ЧУПРИНКА ГРИГОРІЙ
Збірка “Білий гарт”
_____________________________________________
БІЛИЙ ГАРТ Свище полум’я з горнила, Грають іскри навкруги… — Все розбила, розлюбила Без сердешної нудьги.
Б’ється в грудях буйна сила Суше сталь мою сльозу… — Все розбила, розлюбила. Бахну! Трахну! Рознесу!
Рветься полум’я з горнила, Сам я в полум’ї горю. — Все розбила, розлюбила. Бахну! Трахну! Розорю!
Бризки золота розкину З гнівом, кров’ю і плачем. Бахну, трахну й сам загину, Мов під молотом-мечем.
Чорний дим летить з горнила, Б’ється, гнеться в іскрах сталь. — Все розбила, розлюбила. Бахну! Трахну! — всіх не жаль.
СМЕРТІЮ СМЕРТЬ!.. Ти умри, співець, фізично З замиранням струн твоїх, Щоб божественно-велично Дар високий твій затих.
Щоб свавільно одлетіло З даром божим людське зло І щоб тіло одкупило Все, що в духа одняло.
В світлозоряній блакиті Стріне пісню вищий дух. Ти не смієш жить на світі, Раз твій жертовник потух!
Ти пророк, ти світлий геній, Ти блискучий метеор! Ти не смієш буть на сцені, Як освистаний актор!
Так умри ж, співець, без болю, Тихо, тихо, наче дух, Промайни перед юрбою, Як небесний світлий рух.
Муки взнає ніч глибока, Муки чисті і святі… Ти згадай того пророка, Що скінчився на хресті!..
СВЯТОГОР І
Грюк вулкана підземельний. Регіт. Стогін. Дим пекельний Знявся вихором навкруг! Грізно, гучно, ревом бурі В стіни-мури До покинутих, забутих, Злою темрявою скутих Кинув поклик творчий дух.
Хиже птаство розлетілось, В чорних зграях закрутилось. Впав на гори темний флор. Ніби вкритий димним зливом, З криком, з гнівом Став до бою проти скелі В чорній темряві пустелі Землеборець Святогор.
В степ шарахнули буй-тури, В гори, в нори, мов в тортури, Зникли з ляку хижаки, А над їхнім рабським жахом Вільним махом Б’є по чорних скелях-трупах, По гранітах, по уступах Смілий велетень палкий.
II
Коло скелі, мов під ґанком, Світлим ранком під серпанком Спить-дрімає Святогор, А над ним, мов дим, літає, Хижих спільників вітає В чорній зграї злісний хор.
Встало сонце променисте, Грає в росах поле чисте, Плеском води гомонять; Вільні птахи вигравають, Щось віщують, виливають І бринять, бринять, бринять.
В ніжних дзвонах, в перельотах Тонуть співи в синіх водах, В небі, в полі, на ріллі… А під ґанком важко дишуть, Ніби цілий степ колишуть, Груди Страдника Землі.
ЦАР-ОГОНЬ Блиском, блиском, Миготінням, Тріском, тріском, Лупотінням Розгулявся Цар-Огонь. В золотих червоних ризах, В димках білих, синіх, сизих, Гнівно в’ється по карнизах, Всіх тримає осторонь. То жахає гоготінням, То віщує лопотінням: «Я огонь, огонь, огонь!..»
Палом, палом Переливним, Шалом, шалом Буйно-гнівним Дивний твориться процес: То могутній, то гарячий Дух руйнуючої вдачі Робить смертні передачі, Як розгніваний Зевес, Творить акти одживання Для нового будування — Діє творчості процес.
1911
ЗАГУБЛЕНИЙ РАЙ Не падай, не падай! Тут сили ворожі Вітатимуть гибіль твою. Тут в’януть під регіт скривавлені рожі У ріднім… проклятім раю.
Дивись, як змарніла голівка лілеї, Що так дивовижно цвіла. Дивись, як розноситься цвіт орхідеї, Що вчора, ще вчора, жила!
Тут тільки терни, мов тирани свавільні, На свіжих могилах цвітуть, І поять їх соки криваві могильні І сльози, що з неба ідуть.
То сльози загублених, світлих, прекрасних, Замучених ранніх квіток; Лежать вони сумно в могилах завчасних, І давить їх темний куток.
Тут смерть бенкетує! Тут сили ворожі Погублять всі сили твої! Тут сумно пов’януть скривавлені рожі, Пісень не скінчать солов’ї.
Не падай, не падай! Збуди свою силу І світоч неси до кінця!.. Тут б’ються, хоч бачуть завчасну могилу, Могутні, одважні серця.
CREDO Не продасться справжня ліра, Повна гніву, повна сліз!.. Не твори собі кумира — Мій улюблений девіз.
Я люблю натхненні звуки, Я люблю святу красу, Так до вас, ворожі дуки, Я душі не понесу!
