятиліття потихеньку перепасували міській владі. А та виділила на спорудження пам’ятника аж цілих 150-200 тис. гривень. За нинішніми цінами це вартість двокімнатної квартири середньої якості. Якщо втрати України в Голодомор і від німецько-фашистських загарбників цілком співставні, то пам’ятники вийдуть, м’яко кажучи, не зовсім, особливо в порівнянні з меморіалом на Печерських пагорбах… І нікого не хвилює як відповісти на це питання людям років через тридцять, на століття чорної річниці. Хоча, може ще схаменуться, підкинуть якусь копійчину, щоб не дуже людські очі й мізки муляло… Шаблій же продовжував: — Тільки треба б було додати, що пам’ятники мають постати не тільки безневинним жертвам, а й борцям. Якщо не насамперед, то відразу за тим. Але увічнення пам'яті жертв неможливе без виявлення і покарання, бодай умовного, винуватців, з кого б вони не походили, з яких могутніх нині націй. Бо злочин є злочин, хто б його не вчинив — хоч марсіани… — знову повернув на своє невгамовний полковник. — Не треба зараз тих деталей. Ніч коротка, а скільки ще потрібно з’ясувати, — заблагав Шеремет, бажаючи припинити подальше загострення теми. Було на те кілька причин. Серед них і та, про яку казав Дід — щоб не внести, не дай Бог, розбрату із сусідами, та й з власними етнічними меншинами. На думку спали слова з пісні його афганських часів: "Хто є ворог, хто друг — розберусь як-небудь, / я звичайний солдат — складний-довгий мій путь..." Однак Шаблій немовби й не помічав прагнення Шеремета уникнути вкрай небажаної і навіть небезпечної, як на нинішні часи, теми: — До справжніх причин Голодомору ти не доберешся, поки не вислухаєш мене. Я коротко, недовго. Насамперед — не бійся, що хтось там образиться. Бо хіба ж Правда комусь із порядних людей може очі колоти? Якою б гіркою вона не була? Її сприймають, перепускають через свою душу, роблять висновки — і намагаються надалі жити по Правді й Справедливості, не припускаючись більше помилок. Адже так? — Звісно, що так, це ж хрестоматійні речі. — От ти над ними і подумай. Бо нам з твоїм дідом вже пора, договоримо іншим разом, — заквапився Шаблій. — Головне, ти пошукай, кому це було вигідно, хто мав би з цього зиск — із знищення нашого народу. Шукайте — і віднайдете, так сказано в Біблії. Я б додав: як віднайдете — воздайте їм по заслугах їхніх. Хто б вони не були, ці визискувачі, в які б гарні шати не рядилися і в які б привабливі словеса не вбирали свої облудні задуми. Настала пора істини. 7. Життя на перехресті шляхів. Шеремет розплющив очі, намагаючись проникнути в нічну темряву, в якій ще мить тому нібито лунали голоси. Нікого. Нічні гості зникли так само раптово, як і об’явилися. Лише десь в далині перегукувалися півні. "Як вартові колись у давнину", — майнуло в голові. Але цю думку одразу витіснила інша. Пригадалися останні слова полковника Шаблія: настала пора істини. Але ж хіба вона, ця істина, в помсті? Навряд, точніше — мабуть, що ні. Бо істина — це чисте, не спотворене ні гнівом, ні брехнею, ні злим умислом відображення дійсності. Відтворення її такою, якою вона є насправді, незалежно від свідомості конкретної людини — Шаблія, Діда, моєї. Віднайти її багато хто пробував, та мало хто міг похвалитися, що пізнав… То, може, не варто й сподіватися? Ні, таки варто. Шеремет серцем відчував, що пошук істини — це єдиний спосіб запобігти, аби чорні сторінки історії більше не повторювалися. Щоб його український народ вирвався нарешті з того зачарованого чорного кола рабської покори і бездумної жертовності, яким він ходить не перше вже століття, втрачаючи свою і силу, і наснагу, і просто звичайну людську гідність та самоповагу, а врешті-решт — і самого себе. Однак як віднайти її, оту істину? Мабуть, тільки шукаючи. Причому наполегливо. В пам’яті сплило закарбоване ще з молодості: "To strive, to seek, not to find, but not to yield!". Ці слова були дарчим написом на книжечці віршів Булата Окуджави, поета і виконавця з когорти шестидесятників, кумира тодішньої молоді. Подарувала ж йому цей збірничок юна ленінградка, красуня і ерудитка, з якою вони так і не зуміли знайти спільну для обох істину. І пішли кожне своєю дорогою — прагнути, шукати, не знаходити, але не здаватися. Саме це означало українською ті англійські слова. Відтоді минуло вже більше третини століття, а він все чогось шукає і не здається. В молодості — ту єдину і неповторну, яка б стала супутницею на все життя. В зрілу пору — ту справжню чоловічу роботу, яка б давала відчуття якщо не гордості за зроблене тобою, то принаймні приносила задоволення: спромігся-таки здійснити те, що не кожному під силу. Тепер, на початку осені його життя, прагнення знову якось непомітно змінилися. Жадоба постійно жити на шаленій швидкості, витискаючи педаль акселератора до упору, дедалі частіше студилася простим питанням: навіщо? в ім’я чого? Раніше він полюбляв пісню Володимира Висоцького "Мой финиш — горизонт" з її гаслом — речитативом: "я должен первым быть на горизонте". Тепер його більше цікавило інше — а що там за ним криється, за тим горизонтом? Яка далечінь чи височінь? В ім’я чого ризикуєш, щоб тільки не поступитися нікому в цій гонитві? В якій хоча й "канат не пересек мой шейный позвонок, но из кустов стреляют по колесам"? А швидкість така, що "песчинка обретает силу пули"? Навіщо воно все? Не знаючи Істини, відповісти на це питання важко. Тому він її досі й шукає. І ніби знаходить, але… В пам’яті сплила картина литовського художника Микалоюса Чурльоніса, яка так і називалася — "Істина". На картині — густа літня ніч, чоловік із сардонічним виразом обличчя, який тримає в руках запалену свічку, і нічні метелики. Приваблені яскравим вогнем свічки — істини, вони безоглядно підлітають дедалі ближче й ближче, аж поки не падають долу з опаленими крильцями. На таці свічника вже ціла купа нещасних-необачних-постраждалих, а вони все летять і летять. На це безоглядно-жертовне прагнення Світла з презирливо-глузливою посмішкою зверхньо споглядає "чорний чоловік". Цілком очевидно, що він особисто усвідомлює всю згубність вичерпного Пізнання, але охочих застерігати не буде. А раптом знайдеться той бодай один, у кого прагнення Істини дасть силу витримати її пекельний вогонь… Бентежні думки остаточно прогнали сон. Шеремет увімкнув нічника, взяв до рук книжку. Він читав її в молодості, ще в тому житті і в тій країні, яких тепер вже не має. Як немає і тієї країни, яка була рідною для автора того роману. Його молоду душу тоді вразила трагічна роздвоєність свідомості і почуттів головних героїв. Відчувалося щось своє, внутрішньо близьке, якщо навіть не споріднене, але що конкретно — того він тоді вловити так і не зміг. Залишилося лише неусвідомлене відчуття смутку і тривоги. Як з’ясувалося потім, насправді то було передчуття — того, що трапилося за чверть століття. Побувавши в зруйнованому війною колись ошатному Сараєві, він згадав про той роман. Який, на жаль, так і не був перекладений в Україні — ні в колишній, ні в нинішній. Хоча даремно. Перечитавши книгу знову, будучи вже не молодим офіцером радянської армії, а літнім генералом Збройних Сил незалежної України, який пережив і крах комуністичної ідеології, і розпад могутньої імперії, і війну, і нелегке повернення до свого народу, — Шеремет лише тепер до кінця зрозумів, що його вразило тридцять років тому. В романі йшлося про Боснію середини сімнадцятого століття. Коли вона уже двісті років як втратила незалежність, а з нею і свою християнську віру й власну культуру. На той час боснійцями, або "босанцями", як вони себе зроду- звіку називали, залишалася фактично лише нижчі верстви населення — зі своєю побутовою сербсько-хорватською мовою і неясними від задавненості спогадами про своє сповнене боротьби героїчне минуле. Діти ж цих бідаків, особливо що "вибилися в люди", як і вищі та середні верстви цього вже не так народу, як населення, — вони прагнули розмовляти турецькою, навчалися в турецьких медресе, читали турецьких та арабських поетів і мислителів й вірою і правдою служили Османській імперії, безправною провінцією якої вважалася їхня батьківщина. Вони, ці відступники, воліли за краще називати себе "муслиманами", тобто — мусульманами, а не босанцями, як звалися їхні батьки і діди, предки яких були ще християнами, як і сусідні й близькі по крові серби та хорвати. Пальці самі знайшли потрібну сторінку. Гіркі, немов полин, слова далекого боснійського брата пекли й українську душу: "… Ми — нічиї, ми — завжди на межі, ми — завжди чия-небудь здобич. Що ж дивного в тому, що ми бідні? Століттями ми шукаємо і ледве пізнаємо один одного, скоро ми взагалі не знатимемо, хто ми такі. Ми забуваємо вже про те, що взагалі чого-небудь хочемо, інші виявляють нам честь, забираючи нас під свої знамена, оскільки ми не маємо своїх, купують нас, коли ми потрібні і плюють нам в обличчя, коли потреба в нас минає. Найзлощасніший шматок землі на цілому світі, найнещасніші люди на землі, ми втрачаємо своє обличчя, а сприйняти чуже не можемо, відірвані від рідного грунту і не пустили коріння в іншому місці, чужі всім і кожному — і тим, хто нам близький по крові, і тим, хто не вважає нас рідними. Ми живемо на перехресті світів, на кордоні народів, під загрозою будь-чийого удару, завжди перед кимось винуваті. Нам набридло насильство і свою убогість ми перетворили на чесноту…" Шеремет зупинився, ще раз перебіг очима прочитане: ми нічиї, ми — на межі, ми — здобич. Це вони, боснійці в сімнадцятому столітті. А ми, українці в двадцять першому? Хіба не такі самі? Тільки й того, що в боснійців близькі по крові одні, а в нас — інші, та ще різні ті, до кого ми тягнемося, але хто не вважає нас рідними. Однак головне, що поєднує і тих давніх боснійців, і нинішніх українців — це те, що ми справді "чужі всім і кожному". З одного боку "близькі по крові" — Росія, з іншого — ті, "хто не вважає нас рідними", Європейська співдружність. Але і для тих, і для інших, ми — чужі, об’єкт, а не суб’єкт історії. Ті, ким правлять інші, а не хто своїм розумом живе — якщо доступніше… А тому вони всі разом і кожний в окремішності безперервно тиснуть і тиснуть, щоб вирішити кожний якісь свої власні питання за наш рахунок: від культурологічних і політичних аж до територіальних, не кажучи вже про економічні, де грошима грубими тхне. І всі прагнуть щось нам вказувати та диктувати, причому зі всіх питань: від — що виробляти і чим торгувати та якою мовою розмовляти і аж до того, якої історії дітей навчати та на чиїх і яких цінностях виховувати. Бо до всього того, виявляється, якщо не братні узи зобов’язують, то європейські абосвітові стандарти. "… Ми — найнезрозуміліші люди у всьому світі. Ні з ким історія не зігравала такого жарту, як з нами. Довчора ми були те, про що сьогодні прагнемо забути. Але ми не стали і чимось іншим. Ми зупинилися на півдорозі, роззявивши рота. Ми нікуди більше не можемо рухнутися. Ми відірвалися, але ніде не пристали. З неясним відчуттям сорому за своє походження і вини за свою зраду ми не бажаємо озиратися назад, але нам і нікуди дивитися вперед, а тому ми гальмуємо час, жахаючись якого б то не було рішення. Нас зневажають і брати, і зайди-заброди… Ми хотіли б зберегти себе, але настільки втратили свою сутність, що вже більше не знаємо, що ж ми таке є". Ця фраза також била важким молотом по самому його серцю, розпластаному на ковадлі людської байдужості. Як не прикро було це усвідомлювати, але дедалі більше ставало очевидним, що на такий асиміляційний молот, смертельний для всього українського, перетворилася потужна російська культура, закорінена й вигартувана в російській мові. Традиційно шанована, більше того — любима українцями, вона насьогодні перетворилася в смертоносне для його нації знаряддя в руках молотобойця — російського шовініста, який після розпаду СРСР отримав новий імпульс для своїх патологічно-месіанських схильностей. Молоточок же, який вказував місце для удару тим молотом, знаходився в зовсім інших руках — того, хто добре знав як слабкі місця українського серця, так і сліпу силу російського шовінізму. Що ж стосується байдужості до національного єства власного і своїх дітей, не кажучи вже про онуків, байдужості до історичної долі свого народу — то тут нам, українцям, навряд чи слід нарікати на когось, окрім себе самих. Бентежна думка повернулася до слів боснійця: "ми хотіли б зберегти себе". Нічого особливо мудрого або незвичайного в них не було — елементарний інстинкт нації, майже такий самий безумовний, як для окремої людини — зберегти своє життя. Але — чи багато нинішніх українців готові підтримати ці слова? А якщо так, то ким би вони хотіли зберегтися? Чи не стосуються повною мірою й нас слова отого боснійця: "ми … настільки втратили свою сутність, що вже більше не знаємо, що ж ми таке є"? Послужлива пам’ять шукала і знаходила в своїх глибинах все, що торкалося теми. Згадалася відповідь Рефата Чубарова, відомого кримськотатарського діяча, на гостре питання української журналістки: "говорити, що кримські татари можуть відокремити Крим від України, я вважаю, несерйозно. Що ж стосується приєднання до Туреччини, то гіршої ситуації для кримських татар не могло б навіть і бути. Хоча б тому, що за п’ять років вони б асимілювалися через близькість культури і мови". Чи не те саме вже відбувається з українцями, але без будь-якого офіційного приєднання? Хоча чому, власне, "без"? До Єдиного економічного простору вже приєдналися… Чи не станеться потім як у відомому російському прислів’ї: "коготок увяз — всей птичке пропасть"? А боснієць вів своє далі: "біда в тому, що ми полюбили оту свою мертвяність і не бажаємо розлучатися з нею. Але за все потрібно платити, і за цю свою любов — також". Що ж, боснійці заплатили. Через двісті років після цих слів підняли все ж повстання за свою свободу і в результаті кривавої боротьби все-таки вирвалися з лабет Османської імперії. Відірвалися від єдиновірного мусульманського світу, в якому пробули чотири століття, і приєдналися до єдинокровного слов’янського, європейського. Залишаючись при тому мусульманами. Османи тоді припустилися однієї помилки: накинувши свою віру, не звернули належної уваги на мову. Верхівці свою нав’язали, а низи залишили напризволяще. І цього виявилося досить, щоб бодай через двісті років, але нація відродилася. Хоча й потрапила, як-то кажуть, із вогню та в полум’я — з-під молота турецької асиміляції під прес сербсько-хорватського єднання. Іще на понад сто років. Поки знову не постало питання: "що ж ми таке є" — серби, хорвати чи щось інше? І знову змушені були доводити і відстоювати свою самобутню осібність, і знову перед братами — тільки тепер вже не по вірі, а по крові, і знову зі зброєю в руках… Шереметові пригадалися події десятилітньої давнини. Сараєво, зима. Місто — столиця Соціалістичної Республіки Боснія і Герцеговина в складі Югославії. Тільки тепер це не чепурне й ошатне місце проведення зимових Олімпійських ігор, як десять років тому, а зруйнована артилерійсько-мінометним вогнем столиця самостійної держави. Її незалежність щойно здобута в кривавій боротьбі з сербами і хорватами, які також вважали цю землю своєю рідною. Бо вони самі й їхні діди-батьки прийшли сюди хто десять, хто сто років тому. Забуваючи при тому, що на час їхнього приходу тут вже віками жили "босенці". Які тепер захотіли для себе незалежності від їхньої, гостей, історичної батьківщини — хоч від Сербії, хоч від Хорватії. В тій кривавій боротьбі, в якій супротивники почувалися різними народами, але розмовляли однією мовою, складно було визначити, хто правий — хто винуватий, особливо тоді. Недаремно великий Бісмарк свого часу казав, що історія народів пишеться залізом і кров’ю. В слушності цього висловлювання народи колишньої Югославії пересвідчувалися і тепер, сто років по тому. Вони блукали тоді втрьох горбатими вуличками старого Сараєва, насторожено-незвиклого до мирної тиші. Троє офіцерів з Міністерства оборони України, яким, разом з іншими було доручено передати український батальйон до складу миротворчих сил НАТО. Тоді це було для їхньої держави вперше. На вулицях ще де-не-де залишалися нерозібраними барикади, поверх голів через усю вулицю висіли якісь полотнища. Немов транспаранти, але без написів. На запитання фінансиста полковника Марковича досвідчені супроводжувачі пояснили: від снайперів, щоб вулиця вся вздовж не проглядалися і прострілювалася. Незважаючи на все це, торгівля на базарі йшла жваво. Видно було, що тут звикли орієнтуватися на іноземних туристів, яких тепер заміняли чужоземці з автоматами і в комуфляжі. Порозумітися з боснійцями проблем не складало. Звертало на себе увагу, що на російську вони реагували також з розумінням, але стримано. На українську ж — з привітною посмішкою. Шеремет поцікавився, в чому причина такої різниці. Як з’ясувалося, до росіян ставилися з холодком через те, що вони буцімто нерідко підігравали сербам. Українців же поважали за неупередженість і об’єктивність. Біля книжкової крамнички зупинилися, з цікавістю розглядаючи рекламно-туристичні видання різними мовами світу. Заговорили між собою про драматичну історію цього краю і трагічну долю його мешканців — боснійців, сербів, хорватів… Власник крамнички, він же і єдиний продавець, кремезний чоловік з чорною, посрібленою роками бородою, зрозумів про що йдеться й енергійно заперечив: "но серби, но хорвати, ту є босенци!". Що він тим хотів сказати, допитуватися вони не стали, бо пам’ятали, скільки крові тут пролилося з одного, другого й третього боку. Однак віра, що жевріла в очах старого, кілька гарячих, хоча й не зовсім зрозумілих фраз навздогін, його майже благальна інтонація — все це давало підстави сподіватися, що він мав на увазі тільки мир і добро. Очі й голос мовили і благали: ми всі є єдиний народ на ім’я боснійці — "босенці". І "муслимани", і серби, і хорвати — ми всі, на цій землі сущі, є одне ціле, поєднане цією землею, соками якої ми всі напоєні й вигодовані. Дайте нам спокій, щоб ніхто з провідників "демократії" та "загальнолюдських цінностей" або, не дай Боже, "братів" іззовні не втручався — а ми самі тут між собою розберемося, бо урок розбрату отримали достатній і усвідомили, що ділити нам нічого, що місця на нашій землі вистачить всім, просто всі повинні поважати одне одного і розуміти, хто є господар в цьому домі, а хто бодай і поважний, але — гість. Думки й спогади ятрили душу, відганяли сон. Чому боснійці, яких у світі — один на двадцять п’ять українців, свою самобутність зберегли і незалежність вибороли, а про українців їхній же президент говорить, що їх ще потрібно створити як націю? А хто ж тоді ми є, оті чотири п’ятих населення нашої незалежної держави України, які пишуть себе українцями? Зі своєю українською землею, мовою, культурою і економікою? Нехай не надто потужними, але ж — своїми?". "Що ж ми таке є", як питав своїх співвітчизників боснійський мислитель. З історією нашої боротьби за незалежність, починаючи від Богдана Хмельницького й Івана Мазепи і далі? Через Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, В’ячеслава Чорновола й незліченне число інших. І аж до нинішніх, які з клейнодів нелюбої їм незалежної України годуються. Чи ми, українці, є тільки жертвами минулого і об’єктом майбутнього геноциду? Чи просто субстрат для нового "южно-руского" етносу як "неот’ємлємой часті вєлікого руского народа"? Такий собі український варіант бургундців, валійців, провансальців, шотландців тощо? Пекучі питання роїлися в голові, у відчайдушному розпачі билися об жорсткі стінки черепа, неспроможні дати собі ні ради, ні волі, нездатні знайти ту відповідь, яка була б єдино й однозначно вірною…   ЧАСТИНА IV ПОТІК І МОРЕ 1. "На связи — Москва". Ранок видався досить похмурий і одразу нагадав Шереметові Прибалтику, а відтак — вчорашній візит Юраса. Той пішов, але не забрав із собою його бентежних думок. Навряд щоб він мав щось особливе на увазі, отим своїм "Хай вам щастить!" Звичайна банально-ввічлива фраза на прощання. Яку Шеремет і чув, і сам говорив сотні разів. Але тут вона чимось його зачепила, немов та скалка. Що значить — "вам"? Кому конкретно? Вочевидь, що не йому одному, мабуть — усім українцям, народові, державі. Але яке тут щастя, коли ця держава за тринадцять років незалежності так і не зуміла з’ясувати для себе, чого ж вона більше прагне — стати часткою Європи чи розчинитися в неосяжній Євразії. Декларує одне, має на гадці друге, а робить третє. Точніше, все це робить не сама держава, а ті, хто її "прихватизував". І роблять від її імені те, що вигідно особисто їм, а не власне державі і українському народові. Тому що "своєму", а точніше — "своїм" народам, тим, до кого самі себе в душі зараховують, вони якраз роблять добре. Дуже добре. За чий рахунок — питання риторичне. "Хай вам щастить" — українцям, нашому народові? Так він неухильно й невпинно вимирає, а живі й здорові розповзаються по світові в найми, проклинаючи часом зопалу саме ім’я матері-Батьківщини і той час, коли з’явилися на світі. Ті ж, хто залишився, так само нерідко клянуть що можна і не можна та гризуть одне одному горлянки. Хто за шматок хліба, хто — за якомога товщий конверт із "зеленими". Ті ж мізерні три-п’ять відсотків населення, яким стало жити за часів незалежності насправді краще — так ті також не завдячують цим своїй Батьківщині, не люблять її від того більше. Навпаки — соромляться, як скороспілий підпанок-міщанин своєї матері-селянки з порепаними руками. І мерщій шукають рідні хто серед росіян, хто серед поляків-чехів-мадярів. Серед кого завгодно, тільки б не серед своїх. І тим пишаються, що зреклися свого роду-племені, мови й звичаїв предків. Ставши чужими для своїх і не будучи визнаними за рідню серед чужих. Хоча їх то, вочевидь, мало бентежить. Бо щоб наповнити мілку душу, хіба багато треба? Тут і краплини-крихти якоїсь вистачить, бодай і чужого, й удаваного — аби тільки не гнали геть з "барского дома" або " паньських покоїв". Бо на обійстя до справжніх володарів світу — на ранчо, до замків і палаців — туди їх і близько не пускають… Потім, що може означати для його народу і держави в цілому оте слово — "щастить"? Може, це коли люди живуть заможно? Так для того, щоб відновити для "пересічного українця" той рівень життя, який він мав 1990-го року як "простой совєтскій чєловєк", нинішній Україні потрібно ще, мабуть, років п’ятнадцять-двадцять. То куди ж за цей час встигнуть дійти ті ж литовці або поляки з іншими західними братами — слов’янами? Не кажучи вже про справжніх європейців? На думку спав старий, ще горбачовських часів анекдот. Як японській делегації показували суперсучасний радянський завод. Японці довго ходили, дивилися і все скрушно хитали головами та прицмокували. Радянський урядовець, який їх супроводжував, зрозумів, що справи кепські, однак спитав не без надії: — Що, ми відстали, так? Років на п’ять? Японці лише сильніше зацмокали язиками і закрутили головами. — Що, невже на десять? — Здивувався чиновник. — Реакція в японців — та сама. — Та ви що? Невже на п’ятнадцять? — В розпачі вигукнув радянський функціонер. — Нєт, нє на пятнадцать, однако. Навсєгда. — Винесли вердикт японці. Чи не стосується цей анекдот повною мірою нинішньої України? Адже практично всі заводи високих технологій були побудовані ще за радянських часів і за останні п’ятнадцять років не те що не оновлювалися і не поповнювалися, а переважно лише розкрадалися і занепадали. То де ж тоді ми в світовій системі координат? І чи не примарні наші сподівання бути заможними і щасливими? Чи не є вони таким самим маривом, як створення матеріально-технічної бази комунізму до 1980 року? "Нинєшнєє поколєніє совєтскіх людей будєт жіть прі коммунізмє" — так, пам’ятаєься, обіцяла юному Шереметові і його ровесникам свого часу "родная КПСС"? А може, щастя народу в тому полягає, що живе у вольності і справедливості? Демократія, гласність, прозорість і т. д., і т. п.? Так воно все з точністю до навпаки. Якби повставали з домовин радянські "гєнсеки" від Хрущова-Брежнєва й до Горбачова та Щербицького на додачу — в них би від нинішньої "демократії" волосся б дибки стало, навіть в лисого Микити Сергійовича. І від трактування нинішніми можновладцями й урядовцями всіх мастей і калібрів таких, якщо й не святих, то принаймні вельми поважних понять, як "інтєрєси простих совєтскіх людей", інтереси держави, національні інтереси. Нині від тих понять в багатьох випадках хіба що одна облудна оболонка залишилася, щоб зручніше було високопосадовим пройдисвітам за нею свої оборудки робити та збагачуватися коштом народу і держави. Красиві слова "носієм влади є український народ" на практиці виглядають як відверте глузування. Всевладний, як тоді вважалося, перший секретар обкому КПРС, "хазяїн області", в порівнянні за можливостями й реальною владою з нинішнім головою облдержадміністрації виглядає, як авто "Волга", на якому возили "першого", в співставленні з "Мерседесом" або "Хаммером", в яких возсідає нинішній "губернатор". Пишуща братія, щоправда, це слово в лапки не бере, сприймає на повному серйозі, "як положено". А може, щастя людське в тому, щоб спілкуватися із співвітчизниками своєю мовою, співати своїх пісень? Щодо цього, то вони наговорилися вже з Юрасом доволі. Що тут можна додати ще? Нещодавно йому скаржився один з провідних українських літераторів, що українську художню книжку книгарні у провінції брати до продажу просто відмовляються, навіть в таких питомо українських містах, як Черкаси і Рівне. Бо влада зробила все для того, щоб українська книжка і газета були дорожчими за ціною, а відтак — неконкурентоспроможними порівняно з російськими. Що тут скажеш? Якщо ті, хто клянеться Україною і править нею від імені і в ім’я буцімто українського народу, насправді свідомо вбивають його душу, денаціоналізують український народ. Навряд, щоб це робилося несвідомо або було зумовлене лише економічними причинами. Йосип Вісаріонович Сталін, великий фахівець з національного питання, добре усвідомлював, що робив, коли у своєму визначенні нації на перше місце поставив саме мову, а затим вже все інше — територію, економічне життя, психічний склад, культуру. Добре це усвідомлюють і нинішні українофоби, відверті, а ще більше приховані. Так що яке вже там у нас, в українців, щастя, любий друже-литвине, за такого стану речей, — з гіркотою мовив про себе Шеремет. Хоча, можливо, він надто песимістично сприймав реальну дійсність, і не всі з тим погоджувалися. Бо з недалеко розташованого чи то клубу, чи то борделю для "нових українців" з претензійною назвою "Адмірал" раптом гучно рознеслося на всю округу: "Льются песни, льются вина И стучат-стучат бокалы в такт: Щэ нэ вмэрла Украина, Если мы гуляем так!" Хор нетверезих голосів врізнобій, але "з чувством" підхопив-повторив, натискаючи на суті, на самому для них важливому: "Єслі ми гуляєм так!!!" Шеремет сам замолоду був зовсім не проти у вільний від роботи час добре гульнути в гарній компанії. Щоправда, таке випадало не часто, бо постійно чогось бракувало — або часу, або грошей. Частіше — останнього. Але одна справа — гуляти, а