ЧЕРЕМШИНА МАРКО
Збірка «Карби»
_____________________________________________
КАРБИ
У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву.
Дивіться, хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.
Хотів би тоті чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку посадити.
Та скілько разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підоймає.
Сухі, надмогильні квіти на цминтарних струпішілих хрестах.
А хоч би їх позліткою золотити, не по веселіють.
А хоч би їх росою росити, не покрасніють.
Лиш би їх до серця тулити, лиш би ними серце кривавити.
Най би раз сонце на каміннім вершку сіло, най би тото село подивилося.
Студені чорні долоні його обтулять, німі лиця його стривожать.
Хмарами його обсотають, ожеледдю зажеледять.
У пазуху ховав би тоті хмари, коло серця їх грів би.
Коби влазилися, коби серця не розмняцкали!
Плачі горами стеляться, дугами гори уперізують.
Буйні вітри ними граються. Тут були, тут нема: співанки жалібні.
Зоря росою їх змиває, гей мід спиває.
Таке село тихесеньке, таке зарошене!
Деревище у мокрій ямі межи німими могилами.
Ану, беріте та голубіте його, ану, пестіть та обіймайте!
Лиш варуйте серце, бо воно вам серце покервавить, глибоко покарбує.
1.
Дьидя гримав кулаком у стіл і погрожував Петрикові, що його утопить, бо пустий, бо хоче багато їсти.
Петрик ховався дідові під приділок і шепотів синіми губками, що не боїться дьиді, бо піде з дідом.
На те дьидя м’якнув і відпускав його дідові:
— Хоть беріть ‘го у пазуху, а хоть у торбину, я вам не бороню. Віна мені не дали-сте, чим їх нагодую?
Дідові руки дрожали, як Петрика гладили:
— Не журітси, небожєта, тото чемний онука, буде мене слухати, буде бабі помагати.
А неня плакала.
Під гору взяв дід внука на коркоші, аби не покотився на долину, як яблуко. Баба стояла вже навперед хати і визирала годованця.
— Ходи ‘д бабі, Петрику, ходи борше, лиши діда!
Відтак завела його в хату, та й денцівку дала, й казала, що буде на припічку спати ніжками до печі. А дід казав, що купить йому велику сопівку на вісім пальців.
— Та бриль касьтровий тобі куплю, а баба павами обтичьит!
Петрик роздивлювався по хаті і бачив образи, стіл. грядки й полиці тоті самі, що в дьиді. Лиш комин був інший: кафльовий, мальований. Дід посадив його на коліна і уважав, аби в печі горшки не позбігали. Показував пальцями мальованих стрільців на комині та й розказував, як вони татарів та багачів різали, смолою обкапували. І обіцював, що справить йому пушку і топорець зробить.
Десь так через тиждень прийшла неня відізнати, що її дитина робить. А Петрик такий біленький, ттакий вичесаний, гей голубець. Розповідав нені, як йому добре у діда. Хвалився, що разом з дідом і бабою на лавці обідає і разом вечеряє. Показував сопівку, і постільці дублені, та онучки черлені та й питався нені, чи вже великий, чи не міг би татарів та багачів стріляти, як оті стрільці на комині.
Та й дід, і баба його хвалили, а неня радувалася.
На храм вуйни і вуйки з чужих сіл посходилися. Петрикові обарінки давали, називали чемним легінем.
— Файного, діду, онуку маєте, коби здоров був!
— Тото у мене господар; діда ввечір роззуває, люльку дідові запікає.
— Ой ні, то бабина дитина; мені горшки сокотит, з окропу пінку збирає.
Хлоп’яче біле личко рум’янилося і ховалося за бабину опинку.
— Шо поцтиве, а шо мудре, най си тєкне. Я вже не раз кажу бабі: коби ше нам люди не наврочили нашого парубка!
— Нівроку, нівроку!
— А йди-ста, Петрику!
— Йди, небоже, поцулуй вуйну в руку.
— Файно, рости великий!
— А цесу вуйну, а цесу? А тепер вуйків! Кажу вам, така дитина, що аж!
По харчуку дід дальше веселив гостей своїм внуком.
Петрик ще ніколи не бачив стільки незнайомих очей, щоби на нього дивилися. Обминав їх, як вогнисте проміння, від котрого паленів і розтоплювався. Вуйни досягали його руками і гладили, як біле курятко, аби зі собою освоїти. Але він, як слиж, висувався з-під долонь і утікав під стіл та й заслонювався звисаючою скатертю. Тоді всі хвали переходили на легкі докори, а з годного легіня робилася бабина дитина. Бабине приговорювання не могло його вугулити з дучки, аж доки дід не сів на порозі і не заграв гуцулки в сопівку.
— А тепер дід тобі каже, аби-с йшов гайдука данцувати, най вуйки та вуйни видют!
На дідове слово хлопець несміливо попід боки брався, підскакував і присідав навприсядки, плескав землю ручками.
— Гей-гоп, гопачя!
— Йкий данцівник годний!
Худокосте, захмарене дідове лице ясніло під сивим, гей вишневий цвіт, волоссям, а його веселість перелітала і на лиця усіх гостей. Вуйни розбезпечувалися і підспівували довгими, крутими голосами, а вуйки підтуптували ногами. Та коли данцівник відтанцював своє, дід заводив такої жалібної, що усі гості надолину голови спускали, як птахи, дощем зіпрані, а баба глибоко зітхала. Петрик піснів на вид покорченої і засумованої старині, як кіт, крадьки надслухував, бо хотів дізнатися, хто тому винен. Але не міг дослухатись свого, бо стариня падькалася та нарікала на тяжкі роки, а дід згадував вправді давні, ліпші часи та кридувався на теперішні так, як каждого вечора перед бабою кривдується. Руки собі заломлював і казав, що уся Гуцулія на старців переходить. Аж як прийшла бесіда про дідового зятя і доньку та про їх діточок, вхопив Петрика туск за серце і витиснув на верх сльози, як росу на голубих чічках.
Небагато хибувало до того, щоби наголос був не розплакався, але баба погрожувала йому, що відведе назад до дьиді й що там дадуть йому чиколонки їсти. Та тим діточий плач загатила, туск у серці потановила. Агості казали йому соромитися за таке м’яке діточе серце.
— Поки-с у діда, то не плач, небоже, ше тот чєс не прийшов на тебе!
На великдень баба убрала Петрика, як паву, і провадила з дідом до дьиді в гості. По дорозі писанки з пазухи виймала, людським дітям за простибі роздавала.
— А єк ми, Петрику, загинемо, то ти будеш за дідову та бабину душу давати - будемо менше карбів мати.
Петрик не раз уже бачив в селі похорони, чув голосні жалібні плачі, а в купі з ними й бесіду про карби, котрих навіть старші люди лякалися і на яких згадку сумно зітхали, як перед чорною зловіщою тучею або чумою жахалися. У його хлоп’ячій уяві виступали ті карби темними, неясними, страшними ворогами його старині, вуйків і тіток, і усього великого села.
— Не бійтеся, дідику та й бабко, єк купите мені стрільбу, то я тоті карби вистрілєю шо до лаби!
2.
Сталося так, що дід не діждався помочі із свого внука. Як лишень Петрик виходив свої роки до школи, поховали діда, а дьидя забрав сина від баби і передав у чужі руки, у місто до школи.
— Коли-с не гарен робити, то газдов не будеш, письма бериси!
От так, як би буря зірвалася і з рісного, зеленого саду відчімхала молоденьку галузочку у ярі та й у млаку межи лози загнала.
Як би на тому місці велика кервава рана лишилася і переділювала одно життя і одно тіло на дві нерівні часті.
Намагався той біль переболіти, тоту рану загоїти.
Гнувся додолу, як лоза від вітру, мовчав, як маленький гріб, а очима крадьки папоротиного цвіту шукав.
Болю не переболів, рани не загоїв.
Тріпався, як птах у клітці, і ще дуже калічився. Обезсилений падав і дивився на відтяте життя, на молодість яснокрилу та й, як злодій, до свого села перекрадався.
Бачив леваду, могилами укриту, червоною луною забагрену: чув жасні стони карбованих кістяків голих, пізнавав їх і плакав.
Здригався і прокидався зі зболеним, карбованим серцем.
Сам себе не пізнавав у панськім плахтю, і люди його не пізнавали.
Соромився кожного кроку й утікав від людей.
А на ферії прилітав Петрик додому.
Баба, з радощів, у долоні сплескувала, до нені говорила:
— Ти у бога шіслива, шо таку дитину маєш! Аді, йкий пишний, панцке лице має!
А як Петрик у неділю стояв у церкві коло дяківського крилоса, то баба його очима пасла та усім кумам у бабинці за нього шепотом розповідала:
— То на світі поцтива дитина, у великих школах учьиєси, мене у руку цулує. Так письма береси, шо паничів учьит і старині грейцір посилає. То велику голову має!
А як куми звели до того бесіду, що він головою не вдався: ані в свого дьидю, ані у неню, лиш таки в свою бабу, то вона не могла з радощів говорити і хіба потакувала головою та й обома сивобровими очима мірила Петрикову голову.
Газди обступали Петрика і випитувалися його про всячину, а баба зараз десь збоку ставала і помагала внукові відповідати на завдані питання.
— Тото, любєтка, не наша голова до такого розуму, ей де!.. тото очима траба би їсти.
Бадіки хотіли її приперти, аби так хлопця не перехвалювала, але баба сіпала Петрика за рукав і кликала додому, а бадікам не давалася переговорити:
— Нас хоть би у тімє хто лупав, то нічо не вигупає, ой не вигупає, любєтка!
На танці легіні брали Петрика межи себе, називали стриженим урльопником і просили аби танцював польки. Дівчата підсмішкувалися, здвигали плечима, із стрижаком танцювати соромились.
— А де твої, Петрику, пави?
— Де топорець карбований?
— Де твоя стрільба, Петрику?
Аж баба не втерпіла, ганьбити їх мусила:
- Ніби він на вас дивитси, ніби ви проти него? Ше таку приведе біленьку паню, шо будете єї в руку цулувати. Йкої нужди шкіритеси?
Дівчата ще дужче сміялися, бабині слова на кпи брали. Лиш чорнобрива Калина Несторієва не відзивалася, жалем серце обсотувала, сумом твар запишнювала.
Отік нагадувала собі, як з Петриком вівці пасла, співанки співала, прошивки йому вишивала, на святвечір оріхами частувала.
Отік ловила тоті слова, котрими колись Петрикова баба до неї лебеділа, своєю невісткою називала. Наче за мерцем, за Петриком банувала.
По слотливім тижні баба веріткою накривалася, із внуком у ліс гриби збирати вибиралася.
Бродили травами обоє, по коліна зарошені. Глипали через окіп у камару і бачили гриби, як густу розсаду. Переступили і збирали.
Надійшов злісний. Розкричався на бабу, відобрав кошіль і вхопив за верітку. Баба спирала і відпрошувалася, як дитина.
Злісний трутив її так, що вона упала. Петрикові лють бесіду відобрала, стояв, як свічка. Злісний глянув на нього і, кидаючи кошіль та й верітку, усміхнувся:
— Встидзь сє, пан, зе старов хлопков гжиби збіраць, пан гімназияста!
І пішов далі.
Баба приходила до себе й радувалася верітці та й кошелеві, начеб дістала їх у дарунок від злісного, а рівночасно билася в груди, і йойкалася, та нарікала сама на себе, що один карб більшее заробила.
А Петрик чув, як в його серце новий карб врізувався.
3.
Ще листячко з дерев не попадало, ще багацька бараболя у купинах не дійшла, ще коноплі в мочулах ще не вимочились, як Петрикова баба забагла -си умирати.
Смеркало.
Крилаті, темні тіні на стінах сідали і, мов сільські гробарі над гробом, ждали.
А світло їх у закутки заганяло.
— Буду гинути, Петрику!
Неня свічку у руці придержувала і сплаканими очима потакувала, що баба буде гинути.
— Що вас болить, бабко?
— Усе тіло болит, небоже, бабу.
— А не мож би лікарі привести?
— Ей де, небоже! Прийшов чєс, та й нема куда. Багачі кличут. та шо з т ого? Або ми маємо відки?
— Чємна дитина! — шепотіла баба і намагалася піднести руку, аби погладити внука.
Дрібні сльози розплилися по її набрезклому, восковому лицю і потавали в ньому, як краплі роси на перегорілому пласті сіна.
— То баб хочут, синку, аби-с з ними на смерть попрощьивси, — відгадувала неня бабину волю.
Петрик вхопив бабині руки, цілував і плакав.
— Просшьий мене, Петрику!
— Най біг простить, бабко.
— І другий раз!
— Най біг простить.
— І третій раз!
— Най біг простить.
Тиша пролетіла через хату, сльозами обмита.
Баба по стелині наляканими очами водила, руки підіймала і якби рій мух від себе відганяла.
— Карби, карби! - простогнала тяжко, мовби через горло важку, велику колоду перетручувала.
— Тото, небоже, бабі карби уже привижьиютси.
Петрик мимохіть глипнув на стелину, але, крім закурілих давніх сволоків, не бачив нічого.
Баба примикала очі, і перехилювала вдолину голову, та й гейби ховалась перед падучою з гори скалою.
— Любко-бабко, не бійтеся ніяких карбів, ви ще подужаєте.
Баба була би внукові перечила, але не могла, а замість неї неня говорила:
— Тото, синку, перед смертев каждому карби показуютси, на душу чікают. Тобі дав біг таку долю, що учьиєшси у школах та й будеш великий розум мати, будеш тим паном. То ти меш кібзувати, що гріх, а шо ні, за шо карбуєси карби. А ми, синку, невчьині, не знаємо. А хоть знаємо, то у біді не памнітаємо, що робимо, а то все йде на душу. Шо грх, то все карб на палици у пана бога та й на души карб. Єк душя на тот світ приходит, то єї карби уже пораховані, уже муки терпіти має. Видиш, небоже, шо коло нас бідно дієси, та й не раз гріхи робитси. Не віддастси довжок, возмеси чужу форостину, залихословитси - та й вже є, вже тото у бога карбовано. А за кождий карб траба кару приймити. Коби-то ми бірували, коби-сми сокотилиси.
— Карби! Карьби! — стогнала баба й руки випручувала.
— Не бійтеси, неньо, біг з вами! Ше дітей лишьиєте,ше за вас молитися будут, та й пан біг, умавит вам карби, — як могла, потішала донька бабу. - А може, господь даст, шо мій Петрик на попа вивчитьси, то буде за вас служби правити, будут вам карби даровані.
— Будут вам, бабко, карби даровані!
Бабині очі останній раз подивилися приязно і ласкаво на Петрика, як на одинокого рятівника, і помаленьки ледом замерзали.
А бабині карби зірвалися і роєм за душею гнали, з хати вилітали.
Навкруги ліси глухо шуміли, трави тремтіли, до землі стелились.
Бабина душа вибігала на верховіття дерев, перескакувала з листка на листок, стручувала росу і тріпотіла голими порубаними крильцями.
Боялася з карбами ще дальше ‘д горі летіти, але вітер займив її силоміць.
За нею розбіглися жалібні плачі і тужливий голос трембіти та й сільських дзвонів, але не могли її здогонити.
Верталися назад голими ножами і викроювали у Петриковім серцю карби, котрі ніколи не загояться і не заростуть панським салом.
ДІД
Сварка так закінчилася, що старий Чюпей відокремився від дітей і від сьогоднішнього дня спить на дворі, а діти в хаті. То вони до нього нічого не мають, а він до них нічого, хоть най зараз хата валиться.
І дід скорчився під колешниною на в’язці мерви, аби спати, але очі не зажмурюються, у голові вариться:
— Абисте-си тоги доробили, коли вода горі піде, абисте-си на своїх дітей такого діждали! Так я вам віншою, шо-сми ваш дьидя, шо-сми вам грунт записав.
— Але єк мні зять чістує, то найби було, бо то чужя дитина, то за того шо-сми на грунт приймив, шо ми розум відобрало.
— То за цу царинку маєш, діду, позавуш, а за цес бурдей межи ребра, - каже.
— Таки так, най мні піхає, най мні місит, толочит, то ані писну, бо то мій розум.
— Я ночі не досипляв, їсти не доїдав, аби лишень ’д хаті прискорбити. Тепер шо робиш, то не твоє, не маєш права.
— За коновочьку маєш, діду, межи очі, аби-с знав, єк працу пропивати.
— Повх межи очі, повз! Мовчи, старий, то тебе твій зять так годує.
— Таку маєш файну оборону, таку доньку файну.
— Бий, каже, марнотратцу, куди видиш, бий – я через него сороченьки не маю!
— А бодай бих ті був малов на лавицу поклав, бодай бих ті був не сплодив.
— Я тебе трошєю? Свою працу трошєю.
— Ану-ко, встань, Насте, з гробу та подивиси, єк твоя донька дьидю шінує!
— Бий, каже, бий ліпше!
Дід обертався на другий бік. Його голова розліталася, усі старі кісточки тріщали і розскакувалися, як спорохнявілі тріски, усі жили рвалися, уся стара сукровиця у землю витікала. Так йому здавалося. Очі хотіли злісно на хату подивитися, та не могли; тьма очі заступила. Хоч би всі хати в селі горіли, хоч би його діти у них пеклися, він не кинув би пальцем. То не його хата. Піт став на чолі виступати.
— Але ти, старий, віджив своє, то машір з своєї хати, не відривай унукам грінку від губи! Руш, старий, з хати, аді ноги зачьинают ти гнити; якої неволі меж ждати?
— Таже-с уже діждавси, на маєш! Аді курей на шию та й авус, та й най буде окаяніє на все село.
— Оце село хоть над озером стане!
— Єк село споганилося, то най пропаде. Торбеям нашо села?
— Твої ровесники вигибли, а ти чього дітем заважьиєш? Аді Микитюків нема, Гелевичів нема, Красія убили, нікого нема. Тогди було інак, а тепер інак.
— А бери ж, старий Чюрею, курей на шию, най молода Чюретина наживаєси!
— Таже ти лумеря не маєш, ти си нічим не пишеш.
— Твій зять пишеси, а ти ні, бо-с такий мав розум.
— Ех! Шо нажив-єс-си, шо на набував-єс-си! Тепер на псю матір.
— Най повішеника ховає, най люди це місце обминают.
— Такі грешні маєш діти!
— Аєк, аєк, грешні, най повішеника відтинают, най радуютси.
— Ей, песєта, песєта, кобих так дужий!
— Мой, бийте діда, єк гамана! Нате – бийте! Ліше бийте!
Дід підвів мале, як грудочка сухої землі, лице, аби його діти били. Лице металося, гейби розсипалося, а сухі руки моцювали курей. Увесь дід задрожав дознаки так, як старий підрубаний дуб, що має скотитися стрімголов у пропасть, аби там зігнити.
Він закинув курей на шию і наперся вставати, але ноги не пускали. Ймився руками землі і застогнав не своїм голосом, підвівся і назад упав, відтак запер у собі дух, ввесь напружився і знов підвівся і ще раз упав і зараз підвівся і пошкутильгав під лісничку. Під ту саму лісничку, що її був сам засадив і що перед вікнами розрослася, але лігма, бо на ній його покійничка арнарію сушила.
Ніч придавила землю, аби не корнєлася. Усе село вирівнялось, гей мочуло. Тьма усе позакривала: і низькі, гуцульські хатки, і високу церкву, і голодних голаків, і маржинку, і… тіло старого Чюрея перед хатою. Але лише до рання.
Гори попідпирали свої великі голови й лежали каменем, гейби боялися носчі, аби їх не задушила. Такі мокрі, як хмари, так поупрівали. Але їх ніхто не порунтає, бо важкі, бо на то їх земля сплодила, аби мир годували. Усі роти мають кожного дня погодувати, усю голоднечу наситити. Лиш дід Чюрей не роззявить до них більше рота, бо… такий мав розум!
Приміточки (словничок) до новелі:
Колешня – стайня для худоби
Мерва -
Царинка – обгороджена сіножать коло хати
Позавуш – поза вуха
Бурдей – убога хата, хижа
Піхати – товкти, бити
Писнути – тихо скрикнути, вигукнути
Прискорбити – придбати
Повх – гуп (звук після удару кулаком)
Марнотратца – марнотратник
Трошєти – витрачувати
Кинути – поворушити (в цьому сенсі)
Машір – «машеруй», забирайся (в цьому сенсі)
Сукровиця – сукровиця, кров (в цьому сенсі)
Курмей – шнур, мотузка
Авус – цілком кінець, смерть (в цьому сенсі)
Лумар, лумера – числа, хата (в цьому сенсі)
Інак – інакше
Торбеї - бідняки
Най – нехай
Грешний, гречний – чемний
Аєк – аякже
Песєта – собачата малі або діти (якщо в лайливій формі – саме в цьому творі)
Гаман –
Гейби – ніби
Дознаки – ніби, схожо
Ймитися – припіднятися
Лісничка – яблуня або грушка, виплекана з дички
Лігма – похилилася
Арнарія – жіночі статки
Корньитися, корнєтися – будитися
Голаки –
Маржинка – худоба
Порунтати - зрушити
Йкас – якась
РАЗ МАТИ РОДИЛА
— Ба, ци не буде гріху, брачіку Луки’, шо ми скоромимоси оцев дурилицев?
