Дніпрова Чайка * * * Хвиля _______________ Котилася хвиля із моря, До берега хутко котилась, Несла вона піну перлисту І весело грала-співала. Ще здаля той берег коханий Так дивно горів перед нею В промінні південного сонця, Що хвиля, хлюпощучись в морі, Все вітра молила-благала, Щоб швидше повіяв на берег. І ось піднялась, перегнулась, Зібрала на гребені піну І, повна кохання і співу, До берега котиться жваво. Несе йому білую піну, Несе свою свіжую силу, І, повна кохання, бажає До нього мерщій притулитись. Бажає його обійняти З підніжжя до самого верху, Бажає, щоб він нахилився І всю її до дна побачив, Бажає спитати у його, Чого то він так зажурився, Бажає його звеселити Казками про дива морськії. Добігла… в знесиллі упала… І шепче ласкавії речі, І камінь суворий неначе Привітно всміхнувся до хвилі. Набралась відваги, одбігла І кинулась просто в обійми, В обійми його кам’яні. І лащилась хвиля до його, До його вона усміхалась, Співала, вбирала у піну, Морськії казки говорила. А камінь стояв, як і перше, До хвилі одним обізвався: За чистую білую піну Оддячив піском та намулом. На дзвінкую пісню кохання Сказав: «Ну, так що ж?» – та й похнюпивсь, А хвиля одкинулась, впала І б’ється об дрібне каміння, Не раз припадає з мольбою, Щоб вислухав жалобу-сповідь. Не слухає камінь суворий. Минулося літо. З півночі Налинули хуги лихії, І хвилю, як бранку в неволі, Мороз прикував до каміння, І плаче, і б’ється там хвиля, Під покривом криги холодним, Чекає південного вітру, Щоб кригу огидну зламати. Повіяв південний, і хвиля На волю ізнов поспішає, Ізнов убирається в піну І вільную пісню співає: «Прощай же, мій друже холодний! Ми, правда, нерівня з тобою: Ти – камінь могутній, я – хвиля, Живлюся живою водою. До тебе подібна я стала Лиш в міцній холодній крижині – Прощай же! Ту кригу на спомин Тобі покидаю я нині!» * * * Смерком _______________ Сонце погасло. Посизіли хмари. Синя блакита німіє щораз, Першая зірка на сході над лісом Тільки-но тільки іще зайнялась. Вітер, вкладаючись спать на ялині, Ще розмовляє на самім шпилі, Нижче – уже засинає калина, Сном вже повита трава на землі. Тільки осика пестливо тріпоче, Інколи явір крізь сон зашумить, Сердиться явір на вітра, що хоче В час опочивку знов його дрочить. Тільки одна гостроверха ялина Гострим шпилечком у небо іде, З ним розмовляє – Стовбуром думка аж в землю гуде. Все потомилося, все спочиває, Ця ж прогуде вже цілісіньку ніч, Я ж тебе, люба ялинонько, знаю, Знаю твою сумовитую річ. Рівно зелена і влітку, і взимку, Тиха, поважна і з тишу, й в грозу. Ти не радієш – сумуєш невпинно Нишком спускаєш живицю-сльозу От через що я до тебе, ялино, Коли спіткає лихая година, Лину, горнуся, немов до сестри… * * * Замикана скриня _______________ Я бачила замкнену скриню: Давно її хтось замикнув І, певно, ключа од колодки Згубив десь та й зовсім забув. Стоїть вона, пилом покрита, І шашіль давно її їсть. Яким вона скарбом набита? Яка з неї людям користь? Чи, може, там гроші? чи плаття? Коралі? хутра дорогі? Чи, може, лиш дранеє шмаття, Не маюче й крихти ваги? Хто зна! І може б той краще Добродійство людям зробив, Хто б ключ підібрав, зломив петлі, Ніж той, хто замкнув і згубив. Отак і душа у людини Буває замкнута, німа, І з неї, як з давньої скрині, Жадної користі нема. І, може, добро те зотліло І здатне на розпал один, А може, ще що й уціліло І варте для кращих годин? Хто зна! Не давайте ж бо скрині Даремне без діла зотліть, О, дайте ж ключа мені швидше, Хутчіше її одімкніть! * * * Віра, надія, любов _______________ Я вірую в красу, одній їй поклоняюсь: Одвіку в мирові вона керує всім, Бо щастя є краса, краса є также ж щастя – Немає розділу, немає грані їм. В журливий час живлюсь надією тією, Що в найдрібнішому і щуплому зерні Все ж є закладена жива велика сила: І з-під снігів воно воскресне навесні. А ту, що мир живить і рухом ісповняє, Керує думами і гріє в жилах кров, Ту