зовсім інша — жирувати. Якщо в місті у всіх підземних переходах і в метро стоять з простягнутою рукою убогого виду старі люди, колишні "пєрєдовікі соціалітічєского сорєвнованія" і "ударнікі коммуністічєского труда", а ті, хто їх закликав і вів до світлого майбутнього, діти та онуки цих "керманичів", отак гуляють і їздять в розкішних авто, яких не в кожній заможній західній столиці стільки побачиш — то це вже, мабуть, "зовсім воно не теє", як казав свого часу Тарапунька, улюблений гуморист нинішніх старців, коли вони були ще "о-го-го!" Крапку на сумних роздумах поставив козацький марш, що залунав з мобільного телефону, сповіщаючи, що хтось якраз вчасно надумав з ним поспілкуватися. Номер на дисплеї був незнайомий. — Владімір Васільєвіч, дорогой, здраствуй! На связі Сєргєй Кравцов, століца нашей родіни Москва. — Голос був російською з ледве помітним українським акцентом, за інтонаціями під Левітана, всенародно відомого диктора всесоюзного колись радіо. — Володя! Я із Шерємєтьєва звоню, вилєтаю к вам в Кієв. Обмєн дєлєгаціямі по лінії нашего міністєрства. Хотєлось би свідється. Как ти завтра во второй половінє, часов с шестнадцаті-сємнадцаті? — Сергію Федоровичу, радий тебе чути, а ще більше — бачити. Тебе зустрічають? — Отримавши ствердну відповідь, продовжив: — Пропозиція приймається, з’єднаємося зранку, як уточниш свій розпорядок роботи. Бувай здоровий, до зустрічі в Києві. "Конєц связі!" — жартома закінчив у тон співрозмовникові звичним військовим терміном. Сергій Кравцов… Цей також був з його молодості. Зазнайомилися вони, щоправда поверхово, ще за кілька років перед тим, як потоваришували по-справжньому. А сталося це в далекому Ташкенті. Коли він, тоді ще майором, прибув з Північної Пальмири, як ерудити любили називати Пітер-Ленінград, до цього по-східному колоритного міста, щоб звідси торувати шлях далі на південь. "За рєчку", як тут казали, тобто — за Пяндж, прикордонну ріку, яка розділяла мирне життя і війну, СРСР і Афганістан. Сергій тоді служив у штабі Туркестанського військового округу і одразу, без прохань, підставив своє рамено малознайомому новачку, який за власною волею пустився в таку досить небезпечну подорож. Адже "Восток — дєло тонкоє…", це було добре відомо всім в СРСР завдяки майже легендарному фільмові "Біле сонце пустелі". Його, цей фільм, радянські космонавти навіть в космос з собою брали задля морально-психологічної розрядки… Потім Сергій приїздив до нього в дивізію вже як представник старшого командування з перевіркою і був дещо спантеличений підкресленою офіційністю Шеремета: "так точно, нікак нєт", тільки підбори клацають. Улучивши хвилину, коли вони залишилися насамоті, збентежено запитав: "Володю, що сталося? З чого це ти раптом такий офіційний став? Я тебе чимось образив?" Шеремет, заклопотаний справами, лише розсміявся у відповідь: "Ти що, Сергію! Я тобі щиро вдячний, друже, за все добре і за те, що приїхав. Просто це я на своїх, на підлеглих, трохи страху наганяю твоєю солідною фігурою, щоб знали, що то не я самодур особисто, а посада моя того вимагає — змушувати їх службу як належить правити. Так що, прошу тебе дуже, напускай на себе якомога суворішого виду, а я — винувато-покірного, і все буде, як треба". Увечері дуже кортіло посидіти удвох, поговорити, але до медбатальону приїхали в гості афганські офіцери, було якраз якесь невеличке свято, а вони це діло дуже полюбляли — їздити до "шураві" на гостину. Шереметові всі ці східні церемонії, якщо по-правді, давно набридли. Хороші вони хлопці, але як вип’ють нашого "лікеру — шассі", себто спирту, злегка розведеного фантою або кока-колою, — так відразу починають канючити, щоб їх до жіночого гуртожитку повели. "Дєвочєк поздравіть, дорогой рафік, познакоміться. У афганцєв с шураві дружба". З чим поздоровити — то не суть важно, як і те, що вдома в кожного по дві-три дружини з купою дітлахів. Головне — що "дєвочкі" і "познакоміться". А що далі — вони знають з власного досвіду, ще з тих часів, коли навчалися в Радянському Союзі. Завданням "приймаючої сторони", себто радянських господарів було відтягти час відвідання жіночого модулю до двадцятої години. Тоді браві афганські вояки, які б не були на той час п’яні, в момент приходили до тями, хутенько сідали по машинах і мчали по домівках. Бо з цієї години і до світанку влада в гарнізоні, за межами військових частин, переходила до "духів". Так наші скорочено називали душманів, що значить афганською — ворогів, бійців загонів опозиції. А "духи", не наважуючись нападати на "шураві" в їхньому осиному гнізді, виміщували злобу на своїх "запроданцях". Зазвичай тихо, без пострілів… Трагічне і смішне на війні нерідко ходять поруч. Сергію Кравцову їхнє афганське життя було дивиною. Залучати до участі в бойових діях прикомандированих категорично заборонялося, тож довелося розважати гостя тим, що було в їхньому немудрящому арсеналі. І звичайно, продемонструвати й таку неформальну сторону їхнього тутешнього буття як практичне втілення радянсько-афганської дружби. Сергій швидко став душею компанії, сипав ташкентськими анекдотами, в яких місцеве населення, узбеки, виглядали недорікуватими і недолугими. Вони над усе боялися війни, танки називали "шайтан арба" і молили свого аллаха, щоб на полях добре ріс "хльопік", себто — бавовна, російською — хлопок. Радянські офіцери були слов’янами, афганські — войовничими пуштунами, тому всі разом дружно сміялися над мирними боязкими узбеками. Тільки багато років по тому Шеремет усвідомив, що оте "шайтан арба" було для узбеків таким самим образливим, як для українців щось на кшталт "залізяку на пузяку…" Але тоді їм було весело і нікому навіть в жахливому сні не могло привидітися, що до чорних для слов’ян часів в Узбекистані лишилося менше, ніж десять років. Цей же вечір закінчився тим, що розчулені їхньою гостинністю афганці назавтра запросили Сергія до себе, з візитом — відповіддю, так би мовити. Той, дещо захмілілий, охоче погодився, незважаючи на застережливі знаки Шеремета. Залишалася слабка надія, що до ранку всі про все забудуть, оскільки випито було за бойове братерство і дружбу афганського і радянського народів добряче цеберко. Однак на ранок, годині о десятій, афганський підполковник прислав свого лейтенанта нагадати про запрошення на обід. Зрозуміло, з плавним переходом у вечерю. Це був саме той випадок, коли приймати запрошення було вкрай небажано, а відмовитися — неможливо. Оскільки, як відомо, "Восток — дєло тонкоє"… Довелося без зайвого розголосу розробити цілу військову операцію. Сергія озброїли трофейним пістолетом, оскільки своєї зброї у нього не було, двоє солдатів і Шеремет взяли автомати і гранати. Черговий частини був повідомлений про контрольний час повернення і проінструктований, як діяти, якщо вони не прибудуть вчасно. Приїхавши на місце, машину розвернули так, щоб можна було в разі потреби швидко вискочити на дорогу. Водія і охоронця суворо попередили, щоб у випадку сутички або стрілянини в будинку негайно втікали і їхали до комендатури по допомогу. Бо їм зарадити все одно нічим не зможуть, лише загинуть за компанію. На їхнє щастя, насправді все виявилося значно кращим і навіть приємним. Афганські кухарі-солдати стовідсотково втерли носа нашим кваліфікованим вільнонайманим жінкам-кухаркам, не кажучи вже про солдатів — випускників окружної школи військових кухарів. Плов був розсипчастий і духм’яний, горілка — холодна, анекдоти Сергія — дотепними настільки, що господар довго не хотів їх відпускати, а наостанок запропонував продовжити гулянку у якихось чи то "ханум", чи то "духтар", словом — у жінок-дівчат нетрадиційної як для мусульманок поведінки. Це могло бути або виявом вищої довіри і поваги, або замаскованою пасткою. Перевіряти на собі в ролі живця, яка версія правдива, вони якось не ризикнули. Щоправда, відкараскатися було нелегко. Цю зустріч в Афганістані вони не раз згадували вже потім, в Союзі. Тим більше, що бачилися досить часто, оскільки служили в споріднених установах, тільки Шеремет у Ленінграді, а Кравцов — у Москві. Служба в обох йшла цілком успішно. Сергій був для Шеремета уособленням кращого представника російського народу: міцної статури, високий і симпатичний, розумний і дотепний, завзятий і меткий на вдачу, словом — "настоящій русскій офіцер". Тому був дещо здивований, дізнавшись, що коріння приятеля — в Україні, народився і виріс у Дніпропетровську. Пишеться росіянином, але мати — українка, батькова мати — також українка, то ж скільки там в ньому того російського насправді — важко сказати. Навіть мови української не забув, на відміну від багатьох нинішніх своїх земляків, що запорозькими козаками себе називають… З поверненням Шеремета в Україну, вони стали бачитися рідше. Обидва дослужилися до генеральських звань і під час зустрічей із задоволенням роздивлялися фотографію, де були зображені ще майорами — молодими, стрункими, чубатими… Тож завтрашня зустріч обіцяла бути і цікавою, і приємною. Шеремет глянув на годинника: спати поки що ранувато, потім страждатиме від безсоння. Увімкнув телевізора, пострибав по програмах. Увагу привернув неросійської зовнішності, але "новорусского" вигляду чоловік, який розповідав якраз щось про Азовське море, острів Тузлу, Керченську протоку… Володимир не любив цієї теми, тому ні слухати, ні дивитися не хотів. Справа минула, але національне приниження є приниженням, в які б дипломатичні шати воно не вбиралося. Якщо сильніший сусіда хоче вирішити якесь питання із слабкішим по справедливості і миром, то він не починає з того, що трощить спільний паркан, а потім "миром" і "по справедливості" встановлює його там, де йому заманеться. Змушуючи при тому слабкішого сусіда догідливо-ствердно кивати головою: так-так, це ми разом, я добровільно… Шереметові раптом пригадалася з цієї нагоди "хуліганська" пісенька часів його юності. Не дуже, звичайно, пристойна, однак тепер ще і не таке в ефірі почуєш: "Я иду по Уругваю, Ночь хоть выколи глаза. Слышны крики "Раздевают", "Ой, не надо, я сама…" Чи не так і в нас з тією Тузлою вийшло? Та й в інших багатьох випадках. Але про що це він там ще гаркавить, отой рудобородий? Із коментарів ведучого Шерем зрозумів, що це був якийсь Альфред Кох, російський колишній міністр, а нині — один з провідників російських підприємців. Шеремет вслухався уважніше. А той, не соромлячись, рубав правду-матку просто у вічі: "Следует подчеркнуть, что интересы России не ограничиваются островом Коса Тузла, ей должны принадлежать и Крым, и Херсон, и Николаев, и Одесса". Володимирові ледве памороки не забило від почутого — настільки було воно нахабно-брутальним і провокаційним, цілковито заперечувало не лише офіційно підписані міждержавні і загальноєвропейського та світового рівня документи, але й суперечило елементарній логіці міжнародного добросусідства. Що ж це за канал таке демонструє: ага, НТВ — "Народное телевидение России", який іде на всю Співдружність Незалежних Держав, якщо не на увесь світ. Схоже, що "незалежних" настав уже час в лапки брати? Принаймні, що стосується України? А "новий русскій" все розпалявся й розпалявся, екзальтовано посіпуючи цапиною борідкою і войовниче поблискуючи скельцями тонких окулярів: "будет ли там развеваться украинский флаг или российский триколор, меня откровенно говоря, не очень интересует, важно, чтобы по факту это были российские земли, которые учитывали бы наши интересы, и чтобы там присутствовал российский капитал, российские люди, российские интересы. Для этого, мне кажется, дипломатические каналы уже исчерпаны. Мне кажется, поезд ушел, и получить де-юре эти территории невозможно. Остается один-единственный путь — это экономическая экспансия, это фактически скупка этих земель, скупка этой недвижимости, скупка этих заводов, скупка инфраструктуры и так далее, и так далее". Шереметові хотілося себе ущипнути. Все це скидалося на якесь марення: Україна, незалежна держава, і раптом частина її території — "по факту… россійскіє зємлі". До того ж виявляється, що ті українські землі повинні слугувати не українським, а чиїмось іншим інтересам. І щоб там був присутній "россійскій капітал, россійскіє люді, россійскіє інтєрєси". Вибачте, а українським людям зі своїми інтересами куди з тієї своєї-не-своєї української землі йти? Світ за очі? Чи в найми до "россійскіх людєй"? А українським національним інтересам де ж реалізовуватися, як не на своїй землі? Чи не виглядає це, як в широковідомому російському прислів’ї: "жену отдай дядє, а сам іді к …" — до іншої жіночки, так скажімо? Заклик до економічної експансії, а фактично — до економічного поневолення, до економічної окупації України, який так безпардонно пролунав з вуст вождя російських олігархів, вразив Шеремета до глибини душі. Точніше, не так сам заклик і його нахабний зміст, як беззуба позиція наших українських олігархів. Адже якщо в Україні буде панувати "россійскій капітал, россійскіє інтєрєси, россійскіє люді" — то де і ким тоді вони бачать себе, наші "нові українці"? Для Шеремета особисто це практичного значення не мало, оскільки офіцер, навіть вищий — людина скромних статків за визначенням. І ніяких акцій або часток в будь-яких підприємствах він не мав, та й не прагнув, якщо по-правді. Просто, цікаво було поміркувати. Якщо наші "круті" бачать майбутнє своє і своїх дітей в Україні, то мали б усвідомлювати, що тут для них місце з власним пристойним бізнесом за таких умов навряд чи знайдеться. "Економічєская експансія" передбачає передусім переділ: те українське, що вчора "било вашє — стало нашє", насьогодні російське. В цьому навіть дрібний бандит Попандопуло ще сто років тому тямив. За такого розкладу для більшості наших "крутих" залишається хіба що круте зниження статусу — від самостійних власників до всього-навсього управляючих при чужому добрі. Як би гарно воно не називалося — хоч "топ-менеджер", хоч не "топ", а просто… Бо "топами" російський капітал візьме своїх "россійскіх людєй". Увійти в долю з російськими ушкуйниками за принципом "я нє халявщік, я партньор" — навряд, щоб в когось вийшло. Принаймні, на довгострокову перспективу. Хто не вірить — нехай почитає історію козацької старшини від часів гетьмана Богдана до "червоного переділу" 1917-го року. Українець — і "поміщик" або "солідний підприємець" — слова ці тоді були майже несумісні. А мізерні винятки лише підтверджували правило. На що сподівалися ті "нові українці", що бачили своє щасливе майбуття за межами рідної землі, Шереметові було геть незрозуміло. Особливо, якщо згадати слова великого британця Вінстона Черчілля, що здобути гроші — це хоробрість, зберегти їх — мудрість, а примножити — мистецтво. У відвазі тих своїх земляків, які, не зупиняючись ні перед чим, зубами розшматували і загребущими руками привласнили загальнонародне добро, він не сумнівався. Що ж стосується мудрості, а надто мистецтва — то тут, як-то кажуть… Та ще й без адмінресурсу… І справа не в тому, що наші "круті" слабкіші на голову від литовців або поляків, хоча сама здача своїх позицій у бізнесі у себе вдома практично без бою якимсь зайшлим "конкістадорам" є фактом досить красномовним і коментарів навряд чи потребує. Просто хоробрість, мудрість і мистецтво рідко уживаються разом в одній натурі. Для того, щоб вони притерлися, стали органічною тріадою, потрібна зміна не одного покоління. А наші поки що — всі в першому поколінні і подібні швидше до шакалів, аніж до левів. Вони поки що на рівні відваги рабів або, в кращому випадку, незабутнього Остапа Бендера із Шурою Балагановим вкупі. А чим ці легендарні персонажі закінчили — переповідати не треба. Деякі українські можнавладці, щоправда, тепер вже колишні, лише повторили торований шлях, тільки й того, що тепер вже на сучасному і більш високому рівні, та по в’язницях інших держав. Однак дідько з ними, з тими "крутими" й "олігархами". Вони й самі собі якось дадуть раду, є в природі продукти, які не тонуть… А от як завтра бути йому самому? В світлі всього щойно передуманого? Адже вони із Сергієм тепер — громадяни різних держав, відповідно й служать — один Україні, інший — Росії. Шереметові не хотілося навіть думати, що це може якось вплинути на їхні особисті стосунки. Хоча і Тузла, і багато чого іншого ятрило душу. Хотілося крикнути щосили, щоб все-таки почули: дорогі брати-росіяни, та будьте ж ви справді братами, майте ж до нас бодай дещицю тієї поваги і любові, які ми до вас маємо. Не принижуйте нас перед самими собою і всім світом, поводьтеся з нами так, щоб у нас не виникало аналогій з минулим століттям: щодо взаємин поляків і українців у Західній Україні, німців і чехів та поляків, сербів і хорватів з боснійцями, словенцями та чорногорцями на додачу. Бо ж там всюди не було добра, не було щастя-долі для простих людей хоч з одного, хоч з іншого боку. Шереметові хотілося вірити, що все це, велике й складне, яке лежить далеко за межами їхніх з Сергієм можливостей, а нерідко і самого розуміння, що воно не вплине на їхні особисті стосунки, закорінені в такій давнині — понад чверть століття. Тому очікував зустрічі з московським другом з надією і нетерпінням. 2. "Давай, чтобы снова вместе…" Сигнали точного часу, що пролунали по радіо, відміряли шістнадцяту, скоро має бути Кравцов. Читати не хотілося. Шеремет уважніше прислухався, про що йшлося в радіопередачі. Бо під рубрикою "Суспільство і ми" можна було говорити про що завгодно, цього разу головною темою були проблеми етногенезу загалом і українського зокрема. Гість програми і головний оповідач, судячи з голосу та інтонації, ще досить молода, але амбітна людина. Впевнено оперуючи категоріями століть і тисячоліть доводив, що з давніх давен пращури нинішніх українців поділялися на два принципово різних психологічних типи. Одні, тихі й сумирні, спокійно сиділи по своїх домівках, були типовими гречкосіями і справно плодили собі подібних, з відповідною ментальністю. Якщо по-науковому, то це був "етико-інтуїтивний інтраверт", а якщо по-простому — то миролюб і миротворець. До другого типу науковець зараховував любителів гострих відчуттів і пригод, які йшли від насиджених і нагрітих гречкосіями місць світ за очі — здобувати своє щастя в чужій стороні, нерідко з боєм і кров’ю. Цих іменували "логіко-сенсорними екстравертами", але прозивали чомусь не авантюристами, або якщо по-нашому — пройдисвітами і паливодами, а чемно й ввічливо "адміністраторами". Однак родзинка, як зрозумів Шеремет, була не в самому поділу на "миролюбів" і "пройдисвітів", таке не лише праукраїнцям було притаманне. Достатньо згадати флегматичних скандинавів та з їх же племені горлорізів-вікінгів, потім лицарів-хрестоносців, затим "людей довгої волі" з азійських степів, за ними європейських колонізаторів. Нині ж вогнем, мечем, гаманцем і інтернетом несуть всьому людству демократію і права людини адепти-апологети "нового світового порядку". Ніщо не нове в цьому світі, як казав Шекспір. Новими були лише висновки автора теорії. Він доводив, що кожні 532 роки, не більше й не менше, оті пройдисвіти знову повертаються на свою історичну батьківщину, наразі українську, щоб зачати разом з аборигенами-гречкосіями новий етнос, який років сто-двісті виношується-визріває в новий нормальний народ, а згодом знову поділяється на тих і на інших, і так до безкінечності. Шеремет став прислухатися уважніше: щось подібне він уже зустрічав у російського історика професора Лева Гумільова, сина знаних російських поетів Миколи Гумільова і Анни Ахматової, уродженої Горенко, які обидвоє відзначалися, на противагу синові, виразною авантюрністю вдачі. Класичний кабінетний вчений Гумільов-син делікатно називав цей тип людей "пасіонаріями", себто — заповзятими і запальними, в принципі те ж саме, що й "адміністратори" цього українського науковця. Однак якщо вірити сказаному ним, то цикл життя нинішньої української нації добігає кінця, оскільки сформувалася вона, як відомо, десь наприкінці п’ятнадцятого століття. Додати 532 роки — і ось-ось чекай нового запліднення. Однак ким? І в який, цікаво, спосіб? Якщо вірити теорії, то це мають бути нащадки тих, хто раніше подався з нашої рідної землі шукати щастя деінде. Такі, якщо пригадати історію, дійсно були — заповзятливі русичі, що пішли на північний схід колонізовувати багаті звіром і рибою землі, не дуже густо заселені угро-фінами. При тому вони не тільки досягли своєї мети, а й смирних тубільців запліднили так, що від них залишилася в своїй цноті лише нинішня невеличка Фінляндія. А безкрайні колись угро-фінські землі стали "ісконно русскімі". Потім ще дещо до себе приєднали — і тепер вони, брати-росіяни, мають у своїй державі землі стільки, що дай Бог їм її освоїти та втримати в грядущі неспокійні часи. Тому навряд, щоб їм зараз було до нових надбань чи повернень на історичну батьківщину. Тож в який спосіб, як практично може виглядати оте "ре-запліднення"? Щось тут в цій теорії не клеїться… Однак науковець зробив раптом несподіваний перехід. Виявляється, що за сучасних умов, за сучасної інтенсивності інформаційного обміну і розвитку всіх видів комунікацій, час від зачаття етносу до його народження може складати не сто-двісті років, як колись, а всього лише десять-п’ятнадцять. І "запліднювачами", тобто — "батьками" нового українського етносу, на його думку, мають бути ті українці, що виїхали за кордон протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років. Які повернуться раптом в Україну, свідомі своєї історичної ролі. Далі довго, але малопереконливо доводилося, чому має статися саме так, а не інакше. Шереметові стало нецікаво. Ті, хто виїхав на ПММ — постійне місце мешкання, — вони долали чималі труднощі не для того, щоб повертатися. А це якраз саме та частина нашої нинішньої еміграції, яка за своїми інтелектуальними й соціально-психологічними якостями ще може уявляти бодай якусь певну цінність як етнотворча сила. Решта — "гастарбайтери" різних мастей. Можливо, вони люди й хороші, й працьовиті, й безперечно заслуговують через складну свою долю на співчуття, однак це люди без належних знань і якостей, "адміністратори" з них навряд чи вийдуть. В більшості своїй це ті ж наші "воли під’яремні", тільки й того, що з іноземним тавром і мало хто з них спроможний гордо заявити: так, таврований, але — не раб. Такі, скоріш за все, додому повернуться. І долари та євро з собою привезуть. А от чи привезуть вони найнеобхідніше — дух особистої гідності, заповзятливості й організованості? Навряд чи, такому в наймах не навчають. Ну а сам від хазяїв запозичити найцінніше може не кожний. А хто спроможеться — той навряд чи повернеться тоді до рідної домівки, бо від добра добра не шукають, а Європа починає вже й на практиці, а не тільки теоретично усвідомлювати, що таке демографічна криза. То ж коло замикається, і знову не нашу користь… Тієї миті, коли крива настрою впала майже до нуля, пролунав рішучий стукіт. Двері різко розчахнулися і в них з’явилася огрядна постать: — Разрешите, пан генерал! Разрешите вас поприветствовать лично и от всей нашей московской общественности! Сергій Кравцов, дещо розповнілий-постарілий-полисілий, але так само енергійний і жвавий, з притаманним йому азартом розпитував, коментував, розповідав… Про себе, про спільних знайомих. Років п’ять, що вони не бачилися — чималенький-таки термін. Вперше тінь непорозуміння промайнула між ними, коли мова несамохіть зайшла про Чечню. Сергій як високий посадовець міністерства з надзвичайних ситуацій брав участь в організації допомоги місцевому населенню. Судячи з розповідей, до його компетенції входило майже все, що потрібне мирній людині для того, щоб вижити і зберегти здоров’я в умовах, коли в твоїй країні точиться війна. І Шеремет вірив, що Сергій зробив більше, ніж спромігся б будь-хто інший на його місці. Такою вже він був людиною — порядною і потужною у всьому, за що б не брався. Єдине, що викликало в Шеремета здивування — це ненависть до боротьби чеченців за свою свободу: "бандиты, мафиози, за деньги что угодно сделают, мерзавцы, наемников там со всего мусульманского мира, уничтожать их всех необходимо и немедленно, по первому подозрению…" Шеремет не витримав: — Сергію! Ти ж полюбляв свого часу пісні Володимира Висоцького. Таку пам’ятаєшь: "Отставить разгворы, вперед и вверх, а там… Ведь это наши горы, они помогут нам. Они — помогут нам!" – Допустим, любил и помню. И эту тоже. Ну так что? — не міг втямити Кравцов. – Та нічого. Я про те, що ті гори, Кавказькі — то їхні гори. А тому вони саме їм і допомагають, а не вам. – Да ты что, Володя, ты им сочувствуешь? Не нам, а им? Да они же головорезы-абреки, там средневековье, там рабство существует. Ты понимаешь — рабство! Да от них всему Кавказу покоя нет. Это же как Афганистан, если еще не хуже. Ты что, Афган забыл? – Пам’ятаю, тому й кажу, — вперто вів своєї Шеремет. — Ви їх мордуєте вже понад півтора століття, жодний народ на цілому світі, мабуть, не зазнавав таких тортур і втрат у боротьбі за свою свободу, як чеченці. Однак вони — борються. Без видимих шансів на перемогу, але борються! Нехай вони хто завгодно і які завгодно — війна є війна, ваші також не янголи. Це іще Лев Толстой описував, а тепер Невзоров показує. Однак в них є те, що переважує все інше — то є їхня земля, а не ваша. І саме вони мають право на цій своїй землі запроваджувати для свого народу ті правила урядування і внутрішнього життя, які вони вважають за доцільне, а не ви. – Да при чем здесь Лев Толстой? И наши нынешние охотники на "желтых уток" и "любители жареного"? Ты что, на их стороне? Ты, сам "афганец"? — щиро здивувався Кравцов. Шеремет був дещо спантеличений такою прямою постановкою питання — на чийому боці він сам? Мимоволі пригадався випадок, який трапився з ним під час останнього відвідання Петербурга, кілька місяців тому. Був якраз переддень "Дня защітніка Отєчєства". На станції метро "Невський проспект" він почув раптом, як двоє молодих чоловічих голосів натхненно виводили: "Снится часто мне мой дом родной, Лес о чем-то о своем мечтает, Серая кукушка за рекой, Сколько жить осталось мне считает…" В Афганістані це була їхня улюблена пісня — "Кукушка". Її написав лейтенант Олександр Стовба — українець, випускник Київського вищого загальновійськового командного училища, який героїчно й трагічно загинув на тій війні. Шеремет пішов на голоси і в тунельному переході побачив трьох чоловіків у камуфляжі, десантних тільниках і блакитних беретах. Співали двоє. Спинами притулились до стіни, в руках гітари, стоять кожний на одній нозі, кукса другої звично прилаштована на перекладину обпертої об стіну милиці. Обличчя відсторонено-натхненні, очі блукають поверх голів. Натовп байдуже поспішає мимо і далеко не кожний зупиняється, щоб кинути бодай якусь копійчину в розкритий футляр гітари. Не кажучи вже, щоб послухати. Але їм, здається, ніщо не потрібно і ніхто не потрібен — насправді їхній погляд повернутий кудись у себе, в середину: "Только ты кукушка не спеши Мне дарить чужую долю чью-то, У солдата вечность впереди, Ты ее со старостью не путай…" Бути "афганцями" вони аж ніяк не могли: війська вивели звідти п’ятнадцять років