Текст аннотации
Федькович Юрій-Осип
Федькович Юрій-Осип
А ХТО ВИНЕН?
"Маю воли, маю поле,
Та не маю свої долі.
А хто винен? - Вуйко винен,
Бо вженити мня повинен.
Да ні з кралев, да ні з панев,
А з сусідков Оксанов!"
Отак, верста з верчорниці,
Олесик співає.
Вуйко чує, та сміється,
Та вусом моргає:
"Облизень вам та ячмінь вам,
Ви, молокоблюди!..
А Оксана не Лесева,
А вуйкова буде!"
Та й вуйкові і досталась,
Що ж тепер робити?..
Хоче Лесьо в воду штиркать,
Та світа ловити,
Та хтозна-що! А ледаща
Вуйночка моргає:
То на поріг, то з порога,
То ввечір, то рано,
То у садку під грушечков
Із білою подушечков.
А що далі по тім було -
Сказав би вам, та забулось...
А хто винен? - Вуйна винна,
Бо моргати не повинна.
***
БАРВІНОК
Хтось посіяв го на ринку,
Підливав го божу днинку,
Але зілє ся не рушить,
А він, бідний, голов сушить:
"Молодецький ти мій раю,
Що робити вже я маю, -
Відки глини доносити,
Де водиці запросити,
Ци у Дону, ци в Дунаю? -
Молодецький ти мій раю!"
"Не нуждуйся, ні, небоже:
Твоя щирість не поможе,
Ані глина - би з Загір'я,
Ні водиця - би з Замір'я.
Але тружиш, милий друже,
За барвінком ти так дуже?
Не на міські ринки тра ти -
В гори, в гори го шукати!"
***
БАРКАРОЛА
Сонце заходить, лідо леліє,
У срібні луни лагуна мріє,
А гондоліре, кращий Аполля,
Пустився барков долів на море...
"О, де ж ти правиш? О, де гадаєш?
Дожів чертоги чого минаєш?"
"Що мені дожі? Що їх коруна?
Поуз Ріяльти - там моя дума!.."
- О сеніора, чи ти не чуєш,
Чи вбогим Марком уже гордуєш?
Ах, сли гордуєш, то хоть спогляни,
Як вірний Марко в море потане!
Аж тут втворяєсь стиха віконце,
А в нім являєсь красна, як сонце:
- О caro mio! Де ж так барився?
Чи не на зорю де задивився?
- О нє, мадонна! Зорі сіяли,
Доки у твої не заглядали,
У твої очі, кращі від зорі,
Кращі жемчуга, глибші дна моря.
...Місяць заходить, море леліє,
Порожнов барков по фалях віє.
Де ж молод Марко, що нехав барку?
Чи в сеніори, чи на дні моря?..
20.12.1874
***
БУДЬ ЗДОРОВА!
Будь здорова, Чорногоро!
Вже вовік тя покидаю!..
Муть в трембіту браття грати,
Я вже з ними не заграю.
Бо заграють тарабани -
Ті цісарські та голоснії,
Та цісарська музик-банда!..
Місяць світить, та не гріє...
Та не жаль ми, браття, того
Мого персня дорогого,
Що у дар дам тарабанцям,
Але жаль ми лиш одного -
А то: кучера лиш того,
Що чесала рідна мати...
Ножички цісарські срібні
Гарно вміють підтинати!
Будь здорова ж, Чорногоро!
І трембіто! і кедрино!
Що вни шепчуть? "Не загинеш?"
Знаю й сам, що не загину!
Гуцулові домовина -
Лиш з кедрини споконвіку!
Будь здорова, моя кедро,
Нім горі ся вернуть ріки!
***
В АРЕШТІ
І опівніч вже минає,
Вже і лампа догоряє,
І караття заніміли,
Коло столу сном присіли.
Спочивайте, милі браття,
Бо вам добре спочивати,
Але я - о ні, ніколи,
Бо-м в кайданах, бо-м в неволі.
І за що мене вкували,
Що риштунки ржев запали?
Я би-м думав, що від піти
Зброя мусить червоніти.
Що ж бо збройов ся клопочу?
Нам кують мня, кілько хочуть!
На вікні он, коло грати,
Там шездара-сиротяти.
А я втворю си віконце:
Ясний місяць - моє сонце!
