ЧУПРИНКА ГРИГОРІЙ Збірка "Контрасти" _____________________________________________ ДО СВОЇХ Образ Божий багном не скверніте. Т. Г. Шевченко Брате рідний, сестро, нене, Рідні страдники великі! Вам не дасть життя шалене Спочувань своїх вовіки. Хто вам близький? Хто вам кревний? Хто на вас в житті похожий? Вам поклав кумир непевний Зле тавро на образ божий! Всі буденні ваші гадки, Всі сучасні ваші злидні З болем викинуть нащадки Горді, вільні й непобідні. Тільки образ перворідний Не засяє в ореолі, Знай, мій роде, люде бідний, Не помреш без щастя й долі!.. * * * НАДМОГИЛЬНАЯ На жоржини, на троянди Ранок чистий, золотистий Сипле сльози-діаманти, Сипле іскорки перлисті. Вниз голівоньки із грядки Хилять квітоньки до стежки І ворушать давні згадки, Будять думоньки-мережки. Тут гуляла, красувалась Між жоржинами жоржина, Тут зі мною парувалась Люба квіточка-дружина. Роси щастя, роси сходу, Любі квітоньки рожеві! — Де я вгляну дивну вроду — Цвіт моєї королеви? Сумно грядоньки квітчасті Тут дочасно вкрили милу І оплакали в нещасті Молодую вроду-силу. Давній спів мій легкокрилий, Квіти, в листі ви сховайте І до рідної могили Привітанням закивайте. Ніжно вітер рознімає Тонко сплетені гірлянди... Вже немає, вже немає, Наймилішої троянди!.. * * * ВАРТА Спи, голубонько, до ранку Тиховійним, мрійним сном, Ніжну пісню-колисанку Шепче вітер за вікном. То вигнанець полохливий — Брат мій вітер, вільний брат, Дужий, смілий, ворухливий, Гнівно вирвався з-за ґрат. Тільки тут коло хатини Рух свій вітер припинив, Щоб голубоньки дівчини Не торкнувся буйний гнів. Спи ж, голубко, сном спокійним В царстві ночі, в царстві зір, Поки з братом бурновійним Я злітаю в дикий вир — Де гноблять ворожі сили Наших смілих вартових, Де тріпочуть смертні крила На майданах бойових. Серед грюку, серед бою В войовничому чаду Буду духом я з тобою, Поки долі не знайду. Світлим ранком я з майдану Знов ступлю через поріг — Все, що кров’ю я дістану, Покладу тобі до ніг. Спи ж, голубонько, до ранку Тиховійним, мрійним сном, Вже, скінчивши колисанку, Свище вітер за вікном. То вже з покликом до бою Віє вітер на майдан. Будь покійна! Там зі мною Буде брат мій — ураган! * * * КОСОВИЦЯ Дзень, дзінь-дзінь!.. Дзвінко, Гінко, Легко, легко Розсипається далеко Стоголосий передзвін... Мах за махом дзвонять коси, Скрізь шумить трава шовкова; Зверху ллється на покоси Ніжна пісня колискова. Ллються, б’ються передзвони, Мов ховають справу рідну,— То співають жайворони Квіткам пісню перехідну. Швидше, швидше! Мах за махом Квітки-трави ріжуть коси; Б’ється, б’ється птах за птахом, Дзвін лунає стоголосий. Гей ви, квіти, гей ви, трави, Не змертвить вас мла осіння! Ви для щастя і для слави Густо сиплете насіння. Дзень, дзінь-дзінь! Дзвінко, Гінко, Легко, легко Розсипається далеко Стоголосий передзвін. Низки блисків, Переблисків; Звуків сиплються каскади, Повні шалу запального, Горя, щастя неземного І небесної принади. * * * ЕПІТАФІЯ Стій! Підніми свої очі засмучені І на хресті прочитай: «Тут упокоїлись кості намучені... Серце розбитеє вкрай. Тихо так, тихо... Не шлю я анатеми Тим, хто пролив мою кров,— Всі мої мертві, скривавлені атоми Тут освятила любов». * * * ОСІНЬ Чорний степ на виднокрузі. Густо стелеться туман, Ніби злився в чорній тузі З сірим небом океан. Кожна хмарка, кожна смуга Сипле крапельки наниз; Плаче осінь, ллється туга Морем виплаканих сліз. Сивий килим сріблотканий Осінь-зрадниця снує; На поляни крізь тумани Дрібний дощик сипле, б’є. За осінньою журбою Світлих днів уже нема; Швидко з білою габою Прийде владарка-зима. * * * НАЙВИЩИЙ ДАР Як веселонька блискуча, Переливна, миготюча, По моїй країні милій Мова дивная дзвенить, В казці, в пісні легкокрилій, В юних спогадах ідилій, Мов струмочок, стугонить. Сонцем ясним, холодочком, Камінцями, корінцями Поміж ніжних пишних трав Ллється, котиться струмочком І в своїм огнистім плесі, Ніби в світлім піднебессі, Одбиває, одливає Міліонами прояв. Знову мову колискову Вчує страдник і бідар, Як до неї шану має, Як повік її приймає За найвищий божий дар. * * * БУРЛАЦЬКА Випливало з-за туману З лихоліттям чорне зло І з собою смертну рану Юнакові принесло. Не горіла, не палала Чиста свічка воскова, Як на камені лежала Молодецька голова. Не схилялась, не тужила Чарівниця молода — Десь далеко ворожила Про коханця сирота. Виливала сум, страхіття І надмірне дике зло. — Ой, куди ж ти, лихоліття, Козаченька підвело? Ні родини, ні хатини На Вкраїні вже нема, Крім коханки-сиротини, Що нудьгує десь сама. Марно снились на заводі Біла хата, поле, ліс... Все плило в душі на споді Разом з грюкотом коліс. Випливало з-за туману З лихоліттям чорне зло Де, закривши смертну рану, Юнакові принесло. До кривавого майдану Зграя чорная плила, Де, закривши чорну рану, Жертва юная лягла. * * * ЦІНОЮ КРОВІ Чуєш, чуєш? — Кров’ю ллється Мій свавільний передзвін! Серце, серце в лірі б’ється, І мінорний, Ніжнотворний Голос лірний, Перебірний Сяє в тисячах картин. Я купив, купив сі звуки! Муза — мрійная мана. В час зневір’я, в час розпуки Лік од згаги, Дзвін розваги Досить, досить Розголосить, Що таке — страшна ціна. Дзвоном ліри тайну божу Я красиво передам; Та продать її не можу, Бо погасне Сонце красне І в уяві Дні яскраві,— Тільки кров свою продам! * * * ТВОРЧІ ХВИЛІ Я не знаю рівноваги — Гармонійності тупиць, Де нема святої згаги, Ні горіння, ні одваги, Ні глибоких таємниць. Я вітаю бурі, грози, Як грюкоче