Від Автора української версії „Теркін на тім світі” . Навесні 1966 р. „Литературная газета” – Всесоюзний орган Спілки письменників СРСР, – у декількох числах свого видання надрукувала другу частину книги О.Т. Твардовського „Василий Тёркин” – „Тёркин на том свете”. Це був настільки несподіваний твір Олександра Твардовського, що громадськість Країни Рад завмерла, затамувавши подих… Караван Вічности іде у майбуття… А в зоряне небо здіймається повновидий місяць… Червень 2007 р. Від Автора української версії „Теркін на тім світі” . Переклад з російської М. Халімончука ТЕРКІН НА ТІМ СВІТІ Тридцяти неповних літ, – Хоча й не просився, – Теркін втратив білий світ, А на тім – з’явився. Десь під вечір він прибув, Перед Новоріччям. Озирнувся, щось збагнув, Витер піт з обличчя… …На порі скажу – пробач, Бо слова, як птиці. Скаже пильний мій Читач: – Що це за дурниці!.. В еру славних відкриттів І ракет космічних, Щось цей Автор захотів… – Дійсно, не логічно… – Куди пхає цю дурню? – Тут є розрахунок… – Підкладе комусь свиню… – Гарний подарунок… Тож триматись є потреба – Калачів не буде з неба! Ох, мій друже, мій Читачу, В шані-гідності зростай! Не гадай – сміюсь чи плачу, Казку дивну прочитай… Здогадатись щодо змісту, Друже мій, не поспішай. Якщо критик ти без хисту, Думку інших поважай. Побутує давня звичка – Скрізь копати… аж до дна. І знаходиться водичка До ворожого млина. Не нуртуй, що на заваді, Наче йолоп-лихослов. Не загрожую я владі Потрясіннями основ. Не шукай якісь підтексти, Не гарчи, як дикі пси. Звичку кинь. Спини протести. Нині вже не ті часи. Ми пройшли з тобою школу Бойових і грізних літ… Не візьмусь дарма ніколи Малювати інший світ. Суть не в тім – що, врешті, мати – Рай чи пекло, мед, вино… Задки в бій біжать гармати – Я казав про це давно. Ось і все, чим Автор хоче Попередити свій твір. Хто до фентезі охочий – Відкривай свій третій зір… Та – вперед! Перо співає… Лиш робота – все владнає. Отже, знову – в розквіт літ, Майже без зусилля, Теркін втрапив на той світ, А не на весілля… Глянув пильно на добро Дивної оселі – І згадалося метро. Тільки нижчі стелі. Тут землі на дах, бігме! – Стільки наносили, Що і бомба не пройме, Бо не має сили… (Бомба! Добре спостеріг Він цей храм спокою. Теркін знати ще не міг – Дивлячись – якою… Бо від нинішніх, авжеж, Що в метал залиті, Порятунку не знайдеш, Навіть на тім світі…) …Звично пил струсив з колін, Став з ноги на ногу. Бачить – валянками він Замурзав підлогу. Тут порядок, чистота… Непроста структура. Хоча варти чи поста Тут нема. – Культура!… Отакі були б ускрізь Зимові квартири! – І уважно глянув гість На орієнтири. Стрілка „вхід”, а „вихід”? – зась! Ясно й зрозуміло: Зливай воду… або – злазь І берись за діло. Але, як там не було – Треба щось робити. Навіть в горлі запекло – Захотілось пити. Тут від спеки вже давно В роті зачерствіло. Та бійцю те – все одно – Аби не свистіло. Бачить парубок – під дах Станції-зупинки, Щось привозять в поїздах Щоп’ятихвилинки… На пероні – не курсант, А таки – достойник, Того світу комендант – Генерал-полковник. Не один він, бо з боків Гарна охорона. Від яких тут земляків Охоронна зона?.. Якщо списаний сюди, – Дивно, до смішного, – Чи страшніші є суди, Коли ждеш страшного?.. За статутом, кроком крок, Теркін доповівся: Я, такий, мовляв, і встрок На той світ з’явився!.. Генерал не привітав. Але буркнув радо: – А з яким, – він запитав, – Ти рухомим складом?.. Теркін враз, без зайвих слів, Мовою твердою, Генералу відповів: – Пішою ходою!.. – Як це – пішки?! – Провинивсь! (Ох, ці коменданти!) – Ти відстав чи запізнивсь?.. Не впізнав команди?.. Так чи ні, а зупинись, Не гостри питання. – Дійсно так! Я – помиливсь! Вперше і востаннє… – Що „востаннє” – то це так. Відповів ти точно! Не потрапиш на той світ Вдруге чи заочно. Але годі, – посміхнувсь Генерал завзятий, – Йди, на пунктах реєструйсь. Починай звикати. А мені нема коли – Душі всі бентажні. Всих прийми, розподіли, Дай місця належні… Де герой, де – боягуз, Важко розпізнати. Між шестірками і туз Може потрапляти. І вимога в нас одна, – Чоловіку й жінці, – Не така тепер війна, Щоб всі – поодинці. Тож іди, – і підштовхнув, – Вже – умовний ранок. – Слухаю! – і козирнув Теркін наостанок. Бачить – шляхо-вказівник Вчасно засвітився. До порядку Теркін звик І не розгубився. Він послабив комірця І пішов праворуч. Раптом, бачить він бійця І заставу поруч. Боєць пише все і край: Ім’я, номер, дату… – Атестата свого здай! – Каже він солдату. Та здивований солдат: – Це ж само собою – Не в кишені атестат, Коли йдеш до бою!.. А якщо життю кінець – Що тут вимагати? – Не пішов би… навпростець! Маєм все писати… Ми є філія Стола І рахуєм жертви. Щоб прозорість скрізь була – Де живий, де – мертвий. Інколи – нема біди, Рана несмертельна. А бійця везуть сюди – Мука з ним пекельна. Бо чергуєш місяць-два В залі для чекання… (Теркін в пам’яті слова Приховав останні…) Ти – новий, тож не забудь – Всим годи, як бджілка. Тут на облік не візьмуть, Якщо є помилка. Осмілів тоді Василь – Запитав про воду. Скоса глянули усі, Як коти на шкоду. Сміхом пирснули в носи, Мовили грайливо: – Ти ще, хлопче, попроси На тім світі пива… Гучний регіт пронизав Того світу зали. Пішов Теркін, лиш сказав: – А щоб ви пропали!.. Вже позаду зостались Стіл і обліковці. Раптом, знову десь взялись – Ще