АЛЧЕВСЬКА ХРИСТИНА
Збірка”Сонце з-за хмар”
_____________________________________________
МОЇ ДУМИ
Мої думи най будуть дощем по весні, Теплим подихом щастя за горем…
Ген у далечі в’ються весняні пісні, І витають, і ллються над морем!..
Мої співи най будять зорю і тепло
Там, де сонця нема і просвіти, Щоб побільше троянд у тім полі росло, Де не знають про щастя і квіти…
Мої пісні, як голуби білі, летять
У блакить недосяжного неба, Їх не спинить ніщо, вони світлу бринять, Тільки сонця їм ясного треба!..
ПІСНЯ Й ДЕНЬ
Не питай, чому складають
Люди силу тих пісень:
Їм здається, що з-за співів
Усміхнеться ясний день;
Що ласкаве сонце гляне
Тихо з пісні на братів,—
Тим-то й голосно лунає
Уночі поетів спів!..
А удень літа дзвіночком,
Вітерцем гуля в лісах
І, пройнятий ясним сонцем,
Десь сміється в небесах…
Бо як сонце в небі сяє —
Тепло й людям на землі,
І душа співця на волі
Порина в блискучій млі!
Він в ту мить не бачить ночі: В царстві неба тьми нема,
І синів землі піснями
Він у небо підійма:
Їхній дух стає сильнішим,
Сонце сяє їм вгорі.
Чи то справді день, чи сниться
Тільки марево зорі!..
НІКОЛИ
Я знаю все і бачу смуток,
І бачу горе на землі,
І, може, душу положу
За рідний край, але нікому
Про це довіку не скажу
Ніколи в світі…
Без тих пісень — багато горя, Без гірких сліз моїх — плачу, Без мого жалю — дум сумних, І тому я не заспіваю
Своєму краєві про них
Ніколи в світі…
ПІСНЯ НА ПОТАЛУ
Мені байдуже, як мене
Пектимуть в серці страшні муки —Я все ж добуду в лірі згуки
І пісню всім віддам мою!..
Мені байдуже, як мене
За співи будуть розпинати:
Не кину, браття, я співати
І пісню всім віддам мою!..
Але ж і я — співець народу —І бійтесь нищити мене:
Людськая помста не засне,
Як пісню ви мою вб’єте!
ХМАРНИЙ ВЕЧІР
Не питай, не питай, чому ніч без зірок
Тихо плаче до самого ранку, Чому пісня весни вабить ніжно мене, Хоч не йду в темінь саду я з ґанку.
Я весну ту люблю, та не світить мені
Зоря тиха блаженства й любові, Моя доля — не та, не для мене в садку
Гарні квіти провадять розмови; Моя доля смутна: усе бачити й жить, Невимовно душею страждати…
Чому ж ніч, вічна ніч не укриє мене, Не розстеле кругом свої шати?
Не питай, не питай, чому в царстві квіток
Чути шепіт і гірке зітхання: В ньому смуток вита, бо не радісні ми, Бо судилося людям страждання.
СОКІЛ
Ясний сокіл серед степу
На простори поглядає
І угору дужі крила
Гордо й весело здіймає:
«Гей ви, браття-соколята,
Прилетіть до мене, милі,
Ми полинемо на волю,
Де морські гуляють хвилі;
Ми з бурхливим чорним морем
Поєднаємося в полі,
Темні льохи розруйнуєм
І рабам здобудем волі!»
ВІЛЬНІ ХМАРИ
Летять рожеві й сині гарні хмари, Летять у край, де теплінь і весна, І ще в снігах ввижається їм сонце, І північ їм не темна й не тісна.
Їх не гнітять зимовії кайдани, Бо в них є шлях на волю золоту…
Постійте мить, візьміть мене на крила!
Візьміть з тюрми у далеч ясну ту!..
Візьміть в той край палку і юну душу, В якій журба поволі рай зміня, Хутчіш візьміть, щоб вічно на тих струнах
Бриніла в ній рожева пісня дня!
ПІСНЯ ЛІЛІЇ
Я — лілія біла… Мене в самоті
Думки обступають, мов квіти оті, І плачуть… і місяця сяйво смутне
Кохає, й цілує, і пестить мене.