в небі грім, Я люблю палкі морози, Як скриплять од льоду лози, Як діброви криє дим. Там, де вітер жовтим листом Грався мляво восени, Знов сріблистим, променистим Блисне бісером-намистом Сніжний холод розписний. Де в морозах розіпнеться Сніжний холод завірюх, Там під сонцем розпочнеться, В дивній силі розіллється Животворний юний рух. Вічно люба, вічно мила Зміна стадій і картин Тільки там, де творча сила Поновила, воскресила Пережитий нами тлін. Будуть серцю до вподоби Хвилі всіх переживань, Як без жаху і без злоби Розгадає різні доби — Зміни щастя і страждань. Так не знайте ж рівноваги Гармонійності тупиць, Де нема святої згаги, Ні горіння, ні одваги, Ні глибоких таємниць. Вільні мрії легкокрилі Зносять вгору смілий дух,— Він буяє в гордій силі — Там, де ходять сніжні хвилі Бур і злісних завірюх. * * * КВІТИ МОГИЛЬНІ Знай, як я червоним маком На могилі зацвіту, Цвіт мій буде дивним знаком, Що життя я десь веду. В піднебесному ефірі Сном літаю наяву Чи в надзоряному мирі, Ну, та все-таки живу. Як трояндою блідою Зацвіту я навесні, Знай, що з горем і з бідою Розійшовсь я в вічнім сні. Тільки тління, тільки тління Дав мені довічний сон, Кості, морок та каміння Мій кінець і мій закон. Як барвінком на могилі Покажу таємний слід, Знай, що смерть в закритій силі Невідомий перехід. Ні в фантазію, ні в казку Нас не вводить смертний сон,— Ми з життям не маєм зв’язку, Як перейдем Рубікон. * * * ЗА НИМ Ти зорею чарівною В млі гориш переді мною, Сиплеш блиски золоті, А навколо мене тіні Розбігаються в промінні, Де ходжу я в самоті. Знаю, знаю — темні тіні Служать фоном для святині, Ніч для зірок золотих, Тільки ж я не розбираю, Де доріженьки до раю, Де мій подвиг, де мій гріх! Я не хочу знать умовин Серед вихрів та хуртовин, Що лякають бідний мир,— Тільки встріну гніт насилля, Я з святого божевілля Все зроблю наперекір. Я не знаю ще зарані, Де зроблю я крок останній До таємної мети; Де шукання, там і рани,— Тільки ж вірю, що од Канни До Голготи можна йти!.. * * * КОЛИСАНКА Як любовно, Невимовно До колиски Сипле блиски Місяць легко затуманений! Мов червонці, На віконці, На узорі Грають зорі, Бісер сиплячи розпалений. Спи ж, дитятко, Янголятко, Поки тьмою Чарівною Ти од мира одгороджене, Поки в зорях Злотозорих, Ніби в тайнах Світосяйних, Ти лежиш, мов заворожене. * * * СИНИ ЗЕМЛІ Хто сказав, що ми безсмертні? — Всі ми згинем на землі! Тільки те, що ми інертні. Нерухливі, Боязливі — Певний знак і доказ тлі. Ми живем, немов для спроби, І, згубивши божий слід, Повні заздрощів і злоби, Всі безвільні І безсильні. Творим тайний перехід. Хто сказав, що ми безсмертні? — Жити треба тільки раз! Всі ж безвільні, всі інертні Осквернили Злом могили Творчий божеський наказ. * * * ПОГРОЗИ О віщая душа моя, О серце, повнеє тривоги, О як ти б’єшся край порога, Край переходу в небуття. Ф. Тютчев І Не лоскоче, не лоскоче Болю серця морок ночі, Морок тихий, морок чорний, морок-сон; Більш од мук непереможні Сни погрози, сни тривожні, І смертельний таємничий їх закон. Повний жаху й здивування Чую я пророкування Тайних духів невідомих, тайних сил... Бачу, чую: розходився, Чорний вихор закрутився, Віє, віє морок чорний — смертний пил!.. ІІ Не покличу, не покличу Я в хвилину таємничу Вас; Вас, найближчих, що розбили Серце, повне палу й сили, Вас, що пал той погасили, Вас, що кров мою точили Раз у раз. Серце, серце не захоче Вас пустити в морок ночі — Більше віри вам не йме; Тільки в муках переходу Серце має нагороду — І помре саме. * * * ЗВУКИ ТАЙНИ «Легко, легко подихну, Квіти, трави зворухну, Тихо щезну; Знову силу величезну В рідній сфері проявлю, Вільним вітром в полі свисну, Ясним сонцем з неба блисну, Мов живую арфу стисну І гармонію небесну, І мелодію чудесну Кров’ю серця окроплю. Всі колишні сподівання Знову ніжно забринять, Давнім одгуком страждання Струни серця задзвенять. Незабутні, нероздільні Знову муки потечуть, Знову, знову струни вільні Палом серце опечуть». В шелестінні, в миготінні Хтось пронісся по країні Буйним вітром степовим, Злився звуками з Еолом, Оточився ореолом І розвіявся, як дим! Знову, знову світло й тіні, Мов туманні хвилі сині Носить-змішує бурун. В шелестінні, в миготінні Сипле вітер по країні Самолюбний регіт струн. Сипле регіт над риданням, Над любов’ю, над стражданням, Що злились в стихійний шум В вільних гімнах Аполлону В честь краси музики й дзвону, В честь високих світлих дум. Хто ж ти, хто ж ти, дух надземний,— Чую голос твій таємний, Голос смілий, ніжно-мрійний, То палкий, то безнадійний, То бурхливий, то спокійний, Що воює з смертним злом,— Бачу, чую, як закони, Як злочинські перепони Грізно нищить буролом. Як любовно ти слідкуєш, Де з листком шумить листок, Білим голубом воркуєш Між рослинок та квіток. Скільки ніжного кохання, І обурення, і зла, Скільки гострого страждання Сила звуків розлила! Чую, чую дивну мову, Бачу сонце, бачу дим, Чую пісню колискову Світлим душам молодим. Кров червона, кров червона Плеще, хлюпається з ран, Вже не прийде оборона В закривавлений туман. Хто бажає муки-знання, Хто збороти хоче зло — Хай полюбить всі страждання І криваве джерело. Крізь туман тисячоліття Лине гомін бойовий, Та прожив давно страхіття Буйний вихор степовий. Хто не був в житті безсилим, Не мирився з чорним злом — Знову з вихрем буйнокрилим Вийде разом напролом. Не потрібна оборона Там, де никнуть чари зла; Кров червона, кров червона Божим гнівом потекла! Ось