БОРИС ГРІНЧЕНКО Два морози _______________ Ой гуляли в полі два морози, Два морози, два рідненьких брати. Брат старіший звався Ніс Червоний, А молодший — Синій Ніс на ймення. Ой гуляють в полі два морози, Поле чисте в кригу зодягають. І говорить менший так до брата: — Ой, мій братику, Червоний Носе! Як би нам з тобою тут погратись, Поморозити людей і звіра? Відмовля йому мороз старіший: — Брате мій, морозе, Синій Носе! Якщо, брате, хочеш ти погратись. Хочеш ти людей, звірів морозить, То не в полі треба нам гуляти: Поле чисте снігом скрізь укрило, Всі шляхи позамітало в полі, Не проїде тут ніхто, не пройде. Краще в темний ліс мерщій ходімо! Хоч не так просторо там гуляти, Так же втіхи буде нам багато: Там і люде проїздять частіше, А що звіру — хижого усюди В лісі ми зустрінемо без ліку: Буде там кому, морозе брате, До схочу зморозити все тіло, Зупинити кров гарячу в жилах, Задавить дихання тепле в горлі І з живого — криги шмат зробити. І послухався молодший брата — Вдвох побігли в темний ліс морози; Віжучи, ще й граються морози: На одній нозі стрибають жваво, По дубках тріщать та по осиках, Аж старий дубняк гуде та стогне І риплять осики молоденькі. Як стрибнуть по снігові м'якому,— Крижана кора стає на йому; Де билиноньку з-під снігу видко,— Подмухнуть на неї два морози,— У срібло її неначе вдягнуть. Ось вони і чують: в темнім лісі Задзвенів близенько й гучно дзвоник, І в багатих санках пан пихатий Надбіга на огирях стрибучих. На йому кожух ведмежий добрий, Ще і теплая лисича шапка, Вовчі чоботи на ноги взуто. Другим же шляхом ріжнаті прості По снігу риплять собі санчата,— То мужик у ліс по дрова їде: На йому кожух — на латі лата, Шапка в його вся в дірках, старенька, Вітром буйним шапка та підбита: Як повіє, так і провіває; Шкарбани — не чоботи узуті, Та ще й ті роти пороззявляли. Синій Ніс мороз тоді і каже: — Ну, кому ж за ким тепер нам бігти? Я б хотів за мужиком побігти, Бо його скоріше я дошкулю; На йому кожух в дірках та в латах, Шапка вітром в мужика підбита, Шкарбани — не чоботи узуті, Та ще й ті роти пороззявляли. Ти ж дужчіший,— то візьми ти пана. Бо на йому — глянь! — кожух ведмежий Ще і теплая лисича шапка І лисича в його шапка тепла, Вовчі чоботи на ноги взуті — Не подужаю його я зроду! Усміхнувсь мороз тоді старіший (Він морозив вже багато всяких, Тим і знав, кого дошкулить важче), Усміхнувсь Червоний Ніс та й каже: — Молодий ти, братику морозе. Молодий ти,— каже,— ще невчений! Ну, та хай вже буде так, як хочеш: Ти біжи за мужиком убогим, Я за паном побіжу скоріше. Прощавай, морозе Синій Носе! — Прощавай і ти! — йому той каже, Засвистіли, гупнули, побігли. От вже сонечко зайшло за лісом, Погасає день короткий, зимній... І тоді ізнов у чистім полі Ізійшлись докупи два морози, Два морози, два рідненькі брати. І зустрілись, почали питатись, Хто награтись за день зміг найкраще, Поморозить зміг хто дошкульніше? От і каже більшому молодший: — Попохекав, мабуть, коло пана, Поки ти дошкулить зміг хоч трохи! Та й не диво ж: навдягав одежі Скрізь такої, що і не пролізеш: Де вже там його тобі дошкулить! Засміявсь тоді мороз старіший, Бо не вперше він уже морозив, Засміявся він тоді та й каже: — Ой, морозе, Синій Носе, брате! Молодий ти, братику, невчений! Так його допік я і дошкулив, Що півдня він грітиметься в хаті, Та і то ще хто й зна, чи одійде. Здивувавсь тоді мороз молодший: — А кожух та чоботи, та шапка! Чи вони тебе і не спинили? Відмовля йому старіший знову: — Та хіба ж від мене те пособить? Я заліз до його і в