якісь службовці. Вони теж свій мають Стіл, Хоча стелі нижчі, Світла меньше, а навкіл – Шафи, сейфи, ніші, Та полиці-вертунці, Наче десь в аптеці. Книг товстезних корінці, Бланки в картотеці. Заґратований мов слон – Грізний Стіл контролю. На Столі є телефон. (Звісно, не на волю…) Чує Теркін: – Не бреши! Дівка ти чи хлопець? Авто-біо напиши. Стисло до подробиць… Він хотів застерегти, Що, мовляв, є збірка. Її знають всі фронти. Зайва перевірка. – Себто, Книга про бійця?.. -Там про мене йдеться… – Без початку і кінця?.. Знаєш, як це зветься?.. -Я вже тут, а, отже – мрець. -Не латай нам латок… -Вам відомий вже кінець. -Висвітли початок! Теркін знову навздогін: – Автор – всім відомий. Спілці свій приносить він Творчий вклад вагомий. – Якщо Автор із вельмож, Чи якась там птиця – Ми його знайдем також, Якщо знадобиться… Бачить Теркін, що вояк Службу не порочить. Не напишеш, що і як – Зайве приторочить. Краще буде, якщо сам При своєму вмінні. Сів, спроквола написав Витоки родинні: На питання – хто був дід? Він згадав свій славний рід… – Сіяв жито дід, пшеницю, Бо земельки трохи мав. Він не їздив за границю – Про свої границі дбав. Пити – пив. В подертій шапці По селу бешкетував. Інших стягнень, як від бабці, Я вважаю, дід не знав. Дід не дбав про нагороди І в здобутках не зростав. Над собою від природи Мій дідусь не працював. Ухилявся до могили, Бо під вісімдесят літ Він рости не мав вже сили – Вже вкорочувався дід… …Так і далі – про старих І молодших близьких. Всих, хто числився в живих Чи посмертних списках. Стіл контролю троєкрат Оцінив роботу: – Постав підпис! От Сократ!.. Гей, наступний, хто там?.. Але – стій, не поспішай, Як неповнолітній. Фотокартки в справу дай В кількості потрібній. …Доведи тепер Столу, Що нема світлини. Що за всю війну в тилу Ти не був години… Теркін лиш одну згадав В екстреннім порядку: – Мав я картку та віддав Дівчині на згадку… – Пригадав життя земне! Ми тут не дурніші. Особисте – це одне, А порядок – інше… Ну, тут, дійсно, не лади. Пропади чи скисни! Чує: – Пальці дай сюди! Умочи й притисни! Рикнув Теркін, як ведмідь, Але, що робити? – Пальці? Нате, ось, беріть. Ще чим прислужити?.. Вийшов! – наче птах злетів З клітки чи коробки. Крок ступив – і ось він, Стіл Мед-сан-всеобробки. Підійшов і ближче став Без проблем істотних. Окрім смерти він не мав Забезпечень жодних. Бо не думалось колись, Що протягнеш ноги. І якщо не запастись, Не знайдеш дороги. Що і тут всі лікарі Скрізь напоготові, Як вампіри-митарі, До людської крові. Ахнув Теркін: – А це що? Що тут за тусівка? Так неначе на курорт Лиш одна путівка! Медицина з давнини Нелегка робота. Хтось смикнув: – А ну, дихни, І відкрий-но рота! Випивав? – Ні, навпаки! – Десь в душі жахнувся, – У вас в головах вавки, – Теркін посміхнувся. – Якби випив до снаги Склянку самогону, Не було б тут і ноги В закладі такому. Рядовий, де не з’явись – Так чи ні, а – провинивсь! Провинивсь, що без вологи Він пройшов важкі дороги. Старшина дурним вродивсь – Солдат винен – провинивсь! Провинивсь – що в заметілі Душу ще зберіг при тілі. Що живим ще залишивсь, Що не вбили – провинивсь! Провинивсь, що на тім світі За живих – я теж в одвіті. – Та мовчи! Бо ти – зотлів. Здійснюй повеління. На рентгенівському склі Прояви начиння… І паперів нашкребли Наче до калитки. Написали, що змогли Аж три товсті зшитки! Молоточком стук та стук, Хоча й не боліло, – Але з тіла – дивний звук, Та ще щось смерділо. Розмірковують: – Вином Так не пахне з рота. Пахне хлопець тютюном І солдатським потом. Мовляв, смерть не поспіша, Лише причаїлась. Словом, там, мабуть, душа В тілі залишилась. Мало маємо прикмет, Хоч скачи нам гопки, Тож готуйся на предмет Загалообробки. – Лазня! Радість, оце так… Кожен лазню знає! Перш за все – там є вода. – Ні, води немає… – Зрозуміло. І той світ Схожий з білим світом. І холодної нема?.. – Дефіцит з лімітом! – От, четвер не середа… – Сказано – звикайте. В пляшці мертва є вода. – Мертвої давайте. – Це якби ти весь розбивсь, – Мовив хтось коректно, – І шматками тут з’явивсь, Тобто, некомплектно. Тоді мертвою водою Ми все окропили І деталі між собою Фахово скріпили. А тоді – хоч на парад У новій натурі… І забудь про шлях назад – Ти вже в процедурі. Коли голову поклав – Зайві всі дебати. – Що ж, робіть, бо маю справ, А ще – хочу спати. Якщо справи так пішли За велінням долі – Проти правил не гріши Дивної юдолі. Теркін тут би і заснув Від недосипання. Вічний спокій підманув Його сподівання. Вічним спокоєм, мабуть, Тішаться на небі. Хлопець мріяв про добу Спокою де-небудь. Але, бачить, вдалину, В вічність коридори – Магістральну ширину, Гарні семафори. Видно все на пів-версти, Наче блискавиці – Вказівні лише персти, Написи, таблиці. Світло стримане горить. Сухість в атмосфері. Та дверей щокрок і мить… І які то двері! Щільні двері, навісні, Стали вряд стіною. Кожні з них були в стіні Гарною труною. І які з них не відкрий – Звідти плине сильний Пересохлий і сирий Запах замогильний. І усі, хто там сидить, Наче справжні люди. В кожнім погляді горить: „Нема! І не буде!..” Теркін мислить: – Тут і край! От, де я подівся! „Керувать не заважай!” Напис засвітився. Він неначе той босяк, Що забув манери – Скік до столу, де мертвяк Підшивав папери. – Я приписаний в запас Вічний, – каже. – Пішки Довгий час іду до вас – Потребую