Ох, як зачну грати, грати,
Муся струни ся пірвати.
Так, най струни ся поколють,
Бо я вся жовнярську долю,
Бо я всьо, що в войську знаю,
На шездарі заспіваю.
Так, усьо я заголошу.
А кайдан, що осьде ношу,
Завторує в срібні нути,
Аж го звідси муся чути.
Але то би було лихо!
Ліпше грати тихо-тихо,
Аби братів не скорняти,
Во вни любя ся сміяти.
Сміх - дурниця ми не буде,
Але в войську всякі люде:
Скажуть, що я їх клопочу,
А я ласки їх не хочу.
То ж тихенько, серце, струни!
При зірницях, в світлі луни
Можна трошки потужити,
Лиш би браття не збудити.
***
В ЦЕРКВІ
Сумно, тихо в божім дому, в сумраці все тоне,
Лиш священник старесенький в книжці щось читає,
А там свічка одинока в попіл догоряє,
А зо стін ся позирають золоті ікони.
А на плиті на студеній - чо ж ми око тоне? -
Молод жовняр в домовині мертвий спочиває;
Ні сестричка не голосить, ненька не вмліває,
Лиш там свічка воском плаче, а за нев ікони.
А священник вийшов з книжков, над мерцем голосить
І посліднє цілобзанє сиротині просить;
Но ніхто го не цілує і ніхто не буде.
Прибивають чорне віко, свічка спала, тліє...
Ні сестричка не голосить, ненечка не мліє,
Вшак то жовняр - сиротина: хто тужити буде?
***
ВИПРАВА В ПОЛЕ
- Ой брате мій, ой коханий,
Чого ти ходиш заплаканий?
Гай, гай, не думай, поїдем за Дунай,
Гей, поїдем, коханий!
- Ой рад би я, милий брате,
Гей, рад би я не плакати,
Але ж тяженько на моє серденько -
Гадає розпукати.
- Ци, може, ти, брате, плачеш,
Що родина ба й не бачиш?
Цісарська фана - дружина кохана,
Чого ж більше ти хочеш?
- Вбери фану в буковину,
Все не стане за дружину.
Гей, горе, горе поведе за море!
Там, відай, я загину.
- Не тра, брате, нарікати:
Хоть підемо воювати -
Ой гоя, така ж наша доля, -
Ти думай, що гуляти.
- Ой гуляти ба й гуляти
Там, де грають на гармати...
Гой, гоя, гоя, ти, долечко ж моя,
Гей, мати ж моя, мати!
Ой мати ж ти моя, мати,
Піщов твій син погуляти:
Гей, гаю, гаю, то п'ю, то гуляю,
Гей, то п'ю, то гуляю!
Ой пив же я та й напився,
Як ліг спати - не будився...
Гей, гаю, гаю, кервавий Дунаю,
Вже-м навіки упився!
***
Дезертир
Ой сів же він при столику,
При світлі думав,
Писаннячко дрібнесеньке,
А він го читав.
Писаннячко дрібнесеньке,
Листочок — як сніг;
Склонив же він головоньку
К столові на ріг.
«Ой ненечка старенькая
Ми пише в одно,
Що там зима тяженькая,
А їй студено;
Нема, нема єї кому
Врубати дрівець,
Бо їй синок один в дому,—
Цісарський стрілець»
І схопився, як поломінь,
Полетів, як птах,
А вітер з ним не йде вдогіїїь,
Бо годі му так;
Бо він летить до матоньки
Старої домів,
Дрівець єї врубатоньки,
Би хатку нагрів.
[1861]
***
ДНІСТЕР
Ци дружина люба, мила з краю загостила,
Ци пташина білокрила з краю заблудила,
Ци буркун то синопюрий байраком гукає,
Ци Дністер то буйнобурий на Подолі грає?
На чиїм то поберіжю збіжя золотіють,
І покоси шовковії колом зеленіють,
І шумя ту темні луги, гай там шелевіє,
Там хатина у садочку, ту ся двір біліє,
Ту соколи підлітають, ту вірли сковичуть,
А по борах соловії сум на сум щебечуть?
Чуєш, десь мала хлопчина на сопівці грає,
Дівча квапить до керниці, думку си співає,
І вівчар там молоденький білі вівці кличе,
Чути — рже десь ворон коник, сірий волик рйче.
