Євген Гребінка - Збірка ___________________________________ Будяк та коноплиночка «Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» — На Коноплиночку в степу Будяк тукав. «Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш, Що землю у мене з-під-корінця забрав». Бува і чоловік сьому колючці пара: Людей товче та й жде, тдоб хто його кохав. Я бачив сам таких і, може б, показав, Та цур йому! розсерджу комісара! *** Ведмежий суд Лисичка подала у суд таку бумагу: Що бачила вона, як попеластий Віл На панській винниці пив, як мошенник, брагу, Їв сіно, і овес, і сіль. Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки. Давай вони його по-своєму судить Трохи не цілі сутки. «Як можна гріх такий зробить! Воно було б зовсім не диво, Коли б він їв собі м'ясиво»,— Ведмідь сердито став ревіть. «А то він сіно їв!» — Вовки завили. Віл щось почав був говорить, Да судді річ його спочинку перебили, Бо він ситенький був. І так опреділили І приказали записать: «Понеже Віл признався попеластий, Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті, Так за такі гріхи його четвертувать І м'ясо розідрать суддям на рівні часті, Лисичці ж ратиці оддать». *** Верша та болото Рибалонька, митець усе в воді ловити, Бажаючи піймать в'юнів, В Болото Вершу засторчив. Довгенько щось вона там мусила сидіти, Язик жіночий є, да нічого робити (А зроду, мабуть-то, що не плоха була), Так лаяти Болото почала: — Оце поганая багнюка! Глянь, пузириться як, знічев'я клекотить, Тут певнее ніщо ні ходить й ні сидить, Одна черва, мовляв, кишить, Да деколи повзе по куширу гадюка. Уже коли б тут воленька мені!.. Таке ж бридке, таке мерзенне, Поржавіло, від жабуру зелене, Не хочеться паскудиться в багні, А то б... Що ж їй Болото одвічало? — Де ж ти сама, добродійко? — спитало. А Верша гомонить на дні. *** Віл «Мабуть, на небі звісно стало (Про себе Віл в кошарі гомонів) Про те, що весь мій вік я все за двох робив, Да й витерпів таки чимало, Що в плузі силкувавсь, копиці волочив, Ізранку у ярмі до півночі ходив І ще щодня бував і битий! Хазяїна не раз я проклинав, Тепер зовсім не той хазяїн став: У мене вдосталь їсти й пити, Несуть мені і солі, і крупів, Вівса і висівок; наїстись трьом би стало». Аж тут хазяїн шасть у хлів І, взявши за роги, Вола під ніж повів, Бо сказано — його годовано на сало. Ти змалку так любив мене, як пугу пес... Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване? Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш, Чогось мене морозить стане. *** Вовк і огонь У лісі хтось розклав Огонь. Було то восени вже пізно; Великий холод був, вітри шуміли грізно, І била ожеледь, і сніг ішов, либонь; Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся, Та ідучи й покинув так його. Аж ось, не знаю я того, Як сірий Вовк тут опинився. Обмерз, забовтався, мабуть, три дні не їв, Дрижить, як мокрий хірт, зубами, знай, цокоче; Звірюка до Огню підскочив, Підскочив, озирнувсь, мов тороплений сів (Бо зроду вперше він огонь узрів), Сидить і сам собі радіє, Що смух ' його Огонь, мов літом сонце, гріє, І став він обтавать, аж пара з шерсті йде. Із льоду бурульки, що, знай, кругом бряжчали, Уже зовсім пообпадали. Він до Огню то рило підведе, То лапу коло жару сушить, То біля полум'я кудлатий хвіст обтрусить. Уже Огонь не став його лякать. Звірюка думає: «Чого його бояться? Зі мною він як панібрат». Ось нічка утекла, мов стало розсвітать, Мов почало на світ благословляться. «Пора,— Вовк думає,— у лози удирать!» Ну, що б собі іти? — ні, треба попрощаться: Скажений захотів Огонь поцілувать, І тільки що простяг своє в багаття рило, А полум'я його дощенту обсмалило. Мій батько так казав: — 3 панами добре жить, Водиться з ними, хай тобі господь поможе, Із ними можна їсти й пить, А цілувать