тому, а їм щонайбільше по двадцять п’ять. Однак кукси замість ніг, ордени і медалі на грудях, хоча й не відомі йому, а головне — те, як вони співали й дивилися на світ, підказувало Шереметові: це — вояки, це свої. Сумніви розвіяв третій, років під сорок — той був справді "афганець", він і навчив, мабуть, цих "чеченців" своїм пісням. Як з’ясувалося, він служив із Шереметом в Афганістані в одному гарнізоні. Потім вони ще пару разів зустрічалися на тому самому місці — однак пісні були ті ж, "афганські". Піднявшись після однієї з зустрічей з тими хлопцями нагору, на Невський проспект, навпроти Казанського собору наштовхнувся на продовження теми. Десяток чоловіків тримали в руках плакати: "Прекратить бойню в Чечне!", "Свободу чеченскому народу!" і т. п. На вигляд — звичайні росіяни, за віком — від двадцяти до шестидесяти. Наймолодший — з закривавленим обличчям і відірваною штаниною. Довкола — десяток міліціонерів. Демонстранти їм щось терпляче пояснювали, ті криво усміхалися. Повз них — натовп, так само байдужий до демонстрантів, як і внизу до "героїв Чечні". На все це з мудро-сумною усмішкою споглядав зі свого п’єдестала бронзовий Микола Васильович Гоголь. Але не будеш же розповідати про все бачене Кравцову. Так вони цю болючу тему війни і до ранку не закінчать. Тому повернувся до питання Кравцова про Толстого. – Геній російського народу Лев Толстой тут при тому, що він війну Російської імперії на Кавказі вважав загарбницькою і зовсім не схвалював, про що й писав у своїх творах. Так само, як і наш Тарас Шевченко, і багато інших прогресивних людей свого часу. Навіть той самий Лермонтов, який ледве не загинув від чеченської кулі. Щоправда, милість долі потім підправили свої ж… І у вас, в нинішній Росії мало хто в захопленні від "груза 200" та від "трьох- сотих", хто без рук-без ніг…— Знехотя, через силу, кидав важкі фрази Шеремет. — Що ж до "афганця"… Невже сам забув, скільки російських генералів-"афганців" виступили з протестом проти тієї, ще першої чеченської війни? Вони мали честь і мужність. За що й постраждали. А ті, хто прийшов їм на зміну — ті вже були "без комплексів". Зате з жагою звань, орденів і посад. І, звичайно, грошей, шлях до яких ті високі посади відкривали, особливо там. – Хорошо, я все понял, дискуссий достаточно. Но запомни: Чечня — это неотъемлемая составная часть Российской Федерации. Чеченцы — граждане России и подлежат ее юрисдикции. И такими будут всегда, или их не будет вовсе, — жорстко відрубав Кравцов. – Вони стали складовою самодержавної Росії та її підданими силоміць, великою кров’ю, передусім їхньою. Тож чи має право цивілізована і демократична Росія здійснювати фактично геноцид, аби тільки втримати цей нещасний клапоть гірської землі і кілька сот тисяч людей, більшість з яких цю державу люто ненавидять? — не міг одразу, просто так поступитися правдою Шеремет. — Чи вам землі мало, найбільшій у світі за територією країні? Чи для вас кілька сот тисяч людності щось важать, якщо і так понад мільйон щорічно втрачаєте, природнім, так би мовити, шляхом? Чи вам нафти не вистачає в Сибіру, що ви за ті її жалюгідні калюжі в Чечні готові цілий народ винищити? – Ты ничего не понимаешь. Если мы отпустим Чечню — значит, засвидетельствуем свое поражение. Публично и официально. И где тогда гарантия, что за Чечней другие не потянуться? Тува, буряты, якуты, прочие? Татары и башкиры те хоть и внутри нас, тем не менее тоже голос поднимут, в этом даже сомнения не возникает. Это во-первых, во-вторых — мы же тогда Кавказ потеряем. Весь и надолго, если не навсегда, — запашів гнівом Кравцов. – Ви і так його вже втратили. Спочатку Азербайджан, тепер Грузію. Обтяжена проблемами Вірменія — також не медаль вам на шию. І ще багато чого втратите. І не тільки на Кавказі, — флегматично зауважив Шеремет. — Але геополітика — то не моя парафія. Я знаю одне: на чужих кістках палацу щастя собі не вибудуєш. Такого не було, немає і не буде ні серед окремих людей, ні серед народів і держав. Тож — думайте і вирішуйте, то ваше і право, і передусім обов’язок… Кравцов, обличчя якого взялося червоними плямами, сидів мовчки, не маючи, що сказати. Шереметові зробилося ніяково: прийшов давній приятель, та ще й здалека, та ще й раз на п’ять років, а він його так… — Вибач, Сергію, не хотів тебе образити. Все, проїхали… Ми з тобою не політики, а генерали, тим більше відносно мирних військових професій — то ж давай краще піднімемо по келиху за мир і дружбу. Зараз глянемо, що там у нас в холодильнику, — підвівся з фотеля Шеремет. — И у нас с собой кое-что есть, — зраділо підхопив гість, беручи до рук свого саквояжа. — Вот водочка, "Русский стандарт" называется, лучшая водка в СНГ и его окрестностях. А вот икорка паюсная — ребята из Астрахани передали. А вот икорка зернистая — с Камчатки. Женю Петренко со своей кафедры, из Питера помнишь? Так это он там у меня теперь хозяйством заведует… Шеремет додав широко відомих і вже вважай ритуальних українських напоїв і наїдків — і за кілька хвилин стіл був накритий, хоча й по-холостяцьки-офіцерськи, але, як-то кажуть, на рівні. Тінь непорозуміння обидва намагалися стерти дещо удаваною веселістю. — "Ну, за встречу!" — жартома скопіював Сергій відомого кіноперсонажа, свого співвітчизника — генерала Булдакова. Шеремет охоче підтримав, як кажуть росіяни, "худой мир лучше доброй ссоры". Хороша компанія, добра горілка, смачна закуска, приємна бесіда — все це разом створювало атмосферу спокою і благодушності — коли починає здаватися, що можна говорити і все, і про все, і щиро, і відверто. — Послушай, Володя! — мовив раптом Кравцов, після того, як підняли келихи за родини, за друзів. — Давай теперь поднимем за то, чтобы мы снова и всегда были вместе, не взирая ни на что. — Дивак! Так ми і без того з тобою разом — і зараз ось сидимо, і до того зв’язків якось не втрачали, — не одразу второпав Шеремет. — Да нет ты меня не совсем понял. Не мы с тобой, это и без того ясно, а чтобы Россия и Украина всегда были вместе, русские и украинцы, как раньше. Или хотя бы так, как мы сейчас с "сябрами" отношения строим. Только чтобы теперь "на троих" было. Ведь мы же славяне, чего нам делить? Давай, а? — запитливо глянув йому у вічі Сергій. Шеремет апріорно був готовий до цього питання, оскільки воно в тій чи іншій формі завжди спливало при його спілкуванні з "гражданами Российской Федерации". Але тут був заскочений зненацька. Розслабився, старий дурень, — подумки лайнув сам себе. — Забув, що "великоросс" — він ним залишається завжди і всюди. З "великорусским великодержавным шовинизмом" ще Ленін боротися спробував, принаймні попервах і на словах. Що з цього вийшло — відомо. З власного досвіду Шеремет знав, що ця хвороба особливо поширена серед росіян сумнівного в етнічному плані походження. Їм, росіянам лише за паспортом, українська незалежність муляла чомусь найбільше. Але ж йому треба зараз якось так відповісти, щоб знову не вплутатись у безплідну дискусію. — По-перше, це не від нас з тобою залежить, виходить за межі нашої компетенції, так би мовити, — спробував перевести розмову на жарт Шеремет. — По-друге, інтеграція в нас і так іде повним ходом: то ЄврАзЕС — Європейсько-азійське економічне співтовариство створювали, то тепер ЄЕП — Єдиний економічний простір лаштуємо. Так що тут, по-моєму, все в порядку, в тому руслі, як ти пропонуєш. — Да нет, я не о том. Это все хорошо, но главное — надо возродить нашу единую великую могучую державу. Пора наконец понять, что порознь каждый из нас — что птица с подбитым крылом. Вся разница лишь в размере каждой птицы, да какое крыло повреждено — правое или левое. Но хоть летать, хоть просто жить — все равно неудобно. А вместе мы — как катамаран, — зробив крутий стрибок з небес у море Кравцов. — Который ни опрокинуть, ни потопить практически невозможно. Разве я не прав? Розмова набувала вкрай небажаного спрямування. Далі слід було очікувати "как же так…", "всєгда билі вмеєстє…", "да у мєня тьоща-кум-брат-сват на Украінє жівут …", "да ми вам і газ, і нєфть…", "да кромє нас ви нікому нє нужни…" — і т. д., і . т. п. Це все було далеко не нове і навіть сто разів чуте. І особливо пристрастно обговорювалося на зорі незалежності, роках в дев’яносто першому-третьому. Як реакція сатириків на ситуацію, широкого розголосу набуло тоді "Слово к брату московиту" — удаваний лист володаря Золотої Орди хана Мамая до московського князя Дмитра, який увійшов до історії, як Донський. В листі, опублікованому буцімто "тюркологом" таким собі Володимиром Коваленком, йшлося: "Здравствуй, дорогой Дмитрий! Не думал я двадцать лет тому назад, когда мы с тобой сидели в одной юрте и пили кумыс из одного бурдюка, … что ты, попав под влияние … взял курс на отрыв Московского княжества от Золотой Орды. Что твои люди повсюду кричат о каком-то "монголо-татарском иге". Одумайся, брат Дмитрий! Что это за замах — по живому отрезать Московию от Орды? Я обращаюсь к тебе, как свой. Ты ведь знаешь, что я не чингизид, а едва ли не наполовину москвитянин. Я вырастал при звуках московской речи… Одна кровь течет в наших жилах. Недаром есть поговорка: хорошенько поскребите московита, и вы обнаружите татарина. Ваш язык — почти что наш язык. Богатырь,… карандаш,… лошадь… и сотни других слов — это и ваши, и наши слова. Это уже потом, при киевской подтравке были выращены и ненародный московский язык, напичканный славянскими словами, и соблазн отучить московитян от татарской речи… Тысячи лет у нас была одна вера… И вообще, разделение по религиозному признаку — это варварство!… В толще населения нет и тени нетерпимости между московитянами и татарами. Вспомни, что Батый сделал Александра Невского своим приемным сыном… Сегодня отделять Московию — значит резать через миллионы семей и людей: какая перемесь населения; целые области с татарским перевесом; сколько людей, затрудняющихся выбрать себе национальность из двух; сколькие — смешанного происхождения… — кто они? Московитяне? Татары? А где граница между Московией и Татарией? Сотни лет мы прожили вместе, не зная никаких (не разобрано). У кого повернется язык сказать, что Тула, названнная именем царицы Тайдулы, жены Джанибековой, московский город? А Нижний?… А земли по верхней Волге и Каме?… Может, ты, Дмитрий, захочешь включить в состав Московии еще и Кырым? Или — ха-ха! — Сабир?… Вся Европа объединяется (я слышал, что вон Литва собирается объединиться с Польшей), а ты вздумал разъединяться. Да, горько вспоминать жестокие акции Батыя по отношению к Козельску и некоторым другим городам. Но это было недолго. И потом, козельцы ведь первые убили наших послов, пришедших к ним с мирными предложениями. Гораздо больше было позитивных примеров. Мы вместе остановили натиск немецких полчищ на Восток. Московитяне и татары плечом к плечу сражались с агрессивной Литвой и ее вассалами — русскими князьями. Воссоединение Московии с Золотой Ордой — а именно так это всеми было воспринято — открыло путь… оказало благотворное влияние на (не разобрано). Мудрый старший татарский брат помог младшему московскому брату усвоить твердую ордынскую дисциплину, воинскую доблесть и беспощадность к врагам. Некоторые московиты кричат, будто татары их (не разобрано). Это бесстыдная ложь. Покажи: где то, что мы награбили?! Посмотри как живет московитянин. Он живет в избе, ест наваристые щи и пирог с (не разобрано). А простой татарин живет в кибитке, терпит пыль и стужу, питается просом и сырым конским мясом. Так кто же кого грабит?!… Больше всего беспокоит меня начинающаяся вражда московитян и монголо-татар. Прошу тебя, Дмитрий: опомнись! Не сталкивай лбами наши братские народы. История тебе этого не простит. Твой брат МАМАЙ" Шеремет використовував цього листа нечасто, тільки коли його дуже вже допікали різного роду "воссоєдінітелі" та "собіратєлі зємель". Зазвичай після цього розмова закінчувалася негайно, а знайомство набувало характеру вимушеного — себто віталися крізь зуби, якщо зовсім не відверталися при зустрічі. У випадку з Кравцовим йому цього дуже не хотілося, тому сказав примирливо: — Сергію! Я зовсім не проти дружби наших народів, навпаки — обома руками "за". Хоча б тому, що моя старша донька і онука живуть у Петербурзі і є громадянами Росії, та й ти — мій давній і дорогий друг. Однак "Україна — не Росія"… Ти чув про цю солидну книгу нашого президента Леоніда Кучми під такою назвою? В нашій Конституції проголошено, що: "Україна є суверенна і незалежна… держава… Україна є унітарною державою… Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою… Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ… Державною мовою в Україні є українська мова… Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності покладаються на Збройні Сили України". — Ну и что из этого? Конституцию, равно как и изменения к ней, принимают живые люди. А если люди — следовательно, имеют собственные интересы. Помочь удовлетворить которые всегда найдутся и желающие, и возможности. При надлежащем, разумеется, взаимопонимании. Да ты и сам не хуже меня об этом знаешь. Ваши на этом собаку съели — на внесении всяческих изменений и дополнений к вашему "законодавчому полю". — Є ні, не скажи. Стосовно політиків не беруся, це не моя парафія, що ж до себе — в мене сумнівів немає ніяких. Як офіцер я складав присягу на вірність українському народові, який обрав незалежність — тож як я можу бодай обговорювати якісь прожекти, тим більше, які передбачають обмеження суверенітету і незалежності моєї держави? Та за це будь-де і будь-коли погони зривають одразу і добре, якщо не з головою… Ти можеш собі таке уявити, щоб австрійський, угорський, чеський і словацький офіцери, за участі польського й українського, сиділи десь у віденській кав’ярні і обговорювали собі плани створення якоїсь-там єдиної Дунайської держави? Тільки на тій підставі, що колись їхні народи входили до складу Австро-угорської імперії, а вони мають особисті симпатії один до одного? — Ну ты и сравнения подбираешь! А ты знаешь, что по данным ваших же социологических опросов около девяноста процентов респондентов имеют насчет России полностью положительное или скорее положительное, нежели отрицательное мнение? А более восьмидесяти процентов опрошенных заявили, что считают российский народ "побратимом" украинского и не относятся к нам, россиянам, как к иностранцам? — з переможними нотками виголосив Кравцов. – Це було до Тузли, чи опісля? — не втримався від репліки Шеремет. – Как раз накануне, но ты не волнуйся, это если и повлияло, то весьма несущественно. Событием года конфликт вокруг Тузлы считают чуть более десяти процентов украинцев. Всего лишь, — продовжував натиск Сергій. Шеремет мовчав. Бо генерал Чалий, який напередодні Нового, 2004-го, року відвідував у своїх справах Петербург, розповідав йому, якого шовіністичного забарвлення набули ті події серед значної частини росіян, особливо серед військових. Тож що він мав тепер казати, коли наші самі продемонстрували таку байдужість до національної гідності і до територіальної цілісності своєї держави? Однак не даремно хтось із мудрих влучно помітив, що силування, примус загострюють розум. Пригадалася дискусія, яку він мав нещодавно під час зйомок публіцистичного фільму "У кожного своя війна", і висновки, до яких тоді дійшов: — Знаєш, Сергію, всі ті факти, можливо, про щось і свідчать, і навіть безперечно, але мені б не хотілося їх анатоміювати, тим більше — зараз. В мене на цей рахунок є своя філософія, своя ідеологія, так би мовити. Вона дозволяє безпомильно, як мені здається, відділяти зерно від полови і вірно оцінювати стан і міру речей. Принаймні — жити в ладу з людьми, із собою і власною совістю. — Что же это за философия у тебя такая универсальная? Что в состоянии даже душу успокоить, в нынешние-то времена? — зацікавився, хоча й не без іронії, Кравцов. — Поделись, век благодарен буду. — Філософія проста, ні на що оригінальне не претендую, — пропустив шпичака повз вуха Шеремет. — Якщо кинути оком в глибину віків і по різних народах світу, то побачимо, що базові цінності у всіх них як соціальних організмів в різні часи були і є практично однакові. Це: народ, рідна земля, мова і культура, мораль і релігія, держава, родина, а затим і сама людина, громадянин. Все це давно і добре відоме. Просто його треба звести воєдино і вибудувати в певній ієрархії, склавши попередньо кожній речі її справжню ціну. Причому мірилом слід взяти не тільки розум, а й серце, пропустити все через свою душу, переплавити в ній, як в тиглі. І тоді на гору спливе справжнє золото, під ним срібло і так далі. Аж до заліза волі, сили і душевного добра окремої людини. Тоді й вибудується, як мені здається, в людини правильний світогляд, з’явиться вірне особисте мірило і речей, і подій. — Не понял. Покажи пальцем, кто против? Я лично — за. По-моему, тут и говорить-то не о чем, все и без того банально ясно и просто. Не понял, к чему это мудрствование на ровном месте, — іронічно-розчаровано протягнув Кравцов. — Ось і чудово, що в нас така єдність в думках, — ніби й не помітив його іронії Шеремет. — Давай тільки швиденько-хутенько перебіжимося по цих простих-ясних, як ти кажеш, банальностях. Бо знаєш, як воно іноді буває: слова ніби й однакові, а зміст кожний розуміє по-своєму — так, що не завжди співпадає, якщо цілковито не суперечить. — Валяй, Спиноза, — неохоче погодився Сергій. — Только давай сначала еще по одной, чтобы быстрее мысли шевелились. — Зі смаком крякнувши, закусив корнішончиком, зручніше вмостився в кріслі. — Ну, теперь вперед, без страха и сомненья! 3. Мірило речей. — Попереду і основа всього сущого — це народ. Який у кожної людини свій: російський, український, білоруський, єврейський чи ще який інший, але якийсь певний бути мусить, — впевнено почав Шеремет. — І немає людини, яка б не належала якомусь народові. Навіть якщо вона вважає себе "громадянином світу" — і то в її закордонному паспорті є графа "громадянство", яка англійською пишеться як "nationality", тобто — національність, і в якій кожний має визнати себе кимось — бажає він того, чи ні. І кожна людина, якщо вона справді людина, себто — розумна і моральна, повинна любити свій народ, до якого належали її предки і належить вона сама. А якщо вже так сталося, що відірвала когось доля від рідної гілки, від свого роду-племені, — то мусить він поважати і любити тоді тих людей, серед яких живе, і той народ, серед якого знайшов собі прихисток. — Ты мне политграмоту не читай, это я и без тебя знаю. И вижу к чему ты клонишь, — хитрувато посміхнувся Кравцов. — Ну да продолжай, продолжай… — На наступному місці — рідна земля, яка і в кожного народу, і в кожної людини своя. Земля, на якій цей народ розплодився і виріс із невеличкого колись роду-племені в те, чим він є зараз. Земля, на якій людина побачила світ, у якій зарита її пуповина. І немає ні народу, ні людини, які б не мали рідної для них землі. Євреї з чого почали своє національне відродження? З власної території, з тієї землі, на якій були б господарями насамперед вони. Ти знаєш, як далеко вони пішли в цьому ділі, з арабами ж зустрічаєшся… В українського народу земля його рідною була йому спокон віків, бо ми нізвідки на неї не прийшли і ніколи її не полишали — ми на цій землі були споконвічно, ми саме тут народилися як етнос і сформувалися як народ, як самостійна нація. — Вот в этом-то и весь вопрос — являетесь ли вы "нацией" во-первых и "самостийной" во-вторых, — навально перехопив ініціативу Кравцов. — Я знаю, что ты дальше скажешь — своя "ридна мова", "спивуча" и "соловьина", которая сто очков вперед всем другим "мовам" дает, в том числе и москальской. Это мы слышали, и не раз. Поэтому позволь и мне пару слов сказать, точнее — пару вопросов задать. Разрешаешь? — спідлоба, гостро глянув на Шеремета. — Не варто блазнювати, Сергію. Я ж не з кафедри виступаю. Де двоє друзів — там діалог мусить бути, як би хто в душі не хотів. Просто міру треба знати, коли важливі питання на обговорення ставиш, — примирливо зауважив Шеремет. — Вот и я о том. Вернемся к изначальному — "окрэмый народ", "ридна" земля, "ридна мова". Начнем с последнего, если не возражаешь. Где ты эту свою "ридну мову" слышал? Я летел в самолете украинской авиакомпании и на Украину, не в Сибирь. И что же я слышал в полете по радио? Да то же, что и в Москве. Что я слышу по радио и вижу по телевидению в Киеве, какие газеты, журналы и книги вижу у вас в киосках? То же и те же, что и в Москве, а уж если ваши "власные" — то на нашем родном русском языке. Если и прозвучит где-то украинская речь — то преимущественно официальное сообщение, официозные материалы или в рубрике "для селян", да и то редко. Если есть пресса на украинском, то на раскладках где-то на левом фланге и в примитивном типографском исполнении. Я читаю вашу научную литературу, ту, что меня интересует, естественно, — и почти все, процентов на девяносто, ну пусть на восемьдесят — на русском языке. Хотя фамилии авторов сомнений в национальной принадлежности не оставляют. Даже заглавие журналов на "державной мове" не удосуживаются писать, хотя бы для приличия, так сказать, ведь независимое государство вроде бы. По нашей с тобой специальности практически один журнал, в котором ты главный редактор, на украинской мове. Остальные — русскоязычные по факту. — В Європі також мовою освіти і науки мало не тисячу років латина була. А в Росії аристократія скільки часу французькою послуговувалася? — невдоволено буркотнув Шеремет. — Не путай дела давно минувших дней с нынешним веком информатизации. У вас не только наука, а и то, что не менее, если практически не более важно — украинский бизнес, — тот тоже разговаривает по-русски. А кто платит, тот и музыку заказывает, вестимо. Оттого и музыка у вас вся наша, я имею в виду массово-популярную. И певцы ваши, и актеры с режиссерами едут в Москву признания искать, а не "ридный Кыев" своими талантами возвеличивают. И свою "нэньку Украину" даже не вспоминают, хотя бы из приличия. Возьмем хотя бы вашу-нашу Софочку Ротару: невзирая на то, что вы ей и "народную", и "Героя Украины" дали — ни свой "Водограй", на котором поднялась, ни какую-нибудь иную украинскую песню даже и не вспоминает. Скорее наоборот — с удвоенной силой что есть мочи голосит "Ты, я, он, она — вместе целая страна". А ты говоришь — "окрэмый народ", "ридна мова"… Давай лучше по чарке. Тем более что водку — и ту мы лучше делаем, чем ваша горилка, по крайней мере, под этим именем сей напиток весь мир знает, да и в ваших магазинах ценится наравне с настоящим "дальним" импортом — джином, виски… Помітивши, що Володимир якщо ще не насуплений, то вже й не веселий, примирливо запропонував: — Давай, за братство великого русского и гостеприимного украинского народов! Вперед, разом и с песней — поехали! — звично крякнувши, зачепив виделкою шматок сала: — И все-таки так, как хохлы, сало никто приготовить не умеет, класс! Разве что литовцы, но те больше по части копченого. Это вообще сказка. Супер! Да ты не стесняйся, икорку бери-то! Да и рыбку. Для кого же я все это вез? Твоей незалежности от этого не убудет. Давай, отпробуй! Шеремет не став ображатися на "хохлов", бо розмова й без того йшла по лезу, тож чемно подякував, пригостився. Все справді смачно і від душі, але ж ті слова його, вони також від душі. І логікою, словами заперечити щось важко, бо ж — правда, дітися нікуди. Залишалося одне, традиційно, чим завжди намагалися боронитися шанувальники українства: — Мова — це дійсно показник з найвизначальніших, але за таких її переслідувань, які були з вашої високої ласки в нас, господа… — почав було Шеремет… — Вот этого, дорогой мой, не надо, это излишне. Однако если уж ты так любишь экскурсы в историю, то пожалуйста, — дістав з портфеля газету, демонстративно розгорнув: "Конец 1918-го — начало 1919-го годов в отечественной истории были чрезвычайно примечательным периодом. Хотя бы тем, что в это время на территории Украины никто из граждан не пользовался русским языком, по крайней мере, в общественных местах. Русская речь на улицах Киева стала явлением чрезвычайно редким. Нет. Никто никого не заставлял разговаривать на украинском и к стенке не вел. Как ни удивительно, переход на украинский язык стал следствием большого либерализма Директории с одной стороны и доброй воли местного населения — с другой", — з пафосом закінчив цитату Кравцов. — Ну как? Что ты на это скажешь? Газетка-то ведь ваша, "Киевские ведомости", правда, на языке, как видишь, русском. Автор тоже ваш — некий Ярослав Тинченко, не какой-нибудь яшка тынянов, однако с симпатией пишет именно о русских белогвардейцах, а не об украинских гайдамаках. О них, о своих кровных, с явной иронией. Так при чем же тут "переслидування", как ты говоришь? Кто вашу Украину сейчас угнетает и на ридной мове вам говорить не дает? Шеремет мовчав. Не тому, що нічого було сказати, просто він стомився. Його знесилювала якщо не повна відсутність, то гранична обмаль прикладів позитивних. Таких, як були тоді, ледве не сто років тому — "доброй воли местного населения" стосовно долі свого народу, своєї Батьківщини. Він не став вже говорити Сергієві, що українців серед мешканців Києва у ті часи було навряд чи більше третини. І вони складали другу за чисельністю етнічну групу. Першими були росіяни — практично половина населення, на третьому і четвертому місцях — поляки і євреї, які в більшості також були російськомовними. Кравцов ніби прочитав його думки: — Проблема вашего перехода на родной, точнее национальный язык, как и вашей культуры в целом, — вовсе не в недостаточном либерализме вашего правительства, его по отношению к иноплеменному и всякому вообще пришлому люду, если сказать по правде, вполне достаточно, даже с избытком, вам же самим во вред. Ваша главная проблема — в недостаточности "доброй воли местного населения", если пользоваться терминологией пана журналиста. А если называть вещи своими именами, то элементарного национального самосознания и патриотизма. Без которых, как известно, более сложных конструкций, особенно независимых государств, просто не бывает. По определению. Однако это зависит уже в большей степени от вас, нежели от нас. Ни россияне, ни поляки, ни кто-либо иной стимулировать изучение вами вашего же национального языка не будут. Равно как и развитие вашей национальной культуры. А тем более учить вас вашему национальному самосознанию, патриотизму и т. д., и т. п. Нам это совсем ни к чему. Более того — отнюдь не отвечает нашим собственным национальным интересам. Поэтому вы уж нас извините… — розвів руками з підкреслено люб’язною посмішкою Кравцов. — Хльостко ти нас, Сергію, — через силу вичавив Шеремет. Про себе ж подумав: добре, що ти не знаєш результатів нашого останнього перепису. За яким хоча кількість росіян і зменшилася на чверть, а російську мову як рідну позначили загалом не більше тридцяти відсотків, зате число російськомовних українців зросло на мільйон. От тобі й п’ятнадцятилітній ювілей закону про мову, от тобі й купа постанов про запровадження української мови, як державної, от тобі й відродження