— Ей, коби нам лиш тілько гріху, брачіку Ю’, то би не було жури; за це бог простит!
— Та тото я тому кажу, шо то ніби під церков, на світім місци.
— Пусте тобі, Юсипку, в голові! Таже то чоловік, віді, не з креміня, а вночи передреґне ті наскрізь. Раз лучиласи дурничка, як сліпій курці дзерно, та й тото аби гріх, то єк би то було? Аді, зажий здоров!
— Аби й ти здоров, бадічку Луки’!
Юсип приставив фляшку до уст, підніс враз з нею твар догори і з зажмуреними очима потягнув три рази.
— Це за панцке здоровлє, - говорит він, обтираючись.
— Якурат за панцке! За наше здоровлє; най пани п’ют самі за своє здоровлє. Це ми собі так, єк би заробили, - перечив Лукин.
— Таки правду кажеш, Лукинку, про мене, най їх і вихапає. Аді, дуріют у селі так, єк си дуріє: спровадили собі вчера музику з міста, та музика грає, а вони: шо п’ют, шо гуляют, а шо - най не кажу! Але, єк єкийс казав: дуріют, бо мают з-за чого дуріти, а на свіжім люхті то ше гірше йде їм дур до голови.
— Та й тото їм панит, брачіку Ю’; генде наїхало було того здохлєча так, шо аж, - та по тому кожде так відтановилоси, хоть бричем брити.
— Чіму би не панило, коли то у них файний футраш,: самі м’єса та кава, та гарбата, та гараки, та цукри, та шо душа забажає.То сумрі суменні! Аді, і оцес наколесник, шо на тій нужді їхав та й упав на камінє, то також сумар. Як давав нам по тій шустці, то сми глипнув у ташку, а там аж кишить: самі сороківці.
— На, маєш! Єкби не був сумар, то не дав би шустку задурно. Тота колісниця не дуже й важка, а до Манделениної хати таки недалічко.
— Ей, не дуже вона важка, та й не дуже легка, видів-єс, шо то саме залізо: шпиці залізні, держик залізний, лиш на колесах зверхи шос таке, єк пампух. Просто мудрація!
— Але най хоть раз гепнувси до каміння, аби знав, єк іти вночі на роздобенди, — тішився Лукин.
— Я сам кажу, аби світивси тот камінь, де він зашпотавси, були би-сми й не виділи дудочок.
— То байка, бадіку Ю’, але того, шо ме тємити, єк за чилідинами шниріти. Аді, чув-сми, єк тої неділі фаливси у коршмі, шо, каже, нема такої дівки в селі, аби їго не любила.
— Ей, брє! Ану, дивиси, така погань! Коби хоть флєтєв, то бих не казав, а тото волос уже цвите. Хтось то ше мені казав, шо видів оногди, як він ранісінько купавси, то, каже, на попереці сам струп та й струп.
— Га! То кров у нім, Юсипку, так грає!
— Ба, ци варе кров?
— Очі видют, шо кров. Єкби ‘го не пекло, то би не ліз у студену воду та й не літав би по селу.
Лукин устав із ношів, підніс трембіту, затрубив тричі, а Юсип крикнув хрипливим голосом три рази “бердо!”. Голос трембіти зіллявся із журкотом Черемошу й шумом смеречин і розсипався по всьому селу: насамперед розстелився понад сонними лісами, відтак відбився об супротилежні скелі й відгомоном полетів дальше, дальше, аж на край села. За ним чимчикував придушений Юсипів голос, що зіллявся з ворохканням жаб і не вспів добігти на поконече села. Все ж таки почули його куни, що досі свобідно ігрались під церковною банею, почули його сови, що вигукували людям “на смерть” своє зловіще “угу”, а тепер замовкли. А зачули його, також, на зарінку плотарі, що дрімали при варті і ждали на досвітню гать.
— Не хирів би старий, але горрлає! - обізвався один плотар, докидаючи трісок до ватри.
— Але-бо, бігме! Він вартує церкву, а дома дес “когут” ґаздує! — додав керманич, що простягнувся на камінню, поправив у головах кожушину і обернувся на другий бік.
Одна хмара закрила вузенький небокрай і не давала церковним вартівникам подивитися докладно на годинник, що на ньому мерехтять золоті вказівки - блискучі зорі.
Юсип і Лукин обійшли навкруги церков, прокашлялися і посідали назад на ноші.
— Темно-си, єк у розі, віді, буде дощ, - розпочав Юсип.
— Про мене, най буде, шо хоче, — віднехотя відповів Лукин, наче невдоволений із сеї банальної теми, і хотів звернути бесіду на щось інше. Він потряс міцно фляшкою і наслухував, чи відозветься горівка в ній. Горівка відозвалась булькотом.
— А чуй, Ю’, ше є аразд цеї чімериці.
— Та я вже, бадічку Лукинку, не дуже лакім на ню. Іде публіка в голову, а я таки не тємлю, кили-сми її заживав. Нема з-за чого, та й тому не кортит, най постит душа.
— Та ніби і я не гину за нев, але єк бог дав, то най лютруєси в кишці, шкода, аби вивітрювала. Аби-с здоров, бадіку Ю’!
— Най біг даст на пожиток, бадічку Луки’!
І Лукин потягнув раз, другий. третій та й подав Юсипові, котрий зробив теж саме, тільки що закашлявся. Лукин відібрав фляшку в свої руки й хотів заткати її рубаним корком, але що корок упав на землю, а у тьмі годі було його знайти, то ж він заткав пляшку пальцем.
— Тото, любчіку Юсипку, не з добра ти так кашляєш!
— Та де з добра, брачіку Луки’?
— Тебе, аді, гей збиткує твоя Марічка!
— Що ж дієти, Лукинку, коли-сми був дурний.
— Я тобі це таки скажу, шо онь дурний. Хто таке видів так “когута” ‘д хаті припускати?
— Та неволя ‘го припускає! Сам впелескавси та й ходит, уодно ходит, а в мене єка вже путеря. Сперти не зіпру, ой не зіпру, брачіку Лукинку!
— Бо-с такий розумний! Ану, най би він до мене прийшов! Я би єго вперед запитавси: чого-с прийшов? А єк би він шос туда… то бих колом гнав від хати. “Мой брє, - сказав бих, - у мене жінка ґаздиня, з шандарями не тримає”, - бігме, сказав бих.
— Ей, брачіку, був один такий чєс, шо і я хотів єму так сказати. Єк-сми був тогід узимі приповздивси на роботі, та й прихожю нагрітиси ‘д хаті, а він за столом, та й моя коло него не вишкірюєси, не вишкірюєси - ні. А на столі, єк на храм, ей де, шо я кажу, - і на храм не найдеси так хоть би у найпершого ґазди: око горівки, кусак солонини, петльований хліб, - усе приніс! Та лише я в хату, а він до мене: “Ти, мой, так вартуєш косцюл? Ти знаєш, шо я прийшов, каже, - на контролю?” Та й мене за прошивку , та й на двір. А на дворі світа на крок не видко, так фужделит. Та так -сми си був тогди вбезсебив, шо трєсло мнов, гейби в пропасници. Але відтак міркую собі: “Най біда щезає в озірє та в шкрепітє!” То, зваєєш, Юсипку, тісарська дитина, муніцію має, одне-друге, загатит ті кольбов, та й не дихнеш навіть, або скує ті, та й гний на старість у гарешті. Чоловік, аді, мусит терпіти, хоть би не рад!
— Бо він ше трафив на свого! Я бих йому з-за ніхоть не терпів. Мой, я був у тісарськім войську, а там не такі голови, єк це, самі єднорали, та фебрі, та капітани, але ніхто мні пальцем не кинув. Тому так рєд не йде; шо не вілно, то раз не вілно, а шо вілно, то раз вілно, а чужу ґаздиню відбирати, то цалком не вільно. Мой, до ґаздині є ґазда! Аби-с був сліпий або кривий, аби-с таки прем гиб, то ти голова в хаті. Чуєш, Ю’, твій верьх у хаті!
— Тото ані слова, шо без ґазди хата пуста, але шо ж дієти, єк панич до чілідини липне? Дурний я мав розум, що-сми ‘го послухав та й узєв її на свою голову. Най би була сивіла. Але єк зачєли мні раїти та раїти, то-сми здурів був, так єк си дуріє. А найдужче таки він сам: “Сватай, - каже, - Демєнову Марічку, то дужя дівка, обхаїт тебе та хлопця”. Абих був знав, шо таке буде, то бих був не женивси, доки віку-життя мого. Добре то казала мені, єк умирала моя першаґ. покійничка: “не жениси, - каже, - Юсипку, бо заситиш себе та й Іванка. Хлопец підросте, та й невістка ті обкутає!” Та таки сталося на її слові, дав би їй біг царство небесне! Пропав я, та й Іванко пропав.
З Юсипових вийшов тяжкий голос зітхання, так, як зі спорожнілого дерева вихолюється наверх крихка дерев’яна мука, коли його вертить гострий залізний сверник. Лукин розсердився на товаришеву чорну долю і показав своє пересердя тим, що випручав праву руку наперед так, як випручається її до грізьби. Але в руці відозвалася горівка і своїм болькотом пригадалася його пам’яті та й зацитькала на хвильку його обурення. Він не відповів нічого, тілько без приговорювання приложив фляшку до уст, “покропив горло” і подав товаришеві. Юсип зробив те саме вже без принуки. Відтак розмістилися оба вигідніше на ношах. Лукин присунувся ближче до товариша, обняв його лівою рукою поза шию і тим способом об’явив своє “співчуття” його недолі. Юсипові гадки впинилися коло його Марічки і жандарма: він почув себе дуже нещасливим і пониженим, і тому закипів у ньому гнів супроти “панича”. Досі тлів у ньому той сам гнів, але на самому дні старечого приголомшеного серця. Наверх не виходив ніколи. Тепер розпалив його горівчаний огонь і “добре серце” товариша. Розгарячений і розчулений Юсип і собі обняв Лукина поза шию і приговорював сердешно:
— За тот, шо маєш м’яке серце, Лукинку, то так ті навижу, як рідного брата. Та й за то ті ше люблю, шо стоїш за правдов, та й ше за тото, шо не стоїш нікому в броду.
— Брачіку Юсипку, - заговорив на те Лукин, що досі потакував головою підхлібній бесіді. - Аді, хоть мні медом масти, хоть дехтем чорни, а хоть мні бери та на шкамутки порубай, то єк кажу, шо ми тє жєль, то жєль. А єк ті вижу, шо-с почорнів, єк божа земля, то у мні аж тьохкає. Мой брє, та ми служимо сьвітій церкві, та й за шо служимо? Піп бере роківшину, дєк бере, паламар бере, а ми шо? За тоту десєтку, шо громада дає, та цілий рік божий ока не стули?
— Лишім тото, брачіку Луки’, ше, віді, є на небі йкис бог, бігме, є, там дістанемо ліпшу плату, — перервав Юсип.
— Я кажу це протів того, говорив дальше Лукин, - шо, аді, тебе “когут” сушит; живцем поклав би ті в землю, єкби міг. Він фасує леник, то тому його обрік грає, а ти шо? А тісарська каса на тото на него не несе, аби він тобі ґаздиню відбирав. То такої не йде, брачіку Юсипку, ні! Єк у хаті пекло, то єке тото життє?
— Ой нема життя, душко Лукинку, лиш мука та й мука! — застогнав Юсип.
— Ци гадаєш, Юсипку, шо я не знаю твій болєк? Аді, сидимо тут, а я таки за “когута” думаю, бо мні болит за тобов серце.
— Аби-с прожив, бадіку Лукинку, шо-с не подуфалий, шо мні жєлуєш. Аби ті бог так ласков небеснов пожєлував, - процідив жалісно Юсип і рівночасно обіймив Лукина й другою рукою і голосно з ним поцілувався в уста.
Коли б їх так побачив який незнайомий бадіка, то змалював би собі у своїй гуцульській уяві двох мерців, що урвалися з тамтого світа і голубляться на ношах під церквою, доки треті кури не запіють. — Аби-с прожив, Юсипку!
— Аби-с прожив, Лукинку! - бажали собі, без упину, зворушені бадіки і випорожнювали до дна фляшку.
— Дє’, дєдю, гив! чуєте, дє’! - озвався нараз під церковною хвірткою хлоп’ячий тремтячий голос.
— Ци то мені причуваєси, ци то твій Іванко кличе? - питав Лукин товариша, перериваючи сердешну розмову.
Юсип став надслухувати і нарешті пізнав голос свого синка та й підійшов до хвіртки:
— То ти, Іванку?
— Я, дєдику.
— А ти чого тепер?
— Бо панич у хаті.
— Ну, та шо панич?
— Таже вігнав мене.
— Єк то вігнав?
— Казав, шо кольбов заріже.
— А мачуха нічо?
— Мачуха чиниласи, шо спит.
— А він давно прийшов?
— Зараз-таки, єк ви пішли на варту.
— А ти де був тілький чєс?
— У хоромах за полібічком.
— Та шо він робит?
— Він спав, а тепер убираєси, вже, віді, лагодитси йти ‘д вам контролю, та тіму я прибіг дати вам знати. Сокотітси, дєдику, не спіт, аби кольбов не джюґнув.
— Ет, іди гет, дурнєчку, коби він лиш суди прийшов, то я йому джюґну. Братіку, Лукинку, слухай-ста, ми йому покажемо.
— Таки так, шо покажемо, най знає, по чому лікоть табаки. То каже хлопец, шо вже прийшов? — питав подалеку Лукин.
— Ше сночі прийшов, а тепер лагодитси ‘д нам на контролю!
— Дєдику, я тікаю ‘д хаті, аби мні тут не захопив. Не спіт, сокотітси, дєдику, — просив Іванко на відхіднім.
Але Юсипові не в голові тепер хлоп’ячі просьби. Він, що все мовчки тулив у собі гнів супроти “панича”, що ніколи не поважався би був чим-небудь зобидити якого-небудь “пана”, сипле тепер грізьбами та проклятьмами на свого наставника, контрольора.
— Най йде, коби прийшов, буде мені крепір та йому крепір. Мой, раз мати родила, раз треба гинути! - викрикував він у розпалі.
Лукин утихомирився, коли зачув, що “панич” лагодиться на контролю; він сховав фляшку у дзьобню, взяв трембіту у руки і лише півголосом притакував товаришеві.
Розпалений Юсип не завважав товаришевого ляку і невгавно викрикував щораз, то дужче, що раз, то голосніше. Покірний і услужливий панам Черемош, що вліті гуляють по ньому на тяжких дарабах, біситься так самоґ. коли у сльоту наллється у нього багато мутної води.
“Фів! фів! фів!” — запищала жандармська трубочка під хвірткою, а слідом за тим гукнув здоровецький голос:
— Варта!
Лукин задрожав і потверезів зовсім; скоріше метнувся, притулив трембіту до уст і відозвався нею, але не заглушив Юсипового крику.
— Цо там такі галас? — гостро озвався голос.
Лукин не знав, спершу, що відповісти; він підійшов під хвіртку і, перепуджений, став не дуже голосно говорити:
— То, проше чєсного паничя та й вахмісця, аді, єкос так, шо-о-о….
Юсип не дав йому доцідити сю відповідь, бо звернувся до жандарма із своєю бесідою:
— Вже прийшов-єс, уже? Чого-с прийшов? Різати мні хочеш? На, заріж мні, на-а-а! — І Юсип луснув рукою в паркан.
— Отвуж мі фуртке! — гримнув люто жандарм.
Лукин витягнув кілок з клямки, відкинув підпору, і хвіртка відчинилася. Жандарм переступив умить її перелаз, прискочив до Юсима, замахнувся і луснув його в лице. Юсип повалився на землю, а жандарм зараз прискочив до Лукина.
— То, проше ясного паничя та й вахмісця, то Юсип, аді, трохи при фантазії, а я в тім нічо не сьвідім, бігме, нічо, абих так жив, шо нічо! — випрошувався він коштом товариша.
— Лайдакі! Ви так вартуєте косцюл?
— Проше паничя, гунцвот моє ім’є, єк я в тім шо сьвідім, я пазю служби! — покірненько оправдувався Лукин.
Юсип піднявся і знов упав на землю, а відтак знов піднявся, зібгався в каблук, прискочив до жандарма, вхопив напрасно за кабат, потряс ним і заревів нелюдським голосом:
— Мо-о-ой! Раз мати родила!
Той його голос клубком вирвася з грудей, неначе фльонт, що його силоміць витиснув із рушниці підпалений порох. Його виперла жовч мужицького серця, що довгий час у ньому збиралася, аж нарешті розпалилася і тріснула.
— Мо-о-ой! Раз мати родила! — повторяв безнастанно Юсип і ціпко держався жандармського кабата.
— Ю’! а ти здурів, ци шо тобі таке? Та же то панич! — боязко і соромно уговкнув Лукин.
Жандармські ланцюжки дзоркнули й, вмить, впилися в Юсипові руки.
— Мурго! Мільч! Лукаш, до вуйта, до гміни, нєх пшийдзє натихмяст! Рушай до гміни зе мнов, ти, старий злодзєю! — сипав жандарм свої розкази, як пекучі іскри.
Хвіртка ще раз скрипнула і випустила Лукина, жандарма і скованого Юсипа.
Ранісінько став продувати гірський вітер і розігнав хмари в безвісті. Рум’яне сонічко вихопилося на вершок гори та й скочило у Черемошеві плеса. Так воно купається, так вимивається, що рум’янці на його круглому лиці переходять у ярке сяєво.
На дзвіниці розгойдалися дзвони і скликають людей на недільну відправу. Ідуть бадіки на молебні та й вихваляють погоду. Одні вихваляють її, а другі кривдуються, що вона якраз на неділю випала, а не на робітний день.
Близенько перед церквою коло громадської канцелярії зупиняються всі та й прилучуються до гурту, що зібрався довкола скованого простоволосого Юсипа. Випитують один другого, що воно таке сталося, а як побачать жандарма, що сів собі на лавочці, спустив чако на очі і ніби дрімає, то всі мовкнуть. Вони догадуються якогось злочину, що його допустився Юсип, і кліпають допитливо один на одного, та й покивують головами.
Юсип понуро дивиться на землю і від часу до часу утирає, скованими руками, кров з лиця, що набризкала сеї ночі межи стінами громадської канцелярії.
— Дивітси, люди, покаяніє та й аби-сте своїм закзували підносити руку на пана вахмісщя. Дивітси, шінуйте пана вахміщя, аби-сте котрий не попацили таке, єк Юсип. Майте розум панове ґазди, не подуфальтеси, не лихословте, бо за пана вахміщя гостра кара. Аді, Юсип заштрик тепер у біду, та й не знати, ци вийде з припону! - заговорив війт до гурту, показуючи рукою на Юсипа.
— Здурів чоловік на старість, здурів! — чути було голоси між гуртом.
Жандарм підніс з очей чако, роздивився по гурті і усміхнувся. То був сміх вдоволення із-за того, що Юсипів “злочин” учинив корисне для нього враження на бадіках. Він же ж умисне задержав Юсипа коло громадського уряду, щоб люди оглядали його і відстрашувалися прикладом.
— Ци то до тебе приступило шо, Юсипку, ци ті розум відобрало? — питав один бадіка з гурту. Це знашно, брачіки, шо він не при розумі, — додав другий.
— Таки нічо інше, лиш підплитник уліз у него, та й решта, — крикнув третій.
— А дивіт, єк обмінився на твари, та й, віді, й бесіду відобрало, — притакував дехто.
— Мой, Ю’, ану, скажи, кого тепер видиш?
— Ану, перехрестиси, Юсипку!
— Ану, віговори очєнаш, то зараз ті лекше стане.
Обсипаний тими питаннями й радами, Юсип повів жалібно очима по зібраному гурті, зітхнув тяжко, простягнув навперед себе заковані руки й заговорив:
— Любчіки ґазди! Раз мні мати на світ породила, раз трба гинути!
По сих словах виступив на його кровавім лиці піт, а ноги стали трястися. Він захитався, начеб мав падати на землю, але жандарм прискочив, сіпнув його за плече і гострим поглядом вказав йому дорогу до міста:
— Три кроки нашпуд (вперед), рушай, псяюха!
