АЛЧЕВСЬКА ХРИСТИНА Збірка"Сонце з-за хмар" _____________________________________________ МОЇ ДУМИ Мої думи най будуть дощем по весні, Теплим подихом щастя за горем... Ген у далечі в’ються весняні пісні, І витають, і ллються над морем!.. Мої співи най будять зорю і тепло Там, де сонця нема і просвіти, Щоб побільше троянд у тім полі росло, Де не знають про щастя і квіти... Мої пісні, як голуби білі, летять У блакить недосяжного неба, Їх не спинить ніщо, вони світлу бринять, Тільки сонця їм ясного треба!.. * * * ПІСНЯ Й ДЕНЬ Не питай, чому складають Люди силу тих пісень: Їм здається, що з-за співів Усміхнеться ясний день; Що ласкаве сонце гляне Тихо з пісні на братів,— Тим-то й голосно лунає Уночі поетів спів!.. А удень літа дзвіночком, Вітерцем гуля в лісах І, пройнятий ясним сонцем, Десь сміється в небесах... Бо як сонце в небі сяє — Тепло й людям на землі, І душа співця на волі Порина в блискучій млі! Він в ту мить не бачить ночі: В царстві неба тьми нема, І синів землі піснями Він у небо підійма: Їхній дух стає сильнішим, Сонце сяє їм вгорі. Чи то справді день, чи сниться Тільки марево зорі!.. * * * НІКОЛИ Я знаю все і бачу смуток, І бачу горе на землі, І, може, душу положу За рідний край, але нікому Про це довіку не скажу Ніколи в світі... Без тих пісень — багато горя, Без гірких сліз моїх — плачу, Без мого жалю — дум сумних, І тому я не заспіваю Своєму краєві про них Ніколи в світі... * * * ПІСНЯ НА ПОТАЛУ Мені байдуже, як мене Пектимуть в серці страшні муки — Я все ж добуду в лірі згуки І пісню всім віддам мою!.. Мені байдуже, як мене За співи будуть розпинати: Не кину, браття, я співати І пісню всім віддам мою!.. Але ж і я — співець народу — І бійтесь нищити мене: Людськая помста не засне, Як пісню ви мою вб’єте! * * * ХМАРНИЙ ВЕЧІР Не питай, не питай, чому ніч без зірок Тихо плаче до самого ранку, Чому пісня весни вабить ніжно мене, Хоч не йду в темінь саду я з ґанку. Я весну ту люблю, та не світить мені Зоря тиха блаженства й любові, Моя доля — не та, не для мене в садку Гарні квіти провадять розмови; Моя доля смутна: усе бачити й жить, Невимовно душею страждати... Чому ж ніч, вічна ніч не укриє мене, Не розстеле кругом свої шати? Не питай, не питай, чому в царстві квіток Чути шепіт і гірке зітхання: В ньому смуток вита, бо не радісні ми, Бо судилося людям страждання. * * * СОКІЛ Ясний сокіл серед степу На простори поглядає І угору дужі крила Гордо й весело здіймає: «Гей ви, браття-соколята, Прилетіть до мене, милі, Ми полинемо на волю, Де морські гуляють хвилі; Ми з бурхливим чорним морем Поєднаємося в полі, Темні льохи розруйнуєм І рабам здобудем волі!» * * * ВІЛЬНІ ХМАРИ Летять рожеві й сині гарні хмари, Летять у край, де теплінь і весна, І ще в снігах ввижається їм сонце, І північ їм не темна й не тісна. Їх не гнітять зимовії кайдани, Бо в них є шлях на волю золоту... Постійте мить, візьміть мене на крила! Візьміть з тюрми у далеч ясну ту!.. Візьміть в той край палку і юну душу, В якій журба поволі рай зміня, Хутчіш візьміть, щоб вічно на тих струнах Бриніла в ній рожева пісня дня! * * * ПІСНЯ ЛІЛІЇ Я — лілія біла... Мене в самоті Думки обступають, мов квіти оті, І плачуть... і місяця сяйво смутне Кохає, й цілує, і пестить мене. Я щастя не знала... Журливі пісні Мене колисали у тихому сні, І сльози блискучі, мов чистий алмаз, По