силу дивную, без жалю хочу тратить: Кому бракує сил, кому краси бракує, щастя, Хто плаче, страждає, тому оддам любов. * * * Русалка _______________ Житейськеє море шумить і кипить, У темному плесі русалка сидить: Зірнула русалка з далекого дна, І співом людей хоче вабить вона. Русалка дивує, що люди чудні Не хочуть пожити у морі на дні: «У морі так добре, безклопотно жить – Не треба орати, не треба косить, Не треба одежі, не треба і хат, Не знаєм кайданів, ні мурів, ні ґрат, Неміряні води, нелічений харч, І вільная воля – хоч смійся, хоч плач». І люди до берега ближче прийшли, Про тії вигоди питать почали: Чи знають там панство? Чи власність там є? І як розібрать, де чуже, де моє? І як там карають, як хто прогрішить? На допити їхні русалка мовчить. До берега ближче дівчата прийшли, Русалку од серця вони прокляли: «Проклята русалко! В обіймах твоїх Хлоп’ячеє серце холоне, як сніг. Вернувшись од тебе, байдужі вони До ласк наших теплих, суворі, смутні. Ти з хлопців жадного собі не береш, Так нащо ж ти маниш, принаду даєш?» Русалка співає: «Од віку сама Одного шукаю між всіма – дарма. Шукаю такого, щоб палко кохав, Щоб вдачу русалчину всю перейняв, Щоб в вільнеє море зо мною подавсь, Щоб мене, півриби, зовсім не боявсь, Щоб мене не силував хвіст мій змінять На ноги жіночі, на людськую стать. Немає ж вибранця, усі ж бо такі: Потрібні їм тільки покірні жінки. Зате ж, хто на мене хоч час задививсь, Той хвилю холодну з собою поніс, І буде та хвиля на серці вставать, Буденне кохання в йому заливать». Гордуючи нею, жінки, ідучи, Її проклинають і вдень і вночі: «Проклята русалка! Од неї повік Дітей не діждеться жаден чоловік!» «Не треба дітей нам родити: вони Самі виростають на чистому дні З думок наших вільних, з безгрішних бажань, Без смертного страху, без мук і ридань. І розкіш, і воля, і щастя ясне Оточують пишним віночком мене! Послухайте, люди! Покиньте на мить Ту землю брудную – до мене прийдіть, І кожному квітку з віночка мого Пришпилю до темного серця його». * * * Люба-згуба _______________ Я кохала його, Як уміла кохать, Я хотіла себе Всю до краплі оддать, Я всю душу свою Одкривала до дна, Я горіла пред ним, Наче свічка ясна. Якби треба було – Всю б до крапельки кров За його пролила, Без жалю б оддала. Я живилася ним, Тим коханням ясним, І для мене весь світ Манячів, наче дим. Сподівалася я: Час як буде пливти, Те кохання щодень Буде дужче рости. Гордувала лиш я Тільки тілом своїм, Що боронить мені Стати духом ясним. Що боронить ввійти В його душу саму І забути, де грань; І мені, і йому. Появила той пал Не гарячая кров – То займалась в мені Невмируща любов. Так коханий про те, Мабуть, дбати не хтів, І небесний вогонь Самохіть загасив. Неспокійно йому З тим вогнем було жить: Лойовая свіча Спокійніше горить. Я небесний вогонь Заховала в куток І себе одягла В грубий лою шматок. Тільки горе з вогнем: Коли хочеш гасить Його лоєм, – то він Тільки дужче горить! І настане біда: У хвилину страшну Той огонь перейде У пожежу чадну. Чи не краще б було Себе зовсім згасить, Бо то згуба – отак На весь вік полюбить! * * * Ніч _______________ Нічка виробляє дивнеє чудо, Нічка всю землю красить: Глянь – не побачиш ні праці, ні бруду – Срібло кругом, оксамит. Тихий вітрець подихає без шуму, Листя на яблунях спить, Тільки ялина думає думу, Тільки осика стиха тремтить. Ти, кого праця на ниві зморила, Спи! Чарівниця за тебе не спить, Землю тобі в пуховик обернула, Зморені руки росою кропить. Ти, кого доля щастям дарує, В ніч цю не скоро заснеш – З любою ношею в повному серці Ночі назустріч радо ти йдеш. З повного серця, як з повної чарки, Трунок біжить через край, Проситься пісня, і ширяться груди, Хочеться в поле широке, у гай. Так кругом тихо, так усе ясно, Щастя всю землю повнить; Вийди ж, замучений, вийди, безщасний, З душної хати, вийди на мить. Спать проти місяця – місяць осяє, Сріблом тебе окує, Він, чарівник, і тебе