А кои жандарм попровадив уже Юсипа долів дорогою, тоді Лукин “по правді” розповідав бадікам цілу пригоду.
— Так, аби здуріти, то він, брачіки, не здурів, але тото сеї ночі лучилася дурничка, та й було си, зважєєте, трішки при фантазії. А цес “когутєк” дес переначував у него та й над зорями прийшов ід на на контролю. Ну, та й знаєте, єке тото: кождий був би за ґаздиню лихий. А у Юсипка м’єка голова, бо за цеї жінки цалком зів’єв. Та єк таки учув, що “когутєк” прийшов, та й до него: “Мой, раз мать родила!” - та й ймив за матлю, та лиш потермусав, та й, аді, по всему…
— Еге-е-е! То такої пішло, Лукинку? — загули зацікавлені бадіки з усмішкою на устах.
— Такої, брачіки, такої!
СВЯТИЙ НИКОЛАЙ У ГАРТІ
— Пс-с-ст! Уже йде!
— Куда?
— До нас!
— Де?
— Пс-с-ст! Онде вже на Приймаковім перелазі.
Васи`! Скоч ше на під.
— Чого?
— Накрий термітев одежину, привали каменем дошку!
— Вже привалив. — То скинь кожушину, бо возме…
— Ні, я втечу.
— Неня сховала опинку?
— Сховала?
— А єма єк?
— Попелом притрусив, не заздрит…
— Дє`!
— Шо?
— Дайте ше свій капелюх мені.
— На, тікай!
За воринням показалася фігурка, вся в чорному одінню, а на голові шапка з чорно-жовтою мотузкою на долішніх краях і з кругленьким гудзиком напереді. Гудзик виходить понад рівне дно шапки. Під лівою пахою подовгаста книга, в правій руці бук. За фігуркою йдуть два люди. Один несе спору в`язку мужицького плахтя та одіння, другий голіруч.
— Дома Курило Сівчук?
Тиша…
— Курило Сівчук дома? — грімкіше крикнула фігурка.
— Чіму би не дома, проше ласки божої та й панцкої, — відозвався з низенької, майже безвіконної хати хрипливий придушений голос. Слідом за тим скрипнули чорні закурені двері і випустили надвір чоловіка середнього росту. Його худе, поморщене лице, кучма нерозчесаного волосся, сухоребрі груди, що їх не обіймає собою темна латана сорочка, витерті червонаві холошні і худокості босі ноги говорили самі за нього, що він є. Він не потребував представлятися. На його стан зложилися віки нужди і вип`ятнували на ньому грубими буквами: мужик.
— Я дома, проше ласки божої та й… — повторяв Курило Сівчук, схиляючися вниз.
— Чому не відзиваєшся, як тебе кличуть? — сердито спитала фігурка.
— Та єк же ні? Я дома, проше ласки…
— Будемо тебе забирати на податок…
— Що ж дієти, проше ясного пана та й здикуторя.
— Худобу маєш?
— Маржинки дасть біг, проше пана. Вже давно не кушіли-сми скороми.
— Що маеш рухомого?
— Хороми?! Ей де! Хоромів нема, проше пана, штири голі стіні, та й по всему. Бідно си діє, пишний, та й годний, та чємний панчіку!
— Брешеш! Присяжний! Ходім досередини.
— Або ж я спираю ласкавого пана?
Пан екзекутор штовхнув палицею в двері, що до половини вже буди отверті. Двері заскрипіли і відхилилися аж до самої стіни. Екзекутор зугнувся і переступив поріг, за ним увійшов присяжний, а відтак Сівчук. Другий присяжний лишився із своєю в`язкою надворі і прилагоджував посторонки на довгий пакунок.
— Де ж твої річи? - питав невдоволений екзекутор.
— Бідно си діє, ясний та добрий панчіку, штиря стіні та й… Самі здорові видите, бог би вам дав панованє!
— Я нічого не виджу.
— Га! Нічьо ж бо й видіти панцким очам: біда та й клопіт!
— То твоя жона?
— То, проше ласки пана, жінка.
Курилиха Сівчучка, що досі стояла неповорушно в чорній сорочці без опинки, постурила один ступінь ближче ід чоловікові свому і глянула наскісь екзекуторові в очі.
— Нічьо нема, файний та добрий панчіку, без опиночки ходжу.
— Таки нема нічьо, хоч гинь, — додав Сівчук.
— Де ж ви спите?
— Шінуючи чєсну голову панцку, та й сьвіті образи, та й нас, ірщених, ми спимо на земли, а діти на лавици.
— На чім спите?
— Таки на земли.
— А подушки де?
— Га! Подушок даст біг, на кулаці спимо.
— Брешеш!
— То, шьо очі видют, то є; я не спираю шукати.
Екзекутор перейшовся скорим ходом по хаті і стукнув палицею в один, другий і третій кут. Він бачив, що йому нема що звідси взяти: під передньою стіною довша дошка на трьох стовпцях - то лавиця; під примежньою стіною коротша дошка на двох стовпцях - то “стіл”, насередині хати яма на ватру, присипана попелом, - то піч. Бачив се добре, але з привички шукав. По хвилинці зупинив він свй погляд на стіні, що під нею стояв “стіл”. Там висів образ. Тло його чорне, закурене, тільки темно-жовтаві пасмужки нагадували лице, голову і ясність над головою якогось святого. Одні лишень рами, що, видко, вийшли з-під майстерського гуцульського долота, додавали йому поваги і приманювали око. Сівчук узрів, що “пан” вдивляється в образ, і почіхався в голову.
— То якісь кавал балвана, - пробуркотів сам до себе екзекутор.
— Ні, проше пана, то не Палагна, то сьвітий Николай.
— Але рами ладні.
— То ше мій прадід їх різьбив.
— Звідки ти маєш той образ?
— То таки, проше пана, з діда-прадіда.
Присяжний! Здойми той образ!
— Та єк же це, панчіку? Спадайте на рани божі, лишіт сьвітого, — просив Курило.
— Спадайте на рани божі, пишний та файний пане здекуторю, комісарику наш любий, — голосила Курилиха.
Присяжний не ждав, зняв хутко образ і виніс надвір. Тільки порох закурився, і павутинням обведений простокутник лишився на тому місці, де стояв образ.
— Та єк же без образа в хаті, проше ясного пана? — падькався Курило.
— Не осоружте нам хату, комісарю чєсний, — заводила Курилиха.
— Шкода гаданя! Ще й хата піде на ліцитацію, як не заплатиш податку, я права не скасую, — гримнув пан екзекутор і вийшо надвір.
— Присяжні! До Гриця Саїна!
Пішли…
Надворі вже добре вечоріло, коли Курилиха Сівчучка з маленькою донькою Анничкою розкопувала серед хати яму і видобувала з неї “начінє”: два глиняні горшки, п`ять дерев`яних ложок, стільки ж червонявих мисочок і кулешінник. Юрко відвалив камінь з пригнилої тертиці на даху і витягав із задненого поду одежину та подавав Василькові і Петрикові, що бігцем заносили її в хату.
— Вже все, Васильку? — питав батько синка, котрому подавав постоли з онучами.
— Все, дєдику! Ваш сердак та й сорочка, ненин киптар, опинка та й сорочка, наші кожушинки та й сорочічки, обі верітці, вузлик муки, бербеничка з огірками, Анниччина фустка та й ваші, аді, постоли.
— Йди ж принеси води на кулешу, а я напрєчу дров з Петриком.
— Добре, дєдику!
Тоді, як багач Приймак видоїв своїх шість овець і ніс у дійниці скором до хати, сиділи його сусіди Сівчуки за “столом” та й доїдали гарячу кулешу і мисочку огірків, а серед хати дотлівало в ямі вугля.
— Нене, я піду спати, прокажіт очєнаш, - просила мала Анничка, що, накормившися, дрімала при “столі”.
— Вклєкни, синку, та й склади ручки.
Анничка клякнула, зложила ручки і піднесла свої оченята д`горі, в те саме місце, де стояв досі образ. Там була гола стіна. Вона повела оченятами по всіх стінах, а образа не найшла. Допитливим поглядом дивилася вона нені в очі, а відтак проговорила жалісно:
— Ненько! Де сьвітий Николай?
Василько й Петрик глянули на стіну й собі заголосили:
— Дєдику, ненько, де сьвітий Николай?
Важко вчинилося Курилові; він споглядав на жінку, а жінка споглядала мовчки на нього. Зітхнули тяжко і відповіли дітям обоє разом:
— Сьвітий Николай у гарті!
— Взєв здекутор?
— Аякже, небожєта: сьвітий Николай у гарті!
ХІБА ДАРУЙМО ВОДУ!
Тому, що була добра покійничка, справив Тодосій Кузьмак обід за ненину душу в четвер, умисне у скоромний день. Прийшли самі ґазди. Не пилувалися додому, харчували, то молилися, то згадували небіжку добрими словами, то знов харчували і говорили оченаші, так аж поза полуденок. Саме тепер вийшли на толічку, поставили та балакають, відай, і сердито. Може, й посідають собі тут на смерекових бервенах, а може, й ні. В неділю сходяться вони тут звичайно, і сідають, та й так балакають. Сьогодні були на обіді, то так, як би неділя, ввесь день піде. Ні, таки й не збираються сідати, вимахують руками й щоразголосніше переговорюються. Чогось таки сердиті…
— А то, бігме, окаяніє: терєй робітника з хати, купуй таблиці та рисаки, плати штроф, та й ще води не пий, — ремствував Ілаш Бокатій.
— А я вам що казав, єк ше лишень зачєли були класти оту гамарню, остатна би їм з нев година! — приповідав сердито Штефан Приськів. — Га-а? Я не казав: не даймо грунт, най собі на вулици кладут школу? Ну, а тепер єка клопоція? Обігнатися гляба! Лишень штроф, та й штроф, та й штроф.
— Ше який штроф! — доповів хтось з гурту, що притакував бесіді розлючених бадіків.
— Таки послідну сорочку з тебе здерут, єк не заплатиш! — кричав Ілаш.
— Содухи з тебе віженут! — перебив Штефан Приськів. — От май ген там мій Андрійко, а тото дитина, знаєте, куме Іла’, ледве від землі відросло…
— То таки приземок, — перехопив гурт.
— Ну, то видите; оногди я витісую собі сворині, а та примха, звичаєно, єк дитина, де не посади, там віросте, вхопила мені з-під руки вісний ніж та й ану майструвати. Я через чєс обзираюси: нема ножа та й дитини нема. Агій, гадаю собі, єке мале, а єке спритніше. Йду поза обірник, а воно сидит скулене коло довбні, ніж - на землі, а саме вам таке на твари, єк чісанне полотно. “Мой, хло’, що тобі таке?” — кажу, а воно нічо. Я глип, а в него сорочічка кровавіська. “А це відки кров?” — кажу, а воно нічо, лиш бліде та й бліде. Хап я його за руку, а на руці вам плесо: кров, та й кров, та й сама кров. Рахую пальці, а пальців на руці п’єть без одного.
— Порубалоси! - підкинув Ілаш.
— Най си преч каже, порубалоси! — повторив гурт і покивав головами.
— Таки при самій долоні єк би відмірив, бо то, вважєєте, ніж гострий, а в дитини кість єка? Шахнув раз, та й палец відлетів.
— Аєкже, то єк храбут, крий боже лишень від прички.
— А я собі міркую: бити біду ци не бити? І одного жєль, і друге недобре, бо то вважєєте, так, єк своє тіло. Беру я та ніби сварю, а сам собі думаю: слава господеви, не буде з тебе ні шкілник, ні жовнір.
— Добра причка лучиласи, хоть би й мому Філипови така! — сказав Ілаш.
— Ій, най бого криє, бадіку Ілаше, вас від усєкої прички та й усіх нас, ірщених! — протестував руками приземкуватий Юрко Бросюк. — Аби так був відтєв собі руку, та й годуй каліку на цале житє?
Одні, з гурту, притакували Юркові, а другі - невгавно слухали бадіки Штефана, що оповідав дальше:
— Спер я губков дитині кров, відшукав у терміттю палец та й несу до профецирки, най дивитси. “Я прийшов, - кажу, - замельдувати вам, пані профецирко, що мій Андрій вже до школи не ходитиме”. А вона каже: “Єкі ви, чоловіче, дивні, та то ліпше, єк ваша дитина буде знати лумара. Тепер скрізь треба письма, а у войську що буде робити робити ваш Андрійко?” - “Ні, - кажу, - мій Андрійко не піде до войська”. - “Або ви знаєте, ци не піде?” - “Знаю”, - кажу.
Тут усміхнувся Штефан Приськів таким усміхом, що малює на лиці вдоволенє із самого себе.
— Бодай вас, бадіко, неволя втєла, єкі ви смішні! — пожартував дехто.
—”Таки знаю, — кажу та й витігаю з дзьобні Андрійків палец. — А дивіт!” А вона глипнула та й засторопіла. Поблідла та й ані дихне…
— Ей, бадю, зуміласи? — здивувався Ілаш.
— “А тепер, — кажу, — знаю ци не знаю?”
Штефанове лице роз’яснілося дужче від сміху, а права рука піднеслася вгору, начеб також дожидала вдоволяючої відповіді на завдане питання. На лицях згуртованих бадіків промайнув теє легкий сміх.
— “Ідіт гет, чоловіче”, - каже вона мені крізь силу. Тай ймпно їй стало. Кинув я їй палец, пішов ‘д хаті та й нічо день, нічо другий і тиждень нічо. Аж позавчера сиджу собі в хаті та кручу воловід, а то рип, входит здекуційник. “Плати, - каже, -за хлопця штроф, або забираємо!”
— Ей, падочку, а то, брє, погана душа подала на штроф! — сердито вігукнувся Ілаш враз із гуртом.
— “Тьфу на таке, — кажу, — таже мій Андрійко відрубав собі палец”. — “То ніц, - каже - най собі, про мене, ногов пише, - платіт! “Я вже взбесивси та й кажу: “То єк тото/школа вже старша від войська?” — “Старша ци не старша платіт”, — каже. Беру та й платю, аби не зафантували.
То не є одлук права: наш найєсніший тато не дав таке право, - з цілою певністю доказував обурений Ілаш. На його чолі уставилися зморшки в простих лініях. То не такі зморшки, що хвилево виступають на погідному рівному чолі пана, коли він сердиться на свого слугу за невдатну услугу, а такі собі прості своєрідні зморшки мужицького чола. Іспересердя вони не разуставляються простими лініями, але не щезають ніколи.
— Мой, безпалкового й до войська не возьме, не то до школи! — крикнув Семен Дранчук.
— Лиш глипне, махне руков та й: “Пашов, - каже, кулешу їсти!” — додав Гриць Климів.
— То не по правді, куме Штефа’!
— То драча, куме Іла’!
— Драча! Драча! — відгукнулись бадіки.
Дехто затиснув кулак і мовби намірявся ударити спільників тої “драчі”, дехто сплеснув в долоні і заломлював руки. А Ілаш лютував дальше:
— Або то по правді, що в моїй керници води нема, відколи в школі викопали керницу? Сегодне йде моя Палагна зачєрати, а то сухо, єк на приділку. Міркуйте, собі люди!..
— Та то й у мене також вода дес пропала! — знову крикнув Ілаш.
— І в мене, і в мене нема води. і вмене! — повторяли бадіки.
— А хто ж закрав нам воду, єк не школа? Доки там не було керници, то вода скрізь була. А то собачі бештифранти примістили єкус дзалізну каблуку, шо лиш посіпай, та й уже чюрит вода із усіх жил.
— Школа закрала нам воду! — гукнув Ілаш.
— Школа закрала нам воду…
— Мой, бадіки, а ми цему терпітимемо? Бог дав воду для всіх, не лиш для школи. Засипмо керницу коло школи, за цесе права не буде!
— Таки так, шо не буде! — загув гурт. — Ходім засипмо, та й уже. Най п’є кров із-за нігтів. Ато, бадю, навіть воду нам украли, мой брє, воду нам украли!…
Насамперед вихопився з гурту один бадіка. Підійшов люто пару ступнів, пристанув. оглянувся, чи не йдуть за ним інші, і, гейби на зазив, викликував голосно: “Мой брє, воду нам украли!” За ним намірився другий, третій, четвертий і повторяли теж саме, оглядаючися на інших. Нарешті рушили всі із толоки і попрямували до школи.
Заким ще сонце пішло на відпочинок, зупинилося на одному гірському шпилю, так як зупиняється на порозі мати, коли при відході в далеку сторону прощається із своїми діточками. Його золоте проміння - то світляні ниточки, що придаються на низанки для рій палкої надії. На них нанизують свої мрії старі й молоді, багаті й убогі, пани й мужики. Кожному бажається іншої речі, тим і мрії у всіх неоднакові. І сонячне проміння грає усякими красками, що незамітно зливаються в одне чудове сяєво. А мужикові мрії чорні; що ж, йому всюди діється кривда, тому й не видко їх між іншими. Багацькі та панські закривають їх собою. Люди ж знають, звичайно, тільки ясні, золоті мрії. Золотими красками надії любувалася молода вчителька, що віднедавна спровадилася до сего села, в котрому “шкільна керниця закрила людям воду”. Вона з повним ентузіазмом почувала гірку долю народу. Працювати, невгавно працювати для його добра і вчинити його щасливішим - то була її мета, її ідея. А мрії!!! Мрії стелилися золотим промінням над тим самим рідним народом, але народом, що двигнувся завдяки її праці із тьми-тьменної. Вони так і сяють перед нею і ще дужче загрівають своїм теплом її ідею. І не притахають вони, а могли притахнути. Темнота, яку розігнати вона бажала, могла пригасити їх. Але вона знала свій народ і не попадала в розпуку, коли зустрінулася з його темнотою. Її вважають люди на селі своїм ворогом, але то промине. “Все те із-за незрячости” - думала собі. Не раз доводилося їй відчути наслідки тої незрячості: от недавно приносив Штефан відтятий палець свого сина, як документ на увільнення від школи, - і вона зомліла була тоді. А Семен Дранчук жадав від неї волосся із голови на підкурення сина, що мовбито перелякався її в школі, - але то марниця. Щезне темнота, а тоді опиниться вона в ясній країні радощів. Тільки праці, праці!
І вона працювала…
Сьогодня вона веселіша, ніж звичайно. Діти щебечуть на її питання, як молоденькі пташенята в лузі. Радіють діти, і вона собі радіє. А сонце прощається із високого шпиля; зараз зайде і завтра вернеться, бо так мусить.
Наука скінчилася, діти помолилися, але не квапляться домів, як кожного дня. Ніби шапок шукають, ніби пані учительці ще щось сказати хотять на відхіднім.
— Прошу пані, — промовив несміливо Філипко Бокатій, — нам тут так добре, що і йти не хочеться!
— Дуже красненько, дорогі діточки!
— Пані дуже добрі, — проговорили всі разом.
— Прошу пані, — говорив дальше несміливим голосом Філипко, — прошу пані. чи я буду попом?
— Будеш, синку, лише слухай мене так дальше, — відповіла з усміхом учителька.
Філипко почервонів, кинувся цілувати руки учительки і вийшов, а за ним те ж саме робили і його товариші.
Учителька станула при вікні і споглядала радісно за дітьми. Перед нею виступили її мрії, що стелилися на сонячнім промінню, але їх перервали на хвилину не виразні, хоть голосні крики надходячої громади.
— Засипмо, таки засипмо, права не буде, наш найєснійший тато… — кричали бадіки один навперед одного.
Учителька не чула слів, чула тільки голоси; їй здалося, що се батьки ідуть ідуть звідкись-то підохочені. Так не раз бувало.
Дітвора побігла назустріч крикливим бадікам. Звісно, діти цікаві. Але крики притихли, бадіки звільнили хід.
— Дєдику, — лебедів Філипко, пригортаючися до Ілаша Бокатія, — мені казала пані, що я буду попом!
— Дєду, дєдику, нам прийшов фірлідунок, стоїт так, шо Штефан Приськів має термін на п’єтницу, від завтра за дві неділі, - розповідав безпалий Андрійко.
— Дє’, дєдю, завтра прийдут до нас пані, казали, шо принесут ліки нашій Настуньці, — щебетав маленький Петрик Бросюків.
— Дє’, дє’, дє’, дє’… — загомоніли діти, що урадувалися зустрічі своїх батьків і ділилися з ними своїми радощами. — Наша пані така добра!…
А батьки? Вони стали як не ті. Позирали то на дітей, то на себе, то спльовували, то чіхалися поза вухами. Самі не знали, що робити; вони засоромилися.
Учителька, побачивши їх так супокійними, жалувала, що перед хвилиною в думці посуджувала їх, буцімто вони підохочені. Жалувала і веселішала.
— Це, куме Штефа’, то… то… хіба… даруймо, — відізвавсь, по хвилі, замаруджений Ілаш.