нації… До того ж половина нинішніх україномовних — це село, а в містах — старі люди, які неухильно вимирають. Сільська ж молодь, що приходить до міста, так саме неухильно денаціоналізується-зросійщується, як і за радянських часів. Принаймні, що стосується мови і культури. — Я все это сказал не для того, чтобы тебя обидеть. Просто мне кажется, что относительно национального самосознания вашего населения, без которого построить независимую стабильную державу невозможно, ты питаешь некоторые иллюзии, мягко говоря, — продовжував гнути своє Кравцов. — Я понимаю, чем они обусловлены. Ведь если принять допущение, что национального языка фактически нет или сфера его применения крайне ограничена, массовая культура, доступная простому человеку, также преимущественно заимствована, то возникает вопрос — а есть ли нация? Есть ли отдельный народ, заслуживающий независимого существования? Помітивши різкий рух Шеремета, примирливо підняв руку. — Обожди, пожалуйста, не горячись, мы ведь просто анализируем ситуацию, теоретически так сказать, просто из интереса к проблеме. Ведь такого действительно нигде в Европе не было, чтобы быть в такой этнической, языковой и культурной близости — и жить разными государственными организмами. Рано или поздно, но одна из культур победит. Чья — предвидеть не сложно, остается вопрос времени. Так не лучше ли раньше и добровольно? — Серби з хорватами і боснійцями також близькі були, чим це скінчилося — відомо, — похмуро кинув Шеремет. — Я там був, у Сараєво, 1995-го року, одразу по війні — краще того не бачити… — И я там был, и не только в Сараево, а и в Белграде, и в Вуковаре, и в Приштине. Так что полностью с тобой согласен, но дело не в этом. Вот тут мы и подошли к следующей твоей жизненной ценности — морали и религии. Я правильно запомнил? —радше від насолоди грою думки, ніж від потреби, перепитав Кравцов. Отримавши ствердну відповідь, продовжив: — Дело в том, что при всей их этнической, языковой близости, все эти югославы были слишком долго разъединены и исторически и духовно. — Не зовсім розумію, що ти маєш на увазі? Вони там разом, поруч півтори тисячі років живуть. То про що мова? — здивувався Шеремет. — Постараюсь объяснить, — зосередився Кравцов. — Сербы — они, как известно, православные. И хотя более четырехсот лет прожили под османским игом, но, как люди гордые и отважные, себя не потеряли — свободу себе завоевали сами, железом и кровью. Хорваты — те католики, около семисот лет под властью венгров и австрийцев, то есть, в европейском, а не мусульманском мире. С 1918-го года — в Королевстве сербов, хорватов и словенцев. Люди цивилизованные, мирные и спокойные, по крайней мере, так казалось нашим туристам до девяностых годов. Що так, то так. Шереметові пригадалася зустріч з однокурсником Льонею Тер-Гаспаряном. Це було наприкінці 1989-го року. Він тоді приїхав до Москви на курси удосконалення викладачів при Військово-інженерній академії. Льоня із захватом розповідав про свій відпочинок минулого літа в Хорватії: "Ты понимаешь, я ведь и Кавказ весь изъездил, и Крым, но такой красоты, а главное — сервиса нигде не встречал. Наши санатории — это жалкая пародия. А их Дубровник — ты себе не представляешь, это же прелесть, чудо! В следующем году во что бы то ни стало опять туда прорвусь". Наступного року у Льоні чомусь не склалося, а ще наступного вже не було сенсу — серби с хорватами з кров’ю ділили свою донедавна спільну державу. В яку вони добровільно, з ентузіазмом і надією об’едналися за якихось сімдесят з чимось років до трагедії… А Кравцов вів своє далі: — Возьмем боснийцев. Они — четыреста лет под османским игом пробыли, однако, хотя и настоящими мусульманами за это время стали, все же попробовали завоевать себе свободу. Правда, опять не повезло: попали из-под турок да на пятьдесят лет под австрияков с мадьярами, и только с 1918-го года — как и хорваты, вместе с сербами. Что у них общего в духовной сфере, кроме языка? У православных, католиков и мусульман? Да почти ничего. Мы же с вами, русские с украинцами — совсем иное дело. — Ти натякаєш на те, що й українці, й росіяни — православні? І триста тридцять сім років, а не сімдесят, пробули в одній державі? — запитливо глянув на Кравцова Шеремет. — Вот именно, умница! И вера у нас одна, и церковь Российская православная одна, и патриарх один — куда же мы друг без друга, посуди сам? Ведь наши верующие — более половины от всех христиан на Украине. Ты над этим задумывался? Шеремет невесело усміхнувся: авжеж, що так. Мудрого, однак, не надумав. На жаль. Однак здаватися без бою не хотілося: — Ті ж серби, про яких ти говориш, та й болгари, румуни, грузини — вони також православні, але мають свої помісні церкви і своїх патріархів. Чому Росія щодо нас противиться? Чим ми гірші від інших? — Да не хуже, просто не ко времени это сейчас. Все ведь надо делать с умом, не торопясь. Особенно в такой важной сфере, как духовность. Те церкви поместные, на которые ты ссылаешься, знаешь сколько времени своей независимости добивались? По сто — сто пятьдесят лет. Время — оно и для вас лучший судия. Ты же должен понимать, что общая церковь — это та пуповина, которая связывает наши народы. И мы, россияне, сами ее никогда не перережем. И никому другому сделать этого не дадим. Так что можете даже и не мечтать. Наибольшее, чего заслуживали, вы уже получили — самоуправление во главе с митрополитом. Все, точка. А что будет когда-нибудь потом — жизнь покажет. И будет ли вообще необходимость что-то решать, сохранятся ли вообще все эти сепаратистские тенденции. — Я так і відчував, що до Бога й віри всі ці церковно-структурні чвари мають приблизно таке ж відношення, як бузина у горóді до дядька в Києві. Підсумував суперечку Шеремет. — Та ж сама великодержавна політика, тільки й того, що в царині релігії. "Дєржать і нє пущать…" — Не вижу повода, а тем более причин для иронии, — холодно зауважив Кравцов. — Более того, ирония здесь не уместна. Для нас, россиян, этот вопрос жизненно важен. Мы твердо знаем, от крестьянина в своей избе и рабочего в "хрущобе" до Президента в Кремле, что наша историческая миссия — служить оплотом православия и делать все возможное и невозможное для объединения всех славянских народов. В единый православно-славянский суперэтнос, пользуясь современной терминологией. Со своей православно-славянской цивилизацией. — А поляки, чехи, словаки — вони що, хіба не слов’яни? Однак вони католики, а не православні. Їх же куди? — Вот именно, что не православные. Потому мы с поляками всегда и воевали, да и вы тоже. Что поделаешь, у нас с западными славянами судьбы разные, история свои линии по прямой чертит редко, — стенув плечима Кравцов. — А болгарів же ти до кого віднесеш? — зацікавився безцеремонною відвертістю російського приятеля Шеремет. — Вони ж також вже вважай в НАТО, разом з тими "не нашими", як ти кажеш. — Болгары — они ребята действительно и православные, и хорошие. Только забыли вот, жаль, кто из турецкого ига их освободил, да и от немецко-фашистской оккупации тоже. Но ничего, мы напомним. Наше время еще придет, еще не вечер… А пока подождем, нам не к спеху. Их царь уже пробовал против нас выступать — долго потом все августейшее семейство по задворкам Европы нищенствовало… — Круто ти їх всіх, Сєрьожо! Тільки ось у чому, друже, в тебе заковика — не все так просто з тією твоєю Слов’янською імперією, вибач, не те хотів сказати — з цивілізацією, виходить, як ти бажаєш. Та й щодо югославів, себто відсутності у них спільного духовного підґрунтя — я б не був таким категоричним. Стосовно боснійців, як мусульманів, воно можливо й так, а от щодо хорватів — то тут все значно складніше. — Это почему же, интересно, у вас к ним такая особая симпатия? Не потому ли, что переселенцы из Западной Украины у них в Вуковаре и его окрестностях издавна живут? — підозріливо глянув Кравцов. — И в наших братьев-сербов тоже стреляли, кстати. — Річ не в тому. Хоча воювали вони, як на те, за свободу тієї землі, яка їх пригріла, і воювали справді завзято. Я хотів би тут нагадати про інше — про походження самої ідеї слов’янського єднання. Адже належить вона саме хорватам, а не сербам або вам, шановні брати-росіяни, невтомні ви наші "собіратєлі зємєль", — не втримався від іронії Шеремет. — Не понял, как это? Да Россия испокон веков была надеждой и опорой славянства, — щиро здивувався Кравцов. — Хотелось бы услышать… — Сперечатися з "надьожей і опорой" не збираюся, але історія свідчить, що не завжди воно було так. Бо коли хорватський ентузіаст Юрій Крижанич ще в XVII столітті прибув до московського царя зі своєю ідеєю слов’янського єднання, то цар, замість щоб подарувати йому на вдячність "соболью шубу с царского плєча", відправив прекраснодушного хорвата до Сибіру, ловити тих соболів самому. А про те, що ця ідея не тільки хороша, але й багата, корисна для держави — про це згадали мало не через сто років, коли Московія енергійно перетворювалася саме на Росію, на імперію. Щоправда, потім вже про це не забували ніколи. Це по-перше. — Интересно слышать. Это что, закуска, так сказать? А основным же блюдом у тебя что будет, на второе? Или у тебя еще и третье есть, десерт? — насторожено-іронічно скаламбурив співбесідник. — Якщо по-друге, — не сприйняв тону Шеремет, — то це саме хорвати виступили за подолання на Балканах національного сепаратизму, ще у ХІХ столітті, саме вони придумали назву "югослов’яни" і виступили за створення єдиної для всіх них держави — Югославії. Щоправда, хорвати в цьому своєму прагненні до "воссоєдінєнія" сподівалися, наївні, на рівні права для всіх, без "старшого брата" і молодших, однак вийшло зовсім інакше, або не так сталося, як гадалося… — Ты на что намекаешь? На Переяславскую раду? На Россию, на Советский Союз? Да ты говори, не стесняйся. — "Я етого нє говоріл, но ход ваших мислєй мнє нравітся…" — так, здається було в якомусь радянському анекдоті? А якщо серйозно, то про Переяслав нема чого й згадувати. Як і про союзний договір 1922 року. Все це було скасоване 24 серпня 1991 року і закріплене всенародним схваленням 1 грудня. Так що повернемося краще до братів південних слов’янів. — Что, не все еще сказал? Аналогии не закончились, еще что-то на десерт? — продовження теми було Кравцову вочевидь не до вподоби. — Тут не до аналогій, тут скоріше навпаки, — задумливо мовив Шеремет. — Річ у тім, що коли в балканських слов’янських народів формувалася літературна мова, то хорвати, засліплені своїм прагненням до єдності, зреклися своєї якщо ще не мови, то вже й не діалекту. Головною метою було — не дистанціювати себе від братів-сербів. Таким чином і виникла єдина для всієї Югославії сербсько-хорватська мова, в якій від хорватської врешті мало що залишилося, хіба що частка в назві. А потім два народи з однією літературною мовою, які свого часу добровільно об’єдналися в одну державу, разом воювали проти німецько-фашистських загарбників, разом відбудовували свою зруйновану війною спільну державу — і раптом, без видимої причини, почали роз’єднуватися. І більший народ, щоб втримати при собі менший, почав стріляти в своїх братів. Тобі це нічого не нагадує? І ні про що не говорить? — допитливо глянув на Кравцова Шеремет. — Ты вон куда повернул, вот на что намекаешь… — потемнів на обличчі Кравцов. — Так мы же в вас не стреляли, наоборот — все вам отдали, даже Севастополь. Берите, мол, отделяйтесь, стройте свою нэзалэжную Украину… Но — без дураков, с оплатой по факту, как говорится, за каждый кубометр газа и тонну нефти, как положено между суверенными державами. И что же вы построили за тринадцать-то лет? Весь хід розмови переконливо свідчив, що Кравцов до державної незалежності своєї історичної батьківщини ставиться не тільки без належного розуміння, а й з очевидною упередженістю. Шеремет вирішив, що настав час припиняти цю дискусію і не краяти собі серце. Треба, як брати Клички, вміти тримати удар. Однак Кравцов стосовно мирової був дещо іншої думки. Залишати рингу без нокауту суперника він явно не хотів. — Постой, мы с тобой еще об одной ценности — о державе не договорили. Тема эта, скажу тебе, очень интересная. Ведь государство в нынешние времена — это прежде всего что? Это экономика. А она у вас в чьих руках? Ты знаешь? – Здогадуюся. Наполовину, чув, у ваших, у російських, хоча б за паспортом. Принаймні, одним з двох, — без задоволення буркнув Шеремет. – Верно, голуба-душа, да не совсем. Бери больше — на две трети. Пока что. А потом — как Бог даст. Я лично думаю, что прибавит. – За наш рахунок? — з гіркотою кинув Шеремет. – А то за чей же еще? Никому другому вы ничего существенного продать вроде бы не успели. Пока что. Насколько я знаю. Так что — давайте, мы заплатим. Сколько сможем. А нет — за так заберем, как у нас в "Днепре" говорят, точнее — за долги, — весело зареготав Кравцов. — Да ты не обижайся — шутка. Как в том кино, "Старые песни о главном". Помнишь? Только двойная… Як не пам’ятати… "Какім ти бил, такім остался…". Російський імперіалізм — він від часів Петра, як по-їхньому Великого, навряд чи змінився. Юлій Цезар казав: прийшов, побачив, переміг. У цих же: прийшов, побачив, загарбав. Спочатку — економіку, а потім? Всю Україну? — Давай еще по пять капель да действительно подведем итоги. А то эдак за умными разговорами и жизненные приятности упустить можно, — весело промовив Сергій, охоче повертаючись до застілля. Посмакувавши наїдками, продовжив. — Так вот, в качестве итога — о государстве. Полностью с тобой согласен, что это великая ценность, особенно для нас, для военных людей. Но! Но — всякая ли держава заслуживает этого высокого звания? Ведь она на чем держится? На трех китах: на сплоченности народа, на мудрости правителей и на экономической мощи. Военная мощь — это интегральный показатель, производная от первых трех. С экономическими вашими "мощами" мы уже разобрались. Пойдем дальше: народ, нация — и как высший смысл, и как цель, и как средство. — Сергію! Мене цілком задовольняє, що ми обидва визнаємо державу великою для себе цінністю, може не будемо далі заглиблюватись? Бо якщо ти зачепиш мою — то я, хоча ти і гість, змушений буду боронитися. І говорити неприємні для тебе речі. Воно нам зараз треба? — зробив спробу загасити небезпечний вогник Шеремет. — Нет уж, давай уж до конца. Говорить — так говорить, без недомолвок. От этих умолчаний много бед происходит. Были бы честными и откровенными друг с другом в девяносто первом — кто знает, может быть и могучую державу сберегли бы. А будем прямыми и честными сейчас — может быть и воссоздадим, пока не все еще потеряно. – І яке ж підґрунтя ти для цього бачиш? Для "воссозданія"? – Во-первых, экономика. Как мы уже с тобой уяснили, ваша — практически в российских руках. Во-вторых, — это удивительные свойства вашего народа. Он мирный, трудолюбивый, выносливый и терпеливый. Не народ — золото. Для любого правителя. Но, извини — не создан для самостоятельной государственной жизни. Самое большое, что может построить украинец самостоятельно, без чуткого руководства со стороны — это семью и хату. И раз создав, он будет их обустраивать и совершенствовать всю оставшуюся жизнь. Интересы коллектива, нации, государства — это для него понятия в значительной мере абстрактные. И рассматриваются им исключительно сквозь призму своих личных интересов и потребностей. Ему дай свое хозяйство, остальное его интересует куда меньше — какому общественному или государственному организму оно будет принадлежать. Было бы лишь своим, да чтобы никто не покушался. А уж он его сделает "справным", лишь бы не мешали. Разве я не прав? — Ти нас вже зовсім за ніщо маєш, за якихось затятих дрібних індивідуалістів. Однак візьмемо хоча б ту армію, в якій ми з тобою разом починали служити. Адже саме армія і є як раз уособленням служіння народові, державі, а не собі особисто. Але ж у радянській армії кожний третій офіцер був українцем! Це при тому, що серед громадян СРСР українцем був лише кожний шостий! — обурився Шеремет. — Кто же спорит? А среди прапорщиков и мичманов из ваших был каждый второй, — флегматично зауважив Кравцов. — И отлично до сих пор у нас служат, матушке-России, а не нэньке-Украине. Прапорщики — те преимущественно на всевозможных складах и столовых. Офицеры — также преимущественно в службах обеспечения, на командной же стезе, — в должностях до командира полка включительно. Гражданские руководители из ваших — тоже цены им нет, но также только на определенном уровне: преимущественно до директора завода-комбината-треста включительно. – А вище? Вище в наших що, кебети не вистачає? — не вгавав Шеремет. – Отчего же, ума и сообразительности у вашего брата, у хохлов — даже с избытком, природных русаков обставят — и глазом не моргнут. У нас в России даже пословица появилась: где хохол прошел, там еврею делать нечего. Проблема в другом: офицеры из украинцев, из настоящих "хохлов", ты уж не обижайся, — это отличные, скажем прямо, командиры отдельных воинских частей. Где свое войсковое хозяйство есть — столовые, мастерские, склады… А главное — подсобное хозяйство чтобы было: теплицы-парники, свинарники и т. п. Порядок у них — всюду и везде образцовый. Помидоры и огурцы вырастают — во! хрюшки — как на картинке, стол к приезду начальства накрывают — от количества вкуснятины несварение желудка можно получить. Солдаты тоже не в пролете: караулу, на период учений — всем поголовно доппаек, на праздники солдатикам — праздничный обед, забота о личном составе — дело святое, — з показним захватом нахвалював земляків-українців Сергій. — Примерно то же и гражданские руководители из ваших. Их призвание — хозяйствовать и быть хозяином, и чтобы хозяйство это не каким-то абстрактным было, а осязаемым, чтобы "взяв у руки — маешь вещь"… Но выше, где надо обстрагироваться от своих осязаемых личных интересов к чему-то более высокому, к отвлеченной идее типа нация, государство, национальные интересы и тому подобное — с этим у вашего брата уже сложнее… Именно в этом ваши преимущества как индивидуальностей и проблемы — как нации, — підбив підсумок Кравцов. — Здорово ти нас розклав, — не зміг приховати образи Шеремет. Мимоволі згадалися сказані, очевидно, в розпачі слова Василя Стуса: нація сержантів. Ще хтось із розумників пізніше обнауковив: нація вторинних особистостей. Але ж не може бути, щоб ми такі вже були нездарні… — А державні діячі всесоюзного масштабу: Чубар, Цюрупа, Підгорний, Шелест, Щербицький інші — вони за національністю хто були? Полководці, Маршали Радянського Союзу — Тимошенко, Малиновський, Гречко, Єрьоменко, Кошовий, Москаленко, Якубовський — хіба не українці? Маршали родів військ — Рибалко, Федоренко, Судець, Красовський, Лосик? А генерали армії — Черняховський, Гетьман, Третяк, Лященко? Та одразу всіх і не згадаєш — хіба вони не з наших? — Во-первых, эти все полководцы — выдвиженцы преимущественно военного времени, когда соблазн отвлекаться на мирские дела сведен к минимуму. Во-вторых, и это самое главное, все они служили державе, костяк которой составляла и идеологию определяла другая нация — русская. И вот тут-то мы и подошли к самому главному, — поважно мовив Кравцов. — Украинец могуч и способен на подвиг, только заразившись чьей-то пассионарностью. С поляками вместе он воюет Москву и османов под Веной, пребывая под польской короной отважно грабит Крым и берега Анатолии. Напрашиваясь в союз с Россией, он надеется, что новый владыка, если и не крови одной, это вещь сомнительная, то уж точно веры, обеспечит ему возможность спокойно наслаждаться своими "козацькими вольностями". При этом новоявленный подданный всячески избегает личного служения государству Российскому. Пока трезво мыслящей и решительной немке и водночасье российской императрице Екатерине не надоело это вечное отлынивание от службы, и она не разогнала это "козацтво", которое, в отличие от хотя бы соседнего Донского, больше заботилось своими "стародавними вольностями" да "привилеями", нежели служением Отечеству. – Зачекай, але ж наше козацьке військо разом з російською армією всі походи в ті часи відбуло. Всі ці російсько-турецькі війни хіба не ми на собі винесли? І козацькою силою та зброєю, і ще більше селянським горбом, ледве край наш від того не занепав, — не витримав Шеремет. – Правильно, участие действительно принимали. Но не как самоотверженные слуги матери-Отчизны, а из-под палки, извини, скорее как ленивые вассалы, — продовжував Кравцов. — Поляками война Наполеона с Россией была воспринята с энтузиазмом, как шанс возродить свободу своей родины. Хотя изменников хвалить и не пристало, но они во имя этой цели буквально рвались служить французскому императору, чтобы превратить ее в реальность. Украинцы же сидели в своих хатах да на хуторах, равнодушные к судьбам и России, и Франции, да и к своей собственной свободе. Возьмем хотя бы вашего национального светоча Ивана Петровича Котляревского, который так красиво воспевал в своей "Энеиде" патриотизм и героическое начало. В 1812 году он был в расцвете сил — сорока с небольшим лет, потом еще четверть века прожил. С началом войны сей потомок отважных запорожцев, как ротмистр русской армии в отставке, получил приказ вернуться в строй, сформировать из местного населения казачий полк и выступить с ним на защиту Отечества. И что же делает сей герой и патриот в то время, когда к оружию, в бой рвался каждый русский подданный? Он пишет письмо императору с просьбой освободить его от службы по той причине, что матушка без него с хозяйством не управится, а он-де сам слабого здоровья. И это было достаточно распространенным явлением среди вашей "шляхты" в то время. Им было и без того хорошо: "ставок, млынок, вышневенький садок…" — что еще нужно "розумному чоловику"? Без имперского, так сказать, мышления? Вот и досиделись-дождались: сначала ликвидации вашей автономии, затем Запорожской Сечи, а потом и крепостное право молча проглотили… – В 1918-1921 роках що, ми також самі винуваті? Коли ваші з трьох боків свої армії хмарою на нас посунули — то червоні, то білі, то навпаки? — з викликом спитав Шеремет. – А кто же еще? Посуди сам, только начнем чуть раньше, с 1917-го года. Собственную армию кто вам тогда создать воспрепятствовал? Москали проклятые? Не-е-т, сами не захотели, побоялись "украинского милитаризма". А генерала Скоропадского, человека с государственным мышлением, из-за чего вынудили уйти в отставку? Не под давлением москалей за измену России, а из опасения ваших "народных обранцев" за свои тепленькие местечки, от испуга, что власть возьмет и порядок наведет, да работать заставит, а не болтать на вольные темы о благе народа, демократии да каком-то своем, оригинальном способе построения независимого государства… Чему уж тогда удивляться, что Директорию вашу гоняли из угла в угол Украины, как футбольный мяч, две команды: по цветам вроде бы и разные — белые и красные, но по отношению к вам, к вашей самостийности — обе одинаковые. И разыгрывали главную российскую игру не на своем, а на вашем, на украинском поле. Шеремет вражено слухав, не в змозі нічого збагнути: — Послухай, то хто з нас українець? Я чи ти? Звідкіля ти все це знаєш? — Хэ! Знаю… — самовдоволено мугикнув Кравцов. — Неужели ты думаешь, будто я мову настолько забыл, что и книжку прочесть не в состоянии? Кроме того, сюда я в самолете с одним вашим летел. Прочел в газете про Круты, попросил его кое-что непонятное разъяснить. Слово за слово — он мне и рассказал, и не только об этом. Знающий человек оказался, помимо бизнеса еще и историей увлекается. Так что не надо мне сказки сказывать, вы лучше сами себе правду скажите, хотя бы о том же бое. И подумайте, как его достойнее интерпретировать да увековечить — как трагедию или все же как подвиг? — Не зрозумів, що ти маєш на увазі, — здивувався Шеремет. Він ніби-то й достатньо читав про ті події, але якихось протиріч не помічав. — Ну вот вы всюду пишете: "красно-русские банды Муравьева", "пьяная жестокая матросня", "юные необстрелянные студенты"… Но ведь на самом деле все было не совсем так. Во-первых, среди украинского отряда, причем довольно внушительного — шестьсот человек при шестнадцати пулеметах и одном орудии, — студентов было всего чуть больше сотни. Основные силы, восемьдесят процентов — это курсанты Киевского военного училища имени Богдана Хмельницкого. Так что это миф первый. Что касается необученности и необстрелянности: применительно к курсантам — будущим офицерам необученность до уровня полуграмотного солдата с "трехлинейкой", согласись, как-то не звучит. Среди студентов же значительную часть составляли бывшие фронтовики — ребята тоже неслабые, некоторые даже со своим собственным личным оружием пришли — с револьверами и пистолетами, еще с фронта прихваченными. Так что это миф второй, на самом деле эти ваши борцы "за самостийну Украину" были крепким орешком, особенно если учесть, что они стояли в обороне. — Не буду сперечатися, можливо воно й насправді було так, — шпетив себе подумки Шеремет за те, що не спромігся сам як слід вивчити цю подію, яка за нинішних часів набула рис легендарно-культової. — Але ж і звірства військ Муравйова були — ти ж не будеш заперечувати цей факт? — В этом возразить, конечно, сложно. Но тоже ведь не все так однозначно. А ты как думал? На войне-то? Ты в Афгане был, там наши "духов" охотно в плен брали, когда сами несли большие потери? — криво усміхнувся Кравцов. Шеремет промовчав. Бо питання було риторичним і по суті своїй безглуздим. Або принаймні некоректним. Бо є речі, про які вояки здебільшого не згадують і в широкому колі не обговорюють. Хіба що вузько зі своїми, та й то тільки, коли гірка журба вихлюпнеться із серця на розпечений спогадами мозок… — Российско-большевистское войско действительно значительно превосходило ваших в живой силе, но только количественно, качественно — вряд ли, — продовжував свою версію подій Кравцов. — Для матросов владение винтовкой никогда не было главным, что такое боевые действия в пешем строю они понятия не имели, тем более в наступлении на обороняющегося противника, на пулеметы. Другая часть их войска — Красная гвардия, вчерашние работяги, освобожденные от мобилизации на Первую мировую войну по брони. Для этих тоже винтовка родной не была, смотрели на нее не столько как на оружие, сколько как на довольно интересный инструмент. Только предназначенный для другой работы — убивать врагов трудового народа. Вот они и пошли вперед, под "Интернационал" — "это есть наш последний и решительный бой…". Черные матросские бушлаты и телогрейки мастеровых на снежном поле — мишень отличная. Вот ваши и косили их весь день, применяя полученные в офицерской школе знания на практике. А когда стемнело — спокойно отошли, по-умному, организованно, как учили. — А звідкіля ж тоді оті нещасні замордовані студенти, яких на Аскольдовій могилі поховали? — недовірливо глянув на нього Шеремет. — Такой прискорбный факт действительно имел место быть. На войне без накладок не бывает. Один взвод ваших в темноте заблудился, именно потому, очевидно, что состоял из необученных, из студентов, и случайно вышел на станцию, не предполагая, что там противник. Матросики же в это время справляли тризну, так сказать, по своим убитым. Да и раненых не успели еще эвакуировать. Сам понимаешь, чего можно было ожидать от такой встречи. То и получилось… К сожалению. Но — не было бы жестокого дневного боя, не было бы и того ночного кошмара. Война есть война и добрые чувства в людях она пробуждает редко. Особенно милосердие к врагам. Кто в том бою не был — тому судить тяжело. Шереметові спали на згадку слова з солдатської пісні його "афганських" часів: "Сколько здесь потеряно и смято добрых чувств и нежности людской…". Так було, є і буде на будь-якій війні — це її найперший закон, яким би жорстоким він кому не видавався. Але що ж Сергій має на увазі в підсумку? — То ти що, пропонуєш викреслити Крути з нашої пам’яті? А заодно, може, і з ухвалених російсько-українською узгоджувальною комісією підручників історії? Як прикре непорозуміння? — Да нет, зачем же, ты меня не так понял. Эти ваши "юнаки"-курсанты и студенты — они самые настоящие герои. Герои, как и положено воинам, а не жертвы, что есть горьким уделом мирного населения. Поэтому — я о расстановке акцентов. В каждой битве есть два начала: героическое и трагическое. И для общества, для нации, для государства важно, чтобы люди оценивали их сбалансированно, адекватно. Погибших все равно не воскресить, сколько их не оплакивай. В то же время нельзя не заметить, что глубокий траур, если взять хотя бы отдельную семью, ослабляет в ее членах волю и тягу к жизни. То же самое происходит и с народом: если он гиперболизирует трагическое начало в подвиге, совершенном его лучшими представителями, то тем самым он невольно ослабляет мужество и волю тех, кто должен, при необходимости этот подвиг повторить. Погибшим за родину в самом факте их жертвенной смерти надо воздать должное — это безусловно. Но не более. Возвеличивать следует героическое начало — проявленную в бою воинскую доблесть, личное мужество и бесстрашие, презрение к смерти, готовность без колебаний отдать за отечество самое дорогое — свою собственную, единственную и неповторимую жизнь. Именно эти качества нужны нации от своих граждан, и именно их она должна в них воспитывать. — Сперечатися не буду, я й сам такої думки. Однак тобі не здається, що за такі міркування нам можуть дорікнути як за архаїчні, що не зовсім відповідають принципам гуманізму, прав людини тощо? — зауважив Шеремет. — Отнюдь. Посмотри на главных борцов за свободу, демократию и права человека — на американцев. Их элита воспитывает свой народ в убеждении, что Америка — прежде всего, что хорошо для США — то хорошо и для всего мира, что сфера жизненных интересов Америки — весь мир, а жизненные интересы государства необходимо защищать любой ценой, даже ценой жизни своих граждан. Иное дело, что они стараются свести эту плату жизнями к минимуму, не жалея денег на вооружение, экипировку и обучение. Но это уже вторичное. Первичное — это то, о чем я уже говорил. Мужество в сердце солдата зажигается жаждой славы, ужасом возможной гибели оно лишь гасится. Гибель за отечество обществом должна воспеваться, почести — воздаваться, но оплакивание — это следует предоставить близким. Общество, которое этого не понимает, обречено оплакивать сначала свое государство, а вслед за этим и свою нацию. 