зачарує, Стишить на час хоча горе твоє. Вітер із ласкою тихо прилине, Ніжно тебе обійме. Вісточку дивную, тиху, відрадну Тихо-претихо на вухо шепне. «Люта посуха не держить все літо, Люта зима не на рік, Міниться все, і – надійся і віруй: Горе тяжке не на вік». Може, ти плакати вже розучився? Добре – за тебе заплаче роса. Сонечко зійде, і перлом-алмазом Зробиться кожна пролита сльоза. Спечене серце окроплять ті сльози, Тихо спокійно заснеш, Ранок прогляне, і з серцем воскреслим Сміливо день ти почнеш! * * * Остання _______________ Була пора: я вірила, молилась, Як молиться і вірить тільки херувим. Прийшло життя – глузуюче, холодне, І віру ту розвіяло, як дим. Блукаючи, мов човен без кормила, Клену підчас щоденнеє життя, Та тільки в храм святий і стежка кропивою Вся поросла: немає вороття! Була пора: як квітка після спеки Жадібно п’є цілющую росу, Коханням я впивалась і живилась, І думала: до гробу донесу Я цей небесний світ і ним життя осяю, І буду других ще тим світом огрівать, Аж – леленько! Померк той світ живущий І стежки простої не можу розпізнать! Була пора: надії бистрокрилі, Як птахи жвавії, літали круг мене І щебетом мене, дурну, дурили, Пророкували щось велике та ясне. А дійсність, як прийшла з суворими очима І хукнула морозом в зграю ту, Усі пташки у вирій одлетіли І я, самотняя, сама шляхом своїм іду… Ні, не одна – за мною шкандибає Надія – галочка з підстреленим крилом. Об чім вона ще квилить і благає? Що пророкує ще? Не покидає чом? Дивуюся, питаюся даремно. Лиш вітер шепотить: тим, може, що нікчемна! * * * Береза _______________ Я бачила в лісі березу – Висока, неначе стріла, У чистеє синєє небо Вона своє гілля несла. Я бачила: шашіль мізерний Під білую кору підліз, Став стиха березу точити, – Чимало лило з неї сліз; Та тільки ті сльози тихенько При самому корні текли, А буйно-розкішнії віти Все вище до неба росли. А шашіль не спить, невгаває, До самого серця добравсь; Береза на те не вважала І вище рости все тяглась. Я знаю, як буря з півночі Налинула в тихий лісок, Як з неба громи гуркотіли, Як знизу крутився пісок, Як вихор, шукаючи жертви, Кружляв та ревів – скаженів, А потім на кволу березу Напав і при корні зломив. Я бачила – листя тремтіло І жовкло, і схло на землі, А з пня перебитого сльози По свіжій травиці текли: То спершу текли ручаями, То піною потім взялись; Кузьки, комашки тими слізьми Досхочу, доп’яна впились. А потім і сліз тих нестало, Вже цвіллю пеньок укривавсь, А збоку од прикорня сміло Пагінчик зелений піднявсь. Він п’явся щосили угору, Задирливо так шелестів, Неначе на злість лихій долі Він вирости вдруге схотів. Всі соки, всі сили береза Йому вже тепер оддає, Надії в йому покладає І сльози даремне не ллє. А тільки – як він бадьористо Вгорі зеленіє, шумить, Пеньок той розбитий, хоч глухо, Але ж бо невпинно болить. І хто зна – чи стане березі Снаги, щоб ізнов одросла, І, може, вже час їй сказати: «Шкода! позабудь, чим була». Ох, як я, сердешна березо, Тебе розумію в то мить, Бо те пережитеє горе Всю душу, мов камінь, гнітить. Нехай одростають заміри, Надії нехай шелестять – Під ними ті давнії рани Так глухо, так тяжко болять. * * * Мати та дочка _______________ – Що ти все думаєш, нене коханая? Чого сумуєш всяк час? Глянь: сивина од журби ненастанної В чорній косі повилась. Ну ж бо повідай про долю невірную, З донькою все розділи, – Радо візьму твою ношу незмірную, Дарма, що сили малі! – Доню, глянь краще: весна розцвітається Саме твоя це пора, Онде вся челядь твоя дожидається, Кинь мене – я вже стара. Про долю згублену думу таємную Годі, мовчи, не питай, Смутками, скаргами, сповіддю темною Чистого серця не край. І без того-бо лукавая доленька Всіх засіда на віку, Так не розпитуйся, любая доненько, – Не розгадаєш гірку. Ох, і тебе, моя чистая горлице, Не пожаліє лиха… О, заступи, пресвята богородице, Визволь з недолі-гріха!.. * * * Осінь _______________ Минулося