Всюда любо, всюда красно, всюда лиш би бути,
О дністерські береженьки, можна вас забути?
***
ДУМИ МОЇ
Думи ж мої, думи руські, відки ви ся взєли?
Ци ви, може, в моїм раю квіточками цвили,
Ци ви, може, в моїм небі ангелом злітали,
Що ви моє бідне серце досі колисали?
Так, як мати вороб'ятко вечором колише,
І над ним, і коло него хрестик божий пише,
Би уроки, би злі духи там не притупали, -
Так і моє бідне серце ви-сте колисали.
Ні родини, ні дружини, - бо сестричка вмерла,
Що тій бідній сиротині сльози часом втерла, -
Так пішов я в світ широкий за кавалком хліба.
Ах, не раз я мусив чути: "Ціба, хлопче, ціба!"
А хоть хто кавалок хліба часом дати рачив,
То аби ся надивити, як хлопчина плаче;
І ци можна дивувати тому тулачеві,
Що продався до жовнярства за три срібні леви?
Не дивуйте, люди добрі, доля так судила.
А як часом з черевика кров камінєм плила
І під буком під капральським плечі ся кроїли,
То ся мої синці, рани думами гоїли.
Бо хоть часом і задурно бранця хто набився,
То не йшов він до Дунаю, з гвера не стрілєвся,
Лиш узяв кобзину в руки та й зачав співати,
А вкоївши своє серце, ляг з кобзинов спати.
***
ДУМИ МОЇ, ДІТИ МОЇ
Думи мої, діти мої,
Лихо мені з вами!
Поклав би я вас, як жовняре,
Пишними рядами,
Та боюся, що вас займуть
За голубе море...
Думи мої, діти мої,
Лихо моє, горе!
За моє б займили, як мене гонили,
Гонили та били... чому не втопили?
Не знали би люди, як темної ночі
Кривавов китайков втираються очі,
Як з тихов зорею говорить стойкар;
Не знали би були...
Думи мої, думи,
Тепер довелося за вас відвічать,
Бо вни мене лають, мені дорікають:
"Ледащо ти, - кажуть, - іди в поле жать,
А не втирай дрібні сльози
Тихими ночами!"
Думи мої, діти мої,
Лихо мені з вами!
Думи мої, діти мої,
Що з вами учиню?..
Посію вас барвінками
По всій Україні
І буду вас виростати,
Слізьми ізрошати, -
Процвітете, як то море, -
Хто ж вас буде рвати?
Не я вже вас зриватиму,
Зриватимуть люди
Та дівчата до вінчання,
А мене забудуть.
Нехай і так, що ж робити?
На все божа воля.
А я за вас у Сучаві
Святому помолюсь.
***
ЗОЛОТИЙ ЛЕВ
Ой леліяла го, колисала,
В шовкове пір'є спати клала,
Волоськов піснев го коїла,
Росов дунайськов го поїла.
А як поїла, говорила:
"Ой синку мій, дитинко мила,
Рости ми буйний, як то синє море,
Рости ми красний, як ті чорні гори,
Рости хороший та гойний,
Як Сокіл, батько твій покойний".
Ой так казала бідна вдова
Та зашуміла, як дуброва;
Та все шуміла, щебетала
Над своїм сином, що одного мала.
Аж виріс козак Соколович,
Хороший, красний, як попович...
Гой ріже тамобор в три набати:
Задумав цісар бранку брати,
Ой та не мало, та й не много,
Лиш триста тисяч без одного,
А все хлопці, а все руські,
Під канони під французькі,
А під кулі спижевії,
Під гранати вежевії;
Що де грєне -
Триста гине,
А де гукне -
Серце пукне.
З'їхалися да капітани,
Та майори, та гетьмани
Та до славної до тої
Вербицирки чернігівської,
Та стали писати, малювати,
На папери затягати
Соколі очі і чорні брови,
Якого роду, якої мови.
Та й писали, порошили, -
Того взяли, того лишили.
Аж Соколович, вдовин син,
Під цісарський став аршин;
А вербецирник не може вдати -
Козацьку вроду написати;
А гетьман крикнув на жовніри,
Що стояли коло міри,
Аби за хвильку, за годину
З цісарського замку-магазину
Принесли три шаблі, три рушниці,
Сто набоїв, порошниці,
А три кабати з премудреними
Гудзичками а сріберними,
З вилогами, як калина, -
А все для Сокола, Соколового сина...