кожуха, І у шапку, й в чоботи у вовчі, Та й почав без жалю дошкуляти. Він вже й мнеться у кожусі, й гнеться, І ховається у тепле хутро, Часом крекче, а то й стогне часом, Або, міцно загорнувшись, тихо Він сидить, не ворухнеться й трохи,— Мабуть, дума, що його покину, Якщо він сидітиме тихенько. А мені ще й краще дошкуляти! А мені цього ж то тільки й треба! Заходивсь я коло його добре... І вже випустив його у хату Тільки-тільки що живого трохи,— Буде згадувать мене довіку! Ну, а ти з своїм же як? награвся? Аж зітхнув мороз молодший тяжко: — Ох, мій брате, мій Червоний Носе! Правду ти казав мені дурному: Молодий мороз я і невчений! Мужика я думав заморозить, Аж воно інакше діло склалось: Ще й мені він ребра поломачив. — Як же це? — питається старіший. — Ох, та так... Мужик по дрова їхав; Ну, й почав був я ще на дорозі Дошкулять його таки гарненько Тільки він мене і не злякався, А ще й лається усяким словом; «От, такий-сякий мороз цей!» — каже. Злість мене за серце ухопила: Я почав його щипать, шпигати Іще дужче крізь кожух той драний І крізь шапку у дірках стареньку, Крізь ті чоботи, що пальці видко. Та не довго я втішавсь і грався... Ось приїхав він, розпріг коняку, За сокиру взявся, щоб рубати. Ось тепер (така моя, бач, думка!) Я його дошкулю ще дужчіше! І заліз до його під кожух я, І почав шпигати та щипати. А мужик сокирою махає Та рубає дрова безупинно, Аж тріски летять навкруг од його. Бачу я — не можна вже сидіти, І утік мерщій я з-під кожуха. Виліз я та й думаю-гадаю: Як би так, щоб ще його дошкулить? А мужик і не вважа на мене: Де б хоч трохи мерзнути у лісі, А йому ще так, бач, душно стало, Що узяв, кожух із себе скинув І в самій сорочці вже рубає. Як побачив, так тоді й зрадів я: — Підожди ж, мій голубе! — кажу я,- Я тобі тепер накою лиха! Був кожух увесь од поту мокрий,— Я й заліз у його, аж у вовну Й заморозив так, що він зробився, Наче дошка та тверда дубова — Покуштуй лиш, одягай, мужиче! Доробив мужик свою роботу, Підійшов тоді він до кожуха, Я ж радію без кінця й без краю: Ось коли вже, думка, навтішаюсь! Як побачив же мужик кожуха, Як почав же лаять на всі боки Він мене тоді усяким словом! Та й не сам тут я здобувся лайки,— Він і батька, й матір не покинув, І дідів, і прадідів уславив,— Всіх зганьбив мужик, дітей, онуків! Ну, а я собі таки гадаю: «Лайся, лайся, скільки хочеш, дурню, А мене не виженеш, хоч лусни!» Так не хитре ж те мужиче плем'я! Хоч налаяв на всі боки тяжко, Так йому ж було ще лайки мало: Як ухопить він дрючину довгу Та сучковату й товстючу дуже, Як почне дубасити кожуха!.. Б'є та й б'є, мене ж ще дужче лає! Ох, дізнав я там тяжкого лиха! Тут мені давно б уже тікати, Так у вовні ж я заплутавсь дуже І ніяк я видертись не зможу. А мужик лупцює та й лупцює, Б'є мене без жалю, як улучить, Та ще й каже, сміючися з мене: «От, дурний мороз десь взявсь у біса: Мужика схотілось заморозить!..» Ледве, ледве викрутивсь од його І утік потерзаний, побитий... Ох і знаю ж я тепер навіки, Як тих клятих мужиків займати: Досі ще увесь як перебитий!.. * * * Дівчина Леся _______________ І У гаях була хатка убога, Чоловік жив там з жінкою вкупі, Одинокі були і бездітні Ось, пішли вони Бога прохати Аж у Київ, у Лавру святую: — Дай нам, Боже єдиний, дитину! Зглянувсь Бог на їх сльози великі, На життя працьовите і чесне І послав він дочку тим убогим. Ох, і дивна ж була та дитина, Та й не личком же дивна хорошим, Не очима, як зорі, ясними,— Тим була, ох, і дивна дитина, Що як плаче,— не сльози іллються, А з очей так і сиплеться