Олесь ІЛЬЧЕНКО З книги «АРКУШІ», 2004
Mutalis mutandis ___________________________________
*** питаєш ти навіщо а навіщо збирають камінці на березі моря або дрібні мушлі уламки коралів навіщо дивляться на місяць чи торкаються виноградового листя може щоб згадати згадка-камінь згадка-мушля згадка-гілка яка тоне у сріблі нічного сонця ієрогліфи листяних жилок відають про дерев’яний стіл під оливою сірий від старості пляшку к’янті забутий сільський картуз на стільці якщо позбутися предметів-згадок то навіщо все ти скажеш як же шум хвиль запах магнолій смолистих піній солоність цілунків після купання у морі так справді але шум живе у мушлі вічність наших цілунків у твердості й округлості берегових камінців а запах квітів і дерев у твоєму вечірньому погляді
*** убиті згаслі абортовані поїдені голодом не зачаті неприкаяні душі українців ходять світами і зводять десь справжню українську країну але ти іще тут і досі іноді відчуваєш біль теплоту любов живеш у снах і нудишся поза ними коли хочеш багатьох дурниць не чуєш а дивитися можна у твердь над тобою звідки ж брязкіт в’язничних ключів
*** дорогоцінний лист від тебе йдеться про самотність у містечку й поза ним про нові видання вічних книг про запій твого тамтешнього друга страшний черговий і невідворотний це нагадує прихід до нього однієї з вмерлих україн волосся її ще збережене пересипане замазане нашими суглинками власне як і бляклий зіпрілий одяг ходить причинна довкола безтямного тіла поета розіп’ятого на підлозі й белькоче пий сину пий
*** в моєму улюбленому кафе дещо жіночому пройти лише трохи вбік від цайлю ти розповідала дивні історії зі свого життя я слухав і не слухав вірив і не вірив так не буває а хто знає як починається роман із жінкою чи роман в домашньому компі роман як жанр життя мабуть слід було сказати париж і письменник пише кохає таку ж еміґрантку насправді жодних романів просто каламутний майн лебеді на воді кава з вершками ми просто зайшли перебути дощ
*** a poetic pilgrimage
з гори над гайдельберґом там де майже вцілілий замок простір ширшає горішнє повітря глибшає то шарудить вітер у кронах великих рослин і в листі малих видно річку і гори довкола й майже все містечко каварні мало не старші за університет в европі міста ростуть як дерева повільно і довго і гарно а ти базікало й перекотиполе вештаєшся по шенґену бомжем під вечірніми освітленими вікнами гадаєш розтин міст-дерев щось пояснить тобі краще слухай вітер підзамчий він приносить знайомі пахощі весняних бруньок смородини заплющ очі видихни і вдихни забудь хоча б на мить харонівське авто в паркінґу
*** Лесеві Герасимчуку
під гавкіт нічних псів під цинічним поглядом місяця чорні рядки про тугу за літерою проступають стигматами щосторінки кожне слово довершене тому важко читати правду й заховатися ніде
лямпа в обличчя руки зв’язані за спинкою стільця це було не зі мною але з нами а ти в кґб казала він пише дурнуваті вірші про рідну природу
коли холодно цвіркун мовчить і місто мовчить о четвертій ранку навіть луна шофара віддаляється на невидимі роки вперед
*** пригадуєш як в місті аденауера ми шукали вуличку з кінематографічно-анекдотичною назвою блюменштрассе будинок під номером цвай вже відчуваю кроки маршу а й справді тут міг народитися коли не весь я то частково я якби той пришелепуватий клаус встиг вивезти маму ще дівчинку з окупованого києва увечері ми побачили новий будинок із номером два отже стару кам’яницю де вояк вермахту мріяв жити із українською жінкою розбомбили американці минуле не стало майбутнім дещо не відбулося діти народилися сивими лиш кельнський собор будують ремонтують реставрують
*** Кості Москальцю
Коли дивлюся на нічну нетлю, - ось вона, засліплена, сидить під стелею, - чомусь гадаю: народилася лускатокрила у верховітті того дуба, в який поціляв камінцями поет з Ворчестера, Массачусетс. Наліталася красуня довкола лямпи, втомилася і задрімала. Може, їй сниться батьківщина зеленого листя й запах теплої кори. Але на одному місці не всидиш, як би добре не було. Хочеться глянути з попідхмар’я на майбутнього поета, що стоїть за кільканадцять кроків від стовбура з рінню в кишені. Глянути, й податися світ за очі, до інших лісів, до оманливого світла осель, до ошатних помешкань, у яких, на жаль, не зустрінеш ані зеленого віття, ані поетів.
