ЧАРНЕЦЬКИЙ СТЕПАН Із збірки "В ГОДИНІ СУМЕРКУ" _____________________________________________ ГОВЕРЛА Я бачу знов тебе! Он стать твоя біліє, І око знов моє по твому блудить склоні. Ось бач: вже сонця жар тепло на світ весь сіє, Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!.. Поглянь довкола лиш: Хом'як вже зеленіє, Вже Піп Іван підняв чоло в блідій короні, Вже долом Прут шумить, вже літній вітер віє — Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!.. Горо, моя горо! Тебе я розумію… Твоя судьба — в снігу красніти та в інею, Твоя душа — в зими обіймах вічно мліє, Ти все повита сном, і літо над твоєю Короною теплом ніколи не повіє — Гей, яка схожа ти із долею моєю!.. * * * ХОМ'ЯК Мов велетень грізний з горбів синявих краю Обідраним хребтом над зелень виринає, Здаєсь: щоглим чолом блакитів досягає, На ньому зломи скель в промінні сонця сяють. Між зламами верхів буйні вітри гуляють, На склі корчик сів і цвітом розцвітає, Сльозою джуркало у стіп її спливає І котиться долів і губиться у гаю. В той край летить душа, там серце відпочине, Буятимуть думки в небеснії простори, І око переб'є голубе, ясне море… О світ краси! У стіп його скрізь карли-гори, Над ним лиш небо перлозоре, ясне, синє, І херувимів спів з його просторів лине. * * * ПРИ ВОДОПАДІ Куди сповершені гранітні горді стіни І смерековий ліс у вічній млі дрімучій — В провалині страшній, у темних борів тіні, Мов срібнолетний вуж, там повзе Прут ревучий. Глянь в пропасть, звідкіля той дикий рев несеться, Де хвиля з лоскотом в безодню поринає, Де бовван на стрімкій підводній скелі дреться І береги піни завоями вбирає. Де в коло челюсті, обриви скель холодні, На чолах їх віки пером дощів порили Природи засуд сей страшний в своїй погрозі; Хто боввани ті вздрить, що гинуть у безодні, Хто хвиль почує рев — геть гордість! Хай безсилий Дух задрижить в покорі і тривозі!.. * * * ПО БУРІ Притихла буря… Низько над землею Тягнуться хмари втомлені, понурі; Сонце сховалось під сіру кирею, Хати здрімались, задумані, хмурі… У густій мряці потонули гори, Тишина глухо звисла над ними, І тільки вітер в лісовому морі Поміж листками застогне сухими. І тихим зойком в лісі понесеться, Та серед яру темного сконає, І знов так тихо, як в серці по бурі… Все в сон запало — спокій в душу преться, А там горою, під небесним плаєм, Тягнуться хмари втомлені, понурі… * * * ГУЦУЛЬСЬКА ПІСНЯ Мою колиску шум смерек пестив І Пруту шуми; Понад колибу зимний вітер вив Болючі думи. Мені табір овець ріднею став У полонині; Вже змалку — гей! — я верхи покохав Та срібно-сині… * * * В ПОЛОНИНІ Гори слонили мряки сині, Туга дрімучий ліс покрила, В глибокій сумерку годині Отара хмар по небі плила… Ген, коби ти, дівчино мила, Була в ту хвилю в полонині! Пусто… Ліс туга оповила, Склонились гори в мряки сині. * * * НАД КАЛАМУТНОЮ ВОДОЮ Над каламутною водою стою в задумі, Уся моя душа, здається, втонула в шумі. Глухо об берег хвиля плеще та в камінь б'ється, І однотонна якась дума в хвилях несеться. Ріко співуча! Кілько в тобі болісних стонів! Кілько в тобі за душу рвучих тихих півтонів. З далеких гір летиш в долину бистро, нестримно, Тебе не спинять у дорозі спека, ні зимно. В негоду сплав береш на плечі з ялиць високих Та несеш скорим хвилі ходом у світ широкий. І по дорозі думу мрієш про сині гори, Про Довбушеві горді стіни та темні бори. А