жемчуг, Дорогії блискучії перли; А як часом вона засміється,— Запашні процвітають троянди... ІІ А в тім краї був князь та могутній, Син єдиний малий був у його. От, як став той князенко зростати, То і каже до батька до князя: — Ой, дозволь мені, батьку мій, князю, В темнім лісі піти погуляти, Сполювати чи звіра, чи птицю! І пуска старий князь свого сина. Син бере польовничих князевих, Та ще дядька бере він старого, І рушають до темного лісу III Довго лісом князенко той їздив. Сполював птиці й звіру чимало. А душний був той день і гарячий, І схотілось князенкові пити. Ось і бачить він хату край лісу; Посила польовничого в хату: — Попрохай ти води нам напитись! І пішов польовничий по воду, Повернувсь і дає він напитись, На здоров'я князенкові каже, Уклоняється низько й звичайно. Як напився ж князенко, до його Промовля польовничий і каже: — Ох, і бачив я диво у хаті: Там дівчатко мале і убоге, Та і дивна ж такая дитина!! І не личком же дивна хорошим, Не очима, як зорі ясними,— Тим на прочуд дитина та дивна, Що ввійшов я, дивлюсь — вона плаче, А з очей так і сиплеться жемчуг, Дорогії блискучії перли; А як стала тоді її мати Забавляти,— вона засміялась, І посипались в неї додолу Запашні рясноцвітні троянди. Здивувався князенко й до хати Привертає і злазить з коня він, Увіходить в убогую хату. Батько й мати вклоняються низько, А на лаві дівчатко маленьке; Як уздріло воно, що багато Все чужих уступило у хату,— Почало собі плакать дівчатко. І як плаче,— не сльози іллються, А з очей так і сиплеться жемчуг, Дорогії блискучії перли. Здивувався князенко та й дуже І схотілось йому пустувати (Сам він був ще хлоп'я невелике): Став ще дужче дражнити дитину, Щоб дивитись, як сиплеться жемчуг. От і каже старий його дядько: — Гей, небоже, покинь пустувати, А забав лишень краще дитину — І побачимо, що тоді буде. На князенкові пояс був срібний, Він ізняв його, дівчину бавить. Перестала тут плакать дитина, Зацікавилась поясом срібним, Засміялася з радощів дзвінко, І посипались в неї додолу Запашні рясноцвітні троянди... Здивувалися всі, хто ні бачив, А найбільш од усіх — то князенко. А побавившись трохи у хаті, Повернулися знову додому. IV І почав молодий той князенко Все частіше в ліси виїздити, Щоразу заїздить до дівчини. Так минають літа помаленьку,— Став князенко вже парубком жвавим, Стала Леся доросла дівчина, Рушники вишиває орлами, Собі посаг готує у скриню... Ох, і де вони й як умовлялись, Умовлялися де та стрівались,— Не довідавсь ніхто б про те зроду. Тільки ж доля і їх не минула: Покохалися вдвох молодята... V От і мовить до діда князенко: — Покохались ми з Лесею, діду, То віддай же її ти за мене. Похилив тоді голову батько: — Не віддам, бо не буде вам щастя: Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку. Одмовляє князенко старому: — Не турбуйся ти, діду, про теє: Я здобуду од батька дозволу. Похилився старий головою: — Ох, не знаю я що і казати!.. Чує серце моє, що неначе Не без лиха обійдеться Лесі: Дожида її горе велике, Якщо дівчина піде за тебе: Ти бо князь, а вона ж то мужичка! Нехай краще зостанеться дома Та мужичу роботу справляє. Не послухавсь князенко старого... VI Просить дівчину Лесю князенко: — Дай мені рушника, що ти шила, Дай для батька, для князя, голубко! Оддала той рушник йому Леся, І поїхав князенко до батька, Уклонивсь йому в ноги низенько, Промовляє тоді йому слово: — Ой, пожалуй мене, князю-батьку! Одружитися хочу я чесно, Хочу взяти я дівчину Лесю, Що зросла у мужичій хатині. Здивувавсь тоді князь і розсердивсь