4. "Маємо те, що маємо" Запала довга пауза. Шеремет зосереджено обдумував слова Кравцова. Той тим часом смакував коньяк, зігріваючи у великих долонях келих з духм’яною "Тисою". Все сказане російським генералом настільки відрізнялося від настроїв, яки панували в нинішньому українському суспільстві, що потрібно було або ставити на цій темі крапку, або починати нову, серйозну, а значить — довгу дискусію. Останнє в його плани не входило. Як і далі вислуховувати дошкульні закиди Кравцова стосовно національних рис українців. Однак той, ніби відчувши, випередив його буквально на секунду. — Два слова о третьем компоненте державности, чтобы уж закрыть эту тему — о мудрости правителей. Она в чем главным образом заключается? Чтобы правильно и четко уяснить, в чем состоят интересы своей нации и государства, это во-первых, во-вторых — суметь обеспечить их достижение и соблюдение, этих национальных интересов. А для этого необходимо суметь надлежащим образом организовать свой народ, озадачить и по-умному им руководить, чтобы государство — крепло, а народ — богател. Все остальное — производное от указанной первоосновы, согласен? — не особливо потребуючи відповіді, запитав Кравцов. — В принципі, про щось подібне ще Нікколо Макіавеллі казав, а до нього Платон та й інші мудрі люди, мабуть, були… — знизав плечима Шеремет. — Вот-вот… Году в девяностом, когда Союз уже трещал, но еще не рухнул, Дойче Банк провел исследование относительно будущего каждой республики в случае его распада. Украина имела, наряду с прибалтами, наилучшие шансы — была в состоянии построить современную экономику за каких-небудь десять-пятнадцать лет. Прошло с тех пор уже тринадцать. Что вы построили? Чего достигли? Какого благосостояния народа? Молчишь? Тогда я отвечу: средней заработной платы меньше ста долларов в месяц. Это в то время, когда минимально допустимый европейский стандарт — в семь раз выше. А вы все планы относительно вступления в европейский союз строите… Пословицу свою украинскую забыли, относительно того, кто "думкой богатеет"… Хотеть не вредно. В этом, как в капле воды отражается вся мудрость вашей правящей верхушки и ее способность руководить нацией и государством. — Ваші ніби-то кращі… Так само розвиваєтеся за принципом країни "третього світу": пара відсотків супербагатіїв і три чверті — відвертих злидарів. Якби не нафта і газ — ще гірше, мабуть, ніж в нас було б, — огризнувся Шеремет. — Если бы да кабы… Пока что у нас средняя зарплата выше вашей ровно в два раза. Белорусы и те вас обошли, из соседей — одни молдаване отстали. Поэтому у нас от ваших "мигрантов" отбоя нет, выбираем, кого хотим: от строительных рабочих и вахтовиков для Тюмени до профессуры для наших провинциальных университетов. И едут только так, за милую душу… Шереметові пригадалася недавня зустріч з колишнім його водієм, старшим прапорщиком у відставці Кобзюком. Той мав у спадок від тещі садибу поблизу Шепетівки, тож періодично їздив обробляти ділянку, бо на пенсію хіба проживеш? Трудівник, яких мало, він з болем розповідав, що кілька сімей з того села позабивали-покидали хати й виїхали до Росії на постійно. Та й інших прикладів мав більш, ніж вдосталь, щоб сприйняти гірку правдивість Сергійових слів. Якщо не серцем, бо то було неможливо, то бодай розумом. Однак здаватися на милість переможця не хотілося. — Та що ти до мене присікався: і мова, мовляв, у вас деградує, і культура національна, і народ до власної незалежності й національної справи байдужий, і економіка вся під контролем російським, і можновладці якісь не такі, як треба… То що ж нам, українцям, тоді робити? Повіситися з горя? — Да нет, зачем же. Вешаться не надо. Просто правильно понимать ситуацию следует. Ты помнишь поэта такого, Евгения Евтушенко? Кумиром молодежи во времена нашей юности был? — отримавши ствердну відповідь, продовжив. — Так вот, у него хорошие строки были относительно ответственности и сложных ситуаций: "И нужно трезвым быть, и трезво взвесить звенья, допрежь, чем их надеть — таков закон вериг…" — Не зрозумів, до чого це тут? Я пам’ятаю цього вірша, він — про любов, ліричний, ми ж з тобою ніби про інше розводимося, — здивувався Шеремет. — Что любовь к женщине, что любовь к Отчизне — субстанция, так сказать, сопоставимая. И вериги есть вериги. Только в одном случае — супружества, в другом — государственности. Как не каждый юноша готов к супружеской жизни со всей ее сложностью и ответственностью, так и не каждый народ бывает готовым к самостоятельной государственной жизни. — Це ми ще подивимось, хто й до чого готовий і кого що очікує попереду, "Єщо нє вєчєр…", як співав Володимир Висоцький, — розгнівано відрубав Шеремет. — У нас віками здібних людей то Польща, то Росія собі забирали. У вас і досі серед вашої верхівки українських прізвищ не злічити — всілякі заболотні, завірюхи, гаврилишини, приходьки, христенки, шахраї, інші "істінниє вєлікороси", — не відмовив він собі в іронії. — Тож звідкіля нам тоді було їх узяти, отих розумних та досвідчених? Управлінців вищого державного, а не містечково-провінційного рівня? Якщо вони всі як в Москві були, то так там і лишилися. До того ж, до розпаду Союзу дев’яносто сім відсотків промисловості в Україні належало до центрального, московського підпорядкування. Тож звідкіля нам було тієї управлінської мудрості набратися, управляючи всього трьома відсотками? Величиною, як відомо, в статистиці малодостовірною? Не кажучи вже про те, що тих із здібних, хто прислужуватися не хотів, національну свідомість мав — тих всіляко гнобили, аж до фізичного знищення. — Почему же у прибалтов сейчас ситуация диаметрально противоположная вашей? Ведь исторически ситуация у них была подобной, они тоже по несколько столетий разные империи своими соками подпитывали. И в советские времена их народное хозяйство управлялось по тем же принципам, что и ваше. Почему же их элита сумела, а ваша — нет? — допитувався Кравцов. — Ведь украинцев почти в четырнадцать раз больше, чем литовцев, например. Разница на порядок, то есть, несопоставимая. А количество высших государственных должностей, наоборот — сопоставимое вполне. Казалось бы, вы таких умников могли себе понабрать и столько, что куда там Литве тягаться, а тем более Латвии или Эстонии. А вышло что? Почему — не скажешь? Маємо те, що маємо — спав Шереметові чомусь на думку вислів першого українського президента, який дуже швидко став крилатим. Він і книжку спогадів свою так назвав. Не відчуваючи, вочевидь, докорів сумління за те, що з його народом і державою сталося саме так і маємо саме це завдяки, значною мірою, його особистому безпосередньому і чуйному керівництву. Хоч би книжку повстидався так називати… Але ж Кравцову всього не скажеш, соромно, адже він якщо ще й не іноземець, то все ж уже і не свій… Однак той на його відповідь і не очікував: — Хочешь, я тебе скажу, в чем дело? Не государственной мудрости не хватает вашим власть имущим, а элементарной человеческой совести. Ощущение своей принадлежности именно к этому своему народу и уважения к этому своему государству. Отсутствует изначальное для любых национальных элит осознание, что прочность твоего нынешнего положения и благополучие твоих детей неразрывно связаны с благополучием именно твоего народа и именно твоего собственного государства. И эта ваша "дурная болезнь" — не только наследственная, но и так сказать имманентная, присущая именно вам, украинцам. Правда, белорусам еще более того, но они не в счет, там уже в национальном плане агония, те уже свое "мают", окончательно и бесповоротно. — Не треба перебільшувати, ваші також добряки. Всі ці абрамовичі, березовські, гайдари, гусинські, кохи, нємцови, ходорковські, чубайси, які зараз у вас музику замовляють, як-то кажуть, — це вони "плоть от плоті і кровь от крові вєлікого русского народа"? Це їм ваші лапті-щі-частушки "ісконно родниє"? "Окстісь", Серьожа, не треба нас дурити… — спробував осадити він Кравцова. — А я и не собираюсь тебя дурить, как ты говоришь. Да, все эти одиозные личности — они в нашей российской жизни действительно присутствуют. И не просто присутствуют, а действуют, причем весьма активно. Но — под жестким контролем людей, для которых высшей ценностью есть российское государство и, естественно, их власть в этом государстве. Деньги для них — вторичное, производное от этой их власти. Ибо они и себя, и свое потомство вне этого государства не мыслят. И деньги им нужны для того, чтобы устроить свою жизнь именно в своей стране, а не где-либо. Туда, на Багамы и Канары, они ездять в отпуск, отдыхать, а живут — у себя дома, в могучей и великой России! — Хіба в нас не так? — без особливої впевненості спробував заперечити Шеремет. — Ті ж самі олігархи, з тим же самим нутром, тільки прізвища на український лад модифіковані, та і то не у всіх. Чиновники також всі одним миром мазані… — Э, нет, не скажи. Значит, ты не понял. Если упрощенно, то у нас вельможа во власти отщипывает себе кусочек от общественного пирога лишь для того, чтобы не выглядеть нищим в сравнении с олигархом, с которым вынужден общаться по долгу службы. У вас же принципиально иначе, все с точностью до наоборот. У вас олигархи сами решили взять власть в свои руки. Они сами сели в кресла вельмож, причем с весьма определенной целью — приспособить интересы государства к своим собственным, а бюджет государства — к своему кошельку, точнее, к счету в зарубежном банке. Не "я в державе и для державы, для народа", а "держава — это я". Эти постулаты — противоположны по своей сути. Их отличия — и кардинальные, и принципиальные и несовместимые. — Що поробиш, іншої "еліти" в нас немає, принаймні поки що. А якщо і є — то на повний голос вона заявити ще не в змозі або не зуміла, в силу не увійшла. Тож — живемо поки що так, як можемо, — невпевнено мовив Шеремет. — "Выходит, хорошо? — Да, доктор, выходит хорошо, входит плохо…" — зареготав Кравцов, цитуючи фрагмент із фривольного анекдоту. – Не бачу підстав для веселощів, — сухо зауважив Шеремет. – Не обижайся на меня, старик. Не я же виноват в том, что у вас эта болезнь настолько распространена. Хотя, если быть точным, то угрозу для вас представляет не столько державотворческая импотенция вашей "элиты", сколько ее полная аномия. Аномія… За часів їхньої молодості, коли вони наполегливо займалися самоудосконаленням або, як тоді казали, "роботою над собою", Шеремет придбав під час відпустки словник іншомовних слів. Хотів російською, бо служив тоді в Ленінграді і на повернення додому в Україну навіть не сподівався, але не знайшов. А за двадцять років по тому словник цей добре йому прислужився, причому за прямим призначенням, позбавивши його необхідності подумки перекладати з російської на українську. Але мова не про те. Зустрівши вперше цей незнайомий термін, "аномія", Шеремет поліз до свого улюбленого словника. Однак слова такого там не знайшов. Довелося взяти сучасний, виданий вже в незалежній Україні. Там цей термін об’явився. І означав він не що інше, як дослівно — "відсутність закону, організації". По-науковому, це означало "морально-психологічний стан індивідуальної і суспільної свідомості, який характеризується розкладанням системи цінностей, суперечністю між проголошеними цілями і неможливістю їхньої реалізації для більшості тощо". Перепитав про всяк випадок у Сергія, чи однаково розуміють. — Совершенно верно, мой милый друг. Только если по-простому, без околичностей, то это у нас называется "беспредел", когда люди не знают меры в пренебрежении элементарными нравственными правилами, не говоря уже о законах, — розставив крапки над "і" Сергій. — Ваши не только казнокрадствуют без меры, это еще полбеды. Главное — у них отсутствуют элементарные понятия о национальном достоинстве, не говоря уже о какой-то там национальной гордости, а тем более о национальных интересах. И знаешь, почему? В чем первопричина, кроме атрофии совести? — Звідки я знаю? Я ж не соціальний психолог з таємної поліції, то їхня прерогатива — досліджувати і нейтралізовувати подібні явища, — скипів Шеремет. — Ларчик просто открывается: подавляющее большинство ваших так называемых "олигархов" сделали свои первые большие деньги на крохах с барского стола наших олигархов, которые без кавычек пишутся. А приумножили они их, эти первые свои миллионы, и стали действительно довольно богатыми людьми — только благодаря тому, что наши люди и наши корпорации взяли их к себе младшими партнерами. Младшими — ты понял? И именно наши люди, российские, не только знают, как эти деньги заработаны украинскими "большими" людьми, но и позволяют им их зарабатывать сейчас, и знают, куда, в какие страны они переводятся и во что вкладываются. Но самое главное — это не сама информация, а возможности, которые она открывает: наши люди в любой момент могут оставить ваших "крутых" без гроша. Попросту сделать их нищими. Не в буквальном смысле, конечно, жить они всегда много лучше тебя будут, но далеко не так, как жили… Неужели ты ничего из скандальной возни вокруг Украины относительно отмывания грязных денег не понял? Или хотя бы из неприятностей с вашим Лазаренко и нашим-вашим Гаврилишиным? Ведь эти примеры — это предупреждения непослушным… — Звідки ти все це знаєш? І чому я повинен тобі вірити? — продовжував їжачитися Шеремет. — А ты вспомни, что рекомендовала мировой общественности относительно Украины FATF — Международная группа по разработке финансовых мер борьбы с отмыванием денег. Да ведь эти рекомендации — это великолепный повод на совершенно законных основаниях проверить по всему миру все ваши офшорные и другие финансовые цепочки. А через них выйти на распоряжающихся этими средствами людей — вплоть до ваших известных бизнесменов и политиков, в том числе из ближайшего окружения высших лиц государства. Как это сделали в Югославии с президентом Слободаном Милошевичем и его людьми, — з очевидним задоволенням розтовкмачував хитрощі фінансово-економічної розвідки Кравцов. — Так что о проделках вашей "элиты" знают и американцы, и кому надо в Европе, и, естественно, наши. А поэтому имеют все возможности решать ваши принципиальные вопросы, не обременяя вас личным участием, между собой напрямую, через вашу голову. Кому же из ваших это не нравится, кто возражает — тогда извольте объяснить, откуда у вас денежки. Причем не только мировой общественности, но и своему народу, и внятно. У кого же вопросов не возникает — те живите. Пока. Пока ведете себя прилично. По отношению к нам, разумеется. А нет — привселюдно разденем до трусов, а то и на нары посадим, как некоторых ваших... Вот так-то, мой дорогой, — повчально підняв догори палець Сергій. — Кто владеет информацией — тот владеет миром. Сказано не нами и давно, но верно. А мы, россияне — владеем. Разведка-то доблестная советская кому досталась? — І ти також серед тих, хто володіє? — не сподіваючись на щиру відповідь, запитав Шеремет. — В определенной мере — да, — на мить завагавшись, підтвердив Кравцов. — Ты же знаешь, что я в Москве в Минчеэсе служу, а это такая контора, через которую бабки текут, как вода в унитазе, причем бабки вполне сопоставимые со всем вашим государственным бюджетом. Это, во-первых. Во-вторых — мне приходится с очень многими людьми контактировать, из очень разных сфер российской, да и "эсэнгэшной" жизни. И, наконец, в-третьих, я и вашу, украинскую жизнь знаю изнутри не хуже, если не лучше тебя с твоей кабинетной ученостью и армейской ограниченностью, — із серцем випалив Кравцов. — "Ну, спасібо, вот уважіл, вєк благодарєн буду…" — з гіркотою зіронізував Шеремет. — Стосовно першого і другого твого сперечатися не буду, зрозумів уже, що ти себе в новому житті знайшов, і не тільки в службовому плані… Однак, що стосується нашого, українського життя, то тут — "позвольтє усомніться", як у вас кажуть. — Позвольте вам не позволить… — в тон йому відповів Кравцов. — Я за свои слова отвечаю. У меня брат уже лет двадцать как в руководстве Днепропетровской областью вашей вращается. Сначала в отделе оборонной промышленности обкома, потом в "облдэржадминистрации", до заместителя главы там добрался. Куча его корешей на ваши печерские холмы перебралась, и отнюдь не на нижние жердочки вашего властного курятника уселась. Он тоже мог бы, да не захотел — свой город любит, все о нем печется. Хотя о том, что он украинец, не хуже тебя помнит, тоже с гонором вашим мужик. Кравец его фамилия, может слышал? Шеремет напружив пам’ять. Він сам мав у "Дніпрі", як полюбляють величати своє місто його мешканці, рідного дядька з дітьми — його двоюрідними братом і сестрою. І під час відвідин в розмовах дядька це прізвище нібито лунало: як приклад порядного урядовця, що "оцей один з небагатьох, хто ще совість не втратив, у кого ще очі від доларів не позеленіли…". Але чому Кравець, а не Кравцов? — спитав недовірливо Сергія. — Да потому, что его отец — родной брат моего, то есть — родным дядькой мне приходится. Только мой еще пацаном во время голодовки в город попал, в ФЗУ — фабрично-заводское училище, — а тот в своем колхозе так и остался пожизненно. Поэтому один русский и Кравцов, а другой — Кравец и украинец, хотя братья родные и всю жизнь в братской любви и дружбе прожили. А село дедовское — старинное, казацкое. Мы с Миколой практически каждый год встречаемся: то я "на батькивщину" приезжаю, то он по делам каким в Москве бывает. Вот так-то, а ты меня все донимаешь: Украину не любишь, жизни украинской не знаешь… — з докором вимовив Сергій. — Все одно не вірю, — енергійно-заперечливо хитнув головою Шеремет. — Не вірю, щоб справа тільки в грошах була. Це в лоточника на базарі можуть очі від доларів позеленіти, бо іншої, вищої думки не має. Що ж стосується політичного і державного керівництва — то туди такі примітиви не пробиваються. Не можуть вони самі не усвідомлювати того, про що ти кажеш. Гроші грошима, а влада — владою, це спокуса не менша. Не буде нашої власної держави — не буде їхньої влади зі всіма її принадами, а від цього добровільно ще ніхто не відмовлявся. — Правильно говоришь, добровольно от власти действительно еще никто не отрекался. Ни последний государь император Всея Руси Николай II Романов, ни президент Советского Союза первый и последний Михаил Горбачев-Меченый, ни даже наш первый президент новой России Боб Пьяный. Всех к выходу подвели под белы рученьки… А этого-то никто как раз для себя и не хочет, в том числе и ваши "можновладцы". Тем не менее, их судьба в решающей степени зависит от нас, — впевнено-весело мовив Кравцов. — Мы ваших, тех, кто несговорчивый, можем не только без денег и без власти оставить, но и без головы, если уж на то пошло. Помітивши заперечливо-невдоволений порух Шеремета, поспішив додати: — Но это только на крайний случай, конечно. До таких крайностей вряд ли дойдет, поскольку они ведь сами все понимают, люди они хоть и жадные, хоть и продажные, но не совсем уж глупые… — Що значить "нєсговорчівих"? І що розуміється під "крайнім случаєм"? — з ноткою роздратування перепитав Шеремет. — Несговорчивые — это те из ваших политиков и державных мужей, которые недостаточно внимательны к интересам великого государства Российского. И не поддерживают или саботируют идею славянского единства, тесной интеграции наших стран. Сначала экономической, а затем и полной, как положено, вплоть до создания общего славянского государства. Точнее — воссоздания этого государства. Единого и могучего, — повільно, ретельно зважуючи кожне слово, карбував свої думки московський гість. Шеремет мовчав, спантеличений такою відвертістю. Нарешті зронив: — Кажеш — слов’янської держави, а маєш на увазі — Російську неоімперію? — Я этого не сказал, но догадливых уважаю, — на всі зуби усміхнувся Кравцов. – А "крайнім случаєм" що може бути, як на твій погляд? Той дещо зам’явся, однак потім, очевидно, вирішив іти до кінця: — Крайний случай — это если возникнет угроза прихода к власти в Украине националистических прозападных элементов. Не дай Бог, конечно. Типа вашего Ющенко. Тогда… — І що "тогда"? Якщо народ саме його обере, а не когось іншого? Війною на нас підете, чи що? — роздратувався безцеремонністю російського приятеля Шеремет. — Ну, зачем же так примитивно и грубо… Кроме военных способов решения проблемы у нас есть тысяча и один других способов привести Украину в приемлемое для нас состояние — территории с дружественным России населением, на которой будут доминировать российские экономические и военно-политические интересы и русская культура. А в последующем, в перспективе, мы положительно ответим в конце концов и на тот вопрос, который еще Александр Сергеевич Пушкин в свое время поставил. — Це що ж ще за питання таке? Що ви його й досі пам’ятаєте? — з осторогою запитав Шеремет. — Щодо України в його поезіях, то мені до пам’яті запало лише те, що він "нє пригал в князі із хохлов", та ще "я помню чудноє мгновеньє" з нашою лубенчанкою Анною Керн-Полторацькою. — Было у него еще одно интересное стихотворение, "Клеветникам России" называется, ¬— усміхнувся Кравцов. — Не полная аналогия, конечно, но определенные ассоциации вызывает, хотя и сто семьдесят лет прошло. Шеремет також добре пам’ятав цього вірша, але кортіло почути його в інтерпретації і з коментарями сучасного росіянина: — Нагадай, послухаю. Хоча б зміст, якщо дослівно забув. — Содержание — о подавлении восстания Польши против России в 1831 году. А дословно… — московський гість приосанився, покахикав, затим пихато задекламував, як російський поет гнівно вичитував європейцям за їх намагання запобігти розправі росіян над поляками, що повстали за свою свободу: "… Оставьте: это спор славян между собою, Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою… …Кто устоит в неравном споре: Кичливый лях иль верный росс? Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос… …Оставьте нас: вы не читали Сии кровавые скрижали; Вам непонятна, вам чужда Сия семейная вражда… …Иль нам с Европой спорить ново? Иль русский от побед отвык?" Ці слова російського генія, згадані майже через двісті років після їх написання й за зовсім інших історичних обставин, стосувалися, вочевидь, не тільки поляків. Точніше, мабуть, зовсім не їх… Однак чим йому заперечиш, цьому малоросові Кравцову — вірному слузі двоголового орла? — Але ж поляки встояли, здобули-таки собі незалежність. Хоча і через вісімдесят років, але — встояли й здобули, не "слілісь в екстазє" з "вєрним россом"? — Начнем с того, что вы — не поляки. Куркулисто-осторожный хохол — это не кичливый лях, он на рожон не полезет. Это поляки Российской Империи свыше ста лет кровь портили, никак не хотели ассимилироваться. А украинцы — без проблем, прекрасный материал для пополнения и подкрепления любой нации, — різко, ніби цвяхи з усього розмаху в домовину заганяв, кидав свої дошкульні слова Кравцов. — Но главное не в этом — посмотри, какой век на дворе. Эпоха самоопределения наций, конструктивного национализма давно осталась в прошлом. Как и собственно государств-наций. Теперь настало время более крупных, наднациональных социальных образований — региональных, континентальных, да и всемирных. Так что для вас и тогда, в начале девяностых было уже поздно, хотя еще можно было успеть, впрыгнуть на последнюю подножку европейського поезда. Но вы своим шансом воспользоваться не сумели — все болтали, как вам вашу державу "разбудовывать". И прошляпили за болтовней свое время, как нация. Поэтому теперь поляки — это Европа, а вы — Евразия, вместе с нами. Хотите вы этого или нет. Нравится вам это или не очень. И в строке поэта "Славянские ручьи сольются ль в русском море?" можно смело убирать как вопросительную частицу, так и сам знак вопроса. 