літо, Пропала краса: Степи поруділи, Порідли ліса. Холодная хмара На сонце лягла, Сльозами-дощами Всю землю злила. Вертається з поля Весь мокрий орач. Невесело, сумно, Хоч сядь та й заплач! Та й справді все плаче: І мокрі стежки, І гомін верби, І вбогі хатки. Зеленеє жито Не плаче одне, – Як килим шовковий, Веселе, рясне. «Зеленеє жито, Скажи-но мені: На що покладаєш Надії ясні? Чи ти не боїшся Лихих ворогів: Пекучого вітру, Морозів, снігів?» Озвалося жито: «Байдужі мені І люті морози, І вітри буйні! Хазяїн, як сіяв, Як землю орав, Могучії чари На мене поклав. Ті чари «сльозою» Та «потом» він звав, Як в праці під ними Не раз умлівав. Я випила піт той, Гіркую сльозу. І щиру подяку За їх принесу. Я вирощу колос, Солому буйну, І всотеро зерном Позику верну! Нехай же морози Лякають мене. Для доброго жита Ніщо не страшне». * * * Сумління _______________ Сумління спить… Весь повний гніву розум Силкується даремне розбудить: Все спить воно – його приспало щастя… Украденеє щастя… Хай же спить! Чи довго ж спать? Прийде страшне вставання! Позбудеться душа смачного тумана: За погляд, рух, за миг лиш раювання Годами мук сквитається вона! Прокинься ж, ледарю! Чи ж можна спать безпечно, Коли, немов в кітлі, кипите життя кругом, Недужеє життя: плач, стогін безконечний… А ти собі затулюєшся сном! Як – все ти спиш? Тобі ті людські муки Чужі! Не опечуть! Ти можеш смачно спать! Невже ж вовік до страдників тих руки Не простягнеш, щоб їх піддержати, обнять? Так… все ти спиш!.. Безсилий світ і згуки!.. Що?.. Дрож пробіг по сплющених очах… Ще миг… хвилинку ще – і, заложивши руки, Даси себе катам на муки, глум і жах! * * * Бурун _______________ Зима. Помертвілеє море Лиш здалека глухо шумить. І, зборений в лютому спорі, Бурун коло скель не кипить. Бурун нерухомий: приперли Морози до скель навісних, А сльози його, наче перли, Обсіли короною їх. Бурун не замовк до загину, Той в’язень в кайданах не спить Чи чуєте? Крига невпинно Там стогне та злісно скрипить. А скелям в царському уборі Недовге їх панство пусте: В тім стогоні скритеє горе І злість потаємна росте. Хай нині, приборканий, тихо Він пестить принаднії сни. Не збувсь він образи за лихо, Чекає терпляче весни. Не тулиться він до каміння, Мовчить про кохання своє І нишком в неволі, в терпінні Незламную силу кує. Щодень – все гучніше часами Скрегоче крижина, мов звір, І здригує скеля й з сльозами Скидає царський свій убір. Ось з вирію птахи ключами Додому вже линуть хутній, І віщая чайка в нестямі Тріпоче в блакиті ясній. Все ближче… та ближче… з нудьгою Над морем луна її крик, По хвилях, закутих зимою, Крізь кригу у глиб він проник. Сіпнувся бурун, і од болю Розлігсь його лемент страшний, І, прагнучи світу і волі, Він вирвавсь, немов навісний, Роз’ятривсь, звірюкою рика І, помстою повний ущерть, На скелі він кинувся дико, Несе на хребті свому смерть. Геть всі перепони злиденні Побідно і гордо він пре, В землі він дари незліченні Могутньо і владно бере. І плеще, куди тільки хоче, Величний, веселий, рясний, А чайка в нестямі регоче, Регоче в блакиті ясній. * * * Єрихонська рожа _______________ Я бачила квітку – з святої землі Побожні прочани до нас занесли: Без пахощів, сіра, посохла, негожа, Та квітка була «єрихонськая рожа». «Це дивная квітка», прочанин сказав, Поклав на долоню, водою полляв, І – диво! Рослина прочнулася враз, В очах розгорнулась, в очах розцвілась. Отак же часами, як рожа пустині, Міняється серце од ласки в людині. * * * Ліки _______________ Світ білий од сонечка грає, Світ божий життям весь кипить, А мучене серце бажає Лиш смерті, – цурається жить… Світ божий зірками пишає, його присипляє весна, А темнеє серце страждає І ночі конає без сна. Крізь сонячний радісний промінь Я бачу той погляд сумний, Крізь гамір байдужний та гомін Я чую той крик болісний. І в синії зоряні ночі Він спати мені не дає, Розплющує втомлені очі, Роботи думкам завдає. Не можу я