І, загніваний, каже до сина: — Чи забув, що князького ти роду? Чи тобі ж та мужичку узяти? Промовляє князенко до батька: — Ой, пожалуй мене, князю батьку! Хоч дурний іще розум у мене, Але ж думаю я, що немає На всім світі такої дівчини, Як моя та коханая Леся. Та й не личком же дивна хорошим, Не очима, як зорі ясними,— Тим же дивна коханая Леся, Що як плаче — не сльози іллються, А з очей так і сиплеться жемчуг, Дорогії блискучії перли; А як часом вона засміється — Запашні процвітають троянди. Здивувавсь тоді князь та і каже: — То все добре, але ж того мало; Може, й справді та дівчина гарна, Але ж, може, вона ще лінива І недбала тобі буде жінка. Промовляє князенко до батька: — Не лінива вона буде жінка, Хоч сам, батьку, поглянь на роботу! І князенко рушник той виймає. А рушник же той мудро пошитий: Виногради повз край повилися Як живії, тремтять наче листям; Посередині вишито рясно — Розпістерли орли свої крила, Мов летіти збираються зараз — Ох, і дивне шиття в рушникові!.. Здивувався старий тоді батько, Та і каже він зараз до сина: — Коли так, то женися, мій сину! Подивлюсь я на дівчину тільки, Щоб самому впевнитись на очі. VII Та не довго князь-батько впевнявся: Як побачив він дівчину Лесю, То й звелів заручити їх зараз. Перегодом було і весілля, А бучне те весілля та пишне. А у князя жила у палаці І стара, і поганая баба, Одна пані з магнатів пихатих, І дочка була в неї вродлива. І ще здавна гадала все баба Одружити дочку ту з князенком Як побачила ж іншую справу; Зашипіла, як гадина люта, І сказала: — Не буде їм щастя, Згине з світу мужичка проклята! Запрохали й її на весілля... Як скінчився ж бенкет той весільний, То пішла молода роздягатись, І пішла тая баба із нею. Як зосталася ж вдвох з молодою, Роздягла молоду усю чисто, Заховала багату одежу: Ухопила ножа тоді, люта, Молодій повиймала геть очі І бідолашну її у сорочці Геть прогнала з князького палацу, А сама повернулась до князя, Уклонилась низенько та й каже: — Ох, і правду казав єси, князю, Що не буде пуття із мужички: Одурила вона усіх чисто, Утекла в дорогому убранні — Мабуть злото сподобалось дуже, То вона його зараз і вкрала. Засмутивсь тоді князь і всі гості, Засмутився князенко ще дужче, Полилися пекучії сльози. От і каже князь-батько до сина; — Не послухався спершу ти батька І покрив єси соромом рід мій! Що ж ти маєш тепер вже робити? Не подоба тобі вдовувати І не живши із жінкою вкупі: Одружися ти з іншою, сину — Повінчають тебе нехай знову Хоч з дочкою цієї старої, Щоб як-небудь сховати нам сором. Одмовляє до батька князенко: — Ой, пожалуй мене, князю-батьку! Я не вірю брехні цій і трохи: Моя жінка не зрадила, батьку,— Се страшне лиходійство вчинилось! Я піду свою жінку шукати, Чи живую, чи мертву — знайду я; Лиходія ж тепер я вже знаю — Дожида він хай лютої кари! По тім слову з палацу він вийшов. VIII Бідолашная ж Леся сліпая Серед ночі блукає: шукає Собі стежки до рідної хати, Та сліпому дороги немає — Не потрапить безщасна нікуди; Як ішла, так і впала у яму, А із ями їй вилізти ніяк, І сидить вона й плаче там гірко, А з очей в неї сиплеться жемчуг, Дорогії блискучії перли... Усю ніч там сиділа безщасна. Як устало ж веселеє сонце. То тоді проз ту яму старенький Дід ішов якийсь в драній свитині І почув, що хтось гірко ридає. Зазирнув, аж там дівчина плаче... Без очей вона плаче, й не сльози, Тільки жемчуг на землю спадає, Дорогії блискучії перли; А сорочка скривавлена біла. Пожалів її дід той убогий, І узяв за дочку він додому. Ось, живе тоді Леся у