де квітоньки чудові, Ось шумить з листком листок... Більш освяченої крові, Більш освячених кісток! Віє легіт полудневий, Плеще струмінь опалевий, З вітром носяться листки. Хилять стебла квіти мертві, Ніби давні саможертви — Перетворені кістки. Знову, знову неспокійний Свище вітер бурновійний, Розганяє мертвий тлін І свавільно розвіває, Блиском, сяйвом розливає Життьовий рухливий дзвін. Сипле регіт над риданням, Над любов’ю, над стражданням, Що злились в стихійний шум В вільних гімнах Аполлону В честь краси музики, дзвону І високих дум. * * * ПЕРЕХОДИ Всі ми краплі в вічнім морі, Рівні всі між нас; Всі ми біль таїм у взорі В наш останній смертний час. К. Д. Бальмонт І Не муч, не муч мене докором За те, що й грішних я люблю! Я весь їх гріх, і біль, і сором Палкою кров’ю окроплю. Моя одвага й давня святість, Мов дим, розвіялась в борні, Твоя ж теперішня завзятість Давно знайома вже мені. Навколо впали чорні тіні. Тріпоче серце знов і знов І кров’ю скроплює в тремтінні Найпершу страчену любов. Хтось невідомий, хтось могутній Нас водить в колі тайних меж: Колишній я, а ти майбутній — Одно і те ж, одно і те ж. II Стій — ні звуку! Сльози витри! Мить яка величная! Розливається в повітрі Пам’ять вічная. Сльози зменшують величність, Як даремно котяться; Над землею смерть і вічність Не розходяться. Сили-ниточки в природі Смертю обриваються І в таємнім переході Десь зливаються. Сяють в небі в вільних хмарах Чари нерозгадані,— Тими чарами на марах Руки складені. Тими силами страждання Тайнами увінчані; Пал, і муки, і кохання Вже закінчені. Та ні звуку ж; сльози витри! Стала мить величная; Гордо носиться в повітрі Пам’ять вічная. * * * АПОФЕОЗ Умирай, як смертельно підстрелений звір, Що й стрільця розриває на шмаття І побідно несе на широкий простір, За небесну блакить в нерозгаданий мир Всю велику жагу і завзяття. Сонце блиском мигне на криваві струмки; Подорожній над трупами стоя, Всі одважні чуття, всі трагічні думки В невмирущий мотив перебійно-дзвінкий Переллє на могилі героя. То і смерть, як не смерть, а одвічне життя, Їй не буде повік між живих забуття, Злу й сваволі велика одвада, Бо вона наш закон, благородне чуття І в великому горі одрада. Вічний Космос і Бог бачить силу твою І вітає велике творіння! Так сміліш прояви в благороднім бою Всю любов до життя, всю одвагу свою, Все святе передсмертне горіння. * * * КОНТРАСТИ І Вільним, ніжним вітерком Ти торкнулась до клавіри; Я болючим гострим злом Звуки викликав із ліри. Все прожите навесні Ти, мов фея, воскресила, А мої, мої пісні Всім страшні, мов дика сила. Ми не будем грати в тон, Нас не гріє спільна мрія; Рух нестримний — мій закон, Гріх землі — моя стихія. Труять, поять душу злом, Ну, так злом же я й уп’юся. Віє, свище буролом, З ним я звуками зіллюся. Гімни сонцю, гімни дню Ніжно линуть із клавіри, Палом гнівного огню Я дмухну на їх із ліри. Груди радісно дрижать; Грають зіроньки в намисті; Вільно хвилями летять Звуки радісні і чисті. В вихрі грішного життя Мусять чисті душі впасти! Гріх і святість, ти і я — Небом послані контрасти. II Зорі небо ожемчужать, Зорі думоньки закружать В недосяжній висоті; Над розквітлим білим садом Поміж чадом-ароматом Бризнуть блиски золоті. Ти, мов квітка, розів’єшся, Вся з природою зіллєшся, Будеш зрілості чекать,— Я ж ілюзій не кохаю І з твого нудного раю Буду з реготом тікать. Тіні думи заворожать, Тіні душу обезбожать В час палких, хвилинних свят,— Ти ж назавтра будеш чути Біль сердечної отрути І вагу сумних утрат. Тиша ночі, сяйво боже Все прожите, все вороже Можуть в серці зворушить,— Перестань же ти коханням І зрадливим сподіванням Серце змучене сушить. Я до мрійної святині Ні в юрбі, ні в самотині В час екстази не схилюсь, В мене є святині власні, Незрадливі, довгочасні — Їм самотно я молюсь. * * * ПАРАЛЕЛІ І Годі вже жаху і гніту вечірнього — Зливу неясного блиску і тьми; Годі пливти серед моря безмірного, Нагло пливти і блукать без керми. Сили погублені, нерви розхитані; Серце з одчаю і з остраху мре; В морі виблискують перли розкидані, Тільки ж їх смілий моряк не збере. Сонце блищатиме над аргонавтами, Море над трупами блиском мигне; Все покоління їх злими неправдами Руху свавільного не пом’яне. Рухи освячені, кров’ю оплачені Тільки під водами збільшують іл,— Наші то страдницькі сили затрачені, Наші то прапори впали на діл. II Вільні згадки, ніжні мрії В гніві грізної стихії Носить з бурями Еол, А над морем, ніби гноми, Люди, сповнені утоми, Проти хвиль будують мол. Їх не ваблять трупи мертві І не йдуть вони на жертви До чужих свавільних бур; Діти сонця, діти сходу В ясний день і в непогоду Безупинно роблять мур. — Хто ж одірваність одважних, Вільних, смілих, непродажних Заплямує без ваги, Що крізь бурі, крізь тумани, Крізь смертельні урагани Бачуть вільні береги?.. — Хто з вузького кругозору Кине каменем докору На малих працівників, Що під сонцем, ніби гноми, Творять моли і хороми Вік віків?.. * * * ГОЛОД І Квітоньки-дітоньки, сині волошки, Білі ромашеньки, стебла тонкі, Треба б зазнати вам щастя хоч трошки, Ви ж звеселяєте всі колоски. Ви звеселяєте в полі житинки В ранньому холоді, в вогкості, в тьмі; Сум тепер віє на ваші хатинки, Горем повиті тепер ви самі. Квітоньки поля в журбі похилились, Косить вас смертна таємна коса; Де ж ті співці, що між вами таїлись, Де та живуща, цілюща роса? В вашій хатині сумній та холодній Разом з бурунами віють піски; Де ж ваші, квітоньки, дні