ФИЛИПОВИЧ ПАВЛО
_____________________________________________
Білявий день втомився і притих, І з глибини блакитного спокою Прямує сонце тихою ходою До роздоріжжя вечорів смутних.
Не довгий час спиняється у них, Поломеніє пізньою красою, Немов на обрій зводить за собою Примари мрій криваво-золотих.
І дня нема. Та променисто-ніжний На ясне небо, на простір надсніжний Розлився світ і не пускає тьми;
Лиш місяць срібний тихше і смутніше Ті ж візерунки темно-сині пише На білих шатах пишної зими.
1922р.
Візьмеш жменю сонного насіння І не пізнаєш власної руки, - Най синій день, най у землі коріння, Жіночий сміх і сонячні книжки!
Я не люблю самотнього зітхання - Нащо давать далеким зорям світ? Не долетить ні перша, ні остання З моїх думок у невідомий світ.
Це ти така і тепла, і принадна, І над тобою все гудуть дроти. Розстеле ніч свої похмурі рядна, І знову не одзеленієш ти.
Надії мрійні і смутне квиління Загублено у передранній млі, А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі.
1925р.
Дивись, дивись: безмежні перелоги І хмар насуплених погроза в далині. Приносить вітер виклики тривоги - Шалений вітер і криваві дні.
Не перший рік, як позникали боги, Остались люди та мерці одні. Жують і плачуть: дайте-бо підмоги, Заснуть спокійно дайте у труні.
Я чую жаль. Мене турбує звада, Та марний біль перемогла відрада, Бо у минулім не кохаюсь я,
Бо не ростанусь з мрією моєю: Став чоловік над чорною ріллею, Як небо, гордий; сильний, як земля.
1922р.
Єдина воля володіє світом, Веде в майбутнє нас єдиний шлях, Ми умремо з єдиним заповітом В непереможних і міцних серцях.
Врятує вроду і себе людина, Життя зросте над попелом руїн, - Велика мрія, мудра і єдина, Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.
Віки летять, а в неозорім морі Єдине сонце для землі горить, І всі колись з’єднаються в просторі - Людина, звір, і квітка, і блакить.
1922р.
Жовтих плям тривожне коло, Слів байдужих кайдани. Може, сонце прохололо, А як ні, то поверни
Не ясні дарунки травня, Не троянди, не вогонь - (Буйна радість - радість давня, Мов пісок з сухих долонь).
Поверни оті прозорі Молодого серця дні, Спів і працю у просторі, Гук возів у далині,
І у вирій перші шуми, І озер безхмару дань, Золоті човни задуми, Легкоплинний час розстань.
1923р.
Закликав червень чарівну теплінь У тихий сад і у поля безкраї, І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь, Коли бджола її крилом торкає.
Лиш ніжний келих нахиляє їй І тягнеться, як пролетить метелик, І кожна мушка - радісний носій Дарунку квітів ясних і веселих.
Навчись і ти, коли прийде твій день, Віддать усім прозорий мед любові. Приваблюючи фарбами пісень Мандрівників далеких, випадкових.
І непомітно передай вікам Оті пилини сховані насіння. Смерть не мине, і ти загинеш сам, Та безліч раз зійдуть твої насіння.
1922р.
Заклинаю вітер і хмари, Заклинаю, земле, тебе! І бринять найміцніші чари - Заклинаю сонце сліпе.
Пролетіли огненні бджоли Між зелених полів людських. Заклинаю вас, тихі доли, Не пускайте до себе їх!
А глухі снігові градини, Смілий вітре, хоч ти розвій, - Хай живуть і квіти й рослини У країні бідній моїй!
Ясний світе, степе без краю, Срібна пісне, роси й трави, Вас кохаю, вас заклинаю, Хочу бути таким, як ви!..
1922р.
І десь надійшло на останку Холодне і темне: прощай! Минаю будинок Держбанку, Мене обминає одчай.
Даремне змагання - схилиться. Впевнять: помилилася ти. Замріяне слово, мов птицю, Спіймали в повітрі дроти. Нікуди не може летіти Примара сліпої журби, - Сміється і сонце, і вітер, І голос залізний доби.
1924р.
Коли летять, як сиві зграї, Такі скупі і сірі дні, Коли сама земля вмирає, І в небі не горять огні, -
Коли кругом старці й каліки, І обідніло серце вкрай, Забудь і ти, забудь навіки Мій біль і горе, і одчай,
І те, що всі мої надії, Любов і пристрасть, і хвали Лиш тягарем чужої мрії Для тебе, ніжної, були.
Минеться все, уже минає. Змінився я, і ти не та. Над нами вічність пролітає - Шляхи безкраї заміта.
І я уже не маю сили Тебе забути, відійти. Я чую тільки голос милий, Я бачу світ, бо в світі - ти.
1922р.
Колосом стигне слово В долах і на горбі. Жовтих стеблин розмово, Не шепотіть тобі!
Дзвонять серпи і коси, Важко скриплять вози, Сніп, співак безголосий, Молить: збирай, звози!..
Ось і новий господар Владно веде коня, І непорушна згода Поля, людини, дня.
І одчиня ворота Варта майбутніх днів: Чорна землі скорбота, Сонця злотистий спів.
Кому не мріялось, що є незнана Муза - Прекрасна дівчина, привітна і струнка, Яка в минулому з’являтися уміла Поетам радості і вроди, і любові, І навіть дудочку приносила тоненьку, І награвала їм пісні сама.
Усім здавалося, що втіху безтурботну Вони знаходили, можливо - у гаю, А, може, іноді над струменем прозорим, Де сонце іскриться, і де сміється місяць, І очерет без вітру шепотить.