5. "Наша пісня гарна й нова…" В кімнаті запала тиша. Шеремет тільки тепер чітко збагнув, що тиша — вона також буває дуже різною. Одна справа — це та дзвінка і прозора тиша, що настає після переможного бою, коли гучні постріли і вибухи перестають рвати навпіл повітря й душі. І ти усвідомлюєш, що — все, наша взяла, до того ж і сам вцілів. В пам’яті спливла їхня афганських часів пісня: "И небо станет ясным, а жизнь — еще прекрасней лишь в этот миг покажется тебе". Але що вже тут прекрасного, в цій його розмові з Кравцовим? Яка розвела їх по різні боки? Тому ця тиша була зовсім інакшою — скоріше ватяно-густою, важко-тягучою тишею нищівної поразки. Коли озираєшся довкола — і бачиш з одного боку своїх побитих вояків та понівечену зброю, а з іншого — юрбу обеззброєних людей, які ще кілька хвилин тому були твоїми відважними соратниками й вояками, а тепер враз перетворилися на затуркано-переляканих бранців, в очах яких замість гідності й відваги — страх і запопадливість перед переможцем. І твій мозок тупим буравом свердлить думка: чому? що зробив не так? з якого лиха зазнав такої поразки? І душу розриває розпач від власного безсилля й відчуття своєї провини. Не так за те, що сталося, як за те, що вцілів сам і мимоволі змушений бути свідком цієї ганьби. Второпавши, що в своїй надмірній відвертості вочевидь перегнув палицю, Сергій примирливо мовив: — Да не переживай ты так за свою Украину, никуда она не денется и ничего с ней не случится. Как были триста тридцать восемь лет вместе — так и дальше будем. С учетом только допущенных ошибок и без ненужных перегибов. — Те, що Україна нікуди не дінеться — я не сумніваюсь. Хоча підстави для того є, — важко зітхнув Шеремет. — Бо об’єднувалися ми з Росією в 1654-му році як Україна, потім стали Малоросією, а потім — Юго-Западним краєм. А от стосовно "нічєго нє случітся" — то тут дозволь тобі не повірити. — Это почему же? Мы на своих ошибках учиться умеем. Хотите быть "незалежными" — будьте, но лучше, если в союзе с нами. — Наша пісня гарна й нова… 1654-го року ми об’єднувалися на правах територіально-політичної автономії, через сто років Росія нашу цілісну автономію зліквідувала і звела нас до кількох окремих губерній. 1922-го року ми знову об’єдналися нібито як рівні ¬— і знову з України як з державно-політичного утворення перетворилися на поняття фактично географічне. У вас до цього часу навіть офіційні особи говорять "на Українє". Не "в", а "на". Як на Балканах, на Кавказі, на Близькому Сході, тобто — поняттях географічних. — Какая разница, что так, что эдак. Главное — суть. Главное — что мы вместе. Так было и так будет, как бы ваши националисты не усердствовали, — роздратовано кинув Кравцов. — Ось і про те, про суть, — зауважив Шеремет. — Бо якщо по суті, то за нинішніх умов, за нинішнього нашого становища ми дуже ризикуємо, що не витримаємо ваших щільних братерських обіймів і просто в них задихнемося. Закінчивши тим своє існування як самостійна нація. Тобто — слово "українець" означатиме приблизно те саме, що й сибіряк, волжанин, новгородець чи псковитянин. А потім і взагалі зникне — буде потихеньку замінене на "кієвлянін-харьковчанін-донетчанін-львовянін" тощо. І всі будуть писатися просто "русскімі". — А что в этом, собственно, плохого? Ведь по сути все мы — действительно русские, еще со времен древнерусского государства, — стенув плечима Кравцов. — Все те славяне, кто в России, на Украине и в Белорусии живут, да и вообще в бывшем СССР. Разве не так? — Не зовсім, скажімо. І ти, як корінням з України, не можеш того не знати. Що "руські люди" — так ми себе здавна звали, до того, як власне українцями стали. Ще й Богдан Хмельницький вживав цієї назви для тодішнього свого народу. Що ж до нинішніх "русскіх", в сучасному розумінні, то їх сучасною українською мовою називають "росіянами", до кінця ж сімнадцятого століття їх іменували "московськими людьми", ще якось. — Ты бы еще сказал ¬— москалями или кацапами, — невдоволено фиркнув Кравцов. ¬ — Я так не казав і інших не заохочую, особливо, що стосується кацапа. — Интересно, почему же? Какая разница? Что одно, что другое — все равно прозвища, цель одна — задеть-поддеть-оскорбить бедного россиянина. — Не зовсім так. Москаль, московит — в тому нічого поганого немає, оскільки походить від слова Московія, так називали в Європі російську державу аж до сімнадцятого століття. Так що ти надаремно ображаєшся. Що ж стосується "кацап" — то тут дійсно справа дещо інакша, тут походження інше, — завагався Шеремет, бажаючи уникнути непотрібних подробиць. Однак гість наполягав, тож довелося сказати. — "Касаб" — це турецькою "різник", так вони зневажливо називали тих яничарів, які вирізнялися непомірною жорстокістю щодо мирного населення. А наші козаки турецьку добре знали… — Не понял, русские-то здесь причем? — Не знаю, — знизав плечима Шеремет. — Просто прижилося чомусь у нас це слово, відтоді, як ваш Петро Перший викупав Україну в кривавій бані за нашу спробу повернути собі волю. Яку ми самі ж необачно віддали московському царю за п’ятдесят років до того. — Ваш Мазепа — изменник, как и все те, кто за ним пошел. Если Петр покарал за измену своих, московских стрельцов, то почему он должен был пощадить малоросов, украинских козаков? Относительно жестокости, методов так сказать, то кто теперь с достоверностью может что утверждать? Документальных-то подтверждений нет. Да и — лес рубят, щепки летят… И вообще, давай не будем перечислять исторические обиды — кто, где, кого и как… Давай смотреть в будущее — вместе мы или врозь? — Я ж тобі кажу, що коли "умєстє" в твоєму розумінні — то ми тоді просто зникнемо як нація. Економічна і культурна ваша експансія рано чи пізно призведуть до політичного об’єднання в єдиний державний організм з практично невідворотною асиміляцією нас більш потужною нацією — російською. Це аксіома, це як табличка множення, де два на два — чотири. Тому державна незалежність — обов’язкова передумова нашого виживання як нації. І я як українець просто не можу того "умєстє" підтримувати, не кажучи вже, щоб самому прагнути, — спробував пояснити свою позицію Шеремет. — Но почему, скажи на милость. Ты же лично ничего от этого не теряешь, скорее, выиграешь. Ни генеральское, ни профессорское звание у тебя никто не отнимет, а денежек, пожалуй, вдвое больше станешь получать. То есть, как был уважаемым человеком — так им и останешься, только служить будешь не вашему худосочно-непонятному образованию, которое и государством-то настоящим назвать сложно, а Великой России, которая обеспечит достойную жизнь всему великому русскому народу — и собственно русским, и украинской ветви, и белорусской. — Це ти точно зазначив — "вєтві". Але ж ми — не "вєтвь", не гілка себто, ми самі — "дерево", своє, окреме і далеко не маленьке. Росіяни склалися в народність у чотирнадцятому-п’ятнадцятому столітті — і українці тоді ж. На націю перетворилися також майже одночасно: росіяни — десь до другої половини дев’ятнадцятого століття, ми — на якихось двадцять-тридцять років пізніше. Як за історичними мірками — практично водночас, — вголос розмірковував Шеремет. — То чому ж ми тоді повинні зникнути без сліду у вашім "русском морє"? — Почему да почему… Да потому, что таков ход истории, а он неумолим, —відрізав Кравцов. — В России на момент распада Союза проживало четыре с половиной миллиона украинцев. А сейчас при переписи подтвердили эту свою национальную идентичность всего два с половий миллиона. Куда два миллиона подевалось? К вам на нэньку-Украину вернулись? Дудки! Миграционные потоки в обратном направлении идут. Просто подумали хорошенько — и приняли правильное для себя решение: бабки заколачивать. А чтобы обезопасить себя от ненужных случайностей — сказались русскими. И таким образом пополнили своей биомассой великий русский народ. И таких будет все больше. Так что подумай хорошенько, кто больше прав… — Що ж тут думати… За себе особисто і вирішити, і зробити кожна людина, в принципі, може: хоч росіянином, хоч американцем, хоч папуасом зголоситися — в кого на що кебети й совісті вистачить. Але — то лише на їхній землі, на тій, де та, з дозволу сказати, людина в прийми пристала, — повільно зроняв слова Шеремет. — Однак якщо ти на землі своїх предків живеш — то тут твоя особиста відповідальність незрівнянно вища, а межі твоєї особистої свободи — незрівнянно менші. Бо тут ти розпоряджаєшся вже не тільки сам собою і не тільки своїм, а — надбанням всього свого народу і численних поколінь своїх предків. Тож мусиш бути відповідальним у квадраті, якщо не в кубі. Мусиш усвідомлювати, що ти тут не зайда з далеких країв і чужих племен, який забрів сюди в пошуках смачнішого шматка й теплішого місця, та так тут і присмоктався, а що ти належиш до цієї землі так само органічно, як і все інше на ній Богом і природою дане. І ця твоя земля не якась там "всєобщая", на яку може забрести будь-хто, кому заманеться, а саме твоя, рідна і власна, бо вона кістками саме твоїх предків засіяна і їхніми потом-кров’ю полита. Відтак мусиш їх берегти — і свою землю, і свій народ, а якщо треба — то й боронити, навіть ціною свого життя. — А кто, собственно, спорит? У русских так испокон веков было заведено, возьми тех же трех богатырей — Илью Муромца, Добрыню Никитича и Алешу Поповича, — намагався повернути на своє Кравцов. — От і чудово, я радий, що в нас такі добрі спільні історичні традиції. До речі, ти знаєш, де мощі Іллі Муромця зберігаються? — Да как-то не задумывался. Раз они вообще сохранились — значит, в монастыре каком-нибудь. Может, в Троице-Сергиевой Лавре? — зморщив лоба Сергій. — Дійсно в Лаврі, тільки в Києво-Печерській, недалечко. А кості засновника столиці вашої родіни Москви де покояться? — Неужели тоже у вас? На Украине? — не міг приховати здивування московський гість. — А де ж іще бути похованому великому князеві Київському? За версту від Іллі Муромця, не далі. Однак повернемося до тих "руських", від яких пішли наші предки. Не знаю, як твої, а мої себе українцями завше числили, інакшого наймення для себе не визнавали. І мовою рідною вважали саме українську, хоча російську знали непогано. І землю цю свою , в якій всі давньоруські великі князі спокій свій знайшли, любили як саме українську, шаблею і плугом українськими здобутою — і від татар, і від литвинів, і від поляків. То як же ми, нинішні українці, можемо погодитися з тим, щоб наша земля і наш народ з високого рівня самостійної нації і незалежної держави зійшли далеко вниз, до рівня географічно-етнографічного, стали приймаками у власній хаті? Хто ж з інших народів нас тоді за розумних матиме і поважатиме? Адже у всіх народів взагалі це кваліфікується як найтяжчий злочин ¬— національна зрада, а у самостійних націй — як державна зрада. І карається вищою мірою. — Опять ты за свое, — почав дратуватися Кравцов. — Да не надо нагнетать и жить устаревшими представлениями. Я же тебе объяснил — это неизбежный объективный процесс в нынешнюю эпоху глобализации. Просто для вас же лучше, что бы он прошел по возможности менее болезненно, а значит — добровольно. — Дякую за турботу, я розумію. Це щось подібне до того, як наймичку-сироту хазяїн-бугай потихеньку в клуні ґвалтує, та ще й вимагає, щоб та на людях виду не подавала, аби "світова спільнота", тобто — жінка і сусіди бува чого не запідозрили. — Ну и сравнения у тебя, должен я заметить… —Закрутив носом Сергій. — Ведь ты ж интеллигентный человек… — Насамперед, я нормальна людина, яка не має потреби ховати, немов страус, голову в пісок або на біле казати чорне та навпаки, щоб тільки якомога більше "електорату" в свої тенета заманити. А яке ядуче насіння уродиться з тих його кон’юнктурних слів і вчинків років хоча б через п’ять-десять — то такого політикана не турбує. Він за цей час свою мошну набити встигне. Але справа не в тім… — зробив паузу Шеремет. — А в чем же тогда, скажи на милость? — насторожився Кравцов. — Безумовно, скажу. Точніше — попрошу тебе дещо пояснити. Для початку — як ти ставишся до генерала Власова? Командуючого "Россійской освободітєльной армієй" під час Великої Вітчизняної війни? І до його вояків? — Известно, как — предатели, конечно. Грязное пятно на мундире русского солдата, — не задумуючись випалив Кравцов. — Але чому так категорично? Твоїм попереднім міркуванням це не дуже відповідає. Адже вони не відмовилися від свого національного єства, вони не заперечували право своєї нації на існування, в тому числі і самостійне державне, вони лише не хотіли, щоб їхнім народом правили комуністи і прагнули їх скинути. Засоби, щоправда, для цього обрали сумнівні, але мету мали, в принципі, зрозумілу для нинішнього росіянина. — Не понял, к чему ты все это ведешь? Предатели — они и есть предатели, — невдоволено буркнув Кравцов. — И мерзавцы. Которых правильно делали, что вешали и в лагерях гноили. — Я веду до того, що це не зовсім логічно: проклинати як мерзотників росіян-власівців, які в принципі виступали лише проти російських комуністів, але не проти власне народу і Росії, й водночас заохочувати українців, щоб вони відмовлялися і від свого народу, і від своєї держави України. Де ж логіка? Це ж тоді політика подвійних стандартів виходить? — Не путай одну штуку с пальцем и не морочь мне голову! Нашел кого и что сравнивать… — розлютився Кравцов. — Одно дело — враги России, совсем иное — ее друзья, какого бы они не были происхождения. — Второпав, далі можна не продовжувати. Але ще дещо можна уточнити? — з напускним смирінням мовив Шеремет. — Валяй. Только я тебя прошу — давай дальше без провокаций. — Пошук істини — це майже завжди провокація, без цього її знайти важко. — Как это? И почему? Не понял, — спантеличився Сергій. — Латиною "provocatio" — це дослівно "виклик". Без виклику ж, цілком очевидно, не буде відповіді, тобто — нової інформації. А не маючи достатньо інформації, хіба ж можна пізнати істину? Або бодай наблизитися до неї? — Ты вот о чем… А я все воспринимаю просто, по-нашенски. Ну что же, если заради истины — тогда давай, — великодушно погодився Кравцов. — Мене ось яке питання цікавить. Та й не мене одного. Як би тобі це краще сказати… — намагався точніше сформулювати думку Шеремет. — Ти ось мені постійно кажеш: "Велікая Россія, могущєство, огромний потенціал" тощо. Ти часом не помиляєшся в епітетах? — Отнюдь нет. А ты что, сомневаешься? — ошелешено звів брови московський гість. — Да у нас самая большая в мире территория — одна седьмая часть суши, пятое место в мире по численности населения — почти сто пятьдесят миллионов человек, сорок процентов общемировых залежей полезных ископаемых, в том числе огромные запасы нефти и газа. Ты вообще думаешь, о чем говоришь? — Тому, власне, і питаю, що думаю, а до того ж намагаюся ще й дещо аналізувати. Тому охолонь трохи. Я тебе довго слухав і терпляче, тепер моя черга дещо поспитати, — осадив його Шеремет. — Територія, населення, корисні копалини — це, звичайно, добре. Бо це є основні показники економічного потенціалу держави. Однак з іншого боку, це лише можливості, які ще потрібно реалізувати, щоб отримати справжню економічну потужність, реальну. Правильно я міркую? — Пока да. И основной показатель экономической мощи государства — это внутренний валовой продукт. Об этом любой старшеклассник знает. А показатель роста ВВП в последние годы у нас один из самых высоких в мире, — зверхньо глянув на нього Кравцов. — Я школу закінчив сорок років тому, дещо міг і підзабути, звичайно. Але те, що читав недавно — пам’ятаю. Зокрема, що за розміром ВВП на душу населення Росія десь в шостому десятку держав, співвідношення зі США і Японією — один до дев’яти-десяти, з Німеччиною, Францією та Англією — як один до семи-восьми. То в чому тут, власне, велич? А якщо і є, то — чия? Можеш мені пояснити? Якщо громадянин західної, цивілізованої, так би мовити країни виробляє товарів і послуг в сім-десять разів більше, ніж "гражданін Вєлікой Россіі"? — Ты меня не подначивай, — образився Сергій. — Среднедушевые показатели не всегда и не во всем корректны. Куда важнее абсолютная мощь. У китайцев, например, на душу в четыре раза меньше, чем у нас, но слабыми их вряд ли кто отважится назвать. — Повністю згідний. Тому що сумарний ВВП Китаю вдвічі більший, ніж у Росії і становить половину від американського. А ваш лише одну п’яту. За узагальненими показниками економічної потужності Росія слабкіша від будь-якої з країн великої сімки, при чому розрив утричі більший. То в чому ж "вєлічіє", питається? — Ничего, мы скоро догоним. Русские, как известно, медленно запрягают, да быстро ездят, — досадливо поморщівся гість. — Экономика на подъеме, нефти и газа — успевай только качать, так что еще посмотрим, кто кого —мы их или они нас. Россия — она как Феникс, ее пытались уничтожить несчетное количество раз, а она всегда возрождалась. Запад постоянно пытался нас покорить — и так же постоянно терпел поражения. Всегда находился кто-то, кто поднимал и вел народ против захватчиков. На шведов и немцев — князь Александр Невский, на поляков и примкнувших к ним твоих соплеменников — князь Пожарский и гражданин Минин, на шведов и примкнувшего к ним изменника Мазепу — император Петр Великий, против Наполеона со всей фактически Европой — фельдмаршал Кутузов, против Антанты — тоже считай главной силы Европы — большевики, против Гитлера с ресурсами почти всей Европы — генералиссимус Сталин. — Схаменися, Сергію! Про що ти говориш? Росія сто років тому по праву вважалася великою світовою державою. 1913-го року вона посідала п’яте місце у світі за виробництвом промислової продукції і перше місце — за виробництвом і експортом зерна. Кожна друга тона нафти в світі видобувалася саме в Росії, а не в Аравійсьих пустелях. І то, навіть за таких умов, вона зазнала поразки у Першій світовій війні, не витримала протистояння. То що ж казати про нинішні часи? Коли Росія відстала від розвинених країн світу приблизно на двадцять п’ять-тридцять років? — Это ложь! Мы делаем лучшее в мире вооружение — как же это возможно при таком отставании? — блиснув очима Кравцов. — Дуже просто. Доїдаєте залишки радянського пирога. Недаремно ж ви ще в останні роки існування Союзу більшу частину документації із закритих науково-дослідних і конструкторських робіт від нас, з України в Москву затребували, та так вона там і залишилася "інтєллєктуальной собствєнностью Росіі". — Ты что, хочешь сказать, будто у нас ничего своего нет, все "цельнокраденное"? — Зовсім ні, більша кількість провідних наукових установ дійсно була в Росії. Але що було — то було… Тепер же ви одноосібно впроваджуєте у виробництво наші спільні напрацювання минулих часів, — без будь-якого невдоволення, просто як факт, констатував Шеремет. — Але довго таке щастя тривати не буде. Порівняй показники укладених контрактів на міжнародному ринку зброї і фактичних поставок. Америка домовляється на шістдесят мільярдів доларів, а фактично продає майже на вісімдесят. Росія ж укладає контрактів на тридцять мільярдів, а фактично отримує майже вполовину менше. Різницю в ставленні покупців уловлюєш? — И в чем же по-твоему причина? Разве наша военная техника хуже? — кисло усміхнувся Сергій. — Можливо вона й не гірша, але ж люди бачать, що рівень комп’ютеризації у вас становить всього кілька відсотків від американського, а в обсязі наукомісткої продукції частка Росії на світовому ринку становить менше одного відсотка, в той час, як США обіймають двадцять відсотків, а Японія — вісім. — Можно подумать, что Украина в лидеры мирового прогресса за время своей "нэзалэжности" вырвалась, — парирував Сергій. — На жаль, зовсім не так, хоча й хотілося б. Але мова зараз не про Україну. Та й у "вєлікіє" ми не рвемося, наші амбіції більш відповідають амуніції… — Ты меня задолбал своими "аргументами и фактами". Что же мы, по-твоему, ниже табуретки опустились? До уровня племени ням-ням или тубу-юмбу? — злісно глянув на Шеремета Кравцов. — По-перше, я так не сказав. По-друге, ті цифри й висновки не мої, а ваших, російських дослідників. Просто потрібно, окрім офіціозних газет і телебачення, дещо й інше, більш серйозне та об’єктивне передивлятися, бодай іноді. І жити не "прєданьямі старіни глубокой" та великодержавницькими міфами й емоціями, корінням з далекого минулого, а реаліями сьогодення. Які для Росії, на жаль, далекі від райдужних: "Прогнозы обозримой перспективы безрадостны: за предстоящие 10-15 лет страна может достичь лишь уровня, с которого началось катастрофическое падение ее экономической мощи, тогда как другие государства успеют далеко уйти вперед". — Ничего, еще не вечер, догоним. Нам не с ноля начинать — Нобелевские лауреаты вон свои вновь появились… — не здавався Сергій. — Можливо, що воно й так. Як у нас кажуть, дай Боже вашому теляті та вовка з’їсти… Але дай я тобі краще дещо зачитаю. — Шеремет взяв з полиці журнал, знайшов потрібне місце. — Ось, послухай, що ваші про себе ж пишуть: "На общем фоне взрывного роста наукоемких технологий в ведущих экономически развитых странах мира эффективность российской технологической сферы при достаточно высоком, но с большой скоростью разрушающемся потенциале действительно выглядит исчезающе малой… При текущем развитии событий, вырождение собственной научно-технологической сферы страны можно считать неизбежным, и в лучшем случае Россия из категории технологических маргиналов… перейдет в категорию стран, лишь воспринимающих технологии, разработанные на Западе". — Это ты какого злопыхателя цитируешь? — презирливо-невдоволено скривив уста Кравцов. — Небось, какого-нибудь "дерьмокрада" или либерала из яйцеголовых умников, русских только по фамилии, да и то не всегда? Так их сейчас развелось, как собак нерезаных… — Та ні, ті на кого я посилався, один — це військовий професор-економіст, ваш журнал "Военная мысль". Інший — провідний фахівець з інноваційної політики, науковий журнал вашої вищої школи. Там не політиканів друкують, а людей серйозних, відповідальних. Ось послухай ще, що ваш військовий пише: "Итак, можно констатировать: баланс показателей военно-экономического потенциала коренным образом изменился в худшую для России сторону; существующие системы экономического обеспечения структур военного противодействия угрозам национальной безопасности не адекватны военно-экономическим потребностям сил, противостоящих реальным и потенциальным военным угрозам; показатели состояния военно-экономической безопасности страны находятся за пределами пороговых значений". — Ну, это наши военные ученые несколько сгущают, мягко говоря, краски, чтобы побольше денежек на Вооруженные силы из правительства вытрясти, — недовірливо усміхнувся Кравцов. — На самом деле все не так уж и плохо, двадцать тысяч ядерных боеголовок — это все-таки надежная гарантия от любых неожиданностей извне. — Для того, щоб бодай частку цих боєголовок утримувати досить довгий час в боєздатному стані, та ще й засоби їх доставки мати відповідними сучасним вимогам — то чималих і грошиків, і зусиль потребує. Поки що послухай думку цивільного вченого-інноватора: "Ход истории ставит Россию перед необходимостью стратегического выбора — оставаться объектом дальнейшей колонизации с потерей собственных исторических перспектив или искать мощный внутренний ресурс общественного развития". — Положим, это мы еще посмотри — и относительно колонизации, и технологических маргиналов, и военно-экономической безопасности, — роздратовано, з болем процідив Кравцов. — И я вижу к чему ты клонишь: какой дурак мол, с такой Россией — с одряхлевшим-ослабевшим великаном, — дружбу водить будет, а тем более в тесный союз вступать, с перспективой единого государства. Так ведь? — допитливо глянув на Шеремета. Не очікуючи відповіді, запально вигукнув: — Но надо же хотя бы во что-то верить, черт возьми? Кроме рубля или доллара или евро? Ты же говорил, что самое святое — это родина и семья. — За родину, себто сім’ю тобі хвилюватися нема чого — хлопці в тебе гарні, ти їх добре підсадив, а вони й самі тепер на власні ноги стали. Що ж стосується "родіни-отєчєства", то тут вашій перспективі краще не заздрити, — задумливо міркував уголос Шеремет. — Что, еще какие-то страшилки удумал, одной экономики тебе недостаточно? — Не треба дратуватися. Ти ж сам запропонував говорити відверто і я терпляче вислуховував твої "умозаключєнія" стосовно нас, українців і нашої держави взагалі. То чому ж ти мене не хочеш послухати? Тим більше, що я наводжу конкретні факти і запрошую тебе до обговорення. Не згоден — заперечуй, але конкретно, не на рівні емоцій, а по суті. — Ну что же, давай, поехали… Как говорится, раз пошла такая пьянка — ломай последний огурец. — До цього в нас поки що далекувато, — показав рукою на накритий стіл. — А тому давай піднімемо за все добре і для вас, і для нас, та продовжимо. Повернемося до потенціалу, тобто — можливостей, які Росія може задіяти для відродження своєї величі, про що у вас зі всіх боків чути, — методично розкладав усе по полицях Шеремет. — Російський геній Михайло Ломоносов, певний час "спудей" нашої Києво-Могилянської академії, потенціал Росії визначив так: "Величие, могущество и богатство всего государства состоит в сохранении и размножении русского народа, а не в территории, тщетной без обитателей." Інший його крилатий вислів: "Могущество России будет приростать Сибирью". От давай і подивимося, як воно нині у вас співвідноситься, майже двісті п’ятдесят років по тих словах. — Ты имеешь в виду, что у нас на территории в 17 млн. кв. км проживает всего 144 млн. человек? А на огромных пространствах восточной части страны — только один из пяти наших граждан? А север и вовсе мало заселен? — неохоче кинув Кравцов. — Так я об этом знаю. И у нас принята четкая программа стабилизации численности населения за счет как естественного воспроизводства, так и контролируемой миграции. — Для динамічного розвитку такій державі, як Росія, однієї стабілізації чисельності населення вочевидь замало. Але давай розглянемо можливості бодай природнього відтворення. За звичайних умов для цього необхідно, щоб на кожну сім’ю припадало 2,7 дітей. Але це при нормальній структурі населення, а не такій, як у вас нині, коли кількість пенсіонерів перевищує кількість дітей. До того ж реальний показник — 1,5 дітей на родину, майже вдвічі менше, ніж треба для елементарного відтворення. За вашими ж офіційними даними до 2016-го року Росія втратить від 8 до 12 млн. людності, на перспективу — прогноз не кращий. Песимісти вважають, що до 2050-го року росіян стане менше вдвічі, оптимісти — що лише на одну п’яту. По-науковому це називається депопуляція, а по-простому — вимирання. — Можно подумать, что у вас лучше! — скинувся Кравцов. — У вас тоже было пятьдесят два миллиона, пока "нэзалэжность" свою не стали "разбудовывать", а теперь — до сорока восьми скатились. И перспективы — те же, что и у нас. — Пов’язувати наші втрати в чисельності населення із здобуттям незалежності — це навіть не те що некоректно, а просто провокаційно. Ви ж свою незалежність здобули ще більше, ніж п’ятсот років тому, і успішно весь цей час плодилися, то з якого ж дива ви тепер людність втрачаєте? Якби не імміграція зі всього колишнього СРСР — вас було б ще на кілька