неголодні, Де ваші зернятка, де колоски? Білі ромашеньки, сині волошки, Хай вам хоч крихотки падають вниз; Знов ви розсиплете смуги та стьожки, Поле зодягнете в тисячі риз? Зникнуть, розвіються люті погрози; В полі розкинеться пишна краса; З неба закапають янгольські сльози — Вас напуватиме рання роса. Пахощі, радощі, радужні блиски Будуть найперше, найперше у вас. Дітоньки-квітоньки, огники, іскри, Тлійте, не згасніть для себе й для нас. II Вітре буйний, вітре буйний, Заглуши ти сум отруйний, Збережи первісний цвіт, Бо навколо заболіло Все, чим серденько раділо З найясніших ранніх літ: Бо живуть, горять надії Тільки там, де молодії Квіти-парості цвітуть, Там, де співи В дні щасливі І лунають, і гудуть. Збережи нам квіти пишні Поверни часи колишні — Чуєш, вітре степовий? Сум отруйний, отупілий, Сонний люд окам’янілий Вільним духом онови!.. III Темно. Тяжко. Сум у хаті. Стогне болісно дитя. Мати, впавши край верстату, В крик клене своє життя. Каплють сльози на долівку В безпорадній таїні Та дитині на голівку, Що палає вся в огні. Тихнуть скарги і прокльони, Стали тіні коло стін, Десь злилися з вітром дзвони В похоронний передзвін. В’януть, никнуть квіти ніжні, В полі носяться піски... Де ви, зернятка колишні, Де ви, пишні колоски?.. * * * СВЯТО ВЕСНИ І Поле. Гай. Синіють луки. Манить погляд небосхил. Як музично грають звуки Над розливом творчих сил. Світ палає. Мир тріпоче. Десь ударив перший грім! Небо гімнами грюкоче Буйним силам молодим. Де ти, горе? Все здолаю! Буйним вихрем закручу! Небо. Вітер. Степ без краю... П’ю повітря і мовчу. II Десь далеко передзвоном, Чистим дробом, тон за тоном Ллються радісно пісні, Полем, бором Вільним хором Ллються гімни голосні. В царстві сяйва, блиску, вроди Гармонійно плещуть води, Пишно проліски цвітуть І роями Над гаями Перші вісники гудуть. * * * ЛІРА Не поет, хто сил не має Звуком душу потрясти!.. Шота Руставелі Ліру в руки! Б’ють по серцю ніжні звуки, Повні смертної розпуки, Повні гострого жалю; Ліра стогне, ліра б’ється І ридає і сміється: — Засмучу і звеселю! Вище струни! Ходять хвилями буруни, Хтось могутній, вічно юний Сипле з неба блиски зір. В чарах щастя і свободи Пахнуть квіти, грають води, Гомонить зелений бір. Ліру в руки! Сумно, сумно стогнуть звуки, В полі смерті в’ються круки; Стиски горла... Муки мук! Гостро в серці закололо — Все поблідло, захололо; Випадає ліра з рук. * * * ЦВІТ ДУШІ Кожноденний, кожночасний Блиск душі на дні Тим прекрасний, що як власний Незрадливий він мені. К. Д. Бальмонт Цвіт мій ніжний, білосніжний Загорівся і зацвів, З божим променем суміжний Він мій погляд оновив. Серце краялось в отруті, Смерть ввижалася мені!— Ви забуті, ви забуті, Всі сумні гнітючі дні! Всі погрози, болі, сльози Знищив блиском дивний цвіт, Вийняв з серця всі занози Давніх вистражданих літ. Знов тремтять, палають зорі; Гімни слухають мої І берези білокорі, І заквітчані гаї. О приходьте ж, любі, милі Молоді мої співці, Світлоокі, легкокрилі, З блиском сонця на лиці. Знов посиплються акорди Наших гімнів і рулад, Знов почує ворог гордий Силу зоряних принад; Силу юної одваги, Пал нездоланих грудей І високої поваги До божественних ідей. В млі берези білокорі І заквітчані гаї Освітили ясні зорі, Розбудили солов’ї. * * * СПІВИ НОЧІ Тьма спуститься на землю... Защебечуть, заспівають, заридають солов’ї В ту хвилину, Як покину Я сумні пісні свої. Променистими очами сумно ніченька мигне, Як не збудять, А остудять Чарівні огні мене. Душу ранять, Золотими стрілоньками думи серце пропекли — Серце манять В вищий мир до зір із мли. Не пригріє серця в небі сяйво зоряних утіх, Нас лоскоче Холод ночі І тепло, і зло, і гріх. Невідома правда неба сину грішному землі, Сонце й зорі В гірнім морі Нам горять, зорять у млі... Защебечуть, засміються соловейки на зорі, Тільки з ями — Темні плями Я зіркам оддам вгорі. * * * НОКТЮРН Звисла ніченька узорна З величезних синіх шат; Нічка темна, нічка чорна Вкрила тьмою сонний сад. Я піду туди самотно, Де шумлять осокори, Прикладу лице скорботно До холодної кори. Серце знову так тріпоче І тривогу знову б’є — Морок ночі, чари ночі Втішать горенько моє. Ранні квітоньки із грядок Тонко пахощі поллють, Цілий рій болючих згадок Серцю чароньки пошлють. Чари щастя потонули, Ніби в морі в глибині; Роздмухнули, роздмухнули Думи страчені огні. Я піду туди самотно, Де шумлять осокори, Прикладу лице скорботно До холодної кори. Розхолодять роси ночі Серце, сповнене жалю; Заворожить, залоскоче Нічка думоньку мою. * * * БУРЯ Б’ються хвилі білогриві, Ходять грізно валуни, В піні, в гніві, в дужім зливі Розбігаються, лютують, Сили збуджені дратують Буйним подихом весни. Плещуть хвилі вгору, вгору, Гори, ями на воді. Свище буря! Од напору Загорілись, затремтіли, Палом гніву закипіли Вільні сили молоді. Стогнуть чайки білогруді, Крик розносять кулики. Десь розгнівався в зануді Довгожданий, незабутий, Льодом, холодом закутий Геній творчості палкий. Дужче буря! Рев шалений! Бір край річки затремтів... Хтось величністю натхнений В грудях страдницьких зболілих В дужих звуках, в творчих силах Грізний викликав мотив. * * * ЧЕРНИЧКА Будять огники лампадок Силу зору запального; В серці лоскот давніх згадок, Розкіш віку молодого. Сяють фарбами ікони, Грають блиски в синіх шатах; Ні зітхання, ні поклони Не прогонять мрій крилатих; Літня ніченька пахуча, В квітках, травах роси-блиски. Сад вишневий. Беріг. Круча І