Не вірте мрійникам, не слухайте померлих! Борвієм, пристрастю і згатою степів, Тугою темною і буйними дощами Життя несеться над усіми нами І вимагає ладу і пісень. І прокидається мелодія щаслива На дні тривожної і тоскної душі, І сам здивуєшся, почувши власний витвір, - І хтось впевнятиме, і ти йому повіриш, Що це Незнана пестила тебе!
1922р.
Місяця срібний дзюб Там, в далині, вгорі. Місто - камінний куб, Сум і сон - ліхтарі.
Зовсім звичайна річ, І не помітив я - Помандрувала ніч В чорні, німі поля.
Зовсім звичайне все - Стіл і папір, книжки. Хвиля (чия?) несе Тихі мої думки.
Зникла стеля, стіни - Мов не було ніде. Десь ідуть чабани, Серце шляхів - тверде.
Чую твій перший крик, Пращуре, крик землі, - Ти у печерах звик Слухать намови злі.
Темним мовив: моє - Жінка, табун, стріла. Онде твій син встає, Бачить сонце й орла.
Перша думка летить У неозорий світ, Перша пісня дзвенить, В пісні - сонячний міф.
Всюди літа орел, Сонце горить для всіх, Із золотих джерел Ллється радість і сміх.
Може, й не син, а внук, Може, не внук, а всі, - Сходять зерна наук В гімнах ясній красі.
Слово росте, живе Квітка мала і дуб. Півень співа, й пливе Місяця срібний дзюб.
Думка росте, немов Башту дме Вавілон. Пристрасть, ніжність, любов, Мрійника мудрий сон…
1924р.
Минула ніч тривожно і безславно. І скрізь степи, і всюди вороги. Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно, На темний вал одчаю і жаги?
Невпинний вітер мече гострі стріли, Високе сонце п’яну спеку ллє. А я не бачу, де ті руки милі, Що захистить могли б життя моє.
Лише Кончак дочку свою вродливу Причарувати бранця намовля, І чорну пристрасть, вільну і зрадливу, В чужих піснях вже почуваю я.
1922р.
МОНОМАХ Дивився з вежі На темний бір, Там слід ведмежий І вовчий зір.
Там бродять тури У далині. А дуб похмурий Ковтає дні.
Дививсь і зброю Стиснув хутчій, Соколів двоє Враз не плечі.
Бичача шия, Мов камінь крик. Не Візантія — До степу звик.
Залізна шкіра, Серце тверде — На роги звіра Не попаде.
О Мономаше! Ти не навчай, Що щастя наше — Покора й рай.
Зійдуть на попіл Бліді ченці, А спис і сокіл В твоїй руці!
Гримить відвага На всі віки — Той крик варяга, Той стиск руки!
1923р.
На поталу камінним кригам, На глуху наругу вітрам, На зневагу звірам, що плигом Проминуть і квітку, і храм.
Оддаю і тривожну душу, І холодний спокій думок, І вартую, надіюсь, мушу Виглядати, чи йде Пророк.
Над землею сонце червоне Залива промінням блакить, Поруч серце чуже, холодне, Умира, не може любить.
І на всій безмежній країні Ні один ще Лазар не встав. Тільки ночі чорні та сині Десь пливуть понад морем трав.
1922р.
Не вино, не сон і не отруту… В темній чаші — спокій і вода. Ти не славив затінки і скруту, Подививсь: проходить череда.
Жовтий промін сяє на оборі, Півником червоним — у вікні. Руки загорілі і нескорі Подали напитися мені.
Я напився і сказав: спасибі! За селом яри і далечінь, І вітряк вклонився чорній скибі, Тій роботі впертих поколінь.
Срібні верби, не згадайте лихом Злидарів і мрійників-невдах. Курявою і гудінням тихим Стелиться повечорілий шлях.
Не хижі заклики пожеж, Не безнадійний рев гармати, - В поля майбутнього зайшла ти, Минулу радість в них знайдеш.
Де жебраки? Уже людині Земля готує вічний дар, І сонце - золотий кобзар - Збудило гори і долини.
І трави ждуть отар, і жде Дніпро пташок - човнів веселих, Ще мить - у місті і у селах Життя розквітне, заугде,
А давнє слово на сторожі, Напівзабуте слово те, Як пишне дерево, зросте У дні співучі і погожі.
1922р.
Хай на небі зовсім змарнілий Срібний місяць хмарку шука, — Бачу тільки платок твій білий, Знаю: в муфті тепла рука.
Ми йдемо, і шепочуть віти, Між будинків вітер літа, Я діждався: знайшла в мені ти І читаєш свого листа.
Зустрічаються радо зорі І зовуть, говорять вони, Що все далі, далі простори, Де лунають планетні сни.
І не може бути іначе, Я не чую світів чужих, Коли серце землі гаряче Б’ється в ніжних грудях твоїх.
Хилиться сумно і гнівно Сонячний день в далині. Там молода Бондарівна Мертва лежить у труні.
Сходяться хмари чубаті, Стогне юрба і гуде: Годі тобі панувати, Власнику темних людей!
Чорне шепочеться жито, Стукає вітер в вікно: Меду-вина ще не пито, Буде, ой буде вино!..
1924р.
Я - робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім.
Натхнення, втіху чую і тоді, Коли учусь у давнього митця, Але безжурні, горді, молоді Лише майбутнім дихають серця.
З старої бронзи зброю владних слів Переливаю радо на вогні. Під невгамовним подихом вітрів Безмежна праця, переможні дні!
1922р.