ліжка! Відсторонено, як звик, Той писнув в папері І за вухо пальця – тик, Щоб пішов в ті двері, В глибині. Солдат туди – В двері заглядає. Чує мову: – Всім годи… Плинність ця – вбиває… За дверима перший зав Ще з часів Аїду. Теж за вухо показав – Переслав сусіду… І ходив Василь, ходив – Однакове всує. Йшов туди і всім годив, Що хто указує. Врешті відповідь одна, Хоч тон – той же, спільний – – Ліжко? Постіль? Вже нема. Є приклад постільний. – Що приклад? – Василь посмів, – Як же я, наразі? – Ти тупий? Не зрозумів? Ми ж не на пром-базі. Тобто, я веду про те, Що все – на просушці. Та є рішення просте – Стружка у подушці. І нагадують слова, Що ведуть до сказу: – Не одразу ж і Москва… А вам – все одразу. – Розпишися! – подали Перепустку й стружку, – А все інше – будь-коли… – Тьху вам в вашу юшку! Сміх і гріх! Оце – ньюанс – Я ж прийшов не в гості. Щось отримать – кращий шанс В житло-комун-госпі! Ще скажу – якщо зійшов На той світ у Бозі – Не надійся, що знайшов Спокій у знемозі. Наша доля довела – Двері нам відкриті… Так, у відділі житла, Але на тім світі. Та, коли б я був живий, І почув цю мову – Показав би дві Москви. Одну – показову. Я б його за ті слова Теж послав на базу. Чи одразу та „Москва” – Він би знав одразу… Я б йому додав вітрил По гвардійській нормі. Показав би фронт і тил В популярній формі. Теркін вже хотів піти, Та згадав тим часом – Ще до „Книги скарг” внести Скаргу про образу. Потойбіччя – не кума Зрозумів він щойно: – На тім світі скарг нема. Всі живуть пристойно. „Книга скарг” одне дає – Мінус для бюджета. – Нехай так. А преса є? Чи стінна газета? – Є, а як же! Йдіть туди – Праворуч за рогом. Там побачите сліди І пряму дорогу… Він зрадів і напролом!.. Дійсно, є прикмета Над редакторським столом: „Потойбіч-газета”. За столом чи зам, чи зав, Чи коханець долі. – Я вас слухаю, – сказав, Наче ковтнув солі. Але слухав. Раптом скис: – Що за витребеньки? Не піде! Потрібен зріз! План у вас дрібненький. Крутнув ручкою… Здаля Мовою петляє: – Йдіть у відділ, звідкіля Відповідь гуляє. І в постійний пошук свій Зав-літ кинувся, як в бій. Запітнілий, статті править. То притихне, то зітхне. Те відкине, те підставить, Там своє словечко вставить, Тут чуже перечеркне. Над якимось знак поставить, – Сам собі – голов і літ. Де лапки – він не проґавить, А де зайві – зникне й слід. За життя, мабуть, в одвіті Був при органі крутім. І, як звик на білім світі, Так страждає і на тім. Ледь притихне, гляне тупо, Позіхне, аж загуде. На рядки скерує лупу І, днів зо три, – не кладе. Попереджуючи кризу Невідомої пори, То читає текст донизу, То від низу – догори… До роботи чи додому Поруч з ним ти не пройдеш. Попадись до рук такому – За цю казку тут і вмреш. Він державу і освіту Вам представить, як герой. Тлін від тліну того світу, Скаже: – Що іще за той?.. Що це за взірець шир-вжитку? Ви – прибічник потрясінь? Це – незжиток пережитку, Чи на тин наш – ваша тінь?.. Звісно, – скаже, – то не диво, Що обрав ти хисткий шлях. Відійшов від колективу, Відірвався! В тому – жах!.. Очманів, упивсь талантом. По війні ти б краще вмер. Новим, бачте, хоче Дантом Називатись відтепер. Як же так – просту здогадку Проворонило бюро, Щоб призвести до порядку І направити перо. Щоб найкращого паперу Не давати на авось, А про твір і творчу сферу Повідомив ще когось. І без зайвих упереджень Міг би справно працювать. Дух останніх попереджень Кожен з нас повинен знать! Дух той брав би за основу І щасливим був би рух… Але Автор знову й знову Не сприймає грізний дух… Хто ж повстане проти духу – Я з дитинства в дусі вчивсь. І в цім дусі – навіть слуху, Навіть нюху не лишивсь. Але згодом – знов наскрізний, Наче шило, запит злий – Мовляв, дух буває різний: І дух мертвий, і живий. За слова відповідаю – Не дарма я на посту. На цім світі розрізняю Дух огидний за версту. Таку саме мітку має Мертвих слів твоїх набір. Я з живими розмовляю, А не з мертвими, повір. Це – поріг цієї казки. Тож ідіть з моєї ласки Куди Теркін поведе. З ним ніхто не пропаде… …У приміщеннях, як в ГУМі Бродиш, наче чумовий, Бо не чуть людського шуму. Скрізь тут – вічний вихідний. Біль в кістках і ніг не чути. Де, хоч сидячи, заснути?.. Галереї – чудеса! І приміщень – сотні… В кабінетах скрізь краса, А солдат – самотній. Він не знає – де привал, Радісні турботи… Наче вояк, що відстав Від своєї роти. Доженеш – і, як з гори, Простір даль відкрила! Та не ті тут номери, Знаки, зірки, крила… Невідомих стільки лиць І усі тут – вдома. Ну, здається, попадись Хоча б хто знайомий… Наче тут вселенський шоп – Кожен щось шукає. Не чекав, аж, раптом, – гоп! Давній друг гукає. Кроків зо два – як живий Друг-товариш фронтовий! Нас єднала в давнім літі Дружба кровна і свята. Але тут, на тому світі Теж без друга – самота. Тут зустрів солдат солдата, Друга пам’ятних доріг. З ним від Бреста до Бєлграда Розлучитися не міг. Розлучився з вірним другом Вірний друг – також солдат. А слова: – Земля щоб пухом… – Слугували як обряд. Ти пробач, що сам причалиш До обителі… а ми – Теж, можливо, серед згарищ Десь поляжемо кістьми. І, звичайно, в мить прощальну, Десь в собі, живий солдат – Нетутешній і вже дальній Погляд, наче зорепад – Назавжди в душі відмітить, Хоча долі розійшлись. – Друг-товариш! На тім світі! Ось де знову ми знайшлись!.. Ось він – в сивій гімнастерці, Без