*** варто лиш удосвіта встати сотня золотих і срібних карасів тріпотітимуть у торбинці пересипані свіжою вологою травою
мало не щохвилини витягаємо їх із озера ледь устигай чіпляти мастирку на гачок
у ранковій прохолодній воді рибинки теплі адже сиділи в мулі затишному на дні
сонце вже пригріває розніжені і мляві лускані відпочивають час і нам з’їсти чорного хліба сала цибулі не гріх і пів сотки випити
а цього найгарнішого карася випустимо бо правду каже сторож петрович може і нас колись ловитимуть
*** неймовірно багато речей виявляються непотрібними потім щиро кажучи всі навіть кошти й коштовності відтак нічого не маєш і нічого не потребуєш зі звичного хоча один з багатьох вимагає просто звідтіль дечого а саме зубочистки, бо бачте людське м’ясо позастрягало йому в зубах
*** Кожному птахові личить своє: сріблясті мартини мають ширяти над морем; чайки обживають степи, забуваючи іноді про пташенят при битій дорозі; незграбні баби ховаються в плавнях, полюють на рибу і носять її малюкам в кумедних мішках під дзьобами; а слуква пістрява сидить на узліссі, дивним зором оглядаючи мало не весь виднокрай. Кожній тварині й рослині – свій час. П’ятнадцять хвилин невидимці-бактерії, кропив’яному метеликові рік чи два, а болотяному кипарису – десять тисяч довгих років нерухомого життя. Де правда й мета? Лет птаха чи закоріненість у ґрунті? Вічне переслідування здобичі або сліпе намацування корінням поживи? Тиха таїна зеленого листя чи судомне сіпання у пазурах? Natura усміхається, дивлячись на базельського професора.
*** finnegans wake
про мудрі незнання в окремих книгах в окремішностях деяких книжкових про книгокреми незнанодеякі та знаномудрі читати слід серед безсонноночі кшталтуючи щасливонеспання окосховавши попід пластосклом бінокулярів зір звикаючи до світлозору яснозорь зважаючи також на лямполяйтмотив усесвітонескінченість і світлонескінченність підтверджуючи de docta ignarantia причинонаслідковість колобіжить у замкненому ланцюгу цю мудрість незнання десь дока ігнорує
*** насправді це станеться тоді коли ти вже зневіришся майже відкинеш мрію зрадиш її не раз гнатимеш геть нав’язливу думку мало не підсвідому вже не молодий але ще більш-менш ти сидітимеш десь у пабі барі таверні кафе тратторії питимеш баракіто або своє традиційне капучіно без кофеїну дайкірі чи апфельвайн зрештою і буде день перший осінній сіро-жовтий не холодний проте сльотавий зблисне скло на вхідних дверях на мить стане млосно і серце серце серце виявиться живим бо зірветься донизу а потім підстрибне стане на місце і ти упізнаєш цю куртку ці джинси цей светр упізнаєш незнайому русяву й струнку дівчину і прошепочеш вона
*** кілька разів видихнути-повторити хунну почути тупіт кінноти в далеких степах пахощі різнотрав’я радісні вигуки плач удовиний переможених відступ через пустелю на захід таншихай усміхається але навіть проминувши три моря в кожному серці лишилася бризка свободи люди-струмки розбіглися-розтеклися усіма европами аж до мисів нордкап і рока навіть тут в антверпені варто курнути трави й побачиш нескорених вершників
*** ночами слід блукати кімнатами і навмання звертатися до книг брати з поличок різні раптом знайдеться ще не читана гортати гаряче білі борошняні сторінки всіяні чорними маковими зернятами опійних думок завмирати здригатися натрапивши