його І прохає вона його щиро: — Що я буду вам, діду, казати?.. Заберіть ви оце все намисто, Що наплакала я тут, безока, Понесіть до князького палацу І гукайте: купіть лиш намисто! А як будуть питати: що хочеш? То скажіть, хай дадуть одно око. І послухавсь дідусь тоді Лесі: Забіра жемчугове намисто Та й іде до палацу князького, І гукає: — Купіть-лиш намисто! А дочка тії баби й почула: — Ох, купіть,— каже,— мамо, намисто! Баба челядь тоді посилає, І питається челядь старого: — За намисто що хочете, діду? Дід і каже: — За це — одно око. Насміялася челядь із його І пішла старій бабі сказала: — Божевільний той дід, та й і годі; За намисто він править аж око. І згадала тоді стара баба, Що у неї єсть Лесіни очі — Віддала вона дідові око, А собі узяла те намисто. І приносить дідусь теє око, Віддає його дівчині Лесі. Притулила вона його міцно — Приросло ізнов око до місця... Ось, тоді з одним оком вже Леся Рушника вишивать починає, Діда ж знов у палац посилає Продавать жемчугове намисто. Дід пішов, знову править він око Не хотіла давать стара баба, Та дочка намоглася на неї: — Ви мене не жалієте й трохи: І намиста вам шкода купити! Віддала друге око та баба. Ось тепер вже два ока у Лесі, Вишиває рушник вона пишно: Виногради повз край повилися Як живії, тремтять наче листям; Посередині ж вишито рясно: Розпістерли орли свої крила, Мов летіти збираються зараз. IX А князенко безщасний шукає По далеких світах свою жінку, Та знайти не здолає ще й досі... Ось намислив нарешті князенко: Посила свої вірнії слуги: — Ідіть,— каже,— ви, скрізь закликайте І старого й малого з усюди, І панів, а найбільше простацтво — Становити обіда я буду, Чи не вздрю я тоді свою жінку... Ось пішли тоді вірнії слуги, Закликать старого й малого, І панів, а найбільше простацтво На обід до князенка в палаци. Як почув теє дід, то і каже: — Чуєш, дочко, обід у князенка... Промовля тоді Леся до його: — Ось візьміть рушника цього, діду, Та й ідіть на обід до князенка. Й почепила рушник той на діда, Що сама вишивала орлами. Дід пішов на обід у палаци І сідає до столу з народом. Сам князенко там скрізь порядкує І підносить гостям він по чарці І як черга дійшла вже до діда, То побачив рушник той князенко І пізнав він, чия то робота! Затремтіло тоді йому серце І питається він у старого: — Цей рушник відкіля в тебе, діду? Каже дід: «Єсть у мене дівчина, То й рушник вона цей вишивала...» Ухопив же рушник той князенко І гукнув на свої тоді слуги: — Запряжіть мені коні скоріше! Запрягли йому коні баскії, Вдвох із дідом князенко сідає І до його він їде негайно. Як приїхав, поглянув на Лесю: — Се ж вона! се ж вона, мояі — каже, А вона розцвіла, як троянда, Як зоря, засіяла очима І до його упала на груди... Ох, багато ще на світі щастя! Х Потім що ж? До палацу вернулись І веселі, й щасливі обоє, І навіки зостались укупі, А із мами і батько, та мати, І старий ще дідусь той убогий; Тую ж лютую бабу прогнали, Щоб і дух не смердів її близько. Ось і казка уся, та й годі!.. В їй і горе ми бачили, й щастя — Як хто хоче — хай вірить у горе, А ми будемо вірити в щастя! 