одній котилися з піснею враз. Я ліс покохала... Він сумно мовчав, Він тільки гру сонця удень помічав; Тоді він хитався і щось шепотів, А квітки блідої і знать не хотів... І тому бліда я, і біла тим я... Квіток обступа мене тиха сім’я, А я все сумую та смерті все жду І досі поради собі не знайду. * * * БІЛІ КРИЛА Так давно не згучала бандура моя, Так дрімалося думам сердечним! Хоч і усміхи сонцеві слала земля І привіт небесам безконечним... Хочу жити я нині і вільно співать! Не підрізуйте білії крила... Може, й так їх понівечить, бідних, життя І сокриє невчасна могила... Хай пісні мої в’ються, як білі чайки, Б’ються крильцями в темні віконця, Бо над морем життя, де сумують думки, Все мовчить, мов закляте, без сонця! Мої ж пісні несуть промінь тих почувань, Що повстали зі світла і з серця, Без нудьги, без вагань, без ворожих завдань І злоби войовничого герця... Вони — меви сріблясті й летять в небосхил, Вони — птахи журливого краю... Не підстрелюйте їх, не ламайте їм крил, Не руйнуйте мети їх і раю!.. * * * ОСІННЯ ПІСНЯ Дихання осені я чую в кожнім шумі, Стрічаю запит скрізь: «Де щастя молоде?» І чую, як в сльозах по стежці у задумі Незримий хтось іде... Химерні спогади, і скарги, і зітхання Мене обхоплюють, затемнюють спокій, І в далеч аж до хмар летять мої вагання В непевності тяжкій.... Чи справді варто жить, боротись і сміятись, Щоб подув холоду надії всі убив, Щоб морем сліз колись по світу розіллятись Над тим, що дух любив?.. Зайнявся полум’ям край неба сумовитий, І ніч безрадісна на обрії зійшла... Здається, дух життя, раніше гордовитий, Схилила сила зла... Чи варто ж жить було, щоб бачить ночі стрічу? Чи варт боротися, щоб темряви діждать? Чи стрінем сонце ми колись за тою ніччю, Щоб жити, а не спать?!.. * * * ПОСВЯТА А. КРИМСЬКОМУ Мовчать сади і ніч, жалів таємних повні, І свіжі подихи вриваються в вікно... О, як горять в мені почуття невимовні, Як серце журиться, як нудиться воно: Ой чом не зоря я в небесному спокої, Не квітка гарная в чудовому садку, Не мрій мелодія у снах весни палкої, Не ряска темная в дрімаючім ставку? Не знала б я жалів і людського страждання, Не відала б журби і поривів у рай, Не бачила б ні зрад, ні зайвого вагання, Ні в злім занепаді коханий, рідний край. І вільна, як зоря, в небесних гарних шатах Рожева та ясна на сході б розцвіла Моя душа палка для волі й дум крилатих І всіх із темряви б до сонця повела! Ой чом же в вечір цей, такий чарівно-ніжний, Спокою й сил в душі бажаних не росте І світ думок нових, осяйний, білосніжний, У казці тільки десь пишається й цвіте? Троянди пишні сплять в садочку, що дрімає, І тихо світяться у темряві зірки. Надія згублена, і навіть сліз немає: Квітками барвними не стануться думки. * * * КОБЗАРІ Забуті, обдерті, в старенькій свитині Сумними степами ідуть кобзарі; Незрячі, вони про свободу співають І сонце вітають на ранній зорі... Під хатнім віконцем, в садочках вишневих, І в панства лихого, на панськім дворі, І в дощ, і зимою, заметені снігом, Розшукують правду сіроми старі. Шукають сліпії і бачать те світло, А зрячі ще й досі його не знайшли, Знущаються з пісні, їх кобзи розбили, Їх думу і слово в полон узяли... [Так чом же злих помста людськая не спалить, Чом з неба не вб’є їх караючий грім?] І сонце велике й прекрасне свободи Чом зараз не зійде над краєм моїм?!.. * * *