Корсун Олександр _____________________________________________ БЛИСКАВКА Страшенна хмара простяглася, І нічичирк… Отсе ж брехня! У їй під грудьми уляглася Та блискавка, мов дитеня. Чимало хмара та мовчала – Дитина ще була дурна, Собі тихенько підростала… Аж ось вже й виросла вона. Блискавка заблискотіла Та навтьоки… Від сього Хмара грізно грякотіла, Та не зробе нічого! Отак не раз бува й зо мною: Утихомирюсь, не бурчу – (Мов хмара та перед грозою) На думці вірші – я ж мовчу! Аж ось, мов блискавка… Дивіться! Та думка гарно зодяглась – Як на Великдень молодиця, А далі в віршах розплилась… 1839 р. * * * ВІД ЧОГО? Що се таке – від чого квітоньками Гарнесенька та рожа розцвіта Й метеликів уранці слізоньками Заманює, мов би коханка та? Що се таке – чи поцілунок, може, У річці гоне хвилі гарно так; І соловейко той побіля рожі Звідчого так виспівує, козак? Що се таке, що серденько так б’ється І сняться сни такі собі чудні: То – мов мороз по тілу розіллється, То – мов огонь – і я горю в огні?.. 1839 р. * * * ДОРОШЕНКО (Якову Івановичу Щоголеву) Загуділо, зашуміло По лісу-дуброві, А пан-гетьман Дорошенко Настовборщив брови. Наміряється пан-гетьман Ляха воювати, Скинуть кайдани з народу, Волю рятувати… Наміряється пан-гетьман Волю рятувати; Собирається громада Думати-гадати. Що і як і проти чого, І на кого йти… Пише нам вельможний гетьман У полки листи: «Пійдем спершу до Києва, А там й у Варшаву. Братці рідні! Загинемо, Та добудем славу!» – «Добре, добре кажеш, батьку!» – Поспільство гукає; А сердешний Дорошенко У ляхів конає… За широкими столами Гуляють пани, Бенкетують, вихваляють Гетьмана вони. Дорошенко! Дорошенко! Чуєш славу! – Ні! Йому душно, йому тяжко Пектись ув огні!.. Спекли, зжарили, поганці, Знівечили, з’їли… За те ж добре українці Ляху відомстили. * * * ДО ШЕВЧЕНКА Скажи, брате, кобзареві Хай собі співає! Хай співає об родині Та й об тім, що знає. Голосити над труною Дітям не мішають; Співать пісні про колишнє Не забороняють. Хай розказує унукам: Як діди їх жили; Як ходили під султана, Ляхів тормошили; Як невірних за чуприну До ніг пригинали; Як з триклятих недовірків Шкуру іздирали; Як на Січі запорожці Старшину судили,. І хто був з їх виноватий – В три кия лупили; Як у Глухові з гетьманом Рада положила, Щоб сердешная Украйна Москалю служила; Як Вкраїна обмогалась І як уставала; Як протекції у хана Опісля прошала, – І як вдруге, а там втретє… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Скажи ж, брате, кобзареві: Хай собі співає! Бо кобзаря на Вкраїні Народ поважає, Скажи ж, брате, кобзареві: Хай співа що знає; Бо старий, сліпий, понурий Добрий голос має… 1841 р. * * * ЗРАДА «Завірюха надворі… Гей, козаче, не дури, Не кидай коханку! Ач, яка кура – дивись! Ну ж до мене пригорнись, Та втнемо співанку!» – «Ні, дівчино! Ні, не те! Хай воно собі мете, Хай собі шкварює!.. Полечу до козаків, Та на гаспидських ляхів… Се ж їх не минує!» – «Втихомирся, не юли! І без тебе ще були Москалі й козаки; І без тебе попоб’ють, Тільки де ляха знайдуть – Не цурайсь коханки!» – «Ні, Марусенько моя! Хоч тебе й кохаю я Більш себе самого, Та ізрадником не був: Що козак я – не забув, Як самого бога!» – «Так прощай же, Грицю мій, Чорноусий, молодий, Гарний мій козаче!» – «Ну ж, Марусю, поцілуй! Та не плач, та не сумуй, Як козак ускаче». – Та на коника сідав, Та й до шинку доскакав: Там живе бабуся; У неї дочка – мов мак… Став ізрадником козак: Прощавай, Маруся! «Гей, Василечку, вставай! Геть журба! Співай, гуляй – Ускакав той ланець!» Ось музика вже прийшла, І Марусенька пішла З Васильком у танець… 1841 р. * * * КОЗАК ТА ГУЛЯНКА Ліс дуже старий, а по лісу тому Молоденький козаченько скаче. Ліс дуже старий; хоч старий – не густий І козак крізь дубочки маяче. І уздріла його, козаченька того, Молоденька дівчина-коханка. То не любка його, не коханка його – Та дівчина – то з Польщі гулянка. І уздріла вона козака-молодця – І очі карі за їм полетіли, І під серце того молоденького Якась нудна туга підступила. І від польки-гулянки козак зажуривсь, І забув він тебе, Україно! Все гулянки шука, все гулянки бажа, А країна шука свого сина… 1840 р. * * * КОХАНКА И эта чудесная дева – не тайна: Я высказать душу готов… Гребенка Буває зо мною – наприндюсь мов сич, І люльку забуду, і люлька погасне; Ще високо сонце – мерещиться ніч, На думці ж і небо, і сонечко ясне… Під небом тим діда, і брата свого, І добрую неню, і рідного