їх — крий нас боже! *** Ворона і ягня Орлу схотілось попоїсти; Піднявсь угору птичий цар І вгледів відтіля, що край ставка овчар Онучі прати мусив сісти, Отара ж попаски попхалась навмання. Орлу се по нутру; зложивши моцні крила, Опукою з гори — аж вітром зашуміло — Орел ушкварив на Ягня, Підняв його і геть потеребив за гору. І треба ж, що на сюю пору Пило біля ставка дурне Вороненя. Страх полюбилося йому цареве діло, І думає: «Чому ж сього я не зроблю? Да не Ягня, я барана вхоплю». Дивлюсь -— воно угору полетіло Да й пуць на шию барану І, кігті вплутавши йому у вовну білу, Смикнулося нести, да ба! вага не в силу: Баран важкенький і Орлу. Воно вже стямилось, мерщій би полетіло, Так із шерсті не виплутає ніг. Дурне моталося, поки овчар прибіг І, гарненько йому обскубши крила, На іграшку дитині дав. Мабуть, Господь так світ создав, Що менший там не втне, де більший геть-то зможе, Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже, Щоб крилець хто не обчухрав! *** Гай та сокири По гаю темному туга велика ходить, Сокири й Топори затіяли війну, Гай хочуть сплюндровать і пущі всі пошкодить. Війна ця навела на дерево суму; Дуби задумались, Осики затремтіли, І Клен гнучкий і В'яз із лиха вниз нагнувсь. Аж ось Сокири вже в гаю забрязкотіли, І Дуб найстарший усміхнувсь. — Не бійтесь! — він гукнув.— Того і я жахався, Як з топорищами ці навісні прийдуть, Аж дерев'яний рід заліза одцурався, Без дерева вони самі нас да не втнуть, Ото було б... але — нехай йому абищо, Якби з Сокирами прийшли і топорища, Тоді-то був би нам капут.— І справді, скільки тут Сокири не бряжчали, Ні дубчика, ні липки не стяли. І тільки де-не-де що кору пописали, Да і додому з тим пішли. *** Горобці да вишня Глянь, мянь, летять, да їх летить чимало, Куди оце летятьь з осели Гарвбці? Дивлюсь, у сад, побрались ївалодці. На Вишеньці їх сеть-то насідало, І бенкезараз підняли; Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні Із ранку самого до пізньої пори, Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі, Що Вишеньці моїй предобре у саду, Що їй превесело, бо як край еї йду Або і так коли зирну у сад із хати, Все звелять горобці по гілочках скакати. Ось тиждень як, не був, дивлюсь — кат його ма! На. Вишеньці, гостей нема. Чого лишень вони літаті перестали? Як розібрав, бодай-, і не казать!' Ох! поти жевжики вчащали, Поки і всі ягоди на Вишні обдзюбали — Тепер да бідної ніколи не летять. *** Дядько на дзвониці Ізліз мій дядько на дзвоницю Та, знай, гука: «Оце кумедія яка! Всі люди на землі мов ті перепелиці: Здається більший з них не більше п'ятака.' Гай, гай! .Як же вони дрібненькі! Так ось коли я їх як треба розібрав!» А мимо йдучи, хтось на дядька показав Та, далебі, мене спитав: «Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?» 1840 *** Зозуля та снігир На лубі сидячи, Зозуля куковала: «Що за годи тепер, зовсім не можна жить! Од коли, як тепло вже стало, А гусені нема, черви зовсім так мало. Пришилось із голоду хоч у кулак трубить». «Нащо вам так квилить, мій боже милий? Снігир Зозулю перебив,— Коли б я мав ваш стан і сили, Оцю я погань би не їв, Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив Собі щодня шматок м'ясця. От кобець — менший вас, а їсти як захоче: Летить — і душить горобця. Зате він з голоду ніколи не нудився». «Дурний! дурний! а в школі вчився! — Зозуля Сніги ру в одвіт,— За місто горобця я з'їм жуків десяток Да гусені, черви десятків три в наддаток І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь сзіт. Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна. Живе собі, як панна. Гуляє у садку, нічого не псує, По гілочках намистечко кує, Да скілько літ кому прожить віщує; Нехай же здумаю.