спати, устану, Розкину повсюди думки: Ану ж, може, зілля дістану Цілити оті виразки? Піду я в степи по травицю, У ліс по коріння піду, Зцілющу шукати водицю У нетрі подайсь і знайду! Знайду я, наллю нею зілля, Я слово скажу чарівне, Теплом свого серця зігрію Те чисте пиття помічне. У кубок ясний, кришталевий До краплі я виллю пиття – Нехай воно зродить наново. Потрощене горем життя. Цить! треба ступати злегенька: Несу я пиття чарівне: Ним зцілиться хворе серденько – Воскресне знов чисте, ясне. А що, як отрути – не ліки Зварила помилкою я?.. * * * Щербата _______________ Сказав ти, мій друже, колись-то, Що ллється із чарки вино Тоді лиш, коли аж до вінців, Доповна налите воно. А я тобі, друже, одмовлю, А ти розміркуй, розгадай: З щербатої чарки ще швидше Поллється вино через край. З щасливого серця багато Лунає пісень голосних, А горе, а доля щербата Ще більше виспівують їх. Як в чарці, налитій до краю, Вже місця й для краплі нема – Душа, переповнена щастям, Частенько буває німа. А доля, сліпенька бабуся, Щербату все хоче сповнить – Вона не повняється – й з неї За піснею пісня біжить. * * * Мури _______________ Умерти я права не маю, А жити охоти нема, І ось – поміж людьми блукаю З нудьгою, мов тая тума, Даремне до праці, до волі, Неначе до сонця трава, Все ж тягнеться серце – і болі, І розпач, самітне, хова. Даремне! Простору немає, Нізвідки поради нема, І сила вже крила згортає, І розум обхоплює тьма. Круг мене мов мури зростають, Щодня, щогодини, на жах, А замкнені двері ховають Тернистий вузесенький шлях. Щоб бачити небо, єдине Віконце малесеньке є, Та й там вже павук павутиння Невпинно, старанно снує… Я б стелю зірвала! Під небо… Ще б вийшла я, вільна, на шлях. Так… серце для цього, бач, треба Твердішеє мати в грудях. Пропав би й павук з павутинням, Якби тії мури зламать, Та тільки ж… побиті камінням, В той час будуть тяжко стогнать… Цей стогін отих, що кохаю, Для кого ще мушу я жить… Муруйтеся ж, мури безкраї, Мене, а не їх придушіть! * * * Зорі _______________ Ой ви, зорі, срібні зорі, В небі серед ночі, Не одні у вас встромились Заплакані очі. Не одне до вас зітхання З грудей вилітає, Не одне під вашим сяйвом Серце замирає. Ви мої дитячі очі Рано здивували, І думки небесні перші Ви подарували. І в безсонну ніч дівочу, Як душа прохала Щастя, – знов між вами очі Доленьки шукали. Впала в серце зірка щастя, Ясно серце сяє І шукать рівні між вами Очі посилає. Без коханого, в розлуці Знов дивлюсь на зорі; Тихо сльози з очей ллються, І втихає горе. Посвітіть мені ви, зорі, І в годину смерти, І під вашим тихим сяйвом Буде легше вмерти. * * * На лимані _______________ Ой, широко лиман Розливається, Верболозом кругом Він квітчається. Над ним сонце ясне Усміхається І по хвилях вогнем Розсипається. Вітерець подиха Тихо, з ласкою, Маківки колиха Понад ряскою, А під нею в воді Гуля рибонька: Очі ясні, сама Наче срібненька. Очерет шелестить – Нагинається, Качки тихо пливуть Не лякаються. За водою каюк Тихо сунеться, То заверне убік, То закрутиться. Там хлопча в каюці Зажурилося, На блакитний лиман Задивилося. Без весла йде каюк За хвилиною, Моя ж думка пливе За дитиною: – Чи надовго лиман Такий тихенький? – Чи надовго хлопча Не зна лишенька? Чи надовго весна Прикотилася? Чи на щастя хлопча Уродилося? Може, швидко лиман Встане горами, Заголосить, як звір За запорами; Сонце в хмарі схова Ясне личенько, Замість світлого дня, Стане ніченька? Може, й хлопця чека Зла недоленька, Може, втопить його Люте горенько, Може, й серце на лід Переміниться, Кришталева душа Геть розіб’ється?.. Може, ще… Божий мир Усміхається, І погані думки Розлітаються. Лиш на серці одна Ще зосталася, І в молитву вона Тихо склалася: «Не втопи, боже мій, Каюка в воді, Збережи і хлопча При лихій біді». * * * Негода _______________ Дико лютує негода, Сумно ялина гуде. Пісня замкнулася в серці, Хвилею з нього не йде. Б’ється, мов спіймана птиця, Квилить, і