погонів – з тих часів… – Отже, все! Закрились дверці. Я – де він, у всій красі. – Брате, ти? Мої вітання! – Поздоровкались. Мовчать. Бачить Теркін – без бажання Друг спромігся зустрічать. І яка знайшлась причина – Мабуть, трохи вже відвик. А, можливо, вищий чином Став він швидше за живих?.. – Так-то, Теркін… – Так, сердешний. Не знайду – де фронт, де тил. Пам’ятаю, в сорок першім Ми втрачали безліч сил, Але дні ми рахували. Знали ми – де захід, схід. Сяк-так їжу здобували І ковток води в похід. Вдень в лісочку відіспишся, А вночі – вперед! А тут?.. Ти напевне знадобишся – Ноги в валянках гудуть. Повернули з тротуара В глибину дворів, за ріг. Труни тут, неначе тара, Були зібрані з доріг. Розташовуйся днювати, А не тільки на привал. – Все кажи, все хочу знати, Як сказав би генерал. Де тут лінія позицій, – Жаль, що мап не взяв на звіт, – Ну, хоча б, в яких границях Розташований той світ?.. – Ти згадав про генерала. Тож уточнюю слова, – Щоб душа не сновигала – Тих світів тут теж є два. Теркін з подивом: – Жартуєш! Але друг повів плечем: – Все одно про це почуєш, Хоч назвися глядачем. Нам сказали тут завчасно, Що є цей, де я і ти. І, звичайно, буржуазний. Тобто, знову два світи. Вони мають власні стіни, Хоча стеля всим одна. Два – тих світа, дві системи І співдружності – хана… Тут і там свої статути. Так було і так тут є. І всі інші інститути Кожен сам собі снує… Дійсно, брате, все це схоже На життя що тут, що там. – Зачекай, це знає кожен – Там, де труд, там – капітал, Боротьба і таке інше… – Ні, навіщо здався труд! Тут нема такого більше – Вічний спокій – там і тут. – Отже, наче в обороні Засмагають тут і там? – Зайві тут мішки бездонні, Тобто, гроші, капітал. Бо нема йому шпаринки. Ріка Вічності тече… Життя світле, без хмаринки, Зайвий раз не припече. Ну і розклад, для порядку. Наш підйом, для них – відбій. Перевірка і зарядка – В термін звичний, тільки свій. Ось про все тобі відомо – Що у нас і що – у них. – Надзвичайно! Наче вдома, – Сказав Теркін і затих… -Тим, хто тут раніш за мене, Думку я б сказав одну. Я люблю життя шалене. А, як треба, і війну… На війні чого чекаєш? – Щонайшвидшого кінця. Славу й почесті сприймаєш, Як відзнаку для бійця. Що є краще – перемогу Для живих в бою здобуть? Чи здолать важку дорогу, Щоб в кінці води ковтнуть? Хоча смерть завжди в запасі – Треба жити кожну мить! Смерть мені… ну, не на часі – Більш за все – я хочу жить! Чи не так? – Мовчи, вояко, Час життя минув давно. – Ну, гаразд. Буває всяко. Це життя – яке воно? Не для мене тут лежати, Наче в мізках менінгіт. Все кажи. Я маю знати, Що таке весь наш той світ?.. – Всі питання тут закриті. Мабуть, чув, як був живий? Наш той світ на тому світі – Кращий і передовий. Чи навалом, чи поштучно – Всі спочинем в цих світах, – Обґрунтованих научно, А не на кількох китах. Де тут кіптява чи пекло, Або дим? Ні, боже збав! – Так, мені тут дуже тепло. Навіть – більше, я б сказав. – Та не топлять тут у печах. І нема сковороди. Там – зима і ти в одежах Транспортований сюди. Тут ні спеки, ні морозів – Хоч куди ти не підеш… Райських парків чи обозів, Щоб хотів, то не знайдеш. Це не казка для дурного В кущах райського тепла… – А не бачив ти простого, Щоб напитись, джерела?.. – Друг мій, Теркін, забуває – Де він зараз… А про збут… Через те води немає, Що відсутній попит тут. Чудернацький світ сусідський. Там, у них, все – як колись. Чад і свіжість, гонор світський – На роботу йдеш – голись. Ще тобі повідомляю – Наш той світ чіткий, як план. Тут – ні пекла, ані раю. Тут – наука. Там – дурман. А ще – їхня дисципліна Проти нашої – ганьба. Помилуйся – ось картина, Тут – колона, там – юрба. Ізсередини і зовні Наш той світ – святі краї: Розпланований на зони Та на відділи свої. Впорядкований, зразковий, Без хрестів і без ікон… Ось поглянь – відділ військовий. Це, звичайно, еталон. Я брехав би ясравіше, Та тобі – я не брехав. На місцевості видніше. Одягайся. І до справ. І коли відкрились двері Відділу військовиків – Простір, у вселенській ері, Їм відкрив весь жах віків. Лиця воїнів спокійні, Наче бачать в товщі сну, Що у віковічній бійні Все злилось в одну війну. В час лихий протистояння Доля їх звела в імлі. Кожен думав, що остання Була бійня на землі. І, що інші покоління, Всих, що ще прийдуть, віків, Не сприймуть ті повеління Від земних війни богів… …Чіткість ліній і дистанцій, Інтервалів частота… А ось відділ громадянський: Тут вже виправка не та… Різнобій цей всім відомий – Без реєстру – чин, вага: Де – чужий, а де – знайомий, Де – дівча, а де – карга… Хто з путівкою профкому, Хто взяв свічку і хреста. Бачиш, в розкладі такому Зовсім інша висота. Теркін трохи розгубився. Та спокійним був співбрат. „Як це я отут з’явився, Де пропав мій автомат?..” І згадав, як з другом-братом Був в музеї до війни. Час якийсь таки потратив Під началом старшини. Не піти була нагода, – Гра не варта була свіч, – Вихідного було шкода… Але тут, то інша річ. Все, що є – в найкращім стані, Навіть ходять без чобіт. Ех, шкода, ці розвід-дані Той не знає, кому слід… Видно, спокою немає І веселощів катма: Доміно юрба ганяє Біля кожного вікна. Грають мовчки. Принагідно Матом вибухне вся рать. Розмовляти не потрібно. Головне – шахраювать. Сум навколо… давні смути Десь поглинула пітьма. Б’ють щосили – і не чути. Курять – кіптяви нема. …Браття