— Та я также так міркую, куме Іла’.
— Аєкже, аєк, бігме, даруймо! — говорив Орко Бросюк.
— Таки так, що хіба даруймо воду! — озвалися прочі.
І без прощання з собою стали скоріше розходитися з дітьми, кожен у свій бік, та й кланялися низенько вчительці, що стояла при вікні і дальше снувала свої мрії.
ГРУШКА
“грушка”, а декуди “лубок” або “лопатка” - забава,
що її устроює у вечір, напередодні похоронів, молодіж,
в тій хаті, в якій лучиться смерть старшої особи.
Літній вечір спукався сивим соколом додолу, прохолоджував зрошених потом бадіків, приголомшував співи захриплих пастухів, зацитькував крикливі ліси, кроним до землі трави і повагом накривав крильми село, гей мале гніздечко.
Верхами качався звільна глухий шум, як сумна одностайна мужицька співанка, притулювався до журкоту потоків і стелився на Черемошевій срібній постелі. Червона луна горіла на окрайках неба і припалювала крильця зірницям, що пустували і забагали гратися з нею кидки.
Запашний легонький подув ночі повівав від хати до хати і крадьки гасив мужицькі каганці.
Але у Ілаша таки світилося світло. Тремтіло й утікало вікном із хати, та й падало березовим жовтим листячком на подвір’я. А мужицькі тіні його толочили.
Навперед хати сидів на ослоні згорблений майстер, проковтнув бардою і збирав деревище.
— Чотири лодві, та й доста!
Як поламаний патик, стояв коло майстра трембітар з довгою трембітою і трембітав сумними голосами, а від часу до часу приповідав:
— Ой, посходютси діти неньку виріжьити!
“А куди ти йдеш, ненько?” — будут голосити.
— Ой, добру-сте, небожєта, неньку мали, та коби-сте дозирали. Та й гіркий сьвіт тобі, Гнатку, буде, шо вигібают добрі люде. Багачі ті не приймут, не будут говорити: “Віді, ти голоден, Гнатку, на-ко тобі теплої кулешки. Віді, тобі ноги позапухали, на-ко тобі постільці чоловічі. Віді, тото сьвітце велике, на-ко масельця на голову”.
“Віді, — казала покійничька, — я умру — будеш мені за тото файно трембітати, село скликати”.
— Але багачі на поріг мні не пускают, псами затровлюют: “Шуруй, голаку, шуруй, громацкий торбею!”
“Ґаздівські собаки будилися, і скомліли, і вили, а вівці на сусідніх царинках блеїли”.
А двері не запиралися.
На лавці під образами лежало тіло. Кінець голів розп’яття межи двома свічками розливало німий сум над Ілашкою.
Як біль біла спочивала на чорних муках.
Замкнені очі у долину потали, гейби перед гранею поховалися. Отік дві глибокі криниці, спекою спалені. По жовтій тварі смерть супокій розсівала.
В печі ватра горіла, жінки обід на похорон варили, свічки сукали.
Сивий Ілаш запікав мовчки залізо і помагав майстрові деревище хрестиками карбувати. Легіні і дівчата сходилися на “грушку”. Уклякали коло тіла, відшептували молитви, а потому борзо смуток скидали і в хоромах гралися в “жмурка” та “лопатки”. Трембітар ставав коло одвірка і накидувався їм із своєю хрипливою командиркою.
— Туго сплітайте скруцак, дівчєта, тугенько! А на стільчик нехай сідає Марійка Демєнова, ану, хутко! А ти, Васильку, причікни на коліна, лице Марічці у приділок клади та й угадуй, котра піде за мене, за Гнатка вонєчого.
Челядь сміялася придушеним сміхом.
— Не смійтеси, бо подавитеси, а ви господарські діти.
— Ей, уступиси, Гнатку, цеся “грушка” не для тебе, було давно женитиси.
— Ей-га! Голова мні заболіла за дівками, шо не піддаютси.
— Возьми собі фартушянку, ми тебе не хочемо: ти старий, та й босий, та й голий.
— Коли ж бо я навкірки з-межи вас котрус возму, аби хавтури їла, Гнатка шінувала. Будете видіти, що ця “грушка” покаже. Лиш не жєлуйте Василька, лиш по плечях луп, луп, аби тємив сесу “грушку”, бо Ілашка добра була, Гнатови хлібця давала. Мой, хло’, гупайте, таже-сте дужі, таже-сте йкас парубія! Дужче, ше дужче, отак, отак, по-циганцки, ей-га! Гі-гі-гі! Василина піде за Федя, Гафія піде за Леся, Калина за Михаля, Одокія за Гната. Ото буде колачі хрупати, ото буде мені прошивки вишивати. Гі-гі-гі!
Доньки із служби надходили, руки і ноги нені цілували, як зазулі, голосили:
— Чіму до нас, ненько, не заговорите, чіму на нас не подивитеси, наші мозолі не позавиваєте? А в котру онь доріжку, ненько, вибираєтеси, відків вас визирати маємо?
— Ненько наша солоденька, чічко наша пишна, жєлоба люба!
— Котрі ж то віночьки на голову ви нам клали, котрими-то переміточками ви нас накривали? Йкими онь словами ви до нас приговорите, йкими слозами заплачете перед нами? А йке ваше личько тихоньке, йкі ваші ручькі сухонькі! Нашо-сте си, ненько, гріжили чорними днями, нашо-сте си годували синими синцями?
Жалібні голоси хвилювали гребенистими хвилями по хаті і пропадали без відповіді. Майстер скінчив свою роботу і харчував коло стола. Сам себе частував порцією.
Ілаш сидів із заложеними руками і дивився навперед себе понуро та безнадійно, як по грабежі. Куми нагадували йому всі похоронні треби, а він потакував їм похнюпленою головою.
А ґазди донькам говорили:
— Не плачте, небожєта, бо не підведете нені!
— Ви хоть сироти, то межи людьми закинетеси, але старий саняку шо зробит? — усміхався майстер. — Тепер поплачете, а потім лишете старого голого, як палец, так, єк мене мої лишили. Я таки так кажу, шо старі най би разом умирали, най би друге не лишєлоси на поруганіє. Але шо з того, коли пан біг своє знає. А ви у такім часі не протинайте дьидеві, що синцями годував неню, бо то-то не файно. За це вас ніхто не пофалит, ой ні, хоть-сте сироти, Хоть-сте бідні-студені. Ци ж не так, брачіку Іла’?
Жінки не притакували майстрові, лиш за сиротами мовчки уступалися, а Ілаш підніс скривлене лице і виливав свій жаль, як гать крізь прірву:
— Ви, любєтка, не пиліт мого серця, бо я вже спилений. Єк-сми свою ґаздиню поклав на лавицу, то моя мірка перевершена, більше ані писнути не сьмію. Але я вам скажу, аби-сте мні не судили. Ніби тото ми в гараздах тільки чєс крірвали, ніби то було коли гідне слово до себе заговорити? Таже-сте виділи, шо лиш травица показаласи, то й я вже не дома, люцку маржинку в полонині сокочу, а покійниця пушками запрідала, діти кутала! Я принесу восени той грейцір ‘д хаті, а то єк слина, не гарен оплатитиси. Йди оброблюй жидовію цілу зиму, - ніч ті відведе, ніч приведе. А шо твоя ґаздиня їла, не питайси, єк твої діти ходют, не дивиси. Лиш дивиси, аби-с дес тої браги лиґнув, аби ті очі заступило.
— Та й аби дома зойкувати, неню й нас збиткувати, — додала найстарша донька, сльози обтираючи.
— Ану, заткайси, небого, дьидя правду кажут, — зганьбив її майстер.
Ґазди й ґаздині зацитькували її також, а Ілаш оюернувся ід покійничці і крізь плач боронився:
— Ану-ко, встань, ґаздине моя гідна, ану, підведиси! Скажи-ко хоть одно словечко, бо я не гарен сам обігнатиси. Хоть би-с людям розповіла, шо-сми марнотратця, п’єнюга остатний, я не заперечю. Най твою слово у платину ховаю, най си ще раз каю. Таже-с, зазулько, тільки роки перед людьми мовчєла, у рукави плакала, дітем дорогу стелила. А єк твій ґазда осьвіті не знавси, то була паторочь, твоє життє короталоси, але осуди не було. А я каївси, зарікавси, на коліна перед тобов припадав их, просив бих ті був, аби-с у мені кости помісила. Бо ци ти коли угорнуласи, єк люцкі ґаздині, ци ти коли ночі діспала? Ой ні!
— Бо-с ґаздиня була, бо-с талану пантрувала, у цій кудуманці вік свій коротала. А тепер мні покидаєш, абих твій слід цулував, абих донькам заважєв. Ей, коби-с учюла, єк мні судют словами, як перед людьми порют ножями.
— Не бійтеси, небожєта, мені недалекі гони, я вам хати не залежу. Завтра неню собі вирідите, а з неділі, чій, і я піду, чій, біг си змилує, возме гріх з хати. Скажіт, шо не так!
— Скажіт, доньки ци діти!
— Скажіт ви, люди!
— Скажи, ґаздине моя годна, най знают, скажи душко!
Ілаша схопив той старечий, рідкий плач, що раз у життю звалює мужика, як грім деревину, а довкола ляк, сум і вогонь розмітує.
Усі за покотом плакли. Челядь перервала “грушку”, в хоромах і коло одвірків сльози рукавами обтирала. Чорні стіни здригалися, луску жалю з себе скидали. Плачі наперхали зів’ялими чічками на Ілашку, а смерть їх на сивім волоссі довкруг тварі укладала, терновий вінок сплітала. Гейби під важким бервеном, у землю потавала пишна, та годна, та ґречна ґаздиня робітна.
Надворі село спало, лиш трембітар з усієї сили повістував сумну вість, а, припочиваючи, повторяв, усміхнений, цікаву й веселу новину:
— Василина піде за Федя, Гафія за Леся, Калина за Михаля, а Одокія за Гната. Так випало на Ілащиній “грушці”, так сповнитиси має.
ЗЛОДІЯ ЗЛОВИЛИ
По відорщах умер йому дьидя, відтак за дьидем не забарилася неня, а відтак забрали жиди всю відумерщину. Сім неділь без одної ходить уже малий Юрко Приймаків “льнтом”, і ніхто його не питає, чи їв він, чи спав, чи має сорочечку. Ніхто ані раз!
Бліде личко пожовкло, як віск; на ньому вирізалися по обох боках кісточки, а очі потали в голову і позакисали. Лишень кучма нечесаного волосся буйніше виросла і накрила чоло й цілу потилицю, а сама не накрита. Також передні зуби попідростали йому замість тих, що повипадали ще за дьиді. Та що ж! Горішня губа не завтякає їх накрити, тому кривиться йому на вулиці дітвора і прозиває його “вишкіреним”.
Ще за дьиді пас він козу дома, пас межами та поточинами, але не ціле літо, лише доти, доки жиди козу назад не відобрали. Тоді йому було святе життя, він пастушив. І тепер ще ходить з батіжком; пужівно вирубав з ліщини, а батіг пересукав собі з курмеля, що загубив його чийсь кінь, запутаний на толоці. З того ж самого курмеля усукав він теж мотузок до підперізання.
То так іде він вулицею та й батіжком: тріс, тріс! А як теє уздрить котрий ґазда, то насмішкується з нього згірдливо:
— А ти, хло’, пси пасеш?
Юрко схиляє тоді лице в долину, батіжок ховає назад плечей, каже ґазді ґречно “славайсу” і борзенько з ним розминається. А потому знов далі: тріс, тріс!
Так дуже любить пастушити.
Однак ніхто не хоче взяти його за пастушка. Прийшла була з другого села тітка, що служить там у ємогостя, та й завела його до багача Кречуна, чи не взяв би до маржинки.
— Не потрібую я такого вулишника, най би ше мені потєг шо від хати та злезентирував, та й шукай вітра в полі. Я свої достатки сам собі обкутаю, а то пустий зафеленок, - гримнув Кричун на Юрову тітку. А Юрко напудився та й утік з подвір’я, ще заким багач виговорив своє.
- Щезни та пропади від мене, паскудо, лиш сором ми робиш! - прощалася з Юрком тітка, вертаючи на свою службу.
І Юрко мірить дальше громадські вулиці.
Найде де садовину, в ліс афину або ожину, то лиш проликне, та й уже нема. А змилується хто та дасть грінку хліба, то він не зараз її візьме. А як бере, то видиться йому, що світ на нього паде. - Прости-бі, вуєчку, вуйночко, я не голоден, - каже, а сам очима їсть.
Такий іще соромливий. Як ідеться попри царинку багача Кречуна, то понад поточину попри саме вориння зайдеться ід Решетаревій царинці, відтак ід Фенчуковій, а відтак під гору Клотічку. На Клотічці то такі щороку родять афини, що хоч сядь та їж. Юрко заходив туди, довгий час, на полуденок, але тепер вони вже відродили. Тепер іде він ще останній раз, щоби зізнати, чи не показалися під самим вершком.
Сонце, що лишень пополуднувало і взялося йти в дальшу дорогу, та й так гріє мир божий, що поти збивають. Стара Кречуниха пустила на царинці теля ід корові, аби корова молоко припустила. Сама вона причікнула з другого боку та й поволеньки відбирає теляті з писка один дійок по другім. А теля так ссе, ссе, та підштуркує вим’я, та йдалі ссе. А крізь вориння Юрко призирається, приязно призирається. Скоро теля запхає голову під саме вим’я, то і він свою голову вихиляє наперед крізь вориння, а скоро Кречуниха ударить теля по писку і воно відсуне голову набік, то і він висуває свою голову з-поміж вориння назад.
То так йому оскомина на зубах робилася.
Коли, відтак, Кречуниха ймила теля за хвіст і за вуха та й так затягнула до ялівника, тоді встав Юрась з-під вориння і став іти дальше навперед себе.
Іде помаленьку і батіжком не витріскує ані раз. Не раз навіть за купину зашпотається, мовби не бачив світа серед білої днини. По мотузку, що спав з черева на клуби, можна пізнати, що то голод заступав йому очі.
А в поточині вода журчить та мечеться з каменя на камінь. Йому пригадалося, як дьидя з роботи приніс був раз із Бессарабії рибу, таку солону, таку добру. Неня зварила була її з цибулею і дала йому таку букату, як на два пальці. Тоді він вивів був козу над поточину пасти, їв рибу та й раз по раз пив із поточини воду, так, що аж багачка Кречуниха йому завидувала, коли прийшла до поточини з коновками.
— Ти, мой, де був на храму, що так жльокаєш воду? — питала вона тоді зі злості.
Сю солодку згадку перервав йому мотузок, що наважився поверх клубів спасти на землю. Він перев’язав його коротше і нога за ногою прийшов уже саме перед Фенчукову царинку. А на царинці корова: “Му-у-у-у!” — та й просто ‘д йому. Корові привідолося, мабуть, що то Фенчукова йде її доїти та й несе пашу, бо то якраз час до видою, а маржинка свій час знає.
Юрко зупинився і сперся на вориння. Спершу похнюпив голову в долину, гейби над чим роздумував, а відтак запхав пальці в уста і жмякає їх та й дивиться на корову, дуже жалібно дивиться. Корова стала, що раз, то ближче, підходити до нього, нарешті наблизилась зовсім, витягнула писок, притулила до його руки, гейби обнюхувала, а опісля взялася лизати його руки, лице, волосся.
Юрасеві вчинилося, від того, ще солодше, як тоді, коли його небіжка неня проти сонця обіськала.То перший раз по нениній смерти зазнає він таких солодощів, такого тепла. Сиротою він зустрічався тільки з холодом та глумом. От уже третій день не мав нічого у роті, коли б іще стільки, то передня шкіра на череві прилипне до поперека. З вдячності став він гладити корову по її коров’ячому чолі і приговорювати: “Мицька моя, маленька моя!” Відтак переліз через вориння, умикав жменю трави і подав корові. Корова їла. Він дивився, як вона їсть, і тут йому пригадався його голод, пригадалося Кречунове теля, що так смачно ссало свою маму, і знову пригадалися усі солодощі, що їх зазнав за дьиді та нені. І він забув, де він, прикляк корові до вим’я, пригорнув дійки до своїх засохлих уст і ссав один за другим, ссав без тями. А корова стоїть та й румегає. Вона рада, у свій час молока збудеться і вим’я полекшіє.
Але стара Фенчукова не забуває ряду в ґаздівстві, бо вона вже двадцять рік і один ґаздинею. Вона бере в одну руку в’язочку паші, а в другу дійницю та й іде на царинку ід Білуні. Іде та й роздумує, чи лишити сьогоднішнє молоко на сметанку, чи понести до Берчихи та й сире продати, аби впрятати грошиків на свічку ід богородиці. Вона ж церковна сестриця.
Приходить ід корові, стає, дивиться та й своїм очам не вірить. І пашу, і дійницю пустила з рук, так розлютилася.
— Ссав би-с кров, та би-сссав! — крикнула вона насамперед так само, як кричить на бичка ласійка, як сей без її призволу добереться до маминих дійок. Слідом за тим прискочила до Юрася, що клячів і ссав без пам’яті, вхопила за волосся та й перевернула горілиць назад.
— То ти, котюго? Та ти онь мені молоко меш красти? Злодюго! Ти до корови вже берешси, рабувати мене хочеш, рабувати, рабувати? — зойкала вона на все горло та й гупала Юрка, куди виділа: по тварі, по ногам, по череві. Відтак узяла за кучму, піднесла у повітря та й гевкнула ним назад до землі. Корова тим часом уступилася із давнього місця, підійшла до полишеної в’язки паші та й спокійно собі заїдала.
Фенчучці се додало ще більше злості. Вона взяла вдруге Юрка за чупер та й знов піднесла. Юрко тепер начеб зі сну пробудився. Досі він не тямив, що з ним діється, Фенчучка його гупала, а він ні відізвався, ні ворухнувся. Тепер пізнав він заслинену твар Фенчучки, пізнав і став плакати й випрошуватися так само, як би відпрошувався, коли б його хто наторопом без причини став обкладати штовханцями.
— Нічого не буду, вуйночко, не буду, золота вуйночко, любко вуйночко, не бу-у-у-у-ду!
Фенчучка не слухала його; вона лишила й корову, й дійницю й вела за чупер Юрася ‘д хаті та все кляла:
— Повішенику дідьчий, ти мене рабуєш, рабуєш, мой, злодюго, рабуєш!
Старий Фенчук зачув з хати жінчин крик, вибіг ід воротам і гукнув:
— Мой, Насте, мо’, а шо там таке?
— Таже, аді, ми в хаті, а цес злодюга нас на пні обкрадає! — відповіла верескливо Фенчучка.
— Ей, де ж би? Та де-с ‘го найшла?
— Таже, аді, приссавси до корови, єк кліщ, та й гет виссав молоко.
На се жіноче пояснення плюнув Фенчук у долоні, відтворив скоро лісу, й побіг, як хлопець, напротив жінки, хапнув за руку Юрася та й по лиці: повх, то відси, то відти. І Юрко, по хвилинці, голосніше заголосив і покірніше став випрошуватися:
— Любчику вуєчку, не буду, ніколи не буду, поки жити буду-у-у!..
— Мо-о-о-о-ой! Язлодія вмію вчити! — грозив старий, ведучи його за вухо навперед хати.
А Ференчукова не перестала зойкувати:
— Гей, люди добрі, люди добрі, серед білої днини краде, з-перед очей краде!
То так голосно кричала, що всі сусіди стали збігатися, як на який дивогляд.
Фенчук ще раз потряс Юрасем, зскреготав зубами і ще раз погрозив:
— Мой! Я тебе раз навчу! Насте! а йди-ко принеси ножиці з хати.
Настя ще розповідала уривками сусідам, як вона ймила “злодія”, а відтак аж пішла по ножиці і все кляла, зойкувала.
— Обстричи злодія, обстричи! - кричали сусіди, що догадалися, нащо Фенчук сказав жінці винести ножиці.
Оркові поллялись сльози цюрком; він запищав не своїми голосами. Він знав, головних злодіїв стрижуть у селі, знав, що то великий сором, і тому нестямився від плачу.
Але Фенчучка винесла ножиці і подала старому. Сусіди вмить ухопили його за руки і ціпко тримали, а Фенчук стриг Юркову гичку при самім тілі, ще коротше, як стрижуться вівці навесні.
То такий зойк звівся, як його стригли, гейби в горшку пражилося. Ті, що тримають, кленуть усіма клятьбами, якими звичайно кленеться злодій; Настя ще голосніше клене, Юрась лише час до часу йойкає захриплим, сплаканим голосом. А ті, що не мали іншої роботи, ходять по вулиці і повістують на допити з верхів бадікам цілу подію. Вони кладуть коло рота обі долоні і кричать:
— Злодія ймили-сми!
— Юрка Приймакового!
— Ага, того вишкіреного!
ЛІК
— Привіз-сми, проше пана дохторя, Митра Пасемського, бо хоче від нас утікати.
— Я не знаю жадного Митра, що він за один?
— Таже тот Митро, шо у вашого тестя при трачці робит, то шос му сталоси, шо аді на пни в`єне.
— Але що він за один, чи має чим заплатити?
— Ну, таке кажу вам, шо у вашого тестя, у Майорка, аді, робит, то не біривливий.
— Я не знаю його, де квіток від пана?
— Квіток? казав тесть, шо навідаєси до вас у єрмарок та й вам скаже. То, віді, йде до рахунку, там буде у книжках стоєти, та й, аді, мене знаєте, я Прокіп Сенчук. Тесть має п`єтку їму виплатити, а поки ви не посмотрите, то не хоче. Я сам один фіст маю та й привіз-сми без грейціря. Казав тесть, шо поповнит, або я знаю?
Лікар поклав палець на чоло, як би щось пригадував собі, вийняв книжечку й хутко написав щось до неї і, пилуючися в хату, сказав віднехотя завести хорого до покою.
— Єк увести, то введу. Христінин ше й сам затерлигає.
Прокіп узяв одною рукою за дишель, а другою з узду і, накликуючи “ци”, запровадив фіру під сам паркан у закуток докторського подвір`я, щоби прохожим не заваджати. Відтак роззубелав шкапу, затикав батіг коло передньої люшні, витягнув пласток рудої багни з “сідзеня”, підстелив веріточку і поклав перед шкапою, що хрипливо зарзала і дякувала господареві за їдло.
— Ану, кумочку Ми`, будемо помалічко вставати, — приговорював він, вертаючися до воза.
Межи драбинами піднеслося із в`язки брудної мерви сухе, воскове лице сивавого зробленого гуцула, що досі лежав горілиць, прикритий веріткою аж по шию, і мутними, глибокими очима дивився навперед себе. Мовчки підвівся сам і, ймившися руками за підложену кумову шию, зсунувся на землю так, гей полінце сухого дерева. Кум узяв його попід пахи і помаленьки запровадив до докторського покою та й пригадував йому, аби пана поцілував у руку і аби говорив укладно. Лікар увійшов і свапно став обзирати хорого.
— Скільки літ маєш, бадю?
— Мені вже, проше чєсного дохторя, мені вже йде ід пилипівці.
— Як застарий ти є, питаюся.
— Старий? Ой старий, проше пана, та й не старий. Аді, перед чєсом постарів-сми си. Генде Никифір Грипинюків ше одного волоска не має сивого, то мій ровесник. Уповідала покійна неня, шо разом до виводу ходили, ой разом, та й шо з того?
— Тьфу, та щоб ти не знав, скільки літ маєш?
— Тадже, аді, кажу, Никифір Грипинюків мені ровесник, проше пана, аєк, ровесник.
— Ет, дурне то є. Маєш діти?
— Біг дав, та й біг узєв. Найшлоси було тройко, та й, аді, так єк віником замів. Насамперед пішла Афійка, але ми за нев так не банно, єк за Петриком та й Васильком. Вже величеньки утекли, ой утекли, проше пана дохторя. Помору не було ні на людей, ні на маржину, а мої хлопці марне пішли. Була би тепер підпора, ше йка підпора!
— Отже, діти не жиють?
— Хоть би так наші вороги, проше пана, жили. Ей, де жиют! Коби жили, гай-гай!
— А на яку слабість умерли?
— Таки лиш шос зайшло таке, шо покотом одно за другим, одно за другим.
— Ти називашся Дмитро Олійник,га?
— Аєк, Митро Пасемків з осіка, зпишеси Олійник.
— Гм, чекай, ага, твої діти повмирали на сухоти?
— А, то сухі були покійнєтка, нема шо казати, сухі, єк сухариці. Ну, та шо ж дієти, біг дав, біг узєв. Ой ослаб-сми, проше пана, ослаб. Аді, таке мні шос нагабило, шо гину так, єк си гине. Коло серця мні скіпає, та й єк іду, то так, отік би ми ноги на приколень присилив. Нема духу, нема путері, проше чєсного пана, за грейцір нема.
— Тото буде так, проше пана, що кум, віді, порушивси при трачці, бо то є усіляки ковбки, один лекший, що двох-трьох возме, а другий такий, що й десєтьох йго не підойме, — набилював Прокіп лікареві.
— Не говоріть дурне, — перерізав йому доктор, беручи хворого за руку.
— Або ж я знаю, проше пана, — омпив собі Прокіп, — я не ворожка, кажу лишень протів того, що цес чоловік уже не від сегодни коло ковбків. Аді, ріку загатив би ними, кілько їх надвигав та нарізав. А тепер прийшов, чєс, та й говорилоси, а ви, ясний панчіку, найліпше тото будете знати.
Дмитро потакував головою кумовій бесіді, але лікар не слухав її, тільки сказав скинути сорочку і зачав обпукувати хворого.
— То, проше пана, не найдете серця. То серце, єк полотнєнка, гет збіглоси в мені, крови ніц нема.
— Дихай!
Бадьоро роззявив уста і хотів глибоко віддихнути, але закашлявся.
— Ще раз!
Знов закашлявся.
— Помало, ще раз!
Груди сопіли.
— Доста. Твоя слабість тяжка, Розумієш?
— Розумію, проше чєсного дохторя.
— Мусиш дуже шануватися, розумієш?
— Розумію, аєк.
— Мусиш багато молока пити, розумієш?
— Розумію.
— То головна річ, розумієш?
— Розумію.
— Запишу тобі лік. У аптеці дадуть тобі на сей квіток порошки, а ти возьмеш шклянку води і даш ложку порошків до неї, заколотиш і вип`єш кождого ранку раз. То буде таке, як молоко, розумієш?
— Та чіму бих не розумів, проше ясного пана, таже то, віді, був чєс, не в одного газди робилоси, не від одної корови пилоси.
— А тепер прийшов такий чєс, шоби пити молоко від аптики, — дорозумівся і собі Прокіп.
— Таке, як молоко, розумно? - повторяв доктор для певності.
— Таке, аєк, молоко, світило би си, панчіку пишний та любий, — притакнули оба бадіки, намагаючися переконати лікаря, що розуміють.
— А може би, панцка ласка змилувалиси, може би, тоту, п`єтку йкос відобрати від тестя, — просив покірним голосом Дмитро.
— П`єтка вже зарахована, я не є ніякий хлопський слуга. Ідіть собі здорові!
— Аби й ви здорові, панчіку чєсний та добрий.
Вийшовши поволеньки надвір, Прокіп висаджував хворого на фіру та й бурмотів злісно:
— Аби єму остатна година була, аби біг дав, шоби він сам тим молоком наїдавси. Це, віді, раз мой погана душя! Христінини у губу не має шо взєти, а він єго до аптики за молоком посилає. Бери давай пару левів на аптику, бо ті розпирают, бо наломом їх маш. Там тобі молоко вифасуют!
Хворий бадьо потакував очима кумові, але не пускав з руки докторського квітка.
— Може, там, брачіку, стоїт, шо мені Майорко має п`єтку дати.
— Аєк, най не кажу, шо стоїт — сердився Прокіп і, вирвавши кумові з руки картку, потолочив її ногами.
Люди у місті рівнялися в ході із Прокоповим возом і допитувалися, шо доктор раяв слабому та й чи буде вихід, чи не буде. Прокіп махав рукою і, нарікаючи, розповідав, як вони у доктора погостили.
Дмитро нахилював голову ід драбинам і дивився, як люди зумівалися, як і собі руками махали. Йому здавалося, що тоті людські руки на той світ його стручують, у деревище кладуть. Але люди поміркували теє і наближувалися `д нему та й обсипували його своїми радами, своїми ліками.
— Дєковать вам, газди та й газдині, буду пробувати, може, поможе, — збував їх відповідю, у котру сам він не вірив. Та й думав, роздумував, звідки би то взяти грошей на свій похорон. Шукав гадками якого теплого місця, аби до нього притулитися хоть послідній раз у життю. Та й гадки меркли, як у студеній мраці, а він ковтав головою то в одну, то в другу драбину скриплячого дрантивого воза.
А як їхали попри цвинтар, то Дмитро гейби зі сну пробудився і показував сухою рукою на могили:
— Брачіку, Про`, аді, де мій лік!
— Усіх нас туди повиносют, пляцу є доста, — потверджував Прокіп і дальше то кляв, припрошував шкапу, аби їх скоріше везла домів, аби цілого дня не стратив.
БАБИН ХІД
Вперлася ногами в землю, а обома руками держиться телеграфічного стовпа та й головою додолу бовтає.
Така, гей хрущик, маленька, як грудочка глини під тичкою, як маціцька каблучка межи стовпом і землею. Вітер завіяв би її полегоньки і, як стеблом, перекидав би по дорозі, якби його гори не спирали.
Баба відкашлюється.
Гейби довгу гадюку з грудей виперти мала, гейби буря з неї на світ виривалася – дух запирала.
Стовп гуде жалібно, якби жалував бабу, якби приговорював до неї, аби не подавалася.
Дрібні крапельки осіннього дощу граються на бабиних плечах, начеб хотіли її з-під стовпа у пропасть змити.
Але вона не дається.
Йдуть дорогою бадіки з міста та й минають її, бо то «стороницькі» люди.
— Ця, брачіки, вже до магазину, — кажуть вони до себе і махають головами над бабиною старістю.
Та вона їх не бачить, бесіди їх не чує. Кришку синього лиця до стовпа, як до подушки, притулює, віддихується.
— Аби цесі стовпи світилися, — стогне й обіймає чіпкіше стовп, як мала дитина дьидеву шию. — То-сми слаба, а то-сми ув`єла.
Якби не боялася ночі, то не уступилася б з місця, бо не бірує.
Най її ще раз так спір візьме, най упаде на дорозі, то не збірує встати. Але най ніч за очі вхопить, най фіра над`їде, най собака навернеться, той повіку з баби не буде.
Так вона надумується, чи має йти дальше, чи ще припочивати. Та руки від студеного дощу деревіють, ноги затерпають.
— Прийдеси на дорозі вмерти , — тремтить вона, як трепетів жовтий листочок.
Надходять знайомі бадіки та пізнають бабу.
— Йди-ко, бабко, з нами, не чіпи під слупом.
— Ой, де ж я, газдики, з вами піду, коли-сми не годна!
— Таже видко си, що не годна, але ходи, бо ніч ті зайде та й шо меш робити?
Баба береться йти з бадіками. Здається, що всі кісточки з неї розсипаються, як ногами ступає.
— Дай вам боже здоровлєчко, що не лишьиєте мні серед дороги, шо-сте такі добрі!
— Та де би ми тебе, бабко, лишили, таже ти, віді йкас газдиня була!
— Шо з того, бадійки, шо була, коли мні тепер мій син збиткує, за пометіннє має?
— Най такого сина грім заб’є, шо неню не шінує.
— Аді йкос ані грім не вбиває, ані нічо `го не береси, а бог з гори дивити. А я до натаря ходила, ци би не скасував тот тестамент по покійничкові.
— А де ж тобі, бабо, тільки світ самій ходити, де ж тобі своєв головов на старість бити? — Не годна-сми, любєтка, бігме-сми, не годна.
Руки на груди склала і присягалася, що не годна.
Бадіки забували крок за бабою держати і вихоплювалися наперед, живо розмовляючи.
— Ви, газдики, через мене не блавучьте, лиш таки йдіть борше, бо на вас домівка жде, —гречно пригадує баба.
Бадіки перечать тому, але таки забувають за бабу і лишають її позаду.
— Я з вами гне збірую, газдики, ой не збірую.
Та газди не не чують її жалів, бо відійшли геть наперед і крикливо виговорюють на захланного її сина та й клятьбами бесіду переплітають.
А баба перебігає їх очима та й шукає другого стовпа, аби при ньому другим наторопом відкашлятися.
— Гондечки стоїть такий моцний, такий високий.
— Але далеченько відсунувся, ой далеченько.
— Віді, не зайду `д нему, віді, не збірую.
Гори, гейби горбаті старці, сидять рядом над глибокою долиною і потоками спльовують осінню, тяжку вогкість та й лякають бабу.
Потоки біжуть нестримно, стрімголов додолу, вижолоблюють гірські кременисті груди та й підстругують дорогу, що на худих гірських ребрах звисає враз за бабою, отік парубоцький пояс на старечім череві.
Ледь-ледь вітер повіє, ледь-ледь вода камінці постручує, то й слід загине по бабі та по бабинім ході.
Приміточки (словничок) до новелі:
Гейби – ніби
Стороніцький – сторонній, чужий
До магазину – до гробу (в цьому сенсі)
Кришку – трішки, частину (в цьому сенсі)
Ув`єла – зів`яла, постаріла
Бірує – мати силу
Спір – астма (хвороба – в цьому сенсі)
Пощіку – нічого (в цьому сенсі)
Студений – холодний
Трепетовий – осиковий
Бадіки – чоловіки, перехожі
Чіпіти – стояти непорушно
Слуп – стовп
Пометіннє – ніщо, сміття
Тастамент – документ на спадщину
Віді – видко (в цьому сенсі)
Йкас – якась
Блавучьити – втрачати час
Гречно – ввічливо
Отік – наче, немов
Натарь - нотаріус
ЗВЕДЕНИЦЯ
Прокуратна копила має!
Кіски хусткою накриває, у долонях лице мочить, гей підвалена птаха, боїться.
Зведениця копила несе!
Лісом іде. Трава горить, куди ступає. Дубина валиться, земля її стрясає. Сонце паде.
А на гіллі зазуля кує.
— Ой не куй, зазулько, не куй, не милиси! Йик перейшла-сми на панцкий хліб, то я вже не дівка, не сьмію ті надслухати. Шо ті маю гулити, шо ті буду трудити?
Дала-с мені, душко, віночьок, що ми груди ссе. Аді, йкий файний віночьок! Ліси диву.тси, шо такий віночьок маю!
А буду в село входити, а люди на мене ззиратиси будут. Будут за мнов у пальці свистати, будут спирати та гійкати.
Та й будут питатиси у мене: “Ти де, небого, такий віньочок собі курила, де такі чічки назбирала?”
А я їм буду уповідати: “Була-сми у такого пана, шо такий город має!”
Або буду їм щьире казати: “Пан звйизав мені руки серед ночі та й…”
Або ні: буду від людей утікати.
Вітер шумить, сором до села наносить, зведениці дорогу стелить. Хмари скликає.
На гіллі зазуля кує…
— Таку пишну долю мені вікувала-с, таку делікатну! Грудий тримаєси, плекати `го маю. На ввес вік!
Буде мні флетівня здибати, буде си питати: “На котрім тото данци така парубія грешна, шо ті затичку дала?”
А я їм буду казати: “Аби-сте си тогди поженили, йик я дівков буду! Шо-сте мні обнинали, шо-сте віна шукали”. За тото їм так скажу…
Але не скажу, лиш буду кльисти усіма кльи тьбами. Що з села дівку пустили, шо такі годні.
А йик не буду кльисти, то буду просити: “Не бійтеси, легіники, встиду вам не зроблю, на данец си не важу”.
А дівчьитам буду наказувати: “Сокотітси мене, сестрички, бо-сми на перехід добра”.
— А-а, а-а-а!
Моя дити-на!
Копил бексає на все горло, бо розпусний, не має дьиді, аби сокирою загрозив, зубами заскреготав.
— А-а, а-а, а!
Гори землі не тримаються, увесь світ гойдається, в колисці колишеться.
— Ку-ку! Ку-ку! Хе!
Моє копилє!
На коліна упаду, буду з дьидем, з ненев вітатиси.
А ненька буде собі сивий волос вимикати, буде радуватиси: “Ото-сми си потіхи діждала, ото раз внучьку маю!”
А я буду розповідати: “Казала-с мені, ненько, абих пана слухала, абих си мештерьила! А я його слухала і вдень і вночьи”.
А дьидик ме кричьити: “Абих ті не видів, не ввакайси в хату!”
А я буду йому руким цулувати: “Я, дьидику, тілько винна, шо-сми на симбрилю у місто пішла, шо-сми служила та й вас годувала. А йик сми-си доробила, то мні пан відправив. То я до вас прийшла у гості”.
А потому ненька за кіски мене буде тримати, а дьидик буде за ніжки внучьку брати та й ме мні бити, душі надслухати.
А я буду проситиси.
А потому піду собі глібокого плеса шукати.
Та й буде по всему…
ОСНОВИНИ
Така погідна днина, що поліг на царинках у очах схне. Край довбушевого звору, на маленькій трикутній поляночці, не заяці скубуть траву, а стара Семениха кладе хату. Поверх десять ковбків різної величини лежать розкинені попри саму гущавину. Тому, що вони в неладі розкинені, значно, що лише на короткий час. Із них будуть незабаром крокви, платви, кізли і сволоки. На них піде в’язка старих драниць, що стоять окремо, приперті до корча.
Середина полянки вирізана, мов тік, а сира глина із вирівняного місця розсипалася всуміш із камінням долів аж до сам камеральний окіп. Чотири підкотини вже закопані і вже двигають на собі підвалини, що їх майстер Никифір обтесав, а на краях поробив їм замки, тільки ще не позакладав одні в другі і не збив кілками.
Серед зазначеного під хату місця стоїть на прикольнях накритий скатертю стіл із чотирьох старих опівків, які майстер призначив на стелину. Довкола стола йдуть тертиці, що краще виглядають, ніж лавиці в найпершого богача. Їх роздобула Семениха на двері до нової хати. З того боку, де прийдуть колись у новій хаті образи, стоїть під столом цебрик з водою; на столі три болонці чорного хліба один на другім, а побіч гуска солі, пляшка з таким, як вода, напитком і груба лоєва свіча.
Скрізь на полянці біліються тріски із обструганого матеріалу. На підвалинах сидить вигідно, мов на конях верхівцях, гурток бадіків, старих і молодих. Усі вони живо з собою розмовляють про будову хати. Одні пригадують собі, як вони свої хатки ставили, як матеріал роздобували і як затривкі їх хатки. Другі, що не знають, скільки воно стоїть труду класти нову хату, бо мешкають на дідизни ні, звертають свою увагу на Семенишину розпочату будівлю і на матеріал. Дехто відмірює кроками просторінь, що її займили підвалини, і укладає наперед будучий вигляд хижі. Дехто підходить ід стежці і виглядає когось-то, бо прикладає руку на чоло, вибалушує очі і перебігає зором усю довгу, просту, як лінія, стежку, що її на приказ фервальтера прорубали люди на двадцяте поліно.
— А шо, не видко, не йде? – питаються декотрі з-проміж бадіків.
— Видит ми си, шо то він справивси суди з Олійкової царинки, бо шос під пахов, отік савтиря, — відповідає, визираючи, бадіка.
— Реєнтий завше тягне ноги за собою, єк беревна, — пожартував дехто.
— Бо хавтури залізли йому в ноги; най би я так блавучив, то бих дранки на собі не мав, — злобно прикинув хтось з гурту.
Інколи прилучається до бесіди і майстер Никифір, що розперезаний обтісує грубі кілки на підвалини.
Недалечко під корчем ліщини горить ватра і смажить почорніле листя на ліщині. На грані розміщені горшки-варінники. Той, що з голубцями, то сипить; той, що з начинкою, то піщить піворить і від часу до часу із самого дна викидає пару. А свекляний борщ кипить та й вихоплюється з-під покришки і ллється на грань, начеб посвячувався на решту і хотів загасити пекучий жар вугля.
Семениха сидить на скорчених під себе ногах і прикладає до ватри трісок і пантрує, аби горшки не позбігали, бо то її праця у них вариться. Масть – то у неї найдорожча річ; аж з міста принесла, бо в селі не б’ють олію. Але коло неї пораються ще інші челядини, її кумки та приязні кревнячки. Вони сучуть із воску свічки та й розводять при тім таку займаючу бесіду, що Семениха не годна втерпіти, аби не заговорилася. Тоді забуває вона заколотити олій, і він пригорає до дна глиняної ринки та й заносить пригаром. Декотрий бадіка витягає із дзьобні люльку, витрясає з неї «мачку», пережмякує її в устах, накладає знову її у люльку і підходить до ватри за вугликом. Кумки, що сучуть з клоччя гноти і обліплюють їх притопленим мяким воском, не зволяють бадіці переходити попід гноти.
— Хочеш, душко, піти землю гризти? – говорять вони поважно.