я над твоїми водами стою в задумі, Уся моя душа втонула у твому шумі… Та бачиться мені однака судьба з тобою: Як сплав, в негоду й моє щастя пішло з водою… * * * ДО НЕЇ Прийди, сповита в чар пригаслих рут, Як день конати буде; Прийди з устами, наче маків жмут, Відслони білі груди… Вколиши душу звуком срібних струн, В вечірній чар привдійся, Розжари грудь кривавим блиском лун Та й… з мрією розвійся! * * * Коби я міг, як тії білі квіти, Що на твоїх чарівних грудях в'яли,- Коби я завжди міг при тобі мріти, Краси твоєї чаром зір поїти,- Як білі квіти, що на грудях в'яли… Коби я міг, як тії білі квіти, Що на твоїх чарівних грудях в'яли,- В твої промінні очі все глядіти, Під подихом твоїм в нестямнім шалі мліти І в'янути, як квіти ті конали… * * * Не раз в вечірнюю годину Я йду поблиз твоєї хати І чую, як тугою линуть Звуки вечірньої сонати В край зоряних світів… Я чую: ти сама їх граєш, Як і колись. Чи на наругу? Чи споминів у них шукаєш, Чи присипляєш свою тугу — За сном щасливих днів!? * * * Не раз душа моя скимить В глухі беззвіздні ночі, І сум туманний давить грудь І до землі толочить… Не сниться стать мені твоя, Ні твої сині очі, А душа стогне і скимить В глухі беззвіздні ночі… * * * Ти їдеш там, де млисте, зимне море Мутними хвилями змиває береги, Де небо півночі студене, непрозоре Спов'є всі думи мрякою нудьги… Ти їдеш там, де в холоду обіймах Найкращі квіти нидіють і схнуть, Де весна й осінь в нерозривних спіймах, Мов рідні сестри, поруч себе йдуть. І прийде час вечірньої години, Поглянеш оком на дрімуче море: Над ним полярна чайка лине вдаль, І, оповита сірим сконом днини, Почуєш хвилі тихі розговори, А душі в нас один сполучить жаль. * * * Як сумно ти грала в той вечір розлуки, Як жалко твій спів линув вдаль, Неначе закляти хотів в свої звуки Весь біль мого серця і жаль… Ридали всі струни, акорди стогнали, І серце щеміло в грудях; Душа виривалась, і руки дрижали, І сльози блистіли в очах. Так дико твоєї гри линули звуки, Мов море розбурханих фаль, Що рвали з собою все горе розлуки, Всю тугу, і смуток, і жаль… * * * НЕ ЙДИ ВІД МЕНЕ Не йди від мене ти, що все сіяла На небі мого щастя, як промінна зоря, Диви: найкращі квіти доля потоптала, І стежку заступили темні тіні горя… Не йди!.. * * * Твій голос — то слізна без слів Молитва білих квітів, То тихий мелодійний спів Із зазірних засвітів… Твій голос — то страшний проклін,— Аж серце каменіє… Твій голос — то надгробний спів Над труною надії… * * * Ти була для мене цвітом рідних піль, Снігу білим пухом з верхів моїх гір, Ти була для мене сумом чорних ріль І пошумом бору, що шлеться в простір. Ти була для мене тим співом без слів, Що в смерк весняний усипляє луги, Була ти луною далеких огнів І образом тьмавим моєї нудьги! * * * ЗА ТОБОЮ!.. Не раз по тобі тужу в розжалення годину, Як вітер жалісно об рами б'є віконні; Надворі смутна ніч… Дощ стогне без упину Та дзвонить на вікні мелодьї однотонні… Душею я в той час в світи забуті лину І геть волочу всі гадки терплячі, сонні… Надворі темна ніч… Дощ стогне без упину Та дзвонить на вікні мелодьї невгомонні… В кімнаті тишина — мені так дуже смутно, Каяття, біль і жаль на мої груди сіли І віко кам'яне від труни відвалили… Лишень на дні душі скимить щось ледве чутно, Безслідно стогін стих — з дощу сплітаєсь грою,— Душа моя, душа ридає за тобою… * * * КУЛЯВИЙ СОНЕТ Як прийде осінь тиха, сумовита І вбере поле жовтою травою, Земля затужить за леготом літа,— Затужу за тобою… Як прийде осінь тиха, сумовита І все овіє тихою тугою, Земля застогне — сумна, в скиби зрита,— Заплачу за тобою… А як прийдуть зими беззвіздні ночі, Повні тривоги ожидання й болю, Як студінь стисне чорну землі груду — Забуття тінню вслоню твої очі… Як забіліє сніг на моїм полі — …Може, забуду!.. * * * В ПІВСВІТЛІ Тиха, сумна, як мрії тінь повіяна, Ти крізь душі моєї йшла кімнати, Світи, де була пустка безнадійна, Ти стала цвітом устеляти. Тиха, сумна, як сонця блиск вечірній, Шо в срібній млі осінній потопає, Ти щезла. В душі простір став безмірний, На ньому туга панахиду грає. * * * Слухай! Клянуся: орлинії крила Розпущу ще раз і злину горою; Ше розжариться в грудях моїх сила, На лет зірвуся… Лиш ти будь зі мною. Ше раз зірвуся в зоряні блакити До зір, над хмари, у безмір простору, І хоть вже сонцем не буду ясніти, Ше, може, блисну світлом метеору. * * * ОСІНЬ _____________________________________________ ОСІНЬ Осінь холодна, непривітна, зимна… Покутну пісню вітер в полі віє, Над світом хмара сповершилась димна, Як килим смутку, втрати, безнадії… Осінь холодна, непривітна, зимна… Покутну пісню в полі вітер віє — І в душу хвиля тиснеться нестримна Тих тонів смутку, втрати, безнадії… * * * З ГАМЕРЛІНГА Гей, гей! Чимало полетіло Пташат від своїх гнізд, Чимало хмар перекотилось, Чимало згасло звізд! Гей, гей! Чимало із левади Сплило води у ліс, І серця мрій чудових, ясних Чимало час розніс?.. * * * Часом моє серце такий тисне біль, Як сумерку тиша понад стерні злине… Розстогнаний вітер гуде серед піль, Стеблом помітає та безслідно гине. Часом моє серце такий тисне біль, І сум чорний лине із темних вигонів, А сонна симфонія за шумом топіль Впивається в душу акордами стонів… * * * НА КЛАРНЕТІ _____________________________________________ Мов нині бачу все: у залі балевій Веселий гамір слів за шумом шовку в'ється, І мерехтить кругом світил дрімучих рій, І гомін музики меланхолійно ллється… У вирі ми пливем! Я подих чую твій І голос твій дзвінкий, і дрож руки твоєї, Мені в очах погас світил тремтючих рій, Я тихо прошептав: о будь, ах будь моєю!.. * * * Гей, знаю, що не підеш ти в життя за мною, В життя, що мріє тінню беззвіздної ночі, А прецінь серед виру з такою тугою За тобою беззвіздно блудять мої очі… Як хвиля срібних звуків чаром нас овіє, Я стать твою принадну обійму рукою, Душа моя про щастя злоті мрії мріє — Хоть знаю, що не підеш ти в життя за мною. * * * МІЙ АЛЬБОМ _____________________________________________ НА ДОРОГУ Казали мені люди, що в нову податись Гадаєте дорогу. Вже і костюм шиють, Мирт жде, щоби вінком голівку вашу вбрати,— Все готове… Ще тільки перед світом криють. І в тім невдала фарса! Бо й пощо таїти, Я ж певно не торкну докором струн сумління, Бо я вас розумію: жити, жити, жити!.. В нову дорогу йдете — по нові вражіння!.. Не жаль мені годин, прожитих разом з вами, Хоть їх не раз душа з тугою споминає, Не раз уста вишневі надять ще чарами — Минуло… Що ж робити? «Все йде, все минає…» Вам здавалось, що я би дуже зажурився Та в рими вас врізьбив і мого серця болі?.. Дарма! В життю так часто. Перший акт скінчився. Боюся, що у другім випадете з ролі… Угору завіса! Нехай життя година Безжурно вам минає скорим птаха летом; Від серця вам