1886 * * * Дурень думкою багатіє _______________ Наш Іван кохавсь у мріях: Думкою літає Та скарби усе знаходе. Гроші здобуває. Одного разу пішов він На баштан до пана: Огірочки молоденькі Звабили Івана. Взяв мішок Іван з собою, Повен щоб набрати, Та й почав він до баштану Стиха плазувати. Як підліз до огірочків, Став він і гадає: — Це, їй-Богу, мені щастя Зараз набігає. — Наберу сих огірків я Повну лантушину, А тоді візьму за їх я Добру копійчину. — За ті гроші собі маю Курочку купити. І та курочка курчаток Буде нам водити. — Я візьму оті курчата Та й пошлю я жінку їх продати, і куплю я За ті гроші свинку. — Наведе мені та свинка Поросят чимало, Будуть в мене і ковбаси, Буде в мене й сало! — Тільки — ні! Ті поросята Я не буду їсти, А як виростуть, то їх я Теж продам у місті. — За ті ж гроші всі куплю я Добрую коняку, І вона робити буде Нам роботу всяку. — А до того приведе ще Лошачка такого, Що швидчішого не буде Коника ні в кого. — Лошачка того продам я, Хату щоб купити, Біля хати ж щоб садочок: Вишеньки та квіти. — А там далі і город щоб І його чимало. Бо я хочу, щоб на ньому Все там виростало. — Огірків теж насадю я, Бариша щоб мати... Тільки горе, що такий то Вже народ наш клятий: — Не вдержиш і огірочка, Вирвуть все до краю... Ну, байдуже: сторожів я Добрих понаймаю, — А сам вийду потихеньку Із своєї хати Та й піду у сторожів тих Варти вивіряти. — Так піду я понад краєм Та й гукну: — Не спіте! — Гей, чи чуєте?! Город мій Добре бережіте! Та й згукнув Іван, мов справді В нього вже те діло: На баштані ж тому двоє Сторожів сиділо. Як почули вони Йвана,— Кинулись до нього, Та й піймали зараз в руки Із мішком дурного. Попобили бідолаху, Мали ще й в'язати, Та вже вихопився якось Та мерщій тікати! Як вернувся,— ще довгенько Чув побиту спину, Та нікому не хвалився Про свою причину. Та вже потім жінці якось Розказав се діло, Та — сусіді; трохи згодом Всюди облетіло. Почали тоді сміятись: — Он як наші вміють,— Що думками із нічого Швидко багатіють!.. 1892 * * * СНІГУРКА _______________ Були колись дід та баба, Та й старі вже стали І, працюючи невтомно, Усього придбали — І хазяйство чималеньке, І садок, і поля... Одного старим тим тільки Пожаліла доля: Не дала сліпая доля Тим старим дитини. А вони ж, було, обоє, Бідні, щогодини Все молилися, благали, Все благали Бога, Щоб собі на старість втіху Виблагать у його. Не діждались!.. Одинокі Літа проживали Й про тісну вже домовину Згадувати стали: Недалеко вже хвилина У житті остання — І старе їх серце дужче Сохне з горювання, Що ніхто, як прийде час той Вічного спокою, Їм очей вже не закриє Рідною рукою... Раз сиділи дід та баба Під вікном обоє Та на вулицю дивились, А там чепурної Дітвори весела зграя Гралась, метушилась, Та собі ліпити бабу З снігу заходилась. Усміхнулася бабуся, Дивлячись на діти, Та і каже так до діда: — Що ж уже робити:— Як Господь не дав нам грішним Втіхи на цім світі, То ходімо хоча з снігу Дівчинку зліпити. — То й ходімо! — дід промовив, І пішли ліпити... А навкруг їх, сміючися, Метушаться діти... Ліплять. Чують, аж: Добридень! Ззаду хтось озвався; Глянуть — дід старезний сивий Відкілясь узявся І питається, вклонившись: — А що, добрі люде, Що робити заходились, Що із того буде? — А що ж,— баба одмовляє,— Ми старі вже стали, Та щоб дав нам Бог дитину Ми не ублагали,— То тепер вже хоч із снігу Зліпимо дитину Перед тим, як одинокі Ляжем в домовину. — Поможи вам. Боже! — стиха Дід той промовляє І з очей у діда й баби Вмить кудись зникає... Здивувались дід та баба... Й знов собі ліпити, А навкруг їх метушаться І сміються діти. Ліпить дід ніжки із снігу І головку, й рота, І очиці, й вушка ліпить - Швидко йде робота. Тільки що це? Мов одразу Губоньки маленькі Розкриваються, і очі, Як блакить синенькі, Теж розплющились... Мара це? Ні, он пара біла З уст малих, уже червоних, Повилась-злетіла; Оченята занялися, Дивлються, сміються... У старих серця з надії В грудях б'ються, б'ються... І ось, бачуть: перед їми Мовби оживає Їх снігурка, ось неначе Голову здіймає... І одразу стрепенулась, Чепурна і біла, І устала, геть сніжини Струсюючи з тіла. — Зорько! — скрикнула бабуся, — Будь ти нам дочкою! І Снігурку в кожушині Понесла з собою. Ось ідуть за днями ночі, Швидко час минає — Русокосая Снігурка Пишно розцвітає І не вспіли дід та баба Звикнуть до дитини,— Час надходить готувати Рушники у скрині: Русокосая Снігурка Дівкою вже стала І на все село своєю Вродою пишала. І усі коло Снігурки Хлопці так і в'ються, Закохавшись, з старостами До Снігурки шлються. І за їми в неї двері Рип та рип у хаті, Та Снігурка не бажає Женихів вітати: Повертались з гарбузами Старости додому,— Рушників не подавала Дівчина нікому І нікому чистим серцем Ще не віддалася. Не така бо, як всі люде, Дівчина вдалася. Хоч чудовою красою Процвіла дівчина, Та рум'янцем не пишала: Біла, як сніжина, Русокосая Снігурка І синії очі Поміж людьми, полохлива, І звести не хоче. їй подобались не люде, А та дужа сила, Що всім світом володіє,— Та була їй мила. І коханим їй здавався Буйний вітер в полі, Що гуля і хуртовину Розвіва на волі; Темні хмари мовби сестри — Так вона любила, А з туманом, нае з братом, Вранці гомоніла; Зажурившись, у годину Бурю виглядала Й як зав'ється хуртовина,— Тільки й оживала І виходила із хати Тільки в дні похмурі; Дослухаючись, раділа Вітрові і бурі. І ловила рученьками Білії сніжини, Цілувала їх, неначе Стрілися дівчині Рідні сестри, рідне браття, А чи рідна мати... Сумували дід та баба, Сидячи у хаті, Сумували, дивувались З чого донька в'яне, Як година у віконце, З неба ясно гляне, І радіє, як негода, Стогнучи, завиє Та холодним снігом-вітром По степах повіє... Та зима ж та не довічно На землі панує — Сонце глянуло із неба І землю німую Обігріло, розтопило І сніги, і кригу... Повернуло од зими вже Знову на одлигу, І потанули замети, Ллються по долині,— Засмутилася Снігурка, Гаснуть очі сині. Засмутилась і поникла Тихо головою, Так, немов би вже почула Лихо над собою. В хаті ходить, руки ломить, В вікна поглядає, Мов сніги свої востаннє І на вік вітає... І прийшла весна квітчаста, Зацвіли долини, А в Снігурки лютий смуток Не втиха й хвилини, А ще більш вона сумує, І старі в печалі: Умовляли й розважали, Та й годі сказали!.. За весною тепле літо, Ось уже й Купала; Молодь сільська рада-рада, Що його діждала. До Снігурки забігають Подруги-дівчата: — Як тобі ще не набридла Хата все та хата! І на вулицю не вийдеш, Сидень ти, ніколи! Ну, ходім стрівать Купала, Бавитись на волі! Так дівчата щебетали, А снігурка біла Їм тихенько одмовляє: — Я усе хворіла, Та не здужаю й тепер щось — Не піду я з хати... У розмову уступились Тут і батько, й мати: — Ось піди лиш та побався — Веселіше стане. Ви беріть її, дівчата, Дома хай не в'яне! І дівчата, сміючися, Всі її вхопили; Опиналася Снігурка, Та не стало сили... Над Дніпром широководим Вже вогонь палає, І купаловая пісня Голосно лунає; Парубки зійшлись, дівчата, З їми й уродлива Русокосая Снігурка, Та смутна й журлива. — Гей, чи чуєте, дівчата, Час уже почати Через цей вогонь Купалів Нам усім плигати! І стають одна по одній... Перша вже плигнула, Далі друга над багаттям Швидко промайнула. Третя, п'ята... Вже й Снігурці Черга наступає. — Ох, не хочу я, дівчатка, Сили щось немає, Щось моє згнітило серце, Мов на лихо й горе... Так Снігурка всім дівчатам Подругам говоре. Засміялися дівчата: — Лихо нам з тобою! Вперше вийшла погуляти, Та і тут з журбою! Ну-бо, ну, плигай, сестричко! І усі дівчата До вогню Снігурку білу Почали штовхати. Одмогтись немає сили... — Ну, плигай, не бався! А вогонь вже дужче й дужче Вгору розгорався... І вона через багаття Кинулась щосили; Пасмо з полум'я гаряче Її обхопило, І вона одразу, бідна, Парою взялася І угору над землею Високо звилася — Тільки бачили, у небі, Де зоря мигтіла, Тихо-тихо пролинула Хмарка чиста й біла І потопла у безодні Синій і глибокій... Так зостались дід та баба Знову одинокі... 