Гой, та ріжуть табанчики,
Маршерують новобранчики,
Новобранчики-соколи, -
Займив цісар в чисте поле,
На лукаву Італію,
На кроваву баталію.
Ой та немало, та й не много,
Лиш триста тисяч без одного,
А все хлопці, а все руські,
Під канони під французькі,
Круто-руто поверчені...
Новобранчики засмучені:
Бо де грєне -
Триста гине,
А де гукне -
Серце пукне.
А вдова-мати так казала,
Не казала - щебетала:
"Ой синку мій, єдинчику мій, соколе,
Пігнав тя цісар за кордун у поле.
Але я пійду хата від хати
Та й буду прясти, запрядати;
Ой буду прясти темненької нічки,
Та й буду прясти не ївши, без свічки,
Аби лиш грошики збити,
За тебе, синку, заплатити
У цісаря молодого -
Чи схоче мало, чи схоче много.
А ви, кроваві мої пальчики,
Розпадайтеся на кавальчики,
А кождий кавальчик на три часті,
Аби-то багато, багато впрясти,
А впрясти тоненьку, як шовк, прєжу,
Бо тото, ой тото за мого,
За мого сина молодого!
Хоть очі плачуть - я ще добре виджу".
Так казала бідна вдова,
Та зашуміла, як дуброва,
Та й приклонила бідну голов
Під пуделев, під мозолов.
Приклонила - не здіймала,
Кроваві ручки нахрест клала.
А у жмені тулить мати
Золотого лева,
Щоби сина викупити,
Сина Соколева.
***
КВІТИ
Що кажуть, душко, квіточки ті милі,
Що он так красно на траві цвітуть? -
Зривай ті квіти, доки ще зацвилі
І доки другі квіточок си рвуть;
Бо прийде осінь - зіленько зів'яне,
Де сніг упаде - квіточок вже ніт, -
Тогді як око за квітками гляне,
То лиш заплаче на студений світ.
І як ті квіти, що їх яр сплітає,
Не вскреснуть більше, як їх зітре лід,
То так і людська молодість минає,
А що минуло - вже не верне вслід.
Тому зривай си яром твої квіти,
Коли в личку ти калиновий гай,
Коли в душі ще тепле серце світить,
Бо як згасне, то загас і рай.
***
КЕРМАНИЧ
- Ох, братику ж ти мій, соколе,
Чого ж ти поломилась воля?
Чого ж голівоньку склонив
На тисовий отсе ти стів,
Ще й зашумів, як та тополя?
Я побіжу за воскарков...
- Так, моя сестричко,
За воскарков!.. Нехай мені
В одно вна не сниться,
Та дівчина божевільна:
Як ходить, так ходить
Понад Черемуш глибокий
Та дивиться в воду
Єго, чорну та непевну...
А сама, як пава, -
У віночку з горицвіту,
Та з рути, та з блаву.
Та все дивиться у воду...
"Марку мій, соболю!
Вийди, вийди вже до мене:
Що се вни говоря,
Що ти втонув у Черемші?
Що б вни не сплескали!?
Та ж той Чермуш ось як любо
Голубить ті скали, -
Та тебе б мав утопити?..
Нє, Марку єдиний!..
А я твоїм вже боярам
Й дари приладила:
Кождівському по рантусі,
Ще й по рушникові!
А всім твоїм дружбам, Марку, -
По хустці шовковій!..
Де ж ти бариш?.. Може, й справді
Під білим камінєм?..
Я всім роздам рибарчикам
Все моє перстінє,
Ще й монество їм розірву!
Они відшукають!..
Они?.. Тебе?.. Нє, Марочку!
Вни тебе не знають -
Ні то личко рум'яноє,
Ні твою уроду!
А я знаю... та й тя найду..." -
Та й бух! сестро, в воду!
В саме плесо!..
А за колоду
Лягало сонечко спочить...
А як на другий день вставало -
Горицвіти стрілою гнали
Долів ріков... А се, мабуть,
У Чорне море вни женуть
Шукать керманича...