й сестри, вибачайте, Що повчати гріх беру – За життя – часу не гайте На сумну, скорботну гру. Гра, можливо, динамічна, Але киньте „забивать”. Є на це відпустка вічна, Щоб належне грі віддать… …Далі йдуть, тієї ж миті, – Ніби знак не на добро, – Засідає на тім світі Потойбічне парт-бюро. Хто активний і крикливий – Тут безсилі побороть Смак засідань особливий, Що колись їм в’ївся в плоть. Відпочинку їм не треба, Дайте їм проблем і драм. Що для них земля і небо! Стіни й стеля – для них храм. Спека, холод небезпечний – Це для них найкращий час. Тут цілком для них доречний Часу вільного запас. Ось, в поставі натуральна, Постать в гніві затряслась. Справа, видно, персональна – Найсолодша в світі страсть. Тут ні усмішки, ні жарту, Для скорботи штучний тон. Ставлять все життя на карту. Тобто, смерть. Чи вічний сон. А слова неначе воду Розливає краснобай. Його чуєш – нагороду Тут, одразу і чіпляй. Цього типа я сильніше, Якщо зможу, розкручу. І розкрию його глибше, І рентгеном просвічу. Разом мізки йому вправлю, Чи кілу в його паху. Під кінець на вид поставляю Наче півня на даху. Він не просто тут панує, Ще й концерти видає: Сам собі телефонує, Сам на відповідь стає. При своїй же секретарці Похвалу собі снує: Перед ним, мовляв, ми старці – Хвалить він в собі своє… І потрапивши в тональність, Раптом голос він змінив. Демонструючи лояльність – Співрозмовника простив. Понад міру весь у владі, Він нисходить до простих. Лише примха на заваді Може стати ігор тих. Та покинемо боввана – Хай би він був запаливсь! – Гляньмо, ось проект романа Члени розсудить зійшлись. Членам цим уже відомо, Що повинно в творі буть… Які висновки свідомо Читачі в кінці знайдуть. В кожнім томі члени Спілки Бачать безліч помилок. Ні, щоб випити горілки І – додому, до жінок. Кандидат над-потойбічних Чи-то доктор прах-наук Звузив кількість тем одвічних, Зсунув вісь душевних мук. Якщо напрямок в порядку, Друкувати будуть твір. Кожен член свою цитатку Прагне втиснути в набір. Ці цитати автор пише, На звичайну нитку ниже. І вплітає в плин думок Сотні мертвих сторінок. …Теркін з другом від картинки До картинки йдуть і йдуть. Чують – виступ без зупинки. Хто і що – не розберуть. Підійшли – якийсь новатор?.. Ось і напис від руки: „Полум’яний це оратор”. Зрозуміло. Є такі. Він, з мочавкою у роті Із трибун завжди гука. Бо навчився цій роботі У партшколі при ЦК. Йому пишуть все, що треба, А виходить – ніби сам. Коли КРУ, як грім із неба – Все оте не він писав. Але є тут починання, – Всі погоджуються з ним, – Довгі, без кінця, читання Роблять вічний сон міцним. Вічний сон… Закон природи. Для думок – пітьма підстав. І свого екскурсовода Теркін знову запитав: – А яка тут є робота? Наш той світ не на війні? Так чи сяк, якась турбота Буть повинна… – Зовсім, ні. Є, звичайно, тут притика. Устрій заздрість виклика. Кількість люду в нас велика, Кожен – за керівника. – Як це так – без виробництва? – Теркін знову пристає, – І щоб тільки керівництво!.. – Ні, ще облік у нас є… Бачиш, брате, суть питання Тут проста для простаків. Скрізь небачене зростання Без заводів і токів. Нам би все це заважало – Сталь, руда, зерно, вода… – Ах, он як! Аж серце стало. Дійсно, все це – юринда! Схоже це, – якщо цікавить, – На „швидку”, яка десь є – Сама ріже, сама чавить, Сама ліки продає… – Жарти в тебе ще дитячі. Заховай їх у собі… – Які жарти тут, юначе? Вже добу я у журбі. Не хотів би заважати, Але ноги так болять! Хоча б трохи полежати, Бо забув, як люди сплять. – Ти чудний, а ще – занудний. Зрозумій простий закон: Ти вже спиш і безпробудний Зараз ти вкушаєш сон. Покидай всі звички тіла! Ліжко, постіль – теж забудь. – А скажи мені до діла – Відділів держава ціла І начальство – як живуть? Глянув в очі той похмуро І зітхнув: – Дурненький ти… – А чому? – Номенклатура!.. – І закрилися роти. Наче хтось мішком гороху Приголомшив їх з-за рогу. Через деяку все ж мить Повернули тему: – Ну, а що як вкоротить Трохи цю Систему? Небагато, але так, Щоб по розрахунку… – Ти на вигадки мастак Вищого ґатунку. Кадри наші серед лож І у арт-богемі. Тобто, наші є також І в чужій Системі. Тут, щоб дещо зрозуміть Жартів ще не досить. Мережа та її Сіть Загрібають й косять. А помимо мережі, Що межі не знає, Скільки в Органах, скажи? – Кількість там зростає… – Та по різних тих Столах Список підопічних… В Комітетах – альманах Реформацій вічних. Скільки тут велось дебатів – Матимемо мову. На вкорочення цих штатів Штат потрібен знову… Неможливо все спростить, А згодом – поліпшить. Бачиш, нам щоб скоротить – Спершу треба збільшить. Теркін знову до дружка Каже обережно: – Сумна доля – нелегка. Це – беззастережно. Спокій тут, куди не йди, Потрапляє в очі. Ніч, то ніч, а вдень – куди?.. – Тут – ні дня, ні ночі! Нема літа і зими, Ночівок в наметі. – Так це схоже, що всі ми На чужій планеті! – Брате, ні! Це не секрет, – Будьмо послідовні, – Ми – за межами планет І світів всих – зовні. Дислокація така… Ясно? – Як не знати! А там… місяць і ріка… І рідні пенати… Пам’ятаю, запасний Полк. А холод, хуга… Але й там, коли живий – Жевріє потуга. – Ти хутчіше-но звикай. Звичка – час калимний. Адже тут – оклад і пай, І тютюн бездимний. Теркін чує, як живий – Певно, все ж, годують! – А тутешній пай який? Норму як рахують? – Особливо. Поясню. Це нас всіх єднає. Все, що хочеш – є в