юнацькі перші стиски. Перші чароньки кохання, Серця щирого порука, Заклинання, сподівання І — смертельная розлука. Капнуть сльози. Дишуть груди Жаром-полум’ям пекучим. Серце, сповнене отрути, Б’ється темпом нестерпучим. — Стійте, стійте, давні чари, Хай в уяві щастя грає! Криють сонце чорні хмари, В грудях серце завмирає. — Де ти, гріх мій? Де ти, любий?.. Мовчки слухають кольони, Як молитви шепчуть губи І докори і прокльони. Точить кров вінок терновий; Давить серце чорна риза... Крик болючий, крик нервовий Тишу келії прорізав! * * * ВІЙНА І Наводять гармати й рушниці під зло І око безбоязно мітить,— Не в Образ то Божий, як мітить в чоло, Де розум божественний світить... Бенедіктов Грізно грюкають гармати, Лине в небо синій дим; Єсть де в полі погуляти Буйним силам молодим! Тут і радощі, і муки! Ладан-порох; грюкіт-спів. Сумно крячуть чорні круки — Смертний вихор налетів. Звів людей пекельний морок Край останньої мети! Я — твій ворог? Ти — мій ворог?— Смерть чекає: я чи ти?.. Раз родила рідна мати, Ну, так раз і умирать! Грізно грюкають гармати, Наступає рать на рать. В полі смерті в’ються круки; Ріки повні крові вщерть. Тут і радощі, і муки, Тут побіда, тут і смерть! ІІ Його не вінчали побідним вінцем, Над ним не здіймалися руки; Його пронизали холодним свинцем Без жаху, без болю, без муки. Далеко дружина і ненька стара, Щоб очі закрити любовно; Остання година і смертна мара Жахали його невимовно. Він бачив останній ворожий наскок, Ворожі розгнівані очі; На раннім світанні холодний пісок Засипав бойовище ночі. В крові утопили неситеє зло; Згубили і душу і тіло; А ранком так весело сонце зійшло І смертні гріхи освітило!.. * * * ДИЛЕМА І Не доходь, не доходь до останніх границь, Не стрівайся самотно з кінцем! Повернися назад до живих таємниць Любознавчим юнацьким лицем. Тут і сонце, і тінь, тут і буря, і грім, І кипить боротьба навкруги! До життя, до життя! Тут серцям молодим Ціле море огню і жаги. Ти і раб і герой! — Так доводь до кінця, До гармонії всякий розлад... До життя ж, не змертвілі юнацькі серця, До земних величезних принад!.. II Бачиш — місце, бачиш — коло, Де все вмерло й захололо, Де людина кам’яніє, Де каміння сонце гріє. Де одні мерці?— Одвернися, Одкаснися З божим гнівом на лиці Од сумного попелища В ту країну, де найвища Розгорілася краса, Щоб пізнало серце хоре Величезне синє море, Золотисті небеса. В небі, злившися з красою, Животворною росою Мрії вернуться назад На розпалене каміння На загальне омертвіння, На розлад. * * * ПРОРОК Гори, гори! Слова огнисті Безслідно в Лету не пливуть, Вони, мов зорі променисті, В кривавих блисках оживуть. Твій дивний храм, твої чертоги — Людьми осміяний курінь, А ти всевладний і убогий Стоїш похмуро, ніби тінь. Святий огонь ти маєш в серці, То не гаси ж його, гори!— Палкі слова в кривавім герці Жахливо слухали царі. Палких промов велика сила Заглушить гнівно дикий гул. Згадай, які тіні Самуїла Боявся гордий цар Саул. Велике полум’я палило Розпутний Рим і Карфаген, І смів прогнать од сонця сміло Царя суворий Діоген. В людській зневазі полохливо Пали серця і сам гори; З тобою зорі так пестливо Промінням граються вгорі. Ти знаєш зоряні дороги В небесну світлу далечінь; Бідніші царствені чертоги, Ніж твій обідраний курінь! В тобі і горе, і одрада, В тобі розгадка таємниць. Сліпцями витворена влада Перед тобою ляже ниць. * * * ВІТЕР Вітер шалий, ніби п’яний, Розігнав, розбив тумани, Збив, підняв до небосхилу Хмари пилу. Проти шалу, проти сили Буйно сосни зашуміли, Сколихнулися дуби; Вітер злий, несамовитий, Розлютований, сердитий Свище, грає, Заклинає: — Не виходь на бій, слабий!..— Знаю, бачу Буйну вдачу, Що бажає грому, блиску! — Ти ж не даром, вітре дивний, Прилітав на степ мій рівний І гойдав мою колиску!.. * * * Сльози Пам’ятай же, як людину Ти побачила в сльозах. Анаст. Грюн Не соромся плачу і давлючих ридань, Не ховай своїх сліз проливних! Той, хто може ридать, той, хто може страждать, Певно, зможе життя і людей розгадать Серед бурі палких життьових поривань, Серед цвіту думок чарівних. * * * НАЙВИЩА СИЛА Любий, милий! Нам платили За високі дивні речі, За сердечний пал кохання Гострим сміхом ворожнечі, Болем зла і катування. Люба, мила! Дика сила Нас ніколи не остудить! — Знов високий пал кохання В серці хорому розбудить Найсвятіші почування. Вільним жаром Незабаром Ми всі болі заколишем! — Щоб узнали наші діти,— На хрестах своїх ми пишем Наші чисті заповіти. Знай, мій друже, Зло — не дуже! Знай і ти, моя кохана,— Нам дає свої понови Кожна хвиля, кожна рана Для великої любові. * * * МЕМЕNТО Я створив свою пожежу Міліонами огнів; Я для тебе обезмежу В ніжних ласках, В співах-казках Далечінь веселих днів. Щоб жила ти серцем чулим, Як піду я в царство тьми, Тим прожитим, тим минулим, Чистим, ніжним, Дивовижним, Що удвох створили ми. Я спишу на віки-віки На скрижалях світових Щастя, муки, дні великі, Що минули, Потонули В наших нетрях життьових. Ти почуєш давні звуки, Як сконає твій співець В шумі гаю, в цвіті луків, В водах чистих, Променистих, В грі закоханих сердець. Тут не певні наші межі, Де вбивають завше дух; Так не бійся ти пожежі, Шуму, грому, Льодолому, Ураганів, завірюх. Я палаю в білім гарті Міліонами огнів І лишу тобі на варті В дзвонах, в шумах, В ясних думах Всі чуття прожитих днів. * * * ВЛАДА СЕРЦЯ І Вийди в гай, царице Мая! Між рослинок і живців Фею Мая встріне зграя Вперше чуваних співців. Шелест