- да що тобі й казать! Хоч злидні в пір'ї обідрать, Ввесь птичий рід зарепетує: «Зозуля м'ясо жре. Зозуля хищний птах! Троха чи не бажа вона орла із'їсти!» Прощай тогді моє життя в садах! Прийшлось би утікать хоч за море безвісти. Так лучче ж тута жить — да зводить черв'ячків». Хто хоче полюбить суддю грошозаплода. Про його розпитай панів, А не питай у простого народа. *** Лебедь і гуси На ставі пишно Лебедь плив, А Гуси сірії край його поринали. «Хіба оцей біляк вас з глузду звів? — Один Гусак загомонів,— Чого ви, братця, так баньки повитріщали? Ми попеласті всі, а він один між нас Своє пиндючить пір'я білеї Коли б ви тілько захотіли, Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась, Ми б панича сього якраз перемастили». І завелась на ставі геркотня, Гусине діло закипіло: Таскають, грязь і глей,зо дна Да мажуть Лебедя, щоб пір'я посіріло. Обмазали кругом — і трохи галас стих; А Лебедь плись на дно — і випурнув як сніг. *** Пшениця Я бачив, як пшеницю мили: То щонайкращеє зерно У воду тільки плись, якраз пішло на дно, Полова ж, навісна, пливе собі по хвилі. Привів мене господь побачить і панів: Мов простий чоловік, там інший пан сидів, Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили. І здумав зараз я, як тільки поглядів, Що бачив, як пшеницю мили. *** Рибалка Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь! Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї! Вона в Сулу тече у нашій стороні. (Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.) На річці тій жили батьки мої І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола, Народ письменний, страх, Бував у всяких школах, Один балакає на сотні язиках. Арабську цифиру, мовляв, закон турецький, Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки. Подумаєш, чого-то чоловік не зна! Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму Рибалка ятером ловив в тій річці рибу; Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна, Пригріло сонечко і з поля сніг погнало; У річку сніг побіг, і Оржиця заграла, І ятір, граючи, водою занесла. «Уже ж вона мені отут сидить в печінках, Ся річка каторжна! —рибалка став казать.— Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень, жінко: Піду я до Сули скажену позивать!» І розні деякі казав, сердега, речі, Із злості, як москаль, усячину гукав; А далі почепив собі сакви на плечі, У люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв І річку позцвать до річки почвалав. Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю; Про те ніколи сам Рибалка не казав; А тільки він дійшов, як слідує, до краю. Сула шумить, гуляє по степам. Рибалка дивиться і очі протирає: Не вірить сам своїм очам, Бо по Сулі — чорти б їх мучив матір — Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам І бідного його ниряє ятір! Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь. А що, земляче, поживибвсь? Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові! Еге, Охріменко дурний: Пішов прохать у повітовий, Що обідрав його наш писар волосний. *** Соловей — Хто не вгадає? Я? Оце городять небилицю! Щоб не пізнав я Солов'я, Щоб не пізнав цю гарну птицю; Як тільки оком наведу, То і вгадаю, де співака! — Так дядькові казав небіж, Грицько Підсака. — Ходімо, я тебе до лісу поведу, Усякої там птиці є багато. Та буде сором, пане-брате, Коли б ти Солов'я ізразу не пізнав,— Грицькові дядько одвічав. І ось вони дійшли до гаю; По гаєві усякий птах літає, Щебече хто, хто свище, хто гуде, Аж округи луна іде. Небіж Ось, ось де Соловей! Який червоногрудий! А дметься як, мабуть, великий пан! Уже то неспроста в нього такий жупан. Дядько Та годі, годі, Грицьку, буде Ту погань, Снігиря, хвалить! Ся птиця не співа, а як усе щебече, Вона в гурті як-небудь засвистить; А більше, голову похнюпивши між плечі, Насупившись сидить. Небіж Так цитьте, лишень, ось я зараз угадаю: Я сучий син, коли оце не він! Увесь мов золотий, а крильця чорні має. Дядько Та буде, Грицьку, сучий син: Се просто Іволга зоветься, Вона із саду в сад літа, То вишні гарно об'їда, То оббива горох, а в співи не вдається. Небіж Так ось коли побачив співака! Яка мальована та штучна птиця! Вертиться, джеркотить, по дереву скака — Оце-то Соловей! Дядько Се навісна Синиця! 