Я щастя не знала… Журливі пісні
Мене колисали у тихому сні, І сльози блискучі, мов чистий алмаз, По одній котилися з піснею враз.
Я ліс покохала… Він сумно мовчав, Він тільки гру сонця удень помічав; Тоді він хитався і щось шепотів, А квітки блідої і знать не хотів…
І тому бліда я, і біла тим я…
Квіток обступа мене тиха сім’я, А я все сумую та смерті все жду
І досі поради собі не знайду.
БІЛІ КРИЛА
Так давно не згучала бандура моя, Так дрімалося думам сердечним!
Хоч і усміхи сонцеві слала земля
І привіт небесам безконечним…
Хочу жити я нині і вільно співать!
Не підрізуйте білії крила…
Може, й так їх понівечить, бідних, життя
І сокриє невчасна могила…
Хай пісні мої в’ються, як білі чайки, Б’ються крильцями в темні віконця, Бо над морем життя, де сумують думки, Все мовчить, мов закляте, без сонця!
Мої ж пісні несуть промінь тих почувань, Що повстали зі світла і з серця, Без нудьги, без вагань, без ворожих завдань
І злоби войовничого герця…
Вони — меви сріблясті й летять в небосхил, Вони — птахи журливого краю…
Не підстрелюйте їх, не ламайте їм крил, Не руйнуйте мети їх і раю!..
ОСІННЯ ПІСНЯ
Дихання осені я чую в кожнім шумі, Стрічаю запит скрізь: «Де щастя молоде?»
І чую, як в сльозах по стежці у задумі
Незримий хтось іде…
Химерні спогади, і скарги, і зітхання
Мене обхоплюють, затемнюють спокій, І в далеч аж до хмар летять мої вагання
В непевності тяжкій….
Чи справді варто жить, боротись і сміятись, Щоб подув холоду надії всі убив, Щоб морем сліз колись по світу розіллятись
Над тим, що дух любив?..
Зайнявся полум’ям край неба сумовитий, І ніч безрадісна на обрії зійшла…
Здається, дух життя, раніше гордовитий, Схилила сила зла…
Чи варто ж жить було, щоб бачить ночі стрічу?
Чи варт боротися, щоб темряви діждать?
Чи стрінем сонце ми колись за тою ніччю, Щоб жити, а не спать?!..
ПОСВЯТА А. КРИМСЬКОМУ
Мовчать сади і ніч, жалів таємних повні, І свіжі подихи вриваються в вікно…
О, як горять в мені почуття невимовні, Як серце журиться, як нудиться воно: Ой чом не зоря я в небесному спокої, Не квітка гарная в чудовому садку, Не мрій мелодія у снах весни палкої, Не ряска темная в дрімаючім ставку?
Не знала б я жалів і людського страждання, Не відала б журби і поривів у рай, Не бачила б ні зрад, ні зайвого вагання, Ні в злім занепаді коханий, рідний край.
І вільна, як зоря, в небесних гарних шатах
Рожева та ясна на сході б розцвіла
Моя душа палка для волі й дум крилатих
І всіх із темряви б до сонця повела!
Ой чом же в вечір цей, такий чарівно-ніжний, Спокою й сил в душі бажаних не росте
І світ думок нових, осяйний, білосніжний, У казці тільки десь пишається й цвіте?
Троянди пишні сплять в садочку, що дрімає, І тихо світяться у темряві зірки.
Надія згублена, і навіть сліз немає: Квітками барвними не стануться думки.
КОБЗАРІ
Забуті, обдерті, в старенькій свитині
Сумними степами ідуть кобзарі; Незрячі, вони про свободу співають
І сонце вітають на ранній зорі…
Під хатнім віконцем, в садочках вишневих, І в панства лихого, на панськім дворі, І в дощ, і зимою, заметені снігом, Розшукують правду сіроми старі.
Шукають сліпії і бачать те світло, А зрячі ще й досі його не знайшли, Знущаються з пісні, їх кобзи розбили, Їх думу і слово в полон узяли…
[Так чом же злих помста людськая не спалить, Чом з неба не вб’є їх караючий грім?]
І сонце велике й прекрасне свободи
Чом зараз не зійде над краєм моїм?!..