перших заворушок Легко листя рознесло; Для метеликів, для мушок Сонце блиски розлило. Безприступним храмом Вести Снігової чистоти Поступились феї честі Для кохання й красоти. Мов зневажені весталки, Розлюбивши буйний ліс, Полохливі чорні галки В дикі нетрі подались. Хтось розбив у храмі двері Льодяної чистоти Для жагучої Венери, Для живої красоти. Гордо владаркою Мая У короні золотій Лине фея молодая До живих палких подій. ІІ Як вітри зашумлять, Як струмки закиплять — Розіллється мотив переможний; Перехоплять той спів Віти гордих дубів, І почує його подорожній: — Тільки, тільки собі В життьовій боротьбі Можеш бути покірним і вірним, Серед виру життя Ти один, мов дитя, Перед сонцем не будь лицемірним. «Не гори, не пали Всіх прихильників мли»,— Ти не скажеш назустріч до сонця! Так і сам же палай, Холод серця здолай Блиском-жаром свого оборонця. ІІІ Метелики вільно в’ються, Ніжно крильця миготять, То сплетуться, розплетуться, То за вітром полетять. Грають сили невідомі В шелестінні листя й трав. Серце, зніжене в утомі, Б’ється, рветься між уяв. Сяють, грають краєвиди, Гомонить і гай, і сад, Будять ельфи і сільфіди Тишу дзвоном серенад. Хмарки давньої зануди Розігнали вітерки; Юним палом дишуть груди, Встали думоньки палкі. Де живуть палкі бажання, Там не може бути зрад,— Вийди ж, мила, для кохання В мій пахучий білий сад. Тут немає більше Вести, Тільки сонце і огонь, Од людської псевдочесті Ми пролинем осторонь. Що нам суди-пересуди Перепалених жерців, Як коханням б’ються груди Між закоханих співців? Хто нам скаже, що страждання — Наша доля і закон, Як укохані бажання Нам будують пишний трон! Тільки серце щастя творить В ніжних ласках світлих фей; Серце чує, що говорить Солов’їсі соловей. Я оддам тобі бажання, Засвічу свої огні — Тільки рви квітки кохання, Пий цілунки запальні! Що нам суди-пересуди Заморожених жерців, Як огнем палають груди Між закоханих співців! Знаю — вийдеш! Серце дзвонить! Ти рухлива і жива! Наше щастя охоронить Медоцвітная трава. Ніччю серп золоторогий Нас промінням обіллє, На заквітчані чертоги Кине марево своє. Ранком птаство стоголосе Радо встріне сонця схід; Ранком поле срібноросе Твій і мій закриє слід. IV Пахне м’ята й медяниця, Над квітками грає пил — Віковічна таємниця, Віковічна зміна сил! Грають вишні білим цвітом, Цвіт запилюють листки; Між пшеницею і житом Квітнуть буйні колоски. В чарах творчості і вроди Квітну я і квітнеш ти — Ми законами природи Йдем до вищої мети! * * * Не аравійським ураганом, Не смертним подихом чуми — Впивайся сонцем над туманом, Впивайся зорями у тьмі; Як ураганом, так не вбивчим, А тим, що дме, змітає пил, Що вільним хорам богоспівчим, Яснить од хмари небосхил. Хвала всім силам будівничим, Що нам життя і міць дають, І тим одважним бунтівничим, Що в допомозі їм стають. Життя божественна поема, Яку ще треба довершить — І вся юрба і ти зокрема Повинні жить, творить і жить. Ти можеш смерті не боятись, Але шукать її не смій, Бо ти повинен прихилятись До всіх божественних подій! Сіяє сонце крізь тумани, Розгонить подихи чуми, І пролітають урагани У нас над баштами тюрми. До сил великої природи Свої розумно прилучай І в час натхнення, сили, згоди Іди — твори і розрушай! * * * ЦВІТ ТРАВНЕВИЙ Що таке — переживання? Ряд умовин! Пісня рання про кохання, Скута холодом хуртовин, Воскресає в цвіті травня, Тільки з цвітом і проходить; Туга чорна, туга давня Жар кохання, Сподівання Снігом-льодом розхолодить. Що для серця та принада? Зла омана! Буде зміна, буде зрада, Буде в серці зайва рана, Зайві спомини, й прокльони, І байдужість, і зневір’я, Будуть інші гнівні тони — Квіти травня Туга давня Всипле снігом верхогір’я. Дишуть пахощами квіти Так принадно! Раз кохати, як і жити, Серце може безодгадно! Пийте ж, пийте аромати — Цвіт огнистої любові! Кличуть, манять пишні шати, Цвіт вишневий, Яблуневий В мир прекрасний, в мир чудовий. * * * В ЧАДУ КВІТОК Фантазія І Ми ідем плече з плечем За чудовою травою Осокою, комишем Течією дніпровою. Білі лілії цвітуть — Цвіти чистого кохання, Їх гойдають, бережуть Води в чарах хвилювання. Ми минаєм; ми ідем Між травою-осокою; Тільки руки розведем, Зараз знов рука з рукою. Тихше, тихше, тут глибінь! Плещуть злякано рибини; Стій! Назад, назад ступінь! — Ми ступаєм на купини. Квітнуть квіти на воді В запашному баговінні, Плещуть рибки золоті В сріблосяйному промінні. Гей, полинем! Певний слід Нам покаже чайка льотом, Де горить для юних літ Щастя зіллям-приворотом. ІІ Впала чайка, впала чайка З переламаним крилом! Ночі синяя китайка Вкрила щастя смертним злом. Більш не треба привороту, Я не хочу ворожить, Я нудьгу, свою нудоту Буду в серці ворушить. Оточу себе квітками І травою огорну, З наймилішими думками Весь в уяві потону. Там десь лілії, фіалки, Рута-м’ята запашна І русалки, і русалки, А найкраща з них... вона! Ой, як млосно! Ой, як чадно! Часто стукають виски!.. Річка... Рибоньки принадно Світять золотом луски. Знову чари. Знову води. Перший з берега ступінь. Знову вільні перельоти Кличуть, манять на глибінь. Віє вітер осокою, Лине пара, ніби дим; Я іду рука з рукою Разом з привидом своїм. Знов зі мною фея вроди. Нас лоскочуть бризки хвиль. Розігнали чисті води Нестерпучий давній біль. Нас гойдають вільні хвилі На прозорій глибині; Тихоплавні, легкокрилі, Ми щасливі!.. Ми на дні!.. Між конвалій, між фіалок В граціозному танку Чую, чую між русалок Я мелодію дзвінку: «Ми щасливі, ми