Бадіка пригадує собі, що воно попід свічки не годиться переходити, бо янголи за те сердяться, і обминає розставлене мотуззя та й заходить ід ватрі із другого боку. Але якраз із того боку лихий приступ, бо туди продув заносить дим просто йому в очі. Він «відводить» дим руками в іншу сторону, напівжартома говорячи: «Туди баба діти водила, туди!» Семениха вибирає найкращий, жаркий вуглик і подає на долоні бадіці. Так «гречно» поводиться тільки газдина супротив гостей. Вона ж під осінь, чей біг дасть, буде газдинею у своїй хатці. Сьогодні в неї вже основини нової хижі на пустому, дикому клину, на покінеччю села, край Довбушевого звору.
Надходить дяк із псалтирею. Всі вітаються з ним сердечно і облесно і не дорікають йому в очі за те, що припізнився. Семениха дякує йому красно, що прийшов, не гордувався, та й веде його за «стіл» на перше місце.
— Тут буде моя голова лежати, єк біг дасть, шо вмру в своїй хатці, тут най тепер моя голова сідає, - припрошує вона його гостинно.
Дяк кладе псалтирю на стіл, скидає з себе байбарак і капелюх та й роззуває чоботи. Бадіки приглядаються його капелюхові з коротенькими крисами і чоботям з довгими халявами та й угадують один навперед другого, що воно могло би коштувати. То все дістав дяк «в дарунку» від панотця за те, що обходить добре коні-брикарі.
Семениха присуває цебрик з-під стола ближче ід дякові, кладе на стіл новісінький глинянок з водою із приліпленою свічкою. Кумки приносять більше свічок, приліплюють їх до берегів цебрика, до хліба, до солі на столі, а котрі величенькі, то тицькають їх у руки бадікам і собі по одній лишають.
Бадіки поважніють і тихомиряться.Майстер Никифір уриває роботу, уперізується і теж бере свчку в руки.
Дяк хреститься, запалює свічку і хрестить нею воду в цебрику і глинянку, а відтак сідає на лавицю і кладе босі ноги в цебрик. Семениха засвітила свічку від дякової і передає вогонь всім гостям. Світла горять блідим полум’ям, а вітрець поколихує їх на всі боки. Бадіки заслонюють їх долонями перед вітром.
— Семенишко, аби-с держала свічку скоса, та й аби уся скапаласи, — поучає старий, сивий бадьо Федір.
— Та й аби-сте гніт не сікали, бо він, щез би, буде радуватися кавалочкам, — поправляв Никифір.
Дяк отирає псалтирю і читає більше з пам’яті: «Блажен муж, іже не йде на світ нечєстий і на путо грішне не стане і на сідало губителів не сяде…»
Семениха приклякає, хреститься і б’є поклони із свічечкою в руці. За нею уклякають усі її гості.
— Ой, господічку любий та добрий, та солодкий! – приповідає вона і з свчки ока не зводить.
— Господічку наш добрий, та пишний, та файний! – роздалися покірні просячі голоси.
У Довбушевім зворі виспівують птахи. Чи вони також моляться, чи навпаки, може, регочуть ся або проклинають кого, то годі пізнати. Зозуля кує комусь щастя-долю, а комусь недолю-смерть. У кого гріш у ремені, тому долю, а у кого ні, то біду. А Семенисі не кує вона ні сяк ні так, бо вона її кування не чує. Вона глядить на свічку й уважає, щоб не загасилася, та й усе повторяє: «Скапайси, нечиста сило, скапайся, єк ця свічка скапуєси. Ей, божічку, скапайся, нечиста сило…»
Свічка скапується, а Семениха від молитвів упріває. Бадіки клячать теж і відмовляють уривками отче наш. Як пролетить яка птаха, то вони дивляться за нею і кивають один на одного головами. Видко, що прив’язують до її лету чимале значіння. Але рівночасно забувають, на котрому місці вони урвали отче наш, і тому зачинають знов спочатку. Дяк не впріває, бо ноги держить у воді; він лише щораз, то більше хрипне.
Бадіки утомилися, уже зачинають уставати і стоячи моляться. Куми поховали згарки свічок у пазухи і лицями припали до землі: їм вигідніше так на руках лежати. Одна Семениха молиться навколішках, не вгаває. Її свічка докапує. Дяк дочитує останню кафтизму захриплим голосом.
— Мньоца с-с-с-ина с-с-с-світого духа, амінь! – у один раз застогнали бадіки.
То Семенишина свічка скапалася до послідку. Тиша…
— Скапався нетрудний! – крикнула, гей спросоння, Семениха.
— Скапався нетрудний! – повторили радісно гості.
Знову тиша…
Никифір бере сокиру в руки і йде ід вуглові. Він розперізується назад, шепоче свою тайну примівку, закусує зуби, підносить сокиру і гатить нею з усієї сили у вирубаний замок підвалини. Бадіки й кумки уважно дивляться на його незвичайну роботу.
— Чули-сте, єк задудніло? – питає, віддихаючи, Никифір.
— Чули-сми, бігме, чули-сми, — відповідають бадійки й жінки.
— То я його так зарубав, що мні не тємити!
— Зарубали-сте нетрудного? – допитується ще Семениха.
— Зарубав нетрудного! — одвічає гордо майстер.
— Зарубав ’го на вікі вічні, амінь! – потверджують бадіки.
Семениха виймає з-під стола цебрик з водою і приносить ід підвалинам. Дяк бризькає тою водою замки підвалин на всіх чотирьох уграх.
Никифір вмить позакладав поперечні підвалини в подовжні і збив їх кілками та й перехрестився, а за ним Семениха й усі її гості.
Всі посідали за стіл. Семениха з помічницями-кумками поприносила миски з начинкою, з помащеними голубцями й свекляним борщем.
— Вінчюю вас, Семенишко, щєстєм, здоровлєм на многа літ! — приговорює утомлений дяк.
— Дай вам боже, Семенишко, легкого прожитку в новій хаті! — бажають бадіки.
— Аби-с, любко-кумко, мала хліба та й до хліба та й аби ті господь боронив від нечистої сили, дух світий при нас! — приязно приговорюють кумки одна наперед одної.
— Дєковать вам, любєтка, файно за добре слово, та й за вашу ласку, що помогли-сте скараскатиси, дух світий з нами, щезника. То так ми тепер легко, єк бих сі на світ народила!
— Чей біг дасть, шо тепер він вже не навернеси, ця земля чиста, та й хата буде чиста, та й, аді, й ти, кумко, чиста! — потішають бадіки.
Семениха частує горівкою насамперед дяка, а відтак зарядом усіх гостей.
— Ану-ко, досігайте, душко, ану, так, єк дома, ану, будьте ласкаві! — припрошує вона кожного зокрема, а найдужче вже принукує кумки помічниці, що за кожним куснем утирають і запишнюють губи.
— А вам, пані реєтий, аби господь на діточках відплатив, шо-сте мні так, єк на світ народили.
Дяк наливає собі горівки і «вінчує» другий раз Семенисі…
— Ви тепер не пантруйте нас, — говрить він, — але дєкуйте богові, шо-сте збули-си нещастя. Ми самі упораємося з божим даром. Нівроку стіл не порожний, харчу ласка божя.
—Хіба би хто бога гнівив, єк пішов голоден, —каже Никифір.
— Не заходь-си, кумко-любко, але сідай і ти з нами! Доста ті вже намучило та й накарбувало! Аді, обі-сми разом дівочими, ати, єк сухариця, протів мене. Єкби-с із того світа прийшла.
Семениха сідає на краю тертиці і підпирає рукою бороду.
— Ци ж не було від чого, любота, знидіти та й счьорніти? То п’єть рік, єк один, карнувало мні та й карнувало!
— П’єть рік, то не п’єть день! Камінь подовбався за тільки чєс! — жалують гості.
— То так мні мучило, шо-сми не знала, шо роблю, та й куда ходжу!
— А казав-сми покійникові Семенові: не клади на тім місці хату, бо то місце нечисте, - поважно пригадує собі старий бадьо Федір.
— Ей, згадував покійничок, в одно згадував, та й каївси, шо ті не послухав, Федірко-душко. Таки зараз першої ночі зачєло шос на поді мотлошитися та гуркотіти, якби фіров тарахкотів. Відтак єк пішло нам з Петрової днини, та й на сегоднішній день. Насамперед упала на нас та напасть! Учіпивси нас фільвартір за грунт. «То, — каже, — камара та й камара, мусити корнєтиси звідси» Та єк зачєли-сми ходити по судах, та по термітях, та й штайрантах, та й по нотарях, та й по адукатах, та й виходили-сме таке, шо нікуди виходу. Вільвартівр виграв: найшли у табелі так, шо наш грунт має на камару піти, а лишьиєси нам оцей клинок. «Клин, — каже провізорія, — твій, а царинка уся стоїть на камарі».Я кажу, шо люди присвідчут, шо то мій дєдя робив, а сендзя каже, шо дєдя украв від камари, та й роби, шо хоч. Шо нам люди не наговорилиси, шо нас не розраювалися: лишіть, бо камара скрізь має право! Але шо то, нетрудний, дух божий з нами, фурт свої, продай дранку, не попусти!
— Випровадила я, шо було не було, та й годую адутарів. Прийшлоси відтак, упав покійничок у лежу, а всему раду дай. Цего щезник габучьит на постелі, а мене фурт до міста виріджєє: до адуката та й до адуката. Приходжу я раз із міста, а цес застиг. Лишиласи я сам з нетрудним, прости мені, господіку! А він у одно на поді: грим та й грим. Та прийшлося до такого, шо сказали мені пани з хати забиратися. Ой, сказали, легко би си їм гикнуло так, єк мені було легко. Стала я в гадках, а він, дух світий при нас ірщених, юдить мене на своє. Ходжу я по місті несамовита, а на плечах так, єк добрий огузок.
— Ей, кайтеся луди, акайте, — жахаються кумки.
— Ану, дивітси! Така тєжка погань! — дивуються бадіки.
— Єк не буде тяжкий, коли кров хрестєнцку ссе! — виясняє дяк.
— Так він мене давить та давить, аж здибає мене наш піп. Розповідаю йому свій клопіт, а він вислухав та й каже: «Це тобі, бабо, в тім ніхто так не порадить, єк наш депутат Каньовський!»
А нетрудний собі в ухо мені шепче: «Депутат Каньовський!»
Допиталаси я до того депутата, а він мені каже:
— Дурна бабо, на шо-с підписалася, тепер пропало, хіба би-с ішла до Відні до цісаря просити.
— Де хочете, туди піду, — кажу я йому, — але не кажу сама, так нетрудний мені дихтує. На край світа піду!
— На дорогу маєш? – питається депутат.
— Найшло би си, — кажу. — спечю ммалаю, та й огірків возму.
— Іди гет, дурна бабо, то треба двадцять левів за тоту біду, — каже, — за шнирьку дати.
— Ед, бадю! Двадціть левів, гадайте собі, — чудуються бадіки.
— Аді, двадціть левів, єк одиг грейцір. Та єкос буду старати! — кажу я йому, та сама на Мошка гадку маю.
— То, — каже, — добре: приходи до Відні та приноси ахта, а я тобі все зроблю, бо я тут їду на посідзеннє — ци на єку нужду. «Тут маєш карту, абис мні відписала».
— Падочку ж наш! Аж де ті справив! То, бадю, раз голова, шо то він коло цісаря сидит, — зацікавлюються бадіки.
— Таки так чув-сми, шо, каже, він права рука у цісаря! — толкує дяк.
— Взєла я у Мошка двадціт левів на клин, та й далі до тої Відні, а то все нетрудний мене веде. То єк завів мні на ту шнирьку, то світ йшов переді мнов переверці. Пани сидют навкруги мене та й регочутси, а мені світ колесом іде.
— Тото не пани то вони, щезли би! — розумує Никифір.
— То так ми крутивси світ цілу днину, та й цілу ніч, та й ше раз днину. Чую, ато бере мні за плече єкийс пан, та й виводит на двір. Дивлюси, а то таке місто, ци палати, шо-сми зроду такого не виділа. А нетрудний мені шепоче: то, — каже, — Відня. Тримаю я фурт ту карту від депутата в руках та й сама не знаю, де я. Але єкийс великий пан з шаблев хап за карту, та й мене на віз, та й замкнув. А то ні віз, ні бричка, дознаки таке, єк панцка хата. Затарахкотіло тото зі мнов помежи мури та й стало. Ведут мене у мур нагору, та й справлєют, аби сідала. Сижу я, сижу, аж дивлюся, а двері рип: виходит депутат Каньовський, таки сам він; і борідка його і бесіда його.
— Ти, — каже, — бабо, чого хочеш!
Я витігаю з платини ахта, та й кажу, шо то ніби він мні так раїв. Чітає він, чітає, та й каже:
— Добре, тепер я не маю часу, але ти допитайси до Василя, розумієш?
— Та єк цесе?, —кажу, — вертатися назад у село до Погрібєнникового Василя!
— Дурна, — каже, — гуцулко, то не тот Василь, то такий дім, шо називаєси Василь, шо там харч задурно, — на, маєш карту.
— Тото у тім краю дают ніби імнє хата так, єк у нас христінина кличут? — доглупається старий Федір недовірчиво.
—Іду я з картов надолину, а там до мене знов пан з шаблев, єк не глипне, єк не завірити. Я прошу, ци не знає, де Василь сидит, а він шос швергонит, але так, єк не христєницким єзиком. Кажу я йому, шо, аді, я дурна, ш ніц не знаю, шо до царя прийшла, а він мене знов на віз, та й далі! Та єк замкнув мні, то не заню, куди мні возив, та й шо робив, бо нічо не тємлю. Лиш знаю, шо-сми уздрілася у нашім місті на бангофі.
— Тото все тобі так привиджувалося, любко-кумко, бо нетрудний тебе блудом водив! — недовірюють кумки.
— І мені видитси, шо то він так тобов закрутив! — притакує Федір.
—Хто знає, ци таки не привиділося вам, Семенишко, шо то ви ніби до цісаря ходили, та й до депутата, то, віді, все його робота, щез би! — сумніваються інші бадіки.
— Аді, сама не знаю, ци то такий сон я мала, цим ні блудом водило, але це знаю, шо-сми Каньовського виділа, та й говорила-сми з ним.
Бадіки усміхаються, а кумки покивують головами.
— Не рунтаймо ми нечисту силу, лиш говорім за боже. Добре, шо вам полекшіло, Семенишко, - дораджує нетерпеливий дяк.
— Таки не згадуймо, най щезає! — згоджуються бадіки.
— Най щезає, най щезає, дух світлий при нас! — загомоніли кумки.
— Тепер сплати, кумко, довжок та й сиди собі у хатці, єк у бога за дверми, це місце чєсте!
—Я тому таки рада, кумочку Федірку; дай боже життє панам, шо лишили мені клин, та й ше з колешні матеріал відпустили.
— Таки так, шо дай боже пенем життє! — бажають Семенишині гості.
Пляшка дзоркала об синю порцію стільки разів, скільки Семениха частувала гостей. По камеральних, темних лісах розплилися голосні мужицькі п’яні голоси:
—Дай боже, панам життє!
Приміточки (словничок) до новелі:
Поліг – сіно на покосах
Царинка – обгороджена сіножать коло хати
Звор, звір – глибокий яр
Ковбик – колода дерева
Кроква –
Платва –
Кізли –
Сволоки –
Драниці –
Камеральний окіп – рів навколо державного лісу
Опівок – колода, розпиляна вздовж надвоє
Тертиця – дошка
Підкотини –
Підвалини –
Замки – з’єднання (в цьому творі)
Стелина – стеля
Цебрик – відро для води
Бохонці – буханка хліба
Горнец – мала посудина , кухоль
Дідизнина – батьківське подвір’я
Вибалушувати очі – примружувати очі (вдивляючись)
Фервальтер – управитель державного лісу
Савтир – псалтир
Реєнтий – дяк
Хавтур – книш (в значенні – людської подачки)
Блавучити – байдикувати
Ватра – вогонь
Грань – жар
Піворити - верещати
Бірувати – мати силу
Бервена –
Варінники –горшки-посуда для варіння
Свекла – буряк
Бадік – чоловік
Чілідина. челядина – родина, сім`я
Кумки, куми – родичі (що були хресними їх дітей)
Кревнячки – родичі по крові (рідні, двоюрідні й інші)
Пантрувати – доглядати, пильнувати
Дзьобня – вовняна торбинка
Гноти – мотуззя для обкладання щілин між колодами хати
Клоччя – конопляне чи лляне
Байбарак – коротенький сіряк
Він щез би – чорт (оскільки в гуцулів називати його заборонялося)
Клячити – стояти на колінах
Нетрудний - чорт (ще одна назва, яку заміняла «чорта»)
Кафтизва –
Камара – державне майно.
Карнувало –
На поді – на стриху (під дахом)
Нотар – нотаріус
Адукат – адвокат
Провізорія –
Корнєтиси – спішно вибиратися
По термітях – по термінах у суді.
Штайрант – місцеве управління.
Фурт – все, раз у раз
Продай дранку – продати все до останньої ганчірки
Щезник –
Лежа – хвороба
Габучьит –непокоїти
Огузок, огузка – нижня частина чого-небудь; тут – в значенні тягару.
Малай – кукурудзяний хліб
Шнирька – залізниця
Ірщений –хрещений
Леви – дрібні австрійські гроші
Грейцір – гроші австрійські (відповідає 2о левам)
Ахт – акт, посвідка
Посідзеннє –
Карта – карта з адресою
Йти переверці – крутитися
Вони, щезли би – тобто чорти
Дознаки – достоту
Раїти – радити
До Василя (Asyl) – притулок для ночівлі
Швергонити – говорити по іноземному
Бангоф – залізнична станція
Рунтати – зрушувати, чіпати
Колешня – возівня або хлів
Дзоркати – торкати
Порція - чарка
БІЛЬМО
Так, от як ластівчине гніздо, висить на Магурі Тимофієва хата. Коли б хто з долини подивився на неї, то не знати, чи вгадав би, що то акурат хата. Небагато тих ялівцевих корчів довкола неї, а так її заслонюють, що лише жменю вершка видко. Але як Тимофіїха затопить у неділю під обід, то дим чімхає геть ‘д горі поверх корчів, і тоді будь-хто розпізнає, що то не чорний ріг кам’яної плити, а людська хата
На Магурі нема їх більше, лиш Тимофієва сама-одна, а довкола, куди оком кинути, все камар. Тому нікому не було в голові прокопати туди возову дорогу, аби був до хати вхід та вихід. А Тимофієві, й поготів, се не в голові. Нащо йму дороги, коли нема що возити та й “тєгла” нама! Свою пилу винесе він і стежкою. як іде до схід сонця на трачку різати ковбки. Стежка хоч яйце качай; від цісарської дороги через гору просто перед сам поріг заведе. Відколи Тимофій прийшов на грунт Параски, то лиш один голий раз прийшлося йому нарікати на стежку. Тоді. як золотний ймив був його в попереці від того, що підоймав на трачці сирий дубовий ковбок, і він хотів умирати. Тоді провадила його Параска до сповіді у церковцю за третій звір.
— Аби-с си запала в озір’є на пресподнє, єка-с прикра! — стогнав тоді Тимофій. Але то лише раз так було, і він уже про це забув, а навіть опісля гнівався на попа за то, що не хотів зійти з цісарської дороги і з хати взяти тіло його середущого, покійничка Митрика.
На самому вершку Магури стоїть високий побілений стовп, що його на щось там закопали “єднорали”. Тимофій не навертався, спершу, до того стовпа. Але якраз пани справляли полювання і під тим стовпом склали свою “арнарію”, а йго закликали, аби сокотив, і відтак пачку тютюну за теє дали, то відтоді навик він до того стовпа. Як прийшло яке святце, то він не раз пересидів там ціле пополуднє. І дуже радів, коли його відтак хто запитував:
— Ба шо, варе, показує ваша віха, бадіку Тимо’?
— Ге! показує, брачіки, на баталію, так дринчьила вчера, єк би плакала: буде каліцтво! - відповідав з рішучою певністю Тимофій, вдоволений, що люди признають йому немов право власності над стовпом. Сьогодня вже ранісько вийшов простоволосий під “віху” і відмовляв оченаші до неділеньки святої. Відколи найстарша його донька Анничка вкалічіла, відтоді Параска дуже лоточить його. А то її верх у хаті, бо вона на дідизнині, а він лишень “на груннті”, тому мусить угоджати.
— Ти приймаку, ти загнав мене в біду та й збавив мені дитину. Казала-сми: не бери корову від жида, най щезає від нас, а ти, господарю, свої та свої. У папір було моє слово завити, чуєш, у па-а-а-пі-і-ір! - дорікала йому безнастанно Параска, а Анничка ще й помагала нені.
Тому Тимофій усе тікав із хати. Вчора обіцявся кум Танасій повернути до нього та й подивитися, що Анничці хибує. Він добре розуміється на маржині.