мільйонів менше, це по-перше. По-друге, сорок вісім мільйонів для старенької Європи — це також чимало для того, щоб рахувалися. Шереметові пригадався випадок, що стався з ним майже десять років тому, коли вперше був запрошений на натівські навчання до Нідерландів. Під час обіду за столом на шість персон зібралися бельгійці, голландці, норвежець і він, українець. З перших хвилин Шеремет відчув деяку зверхність у ставленні сусідів по столу. Причини лежали на поверхні — не "натівець", погана англійська мова, а головне — країна якась невідомо-незрозуміла. Не бажаючи залишатися в боргу, він повів розмову таким чином, щоб наголосити на розмірах і чисельності населення своєї держави. Почувши "нас п’ятдесят два мільйони", сусіди по столу здивовано перезирнулися. Бельгієць бажаючи поправити неграмотного неофіта, недбало кинув: мабуть, не п’ятдесят, а п’ять… Почувши знову, вже з притиском: не п’ять, а п’ятдесят мільйонів, — всі зніяковіло втупилися в свої тарілки. Розмова незабаром відновилася, але пішла вже в зовсім іншій тональності. Розповісти про це Кравцову? Сергій мовчки вислухав: — Я не отрицаю, что вас, украинцев, много. Но все равно — тоже ведь не прибываете, убываете. Кроме того, ваша численность не компенсирует вашей внутренней слабости как государствообразующей нации. Так что перспективы Украины не только не лучше российских, но,я бы сказал, куда хуже. — Можливо, що й так. Але ми ж не збираємося нікого "присоєдиняти"-поглинати і не кричимо на всі боки про свою велич, — не здавався Шеремет. — В системі статистичних оцінок ООН і, зокрема, ЮНЕСКО є такий показник, як коефіцієнт життєздатності нації. Його визначають за п’ятибальною шкалою. Росія ще десять років тому була оцінена менше, ніж півтора бали. Згідно з критеріями, нація з таким показником життєдіяльності вже не має внутрішніх джерел розвитку і її очікує повільна деградація. Будь-яка допомога такій країні, вважається, не має сенсу. За минуле десятиліття ситуація що, покращилася? — Не думаю. Полагаю, скорее усугубилась, — невесело констатував Кравцов. — Поэтому мы и упростили миграционное законодательство, особенно для граждан СНГ. Ваших у нас целый миллион пашет. И это не предел. И это еще одна нить, связывающая нас в одно целое. Причем весьма важная нить, поскольку касается не только души, но и кошелька. — Не варто перебільшувати значення цієї нитки, оскільки її міцність викликає у мене особисто певні сумніви. Тому що наймит рідко коли плекає теплі почуття до свого господаря, яким би добрим той не був. Революція 1917-го року — яскраве тому свідчення. А є й такі наймити, що тільки й думають, як би з дому що-небудь для себе поцупити, та хазяйських дітей за столом потіснити, смачніший шматок поперед урвати. Ти знаєш, що я маю на увазі — подивися, в чиїх руках у вас у Москві сфери торгівлі й обслуговування, та й інші дохідні містечка. І це вже зараз, ще до початку реальної дії вашої міграційної програми. А що ж тоді буде? Однак мова не про це, є більш принципові питання. — Что, еще более занозистые, чем эти? Да куда уж дальше? — не приховував безсилого невдоволення Кравцов. — Це ще квіточки, ягідки ще попереду, за Уралом. Там у вас щільність населення — всього 2,4 особи на один квадратний кілометр, причому відбувається не притік населення, а зворотний процес. З протилежного ж боку кордону, в Китаї, щільність населення в 50 разів більша. І це при тому, що практично вся придатна для економічної діяльності територія там вже освоєна. Чого за таких умов слід очікувати на тій межі? — А мы ничего особо хорошего и не ожидаем. Мы пытаемся этот процесс хоть как-то обуздать — происходящее явочным порядком освоение китайцами уже сейчас наших дальневосточных и сибирских приграничных территорий. И ввести его в контролируемое русло. — І що, вдається? Як "виходіт"? Краще, ніж "входіт"? — не втримався, щоб не повернути приятелеві підколку Шеремет. Той лише зиркнув з-під лоба: — Да какой там "вдается". У нас там уже целые города, говорил мне один коллега из пограничников, имеются, не нанесенные на наши карты и куда не ступала нога белого человека. Не говоря уже о более мелких поселениях. Ориентировочная численность уже сейчас — до семисот тысяч человек. — І що ж ви будете з ними робити? Як і що далі буде? — Трудно сейчас сказать. Наши спецы прогнозируют, будто через пятьдесят лет к нам столько китайцев поналезет, что они станут вторым по численности народом в России. Более десяти миллионов может быть. — А ви не припускаєте, що тоді питання державної належності Далекого Сходу і південних районів Сибіру може бути вирішене також явочним порядком? Мирним, так би мовити, шляхом? А в перспективі і всього Сибіру, аж по Урал? — обережно поцікавився Шеремет. — Да думал я уже об этом, и не раз. Но что практически наши могут предпринять — ума не приложу, — Спантеличено стенув плечима Кравцов. — А пам’ятаєш, як ми наприкінці сімдесятих, ще капітанами були, брали участь в стратегічних командно-штабних навчаннях на Далекосхідному ТВД? Ти в основному карти малював, а я розрахунками різними на настільній ЕОМ займався? Тоді ще про нинішні, справжні "персоналки" навіть гадки не було. — Как же, конечно помню. Мы тогда за несколько дней не только "отразили вторжение противника", но и "перешли в решительное контрнаступление", Пекин "взяли" через каких-то пару-тройку недель, — пожвавішав було Сергій. Однак зразу згас. — Тепер время иное настало. Упустили мы тогда шанс, не нанесли своевременно упреждающий удар, когда конфронтация между Китаем и СССР пика достигала. Когда мы были уже сильными, а они — еще слабыми. Теперь соотношение не то, теперь придется расхлебывать мирным путем, рассчитываться за свою нерешительность и непредусмотрительность. — Не переживай, може ще обійдеться якось. Концесії якісь, оренду або ще щось подібне придумаєте — і нехай собі працюють на благо і Росії, і Китаю, — намагався розважити приятеля Шеремет. — Вряд ли. Ты еще китайцев не знаешь. Стоит появиться одному — а дальше плодятся в геометрической прогрессии и растекаются по территории, как нефтяное пятно по воде. И никогда не забывают, что они — китайцы и их родина — не здесь. Как и евреи. К тому же, теперь у них сила есть, не то что тогда. Китайская армия уже в ближайшие десять лет превзойдет нашу по боевым возможностям обычным оружием. Коммуникации растянуты, местные мобилизационные ресурсы ограничены, местное население из китайцев будет настроено враждебно — как в таких условиях воевать? Ума не приложу, — невесело розмірковував Кравцов. — Помахать ядерной дубинкой? Так она у них у самих есть, хотя и не такая большая, как у нас, но достаточная, чтобы нам хватило, мало не показалось. Придется, наверное, отдавать — и Приморье, и Дальний Восток, и Забайкалье. Но не больше. Нефть, газ и алмазы — это ни в коем случае. — Ось бачиш — у вас своїх проблем стільки, що нинішньому поколінню дай Бог, щоб життя вистачило з усім впоратися. А ви все до нас лізете, то зі своїми обіймами, то з претензіями, а мета — одна: проковтнути, немов полоз кролика. — Не то зі співчуттям, не то з докором мовив Шеремет. — Не глупый ты, Володя, вроде бы человек, столько интересного мне порассказал, а главного сам так и не понял, — саркастично глянув на Шеремета Кравцов. — Да чем нам будет хуже, чем сложнее будет положение в России и вокруг нее — тем необходимее нам будет Украина и украинцы. Но не как самостоятельное государство и независимая нация, эти иллюзии вы можете сразу оставить, а как составная часть Великой России и великого русского народа. Как территория и живая сила, необходимые России для выполнения ею своего цивилизационного предназначения. — І в чому ж це надзвичайне призначення, по-твоєму, полягає? — вражено спитав Шеремет. — В том, в чем и всегда, испокон веков: быть оплотом православия и всего славянского мира, — гордо підніс голос Кравцов. — А ми, українці, виходить, лише засіб для всього цього, для виконання росіянами їхньої історично місії? Гарматне м’ясо? — не зміг приховати гірких ноток Шеремет. — Ну, зачем же ты так, очень уж остро… Мы эту миссию должны выполнить вместе, как единый великий русский народ. — Чи не здається тобі, що це повернення не те, щоб до часів СРСР і навіть не до часів останнього російського царя, а ще далі — до пори його батечка, царя Олександра III? Який чи то від комплексу меншовартості через брак в собі російської крові, чи то від надмірного споживання "горячітєльних напітков", запровадив отой згубний для Російської імперії внутрішньополітичний курс? Коли на зміну традиційному здоровому російському націоналізмові прийшов хворобливий великодержавний російський шовінізм? Який значною мірою і спровокував потяг народів до самовизначення, а зрештою — й руйнацію Російської імперії? — Тогда мы еще устояли, просто перешли в иную форму. Саморазрушились же лишь много лет спустя, в 1991-м году. Теперь наступает время собирать камни. — А українським хлопцям проливати кров за територіальну цілісність Російської Федерації? Для початку — в Чечні і взагалі на Кавказі, а в перспективі — на Далекому Сході і в Сибіру? — з гіркотою усміхнувся Шеремет. — А українським чоловікам і жінкам повертати на зворіт за Урал міграційні потоки, щоб втримувати і відновлювати позиції російського капіталу в Сибіру, на Далекому Сході і на Крайній Півночі? А територію України надати для заселення мігрантами зі всієї Російської Федерації і країн СНД? В масштабах і в порядку, як те в Москві визнають за доцільне? Самим же стати приймаками на рідній землі? Круто берете, брати-росіяни! — Иначе не можем, не получается. Иначе мы сами пропадем, закончимся как великая нация. Ведь если Сибирь потеряем, то без Украины с Белоруссией — мы кто? Московия начальных времен Ивана Грозного? Нет уж, дудки! Народ, вкусивший своё величие по меньшей мере триста лет назад, возвращаться во времена своего младенчества добром не будет. Он скорее погибнет в борьбе, нежели покорится чьему бы то ни было давлению — хоть Запада, хоть Юга, хоть Востока, — ретельно добирав карбовані слова Кравцов. — "Врагу не сдается наш гордый "Варяг", пощады никто не желает…" Вы помните, кстати, что в этом году сто лет этому геройскому подвигу россиян? — Ми не тільки про сам цей подвиг пам’ятаємо, а й про те, хто його здійснив. Адже команда "Варяга" складалася на три чверті з українців, переважно з Волині. — Да ты что? Серьезно? — округлив очі Кравцов. — А я, сказать по правде, и не знал. Но все равно — легли-то во славу российского флага, за Россию. Это лишь подтверждает все ранее мною сказанное. — Не поспішай, охолонь трохи, — зауважив Шеремет. — Сорок років по тому подвигові діти й онуки героїв "Варяга" співали вже зовсім інших пісень: "Там на Півночі, на Волині створилась армія УПА, щоби не вмерла Україна і завітала свобода…" І самовіддано боролися як проти німецьких фашистів, так і проти російських більшовиків, причому окупантами вважали і тих, і інших, без різниці. Так що історія — цікава річ, але й несподівана. — Ты намекаешь на возможность вооруженного сопротивления нашим братским объятиям? — іронічно глянув на Шеремета московський гість. — Так ваш же министр обороны заявил, что даже сама мысль о возможности военных действий Украины против России близка к безумию. — Я нічого не маю проти досвідченості пана-товариша міністра в психіатрії, але добре пам’ятаю заповітні слова гетьмана Богдана Хмельницького: "Наша воля — на кінчику нашої шаблі". А такою шаблею в руках українського народу є його Збройні Сили. Мені якось трапилася нагода нагадати про цю аксіому в присутності вищого керівництва держави і силових структур. Але річ не в тому. Кравцов уважно-допитливо дивився на нього, готовий, вочевидь, до різких висловлювань. Однак Шеремет стримався: — Як би там не було і про що б ми тут з тобою не говорили, але я твердо переконаний в одному: українська нація була, є і буде. І для свого природнього розвитку вона повинна мати свою незалежну і суверенну державу. Так само як і російська, і польська, і будь-яка інша нація. А право націй на самовизначення визнане ООН як одне з безперечних, — починав втрачати терпець Шеремет. Однак Кравцов, здавалося, був невтомний і затято товкмачив своє. — Да ты пойми, что сейчас, на пороге третьего тысячелетия, перед нами всеми встал вопрос не просто о примитивном благополучии наших народов, а о судьбе всей нашей общей православно-славянской цивилизации. О ее выживании. А оплот этой цивилизации — Россия. Поэтому Украина просто обязана помочь ей, чем может, в первую очередь — своей живой силой. Как и Белоруссия. Именно это и должно быть тем нашим мощным общим внутренним ресурсом общественного развития, который вытянет нас всех из колеи дальнейшей колонизации. — Це ще як сказати і з якого боку подивитися. Я далеко не впевнений, що "есендівскою" юрбою на чолі з Росією шлях до Європи буде коротший, — засумнівався Шеремет. — Хоча б тому, що маршрут "Київ—Варшава—Берлін" набагато коротший, аніж "Київ—Москва—Берлін". — Не надо путать географию с геополитикой, — досадливо зауважив Кравцов. — Если быть откровеным, то взятые по отдельности Россия и Украина — это среднего масштаба раннеиндустриальные державы. Но вместе мы образуем такую критическую массу, которая немедленно и многократно увеличивает свой вес не только в Европе, но и в северной Евразии в целом. Поскольку увлекает за собой Белоруссию, Казахстан и Молдавию, а может быть и некоторые страны Средней Азии и Закавказья. — Коротше, знову відтворюємо Російську імперію з технологічним рівнем фактично третьої чверті ХХ століття, але в умовах початку ХХI століття, — підбив підсумок Шеремет. — Не совсем так, но определенные ассоцации могут возникнуть, — не дуже заперечував Кравцов. — И это объединение наших стран станет тем более необходимым, если мы утратим наши территории за Уралом. Не дай Бог, конечно. Но мы и это должны предусмотреть, как и возможную свою реакцию, — з жаром закінчив московський приятель. — І яке ж передбачення ви для себе склали на випадок, якщо нащадки хана Мамая та Кучума вкупі з послідовниками Чингиз-хана відберуть назад у вас "Сабір"? — Не у нас, у России, а у нас у всех отберут, у славян. Потому что мы все оттуда нефтью питаемся, кто богаче, кто беднее — это другой вопрос. Отберут — всем плохо будет, но дело не в этом. На тот случай нам тем более надо быть всем вместе. Создать единое экономическое и политическое пространство. Это позволит более рационально использовать сократившиеся ресурсы и выстоять. — Що ти маєш на увазі, конкретно? — щось в словах москвича його насторожило. — Взять хотя бы вот это. Зачем нам славян, которые мигрируют к нам из Сибири, селить в малоблагоприятном для жизни Северо-Западном крае или в Нечерноземье? Если у нас на Украине, в благодатных местах плотность населения вполне позволяет? И вообще — зачем нам тяготеть к холодному северо-западу, к балтийскому "окну в Европу", если мы можем его иметь на теплом юге, на Черном море? Ведь князь Потемкин недаром мечтал центр экономической жизни империи сместить в Юго-Западный край и Новороссию, а столицу — в Херсон перенести. Почему бы не вернуться к здравой идее в новых исторических условиях? Тем более, ваши эту идею в принципе вполне могут поддержать: недавно вон памятник Потемкину в Херсоне восстановили, в Одессе и Симферополе — Екатерине II собираются воссоздать. Как видишь, память об имперском величии простому украинцу больше импонирует, нежели узконациональные реминесценции на темы "руйнации москалями Сечи", "закрепачення вольного козацтва" или "забороны мовы" да "прымусового зросийщення". 6. Триголова ідея Шеремет слухав московського гостя, не в змозі суттєво заперечити. І не тому, що не мав аргументів. Вони якраз були. Можна було нагадати цьому "собіратєлю зємєль", що Росія в своєму закоріненому в давнині протистоянні із Заходом вже сто п’ятдесят років поспіль зазнає поразки за поразкою. То ж чи не час перейти від конфронтації до справжнього, а не удаваного співробітництва? Від амбіцій до реалій? Або можна було б нагадати, що саме через "мудре" керівництво Москви від Радянського Союзу спочатку відпали всі союзники, в тому числі західні і південні слов’яни, а затим і сам Союз розвалився. То де гарантія, що в подальшому "кремлівські мрійники" помудрішають? І почнуть опікуватися українським народом і Україною не так, як граф Бобринський, Лазар Мойсейович Каганович або московський посіпака зі своїх Володимир Васильович Щербицький? Але ж хіба малорос Кравцов спроможний щось почути? А тим більше збагнути? Однак спробувати треба. Щоб дійти, врешті-решт, до істини в цій довгій і складній розмові. — Я тебе уважно слухав, Сергію, і добре нібито все уяснив. Але чи то не почув, чи то не збагнув — а що ж лежатиме в основі отієї об’єднаної слов’янської держави, яку ти пропагуєш? Яка ідея? При цареві-батюшці це було "православіє, самодєржавіє, народность". І мого діда-українця послали воювати з німцями й австріяками за російське самодержавство і за російський народ, українці в складі якого як такі навіть і не згадувалися. А якщо про Україну в Російській імперії й говорилося, то лише як про "гєрманско-австрійскую інтрігу". Потім, за часів СРСР панівною стала комуністична ідея. І мій батько, а потім і я також, українці в наступних поколіннях, воювали за "совєтскій народ" під бойовими прапорами, на яких було написано: "За нашу Советскую Родину!". Хоча увесь світ називав нас "русскімі", термін "совєтскіє" так за межами СРСР і не прижився. Нинішні українці — ми ідеї ніякої офіційно нібито не маємо. Національна, як державні керівники кажуть, не спрацювала, а про щось інше пристойне — не чути. Однак гасло маємо гарне: "За Україну, за її волю!". Так написано на наших Бойових прапорах. Під цими прапорами і під цим гаслом складають присягу на вірність своїй Вітчизні-Україні наші вояки. — Дальше можешь не продолжать, и без того понятно, к чему клонишь, — перебив Шеремета Кравцов. — Наша идея проста: "Великая Россия, православие, славянское единство". — Щодо величі Росії, то ми з тобою щойно поговорили достатньо. Місце держави в системі міжнародних стосунків визначається не її історичними амбіціями та гучними заявами політиків, а реальним науково-промисловим, військовим і демографічним потенціалом. Чисельність так званого "російського світу" в 1914-му році складала 139 млн. людей, очікувалося за тими тенденціями розвитку в 1999-му році зростання до 300-320 млн., а що вийшло насправді? Аж вдвічі менше — всього 146 млн. людності, до того ж старіючої. Тобто, пройшло за малим століття, а динаміка — практично відсутня, прогнози — несприятливі. А у вашого південно-східного сусіда — Китаю? Тому на цій темі, величі Росії — крапка, не будемо даремно товкти воду в ступі, — досить категорично перетнув він мляву спробу Кравцова щось заперечити. — Приблизно те ж і стосовно "славянского єдінства". Тему західних і південних слов’ян ми вже з тобою обговорювали: нічого, окрім роздратування, наше до них родичання у цих "братів" не викликає. Ти телевізор хоч іноді дивишся? Ти бачиш, які фільми поляки про свої повстання проти Російської імперії роблять? І в якому світлі там постають росіяни? Такі фільми серед простих поляків "чувств братского єдінства с вєлікім русскім народом отнюдь нє визивают". Скоріше навпаки… — Да я не их имел в виду, — заперечливо махнув рукою Кравцов. — Не западников, они — ломоть, считай, отрезанный, мы же с тобой обсуждали... — Я розумію. Але ти усвідомлюєш, до чого може призвести бодай спроба практичної реалізації оцього вашого гасла "славянского єдінства"? До такої смути, що ваша "вєлікая", яка була біля чотирьохсот років тому, блідою тінню може видатися. Невже ти всерйоз сподіваєшся, що Україна зможе об’єднатися з Росією знову в її нинішньому складі? Та ніколи. Почитай краще про Переяславську раду — скільки, як і хто тоді присягав. Перетворити Україну на Югославію початку дев’яностих — таке можна зробити, якщо добре попрацювати. Але добра від того ні Росії, ні Європі, ні тим більше Україні годі й сподіватися. — Да у вас свыше шестидесяти процентов населения сторонники более тесных отношений с Россией, а ты будто националист какой выступаешь, — обурився Кравцов. — Зачекай-зачекай, не кип’ятися. Краще розтлумач мені, чому коли росіянин лементує без угаву про велич Росії, про якісь особливі чесноти російського народу і його особливу високу місію серед інших, декларує прагнення брати інші народи під свою опіку аж до поглинання й асиміляції — то це вважається цілком нормальним і природнім, більше того — такий суб’єкт очікує розуміння і поваги до себе від усіх, в тому числі і від жертв асиміляції. В той же час, коли українець робить щонайменшу спробу обстоювати власну національну самобутність і право на власну державу — то це розцінюється як щось погане й нице і заслуговує лише одного — цькування, а речник цієї ідеї — знищення в будь-який спосіб? Росіянина називають патріотом і дають медаль, а українця називають націоналістом і шукають вірьовку або кулю? Як пояснити таке діаметрально протилежне сприйняття подібних по суті явищ? — Не надо путать здоровий патриотизм с национализмом и сепаратизмом, — буркотнув Сергій. — Плутати шовінізм з патріотизм і націоналізмом — справді непотрібно. Про це ще Енгельс і Ленін писали, свого часу треба було повністю класиків марксизму-ленінізму вивчати, а не вибірково, — зробив спробу пожартувати Шеремет. — Тоді б ти знав, що погане явище — це шовінізм, особливо великодержавний. Що ж до націоналізму і патріотизму, то ці явища — як близнюки-браття, ідуть поруч, рука в руку. Так що не треба мене "клєйміть позором і нєхорошимі словамі" на кшталт націоналіст, оскільки це слово не є "ругатєльноє", — терпляче втовкмачував Шеремет московському приятелеві. — Що ж стосується братерських почуттів і тому подібного, то одна справа — щільні стосунки, насамперед економічні, але зовсім інша — "сліться в русском морє". Українців в Україні — як росіян в Росії, майже вісімдесят відсотків. Зомбувати і зробити манкуртами таку кількість народу, не один десяток мільйонів — навряд чи кому й коли-небудь вдасться. Бо завжди, навіть серед зовсім геть зденаціоналізованих, будуть народжуватися люди, яким не байдуже, з якого вони роду-племені і чому їхнє плем’я в такому захланному стані, і чим воно гірше від інших, чим перед Богом завинило? Хоча конфлікт довкола Тузли за найважливішу подію року визнав для себе всього один з восьми українців, але погіршення стосунків з Росією відзначив кожний третій. Тож якщо навіть така не дуже масштабно-зрозуміла як для пересічної людини подія все-таки залишила слід в душі, то що вже тоді казати, якщо виникнуть більш масштабні інциденти? Я б зважив за краще не ставити "гострий" експеримент з метою випробування міцності дружби наших народів і патріотичних почуттів в майже п’ятидесятимільйонного народу. Доля Югославії мусила б багатьох і багато чому навчити… — Ладно, я все понял. Великая Россия вас, украинцев, пугает, идея славянского единства вызывает сомнения в чистоте наших помыслов. Ну а вера наша христианская? Православие-то? Исконная вера наших предков? Неужели тоже возражение вызывает? — єхидно закинув Кравцов. — Ведь за веру православную украинцы в свое время если не на костер, то уж "на палю" шли точно. И многие. А эта казнь, на кол — это, наверное, похуже костра будет, особенно у кого здоровье крепкое… — Ні православ’я, ні будь-яка інша релігія ніяких заперечень в мене не викликають. Допоки вони не загрожують світському устрою і миру в державі. Більше того — підтримую, як один із чи-то шляхів, чи-то засобів морального виховання людей. Оскільки ні Біблія, ні Коран поганому не вчать, швидше навпаки. — Я спрашиваю конкретно — о православии, а не о религии вообще. Поддерживаешь ли ты лично православие как исконно русскую, истинную веру? — наполягав Сергій. — І чого ти до мене присікався? Хіба я не ясно сказав? — здивовано стенув плечима Шеремет. — Окрім того, з яких це ти пір, колишній секретар партійного бюро кафедри і член парткому інституту, комуніст з двадцятилітнім стажем, таким богомільним став? Що мені тепер навіть допит учиняєш? — Не юродствуй, вера — дело серьезное, раз есть государство — должна быть и государственная религия, которая есть основой для всей морально-нравственной составляющей этого государства, — з пафосом виголосив Кравцов. — Для нас, для российской державы — это православие. Как и для всей Руси, начиная с 988-го года, с Владимира-Крестителя. И именно в укреплении и торжестве православия мы видим путь к возрождению духовности и моральных начал русского народа. — Та хіба ж я проти? В принципі, до чогось подібного і ми, мабуть, прагнемо. Але як можна категорично про щось заявляти, якщо церкву відвідує лише один із трьох українців? Причому половина з тих відвідуючих приходять до церкви лише на релігійні свята. Тобто, як в радянські часи на всілякі урочисті збіговиська ходили. Спитай такого "православного" бодай одну молитву прочитати — побий мене грім, окрім першого речення з "Отче наш" нічого не згадає, і то в кращому разі. А Біблію якщо в руках коли і тримав, то не розгортав, а якщо і погортав якісь пару сторінок — то так і не прочитав. Окрім того, кожний четвертий українець вважає себе взагалі невіруючим. То про що тоді мова? Про які православно-моральні засади можна всерйоз говорити? — Ты слишком пессимистично смотришь. И русские, и украинцы, и белорусы — мы никогда не забывали своих православных корней. Поэтому именно русский народ, вместе с вами, естественно — настоящая опора православия, а нынешний всемирный центр православия — это, ежели по правде, то не Константинополь, а Москва. Относительно же данных этих твоих по Украине, то большое сомнение они у меня вызывают. — Не сам же я їх здобував, — байдуже кинув Шеремет. — Опитування спеціальні проводилися, ціла купа всіляких соціологічних центрів є — бери лише та аналізуй, якщо голову на плечах маєш. Або не маєш умислу видавати своє бажане за дійсне. — И о чем же оно это твое "дийснэ" говорит? Кроме того, что ты уже сказал? — іронічно-зверхньо глянув на нього Кравцов. — Про те, що православною державою Україну вважає лише кожний третій. Для кожного шостого вона є багатоконфесійною, стільки ж вважають її світською і ще стільки ж атеїстичною. Їх думкою і правом на свободу совісті що, знехтувати? — Да ты что? Колыбель русского православия — и такое отношение? Дожились! Какой позор! — обурення Кравцова виглядало не зовсім щирим, але Шеремет змовчав. — При тому належність до Православної церкви для багатьох насправді є передусім просто ознакою проживання в Україні і визнання себе наступником певної традиції. Тобто — нинішнє наше Православ’я, очевидно, далеко не завжди означає приналежність до Церкви, як не парадоксально це звучить. — В принципе, у нас тоже не лучше, если вдуматься. Тоже и учения христианского толком не знают, и в церковь не ходят или только по случаю. Однако спроси любого русского, какой веры страна Россия, не задумываясь, ответит — "православная", — з гордістю виголосив Кравцов. — А двадцять мільйонів ваших