меню, А в житті – немає. – Ах, ось так! – зітхнув солдат На слова змістовні. – А точніше – і оклад, І пайок – умовні. Нам усим – тобі, мені… Збитки лиш рахують. – Наче так, як трудодні? – Всі тут так міркують… Все по формулі простій – Підпис – і ти вільний. – Не життя це, брате мій! – Світ цей – замогильний. Що життя? То – дивина. Як космічні дири. Спокій є, життя – нема. Два і два – чотири. Друг на цих словах замовк, Наче воду в ступі стовк. Пройшли друзі стороною, Де новий квартал зростав. Хто це в царстві супокою Перед вічністю постав?.. – Зацікавився, кмітливий?.. – Відкриваю ці світи. – Відділ наш там. Особливий. Його краще обійти. Бути гостем випадковим Не стрімись. І не шкода. Ні цивільним, ні військовим Відділ не доповіда. І пішли, бо – Особливий! Наче в роті були сливи. *** Там рядами за курган Йшли у даль незриму Колима і Магадан, Воркута з Наримом. У минуле їм іти Доля наказала. Область горя й мерзлоти В вічність їх списала. Люди мерли, як святі. Більшість з них не знали Особливої статті Яку відбували… За яких таких умов, – Розберись, науко, – Ні оркестрів, ні промов. Розстріл… і – ні звука. О, пам’яте! Дні пам’яті гіркі… Твої зарубки в серці – на віки! * * * – Хто ж у світі потойбічнім Особист, що править вічним? – Той, хто нас по цих світах Гнав щодня юрбою. Із ім’ям цим на вустах Вмер ти під-час бою. Не пригадуєш про ці Чорні плями, службо? Що з гранатою в руці, Ти кричав? А ну ж бо!.. – Не для друку заклик мій, Воїна-солдата, – У бою, – на то він бій, – Загинаєш мата. Бо беруть свої права, – Ніби атакують, – Більш, ніж інші, ті слова, Які не друкують… Поруч друзі далі йдуть Під важким склепінням. І думки свої снують, Наче павутиння. – Що, народ тут несміливий, Чи холоднокровний? Чому відділ Особливий Підкорив Верховний?.. – Він – глава, отець новий. Сам, як цар, керує. – Але він іще живий! – Тільки декларує… Для живих нема рідніш. Він – закон і прапор. В царстві мертвих, як раніш – Батько-імператор. Зірка щастя на землі, Повелитель з неба! Склеп пристойний у Кремлі Влаштував для себе. Ти – в країні забуття. Він – живими править. І собі ще за життя Монументи ставить… Теркін піт на лобі втер, – Знов спекотно дуже, – Та від слів, що чув тепер, Холод вразив душу. І радіє голова Вже з цієї миті, Що почула ці слова Хоча б на тім світі!.. Хай віки собі ідуть. Лихо – щоб забулось. Легко вже сміливим буть, Коли все минулось. Мов сталевий той хребет Владі наростили… – Теркін, знаєш, що тебе Теж нагородили?.. Ти – сюди з передової, Орден також – за тобою. Ти потрапив в серпантини, Де блукав і я в свій час. Тут до мертвої людини Піклування – вищий клас! Доповівся – і нагода Свій отримати привіт. – Краще, щоб і нагорода, І життя, і білий світ… Як до милої своєї, Через хащі і рови, – Я б погодився за нею Пішки йти аж до Москви! Та гаразд! Була робота. Не згадаю всих доріг У снігах, пісках, болотах, Де проповз, пройшов, пробіг… Інша справа – мимоходом Ще побачити Москву. Головне – з живим народом Теж радіти, що живу… Рік чи десять в своїй хижці, Серед свого надбання, Я чекав би вдвічі нижчі Нагороди й визнання… Якщо скажуть мені: – Рано… І бракує ще заслуг, – Перейматись я не стану. Я такий, твій щирий друг. Я до почестей байдужий. Честь – то праведність бійця. – Ну, розчулився, мій друже. Тобі орден – до лиця. Як не є, а груди мліють, Коли з орденом ідеш… – В мене ноги вже німіють. Відчуття – ось-ось впадеш. – Зрозуміле нетерпіння. Але зваж – що там зима. На фронтах важкі боріння. Зайвих місць у нас нема. Ти, мій брате, не печалься, Я порядок наведу. В замогильного начальства Я, як кажуть, на виду. Ми притулимось де-небудь. Ти смієшся? – Ні, чого? Без знайомих і на небі Теж, я бачу, не того… – Я живу і не сумую. Бо полишив боротьбу. А тепер тебе здивую – Подивитись пропоную В нашу стерео-трубу. – Як потрапило це диво, Для яких таких задач? – Тільки для свого актива Є секретний спец-постач… Тут не бій іде всесвітній, А всесвітній перелом. Постає той світ сусідній За прозорим гарним склом. В чіткій формі відображень, На питання є одвіт. Ти побачиш в світлі вражень, Як гниє у них той світ. В них ще краще, ніж в музеї, Де нове знайдеш щодня. І такі тут є мамзелі – Справжня Євина рідня… Витримка, мабуть, безкровна, Тут була, як благодать… – Але все ж таки умовна Ця жіноча хтива стать?.. Глянув друг на нього скоса, Наче півень в жменю проса. – Що умовна, то це так. Всі це мають знати. Але я тут не простак. Маю щось сказати. Я підозрював не раз, Та мовчав, зізнаюсь. Чи умовний серед нас Той, з ким я тиняюсь? Подивлюсь – і не дарма, – Ти весь час бурмочеш: Пити, спати… Крадькома Про дівчат торочиш… – Закурити! – капшука Витяг підсвідомо. Звісно, справа нелегка Жить на світі тому. І в кишенях із кутків, З закутків підкладки Тютюн з крихтами жуків Позсипав до шапки. Вдихнув диму ще живого, Ще земного, фронтового І надійного, без зради, Коли сам, а треба ради… Він один в жнива воєнні, В тихі дні благословенні Повертав нас до надій, До родин в країні мрій. Дехто згадував дружин – Злих, як кажуть, без причин, Що за всіх є найдорожча, – Хай гарніша чи молодша. (Жінки гарні – як ляльки Чи дешеві цигарки…). …Пригощаються навзаєм Кожен власним тютюном. Цигарковий дим щезає, Як серпанок за вікном. Теркін справжній дегустатор. Раз смикнув, а згодом – два. І сказав екзаменатор: – Це