1 довго так небіж дурненький Між птицями знаходив Солов'я, А Соловей собі сіренький Над ним співав, сховавшись між гілля. 1833 р. *** Українська мелодія «Ні, мамо, не можи» нелюба любить! Нещасная доля із нелюбом жить. Ох, тяжко, ох, важко з инм річ розмовляти! Хай лучче я буду ввесь вік дівовати!» — Хіба ж ти не бачиш, яка я стара? Мені в домовину лягати пора. Як очі закрию, що буде з тобою? Останешся, доню, одна, сиротою! А в світі якеє життя сироті? І горе, і нужду терпітимеш ти. Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу, Стогнать під землею як горлиця стану. «О мамо, голубко, не пдач, ие ридай. Готуй рушники і хустки вишивай. Нехай за нелюбом я щастя утрачу; Ти будеш весела, одна я заплачу!» Ген там, на могилі, хрест божий стоїть, Під ним радо й вечір матуся квилить; «О боже мій-милий! що я наробила! Дочку, як схотіла, із світа згубила!» 1840 *** Цап «Мабуть, нема уже на світі правди! Мабуть, вона уже за море утекла! Чим я од Муцика поганший, справді? А пані те щеня учора привезла, Сьогодні вже йому і дзвоник почепили, Да як моторошно він бряжчить, Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить Та гавкає на мир щосили!»- Так навіжений на ввесь окіл гукав. Хазяїн, річ таку почувши (А по-цапиному він дещо розмишляв), Йому дзвінок на шию намотав. Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши, Махнув борідкою, замекав, заскакав І геть-то честію такою запишався, Да швидко став їй не рад: Бо тільки Цап стрибне у панський сад, На шиї дзвін - дзень-дзень! - народ заворушився, І гостя в три шия в кошару мусять гнать. Прийшлось бідасі пропадать. Пройшло йому те врем'я, що бувало, Майнув де здумавши, куди б то не попало, Поїв, пообгризав - і слід пропав, А вибіга і долинки, і гори, Де був - то пожививсь; ніхто того не знав. Еге, я правду вам казав: Нащо було Паньку прохаться в прокурори». *** Човен Заграло, запінилось синєє море, І буйнії вітри по морю шумлять, І хвиля гуляє, мов чорнії гори Одна за другою біжать. Як темная нічка, насупились хмари, В тих хмарах, мов голос небесної кари, За громом громи гуркотять. І грає, і піниться синєє море. Хтось човен на море пустив, Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі, Од берега геть покотив; Качається, бідний, один без весельця. Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця! Чого він під бурю поплив? Ущухнуло море, і хвилі вляглися; Пустують по піні мавки; Уп'ять забіліли, уп'ять простяглися По морю кругом байдаки; Де ж човен'дівався, де плавле, мій милий? Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі Біліють із його тріски. Як човнові море, для мене світ білий Ізмалку здавався страшним; Да як заховаться? не можна ж вік цілий Пробути з собою, одним. Прощай, мій покою, пускаюсь у море! І, може, недоля і лютеє горе . Пограються з човном моїм. 1833 *** Ячмінь Син Скажи мені, будь ласкав, тату! Чого ячмінь наш так поріс, Що колосків прямих я бачу тут багато, А деякі зовсім схилилися униз? Мов ми, неграмотні, перед великим паном, Мов перед судовим на стійці козаки. Батько Оті прямії колоски Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром, Котрі ж поклякнули — то божа благодать: Їх гне зерно, вони нас мусять годувать. Син Того ж то голову до неба зволить драть Наш писар волосний, Онисько Харчовитий! Аж він, бачу... Батько Мовчи! Почують — будеш битий. ***