*** ВПЕРЕД Ні слова про втому! Ні слова про спокій! Хай марші лунають бадьорі й гучні... Хоч ніч облягає, - та в пітьмі глибокій Вже грають-палають досвітні вогні... Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті, Єднаймо одсталих плечем до плеча! Гей, хто нам посміє шляхи замикати? Горять наші очі, як вістря меча. Ми вийшли давно вже у путь нам відому, Хай кулі ворожі назустріч летять. Ні слова про спокій! Ні звуку про втому! Вмремо, - а здобудем ключі від життя. *** КРАПЛИНИ КРОВІ І Я пишу червоним атраментом, Атраментом червоним, як кров, Про підвладність завірюхам-ментам, Про щемляче-ніжну любов. II Каблучка-обручка, що стисла вам ручку, У серце мені уп’ялась, мов гадючка... Хтось інший спокійно цілує цю ручку... Проклята! Проклята каблучка!.. Схилюся над вами. Торкнуся устами Жартливого пасмечка кучерів чорних... Торкнусь непомітно — й зомлію без тями: А хто уночі вас пригорне?.. Дивлюся у очі глибокі. Я хочу Кричати, ридати в одчаю: Сміються ті очі... І плачуть ті очі... Але — не для мене... Знаю... III Так безсило упали червоні кінці Різнобарвної хустки з похилих рамен На заломлені руки — мов крила Закривавлені мертвого птаха. Поцілунок (такий непотрібний) Ліг на м’які покірні уста (Мов зів’ялий пожовклий листок На холодну, мертвіючу землю)... Не здригнулась. Очей не звела. Скам’яніла. Ні слова, ні звуку... — Ха-ха-ха...— Це остання любов І найперший її поцілунок. IV Ти вже не можеш бути сестрою, Коханкою — не хочеш бути... Лякаюся думки, що все було грою, Що треба буде забути. V Коротке слово «прощайте» На клаптику папірця. — А ви знаєте, Як отим протинають серця? Чи тремтіло, чи ні срібне перце, А смерть — вже у серці гадюкою. Завтра сокирки застукають: — Хто вмер це?.. Хто вмер це? Хто вмер це?..— В дзвіниці спитають: «Яке брать Покривало — чорне чи з маками?» Закутають марам їх ребра Старим, свічечками заплаканим. Ліниво лизне мідні мури Важке серце надбитого дзвону. Не збиваючись з низького тону, Бурмотітиме піп похмурий, І співатимуть щось про безвіччя... Хтось, юнак, для себе непомітну, На спокійне, холодне обличчя Кине погляду квітку блакитну... Поплює на долоні грабар, Візьме заступ до рук звичним рухом, Спершу — чітко, а потім — глухо Яма озветься: тр-рах-б-бах-ах... І кінець. Тільки ви одна знаєте, Яку б можна зробити примітку Про коротке, одрубне «прощайте» На клаптику шкільного зшитку. VI ...Притисну до серця любов свою. Мовлю: — Ну, не плач-бо... Ну, будь же спокійненька... Та де ж бо ти бачила, щоби плакали кров’ю Рани на тілі покійника?..— Помилилась. Не любить... Прости їй, Завели її мрії рожеві: Королевича малювали їй мрії. — Ну, а ти хіба королевич? Ну, а ти — кострубатий і чорний,— Кочегар чи молотобоєць,— Твоє діло — пекельне горно, І залізо дружить з тобою... Чернігів, 1915 р. *** МІЙ САД Не знав блискучих фарб весни Мій серед міста сад — Припали пилом ясени, Трава, лапастії клени І осокорів ряд. Я ще не був у тім саду — Він рідкий і пустий... Тоді до нього я піду, Красу тужливу в нім знайду, Як полетять листи... Вогнем злото-червоних фарб На сонці він горить, Мов хтось розкидав цінний скарб... Проходить лист осінній гарт І з леготом летить. Про доленьку свою лиху Хапливо шепотить, Неначе злодій у льоху, Неначе хворий на духу, Що хоче все відкрить. Мій сад не бачив чар весни, Не бачив мрійних снів — І лиш співає восени Червоно-жовтий лист кленів Свій лебединий спів. Чернігів, жовтень 1913 р *** ПІСЛЯ КРЕЙЦЕРОВОЇ СОНАТИ "Покласти б голову в коліна... Відчути б руку на чолі..." Сентиментальність! Хай загине І пам'ять ніжних на землі. Нам треба нервів, наче з дроту, Бажань, як залізобетон Нам треба буряного льоту,- Грими ж, фанфар мідяний тон! Десь там самотня віоліна Тужливо журиться у млі... Не зупиняться! Хай загине! Йдемо! Під марш! По землі! *** ПОВСТАННЯ Андрієві Заливчому I Де оспіваний задуманим поетом Сивий морок звис над сонним містом, - Кинуто Революційним Комітетом, Наче іскру в порох терориста. Наказ дано (коротко й суворо): Вдарити й розбити ворогів. Спало тихе місто і не знало - скоро Звідкись грізний гримне стріл. Над безлюдністю провулочків порожніх Білий ранок опалево плакав. Раптом - п-ббах! - і другий, третій стріл тривожний, Кулемет нервово зататакав... Легко так дісталась перша перемога; Ворога змішав безумно смілий напад. Панцирник здобуто... Ах, не йде підмога... І серця тривога стисла в чорних лапах. Затремтів напружено мотор. Мов приріс наган до пальців, Ох, уже стискає міцно коло ворог, Кулі чітко лучать в панцир. ...