мусульман? Вони також так вважають? А іудеї? — зацікавився таким підходом Шеремет. — Мусульмане наши давно привыкли, что "Аллах акбар", то есть —Аллах велик, но в этой стране главный Бог — это Иисус, по-арабски — Исса. И можно правоверному мусульманину с этим в душе не соглашаться, но возражать и спорить — глупо, ибо это государство — прежде всего русских. Что же касается иудеев… — той на мить замислився. — У нас это настолько малая в национальном и конфессиональном плане величина, что о них и говорить вряд ли стоит, — висловив своє розуміння багатоконфесійності в "многонаціональной Россії" Кравцов. — Стосовно останнього, то тут, я гадаю, ти дещо помиляєшся, — зауважив Шеремет. — "Мал зототник, да дорог", так у вас кажуть? — Да разве я против? Они себе понаоткрывали этих синагог — едва ли не по одной на каждый десяток евреев. Так разве кто хоть слово против сказал? Да они никогда и нигде так кучеряво не жили, как сейчас у нас, — без особливого захоплення констатував Сергій. Та раптом пожвавішав: — Нет, вру, есть на свете такое место, где им лучше, чем в России — это у вас на Украине. При прочих равных у вас климат лучше. Хотя, с другой стороны, возможность "срубить крутые бабки" несколько ограничена, поскольку Россия все же страна в целом побогаче. Нет в мире совершенства, — притворно-скрушно зітхнув Кравцов. — Даже для наших родных евреев, с которыми мы вот уже двести лет, как вместе. — Давай краще повернемося до нашого православ’я, воно мені якось ближче. А то ти почнеш ще розповідати, що й синагога в Марьїній Рощі сама по собі згоріла, і отець Олександр Мень від природньої слабкості здоров’я до Бога на Небеса пішов, — перервав міркування московського гостя Шеремет. — У нас із тобою що, своїх справ не вистачає? — Вот-вот, я как раз и хотел тебя спросить, когда же вы у себя порядок в церковных делах наведете? Когда пресечете это издевательство над православной церковью? — перемкнув той свою енергію на інше. — Що ти маєш на увазі? — Шеремет надав голосові максимальної нейтральності і навіть байдужості, оскільки йому зовсім не кортіло "наводіть порядок" з тих питань, яких він взагалі тримався осторонь. — Ну как же, эти вот ваши собственные церкви, которые от нас откололись — "филаретовцы", которые этого раскольника патриархом своим величают, потом еще какая-то автокефальная церковь у вас есть. Это же все противозаконно! — Що стосується останнього, то порушень чинного законодавства при створенні й функціонуванні Української православної церкви Київського патріархату і Української автокефальної православної церкві ніяких немає, — холодно констатував Шеремет. — Все абсолютно законно. — Постой, как это — законно? А разрешение на их отделение от Российской православной церкви кто давал? Патриарх Алексий, как и весь наш церковный генералитет были категорически против, — гарячкував Кравцов. — Законність, тобто відповідність чинному українському законодавству і юридична реєстрація — це одне, а відповідність канонам церкви, себто канонічність — це зовсім інше, то вже не наша с тобою справа, а самої Церкви, — спокійно розмірковував Шеремет. — Для того Вселенський патріарх є, щоб вирішувати — хто правий, а хто винуватий з точки зору дотримання всіляких церковних правил і традицій. — Да какой к черту "иншэ" и причем тут этот Вселенский патриарх? Который живет по указке Вашингтона и под охраной американских морских пехотинцев? Если это наше внутреннее дело, православных славян? Нужно не рассусоливать об очевидном, а пресечь это безобразие и привлечь раскольников к ответу, — продовжував наступати Сергій. — За що ж їх тягти на лобне місце? В чому, власне, їхня провина? В тому, що прагнуть мати незалежну від зовнішніх впливів національну церкву? Так за це в Україні стоїть більше ніж половина справжніх віруючих, тобто тих, хто до церкви не лише по святах ходить і які розбираються в церковному житті, — намагався бути лаконічно-аргументованим Шеремет. — Окрім того, ця ідея для українського православ’я не нова. Ще майже сто років тому гетьман Павло Скоропадський всіляко сприяв створенню в своїй державі помісної православної церкви. А він же був справжнім віруючим і краще від нас з тобою розумівся на справах церкви, усвідомлював важливість її ролі для реальної, а не бутафорської незалежності держави. Цю ж лінію продовжував і уряд Української народної республіки, прийнявши закон про автокефалію Української православної церкви ще в 1919-му році. — Так ты что, их поддерживаешь? Раскольников православия, отлученных патриархом Алексием от церкви? — Отетерів Кравцов. — Та нікого й нічого недоброго я не підтримую, дай ти мені спокій, — починав втрачати терпіння Шеремет. — Просто більша частина українців взагалі не розуміють, що це воно таке — "канонічність", що насправді означає цей термін, в тому числі й частина тих, хто регулярно відвідують церкву. Адже для кожного п’ятого українця канонічність не має принципового значення. І тільки один із семи справжніх віруючих вважає єдино прийнятною для себе лише канонічну церкву, — перейшов у наступ тепер вже Шеремет. — Водночас більше половини справжніх віруючих вважають, що Україні потрібна своя, національна церква, як в інших державах. То чого ж тоді ти, з Росії втручаєшся в цю справу? Нехай наші українські віруючі самі між собою й визначаться. Та й державні мужі наші повинні усвідомлювати важливість того, де знаходиться і ким та як керується вищий центр релігійного життя їхнього народу, до чого він веде їхній народ, що він ще проповідує, окрім віри православної. — Но у вас же своя, Украинская православная церковь, каноническая, и свой центр управления — митрополия, и свой митрополит Киевский и всей Украины — все, как еще при Богдане Хмельницком было, зачем же огород городить со всеми этими отделениями-разделениями? — зробив вигляд, ніби не зрозумів, про що йдеться, Кравцов. — Автономія і автокефалія — то принципово різні речі, і ти сам про це добре знаєш. Як і те, що державі й нації не може бути байдуже, яку позицію в світському, в громадсько-політичному житті займає та чи інша конфесія, особливо та, яка претендує бути фактично душею нації, прагне бути єдино вірною і головною. — Ты на что, собственно, намекаешь? Нельзя ли поконкретней? В чем проблема? — Для нас, українців, проблем немає. Проблема, як на мене в тих, хто претендує на духовно-релігійне лідерство нашій нації. Бо яка ж нормальна людина довірить свою душу тій церкві, що ставиться без належної, м’яко кажучи, поваги до самобутності її народу, до мови і звичаїв її предків, до державної самостійності врешті-решт? — не бажав більше деталізувати і тим загострювати розмову Шеремет. — Римсько-католицька церква, з якою в нас історично склалися дуже непрості стосунки — і та, наприклад, богослужіння веде не лише польською, а й українською мовою, і лояльність до Української держави постійно підкреслює. — Еще в чем эти враги православия и России вам потрафили, а мы, соответственно, провинились? Давай, режь правду-матку, не стесняйся, — не сприйняв мирової Кравцов. — Та хоча б тим, що вони підтримали спільне звернення керівників шести християнських конфесій, що діють в Україні, до українського народу з приводу 70-ї річниці Голодомору 1932—33-го років. А підпису представника Української православної церкви Московського патріархату я там щось не знайшов. Чи не тому, що в документі речі названо своїми іменами і на винуватців досить прозоро натякається? Прямо говориться, що згуба лютою смертю до семи мільйонів наших людей є "фактом влаштованого більшовицькою радянською владою геноциду українського народу та злочином проти людства", далі в документі — цілком відповідні оцінки й думки. — Так мы же этого, в принципе, не отрицаем и тоже сочувствуем, — зробив спробу виправдати своїх Кравцов. — Якщо це дійсно так, то чому ж, питається, в тому потужному християнському хорі бракує голосу співчуття до українців від церкви, яка називає себе українською? Чи не тому, що все визнається лише "в прінципє" та "тоже"? Навіть якщо проблема тільки в протиріччях з колегами-підписантами, то й це не виправдання, оскільки духовна мудрість при пошануванні трагедії свого народу повинна стати понад міжконфесійними чварами. — Достаточно, дальше можешь не продолжать, не утруждай себя, — холодно перебив його Кравцов. — Теперь мне окончательно понятна твоя точка зрения: нет, нет и нет. По всем трем позициям: величию России — нет, славянскому единству — нет и единству русского православия — тоже нет. Что же, очень жаль. Я, сказать по правде, рассчитывал на большее понимание, надеялся, мы придем к единому мнению и останемся друзьями, как прежде… — уста з потемнілого обличчя Кравцова повільно зроняли гіркі слова, і важко було збагнути, чого в них було більше — жалю чи гніву. Шеремет слухав, і душу огортало відчуття болючої туги й безсилого відчаю. Так буває, коли бачиш, як руйнується те, що було важливою часткою твого колишнього життя, але вдіяти нічого вже не можеш. Бо єдиний вихід — це принести в жертву тому, минулому, прийдешнє життя. Однак минуле — воно тільки твоє, та й то лише частка, а майбутнє — то належить не лише тобі, а й всьому твоєму народові. То ж хіба можна їх порівнювати? Своє дрібне осібне і загальногромадське, всенародне? Але ж і втрачати друга було до болю шкода — бо людина він все ж таки порядна, а ти сам вступив в ту пору, коли нових друзів знаходять вже рідко, частіше втрачають, причому назавжди… — Юпитер, ты гневаешься — значит ты не прав… — від хвилювання Шеремет підсвідомо перейшов на російську, однак відразу виправився. — Велич Росії — це не від бажання чи небажання окремого генерала Шеремета залежить, і навіть не від держави на ім’я Україна зі всією її зовнішньою, внутрішньою, економічною і військовою політикою. Вона, ця велич Росії, створюється самими її громадянами: і власне етнічними росіянами; і українцями — як тими, хто втратив, живучи у вас, свою національну сутність, так і тими, хто її зберіг в якомусь, бодай куцому, вигляді; і татарами, і євреями, і десятками інших національностей, їх у вас навіть не злічити…І то дуже складний процес. Однак для того, щоб ця робота по відродженню величі Росії дала позитивні результати, а не була даремною, повинна бути правильно визначена мета. Мета "возродіть Россійскую імпєрію", навіть "лібєральную", не кажучи вже про справжню — вона недосяжна з багатьох причин, переважно зовнішніх. І небажання самої України живити своїми соками і своїм тілом ці імперські амбіції — причина не із найголовніших, "нє хотітє міром, так будєт с мордобоєм" — це нам давно і добре відомо, в тому числі й на практиці. Причина в іншому. — И в чем же, по-твоему? Поделись, будь любезен, — відчужено кинув Кравцов. — Причина передусім в тому, що та "вєлікая Россія", про яку ви мрієте — вона мимоволі знову стане пугалом, якщо не для всього світу, то принаймні для Європи. А така Росія тепер нікому там не потрібна. Але іншою вона у російських конструкторів державотворення вийти не може. А в такому разі — ніхто і ніколи її справжнього відродження не допустить. — Мы их и спрашивать не будем, — криво усміхнувся Сергій. — Недаром у нас в народе издавна песенка бытует: "наша матушка-Рассея — всему свету голова…". Сейчас, конечно, времена изменились, но кое-что все же в этой песенке есть… — Ти вірно підмітив: "врємєна ізмєнілісь", причому докорінно, передусім розклад сил. Тепер центрами світової потуги є вже не конкуруючі між собою США і СРСР, радянсько-російська імперія, а США одноосібно. Групу світових лідерів у складі Франції, Німеччини і Японії також Америка очолює. Росію ж тепер відносять до регіональних лідерів, хоча й першого порядку, але лише умовно, з натяжкою, — змушений був зауважити Шеремет. — Что еще за градация такая? Что это конкретно обозначаєт? — Регіональним лідером першого порядку вважається держава, яка найбільше впливає на економічну ситуацію лише в певному регіоні. На даний час цьому критерію відповідають Італія, Південно-Африканська республіка і, з деякими припущеннями, Росія, — по пам’яті зацитував статтю якогось російського автора Шеремет. — Виходячи з цього визначення, Росія для України і є саме регіональним лідером, а світовими для нас обох — ті чотири, яких я назвав. — Ну, относительно мировых лидеров для нас, для России — то это еще как сказать… Что же касается вас — то слушать надо внимательно, что вам региональный лидер говорит, а не выступать, — повеселішав Кравцов. — Не поспішай радіти, охолонь. На цю роль у нашому субрегіоні зі всіх сил рветься Польща, і навряд чи вам поступиться без боротьби — такий ринок збуту, як Україна, шматочок ласий. — Нашел с кем нас сравнивать! Тоже мне — … — Ти забуваєш про дві важливі обставини. Якщо взяти в історичному контексті — то поляки мають не набагато менші імперські традиції й амбіції, ніж росіяни. Просто змушені були не виставляти їх напоказ. Поки що, — зауважив Шеремет. — У внутрішньому ж ужитку все це в них давно вирує: і спогади, як Москву колись воювали; і як Україною аж по Дніпро володіли; і як Червону армію на чолі з Тухачевським, Сталіним і Будьонним розбили, а потім аж до Дніпра гнали; і як "Войско Польске Берлін брало, а радєньське — помагало…", і багато чого іншого, не дуже для вашого лідерства в регіоні сприятливого. — Ну, допустим. И что из этого? Что дальше? — А далі те, що ВВП Польщі всього на третину менший, ніж у Росії. Тобто, в принципі співставний, а в силу історичних причин поляки мають амбіції щодо впливу на Україну аж ніяк не менші, ніж Росія, — змушений був нагадати Шеремет. — Это мы еще посмотрим, куда кого и как скоро кривая вывезет, — відмахнувся Сергій. — Є люди, яки вже давно за всім тим, що між нами тут діється уважно спостерігають і роблять певні висновки. Ось наприклад: "життєздатність України або Казахстану буде вельми крихкою, якщо тільки США не нададуть їм необхідної підтримки в національній консолідації". Або ось таке: "найбільш важлива для Заходу країна, безпосередньо вразлива у випадку відновлення агресивності Росії, — Україна… вона займає центральне місце", — наводив з пам’яті цитати Шеремет. — Якщо ще не дійшло, то слухай далі: "зазіхання Москви на суверенітет своїх колишніх залежних республік являє собою загрозу стосункам зі Сполученими Штатами Америки". — Кто это говорит? Какой м… мудрец? — зневажливо кинув Кравцов. — Збігнев Бжезінський — чув про такого? Інші дві цитати — також авторитетних американських дослідників. То як ти думаєш, дозволять вони за таких умов Україні з Росією "воссоєдініться", або нам "прісоєдініться", або вам нас "прісоєдініть"? Московський гість мовчав, нервово барабанячи пальцями по підлокітниках фотеля. — Чого мовчиш? Не маєш, що сказати? А ти на мене вовком дивишся, ніби то Шеремет у всіх ваших негараздах винуватий, сякий-такий націоналіст, проти матушки-Росії щось має… — втомлено продовжував він свої невеселі міркування. — Зрозумій, я не проти величі Росії виступаю, я за існування й благополуччя України борюся. В тому числі й проти безпідставних ілюзій, як у вас, так і у нас, які лише відволікають наші народи від виконання головного завдання — побудови сучасних національних держав, я наголошую — сучасних, а не імперсько-шовінистичних. Іншого шляху до свого благополуччя цивілізовані народи не знають. Принаймні на практиці ще ніхто не показав. А як чужі теорії в життя втілювати, то тут ми багатші досвідом від будь кого іншого: і революцію соціалістичну робили, і одразу після неї в комуну стрибонути спробували, і соціалізм побудували, і на розвинутий його перетворили, і потім успішно перебудували-зруйнували. Та так, що могутню країну, світового лідера аж на один рівень з Південно-Африканською республікою вивели, та й то з натягом. То може, настав вже час самим прочистити свої мізки? Та подолати з українського боку — генетичну меншовартість і національну байдужість, а з російського — великодержавну пиху й амбітність, та відкинути всі ті безпідставні-неспроможні чужинські теорії, та вивчити краще їхню практику? Успішну практику нормальних європейських держав? — А ты не думаешь, что в результате твоего "подолання" и "видкидання" мы опять можем у разбитого корыта остаться? — з гіркотою в голосі зіронізував Кравцов. — Ти маєш на увазі, очевидно, — зовсім без "корита"? Бо цілим воно в нас невідомо чи коли й було, принаймні, тих, хто таке пам’ятає, я особисто не пригадую. — В тон йому відповів Шеремет. — А якщо серйозно, то в результаті я плекаю надію, що наші народи, кожний для себе, зроблять все ж таки належні висновки зі свого непростого минулого, спроможуться успішно подолати нинішнє кризове сьогодення і зуміють, в решті-решт, побудувати те світле майбутнє, якого прагнули наші і батьки, і діди, і ті, мабуть, хто були до них. — А как же наша историческая общность, братские отношения между нашими народами? Если каждый замкнется в своей державе? Как быть тем двадцати миллионам людей по обе стороны границы, которые кровные родственники? — вже не так самовпевнено продовжував московський гість. — До тих двадцяти мільйонів і я, між іншим, належу, і значна частина моєї рідні. Щоправда, і ти, вибач, також. То які в нас із поїздками одне до одного зараз проблеми? Мовчиш? І правильно робиш. Бо по суті — ніяких. Окрім того, що гроші на квитки потрібні, та ще ваші поліцаї під приводом запобігання тероризмові нестерпні умови для приїжджих створюють, особливо з "братніх країн".І Україна у них в цьому на першому місці чомусь стоїть. Доїхати ж з Москви до Києва не дорожче, ніж від Москви на відповідну відстань в Росії, сам знаєш. То в кому і в чому ж, питається, проблема? — Допустим, это действительно так. А наша совместная история, а свыше трехсот лет вместе? — канючив далі Кравцов. — Что же мы теперь, совсем чужими будем? Поляки вам роднее нас станут, так что ли? — Те, про що ти зараз мені кажеш, поляки казали моїм предкам ще триста п’ятдесят років тому, коли вони шаблею здобували волю і собі, і Україні під знаменами Богдана Хмельницького. Однак наш славетний гетьман тоді завагався, далося-таки взнаки виховання в польському середовищі та ще й в єзуїтському колегіумі. Так, як нинішнім нашим багатьом можновладцям відгикуються їхні вищі партійні школи та партійно-комсомольське функціонерство. І тому пожалів, не вдарив наш відважний вождь на "маць — Ойчизну Польску" з тією силою, яка б зробила його народ навіки вільним, а Переяславську раду — просто непотрібною українському народові. — История сослагательного наклонения не знает, — повчально вимовив Сергій. — Згоден, умовного способу в історії насправді немає. Але історична пам’ять у людей бути мусить, обов’язково. Безпам’ятство прирікає народ на тупцювання на місці замість поступу вперед і на череду закорінених в давнині помилок, а в решті-решт — на свою загибель як нації. Згадай, що казав академік Ключевський: історія — це ліхтар, обернений в минуле для того, щоб заглянути в майбутнє. — И что же ты там увидел, в нашем будущем? Колючую проволоку и следовую полосу на границе Украины с Россией? — знову почав переходити в наступ Кравцов. — Що стосується кордону… — Шеремет на мить задумався, потім рубанув: — Не буде таких провокацій, як з Тузлою — не виникне й потреби в колючому дроті. Чому нас з тобою вчили свого часу, коли ми військову присягу складали, пам’ятаєш? "Границы Союза Советских Социалистических Республик священны и неприкосновенны". То чому ж вони, друже Сергію, мають бути іншими в незалежній Україні? Чи в Росії, прямій спадкоємиці СРСР, ставлення до своїх державних кордонів тепер інакше? — Но ведь при таком жестком подходе наше общее будущее может стать и туманным? — запитливо глянув на нього москвич. — Гадаю, що ні, сподіваюся, що здоровий глузд переможе. Адже для того, щоб приятелювати, зовсім не обов’язково жити разом в комунальній квартирі й на загальній кухні. Скоріше — навпаки. Тому в нашому майбутньому я бачу три суверенні процвітаючі європейські держави — Росію, Україну й Білорусію, — народи яких своєю наполегливою працею здобули собі і належний добробут, і розквіт своїх національних культур, — намагався чітко сформулювати думку Шеремет. — В нашому майбутті я бачу українця, який знає і любить свою мову, вільно володіє російською і без проблем спілкується англійською. Разом з тим я бачу росіянина, який знає і любить свою мову й поважає мову братів — українців і білорусів. Що ж до інших мов, то це вже на ваш смак — хоч англійська, хоч китайська, хоч обидві разом. В кімнаті запала тиша, яку порушувало лише несамовите дзижчання мухи, яка шалено борсалася в павутинні, затято борючись за своє життя. — Ну что же, Володя, я тебя, кажется, понял. И не только то, что ты вслух высказал… — неквапно, ніби вголос міркуючи мовив Кравцов. — Видно, не все я уловил, что у вас тут происходит, бывая лишь время от времени, да и то наскоками. Видать, у вас уже глубинные процессы пошли… И много у вас тут таких, чтобы так же, как ты думали? Питання було, за висловом росіян, "нє в бровь, а в глаз". Шеремет навіть на мить замислився. Сказати, що мало, підстав нібито не було. Бо самих тих, хто за своїм прямим службовим обов’язком зобов’язаний був бути українським патріотом — таких в них щонайменше мільйонів два набиралося. До того ж і серед "пересічних" українців, не пов’язаних казенним хлібом, дедалі більше ставало тих, в кому українська душа жила або від забуття почала прокидатися. Однак і надто оптимістично відповісти на це питання з чистою совістю Шеремет не міг. Бо ж добре знав байдужість значної частини своїх земляків до національної справи. На думку спали рядки з вірша Володимира Самійленка: "Ще стоїть Україна! / Не вмерла вона / І вмирати не має охоти. / Кожна піч українська — фортеця міцна. / Там на чатах лежать патріоти…". Написано понад сто років тому, однак, як кажуть вчені мужі, актуальність сумнівів не викликає. В тягучі роздуми несподівано увірвалася пісня, яку на повну потужність "врубав" хтось за вікнами, в парку. Слова водночас і бентежили, і тішили душу. Дзвінкий жіночий голос то тужно бідкався, то гаряче заклинав, то палко закликав: Сумно, сумно, аж за край, Не дивись на мене — грай, музико, грай! Зимно, зимно на душі — Забирай, що хочеш, тільки залиши: Одну калину за вікном, Одну родину за столом, Одну стежину, щоб додому йшла сама, Одну любов на все життя, Одну журбу до забуття І Україну, бо в нас іншої нема! Слова пісні, що лилася, здається, із самого серця, самі підказували йому відповідь московському приятелеві. — Чи багато, питаєш, в нас таких, кому в душі Україна болить? Так ти ж сам чув, — махнув рукою в бік вікна Шеремет. — А якщо без лірики, то я, сказати по правді, далекий від сподівань, що в нас всі й безумовно дотримуються саме таких поглядів, як я тобі виказав. В повному, так би мовити, обсязі. Однак твердо впевнений, що патріотично налаштованих людей, небайдужих до долі своєї Батьківщини в нас таки, повір, достатньо. Принаймні, вистачить для того, щоб Україна розвивалася саме в напрямку зміцнення національної державності і побудови сучасної суверенної європейської держави. — Спасибо, я понимаю. Тут стопроцентный охват недостижим, да и не очень-то нужен. Здесь главное — наличие критической массы патриотов-пассионариев. Она же, насколько я для себя уяснил, успела у вас и накопиться, и сфомироваться. Или близка к тому. Да… Ну и дела… — зробив довгу паузу Кравцов, поринувши думками кудись у себе. — А песню-то эту наша Софочка поет, Ротару. Столько лет уж в Москве живет, а не забыла, поди ж ты… Не ожидал, сказать по-правде… А за вікном тужливо-бентежно дзвеніло: Сумно, сумно аж за край, Не дивись на мене — грай, музико, грай! Крапля горя не заллє — Наливай, козаче, бо у нас ще є! Далі знову йшлося про все те, що в нас є, оте найважливіше і найдорожче для українців. Закінчувалося ж знову найголовнішим — "І Україна, бо в нас іншої нема!" Кравцов мовчки слухав. Потім, ніби виринаючи із глибокого сну, рвучко стрепенувся. — Ну что же, "панэ атаманэ", так кажется когда-то в самостийной Украине товарышив генералов величали, не пора ли нам пора? Нужно, как говорится, и честь знать. На посошок-то в Украине, интересно, наливают? — кинув хитруватий погляд. — Чуешь, шо за викном спивають? Налывай, козачэ… — "На посошок" у нас тільки старці п’ють, а козаки — на коня. А потім ще й на кожне копито, — підтримав жартівливий тон Шеремет. — Тоди так и зробымо, — охоче продовжив Сергій. — Давай поднимем — на коня, за нашу встречу, за нас с тобой, за нашу дружбу! Помітивши питання-вагання на обличчі Шеремета, раптом посерйознішав, квапно звівся з крісла, підняв свого келиха по-офіцерськи, на випростаний лікоть. Набравши, немов плавець перед пірнанням у воду, повні груди повітря, з нотками урочистості виголосив. — За Великую Россию и нэзалэжную Украину! За дружбу могучего русского и вольнолюбивого украинского народов! И хай нам всем счастыть — и вам, и нам! Будьмо! Быть добру! — Незалежній Україні і Великій Росії — слава, слава, слава! І — многая, многая, многая літа! — Завершив довгу і складну, як життя, розмову Шеремет. ___________________________________ Київ 2002 - 2004  ЗМІСТ Михайло Слабошпицький. «Довга і складна, як життя...» 5 Частина І. Pro memoria 1. Старий зошит 8 2. «Місце, де жили мої предки, як жили, чим займалися і як добували собі шматок хліба» 12 3. «Шлях мого життя» 22 4. «Напередодні революції 1905 року, а також і в період революції» 28 5. «Період строкової військової служби» 34 6. «Імперіалістична війна та її безславний кінець. Революція» 58 7. Національне військо чи українізація? 80 8. Прозріння чи трагедія? 96 9. «Як проходила в Недбайках Жовтнева революція» 122 10. «Класова боротьба на селі і становлення радянської влади» 135 11. «Громадянська війна» 146 12. Хто є хто і що є що? 168 13. «Хто ти є, Україно?» 177 Частина II. Литовські хроніки 1. Давній друг 180 2. «Національность — совєтскій» 191 3. Несподіване інтерв'ю 203 4. Подих безвиході 222 5. Переломні вісімдесяті 234 6. «Тепер — політолог» 251 7. «Тепер —депутат» 268 8. Post factum 287 Частина III. Червоне чи чорне? 1. «Залізний потік» 294 2. Ніяке добре діло не лишається безкарним 300 3. «Підготовка колективізації сільського господарства» 310 4. «Рік великого перелому...» 319 5. «Ліквідувати як клас...» 325 6. Страшна кара 331 7. Життя на перехресті шляхів 348 Частина IV. Потік і Море 1. «На связи — Москва» 356 2. «Давай, чтобы снова вместе...» 366 3. Мірило речей 377 4. «Маємо те, що маємо...» 393 5. «Наша пісня гарна й нова...» 403 6. Триголова ідея 420 Про автора 436 ___________________________________ Літературно-художнє видання ВОЛОДИМИР ПАСЬКО ПОРА ІСТИНИ Роман Редактор Тіна Качалова Художнє оформлення та оригінал-макет Павла Щегельського. Здано на виробництво 2.12.05. Підписано до друку 2.12.05. Формат 60х84'/|6. Обсяг 22,2 обл.-вид. арк. Папір офсетний. Гарнітура «Тайме». Замовлення 411. Видавництво «Ярославів Вал», 01034, Київ-34, а/с 47 Свідоцтво про державну реєстрацію №7230 від 14.12.1999 р. Надруковано ЗАТ «Миронівська друкарня» м. Миронівка, Київська обл. Свідоцтво: ДК № 2601 від 16.02.2005.