щасливі, В світлім царстві ми родились, Наші стежки-переливи Срібним блиском освітились. Ми живем, пливем, танцюєм, Безмузично граєм, граєм, В далеч зоряну мандруєм, Не для уха ми співаєм — Для душі; Ніччю, ніччю, вранці, вранці Будуть слухать нас обранці, Будуть слухать квіти-трави, Баговіння, і купави, І високі комиші. Ми одірванці од горя, Зло ми бачили в добрі; Ми довічні діти моря, Діти місячної гри. Ух, ух! Лине, плине поміж нами, Між пахучими квітками Солом’яний ніжний дух. Ми полюбим, як захочем, Ніжно тіло залоскочем, Зацілуєм серед хвиль. Дух навіки буде з нами, З наймилішими квітками, Тіло винесем на міль. Буде хвиля цілувати Мертве тіло на Дніпрі, З духом місяць буде грати В фантастичній дивній грі!..» Пахнуть лілії, фіалки, Лине пісня чарівна; Ходять парами русалки. А моя, моя одна! Я до неї!.. Мила, мила!.. Ти забула? Ти моя!.. Дивний сон мій розбудила Ніжна пісня солов’я... ІІІ Хочу знов пісень надземних, Тих чудових, тих таємних, Фантастичних, Безмузичних, Тих, що чують комиші,— Не для уха, А для духа, Для зболілої душі; Щоб заснути, Щоб забути Гострий біль Серед горя життьового, Серед чаду квіткового В чарах мрійних хвиль. * * * ДУМА Тихо, тихо. Не шелесне Сонний темний гай. Ллється сяєво небесне В мій самотній рай. Рай мій — нічка; рай — самотність; Сум в душі на дні; Рай мій — та безповоротність, Що живе в мені. Хай порвуться струни ліри, Струни дорогі, Все ж повалені кумири — Не мої боги. Рай мій — тиша, і самотність, І заснулий сад. Я люблю безповоротність І не йду назад. * * * СУЛТАНША Із української старовини Ясним зором над Босфором Сяє місяць золотий; Димно-млистим літнім фльором Огорнулися сади. Сплять акації, чинари, Сонно диха кедрів ряд; В небі, в водах зорі-чари Мов феєрії горять. Стіни, башти, минарети Срібним блиском обвились. Щастя, де ти, щастя, де ти? — Між красою появись. Пісня!.. Зірвано завісу — Хтось свавільно розбудив Тайну ночі, саду-лісу, Сонне царство вічних див. Чують спів той мелодійний Зорі, квіти, сад, вода; Біль у спів свій безнадійний Ллє султанша молода: «З рідним краєм, з милим світом Я згубила ясну мрію; Я тут шовком-оксамитом Болю серця не зогрію. Ночі темні, ночі темні, Залічіть ви серце хоре; Тут утіхи неприємні, Як прикрите блиском горе. В час, як мене на Вкраїні Злими силами забрали, В літню нічку, як і нині, В небі зорі вигравали. Мандрували степом, лугом, Коні вихрами летіли, А за Бугом, рідним Бугом, Села в огнищах горіли. Де ти, нічко незабутня? — Тяжко в золоті конати! Тільки пісня, тільки лютня Може мрії воскрешати. Чую в лютні шелест листу, Плескіт річеньки своєї; Кличу нічку променисту, І барвінки, і лілеї. Дайте ж, дайте крила орлі — Може, й милий там конає!.. Крик болючий! Стиски в горлі, Тихо лютня випадає...» В небі місяць зажурився, Виразніші стали плями. Сад навколо пробудився Вартовими євнухами. Швидше, варта! Гей, ви, люди! Крики ближче... крики дальше... А в траві здіймались груди Непритомної султанші. * * * В ТАЄМНОМУ ХРАМІ Ні кохання, ні мрій, ні сердечних утіх Не лишив я в таємному храмі — Непристойний там сміх, Де змивається гріх, Де змиваються давнії плями. Поривання палкі й полохливі думки Пов’ялили всі квіти червоні; Тут тернові вінки, Тут молитви дзвінкі Та стихири сумні похоронні. * * * НАД ЖИТТЯМ Про давню любов я не можу співать — Стискаються груди з одчаю! Я можу лиш свято, так свято мовчать І плакать самотно без краю. Я ніччю літаю в надземні краї, Позбувшись земного одчаю, І вищою силою образ її Яскраво в душі воскрешаю. Я більше не вірю, не вірю в життя! — Люблю я художні ті мрії, Що в ніжних картинах буття-небуття Вертають часи дорогії. * * * КВІТИ Ніч заплакала сльозами. Позбирав ті сльози ранок І розсипав між квітками Для безжурних городянок. Роси квіти зберігали, Творчий пал їх холодили... Ніжні квітоньки зірвали Ті, що вік їх не садили. Нічка хмарками закрилась, Щоб не зрадив праці ранок. Ніч журливо так дивилась На заплаканих селянок. * * * ОСТАННЯ РОЗВАГА Любий краю! Я вмираю В нерозважній самоті; Я люблю тебе так вірно, Так сердечно, так надмірно; Я беріг твої скрижалі, Я збирав тобі коралі І перлинки золоті. Любий краю! Все, що маю, Я візьму з собою сам — Все зневір’я, зло і тугу, Всю отруту і наругу, Всі докори і прокльони Для своєї оборони Однесу я небесам. Любий краю! Догораю Я без суму і ваги, Хто в цім винен — я не знаю, Тільки ж я не проклинаю Всіх байдужих, гордих, вільних, Ворогів своїх довільних, Повних щастя і снаги. Тільки ж маю, Рідний краю, Я розвагу ту в собі, Що в нещасті і в нарузі, Що в розпуці, в горі, в тузі Ти журливо не ридаєш, А міцнієш і складаєш Гімни чистій боротьбі! * * * СТРУНИ І Нерви мої — струни; Серце моє — ліра; Як розходяться буруни Диким виром серед мира, Нерви-струни загудуть Диким шалом. Мов стихія б’є по струнах, По серцях і душах юних, Мов гармати десь ревуть. Перепалом. Так тривожно б’ють удари! Десь пожежі і примари, Смертні плями на ножах! Крик останній! Жах! ІІ Як щебече, як співає До Аврори соловей, Фея струни розбирає, І за нею безліч фей. Без утоми ліра дзвонить Переборами пісень, Мов од туги всіх боронить, Зустрічає ясний день. Звуки весело, побідно Ллються, сиплються, живуть, Вгору, вгору непомітно В небо сонячне пливуть. Ніччю місяць срібновидий Пісню слухає мою, Віють крилами сільфіди В пишноцвітному раю. Ллються дзвінко серенади Вільні, ніжні і живі, Грають блисками каскади, Світять огники в траві. III Тихо, так тихо, жалібно