1886 * * * ЧИЯ РОБОТА ВАЖЧА? _______________ Ой ще за наших батьків те було: В нас молоде на Вкраїні подружжя жило — Був чоловік, а на ймення Хома, Жінка Марина Та ще маненька дитина,— Ну, та вже більше нікого й нема. Добре їм жити: весела хатина, Єсть що і з'їсти, і спити, Єсть у чому походити, А якщо часом чого і нема, — Буде і так! — говорили Марина й Хома. Тільки одно було лихо: Не повсякчас у їх тихо,— З жінкою часто Хома все змагався, Працею все він своєю було величався: Трохи обід, чи вечерю не вспіє Марина зварити, Зараз уже й починає Хома гомоніти: — День увесь робиш, аж піт обливає, А тут ще й їсти немає! Вже мені цяя жінота! Ну, і яка їм робота? Нічого їм тут робить увесь день,— Сядь та й сиди хоч, як пень! Що там, що їсти зварити, Погодувати там діти — Нічого їм і робити! Нашому ж братчикові мужикові Гірш, ніж волові: Робиш щодня до кривавого поту Й не переробиш ніколи роботу: Треба орати і сіяти, треба й косити, З поля возити снопи й молотити — Е! та вже що і казати! Хоч ось візьми й не виходячи з хати: Кожний кілочок тобі і поличка Наша робота — воно ж не дурничка! Жінці ж все забавки, діла ж нема!.. Так метикує частенько Хома. Слухала довго Марина й мовчала. Розум сама собі мала. А як увірилось те ж все та те їй щодня вислухати, — — Слухай сюди, чоловіче! — вона починає казати: — Нащо все лаять жіноту? Ну лишень завтра мінька на роботу! Я вже така тобі добрая буду, Що чоловічеє лихо на той день відбуду: Вийду у поле косити, Ти ж зоставайся варити; Звариш обід та й винось, щоб і я попоїла. Та іще трошки на завтра єсть діла: Просо стовкти мені, масло тоді сколотити — Нічого більше робити! Тільки гляди: нагодуй та доглянь ти дитину, Та і курчат назирай, щоб в лихую годину Часом бува не вхопила шуліка — Все: тут робота, здається мені, невелика! — Добре! — на те їй Хома відмовляє,— Мудрощів тут вже ніяких немає, Бо тут немає ніякого й діла. Тільки ж і ти щоб луку мені за день скосила: Завтра побачим, чи втнеш ти косою — Матиму, мабуть, сміху я з тобою! — Та — що Бог дасть, те і буде — Вже ж і жінки таки люде! Так промовляли Та й спати вони полягали. Тільки уранці зоря заясніла, Вже чоловіка Марина збудила: — Час, чоловіче, вставати,— Треба корову доїти, в печі розтопляти! З полу підвівся Хома, у потилиці чуха: — Будиш, неначе невістку свекруха — Нащо так рано? — Марина сміється: — То чоловікові рано здається, Нам же оце саме час уставати. Вже я іду! Ти ж корову вставай одганяти! Хліба взяла та й пішла собі з хати. Чухався довго й кректав ще Хома, Далі почав обуваться — онучі нема. Чи ще живий, чоловіче? Чому Ти не виносив обідать? — говорить йому. — Де твоє масло, курчата, пшоно? Бачить,— тут лихо та ще й не одно: В хаті й на дворі ладу скрізь нема. Трохи не плаче Хома: — Жінко-голубко! до віку, до суду Більше ніколи казати не буду, Що у жіноти Немає роботи! Знаю тепер я до вічного віку Хатню роботу жіночу велику, Знаю тепер чого варта вона: Наша робота одна та й одна, А у жінок, мабуть, тисяча буде. Всім розкажу, нехай знають всі люде,— Всім-бо нам треба те знати, Як ми повинні жінок шанувати!.. 1889