ЗАВИДЮЩИЙ БРАТ _______________ Казка з народного поля Сердиться Марець, вітрами бурхає, Аж голі дерева стогнуть та гнуться; Землю нещасну вдень дощиком мочить, А на ніч морозом лютим стискає. Хмари збирає з всіх закутків неба, Що нікуди сонцю й глянуть на землю... Ринуть веснянії води рікою, Дороги та греблі щиро руйнують, Мокрая ж хвища на полі й у лісі Билинку зелену снігом вкриває... Сердиться Марець... віщує десь серце, Що скоро настане з світом розлука, Й Квітню квітчастому, меншому брату, Йому доведеться землю оддати... Заздрість гадюкою в серце вповзає, І він замишляє діло недобре; Квітня квітчастого, меншого брата, Згубити він хоче з світу безвинно; Дума покликать до себе у гості, Втопити, зрадивши брата у річці. Здумав — і радісно стало лихому, Неначе він добрее діло готує. Зараз всі хмари роздмухав по небі, А сам Поклонився сонцю ясному: Просить він в сонечка помочі з неба — Буйнесенькі стануть теж у пригоді — Землю сушити, травицею вкрити, Первоцвітом, рястом гаї замаїти. Тільки що глянуло сонце на землю, Вже й стежка біленька в'ється болотом; Пташка щебече в повітрі прозорім, Травиця зелена з снігу вилазить. Бачить, що сонечко щиро працює. Пташок посилає Марець лукавий — Тих, що то з вірою просто летіли, — В гостину до себе брата прохати. Квітень, почувши запросини Марця: — Поїду, — зрадівши, каже, — до брата! — Й очі веселі від щастя засяли, Бо дуже бажав він з братом зустрітись. Зараз почав він збиратись в дорогу: Лаштує чумацьку мажу; на нашу Рясту, фіалок готує для коней, А сам надягає шати зелені. — Гов! А куди се ти, братику, їдеш? — Хтось крикнув іззаду голосом дітським. Квітень жахнувся та, скинувши оком, Молодшого брата — Мая — побачив. Май був хлопчина, на диво, вродливий; Як небо, очиці сині-блакитні, Шати на ньому із квітів польових, Аж пахощі гарні віють від нього; В пишній короні росинки перлисті Так грають на сонці, мов самоцвіти; Скаже він слово — то так і здається, Що то соловейко в лузі співає. Квітень вітається з Маєм та й каже: — До Марця у гості, братику, їду! — Май же відразу чогось засмутився, Аж чорна хмара чоло покрила. — Знаєш що, — каже, — друже єдиний! Скажу тобі нишком дивнії речі: Матінка наша, Весна запашная, Було, чи головку миє та чеше Сину — дитині найменшій, коханій, Чи, спатоньки вклавши в постіль тепленьку Палко цілує — заплаче гіркими Й крізь сльози до мене так промовляє: «Трьох породила вас мати нещасна! Ох, трьох соколів — на горе одного: Марець — найстарший — недобра дитина: Він матір нехтує, в серці плекає Злість проти брата молодшого — Квітня. Боюсь я, дитино, лиха якого: Сам здоров знаєш, що в Марця потуга, Бо вітром й водою він володіє!» Раю я, братику, будь обережним! Як візьмеш на віз ще човен та сани, Щоб безпечніше було у дорозі, Тоді рушай сміло в гості до Марця!..— Слухає Квітень розумної ради Й на мажу складає човен та сани... Щиро обнялись брати на прощання... От рушили коні — й Квітень поїхав. Разно біжать коненята ситенькі; Дорога суха, аж курява в'ється, Збоку зелені ниви простяглися, Неначе оксамит, сяють на сонці. Небо безхмарне високо синіє, А долі первоцвіт лісом подався; Пташка щебече в повітрі веснянім... Ох, Боже, як любо весну стрічати!.. Радісно в Квітня тріпоче серденько, З грудей же могутніх пісня іллється; Полем лунає, лісами, лугами. До неба сягають згуки чудові... Довго вже їде так місяць щасливий. Як от хтозна-звідки хмари узялись: Небо вдягнули у чорнії шати, На землю спустились дощиком й снігом. Холод повіяв, вітри заскиглили, Як часом холодні звірі у нетрях; Темрява, хвища, щось падає мокре, Пристали в болоті коні ступати. Що се?., шумить щось в долині так грізно?.. Ось ближче... ще ближче... клекіт вже чути... Видко, як котяться хвилі скажені, — То річка у повідь берег поняла. Бачить сполоханий Квітень, що лихо, — Спускає він хутко човен на воду, Сани з собою бере й коненята, В руках його дужих весла аж гнуться... Хвилями річка на човен аж скаче — Відскакують з плюском хвилі від човна; Криги здорові пливуть звідусюди, А вітер із снігом в очі шмагає... Бореться Квітень веслом з бистриною, Між кригами в'ється вужем, сказав би; Сили останні свої добуває Й з розгону наскочив човном на берег... — Годі! — сказав він, втираючи чуба... Аж гульк — коли степ весь снігом біліє! Вдарився Квітень руками об поли, Та нічого діять — гірш вже не буде. Коні впрягає у сани і їде. В глибоких заметах брьохають коні, Хуга замітає снігом дорогу, Мов пекло у полі — світа не видко! На ніч мороз як потисне страшенний: Понівечив, лютий, ряст та фіалки, Ті, що то Квітень взяв коням на пашу, Й самого крізь шати Квітня доймає... Змерз подорожній, аж труситься, бідний, Мороз витискує душу із тіла; К світу ж немов потеплішало трохи... Минається сніг вже, всюди болото. От, як зайнявся край неба на сході Й червоними стали хмари з краєчку, — Марець прокинувсь й пішов оглядати Своє королівство — землю нещасну. Став край дороги, на палицю сперся, Сердиті в простору вирячив очі; Пика — червона від вітру чи злості — Засіяна густо вся ластовинням. Свита на ньому пошарпана, в дірах, Забовтана теж по пояс в грязюці; Замість корони — копиця волосся, Та й те у безладді вітер розкидав. — Пробі! рятуйте! ох, Квітень вже їде! — Враз крикнув з нестями Марець; а далі Як заскрегоче від гніву зубами, Аж вітер бурхливий зразу ущухнув. Хмари від ляку розбіглися з неба, І сонце братів двох зустріч осяло. Слухає Марець пригодоньки Квітня, Як Май йому раяв їхать в гостину. Слухає пильно, а далі як скрикне: — Чекай же ти, Маю, вороже клятий! Я ж тобі, братику Маю, придбаю! Не раз і не два ще Марця згадаєш! — Скрикнув так грізно і, парою знявшись, Полинув в оселю чорної хмари, Квітню квітчастому, меншому брату, Своє королівство — землю — лишивши... Й досі ще Марець лютує на брата: Залізе уранці нишком в садочок, Квіти та зілля морозом потопче, Аж довго Май бідний плаче росою...