Я люблю свої страждання І страждання тих людей, Що тримають до сконання Прапор страдницьких ідей.
Братом світла, братом сонця Я зроблюся хоч на мить,— В небі ж брязканням червонця Блиску сонця не купить!
Сяйво, світло — скільки зору — Все моє, моє й моє. До блакитного простору Дух мій гімни подає!
Дзвонить, стогне, плаче ліра. Я іду за Рубікон. Не твори собі кумира — Мій улюблений закон!..
КРИВАВІ КВІТИ Я кладу криваві стьожки На ромашки, на волошки, На чебрець, на деревій, Щоб вились над кров’ю круки, Щоб лились прожиті муки В дикій пісні хоровій.
Думу смілу, надзвичайну Понесу я в путь негайну І нікому не скажу, Що я в травах кучерявих, Що я в квітоньках яскравих З болем серця положу.
Рідний степ затопчуть коні, Зникнуть квітоньки червоні, Та не щезне давня кров, І під сонячним промінням, Під теплом, під миготінням Розів’ються квіти знов.
Віє, віє вітер злісний, Грізно нище цвіт первісний, Скаженіє і гуде І стеблиночки і листя З зачарованого місця, З поля рідного мете.
Тільки ж знов на полі крові Ніжні квітоньки чудові Пишно, пишно розцвітуть, І колись на їх стеблинки, На одроджені билинки Роси радісно впадуть.
ЛЬОТ Вільний дух летить з оселі На палкий простір пустелі, Де нема людських отар, Де ні слави, ні догани Не пускають урагани, Як зловісних чорних хмар.
Слава кров’ю там не хлине, Дух од злості не загине, Мов підстрелений орел,— Там натхнення вільне, чисте, І величне, і огнисте Б’є з божественних джерел.
Там свята і неприступна Ллється пісня непідкупна, Наче богові хвала, І її, мов павутину, Носить в вільную годину Льот пустельного орла.
Хай не люди, а самуми Носять вимучені думи, Ті, що в серці залягли! Так лети ж, лети з оселі, Знай, що в царственій пустелі Ждуть тебе Царі-Орли!..
ВАЛЬС І
Стук, стук! Диб, диб… Ніжно, ніжно, Дивовижно, Тонко, тонко, тонкобіжно Одбивають ноги, ноги Смілу силу Перемоги Божевільний сиплють дріб! Серед шуму, серед крику В’ються люди під музику, В парах, в парах, ріжно, ріжно, Граціозно, тонко, ніжно В’ються роєм, Перебоєм, Ловлять оргію дзвінку, І кружляють, І гуляють в божевільному танку.
II
Стогне бубон, стогне бас; Ходять пароньки стрункі, І між ними раз у раз Дзвонять чароньки дзвінкі. Щось далеке, щось старе Всім музика награє, Душу звуками бере, Душу в звуках оддає. Все живе, пливе в шинку: Юність, щастя… далеч, степ… Щось своє додав в танку Так безсоромно вертеп. Все святе згубив шинок, Грішне видав за святе, Знищив юності вінок, Знищив щастя золоте.
ІІІ
Струни розірвані, струни розбещені Плачуть, мов діти, людьми обезчещені, Журно ридають, мрійно летять, Плачуть, розірвані, плачуть, розлажені, Шумом, весіллям та сміхом ображені, З горя, з одчаю палко тремтять. Тихо зникають думи оплакані, В далеч тікають сни перелякані, В царство загублене давніх надій; Серце за ними, мов за родиною, Тихо, тужливо квилить дитиною, Плаче й зливається в грі золотій.
IV
Сріблом, променем, червонцем Сяють, брязкають, летять, Жартівливо струни дзвонять, Звуки, ритми перегонять, То в уяві світять сонцем, То зірками миготять; В кожне серце недобите Щось далеке, пережите, Спомин щастя, сяйво ллє І од горя оборонцем Пісня буряна встає: «Розмахни, махни руками: Скрипки, флейти, бубон, бас З новоявленої гами Сиплють іскорки для нас. Як шалено дишуть груди Одбивають ритм серця! Пийте, пийте для остуди Всю отруту до кінця!..»
V
Диб, диб! Стук, стук!.. Мов неждано, ненароком, Полетів за звуком звук, Всі несуться крок за кроком, Мов тікаючи од мук; Мов б’ючись за кращу долю, Закружилися од болю, Од отрути, од нудьги; То німіють, ніби в млості, То зриваються од злості, Од знесилля, од ваги І літають в шумі, в гамі, Ніби гноми в світлій ямі Навкруги.
VI
Крик!.. Навколо все поблідло, Припинилося весілля. Мов в тумані, світить світло Серед ґвалту божевілля. Стій, музико!.. Дай простору, Дай повітря, степу, бору, Щоб забуть отруту-зілля. Десь далеко розцвітають Ніжні квітоньки рожеві… Солов’ї перелітають З бору-гаю в сад вишневий… Чад!.. Отрута тисне груди… Давні квіти, рідні люди Гучно крикнуть: де ви, де ви?