на справжнє зеленим чаєм вимивати безсоння з очей мацати обкладинки ковтати пігулки і впускати в груди солодкий жах справжніх віршів
*** тінь на землі на асфальті на якомусь обличчі мабуть залишки муру музей стіни історія минулої хвороби виправлена граматика зниклі розділові знаки вододіли посунули на схід а у прохромлені бранденбурзькі ворота й ворота іштар у пергамон-музеї розпросторилися весняні гілки на перехресті чергових U-Bahn і S-Bahn раптом мелодія гопак а музикант такий смаглявий що аж і раптом розумієш дотепну думку місцевого п’янички навпроти який вживає пиво зранку але зеленаві пагони галузяться відволікаючи думки хочеться просто зірвати листочок розім’яти вдихнути пахощі
*** гуань-ді бог війни й заступник поетів чому ти червонолиций усміхаєшся в ріденькі вуса чи не тому що поєднуєш протилежності втім як і всі ми а що ти любиш більше скрегіт меча об шолом чи порипування бамбукової палички на рисовому папері можливо просто теплу сливову горілку втім як і всі ми що тобі обпеченому вогнем миліше гірська тиша в пасмах туману чи заюшені міста й набряклі кров’ю поля може полюбляєш червонясті відтінки коштовних речей втім як і всі ми а не тяжко тобі існувати стільки століть відома ж тобі втома від життя нудьга одноманітного щодення чи ти волієш заплющувати очі й думати про інше як і всі ми
*** Залишається вірити, просто вірити в краще, і думати: там, за блакиттю небес, є справжня Вкраїна серед вічного літа, де усміхнені діти бешкетують в садах.
Серед лагідних міст і містечок, в каварнях, закохані пари, узявшись за руки, сидять. На широких бульварах кавалери і дами гуляють, на справжніх, ґалантно-розкішних Champs-Elysées.
Ми зустрінемось там, моя дівчинко мила, поцілунок легкий нагадає про все, срібний сміх твій, духмяне волосся чорняве овіватиме легіт одвічний тамтої землі.
*** Сурма далека здалеку сурмить; непевний погук долинає стиха, віщуючи комусь довічне лихо, комусь – довіку найсолодшу мить.
У кожної людини свій сурмач, свій час, своя мелодія остання. Зумій зустріти сурмлене світання. Не оглядайся. Не жалкуй. Не плач.
І не благай. Облиш-но каяття. Схилися до колін до милосердних; відповідай на запитання ствердно. Він знає все. Ти заслужив життя.
*** Ця мжичка нескінченна, гори, ніч, цей темний кут нічийної землі нагадують, що час вже і пора, складаючи ґрунтовний тестамент, згадати всіх, не оминуть нікого. Найперше їй: усе, усе, усе... Йому найбільше, тобто найщиріше; а друзям – решті – речі до душі: шляхетні зела, білі острови, поезії, окрім найперших спроб, колекцію південних камінців та інше ностальгічне дещо.
...Писатиметься тяжко тестамент, перо рипітиме на грубому папері, сопітимуть поважні нотарі, чекаючи на золоті в кишенях. Насправді ж буде просто тяжко йти холодним ранком потойбіч, до Нього.
*** Лиш паморозь, зникаюча в руках, чи синій день сухотної відлиги нам натякнуть на хід майбутній криги на ріках темних; а в брудних містах одна пора – не-літо, не-зима; там опівночі світло вимирає і вітер на круги своя вертає. Там дня живого й просвітку нема. Що діяти? Лиш фіолет і синь панують над пустелею глухою, над урвищем, над всохлою рікою, де в руслі нудить нерухома рінь. І сухість відбивається в очах, які натщесерце вдивляються довкола, раптово збуджуючи пам’ять нашу кволу про паморозь, зникаючу в руках.