А надвечір - все укрив туман. Сніг лягав (м'яко-м'яко танув...) На заціплений в руках наган, На червоночорну рану. II Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки. Наче хвиля, защемить печаль, Жалобні Шопена звуки Розіллє, ридаючи, рояль. Душ блакить пекучо повна вщерть; Розгорілась, ятриться любов'ю: За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть. III Гарячкове стукав, поспішав телеграф, Знову кинув іскру комітет: - Кров горить на наших прапорах, Наша кров. - Вперед! *** ТИ ПРОБАЧ... Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, - Я з тобою і нерівний, і розкиданий. Се тому, що я боям довіку відданий, Се тому, що я шаленим бурям рідний, Що в тебе таке нервове, ніжне личенько... *** ДО БЕРЕГІВ... До берегів уквітчано-зелених Пригнали човен мій буруни злі. Шепоче очерет: спочинь на сій землі. Спали човни. - Спини свій льот шалений. Зійди, замкнись у кришталевій вежі, В обіймах вроди пий вино-життя... Спочинь... Засни... Тут спокій, забуття. А там - за хвилями - страждання і пожежі... Але сестриця - чайка білокрила Над морем зойкнула: "Я гину... ти борись!". Примчався вихор-брат... Вітрила нап'ялись. - Вперед! Завжди вперед несіть мене, вітрила! *** Вже не прийма земля настирливих дощинок... Вже не прийма земля настирливих дощинок; Все більше в калюжах шматків небес; І серед листу жовтого воскрес Буянням трав пригноблений барвінок. У хмарах трублять сурми журавлині. Гаї скидають шати золоті, І пишно грає барвою на самоті Зелена хвоя юної ялини. Тендітні руки вогняного Змія Все рідше пестять персоньки Землі… В кирею з сивої імли Вона вгорнулася, зітхає і німіє… *** Любов — кошмар, любов — наруга... Любов — кошмар, любов — наруга, Любов — насмішка над собою… Як день і ніч — одна і друга, Як серця зміни — перебої… П’янить очима перша нині — Екстазно-молитовна туга, А завтра в буйному горінні Шумить, бушує вихром друга. *** НА ОБВАЖНІЛІ... На обважнілі розпатлані нерви Навалилося буднями. Занудило стіни паперами, Грудки між ногами - груднем. Кожен день - мобілізація й черги. З остюками хліба крайки - І десь дотягтись до теплої руки... ...Гей, червоні коні на припоні Посхиляли голови низько. А багнети гострі - під наметом Геть поржавіли, без блиску. Посмутніли вогні... Тумани в далині... - Хто там співає тужливі пісні? Хто там співає? *** НЕСКІНЧЕНИЙ МАЛЮНОК На шибках - зимових мережок зірчасто-білий візерунок. Червоним одсвітом пожеж горить нескінчений малюнок. *** ПОВСТАННЯ АНДРІЯ ЗАЛИВНОГО І Де оспіваний задуманий поетом Сивий морок звис над сонним містом, - Кинуто революційним комітетом Наче іскру в порох терориста. Наказ дано (коротко й суворо): Вдарити й розбити ворогів. Спало тихе місто і не знало - скоро звідкись грізний гримне стріл. Над безлюдністю провулочків порожніх Білий ранок опалево плакав. Раптом п-ббах! - І другий, третій стріл тривожний, Кулемет нервово за-та-та-кав... Легко так дісталась перша перемога: Ворога змішав безумно смілий напад. Парцирник здобуто... Ах, не йде підмога... І серця тривога стисла в чорних лапах. Затремтів напружено мотор, Мов приріс наган до пальців. Ох, уже стискає міцно коло ворог, Кулі чітко чучать в панцир. ...А надвечір - все укрив туман. Сніг лягав (так м'яко-м'яко танув...) На заціплений в рукав наган, На червоно-чорну рану. ІІ Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки... Наче хвиля, защемить печаль: Жалібні Шопена звуки Розіллє ридаючи рояль. Душ блакить, пекучо повна вщерть, Розгорілась, ятриться любов'ю: За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть. ІІІ Гарячково стукав, поспішався телеграф, Знову кинув іскру комітет: - Кров горить на наших прапорах, Наша кров. Вперед! *** УДАРИ МОЛОТА І СЕРЦЯ Удари молота і серця - І перебої... і провал... Але ізнову розіллється Вогнем гартований хорал. Муром затято обрій - Вдарте з розгону: р-раз... Ми - тільки перші хоробрі, Мільйони підпирає нас. Ми - тільки крешемо іскри, Спалахують мільярди "Ми", Розпанахають ковзані вістря Стару запону пітьми.