бажаю: щастя, долі, сина, А син ваш, ясна пані, щоби був поетом! Щоби великий жар кохання взяв у груди, А в серце — тиху тугу зоряної ночі, Щоб вмів орлом знестися над життя, над бруди, А мав би певно син ваш ваші сині очі… Щаслива вам дорога! Непроглядну вслону Киньте на наше вчора — завтра йдіть стрічати, Може, вам скрань вбере у золоту корону, А доля цвітом щастя шлях буде встеляти… Іди, іди! В моїй душі глуха пустеля Оживиться… Ось слухай: йде юрба криклива; Хто зна, чи ще коли зійдемось — mia bella* — Йди на життя нове, іди — і будь щаслива!.. * * * В ТОМЛЯЧУ ХВИЛЮ Чи тямиш ту бліду погаслу хвилю, Вбрану в мелодію розжалених піль? Мряки лягали на пусту долину, І смуток нісся від далеких ріль, Котився ген над згаслими ланами Та опинявся на верхах топіль… Сонце давно вже вснуло над лісами, Тонули в млі верхів'я синіх гір, І якась туга мріла понад нами… Туга, що душі рвала ген до зір В далекий світ розмріяння, спокою, В манячий безмір — в незнаний простір… Тихо було. Повільною ходою Сходила ніч. Від лісу сумно плив Посвист вітрів, що скаргою сумною Вдирався в грудь,— а з-понад зжовклих нив Йшов зимний шум і шепоту словами Твою розмрійну білу скронь пестив. Чи тямиш ти хвилину обезтями, Молитву душ — без звуків та без слів, І тиху ніч з дрижучими звіздами? А в ній відлетну пісню журавлів, Як линули над нами в тій годині, Чи тямиш?.. Гей, минуло стільки днів!.. А прецінь, ще в моїй душі і нині В томлячу хвилю поворотних снів Будяться тихі звуки лебедині — Се та відлетна пісня журавлів… * * * МІСЯЧНА СОНАТА Часом, як смерк розстелить сірі крила І довгі дні стануть западати, Ти в дім приходиш, моя ясна, біла, І крізь самотні тихо йдеш кімнати. Віє від тебе запах рож весняних, Шо заквітчали голову дугою; Ідеш до мене, а в очах коханих Тремтить жалоба срібною росою… Мовчки сідаєш поруч мого ложа, Топиш у мені добрі тихі очі, На твоїх грудях гасне біла рожа, Сповита в чари місячної ночі… Ти знову кличеш у світи забуті На стрічу сонцю — сонцю золотому?.. Звідки ж той безмір смутку в кожній нуті, Смутку, неначе шуми, що їх віє Вечірній вітер понад сонне море… І знов на струни, що покрились ржою, Кладеш легенько свої білі руки, І чути пісню… Люблю тебе! Все тужу за тобою… В тобі відбився сум землі моєї, В тобі відбились зорі світла грою І сонця скін в скривавленій киреї… Люблю тебе, як ранній сміх природи, Як даль степів, завіяних снігами, Люблю тебе, як небо в час негоди, Люблю тебе!.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І так усе, як смерк розстелить крила І сірі тіні стануть западати, Ти в дім приходиш, моя ясна, біла, Крізь опустілі тихо йдеш кімнати, Мовчки сідаєш поруч мого ложа, З усміхом дивишся у мої очі, На твоїх грудях гасне біла рожа, Сповита в чари місячної ночі… * * * В РОЗМРІЯНЬ БОЛІСНІЙ ГОДИНІ В розмріянь болісній годині, Як смерк прислонить сонні гори,— Вітер з травою в полонині Веде таємні розговори. В розмріянь болісній годині, Як зашумлять вечірні бори, А небом хмари плинуть сині,— Сум крізь душі іде притвори… Тебе я жду в таку годину… Мені здається, що в вечірній Мелодьї гір твій чую спів… Я жду тебе, моя дівчино! Прилинь! Промов! В тиші безмірній Потоне гомін твоїх слів… В.