справжнісінька трава!.. А ось наш. Зроби затяжку. Друг закашлявся: – Відвик… Дійсно, справді мертвим важко Там, де легко для живих… – Знаєш, хоча звідти вибув, – Навіть в замогильнім сні, – Те, що я не з’їв, не випив, Сниться в моїх снах мені. Не добрав, шкода та й годі, Склянку там і там, дивись. А наїдків!.. У народі Кажуть так – хоч завались. За Угрою, у землянці, Тільки сів, а тут – „в ружжо!” Все залишив в повній банці, Всю розраду для кишок… Пам’ятаю білоруску… Я не з’їв куліш свинний. Правда, ми ловили гуску В клуні, де куток сінний… Гарна гуска… сам і винен, Бо прогаяв якийсь час… І того не вполовинив, Що до крихти з’їв би враз. Головне таки – здоров’я. Дні важкі за днями йдуть. Кажуть люди з Приазов’я – На тім світі не дадуть… Друг віддав йому торбинку І сказав: – Одну хвилинку!.. Вибух грізний десь загув І потряс терени. Світ освітлений мигнув, Заревли сирени. Від виття, що жах несе, Піднялось волосся. Незабаром стихло все. – Що це відбулося?.. – Серенада з КПП. Це – не таємниця. Не секрет – у нас НП. Ось і вся різниця. На контролі постовий, Видно, помилився. Там дізнались, що живий З мертвими прибився. А щоб справу враз спростить, – Непросте завдання, – Віднайти і розмістить В залі для чекання. Там зачинять на замки, Щоб було негласно. Затим… дбають парубки… І вивозять… – Ясно… – Я по-дружньому скажу, Якщо хочеш знати. Тобі добре прислужу. Впевнений будь, брате. Про твою нудьгу, прости, – Дружба – то є дружба, – Мушу я доповісти… – Ясно… – Бачиш – служба… Тут, що-небудь, і – під суд. З місця, і сьогодні. – Ти боїшся тих паскуд З чорної безодні?.. – Ти мені, як рідний брат. Правда – в твоїм жарті. Нема фронту, є штафбат. Органи – на варті. Але виходу нема. Не корч з себе жертви. Ходиш-бродиш, як чума В тихім царстві мертвих. Тут найкращі відчуття – Вічний спокій, слава… Чим приваблює життя? – В звичці, бачиш, справа… – Ти від звичок відвикай, Я тебе благаю. У живих там, скажеш, рай? – Далеко до раю… – То ж бо! – То ж бо, та не те. – Але ж ти упертий. Я покличу медсестер – Допоможуть вмерти. – Я не хочу! – Цим гріхом Володіть замало. Щоб зворотнім йти шляхом, Треба хліб і сало. – Але я, мабуть, живий Бо душа ще рветься в бій. Ще прийде той час – травою Десь у світі прорости. Та з людиною живою Хочу мову я вести. Якщо день прийде успішний, Тиловий чи фронтовий, Він од вічности миліший. Я щасливий, бо живий. Вже розтанули вагання. Смисл – у суєті земній. Хочу, щоб новим завданням Надихнувся Автор мій. Хай зі слів моїх, як слід, Віддзеркалить весь той світ. І правдиво. А злукавить, Для наочности співставить – Не біда. То – вірний хід. Правду шанс є змалювати, Що панує, як жива. Задки мчать у бій гармати – Дійсно правильні слова. Так що з мене досить, друже, Не прийшов ще час сумний. – Подивлюсь – розумний дуже. – А що, скажеш, я – дурний?.. Доля всих нас волочила, Щоб надати свій вінець. Влада Рад всього навчила. Нам без розуму – кінець. На ходу всих лаштувала, Хто навчатися умів. Особливо не чекала Хто порад не розумів. І тепер всі тин городять, Щоб де-інде не блукать. Нині всі розумні ходять. Дурнів – треба пошукать. – Що шукати? Дурнів ситих Тут бездонна є діжа. Має справжніх і набитих Вся Система й Мережа. – І цей надлишок покірно Розповсюджують куди? – Без проблем і планомірно Співпрацюємо завжди. Ми вивчаєм досконало – Як виносить їх земля… І цим ділом досить вдало Главк столичний заправля. Дурням всим перетасовку Він вчиняє на постах. Посилає на низовку, Щоб плодилися в містах. Тих –туди, а інших – звідти. Безліч маємо ідей. – І які привозять звіти? – Дивлячись, яких людей… Наполегливі є ґуру, Ледве клигають, а вчать. Доручають їм цензуру. Їм зарплата, всі – мовчать. Тільки так. Для них, тим паче, Це – останнє заняття… Ну, як вирішив, вояче? – Моє рішення – життя! – Але звідки допомога, Коли мертвий весь вантаж?.. В один бік веде дорога. Ти це все ретельно зваж. Люди – в цей бік, ти – в зворотній. Зрозумій, на чому? Як?.. – Повні йдуть напередодні, Але звідси – порожняк! – Тут квитків нема, посадки, Нема шляху „догори”. – Але ти не маєш гадки – Є підніжки, бампери. Хіба сили бракувало, – Ти забув у вічнім сні, – Як у наступі, бувало, Ми тримались на броні?.. – Важко, Теркін, на границі. Щонайлегший шлях – сюди. – Важко? Що це за дурниці? Важко рибку із води… Для живих, а не для мертвих, Є майданчик гальмівний. Вищий клас – в штанах потертих Світ полишити сумний! Кинь і ти цю префектуру. Ми ж з тобою, як брати. – А таку ж номенклатуру Там я зможу ще знайти?.. Я займаю в потойбіччі Не останню із посад. А в якому п’ятиріччі Буде там така краса? Раптом гуркіт потряс стелю. Теркін глянув на дружка… Несподівано з тунелю Вибіг склад порожняка. Вмить від гуркоту і гулу Зник розмови кожен звук… Ох, як поручня смикнуло Із живих солдатських рук! Біль, як струм, у м’язи в’ївся. Біль потужний, вогняний. Але Теркін завалився На майданчик гальмівний. Якась доля переваги – І боєць вхопивсь за шпиль… З вітром щастя і наснаги Крізь тунель летить Василь! І почув від командирів Митних і військових влад: „Вантажу чи пасажирів Не везе рухомий склад…” Так в критичному випадку Порожняк напругу зняв. На прощання чи на згадку Теркін руку підійняв. Я, мовляв, ваш світ чисельний Бачив в капцях, у труні. Світ життя хоча й пекельний, Але він живе в мені. Теркін думав – перемога! Через