*** Безсоння розлилося по кімнаті. Поноворічна глупа ніч, що розляглася навсібіч. Фіранка колихнулася картата.
Минаю. І вертаючи до книг, і медитуючи за склянкою гербати, так хочеться за чимось сумувати... Не вимовлю – розглянутись не встиг.
Зимовий сон. Зимовий щем. Минай моє минуле і моє майбутнє – у вас одна і нероздільна сутність. Коли ти є, мій часе, - прощавай.
*** Гірська шипшина. Ми з тобою вдвох. За лісом буковим стоять румунські гори. Забулися і суєта, і горе. Червоні ягоди. Кривий чортополох.
Плоди у кошику. Поколота рука. Я б цілував тебе, але не знаю, а чи доречно – в тиші, понад плаєм... Як чисто тут! І десь внизу – ріка.
Червоні я годи. Ми наче вперше вдвох. З-під ніг тікають ящірки проворні. Дорога неквапом прямує на Усть-Чорну. Ми вільні тут? Сумний чортополох.
*** Над теплим Понтом хмари вечорові. Он син іде. Усміхнені вуста. І бачу я, що істина проста: його люблю; ми всі живі-здорові. Солодкий щем у серці вироста: Під шепіт хвиль ми ідемо в розмові. Вечірні пагорби стоять чорноголові, і ми забули зими і міста. Нарешті надійшла така година, коли життя вчуваю справжній смак – на світі є одна мала людина, що любить ні за віщо, просто так.
*** Посеред ранньої зими твої цілунки щоночі снилися мені. Вже подарунки я для майбутнього Різдва надбав помалу, бо заповітная звізда над світом стала. Посеред ранньої зими довкруж все блякле. Був холод і були книжки – тебе забракло. І вітер був, і листопад, і чорне небо. Не озиратися назад, в ту ніч без тебе. Посеред ранньої зими твої цілунки...
*** Як виявляється, усі оті світи – самі для себе, ні для кого більше. Нема до кого і від кого йти. Дні не бувають кращі або гірші. Ілюзія одвічна – наче сам шляхом ідеш означеним, недовгим і лік ведеш рокам, століттям, дням... Насправді час – мов згорнута корогва. Ти прибулець, із долею гравець; умови гри старі, напівзітерті. Минає світ і сходить нанівець, тебе ж чекатиме лиш небуття по смерті.
*** Вже писано і читано. Вночі інакше все – і я, і Київ. Здається віднаходимо ключі для дальшого буття. Даремні мрії уперто падають на вісь календаря. Нервово нетля сіра кружеляє... Мій Боже милий! Що я? Де ж то я? Один лиш Ти, мабуть, напевно знаєш. Хотілося б не від чуття – життя, і крихітної свічки серед ночі. Чому ж не йде душа до каяття, а сон не йде в сухі порожні очі?
*** Серед печальної зими я був готовий вітати друзів і тебе у дні Христові. Але не пишуться листи в міста далекі. Світ створено із суєти, снігів і спеки. Та й, зрештою, тут всі чужі, і ми з тобою: ховаємось, мов ті вужі, поміж травою. Нудьга, нудота над усим – і більш нічого. Прохати в Бога спільний дім чи слова злого?
*** Залишається вірити, просто вірити в краще, і думати: там, за блакиттю небес, є справжня Вкраїна серед вічного літа, де усміхнені діти бешкетують в садах.
Серед лагідних міст і містечок, в кав’ярнях, закохані пари, узявшись за руки, сидять. На широких бульварах кавалери і дами гуляють, на справжніх, ґалантно-розкішних Champs-Elysées.
Ми зустрінемось там, моя дівчинко мила, поцілунок легкий нагадає про все, срібний сміх твій, духмяне волосся русяве овіватиме легіт одвічний тамтої землі.