крила лама Пісня в замиканій клітці, Ходу ж із неї нема. Так би й полинула жваво Сонцю назустріч, квіткам, В край той, де другеє серце Лине назустріч пісням! Хижо крізь шиби в кімнату Ніч поглядає страшна; Вид той лякає пташину, Дужче ще б’ється вона, Б’ється і крила збиває, Клітка дзвенить і тремтить, – Тяжко-бо пісні в неволі, Й серце од неї болить. * * * Безщасна _______________ Не тобі, чорнявая селянко, Думка ця складається моя; Не тебе, розкішная панянко, Щирим серцем привітаю я: Вас лиш, вас, безщаснії дівчата, Що в глухих, невідомих кутках, Осудила доленька проклята Марно жить і гинути в сльозах. Потом хліб селянка заробляє, В праці тратить цілі дні свої, – Так зате ж хоч волю серце має, Так зате ж хоч ніч уся – її. Цілий вік панянка розкошує, Бо й на світ вродилась панувать; їй не тяжко, бо вона й не чує, Як ту розкіш гірко зароблять. Ти ж, моя зозуле-жалібнице, Маєш батька, маєш всю сім’ю. Що держать тебе, як пташку в клітці, Доглядають молодість твою. Сита ти, і вдягнена, й обута, Білі руки й личенько твоє, Так же ж хліб, неправдою добутий, Часом в горлі кісткою стає. Вбога розкіш, що для тебе тато Наздирав з нещасних земляків, Вигляда з усіх куточків хати, Серце рве на тисячі шматків. Ти ж мовчиш, бо змалечку бездільна, Не вдолаєш хліба заробить; Ти ж мовчиш, бо серденько безвільне Не посміє клітки розломить. В’янеш ти без щастя і без діла, Ні з ким думки поділить тобі, І щороку гаснуть, як р могилі, Чесні думи, щирі, молоді. Як зачерствне серце без любові, Як зо злом добро змішаєш ти, О. тоді всі раді, всі готові «Люту бабу» люто проклясти. Я ж ту «лютість» добре розумію, І з тебе, безщаснице моя, Кепкувать ніколи не посмію, І тебе не винувато я. * * * Зірчині чари _______________ Нічка-відрадниця тихо З зіркою з неба зійшла, Клопоти, тугу та лихо З серця людського зняла. Чар її навіть злякався Голод – страшенна мара: В тінь заховався і в вікна Не заглядає з двора. Темна убогая хата, Свічки немає давно, Зіронька тільки привітно З неба моргає в вікно. Поночі в хаті, не видко, Чути лиш згуки одні: Часом голоднії дітки Щось забелькочуть вві сні. Часом на ліжку застогне Мати їх хвора, й зачне Баба зо сну бубоніти Та й не домовить, засне: Й знову так тихо, аж сумно, Тільки цвіркун цвірінчить І по сумній тій хатині Дзвінка луна аж лящить. Кинулась зразу дитина Та й заходилась кричать. – Цить, моє серце, пожди-но: Стану котка я співать! Шепче-співає: тож страшно Других збудити зо сна. Лаяти будуть: найменша В хаті – невістка, вона. – Годі ж, мій сину любенький, Бачиш, всі сплять – замовчи, Ну, пригорнися до мене, На тобі ось – посмокчи! Хижо припало голодне, Аж затрусилось усе, Ручками груди порожні Дряпає, кашляє, ссе. Та як зайшлося – аж духу З вуст не пускає біда! Злякана мати вже й дмуха, Цмока, цілує – шкода: Очі пустило під лоба, Витяглось, стало правцем – Прямо хоч зараз до гроба! З жаху над милим мерцем Скрикнула мати щодуху, – В хаті всі кинулись враз: З печі ізлазить свекруха, Хвора ятрівка звелась Трохи на ліжку, питає: – Що воно, вмерло? – Ба, ні! – Серце колотиться – диха Каже стара, – а мені Так би здавалось: на лихо Вже йому жити. Ми всі З голоду скоро подохнем! Бався, цілуйся, носи. Ач, яке щастя! Ну, нащо Цей тобі клопіт? Покинь! Ось поклади його краще Тут під боги та поклін Вдар, помолися… – Не слуха: З жахом дитину вона Мигом вгорнула в кожуха, Вибігла з хати. Дурна! – Ну-бо, чого вам? Не лізьте! – Каже онукам стара. – Бабо, дай їсти! дай їсти! Бабо, вже снідать пора! – Ох мені лишко! – Вхопила Баба голодних внучат, Стиснувши серце, побила Та й повкладала знов спать. Хлипання й стогін ще довго В хаті лунали, стара Довго молилася богу. Далі все змовкло. З двора Ще не верталася невістка; Ходить по двору та все Дума, якую-то вістку Їй чоловік принесе З городу. Вже-бо давненько З свекром поїхали враз. – Синку, ти жив? ти живенький? Радісно шепче: «Бог спас!» З радощі й ноги