***
ЛУК'ЯН КОБИЛИЦЯ
Було колись в Буковині -
Добре було жити.
Не знали ми, що то біда
Та що то тужити.
При кобзині зійшла днина,
При скрипочці нічка;
А вна собі молоденька,
Як у траві чічка.
У батенька у Стефана,
В Волощини неньки
Пробувала. Не спиняли,-
Що багло серденько,
Що хотіла, те й робила:
Гуляти - гуляла,
А хотіла рано встати,
То рано вставала.
А хотіла попіспати
В шовкових перинах,
То ненечка старенькая
На пальцях ходила,
Журилася, молилася,
Двері підливала...
На острішку в'ють голуби,
Вона їх вмовляла:
"Не гудіте, голубочки,
На побитій1 хаті,
Не будіте мою дочку
В тисовій кімнаті,
Бо я знаю, коли маю
Донечку будити..."
Не плач, серце Буковино!
Що ж мусиш робити,
Коли така уже доля
Твоя на сім світі...
Батько помер, неньку вбили,
А сироти-діти
Розібрали добрі люде
Нібито за своє:
Одну турчин, другу москаль,
Тебе, серце моє
Буковино, на аркані
Повів німець з Відня
В свою глуху Німеччину,
Головонько бідна!
Та й запродав ляшкам-панкам
У другу неволю...
Буковино, серце моє,
Лишенько з тобою!
Шумить, летить наш Черемуш
Кровавий у море.
А могили берегами
Чорніють, як гори:
Кого ляхи замучили,
Кого утопили,
А хто не ждав, поки втопя,
Сам скочив у хвилю.
Сумно зарув2 наш Сокільський3,
Голосить Сучава4:
"Сини мої нещасливі,
Нащо ваша слава,
Нащо думка козацькая,
Батьківськая воля,
Коли усі погинете
У ляцькій неволі!..5
Сперли ліси, сперли пашу,
Дров ні хворостини,
Ваші жінки, ваші діти
Від студені гинуть.
А з-під вас ся поточили
Кровавії ріки -
Сини мої, сини мої,
Пропали навіки!
Навіки-сте запродані
У панську неволю,
А нікому уступитись
За праведну волю".
Уступався Юрій Гінда -
Нема го на світі;
Уступався Поколія6-
Пішов в землю жити.
Обізвався Кобилиця:
"Гори мої сині,
Або я вас вирятую,
Або за вас згину!"
Стоїть місяць серед неба,
Нікому не світить;
Русалоньки не виходять
На берег ся гріти;
Тілько сови посідали
Собі на коморі,
Та хтозна-що межи собов
Потихо говоря.
Може, собі нагадують,
Як колись-то було
На волоській Буковині?
Було, та минуло!
А може, вни говорили
Про руські соколи:
Чи муть вни ще гнізда вити
На тім Довгім полі?
Святий знає,- я не знаю...
Сердечко щось мліє...
Ходім ліпше подивитись,
Що в Плоскім7 ся діє.
Сидить Лук'ян кінець стола,
На руки схилився; .
Сидять кругом депутати8,
Кождий зажурився.
Вернулися сеї ночі
Від цісаря з Відні,-
І там нема порадоньки
Головоньці бідній...
Цісар сидить на стільчику
Та в картах ся грає,
А ті гори буковинські
Нехай пропадають!..
Нехай пропадають, нехай погибають!
Коби таки вигиб увесь руський рід!
Так німці си нишком у Відні гадають
Та риють великий, великий нам гріб.
Копайте, панове! Копайте, здорові!
Хто яму копає, собі їй копає.
Не тому могила, кому їй зробили,
А тому, кого в ню відтак поховають.
А ми підем з топірцями
В зелену діброву,
Та витешем домовину
Велику, кедрову,
Та пішлемо до цісаря
В німецьку столицю...
А самі ся подивимо,
Що наш Кобилиця
Молоденький поробляє,
Та що його гості
Депутати собі діють
В хаті на помості?
Скочив Лук'ян із-за стола:
"А сором-бо, браття,
А сором-бо журитися
У гуцульській хаті!
Наші батьки не журились,
Та й нам ще не конче
Журитися! Наша правда
Велика, як сонце!..
Ми не платим цісарщину9,
Щоб німці з-за того
Справляли нам кайданнячко
На руки, на ноги.