розмріянь болісній годині Не раз тебе ввижає зір Крізь осіннії мряки сині, Крізь вільних чорних піль простір… Пливеш до мене з шумом гір, Де плесо рік шумить зелене, З дрижанням мерехтячих зір На крилах мрій летиш до мене. І, як сон осінньої ночі, З туманів срібних виринаєш, Смутна стаєш переді мною… Топиш в мені погаслі очі І знов у сірій млі щезаєш, Та спокій мій іде з тобою… * * * Я іду… Чорна ніч слонить тінню мене, Вітер спомини звіє по мені, Мов скиталець блудний, човен мій пожене, Гей, на море, на хвилі на сині. Я іду. Чи найду супокійний остров, Чи забуду, як стріну затишшя, Чи, як тінь, паде там вслід за мною любов, Мені душу тугою вколише?.. Я іду… Я іду… Серед бурі огнів В вічну путь, в забуття, серед ночі, Тілько море шумить свою думу без слів, Тілько жалібно мева кигоче. * * * ХВИЛІ _____________________________________________ В КАВ'ЯРНІ Минають дні, минають ночі, Ти за буфетом все сама; В утому вбрали твої очі Сліди недоспаної ночі, Жалоба в них тремтить німа… Скажи, маленька, чи ніколи В тебе не будиться душа І чи заплакати не хоче, Що марно йдуть і дні і ночі,— Ти за буфетом все сама?.. * * * «ТАМ, ДЕ ГОРА ЧОРНА, СУМНА» Не раз в душі моїй снуються Старої пісні тихі звуки; Кімната, смерк, скрізь тіні в'ються, Сум надвечірньої години, Поруч рояля стать дівчини — Золоті коси, білі руки, І пісні тихі, сумні звуки… Не раз ще крізь душі притвори, Мов візія, в туман сповита, Тяжка, як смуток Чорногори, Снується арія сумовита, Снується призабута нута, Мов з глибини душі добута І власним серцем пережита… * * * БАРКАРОЛА Ходи, дівчино! Над ручаєм Шпаркий нас човен жде. Гей, попливем дрімучим гаєм, Води задуманої плаєм Нас хвиля поведе!.. Ходи, дівчино! В тихім гаю, Довкола берегів, Лісні нас квіти повітають… В шовкових травах серед маю Русалчин вчуєм спів. Заквітчана, в ясній короні, Полинеш, скарбе мій, В імлистій срібленій обслоні, І попливем на гладкій тоні В світ забуття і мрій!.. І занесе нас срібна хвиля, Як птахи скорий лет, Де вільхи розстелили гілля… Гей, понесе нас срібна хвиля, Де гнеться очерет. Байдужні нам життя незгоди, Байдужний світу гнів, Нас серед тихої природи На сон вколишуть темні води, Тужливий сум лісів. Ходи, дівчино! Над ручаєм На нас човенце жде… Гей, попливем дрімучим гаєм, Води задуманої плаєм Нас хвиля поведе… * * * НА ВИСТАВЦІ Із полотна глядиш на мене Таким безмірно сумним зором, А в ньому тиха меланхолія Змішалась з вдаваним докором. У кутиках усток вишневих Таїться скромно відтінь злоби, І є щось в тобі із Мадонни Й з опереткової Ніоби… О пані! Тут тебе у рамі Так дешевенько мож купити, А я не знав ціни й готов був Життям за тебе заплатити… * * * ЗА ЛІЛІЄНКРОНОМ Гей, чи заглянеш ти коли В світ моїх дум? Чи він розжарить грудь твою, Зворушить ум? Може, в далекий підеш світ Із цих сторін. Я, що у тій долині зріс, Тут стріну скін. В народу мого сум та біль Я пісню вбрав, І мовчки звук той у душі Моїй ридав… Гей, звідкіля в грудях твоїх Зловіщий спів, Чом на дідівські скарби впав Твій жах і гнів? Чом на зіниці ти свої Так бров стягнув — Прости, прости, що твій дідусь Поетом був… * * * НЕ ЖДУ СПОКОЮ!.. Не жду спокою! Бурі жду, Щоби заграла громом; Най олов'яним звоєм хмар Над моїм стане домом… Її святих огнів я жду, Коли над головою Розсвітять темний небозвід Кервавою луною! Не жду спокою! Бурі жду, Шоби вітри завили, Шоби у грудях молодих Іскри в пожар займили! Най прийде буря, грім, огонь, Най прийде заверуха — Розіб'ють сірі тумани, До бою скріплять духа!.. * * * 1908р.