НОКТЮРН І
Тихо, тихо плеще річка, Шепчуть казку комиші; Все приспала темна нічка В заспокоєній душі:
Давнє щастя, давнє лихо, Давні страдницькі пісні… Нічко-мати, нічко-втіхо, Покажи мені у сні
Образ милий, образ дивний, Що, як зірка, промайнув І, мов янгол тонкоспівний, Струни серця зворухнув.
ІІ
Поміж листом, поміж рястом Дзвінко, Гінко, Дрібно, часто Соловейко виграє, І луною Розсипною За нічною Далиною Дзвін в повітрі розтає. Дзвоном, дробом, переливом Лине, ллється спів за співом За сади і за гаї,— Я ловлю в їх давні сльози І сердечнії занози — Давні одгуки свої.
ЦІЛУВАННЯ Як полину, як полину Я за вічну світлу грань, Ти прийди хоч на хвилину І на труп мій тихо глянь.
Очі, темрявою вкриті, Не покажуть більше сліз, Вії, вінчиком обвиті, Будуть спущені униз.
На щоках моїх безкровних Все ж кривавий буде слід — То рубіни сліз любовних, Що обмиють смертний вид.
Глянь на труп мій без докору, Сліз палких не проливай, Піднімись за мною вгору Льотом мрій в надземний край.
Там в небесних світлих шатах Будуть душі ті святі, Що в житті між дум крилатих Біль ховали в самоті.
Глянь на труп мій без страждання, Щоб зустрів тебе я знов, Заховай ти в час прощання Сльози; муки і любов.
Нахились до мене, мила, Поцілуй в уста бліді… Цілувать в житті уміла… Поцілуєш… і тоді.
ПЕРЕХІД Струни смерті забриніли, Бачу вічності поріг, Смертний образ чорнокрилий Хилить, валить жахом з ніг; Тисне, давить, грає тілом, Віє в очі чорним пилом, Чорним пилом, чорним пухом, Розлучає тіло з духом, Тяжко давить, Поки збавить Од життя І одкриє все незнане, Невідоме, довгождане В вічних чарах забуття. За страждання, За ридання Дасть велику нагороду, Вічний виявить секрет І пригріє Давні мрії На роздоллі небозводу Між планет-комет. В’яне цвіт під ешафотом, Лине дух мій вільним льотом, І в агонії сплелись Жалі з рухом, Тіло з духом, Мов бояться десь загинуть, Мов не хочуть все покинуть, Чим жили колись.
БЕНКЕТ Що, горілка там чи кров? Плеще, плеще чарка пінна, Ну ж, голубко, ну, незмінна, Як не втіхи — дай отрути! Щоб життя нудне забути, Вип’єм швидше! вип’єм знов!
Що там — зрада чи любов? Плеще, хлюпається шклянка, Ну ж, веселко, ну ж, коханко, Щоб минулась чорна туга, Щоб забулась зла наруга, Вип’єм швидше! вип’єм знов!
Там життя? чи, може, смерть? Все одно! — яке нам діло… Щоб в очах почервоніло, Щоб гуляти, танцювати, Щоб і смерть почастувати, Наливай по шклянці вщерть!
Там ридання? Чи танок? Є того й сього потроху: Крові з серця, пива з льоху! Ха, ха, ха! танцює хата!.. Горе, щастя, де ви в ката? Лийте, пийте із шклянок!
ШЛЯХ КВІТЧАСТИЙ Ніжне світло на дороги Кинув серп золоторогий, Освітив мої путі;
Я по їх ходжу, кружляю, І нудьгую, і гуляю В безутішній самоті.
В сонних травах грають роси, Бродять сили безголосі — Я між ними сам і сам;
Груди схоплює тривога: Я без сонця і без бога, Мов ворожий небесам.
Гей, озвися, поле чисте,— Де ж те птаство голосисте, Де рулади і пісні?!
Та мовчи, мовчи про бога, Бо кричить моя тривога, Що огонь його в мені;
Тут дзвенять мої рулади, Ніжні співи й серенади Срібним дзвоном голосним.
І самітно, безпривітно Я прямую, скільки видно, Шляхом, квітами рясним.
ЖАХ Пережити треба жах, Жах смертельний, Щоб горів огонь в очах Надземельний.
З болем родиться чуття Тонше й вище; Рядом з смертю йде життя Найживіше.
Треба знати біль і сум, Сум страждання, Щоб нестись на крилах дум В мир сіяння.
Хай не смерть, а тільки жах, Жах смертельний, Блиск запалює в очах Надземельний.
Завжди смілий той борець, Самий смілий, Хто вже бачив свій кінець, Омертвілий.