Ми не даєм до прийому10
Сини наші бідні,
Щоби цісар бенкетував
За них собі в Відні.
Не так, браття депутати!
Він цісар для того,
Аби правду святу беріг,
Як бога святого,
Аби нарід ущасливить,
А не закопати!
Ану, хлопці, ану живо
Коня осідлати
Мені мого вороного!
Що буде, те й буде,
А я їду в Угорщину
До міста до Буди11.
Угре волю добувають,
Поможуть і нашу.
А ви стада воронії
Женіте на пашу.
А як прийдуть з Угорщини
Від мене вам вісті...
Тоді треба, пани-браття,
На коники сісти...
А де тепер наш Черемуш
Глибокий ся точить,
Там мусить кров поточитись,
Панове-молодці!
А тепер ми з карим стадом
В зелені діброви!
Поки верну з Угорщини,
Бувайте здорові!"
1 Побитий - вкритий ґонтом (дахом).
2 Зарув - заревів.
3 Сокільський -гора над Черемошем.
4 Сучава - назва ріки й міста на ній.
5 У ляцькій неволі - у польсько-шляхетській неволі.
6 Юрій Гінда, Поколія - ватажки карпатських опришків. Першому з них Федькович присвятив поему під назвою "Юрій Гінда".
7 Довгополе, Плоске-назви буковинських сіл, де діяв Лук'ян Кобилиця..
8 Депутати-селяни, обрані до австрійського парламенту влітку 1848 р.
9 Цісарщина - державний податок.
10 Даєм до прийому - посилаємо рекрутів до австрійської армії.
11 Буда - назва старовинної частини Будапешта.
***
МОЛИТВА
О, як то тихо вечором на ярі!
Де сонце було, там кроваві смуги,
І ніби склали світ на чорні мари,
Так все утихло, ні плачу, ні руги,
Гейби всі люде привалили віком,
Що криє сльози, сльози з чоловіком.
І всі печалі, що мня вдень кроїли,
Що моє серце на кавалки дерли,
Угризки, троски, всі ся укоїли,
Гей ніби з світом і людьми замерли,
І моя душа знов свобідна стала,
Як тими днями, нім свій рай страдала.
Тож склоню голов в засльожені квіти,
І яко нужден, яко син той болю,
Найнешасливший на всі людські діти,
Тобі ся, боже, боже мій, помолю,
Як тими днями, як я ще молився
І ще-м не думав, ще-м не печалився.
Но що ж я, святе, буду тя благати,
Коли тебе я тілько напросився,
А ти не можеш того мені дати?
Відь моїй просьбі бог ще не родився!
А так не буду вже нічо просити,
Лиш склоню голов та й зачну тужити.
***
НІЧЛІГ
Звізди по небеснім граді-
І по одній, і в громаді-
Як то любо заснияли,
Де жовняри спочивали.
Но як збліднуть тихл зорі,
Світле сонце зійде горі,
Хто тогді нам, бідним, скаже,
Де котрий з нас нині ляже?
Де хто ляже, Божа воля:
Є де спати, много поля,
Є де голов приклонити...
А зірниці ймуть світити. іЗвізди по небеснім граді-
І по одній, і в громаді-
Як то любо заснияли,
Де жовняри спочивали.
Но як збліднуть тихі зорі,
Світле сонце зійде горі,
Хто тогді нам, бідним, скаже,
Де котрий з нас нині ляже?
Де хто ляже - Божа воля:
Є де спати, много поля,
Є де голов приклонити...
А зірниці ймуть світити.
***
НИВА
Доки маю світом нудить,
Доки маю люде гудить,
Доки маю дожидати,
Заки Галич зможе встати?
Ліпше сам я рано встану,
А сповівшись щиро богу,
Займу плуги круторогі,
Зорю гори та й долину,
Зорю свою Буковину,
Як наш Тарас, як мій тато
Научив мене орати;
І віру, любов, надію
Буковинов скрізь посію.
Виростай же, руський боже,
Пшеницю, як лаву!
Хай зародить моя низа
На співацьку славу,
Хай в'яжеться колос в колос
Від верха до долу,
Хай сіється, Буковинов
Правда, віра, воля!
А я піду — як палата,
Так і бідна хата,
Піду руськов Українов
Женчиків збирати.