батьку Колись я покинув; ще мало й того: Покинув там гарну дівчину-коханку. Мов небо очиці у неї; мов яр Зеленая плахта, зеленая юпка; Покрімкою, начебто сизая сталь, Попідперезалась коханочка-любка; Волосся ж то… Боже мій! – що за коса! Та пишна, та гарна – мов золото сяє; Чистесенький голос, мов тая сльоза, – І сльози, мов річки, течуть, як співає. Та хто ж ся коханка? – Деревня вона Антипівка: там-то колись я родився! Лети лиш до неї з Украйни луна, І татові, й нені, і їй поклонися. Блакитні очиці коханки – отсе ж Блакитне антипівське небо так сяє; Покрімка, що підперезалася, – се ж Бірюча в леваді собі протікає; Мов плахта, мов юпка – зелена трава, Квітками, мов гильце, розубрана хвацько; Мов тая коса у коханки – бува Там жита, пшениці і проса багацько; Як мати голосить на труннях хлоп’ят, Як тяжко та важко каліка співає, Так в мене на думці тим часом буває, Як здумаю рідну співанку співать… 1841 р. * * * КОХАННЯ Було небо блакитнеє, А тепера хмарне; Була доля щасливая, Минувала марне. Хмари пуще набігають, Неба вже не видко, Зовсім доля покинула, Стало життя гірко. Аж ось подув буйнесенький Хмари розігнало; Коханочка полюбила – Горе минувало. Не журись же, сиротино, Що долі не маєш: Як полюбить дівчинонька, То й долю придбаєш. 1841 р. * * * МОГИЛА В леваді, де ростуть клени, Могилу ізробили, У тій могилі козака Старенького зарили. Не рік, не два лежить дідусь – Могила зеленіє, Вже й вапна мохом поросла… З могили смертю віє. Як часом лихо нападе На мене, молодого, Огидне світ, огидне все – Чвалаю до старого. Прийду та й сяду на траві, Де спить собі покійний. То запорожець певний був, То був козак – голінний! О, як мене старий любив – Я був іще маленький. Було, розказує буле, Співа про Морозенка Співа про Січу, про ляхів, Співа про Україну. Співа та й плаче; а об чім? Спитайте домовину!.. 1841 р. * * * СИРІТСЬКА ДОЛЯ Ой у полі вітер віє, Траву нагинає, Кобзар сидить на могилі Да вітра питає: «Чи не знаєш, буйнесенький. Де сирітська воля, Де фортуна, де надія, Де сирітська доля?» Вітер йому одвічає: «Знаю, діду, знаю! Бачив долю сирітськую У темному гаю. Бідна доля! Надавлена Сирими купками; А ще діте… а ще плаче Гіркими слізами!..» * * * СТАРІ ПІСНІ Старі пісні дідів старих, Луна козацька з домовини! Згадаю вас – згадаю й тих, Що мали вуси та чуприни… Діди померли, і синам Зостались ви, пісні старії, Щоб старину згадати нам, Старим – літа їх молодії. Се як горілка та: що рік, То все становиться смачніше; Не пив – був злодій-чоловік, Лигнув – зробився найдобріший. А все ж, нап’єшся – та й засни: Від вас не сплять, старі пісні! * * * РІДНА СТОРОНА В леваді я, і весело мені! От тут дубки, там яблуні з кленами; На їх дивлюсь і з їми, мов з братами Балакаю об рідній стороні. Та сторона – свята сторона! Куди не глянь – могила та могила.. По всіх кутках лежить невірна сила Вона кріпка, мов дуб, кріпка вона. Щорік ся яблунь рано повесні Цвіте собі, весела і квітчаста: Отак у тій, у рідній стороні… О боже ж мій! Що то за дівчата! Та сторона… мов листу на клену, В тій стороні була козацька сила… Навіщо згадувать старовину? Піду відсіль: он там стоїть могила. 1841 р. * * * РОЖА І ДІВЧИНА 1 Ой у полі, край дороги, Рожа пишна червоніла, Рожа пишна… запашная. Ой ти, роже червоненька! І увечері, й уранці, Все на тебе дивлючися, Звеселявся, любовався На твої квітки пахкії, Й не проходив ні разу, Щоб від тебе я відходив, Не скропивши твого листу, Не скропивши твого цвіту Слізьми гіркого розстання, Роже пишна, роже свіжа, Червоненька, запашненька!.. Раз приходжу я уранці – Що се?.. Вже квіток немає: Рожа пишная зав’яла, Рожа пишна облетіла!.. 2 Ой у рідній у матусі Красувалася дівчина, Чорнобривая Маруся; І старенькая Марина, На Марусю дивлючися, Звеселялась, потішалась Білолицею дочкою… От, було, настане празник; Люд хрещений йде до церкви Хто – щоб богу помолитись, Хто – щоб дякувати богу; Йде до церківки й Маруся. Як увійде в божу церкву – Всі й обернуться до неї І забудуть про молитву… От така була Маруся, От така була чорнява! Мова ця дойшла й до мене; Я приїхав до Марини, Щоб побачити Марусю. Ось приїхав, от я в хаті І питаю: «Де Маруся?» – «От вона, коли вам треба!» І побачив я Марусю У квітках, стрічках, намистах Наче в церківку зібралась Повінчатися із милим… Тільки щоки щось поблідли, Ясні оченьки закриті, І не дише… і лежала У труні моя Маруся!.. І згадав я пишну рожу, І заплакав по Марусі! * * *