грає, Ліра за щастям розбитим ридає, Чайкою квилить В горі, в знемозі... Мати голівоньку хилить В полі над сином при битій дорозі, Вітер поволі носить ридання; Голови хилять сумно воли. Тяжкі, болючі в грудях стискання Серце звели. * * * ВЕЧІРНІЙ СУМ Все змарніло, все поблідло, Гасне, гасне ясне світло; Квіти білі, квіти сині В’януть, никнуть в самотині, Ароматами не дишуть; Сонцем витворену думу В чарах мороку і суму Сонні тіні заколишуть. * * * ЧАРИ Рви ромашки і левкої, Рви квітки мої в саду; Я зроблю тобі настої, Де всі чари розведу. Я навіку силу-вроду Тим настоєм збережу; Ласки сонця, фарби сходу В кожнім серці я збужу. Є в садочку ніжне зілля — Юних любощів трава; Після цього, мов з похмілля, Розгориться голова. Як полюбиш без упину, Як полюбиш без пуття, Прилети,— я дам краплину,— Вік не буде забуття. Та одну краплину зілля Дай тому, що серце взяв, Щоб любив до божевілля, А за віщо... щоб не знав! * * * ДУША-ПУСТКА Наче ворог пройшов по душі молодій, Все понищивши цінне і миле,— Так любов залишила в істоті твоїй Тільки листя змертвіле, зотліле. То ж була не любов, а болюча жага, Тіла юного буйне хотіння; Після нього тепер тільки сум, та вага, Та болюче сердечне тремтіння. Вже пропала любов!.. Не молись, не чекай; Знай — не буде її на руїнах! Вже не прийде вона, хоч шукай, не шукай Ти її в ілюзійних картинах! Там, де храму нема, де престолу нема, Годі бути великій святині! Гріх святиню прогнав, і лишилася тьма Та кохання в сумній самотині. * * * ТІНІ Гойдаючись, тіні в годині вечірній З промінням срібляним свавільно злились І, хвильку побувши у дружбі невірній, Безжурно і легко навік рознялись. Так саме розбили ми дружбу з тобою І так погасили кохання своє — Життя не буває без гострого болю І з тінями промінь на мить заграє. * * * ЗМОГА Можу прощати до власного болю, Можу любити до прикрих огид — Щастям великим, неначе журбою, Хмариться радісний вид. Можу так весело, радісно грати, Можу од жаху впасти в танку; Можу так свято, так тихо вмирати, В серці складаючи пісню дзвінку. * * * ОРКЕСТР Луки, води, баговіння Вільний голос подають — Так і чується гудіння Зверху, знизу, там і тут. Ллються звуки на просторі — І в повітрі і в траві; — Вийди в щасті, вийди в горі І в гармонії живи. Будять тишу листом вишні, Липи, яблуні, дуби; Десь дзвенять дзвінки розкішні: — Поновляйся і люби! В ніжних пахощах природа Знову свято одграє — Крик зозулі і удода Знак оркестру подає. Десь далеко забриніла Перша флейта-соловей! Ближче, ближче! Звуків сила Припадає до грудей. Вільні співи, щебетання Переливами бринять; Стиски ніжного кохання Серце радістю п’янять. * * * ВЕЧІР Тихо сонце закотилось. Небо в смугах золотих. Все заснуло, притаїлось; Степ дрімає; степ затих. Плесо річки виграває, Сплять, дрімають комиші; Ніжно пісня випливає, Мов молитва із душі. Тільки серце так тривожно Власним боєм одграє — Вже розбилося безбожно Щастя давнєє твоє. Горе в серце закололо; В тьмі затих журливий спів. Вітер травами навколо Тиховійно зашумів. * * * З ВІТРОМ Не в екстазі — декадансі, Не в сновійнім хорім трансі, А на вільному просторі З буйним вітром в розговорі Ти покажеш в дивнім творі Силу велетня міцного, Силу співу запального, Ясність дум; Ти розвієш полем, степом Все навіяне вертепом, Всі намули і полуди, Фарисейські пересуди, Біль і сум. * * * ПОСТОРОГА З ким я серце розділю, Де так палко забриніли Перші думи, перші сили, Де я знову спопелю Перші витворені чари, Що руїни освітили Ясним сонцем із-за хмари? Чую, чую в серці пал, Та повітряний, безтільний. Пал кохання безроздільний; Де ж мій милий ідеал, З ким ділить мені удасться Диво-скарб, огонь мій вільний, Горем витворене щастя? Може, знову пропадуть, Спопеляться всі надії, І не феї, а повії Знову серце ізведуть В криках злості і догани, А бальзам мій покладуть На свої пригульні рани. Я не можу ворожить Для безтільного кохання; Може, чарами шукання Цілий вік я буду жить, Та не зможу в кожній пустці Розтопить свого бажання В ціломудреній розпусті. Не торкнуться губи губ, Де нема живого палу!— Не пущу я на поталу Тих сердечних самозгуб, Що колись в могилі-серці Клались трупами помалу Феї-мрії в буйнім герці. Хай загинуть, погорять, Тільки палко не здійсняться Всі ті образи, що сняться, Всі ті зорі, що зорять В крузі, в центрі небосхилу,— Хай на серці притаяться Без розділу. * * * ТАЙНИ І Як живуть мири надземні, Ми гадаєм з давніх пір, Як там крешуть камні-кремні Іскри-зорі з іскор зір. Як живуть серця незнані, Нерозгадані, мов мири, Ніби огники в тумані Сміло скинуті згори. ІІ В час вечірньої утоми Ми не зносимось до зір І не гноми-астрономи Нам покажуть гірний мир. Тільки з власного страждання Знать ми хочем тайни мук, Та до нашого бажання Не летить одвітний звук. Дух узнає чари ночі, Дух узнає всі легенди; Все ми, все оддать охочі За божественні моменти. III Вас дражнили, вас дражнили Наші дзвони, наші сили, Наші радощі і муки; Ви над нами голосили, Мов смертельні хижі круки. Ми прощали, ми прощали, Ми у мріях захищали Вас, розбещених і злісних; Ми вам душі завіщали В творах радісних, первісних. * * * МИ І ВИ І Нас не спалять, нас не спалять Цілі огнища купальські: Наші думи, нашу пам’ять Верне потічок Кастальський. Ми вигнанцями в пустелі Будем щастя добувати, Для духовної оселі Будем брати неба шати. Ваше царство — царство смерті; Наше царство — царство тління; Дух же творчий, дух упертий Прагне вічного горіння. * * *