Жніть, вжинайтесь, женці мої,
Та й дякуйте богу,
Що поміг нам жито жати
На своєму полі.
Що не підем зажинати,
Мов крепак мізерний,
У чужий край, чужі люде,
На коробку зерна.
Вже не будем, женці мої!
Безсмертний наш Батько
Научив нас свою землю
Питому орати.
.................................................
Тепер уже знаєм...
Жніть, вжинайтесь, женці мої,
А я заспіваю.
А я заспіваю по руському краю,
Щоб було далеко, далеко мя чути;
Від Чорної гори до Дніпра-Дунаю
Розсипся ми, пісне, барвінком та рутов!
Най руські молодці затичуть кресаню,
Най руські дівчата вінки собі шиють,
Най люде не кажуть, що ми безталанні,
Най сльози кроваві личко нам не миють...
Розсипся ми, пісне, як сонечко літі,
Хай наші кроваві навіки обсушить...
Розсипся, розбийся, як грім по рокиті,
Хай шваркіт німецький нас більше не глушить.
Розсипся же, пісне моя,
Та й не схаменися!
Де попадеш руське серце,
Отам пригорнися!
Як той голуб до голубки
На новім острішку,
Пригортайся, пісне моя!
***
ПРЕЧИСТА ДІВО, РАДУЙСЯ, МАРІЄ!
У сине море сонце ясне тоне своє
І світло, ніби кров, червове
По всій країні доокола сіє;
А там зазульку в гаю десь чувати,
А там дзвіночок став селом кувати,
Там, в борі, вітер листом шелевіє:
Пречиста діво, радуйся, Маріє...
Пречиста діво, радуйся, Маріє...
Он молод жовняр ляг си на мураві,
Личко студене, шати му кроваві,—
Розстрілен нині, бо — самий не вміє..
Камратя яму темну му вкопали
І на спочинок бідного в ню склали;
Уже не скаже, як дзвінок запіє:
«Пречиста діво, радуйся, Маріє...»
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Під плотом сіла удовиця-мати,
До себе тулить бідне сиротяти
І плаче ревне, серденько їй мліє,—
Ба, вже не плаче, вже і не голосить,
Склонила голов, більше не підносить,
Зірниці плачуть, а дзвінок німіє...
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Там онде блудить сплакана дитина,
Без тата, мами, бідна сиротина,
Нічо не їло, душечка му мліє,—
І хоче в хату бідня навернути,
Господар псами тровить єго, чути:
Верескло, впало, кров ся з ніжки ліс
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Пречиста діво, радуйся, Маріє,
Бо я не можу... Вшак я маю душу —
І чути мушу, і дивити мушу,
Що тут на світі, ах, тутки ся діє!
Да як до гробу зложуть моє тіло,
Де темно, тісно, студено, зотліло,
Де нич не плаче, де усе німіє,—
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
***
РУСЬ
По «Mignon» Гете
Ци знаєш, де країна тая мила,
Де явір ріс і де калина цвила,
Де Дністер грав, де Галич иечаліє,
Де руський край, де руське серце мліє?
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? —
Туда, туда піду з тобов, соколе.
Ци знаєш, де там Левова палата,
А в їй мурах вибивана кімната,
Де образи по стінах золочені.
«Де Лев наш, де?» — питають, засмучені.
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? —
Туда, туда піду з тобов, соколе.
Ци знаєш, де ті сині наші гори,
Де Черемшу де буйного ізвори,
Де рутин цвіт з барвінком зеленіє,
Де божий дух на землю з неба віє?
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? —
Туда, туда підемо, мій соколе.
***
ТОВАРИШ
То вечір був тихий: понад гороньками
Зірниця вечірня снияла,
А місяць уповен блудив зороньками,
У гаю десь пташка співала.
Ми були на варті у брамі Артемі,
Я сперся на білім поручу
І там задумався о землі родимій.
Заплакав на долю сву смутчу.
А він потихоньку до мене зближився,
Глянувши ми в очі, питався
Й свойов головоньков до мої склонився:
«Чого ж то мій брат заплакався?
Чого то тужити, коли ж ту так красно,
А май усю землю вкриває;
Не видиш, як місяць присвічує ясно,
Не чуєш, як пташка співає?»
