Глібов Леонід - Дуля ___________________________________ І Гуляло море на просторі, З далеких гір туман глядів, Як свічечки, блищали зорі, І місяць весело світив. Була безсонная година; Не спала ніч, ніхто не спав, Не спала тихая долина, Вітрець губатий жартував, Десь деренчав деркач горлатий, Кигикав чайчин голосок, Посвистував кулик дзьобатий, Дзинчав комар, гудів жучок; В гаю русалочки гуляли, Вінок із квіточок плели, Чогось на море поглядали І, як голубоньки, гули. Мов тая піночка легенька, По морю казочка пливла; Веселку хвилечка бистренька Гулять на берег принесла. Усі не спали, дожидали… Вітрець підкрався і вхопив… Не вгляділи і не вгадали, Куди він казочку подів. Всі засмутилися… На морі Сердитий вітер розходивсь; Туман закрив веселі зорі, За хмару місяць закотивсь. Деркач замовк і дзьобку стиснув, Присіла чайка на піску, Комарика жук лобом тріснув, Кулик сховався в осоку. Русалки ручками сплеснули І на травицю полягли, До серця ручки пригорнули, Вінок сльозами облили. II В той смутний час збиравсь я спати, Веселу думку колихав. І, щоб голубоньку приспати, «Кота» по-баб’ячи співав: «Люлі, люлі, люлі, Прилетіли гулі, Сірий котик зледащів, Колихати не схотів. Люлі, люлі, люлі, Коту дамо дулі, Пошаную доню сам І з перлами квітку дам». Де взявсь котик: «Люлі! Не хочу я дулі, Буду доню колихать, Буду пісеньку співать: Люлі, люлі, люлі, Другим котам дулі; Нехай донечка росте І на щастячко цвіте». Аж чую — щось зашелестіло І у віконечко — тук-тук… Я засміявсь: тю, розносило! Се, мабуть, лобом тріснувсь жук. І знов — тук-тук… Що за нахаба? Дивлюсь у шибку — щось стоїть… Чи дівчина воно, чи баба? Чи хоче відьма настрашить? Я прихилився у куточок; «Чи відчинять,— шепчу,— чи ні?» І чую — милий голосочок Співає пісеньку мені: «Через чужу долиночку Вітрець мене котив, Біля твого будиночку Тихенько посадив. Люблю я дуже сонечко, А нічки не люблю,— Відкрий мені віконечко, Тебе я звеселю. Гостинців повен клуночок Тобі я принесла; Сама я — подаруночок, Для тебе розцвіла. Дідусю-господарику! На мене подивись! Коханий мій дударику, Подякуєш колись». Забув я страх і відьму злую, Віконце сміло розчинив, На руки взяв веселку тую І біля себе посадив. Намітка темна покривала Голівку й личко… я відкрив… Вона смутилась і мовчала, Я рот роззявив і — зомлів… Ніколи в світі поторочі Такої я не сподівавсь… І де були у вітра очі, Що у такую закохавсь? «Ну, так! — промовив я,— красуля! От тобі й вийшло — дурень дід!» Сиділа біля мене Дуля, Так-таки Дуля, як і слід. «На що ж ти, дочко, уповала? Чого вітрець тебе приніс?» Скривилась Дуля, плакать стала, Присунулась під самий ніс. «Не зневажай мене, мій друже! В пригоді,— каже,— стану й я; Все розкажу,— цікава дуже Жартлива доленька моя». Багато дива нашептала Чудна веселочка моя; Сміялася, за ніс щипала, Щоб не дрімав і слухав я. Підкравсь Морфей, божок щасливий, На очі нищечком дмухнув, Наслав мені той час лінивий, І я незчувсь, коли заснув. Минула ніч, і сонце встало, Дивлюсь — веселочки нема; Мені вже трохи жалко стало, Що буде горювать сама; «Де ж,— думав я,— невдатній діться? Покликав би — не добіжу…» До казки приказка годиться, Тепер вам казочку скажу. ІІІ Жила-була в гаю Сорока. Багато є сорок дурних, Моя ж крикуха білобока Була на погляд краща всіх. Не вродою вона пишалась, Не тим, що трошки довгий хвіст, Що в гарне пір’ячко прибралась, А був один химерний хист: Вона… диковина сказати… Вона уміла дулю дать. Всі птиці стали вихваляти, Дулівочкою прозивать. Була про неї всюди слава, В своїй долині і в чужій; На що вже недотепна Гава — І та завидувала їй. Сорока робить, як захоче,— Таке вже щастячко, талан! Надумається і стрекоче, До себе кличе всіх мирян: — Гей, чуйте! Диво я придбала! Не гайтеся, час дорогий! Заморського чижа піймала — Червоний чуб, хвіст золотий! — Летять усі, щоб подивиться, Регочуться, аж гай шумить: Між листячком не чиж вертиться, Сороча дулечка стирчить. Раз на кумедію такую Прийшлось Жар-птиці прилетіть; Побачила дурницю тую, Сороку стала так страшить: — Гляди, сестричко, ти чіпляєш Дурненькі груші на вербі; Колись ти не чижа піймаєш, А вхопиш облизня собі. Он бовваніє ліс дубовий,— До нього недалекий світ; Там чарівник живе бідовий, По прізвищу він Самоцвіт. Шовкове пір’я, срібні крила, Ніс золотий, як жар, горить; Страшенна, невідома сила, Як свисне,— листя шелестить. Нехай не плаче доля тиха, Дурної дулі не складай, Наткнеться він — наробить лиха, Тоді, голубонько, прощай! — Сорока реготаться стала: — Ет, не такий страшний той біс, Як ти його намалювала,— Суну й йому під самий ніс! — Сорока справді не вгавала; Нащо їй милий той покой! Гостей уп’ять навербувала, І вийшов сміх, та вже не той. Якраз в той час, мов нарочито, І чарівник туди попав; Він настовбурчив хвіст сердито, Як свиснув — всіх перелякав: Таку, мовляли, вилив кулю, Що й досі всім вона страшна: Перевернув Сороку в дулю, Так і осталася вона. Про неї слава не пропала, І з того часу по сей час Поганим знаком дуля стала По всіх усюдах і у нас. Не спить і досі зло сороче; Сороці тільки дулю дай, Стрекоче, скаче, биться хоче, Старовини, мов, не чіпай. Недолюбляють дулі й люде; На сміх туленик, а суни — Хуртовина велика буде — Така, що й боже борони! Все розказав я на потіху, І казочці моїй кінець. Моторним дітям — торба сміху, Мені — солодкий буханець. 1891 р. Чернігів