смуги захисні Догори вела дорога. Ось вже сонце!.. Але – ні! Ледь зімкнув від втоми очі, – Наче сон – пропало все. Сам стоїть десь серед ночі, Ні дороги, ні шосе… Без квитка! Усі зусилля Втома наче відняла. І дорога з замогилля Манівцями повела. Пошукав в пітьмі руками, Щоб напомацки іти. І пішло усе кругами, Всі змішалися світи… Тут і пам’ять, і свідомість. Час, що є і був колись. Вся війна і зим суворість, Літня спека й кров злились… Тут руїн гарячий щебінь Вибух в груди посилав. І вогні палали в небі, І Чумацький Шлях палав. Тут вали, завали, кручі, Крики ще живих калік… І пісок сухий, сипучий Із-під ніг безсилих тік. І по шкірі голій – холод Дер, як рашпіль вогняний. Спрага вічна, вічний голод В вічнім хаосі війни… Та, жевріюча свідомість, Відчувала пульс життя. Вдих і видих… і натомість Дивне світле почуття. Біль важкий і безупинний Сили в безвість розсівав. Втоми поклик щохвилинний Колискової співав. Та вела, вела солдата Сила, на життя багата, І заступниця всих днів – Днів для буднів і для свята. Сила, названа без слів… Смерть літала чорним круком, Та тривала боротьба. Йшов кінець кривавим мукам, Час життя у серці стукав – Теркін сперся до стовпа… Це – кордон, а там – застава. І жердина ділить шлях. Тут повітря кращим стало І кістлява Смерть пропала У засніжених полях… Ось вже вдома, тільки б ноги Перекинути і – край. Сил забракло… Допомоги Жде солдат в кінці дороги… Крапка, Теркін. Помирай!.. Але тут, ось так померти На кордоні двох світів? На тім світі, в позі жертви Жалкувати, що до смертних Не дійшов, хоча хотів?.. Так буває і у звичній, Стрімкій сутолоці днів – Все втрачаєш в битві вічній – І себе, і ворогів… Все дарма – ну, хто б змирився – Стільки мук, надій доріг… Був би Бог – то помолився, А нема – хто б допоміг?.. Судний час – це час нестерпний. Час випробувань важкий. Хто нам скаже – які жертви Смерть збирає в світі мертвих? Хто торує там стежки?.. Смерть пасе нас непомітно, Непідкупна і стара… Автор радісно й привітно Каже нам: – Прийшла пора – В світ живих, в якому нині Служать Право і Закон… – Дивний факт у медицині, – Чує Теркін, мов крізь сон… Роздивися – наче в хаті. Постіль свіжа, стіл, поріг… І стоїть над ним в халаті Справжній лікар біля ніг. І хоча зітхнути вільно, В повні груди, він не міг – Вже згадав, як він підпільно, З того світу добровільно Душу з тілом приволік. І відчув п’янку свободу, Наче пив холодну воду І не вів ковткам тим лік. Всі вітають з Новим роком. – А, згадав я – Новий рік!.. Та страшна, з кривавим ротом Ходить смерть біля воріт. Мужній воїн, як дитина, Тепер, думає, засну. І радіє медицина: – Ох і Теркін, ну і ну!.. Повернувся з того світу І прибув на білий світ. Якщо вірити завіту – Житиме він ще сто літ! * * * -Крапка?.. -Вивернувся спритно Із армійської труни Теркін твій… -Це очевидно. -Крапка буде восени… – Як це – Теркін на тім світі? – Автор має нас за кіз. У двадцятому столітті В замогилля нас заніс. – Через те саме собою Тут питання постає: А чому не до забою? – Не в колгосп? – Чи не в радгосп? – Або в цех у добру пору? – До мартена? – В голов-літ? – Навіть, скажемо, в контору? Здатен він до всих робіт. – Козаки, свободи бранці, В кабінети не підуть. – Їх – в ансамбль грузинських танців, То і там не підведуть… – Десь проґавив трохи Автор, І повів героя вбік… – Був би хлопець космонавтом. – Космонавтом? Не той вік. – Був би віком по відвазі Серед зоряних зірниць… – А якби в універмазі? – Там, що-небудь – до в’язниць. – А в народне харчування? – А в державний житлобуд? – В міліційні формування? – А в пожежний інститут? Ох, Читачу, ти мудруєш, А не можеш врахувать: Місць усих не порахуєш, Де міг Теркін працювать. Суперечки про героя На фронтах давно велись. Коли стрінуться десь двоє, Але з різних родів військ. Теркін, – тим чи іншим боком, – Народився на війні, У важкі, спекотні дні. Бог війни був йому богом. Теркін йшов з ним по дорогах В марші танкових частин… Де б не був, він був, як син. Все він знав і все умів, Але всі права на нього – За царицею полів… Дружні почуття, відверті Притаманні нам, живим. Певно був героєм Теркін Всезагальновійськовим… І було б не по закону, Якби я і приписав Його відомству одному, А героя не спитав. Вже на нього і управи Я, як Автор, не знайду – Має норов, Має право На життя і на мету. Не важливо, – як на ділі, – На якому він посту. В міністерстві чи артілі Має чин і висоту. Де життя – йому найкраще. Там, де радість – він творець. Там, де біль – йому найважче. Там, де битва – він борець. Нині світ військовий мріє Про новітнє, наднове. Про над-над передове… Автор – що ж?.. Нехай старіє, Та герой мій – хай живе! Я такий сюжет для казки Вибирав не для осанн. Чи сказати: – Без підказки Справу цю зробив я сам… А, плануючи свій наступ, Мав на думці я своє: Ризик є, я можу впасти, А, як ні?.. Сюжети є… Не втрачаю я надії, Що успішно працював… Я – з чого почав події – Те й в кінці припасував. „Прочитай…” – напередодні Я згадав свої слова. От тепер – твої природні, А мої – ніщо – права. Не тримай у таємниці Слів і роздумів рубіж. Не розмінюйсь на дурниці – Хліб-сіль їж, а правду ріж… Ще одне дозволь згадати, Бо думок якраз нема… Задки мчать у бій гармати, – Хтось сказав… І не дарма… 1954 – 1963 рр. 2007, травень. Житомир. * * *

Коментарі

Коментарі відсутні...

Залишити коментар