Тимофій пантрує під стовпом, коли кум ітиме із лісничим до коршми. Доконче хотів би зацитькати Параску, щоби так не уїдала на нього. Вона при чужому не буде рипіти-дорікати, але буде соромитися.
Нарешті діждався Тимофій кума. От іде дорогою ‘д горітак, як би від коршми.
— Куме, гив! — крикнув він двічі своїм дрантивим голосом.
— Агив! — відозвався кум.
— А ждіт-ко!
Тимофій зійшов на дорогу і привітався з кумом, а відтак став вихваляти сьогоднішнє верем’я. Коли ж крок за кроком дійшли до того місця, де зачинається вбік стежка до Тимофієвої хати, став Тимофій пригадувати кумові свою вчорашню просьбу:
— Ану, будьте зобашні, кумочко Тана’, та й зайдіть на чєсок до мене.
— Та то так, єк-сми вам сказав, куме Тимо’: єк поголубіло ціле око, то рахувати, шо буде більмо. Але пізнає шо на то око?
— Та отік із-за ніготь, може, пізнає, а може й ні.
— Я бих з радної душі, кумочку, пішов, але тото біда, шо пилуюси, бо пан жде в коршмі. Аді, сказав тепер: аби мені зараз була слуга! - та й мус бути, хоть з-під землі бери. Знаєте, кумочку, то служба.
— Ей, говоріт свої, таки ходіт на чєсок, та й решта; сегодни, однако, неділя.
— Гм, або я знаю? Ну, але піду-таки, бо-сми вас побезпечив, та й то моя фіна, ваша Анничка.
— Ану-ко, ану, єкби ваша ласка, ходіт та глипните. Ви, май, туди коло маржинки знаєтеси та й таки ратуєте добрим людям, дав би вам біг здоровлєчко та й ласку небесну.
— Ей, ратуєси, чіму бих не ратував, таже то, віді, худібка кождому мила!
— А! єк єкийс казав: за жінков так не жєль, єк за маржинков; сегодни корова - то мама в хаті.
— Берім таки хоть куди, то корова мама в хаті! Збудешси чілідини, то сто за тобов шнирітиме та й шкіритиси, а коровку єк відженеш від хати, то будь здоров. Хоч бери та їж собі гоголі!
Бадіка Танасій, що йшов позаду, пристанув на хвилину, виймив із уст люльку, поковтав нею по цибусі, вицідив дзєму з вушка, поправив протичкою перегорілий жужіль маркотки та й доложив губки, щоби ліпше курилося. За той час відійшов від него на пару ступнів бадіка Тимофій і аж тоді запримітив, що не чує за собою кумового ходу. Він пристанув і собі, а щоби не оглядатися буцім без причини, став говорити тим самим голосом, що й дотепер:
— Сегодні світ на маржині стоїт!
— Єк кажете, куме Тимо’? — відозвався бадьо Танасій, що якраз упорався з люлькою і пустився доганяти кума.
— Тат я, аді, кажу що і без цеї мами негаразд христінинови.
Тут впер Тимофій свій погляд на кумову люльку. Верхня його губа, накрита пристриженим, острокільчастим вусом, піднеслася трохи від долішньої і відслонила чотири пні передніх зубів. Забоїни по обох боках рота вчинилися глибшими, а зморшки лиця згуртувалися понижче очей. Тимофій усміхався, хоч до сміху не мав охоти. Але кум Танасій чинився, що не бачить кумової усміхненої оскомини, і не почастував його люлькою, тільки пакав сам.
— Таки аби-сте знали, що негаразд; я борше без їди обійдуси, єк без оцеї смолєчки.
— Га, та й у вас тепер, богу дєкувати за це, не біда, попри пана та й вам шос капне.
— Так, аби наломом було, то не мож, зважєєте, казати, але, шо правда, говіти не говію.
— Ну, ну, та я то ніби так кібзую, побережника кожде має в самі.
За сим словом урвав Тимофій бесіду. Хоч він не заспокоїв хвилевої кортячки, то все ж таки вона скоро відступила від нього. Мужицька кортячка не така химерна, як панська, що не попуститься пана, доки не наїсться по саму шию того, чого вона якраз бажає. Тимофієву кортячку прогнала його невідступна товаришка журба, що на вид його низької хижі вправді не більшала, лише давила своїм давнім важким тягарем.
Він опинився з кумом перед своєю хатою.
— У вас, куме, видко, полуденок смажут, — відозвався Танасій, вказуючи рукою на дим, що клубком висувався з маленького вікна і слелився “на слоту” навпередТимофієвої хижі.
— Може бути, шо моя приставила окріп на кулешу дітем, а втім, не знаю. Ану, ходіт, єк ваша ласка, в хату.
— Я бих казав, може би, таки надворі побглєдати, тут май видко.
— Це ви добре кажете, в хаті темно си. Анничко ге! Ани’!
З хати озвався плаксивий, тонкий голос:
— Гив!
— А вийди-ста!
— Та чого-онь?
— Не питай чого, ходи!
— Чого сидиш каменем? Вийди, аді, чуєш, шо дєдя з кимс говорит, а я без запаски, — озвався другий, глухий жіночий голос.
Анничка виходила.
— Аді, твій батько прийшов, — промовив Тимофій до доньки, що вперед станула коло одвірка і призиралася одним оком, хто такий говорить з дьидєм. Потім приступила, несміло, до Танасія і поцілувала його в руку.
— Шо дієш, Анничко, дужя? Еге-ге, та ти нівроку, єк я вижу, вже дівочиш, у заплітках уже!
— Га-а! Дівка, кумочку, росте, єк жидівська лифа. Аді, вже на головосіки вісімнадцітий рочок!
— Наперед би більше, куме Тимо’! Величеньке то собі даст раду будь-де, а мале, то лиш пищит: їсти та й їсти.
— Біда з малим, та й з великим біда, кумочку Тана’, а з дівков то удвоє біда.
Анничка станула коло дьиді і запишнилася. Голову схилила додолу, заціпила уста, личко мимохіть прикрасила міною засоромлення, правою рукою “когутки” на вусі обертала, а лівою сорочечку мнула. Коли ж у хоромах скрипнули хатні двері, доміркувалася вона, що неня убралася вже в запаску і прилагодилася вийти до гостя. Тому споглянула вона сміливіше на хорімні двері.
Тимофіїха зупинилася перед порогом, перев’язала ще раз темно-червону хустку на голові, підтягнула вище під пояс запаску, погрозила півголосом дітям у хаті: “Цитьте, бо вас уб’ю”, - і вийшла.
— Славайсу, — сказав Танасій, розпочинаючи привітання з кумою.
— Навіки сла’! — відповіла Тимофіїха.
— Шо си діє, кумко Пара’, миром?
— От миром, богу дєкувати, позаєк миром. Шо май туди коло вас, кумочку Тана’? Шо кума діє, та худібка, та діточки ци дужі?
— Ет, дужі ше до єкогос чєсу.
— Гаразд, шо дужі,; єк здоровлєчко є, то грижі менше. Аді, у нас гнів божий!
— Ану, жди-ко, жінко, — перервав Тимофій, — аді, я просив кума, най би обіздрили, ци то кинулоси її більмо, преч би си казало, ци єка примха.
— Хоть най уже й не обзираю, то я вижу, шо то більмо, аді, на тім оці. — Танасій приступив ‘д Анничці, втрутив руку, котрою вона при згадці про більмо накрила невидюще око, розтулив обома руками повіки, подивився з міною знавця в око, похитав головою та й нарешті махнув рукою:
— Шо-сми казав, то таки так акуратне: більмо, єк груба латка на ввес постів, саме таке дістала була корова Юри Глібічкового.
— Ек, головочко ж ти моя-онь нещєслива, — заголосила Параска, що враз із чоловіком уважно приглядалася кумовій роботі і нетерпеливо дожидала його ретельного вислову. Анничка почервоніла ще дужче, як червоніла тоді, коли збитошні легіні прозивали її на вулиці “сліпцунков”.
— То кажете, кумочко, таки більмо? — питав ще недовірливо зажурений Тимофій.
— На, маєте! Таже мені, віді, це не першина! Нате, дивітси самі: аді, ціле око поголубіло, гоздечки знак, а відси йде білий рубец почерез саму середину ока та й не пускає днину наспід.
— Ей, падочку мій нещєсливий, гіркий мій світку чорний, — падькалася, безупинно, Параска та й заломлювала руки.
Танасій доказував дальше свій осуд:
— Попробуйте, озміт та й закрийте їй дуже око, а кварівливим най си дивит на то, шо я скажу.
Тимофій закрив доньці око і чекав, що кум скаже. Кум підійшов наперед, шпурнув набік кований бук, скинув із себе байбарак, поправив на плечах дзьобню так, аби бляшка з написом “c.k. straznik lasowy” припала саме на груди, та й так накликував:
— Тримайте, ку’, по-люцки, аби ні раз не жмуркнула.
— Я затулив так, шо не жмуркне, — відповів Тимофій.
— Тепер дивиси, Анничко, просто на мене.
Анничка сіпнулася на той зазив у дєдевих руках, хотіла вчинити волю батькові і подивитися , але дєдьо зганьбив її за то:
— Стій чопом, не рунтайси!
— А шо, видиш мене?
— Ні, батьку, не вижу, бо дєдя тримає.
— А не видиш, шо я маю на грудіх? - питав дальше Танасій, вказуючи рукою на побережницьку бляшку.
— Ой ні, не вижу!
— Не видиш, аді, ордір у батька? — відповіла Параска.
— Ні. не вижу.
— А шо ж видиш?
— Нічого; так шос, отік мраку.
— Пустіт, куме Тимо’, тепр видите самі здорові, шо нема шо куди робити, то тверде більмо, та й говорилоси. Хоть би наші вороги так виділи.
— А я би ше казала, може би, чи засипати, ци єк кажете, куме?
— Не сердьтеси, кумо Парасочко, але я вам скажу, шо то пусте ваше говоріннє; нв це більмо нема ліку, аби-сте куди ходили.
— Ей, бідко ж моя, бідко. Шо це нас найшло, у хаті нас найшло, нещєслива наша годиночка, кумочко Тана’, — цідила Параска крізь губи, що скривилися до плачу на темному худокостому лиці.
— То ше, зважєєте, куме, коби то хлопец поцапив таке, то нам би це не в голові, але дівка, то, знаєте, клопіт! Ніби й сором, і нема чого таки сподіватиси, аби голову накрила, кожде обмине хату, а ми на грунтик так не біровиті, та й то тому так гірко, — жалувався жалісним, але поважним голосом Тимофій.
— Коби-сте були відразу ратували, — обставав при своїм Танасій. — Тепер пропало!
— Ей, та ратувалоси, чіму би не ратувалоси; дві неділі за волосок не спала-сми, водно літеплом відмочувала, бо то гет було око обкипіло, та й шо з того?
— Га-га! Сама собі вирискала, то най тепер знає, єк дєді не слухати. Казав-сми: “Сокотиси, не гони коровкумежи чужі товарєта”, - а вона ні та й ні, ід багацькі маржині, газдиня, прилучєла.
— Лишіт. куме, то причка, — лагодив Танасій.
— Ой причка, причка, смола би ‘го втєла, того паршєка рудого, аби не дочікав уже нікому худібку на випас давати.
— А тото ви у Манашкового сина були взєли? — питав Танасій, сідаючи на дривітню.
— Ага, у того… — хотів доповісти Тимофій, але Параска перехопила його своєю відповіддю:
— Таже, аєк! У того мантяря, шо шкуньгає на одну лабу, скривило би ‘го ше на другу так, єк він мене скривив. Аді, кумочко, ніхто таке не видів та й не чув: упхав нам тогід навперед Дмитрі теличку та й каже: “Телиця тівна, єк прийде за три неділі телє, то будете мати скором у хаті, а по році займемо на єрмарок, так шо буде поверх вісімдесєть левів, то ваше”. ТО така була згола. Прийшлоси відтак, ми чікаємо три неділі, штири неділі ба й других штири неділі, аж на девєтім тижні у середу найшлоси телє, вибачте за слово. Цєпаю я корову, цєпаю, аж тут лучиласи ця причка. Займила дівчина корову у лучку, а там дес пасли Манчулові воли, так єк сцупили корову, та й ріг пішов. Ця дурна взєла боронити, та й, аді, віл засігнув рогом під саме око. Я учула крик. прибігаю, а ця лежит ні жива ні мертва. Та й зараз по тім приходит жид та й відбирає корову. “Ви, - каже, - збавили мені корову, то я вам це не подарую”. - “Так єк збавили, очі би ті вилізли, паршєку, - кажу я йому, - таже ріг виросте другий”. - “Ні, - каже, - беру собі корову, а ви мені хоть заплатіт триціть левів, а хоть я вас подам до суду”. Міркуйте собі, якої нам паршік заграв! Шо тут робити, думаємо собі, триціть левів - то не грейцір, а ні два, а ми мали у паскуди вже передній довжок. Взєли ми та й погодилися при свідках. Десєтку нам спустив, а дваціть левів маємо дати, міркуйте. кумочку, дваціть левів за ріг коров’єчий.
— На це, любко-кумко, нема ради; шо си винно то мус віддати, а за Анничку то я вам скажу таке: я, аді, справивси шукати служки для пана, то най таки білше не шукаю. дайте ви свою Анничку туди. Пан добрий, не жонатий, дітей нема, та й чого траба? А там їй буде так, єк в раю; єкби-сте уздріли, єкі там гаразди, то би-сте своїх очий забули. Шо покоїв, шо одежини, шо начіння, а шо їди кашерної, на світі кашерної.
— Про мене хоть і зараз най би йшла, але коби знатє, шо пан схоче її взєти, кумочку пишний.
— Я вам кажу, шо возме, бо таки возме, бо я так кажу. Аді. прилагодьте її так, єк годитси, а я йду з-а паном, та й стокмістси, та й далі.
— Ек, коби тото господь милосердний спустив на нас таке щєстє, — проговорив Тимофій.
— Та я, віді, на шос маю рот, та й з панами я, аді, так, єк з вами.
— Та коби-сте, кумочку, так робили, дав би вам біг здоровлєчко.
— Єк для вас, то я тото зроблю. бо то моя фіна.
Анничка слухала з увагою батькової бесіди і раділа, в душі. будучому щастю. Про її гадку і згоду ніхто не питався, тож вона мовчала. Танасій устав, накинув байбарак і і справився йти до коршми.
— Куме, га! Єк би то робити, аби він не пізнав більма? — радився ще його Тимофій.
— Най збоку стоїть Анничка та най руков закриє око.
— Добре кажете, гостіт у добрий чєс!
— Гостіт у добру годину! — побажала Тимофіївна.
— Це ласка божа жінко, коби лиш пан узєв, аби не заздрів більма. То би-сми, небого, жили! Тогди й у ліс по ломаджє, єк у свій город!
Тимофіїха, з радости, збула чоловіка мовчанкою. Вона звернула всю свою увагу на доньку.
— Іди лагодьси, Анничко, возьми мою сорочічку з плечіками та й поєс.
Анничка побігла з ненев в хату, взяла сорочку й полізла на під перебиратися. Здолу з хоромів навчала її неня, як на службі поводитися має.
— Аби-с мені добре мештерєласи, чуєш Ани’, — говорила вона так голосно, щоб донька на поді могла її чути.
— Не бійтеси, ненько, я буду слухнєна.
— Шо ті пан скаже, тото аби-с робила, хоть би ті сказав гній тіскати. Та видиш, шо у нас біда, нема шо в губу взєти, слухай, небого, пана! Та й аби-с нічо не тєгнула в покоях. Ци локшини, ци балабухи, то ти очі зажмури, а нічо палцем не кивай. Їсти будеш там мати по вуха, голодом не меш ходити. А подарує ті шо пан поверх токми, то ти возми, а я прийду туди та й возму ‘д хаті, а за сорочечков прийду в суботу ввечір.
— Та й накажи її, аби не дивиласи панові в очі, бо заздрит більмо, — дораджував знадвору Тимофій.
Анничка лагодилася сама, а Тимофіїха зайшла з чоловіком у хату і нараджувалася на токмо з паном. Менші сестрички і братчик Семенко зміркували, що їх найстарша сестра приготовляється йти кудись; повилазили на під і стали цікаво допитуватися, куди вона збирається.
— До пана йду на цимбрилю, то будете мати шо їсти! — говорила вона, радіючи.
— До пана, до пана, до того, шо ліс має, та й єгоди, та й афини, та й дрова? — перекрикується дітвора.
— Цитьте, не верещіт, бо його шо лиш не видко. Семенку, а чуй, дитина рує, іди возми на руки.
Діти підскакували з радості…
— То, проше пана, цего газди тота дівчина, — інформував Танасій лісничого, що трошка заточувався в один, то в другий бік.
— Так муф, цо хцеш за єден рік! — звернувся лісничий до Тимофія.
— Ци ж я в тім розумію, проше пана фештиря та й злісного? Я дітий ше не давав на цимбрилю.
— Ну, бо німам часу, кажи так альбо так.
— Та шо божа ласка та й панцка, то най тото буде. Я знаю, шо, аді, пишний та годний панчік не зробит нам кривди, хто би си радува чужому мозілеві.
— Но, то дам єй футраш і убранє.
— Аби біг дав панові здоровлєчко.
— А умі цо коло кухні?
— Шо скажете, всєчінно зварит, вона у мене вже газдиня, прихвалювала Тимофіїха, що впоїла очі в пана і начеб рахувала кожде його слово.
— Гет всєчінну вміє, — потверджував Тимофій, — ци кулешу зварити, ци борщ барубуліний, ци рибу, ци малай спечи, шо душа захоче!
Лісничий усміхнувся, глипнув на дівчину і ще раз усміхнувся. Анничка загнюпила голову вдолину і зачервонілася. Вона і соромилася, і раділа.
То дьидьо перший раз в життю хвалить її.
— Тож нєх зараз ідзє зе мнов!
— Ну, то шо ж, єк траба, то траба, то, аді, йди, Анничко, з паном.
— То моя фіна, проше пана фештиря, то вгідна дівка, — представляв панові Танасій, прощаючися міною з кумом.
— Но, ходи. дівчє. ходи, — кивнув пальцем лісничий.
— Іди, не бійси, Анничко, іди з паном, - заохочували доньку дьидьо й неня.
— То таки, проше пана, рахуєси служба від завтра ци пан хочут аж від другої неділі? — питав ще, несміло, Тимофій.
— Службу лічу ід піршего.
— Аєк, аєк, панчіку файний, від першого дня; сегодні маємо неділю, а від цеї середи через тиждень маємо богородички малої.
Вийшли на дорогу. Лісничий іде передом, за ним його побережник Танасій, а позаду Анничка з похиленою головою. Вона соромиться. Боками попри дорогу біжуть її дві менші сестрички і братчик, що не втерпіли і крадьки втекли з хати сестру виряджати. Братчик Семенко несе на руках найменшу сестру Гафійку, що ще не виросла так, аби її неня постарала сорочину. Він не може підбігати і при каждому перелазі кричить на сестрички, щоб підождати його.
То наша Анничка пішла з паном, - хваляться малі сестрички бадікам, що лежачи святкують на царинках неділю. Бадіки всміхаються, а вони біжать гейби навздогін за сестрою.
— Вже веде свіжу, — замічає один бадьо, коли лісничий далеченько відійшов наперед.
— Аєк. веде сліпцунку, — потакує другий.
— Шо-сми мав еазати: туда йде вона впорожні, а відти вернеси вповні, — глузує третій.
— Буде добра на перехід, — насміхається ще інший.
— Чілідина з волєм пуста на перехід, — глумиться гурт.
— А то, мой, жінко, я гадав, шо то лиш мужик дурний, а то трафлюєтси й межи панами дурні!
— Ану, заткайси! Єкби-с порєдний був дєдя, то би твої діти не ходили на цимбрилю.
— Говори з тобов, коли ти свої! Таже вона там у гараздах буде, та й ше одежину даст; коби лишень не заздрів більма, бо відрідит — та й пропало.
— Акурат мені це в голові! Раз токма була, та й уже; хоть най собі тепер голову ломит. Я ше каюси, шо не стокмиласи, аби дав за цес рік три леви, аді, нема відки Манашкову лифу заплатити. То таки єк хотіти говорити, а за своєв дитинов жєль, ци каліка, ци дужя. А втім, біг світий знає, ци то справедливе більмо? Мні видитси, шо то її лише луна на очі.
— Ек, яка ж бо ти, жінко, дивна! Раз сеї, а раз тої; то не миливси єкийс, шо каже: “З бабов ні в брід, ні в воду”. Таже ти чула, шо кум Танасій казав! Ше й єке більмо! Погане більмо!..