«Най пташка співає, як хоче і знає,
А я ї, мій брате, не чую,
Бо моє серденько спокою не маеі
Лишив я дружину любую».
Нічо він не мовив, лиш в очі ми глянув,
Сердечне до мене стулився;
А пташка тужила, аж явір зів'янув.
А місяць під зорі укрився.
***
УКРАЇНА
Україно, Запороже, годі вас забути,
Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
Де ті трави шовковії славні степи криють,
Де ся квіти поза квіти в зимних росах миють,
Де стада ржуть, де соколи, де вірли співають,
З буйним вітром у заліжку козаки літають.
Хто ж то може знов забути могили, кургани,
Де козацтво українське, славні отамани
Свою славу сном провадять, славов серце гріють,
А ті думи богатирські так-то гарно піють,
Що аж тут ся відзивають, що аж тут їх чути, —
Україно, Запороже, можна вас забути?
Онде грає жвавий хлопець у торбан весело;
Онде дівча йде по воду, думку йкусь завело;
Там сопілка приграває, ніби соловіє,
Що там в гаю калиновім піє все та піє;
А там бджілка злотокрила думно си співає,
Обмучилась медівницев, ледве що вертає.
Он колишесь тихий Дніпер: вечір — він дрімає,
А по синій єго фалі човенце плаває,
В ньо си сіло гарне дівча, красне, як малина,
А хороший кермаченько ляг їй на коліна,
Обзирає сороківці, що в коралі в'яжуть,
А потому, а потому... Далі вже не скажу;
А хоть рад би-м і сказати, але наші милі
Вже пропали в синій мряці, що Дніпер укрила.
Далі видко білий хутор, пасіки, ставочок,
Знов байрак там яворовий, вишневий садочок,
А в садочку мила хатка; тамки на порозі
Сіло дівча русокосе — ах, які ж там нозі! —
Та й іголков тонесеньков шиє в хустку квіти:
«Де ти бавиш, біловусе, де, мій ясний світе?»
Тихо, тихо, любе дівча, — видиш он сокола?
А дівчина — чорні очі — глипла доокола:
«То не сокіл, то мій милий вороним літає!»
Та й схопилась красавичка, ліску відчиняє.
А сокіл вже на подвір'ї, дівчину любує;
Вна го хоче посварити — годі, бо цілує.
Глянь там далі на прикмету: думаш, там соколи!
Ні, там славні чумаченьки возя з Криму соли.
От, дивися, вже і стали, вже й воли пустили,
Вже і ватра запалена, вже ся розложили.
Той готовить ситу кашу, ті вози знов мажуть,
Хлопці шумки заспівали, старші казку кажуть.
Далі, далі — онде небо багром рум'яніє;
Слухай добре, як-то мило десь дзвіночок піє
То в тій церкві там, за лісом, з дев'ятьма
верхами —
Всі покриті срібнов бляхов, злотними хрестами,—
А священик-старець ходить по святій контині,
Молить слави Запорожу, щастя Україні.
***
ЧОМУ?
У ванні короп золотистий
плюскоче, наче з піни панна,
і в куряві рожевих іскор
кружляє веретеном ванна.
Мідниця ранку повна піни
із мила сонця. Миють хмари.
На сім ключів замкнулись сіни,
де ти в блакитному пожарі.
У ванні короп плеще з дива,
побачивши тебе — сон ясний.
Але чому ти нещаслива,
чому очей фіалки гаснуть?
***
ШЕЛЬВАХ
Ой та нікому так, нікому,
Та як жовняру молодому
у кабатинці, у ремінню
Ходити шельвах по камінню,
Ой та по зимнім, зимнесенькім
У кабатиню тонесенькім.
Ой ходить шельвах по морозі,
А камінь тріснув на підлозі;
Ой камінь тріснув, жовняр свиснув,
До себе ціпко гвер притиснув,
Та й білі руки ломле, гріє,
Що аж му серце в грудях мліє...
Ой серце моє крем'яноє,
Чому не тріснеш й ти надвоє?
Укрився місяць зороньками,
Заплакав жовняр сльозоньками;
Заплакав жовняр сині очі,
А під ногами сніг скрегоче.
А жовняр ноги підоймає,
До місяченька промовляє:
«Ти, місяченьку, перекрою,
Не дай ти, боже, долю мою!»