зомліли, Сіла на призьбі в людей, Сіла, дитя притулила До наболілих грудей. Де й молоко те взялося В грудях, порожніх давно. В матері, мабуть, із серця Вилилось просто воно! Ссе дитинятко, дрімає, Стишилось, скоро засне, Мати його колихає, Дивиться в небо ясне. В мізок вп’ялась одна думка: «Боже, на тебе одна Наша надія – невже ж то Нас не потішить вона? Боже, невже ж то і люди Всі одцурались од нас? Боже ж мій, що воно буде? Вся худібчина звелась… Хліба нема… не вблагаєш Навіть, щоб дурно взяли В найми… Чого ти моргаєш, Зірко? Хіба ти з землі Чуєш веселощі, жарти? Зоре, хоч ти так зроби, Щоб не лились наші сльози, Зоре, молюся тобі! Рада б лягти я в могилу, Рада б я серце віддать, Тільки була б моя сила З лиха людей зрятувать. Зіронько, зглянься над нами, Дай нам надію, молю, А не даси, то вже лучче Вийми ти душу мою!..» Та й задивилась, а з неба Зірка їй в очі блищить, Тягне неначе до себе; Тіло все терпне, дрижить; Серце забилось, а потім Змовкло; однявся язик, Вуха поглухли, очі Срібний туман заволік… Зірка дала запомогу Щирую: блиском своїм Тихо приспала безщасну Сном летаргічним, чудним. Думка про хліб розбудила Рано голодне село. Всяке, що мало ще сили, Роздобувати пішло, Де б то чого попоїсти, Чим пропалити в печі, Та чи немає ще вісти З городу? От, ідучи З відрами, бачить сусідка – Жінка якась-то сидить В неї на призьбі нерушно, Мов нежива або спить. – Прісько, гей, що тобі сталось? – Кличе сусіда – мовчить, Не ворухнеться й не чує, Як і дитятко пищить В пазусі. Пріську сусіда Злегка торкнула – німа – Так би, здається, й не мертва, Тільки й життя в їй нема. Кажуть старі, що «замерла», В хату хутенько внесли І під богами поклали; Рідні й чужії прийшли, Сіли душі доглядати, Як, чи одійде зовсім, Чи про той світ розказати Вернеться трохи ще їм? Байдуже навіть за голод, – Ходять цікаві жінки Цілими днями до хати, Носять голодним шматки. Хліба, хто каші, хто редьки, Хто буряка принесе, Хто картоплин із десяток – В поживку бідним усе. Добре годують дитину, – Хтось-то з старих, бач, навчив: «Вернеться швидше до сина Матчина душка, як жив». В город добігла та чутка До чоловіка – зібравсь, Службу покинув та й хутко В слободу рідну пригнавсь. Тільки од сну чарівного Жінки збудити не міг, Клопоту повний сумного, Знову вернувсь до своїх Хазяїнів. Та недарма: Скрізь поголоска пішла Про молодицю замерлу, Вістка ота досягла Серця й байдужих вразила, Зрушились навіть пани І, зацікавлені дивом, Поміч зібрали вони: Хліб, і одежа, і гроші, – Разом усе попливло, Стане й до нового хліба Прогодувати село. Тільки вона, для котрої Все те зібралось, – лежить, Не потребує нічого, Сном чарівним вона спить. Довго ще так чи недовго Спатиме Пріська, – хто зна? Діло своє вже зробила Сном своїм дивним вона. В добрую, мабуть, годину Щира молитва дійшла: Дива зоря наробила – Серце в байдужих знайшла! * * * Тарасова думка _______________ «І день іде, і ніч іде…» Колись той праведник молив, Аж голову схопивши в руки, Щоб швидше край наш просвітив Апостол правди і науки. Летять года, десятки літ – Все ж, голову схопивши в руки, Дивуємо: чом правди світ Не сяє там, де світ науки? Раділи ж ми: в наш темний край Зайшла жаданая наука – Чому ж в храмах її не рай, А зло панує, брехні й мука? Засяло сонечко на час Та й заховалося за хмару, Бо – приблудилася до нас Тільки одна з святої пари!.. * * * Посуха _______________ Давно був дощ, змарніло поле, Посхла розкішная трава. Будяк остався лиш по голій Толоці. Наче нежива, Стоїть з сухими колосками Убога нива. Все мовчить. Вогонь невпинно язиками По селах, по лісах біжить… Ще гірше пекло і задуха: Дим очі їсть і світ сліпить!.. Нема дощу, – а хто ж в посуху Пожежу може зупинить?.. І в людях теж бува посуха: Все мертвим сном неначе спить, Забитого в кайдани духа Ніхто не може розбудить. І мовчки гинуть людські сили, Надія гасне, віра схне, І димом, смородом могили На молодії душі тхне. Коли ж