Тимофій переклав руки навхрест та й обернувся до дривітні, усміхаючись:
— Тепер не будеш, небого, киндідти, надсадишси над ломаджєм, хіба би-с мні на тот світ вирідила!
Але Параска мовчала. Сперлася на острову, на котрій сушились два глиняних варіннчики, і банувала за донькою. Ніби так, гейби банувала, ніби так, як би сердилась на чоловіка, що він ані кришки не банує, ніби й добріла на нього, - а направду радувалася несподіваному щастю…
ГОРНЕЦЬ
— Кілько вас тут є ірщених, то аби-сте були свідомі: через оцей варіник я на старця зійшов. Як моя умирала, то я не помнівси, то забув-сми, як заорав. А самарка каже мені вчора, шо то все горнец. «І жінку затратив-єс і сам пропав-єс, каже. Аби не горнец, то ти до сегодні газда». А я на їду не вистравний, храмів не роблю, людей не скликаю, бо не бірую, усі знают. Єк за покійнички поклалося на полицу, то чєпів до сьогоднішнього дня.
— Ти, бадіку, не псуй собі працу, але дивиси за другов жінков. Тобі треба такої газдині, аби тобі на голові горшки била. За кожний раз, як прийдеш з коршми, то один горнец. Або ти на чілідину, або чілідина на тебе верже.
— Єк верже, то буду знатьи, шо є за шо, шо моя газдиня мні файно чістує. Але цес варінник піде зараз на черіпки. Аді у тоту обіч `го шпурєю у тернє, най си розсипає, най ми в хаті не робит окаяніє.
— Мой, та то ще мудрий варінничьок, нашо розмітаєш жіночу арнарію?
— Винеси, каже Самарка, тот горнец та й розбий при людях, та й тоді тобі пофосолитси, єк руков відверне. А мені жінка через біду вмерла! Та же ви тємите, газди: єк покійничка лежала, то прийшла до мене єкас лєнка, що селом ходила. «Тобі жінка подужіє, — каже, — але звари і курку». А я став у гадках, шо тут робити? Єк гуцул возметси курєтину їсти, — гадаю собі, — то пан біг відбере кулешку. Але послухав-сми публіки, та й крадьки, аби мир не занв, зварив-сми в оцім варіннику курку, а жінка на другий день очі замкнула.
— То нема шо, бадіку, на зайду складати, ти чій не дитина, то знав-єс, шо з паном богом не траба гиршкатиси. Шо не годити, то ні; за курку пан біг гуцула карає. Зайді нічьоси не стане; підслухав співанки в селі та й повітривси далі, а ти приймай кару.
— Хто знає, може й зайда вже минувси, бо він брачіку стеребив усю курку; покійничка лиш дзємки покушіла.
— Ей, де! Їму си гріх не пише, бо то лєнка, усєклї молитви знає.
— То най `го холера зітне, шо мні так збавив, на смерть збавив. Люди, таже я був газда, а сегодні голак.
— Знав-сми зайди послухати, знав-сми жінку заситити, а не знав-сми горшок з хати вікинути. Тіму-сми лайдак, п’єнюга остатній. Але ви, газди, будьте пребашні, шо я таке ротом мелю. Може мні попустити біда, щезла би, може, устаткуюся. Аді, сокотіти, бадійки, най шнурую. Ге-е-ех! На черіпки пішов, чуєте?
— Слухаєте, слухаєте, як черепє кочєєси, аби так біда відкочювалиси. Бігме, шо так: най гуцул не береси до курітини, най не гнівит бога! Будьте свідомі, газди!
Приміточки (словничок) до новелі:
Горнец – мала посудина (тут велике горня)
Бірує – мати силу
Вистравний – вибагливий
Чєпів – стояв
Варінник – каструля для варіння
Бадіку – чоловіче
Чілідина – родина, сім`я
Верже – кричить
Шпурєю – кидаю
Тернє – терен (рослина)
Храм – церковне свято
Пофосолити – пощастити
Арнарія – приладдя, статки
Лєнка – міщанка
Гиршкатися – дратуватися
Стереби – зжер, з`їв
Дзємки – трішечки
Повітривси – пішов далі
Минувси – помер (в цьому сенсі)
Зайда – випадкова людина
Збавив – зашкодив
Голак – самотній (в цьому сенсі)
Лайдак – невдаха
Пребашний – обережний
Сокотітси
Шнурєю – йду далі
На черепки – на частини
ЧІЧКА
Лежить розпростерта на торілочці підгірського села і випручує свої грудками грузи обліплені ноги. Кудли паршивої необліненої шерсті мокріські від поту. На задніх стегнах і на боках запалого черева звисають здохлими селедцями жмутки гною. На хребті ятриться ран, а мухи ссуть із неї “матерію”. Хвіст судорожно тріпається, але не розгонить ані мух, ані пари. Чорна грива розкудлалася кісками по обох боках напруженої тонкої шиї. Закаправілі очі накрилися повіками, із-проміж закушених ненакритих зубів тече піна. Дуже мучиться…
Над нею скулився, гей приземкувата дуплава кривуля-верба, гуцул і обганяє крисатим капелюхом кровожадні мухи.
Недалічко набоці стоїть в`язка нових смерекових коновок, кошиль з лижками і басажки з гелеткою кукурудзяного зерна та й смугляве сідло з попругами.
— То ти мні, Чічко, лишєєш, самого серед бойків лишєєш? - заводит гуцул знеможеним розколеним голосом.
Із його глибоко вкритих очей покотилися дві великі сльози й сканулися через пару на хребет шкапи.
— То такими-сми ті отавами візимував, то таксми ті, Чічко, вікохав? То аби-с знала, єкому-с газді п`єтнадціть рік гарувала, аби-с тємила. Не кривдуйси на мні, моя Чічко, не кривдуй, шо ти упаласи в пусті руки, у лєцтий рід!
Шкапа простягнулася, як дріт, й трутила агонічним рухом властителя, що ляментував над нею. Очі її відімкнулися і станули лубом. Вже більше не кивається…
Гуцул підвівся із землі і вхнюпив болячий погляд у трупа товаришки.
— За тото, шо-с ми домівку вігодувала, то я ті псєнков на тот світ віріжєю, то так ти у торбеїв заробиласи! Аді, єка опока на тобі, аді, єк шкіра ти потріскала. Але стебла чужого не рушила-с, але не заклєв ті ніхто в світі, то най си тєкне від такої муки. Ти ріг собі у ногах відходила, хребет-єс собі поломила. Однако-сми заробилиси, душко, однако!
Із його рук випав капелюх, а лице скривилося до плачу.
— Гей, люди добрі, за шью мні так біг покарав,— плеснув долонями і став микати собі чупер.— Скорнєйси, душко Чічко, скорнєйси, аді, терхівочка хребет ті виїла, аді, мушля ті ссе, аді, вся кров з тебе випарувала! Самого мні `д хаті виріжєєш, самого?— голосив, як мала дитина.
— Мой, хло`, гуцулійо, ати здурів, шо так ревеш над кобилов?— гукнув наторопом підгірський, тогосільський мужик, що справився у ліс через толічку.
— Аді, озміт довбню та вгатіт ми в голову, най си не дивлю.
Гуцул припав ід шкапі і обмотав її напружену шию синьожилавими руками.
Підгірянець приглянувся ближче і засоромився своєї бесіди.
— Мой, Пе`, Ники`, Фе`, а йдіт же сюди!— крикнув він у ту сторону, як ідеться ід сільським хатам.
Гуцул бовтає лицем по кінській гриві і приповідає:
— То такими-сми ті отавами вігодував, то…
Надбігли прикликані мужики.
— Шо, упала? Упала? Пустіт кров, рятуймо! Рятуймо христінина! Ножя! - озвалися наполохані клики.
— Нема куди шьо робити - то вже по всему,— сперечив ранший очевидець.
— Минуласи?
— Ого!
Всі рятівники звернули тепер свою увагу на гуцула. Взялися відривати його від кінського трупа.
— Беріт мні, люди, то добивайте, та най буде прах на цалий сьвіт!— кричав він несамовито і повилювався ід шкапі.
— Май розум, бадіку, тото вже пропало, мерця не підведеш,— утихомирювали люди, підвівши його силоміць набік.
— Не траба мні тепер на сьвіті, бігме, не траба: аді, киньте ми грани межи очі!
Гурт лагоїв його бесідою:
— То причка, бадіку, та най си на цім тєкне, не відходи від розуму.
— Я нікому межі не випас, віхтє псєнки нікому не взєв, то за шьо мні так біг покарав?— жалувався бадіка і торгався з рук, що його ціпко держали.
— Тезку Ник`,— радить один з рятівників,— ану ведіт чоловіка `д хаті, най си втємит,— притакнули другі.
Стали брати гуцула та й терхівку ід Никифоровій хаті. Він торгався, і рвався ід шкапі, і завірював очима.
— Гей, люди добрі, зробіть ми тут амінь та й перекажіт моїй, най веде діти з торбами.
Повели…
За часок прийшли два легіні з рискалями і взялися закопувати гуцулову Чічку, аби її багацькі собаки не рознесли і не внаджувалися до маржини.
— Це хло`, сам хамут, не конина, - каже один.
— Та видкоси, шо хамут: незкгарне було ходити та й крепнуло, - каже другий.
— Аді, черева ні раз не видко!
— Відки буде черево, коли тот торбей старецкий стебла паші не має? Я ше був приземком, як-сми то затємив.
— То водно ходит з коновками такий, єк сегодни, днями не ївши. Аді, капшук з тютюном то білший, єк у неї черево.
— Віді, й він довго потєгне!
— А! їго таке, шо лиш `го дес на дорозі найдут, тото тінь чоловіка. Але ше ми сегодни сьмішно, єк собі нагадаю, єк він передтогід на Бриндзейчинім весіллю вимінєв був усі коновки, та й дали йому начінки й порцію горівки, а він завів гуцулскої:
З тої гори два явори, межи ними чічка,
Бодай же ж мні смага втєла, шо-с така маціцька.
— Ой, кажу, шо маціцька!
Взяли її піднімати, щоб кинути у викопану чму.
— Нема ваги!
— Бо зморене сарачєтко!
— Ов! то, мой, хло` скрізь бідує мир божий!
— Скрізь на сьвіті біда! Аєк, біда, ше єка біда!
Закопали Чічку із шкірою, із гривою та й з усім; не лупили, бо шкіра дуже потріскалася, то на постоли пуста.
Перший раз в життю вертає коновкар до домівки сам-самісінький. На плечах басажки з кукурудзами, а під пахою Чіччина узда. Осінній вітер жене прулдко крізь густі бори і дує коновкареві у розшінкану пазуху на груди.
Йде із лісів шум, такий глухий, жалібний прошибаючий.
“То файне я відданєчко несу у домівку, то хата від зойків лусне”,- обвівають холодні думки серце коновкареві.
Мертволиций місяць вибалушив свої совині очі з-поза набрезклої хмари і стелить його горбату тінб назад нього.
Коновкар обертається назад себе, хоче поглядати свою Чічку, запитатися її, чи дуже змучилася, чи терхівка глибоко в`їлася в хребет, хоче потішити її, що вже недалічко хата.
Та замість Чічки видить він свою тінь із терхівкою. Йому робиться студено коло його розм`яцканогосерця; воно терпне.
“Осиротіла-смні, Чічко, та й жінку, та й діти, то тепер нам всім крепір буде!”
І тисне узду під пахою, і корняє ноги до дальшого ходу.
Що візьметься йти борше, то зараз спирають його голі, як п`ять мужицьких пальців, діти, спирає жінка.
“Шо я їм тепер скажу? Печінки розсєдутси їм та й мені!”
Страшно боїться своєї бесіди, що нею повістуватиме домівці про Чічку.
Світла в церкві горіли, до святих крізь ладан кліпали.
Вітер дуже скомлить по яругам і розпеченим жигалом вертить ув ушах коновкареві: нема Чічки, нема нашої мамки!
Він пошпотується об камінь на дорозі, викрісує з нього вогню, бо його серце розпалюється, заходить кип`ячою смолячкою.
На момент відтерпає.
Він знову обертається назад, хоче сказати Чічці, аби сокотилася і не ударилася об тойтам камінь, але Чічки нема, лишень його горбата тінь стоїть назад нього.
А в долині той потічок, що в ньому він на попасі Чічку напував і сам із нього пригорщами воду пив, без впину його допитується своїм плаксивим журкотом: “Де Чічка?”
А той темний, понурий ліс дивиться на нього своїми великими очима й допитується всіма ротами: “Де Чічка?”
А тота придорожня громадська травиця, що цілу ніч умивається слізьми від навіяного пороху і тремтить голіська від студені, піворить дрижачим голосом: “Де Чічка?”
Коновкареві виривається із запечених грудей тяжкий струпішілий стогін. Він ще дужче тисне узду під пахою і підводить задеревілі ноги.
“То сарачєтко доброго серця було. Сегодни люди - гаддє, а вона п`єтнаціть рік вірне робила. Аді, вкусити не було шо, а ми усіх бойків переходили. Хоть голодні, а хоть босі, завше ходили. Де єка є коновка у бойка, то все моя Чічка переносила, а я лиш дзерно носив та й кошелики з лижками”.
Ані місяць, ані зорі не хотіли дивитися, як коновкар вітатися ме із своєю челядкою. Геть поховалися за хмари мряки, що розстелилися по горах і давлять їх своїми важкими краплями, гей розтоплене олово, гей мужицькі сльози.
Коновкар увійшов у хату, скинув з плечей бесаги і споглянув задубілими очима на жінку й на діти, що схопилися із землі від потахлої ватри і кинулися вітати дьидю.
Коновкариха борзенько вибігла, щоби розсідлати Чічку, накрити веріткою і дати їй ліки на “золзи”. Дітвора впелескалася до дьиді:
— Дєдику! Ми устарали Чічці сіна, три в`єзці устарали!
Коновкар не відзивався.
Улітає назад до хати коновкариха і з перепудженим поглядом питається голосом, що прочуває розпуку:
— А Чічка де? Ти сам?
— Дєдику, ви де лишили Чічку? — запіяла дітвора.
Коновкар береться відповісти, але його уста не можуть відімкнутися. Він вхопив у руку узду, і показав її у відповідь жінці-дітям, і весь затремтів, а очі попісніли.
— То ти сам прийшов?— зойкнула жінка вдруге.
— Нема Чічки, дєдику?— завели діти.
— Нема!— жбурнуло жасне, тяжке слово із коновкаревих грудей.
Так жбурхає кип`яча кров із серця, що його тяжкий камінь роздавлює, розтріскує…
Таке темне зробилося надворі небо, гей сажа, що вихоплюється з диму фамілійної ватри і присідає гуцульські стіни, стелю, лиця, очі і затикає гуцульські горла.
Із коновкаревої хати опадами вибігають на зігнилий дах придушені стони і вкосичують його собою:
— Чічка! Чічка! Золота наша Чічка!
НА БОЖЕ
Попід великими образами купки скавулених бадіків на колінках молилися. Поперекладали голови на плечі і простягненими руками світців за все просили, або поскладали на грудях долоні, гей дощечки докупи, попідпирали ними похнюплені лиця і жалібними голосами відговорювали уривками отче наші.
Хрестилися і били кулаками в голі груди та й жалі свої виповідали. А як у якім важнім пункті світців просили, то тріскали долонями, гей терлицями, та й щиро стогнали, очима благали й поклони били.
У бабинці жінки покотом, як грушки, лежали.
Бо чілідина мусить файно до бога скластися, схотівши, аби її молитва була приймлена. На коліна має упасти, має голову на землю склонити.
Так годиться, так святі собі хочуть.
Та й так молилася вдовиця Семениха на самому затиллю. Ой, молилася, до землі припала, землю цілувала, опадами завертала.
Світла в церкві горіли, до святих крізь ладан кліпали, за гріхи ласки у бога молили.
Мужицькі стони росою із світців стікали.
Дяк по щирості відгалакував, аби відправа була красна, аби святим душа радувалася.
Дзвони гуділи, ревіли і дзеленькали, Семениху легеньким гребенем по голові чесали.
Молилася за синове здоровля, аби у воську кулі його обми нали, аби не умер тамки. Чула, як кулі у воздухах гуділи, як по полі качалися і землю рили, людську працю трошили.
Відси хмара й відти хмара, самі сині кабати, самі людські діти. Одні на одних стріляють, шаблями проколюють, кров потічиною тече, нема «гальту».
— Осішнюків Грицько уповідав це тої неділі на то лічці. Він цісарська дитина, відслужив своє; знає, що то баталія може.
Як легіні з села збиралися й на багацьких возах у восько виїжджали, то такої жалібної виспівували, що все село плакало. Багачі плакали, синам у руки сороківці тицькали, в коршмі у горівці купалися, дітей на смерть виряджали.
А вона збоку дивилася, приступу не мала.
Ой в цісаря добра служба, та лиха заплата,
Не в одного жовнірика головочька стята.
Легіні співали, а її син сидів на краєчку багацького воза та й дивився, що їй ув очах темніло, пам’ять відходила. Такий сумний, такий блідий був, як не тота дитина. То так йому банно було за своєю ненею, що сама лишається. Та лиш най, сараку, не банує, най не кривдується, бо вона йому нічого не дасть. Що мала, то дала, а за решту най буде вибачний, бо нема відки. Якби був покійничок дьидя жив, то була би лиш на сина прятала, а бідна вдовиця, що дасть?
Вози покачалися, прірва людей прорвалася, туча візків розлилася. Розступайся, земле?
Ой цісарю,тісарику, на шьо нас вербуєш?
В магазинах нема хліба, чим нас нагодуєш?
Вояцька співанка їй причувалася, гей сумний, невиразний шум в лісі.
Сині кабати мінилися проти сонця, як чічки за очі ловили. Гострі багнети полискували, як зеркала; чесатися у них можна би.
У воздухах ворони літали, крові шукали. У цій хвилині баталія гуде. Її сина кулею поцілять.
— Але єк найясніший тато є добрий, шьо `го неприятель не роз’юшит, то він войни не зробит, най сараки-вояки відтановлюєтси, каже, — уповідав Іван Піштаків жінкам коло церкви.
Гей сонце видіння, пощезали хмари жовнірів, і вона молилася, щоби найяснішого тата ніхто не роз`юшив.
Десь така палата, як церква велика, десь у цій палаті від срібла-злота мовня б`є. Ліхтарі, як стоги, високі, свічки снопами горять. Десь вівтар великий, злотом кований, срібними гаками до землі прибитий. Луна від світла йде, на стінах трясеться. На вівтарі тісар сидить, найясніший тато. Як він так сидить, то муха не сміє летіти. Навкруг нього восько рядами клінчить, на розказ чекає. То як тісар письмо собі незлюбить, то ніхто його не зіпре, баталію зробить. Лиш пальцем кивне. Як у письмі стоїть не по правді, то каліцтво буде. Але на тото мир бога просить, аби кривди не було, аби цісареві файно жилося. Аби цісарська земля пишно родила, аби цісарська маржинка дужя була, аби в хаті лежі не було.
В церкві заклекотіло, від молебних стогнів вітер повіяв. Миртиснувся наперед на боже давати, бо служба зачалася, дяк записував гроші за живих і вмерлих. Тому Семенисі настолоичв чийсь постів голову і перервав її молитву.
Вона, кленучи, устала і подалася за цією хвилею, що гнала наперед.
Хрестилася й била в груди, всі розп’яття обцілувала. Пхалася ’д дяківській лавці і кінець хустки розв’язувала зубами.
Діпхалася і диктувала дякові в ухо, аби записував:
— Оце за цісарську землю, аби родила, та й за маржинку, та й за здоровлє, та й аби ніхто не роз’юшив найяснішого тата.
І за кожний пункт гроші на тацу кидала.
Дяк не дочував бабиної офірівщини і допитувався другий раз, а вона те саме голосніше повторяла:
— Аби цісаря яка нужда не роз’юшила, аби…
Відтак за тото саме отче наш відказувала.
Але бадіки зачули її на боже і були наконтентні.
Підштуркували ліктями один одного і підклепували на себе та толкували собі, що вона пусто-дурно грейцарі викинула, бо тото в бога не буде приймлене.
— Де ж, брачіку, тісар требує чілідинов?
— А хоть би прем вола дала, то не требує.
— Пусте її на боже, бігме, пусте!
Бадіки – чоловіки
Скавулені – скручені, зігнуті
Світці – святі
Трошити – витрачати, нищити
Сараку не банує – бідолахи не жаліє
Кабати, -
Легіні –
Чілідина –
Лежі не було – не хворіли
Маржинка – худоба
Відтановитиси – опам’ятатися, віджити
Мовня – блискавка, блиск
Тісар, цісарський – цісар, цісарський
Постів –
Настолочив –
Жовнір – військовий
Восько – військо
Офіра –
Отченаш – молитва
Грейцар – копійка, гроші