Кобринська Наталія ХМАРНИЦЯ ______________________________ Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкляна баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжкий, розпалений, непорушний воздух. Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко отвореною зіницею. Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у воздусі. Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках. На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігаєся. Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікаєся з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листе дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі п’ятна. * * * Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зловіща сила. Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо і парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору. Усе порухалося. Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах воду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм. Стемнілося. Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомін сильних громів, а блискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар. Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмариці, а над нею висіло велике червоне сяєво. Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекольнім танці. Птахи ховалися під галузе, переляканий товар біг з поля, що ледви пастухи могли єго здогонити, люди запирали вікна і двері, гасили огонь у печі. * * * Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав. Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся. Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити. Михайло схопився і глянув у вікно. Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним трескотом. — Регочися або й ні, а се вже тобі не буде дозволене, — бурмотів Михайло злісно і завзято. Груба каламутна пітьма топилася, спадала щораз нижче, роздувала і грубіла. Нараз, як би пукло дно озера, пітьма продерлася у брудні, розтріпані шмати, і посипалися грубі, як головки лещику, замерзлі грудки леду. Михайло ухопив із-за образів поясок, що ним піп у церкві підперізуєся, вибіг з хати і гейби пірнув у темряві. Біг до старої дзвіниці, що стояла побіч церкви, як би підперта високим розсохатим явором. Розібрався, підперезав пояском і.потягнув за шнур великого дзвона. Дзвін ані рушився. Він потягнув другий раз, дзвін ударив серцем у крису, але голосу не було, аж за третім разом крикнув: «Стій! стій! стій!» Хмарниця закрутилася стовпом сивого диму і роззівилася вогнем і заревіла громом. — Пусти! пусти мене! — Не пущу! не пущу! — гудів поважно дзвін. — Пусти! — Не пущу! — Пусти хоть на кусник поля! — Не пущу на поле, іди лісом. — Я хочу поля! — ревіла хмарниця. — Лісом, лісом, — відповідав дзвін. — Поля, поля, — клекочуть брудні жовті боввани. — Лісом, лісом, — гуде дзвін. — Позволь хоть поступитися, моє військо бунтуєся, — благала, а за нею клекотіли, як у пеклі, блискавки, крутилися, як вужє, і отвирали запінені кровію пащеки, ішли пожирати, нищити, губити. * * * А дзвін приказує голосно, остро, неумолимо: «Лісом! лісом! лісом! лісом!». * * * З розбитою грудею, з покорченими руками, з повикручуваними пальцями, з роздертим на шмати нутром хмарниця то підносилася, то спадала вдолину, витягала голову, як птах, коли хоче летіти. Нараз засвистала вітром, аж земля затряслася і поволі піднесла тяжкі, як олово, крила і невернула вбік, понад гори. З гуком, ревом і клекотом, як би ржали стада коней, безліч голов, кадовбів, рук, ніг, крил путалося в один клубок, кидало стрілами і летіло за нею в безодню чорного небосклону. * * * Зашумів і застогнав ліс, погнулися до землі дерева. Трескіт, шум, блиск. Палючі стріли колять столітні дуби, від ледяних куль обсипаєся листє, обламлює галузе. А серед лоскоту громів, шуму вітру, серез зойку пливе чистий голос дзвона чимраз далі й далі. Матія, Михайлового сусіда, захопила туча з кіньми і возом у полі під самим лісом. Вітер мів порохом в очі, завертав віз, блискавка і громи пуджали коні. Мусив спуститися на волю божу; в'ідпняв від воза коні, причепив до драбини, а сам сів під віз, аби перебути лиху годину. Аж чує: застогнав ліс — вітер жене, дерева гнуться, як колосе в полі. Шум, ломіт, лоскіт, страх хапає за груди, серце перестає бити, а грім за громом' ціляє. Хмара стручає хмару, а нараз не видко стало ні хмар, ні лісу, ні поля, лиш гук, шум та й вода. * * * Поволі дощ ослаб, робилося тихше, а холодний, чистий, прозорий блеск заливав воздух. Ровами плила вода, по небі пересувалися легкі, білі хмарки, сонце обтирало заплакане лице. З поля тягнуло свіжостю трави і цвітів, лани збіжжя гейби купалися у чистій воді, втішні, що туча їх не доторкнула, лиш змучила і зосмішила ліс. Галузе поламане, обдерте листе лежало купами, перемішане з ледом. Одні дерева повиривані з корінєм спиралися на міцнійших своїх товаришах і привалювали їх своїми тягарем. Інші, крайні, лежали догори корінєм у ровах води, що з гнівом, гуком і трудом продиралася через покладені їй запори. * * * Матій довго не міг прийти до себе, оглядався, як би сам собі не вірив, що він жиє і нічо єму не сталося. Зітхнув глибоко і перехрестився. Вокруг него було так тихо, спокійно, що якби не мокре шмате, не переполохані коні та й не доламаний, не збитий перед єго очима тучею ліс, то виділо би ся ему, що лише страшний сон єго мучив… Коли сё щось ударило єго в саме чоло. Грудка леду, як голуб’яче яйце, лежала коло єго ніг. Він підніс і розкусив, а там було чотири листки: яворовий, кленовий, осиковий і смерековий.