минеться зла година І знов прокинеться усе? І звідки хмара та налине. Що дощ цілющий принесе? * * * Пісня _______________ Закувала зозуленька В зеленім саду, Зачуяло моє серце Горе та біду. А я тую зозуленьку З саду прожену, Молодого соловейка Слухати піду. Ой співає соловейко, Аж луна пішла. Тільки щастя, як колись-то, Вже я не знайшла. Про кохання він співає, Весь садочок зник, – Щастя, долю обіщає Пташка-чарівник; То заллється, загукає, Аж садок дрижить. Гірше серце замирає, Стогне та болить, «Годі, годі, соловейко, Не співай в саду: Вже я щастя, вже я долі Мабуть, не найду!» Лучче ж того соловейка З саду прожену, Гірку, сиву зозуленьку Вп’ять переманю. Нехай сива зозуленька Вранці закує, Хай багатим та щасливим Жалю завдає. Закуй, закуй жалібніше, Сивая моя, Нехай вони засумують, Як сумую я. * * * Весна _______________ «Весно, Весно, Весняночко, Прийди до нас, паняночко! Розвій хмари сніговії, Розбий мости крижанії, Зніми чари зимовії, Зрости трави шовковії, Посій квіти запашненькі, Приводь пташки голосненькі, Весно, Весно, озовися, Прийди до нас, не барися! Ти ж, сонечко золотеє, Однеси прохання теє В вирій, любую країну, Де живе весна-дівчина!» Красне сонце не барилось – В ніч за морем опинилось, До віконця припадає, Мандрувати підмовляє. А веснонька-дівчинонька, Коханая дружинонька, Одчинила віконечко, Привіталась до сонечка, Стала зараз поспішатись В мандрівочку виряджатись: Умилася росицею, Утерлася зірницею, У озерці видивлялась, Прибиралась, одягалась: У сорочку-серпаночку З рожевого туманочку, У спідничку зелененьку, У кунтушик блакитненький, У віночок із квіточок, У намисто із зірочок, Та з перлистих росиночок. Вийшла Весна на ґаночок, Покликала весняночок. Весняночки, дівки жваві, Весні воза споряджали – Та драбини із билини, А колеса із калини, – Квіточками вимощали, Дрібних пташок запрягали. Сіла Весна у возочок, Взяла в руки батіжочок Із вербички зеленої, Не простої, свяченої, – В другу руку – крашаночку – Мальовану писаночку. «Гей же, гей же, щебетушки, Веселії політушки! Нумо, нумо, поспішати, Сиву Зиму воювати! Жовнірики-журавлики, Попереду виступайте, Ви у сурми вигравайте. Викликайте зиму в поле, Побоюймось на роздоллі: Ой хто кого переборе, Зажене за сине море?» Веселенько сонце сяє, Летять пташок цілі зграї, Несуть вісті летючії, Для Зимоньки пекучії. Зима-баба як зачула, В темний ліс мерщій майнула, У ярочках приховалась, Ревно слізьми розливалась. Як потекли тії сльози, – Підтопили і Мороза; Він побачив теє лихо, – Осідлавши вітра, тихо Знявсь до світу та й полинув У північную країну. Світить зоря, світить ясна, Їде Весна, їде красна На плужечку, на борінці По лугах, степах, по нивці, Де проклала борозенку, Там трава вже зелененька, Де на спочивок звертає, Там пролісок розцвітає, Доорала аж до яру, Принесла на зиму кару: Як махнула вербичкою – Розлилася водичкою. Як писанку покотила – Зовсім вмерла Зима біла. Усміхнулась Весна жвава – Зозуленька закувала, А гукнула веселенько – Обізвався соловейко. А ми теє зачуваймо, Весну красну звеличаймо, Заплітаймось у таночки Заспіваймо весняночки: Весно, Весно, Весняночко, Хвала тобі, паняночко! * * * Зірка _______________ Кругом мряка, кругом хуга І мороз лютує, Наганяє вітер тучу, Дерева турбує. Снігом білим замітає Зів’ялії квіти, Без жалю скрізь обриває Листочки і віти. Темно, сумно, страшно в полі, Немає дороги, Незнайоме поле голе. Потомились ноги. Тільки серце не втомилось. Не плаче – співає, Бо хоч темно, а на небі Зіронька ще сяє. Нехай хмари небо криють, Нехай вітер плаче, – Вона сяє – не журюся, Поки її бачу. Поки сяє, не загасла, Не загасну в світі. Буду знати, куди іти, Що мені робити: Надо мною ще малою Зірка та засяла, Знання світу з того часу Серце забажало. Поки жива, все одного Я бажати буду: Тої зірки, того світу Повік не забуду! Одного ще тільки в зірки Щиро б я просила: Трошки світу, щоб я й другим Колись посвітила…